Особливості розвитку українського та польського унієзнавства в другій половині ХІХ століття

Ключові слова: унійні процеси; унієзнавство; церковна історіографія.

Summary

Svitlana BILA PhD (History), Associate Professor, Departament of World History and Special Historical Disciplines, Drohobych Ivan Franko State Pedagogical University, Drohobych

Halyna HRYTSENKO PhD (History), Associate Professor, Department of World History and Special Historical Disciplines, Drohobych Ivan Franko State Pedagogical University, Drohobych

Вступ

Постановка проблеми. Унієзнавчий дискурс має доволі давню (тривікову) історію. Проте ретельний порівняльний аналіз умов, особливостей розвитку, процесу генерування основних концепцій та ідей, основних здобутків та недоліків українського і польського унієзнавства не проводився. Дослідження напрацювань польських та українських істориків з проблеми поширення у західних єпархіях Київської митрополії на межі ХУП-ХУПІ ст. дасть змогу не тільки простежити процес накопичення фактографічних та концептуальних знань з окресленої теми, але й в майбутньому більш об'єктивно підійти до аналізу найбільш контроверсійних аспектів.

Метою дослідження є проаналізувати та порівняти спільні й відмінні риси праць українських і польських істориків, окреслити основні здобутки і недоліки українського та польського унієзнав- ства у другій половині ХІХ ст.

Аналіз досліджень та публікацій. Порівняльний аналіз українського та польського унієзнавства не був предметом спеціальних розвідок як українських так і зарубіжних дослідників. Утім, уже І. Франко зробив спробу фрагментарного аналізу особливостей українського унієзнавства Галичини ХІХ ст. Науковець зауважив, що деякі тогочасні історики (вчений мав на увазі дослідників москвофільської орієнтації) оцінювали унійні процеси негативно, як наслідок зрадництва церковних ієрархів та єзуїтської інтриги, а деякі вкрай апологетично (Франко, 1986, с. 167).

Сучасний дослідник унійної церкви на Волині М. Довбищенко висловлює подібні твердження, акцентуючи на тому, що галицьке унієзнавство у ХІХ ст. (а саме М. Гарасевич, А. Петрушевич) перебувало під впливом ідей москвофільства. Саме тому концептуальні погляди українських істориків регіону не відрізнялись від візій дослідників православного історіографічного напряму Наддніпрянської України (останні розглядали унію виключно як результат єзуїтсько-католицької інвазії та зрадництва окремих церковних діячів) (Довбищенко, 2001, с. 11). Натомість більш об'єктивне та наукове дослідження унійних процесів у Галичині вчений пов'язував з творчістю генерації молодих науковців кінця ХІХ ст., зокрема Ю. Пелеша (Довбищенко, 2001, с. 11). М. Довбищенко слушно зауважив, що на особливості польського унієзнавства у ХІХ ст. суттєво вплинули трагічні сторінки занепаду Речі Посполитої (Довбищенко, 2001, с. 10-11).

Основні здобутки та недоліки української та польської історіографії другої половини ХІХ ст. дотичних до історії унійних процесів у Львівській, Перемишльській, Луцькій єпархіях проаналізовано у розвідках автора цієї статті (Біла, 2001; Біла, 2006; Біла, 2009a, 2009b).

Більш детально аналізували особливості розвитку унієзнавства польські історіографи. У 1988 р. А. Міронович зробив спробу порівняти характерні риси українського та польського унієзнавства, (об'єднувальним фактором обидвох була залежність від політичних обставин та розгляд унії як політичного явища релігійного характеру) (Mironowicz, 1988, s. 161-175). Польські унієзнавчі студії ХІХ ст. грішать, на переконання науковця, низьким рівнем об'єктивності й акцентуванням на політичному характері унії у поєднанні з теологічними факторами. На думку А. Міроновича, представники унієзнавчого дискурсу католицького спрямування підкреслювали значення унії як доповнення до політичної унії 1569 р. та досягнення єдності християн Речі Посполитої під егідою Риму (Mironowicz, 1988, s. 170). Православні дослідники акцентували увагу на про- унійній діяльності польського уряду та зосереджувалися на аналізі, в основному, негативних наслідків унії для православної конфесії (Mironowicz, 1988, s. 170-171).

Найбільш докладно простудіювала особливості польського унієзнавства М. Папєжинська-Турек (Papierzynska-Turek, 1992, s. 4557). Досліджуючи концептуальні засади церковно-історичних розвідок ХІХ ст., вона зауважила, що з метою об'єктивного оцінювання цих напрацювань необхідно розуміти, що тогочасна історіографія віддзеркалює не тільки міжконфесійні відносини, але й політичні обставини. Зокрема, польське унієзнавство ХІХ ст. є певною репрезентацією відповіді на русифікаторську імперську політику царсько - го уряду та Московського патріархату на теренах, що у недалекому минулому належали Речі Посполитій. Польські науковці трактували унію як велику місію, що проклала місток католицького Заходу до православного Сходу (Papierzynska-Turek, 1992, s. 45). Дослідниця зауважила, що польські історики цього періоду сформували у своїх працях образ православної конфесії меншовартісної, ворожої до католицизму та польської спільноти; а образ уніатської церкви - ближчої до католицького костьолу та польської громадськості (Papierzynska-Turek, 1992, s. 48). В іншій розвідці М. Папєжинська-Турек проаналізувала історіософські основи польського й українського унієзнавства (Papierzynska-Turek, 1996, s. 41-50). Науковий унієзнавчий дискурс, на її переконання, зумовлювали такі чинники: конфесійна приналежність спільноти, що керувалася інтересами своєї конфесії, а також політичні інтереси громадськості, що зумов - лювалися державним та національним самоусвідомленням. Наукови- ця стверджувала, що для українських дослідників на перший план також виходили завдання збереження національної та релігійної ідентичності, а відтак формувався негативний образ унійних процесів як прямої загрози власним культурним і релігійним традиціям та окремішності (Papierzynska-Turek, 1996, s. 46-47).

Т. Хинчевська-Геннель окреслила основні напрями дискусій, які розгорталися у польському унієзнавстві (Chynchewska-Hennel, 1994, s. 28-35). Дослідниця підкреслила, що представники першого історіографічного напряму стверджували, що перехід до унії не був доцільним для польського та українського соціуму Речі Посполитої, і спричинив непоправну шкоду обидвом народам; логіка державотворчих процесів потребувала створення Київського автокефального патріархату, що, напевне, дало змогу б Польщі уникнути багатьох катастрофічних наслідків. Представники другого історіографічного напряму відзначали, що унійні процеси спричинили екуменічні культурні здобутки, і це перевищує негативні наслідки у розвитку польсько-українських стосунків (Chynchewska-Hennel, 1994, s. 28-35).

Виклад основного матеріалу

З другої половини ХІХ ст. розпочинається в українській та польській історіографіях потужний розвиток унієзнавчих студій та публікування джерельних матеріалів з історії української церкви (Mironowicz, 1988, s. 161-175). український польський унієзнавство

Церковна історіографія розвиває своєрідну методологію дослідження та відрізняється чітко вираженою конфесійною забарвленістю (православною або католицькою) (Ульяновський, 1994, с. 14). В означений період історія була тісно пов'язаною з ідеологією і використовувалася для генерування політичних та національних світоглядних орієнтацій (Колесник, 2000). На методологічні засади праць польських та українських науковців другої половини ХІХ ст. вочевидь мав вплив дискурс романтизму з акцентуванням на національній своєрідності та окремішності, а згодом - і позитивістська історіографія (Педич, 1997, с. 11). Наприкінці ХІХ ст. розвинувся позитивістський соціологізм, якому були притаманні уявлення про значення суб'єктивних психологічно-духовних факторів у трактуванні минулих подій (Зашкільняк, 1997, с. 111-114). Водночас історики як періоду романтизму, так і доби позитивізму, перебували під потужним впливом ідеології та політики (Потульницький, 2002).

Беззастережним є факт впливу на тогочасні церковно-історичні студії різних конфесійних напрямів попередньої історіографії XVIII - першої половини ХІХ ст. В українському та польському унієзнавстві чітко викристалізовуються два основні підходи до трактування унійних процесів - дискредитаційний і апологетичний. Міжконфесійне протистояння науковців зумовлювало кардинально протилежні висновки щодо інтерпретації та оцінки причин, процесу і результатів поширення унії.

Основним науковим центром церковно-історичних студій з унійної проблематики в Галичині другої половини ХІХ ст. був Львівський Ставропігійський інститут. На особливості та концептуальні основи тогочасного галицького унієзнавства впливали особливості післяреволюційного розвитку, розчарування політикою Габсбургів і панування в українському науковому середовищі ідей москвофільства (Мудрий, 2001, с. 254). Львівський Ставропігіон також еволюціонував від австрофільських концепцій до генерування ідей русофільства (Киричук, 2001, с. 314).

М. Грушевський підкреслював, що післяреволюційний консерватизм негативно вплинув на розвиток галицької історіографії, спричинивши архаїчно-схоластичний характер напрацювань (Гру- шевський, 1890, 1-4, с. 29). Історики церкви Галичини, (серед них були й уніатські священники) концептуально солідаризувалися з православним історіографічним напрямом, який розвивався у Наддніпрянській Україні і трактували унійну конверсію як наслідок зради частини єпископів давньої батьківської віри. Водночас галицькі дослідники намагались зібрати якнайбільше джерельних матеріалів про ущемлення прав представників православної конфесії та руської громадськості у Речі Посполитій та до документів, які висвітлювали процес утворення уніатської церкви, тобто робилися спроби легітимації ідентичності й доведення життєздатності новоутвореної унійної церкви. Отже, усталеними були концепції оскарження політичної ролі Речі Посполитої в історичному розвитку українських земель, а відтак і в поширені унії у регіоні. Щойно наприкінці ХІХ ст., з появою людей з віденською та римською освітою та відзначення ювілейних дат утвердження унії у краї виокремився власне уніатський напрям українського історіографічного дискурсу (Довбищенко, 2001, с. 11).

Уперше при аналізі причин поширення унії історики звернули увагу на тяглість унійної традиції з княжих часів, обґрунтували концепцію про об'єктивну, національно-захисну зумовленість діяльності православних єпископів, пов'язуючи унійні тенденції із суспільно-політичними обставинами Східної Європи. Науковці розпочали і детальний аналіз унійної програми руської церковної ієрархії, акцентували на позитивних наслідках утвердження унії в Галичині.

Потужна публікація документів з церковної історії та фундаментальні дослідження представниками Київської церковно-історичної школи, волинськими та подільськими краєзнавцями, проводилися у другій половині ХІХ ст. у Наддніпрянській Україні (Біла, 2001, с. 156). Історіографічний процес генерувався політичним замовленням імперського уряду, а відтак - і розпорядженнями Синоду (про написання історико-статистичних описів церков та монастирів) (Біла, 2001, с. 156-157). В унієзнавчому дискурсі це замовлення мало такі характерні завдання: оскарження, нищівна критика та нівелювання Речі Посполитої, наукове обґрунтування концепту «православ'я - самодержавство - народність» (Біла, 2006, с. 275). Офіційна імперська церковна та світська історіографія обґрунтовувала безперервність традицій православної конфесії на українських теренах, згубний характер унії (як засобу поширення католицизму) та негативні наслідки унійних процесів, а також легітимність лікві - дації російським урядом уніатської церкви у Правобережній Україні, Поділлі та Волині (Біла, 2006, с. 280). Науковці акцентували і на перманентних утисках православних та протегування унійній конверсії з боку польського уряду, боротьбі української громадськості (братств, шляхти) за збереження православної конфесії та насильницьких методах поширення унії наприкінці XVII - на початку XVIII ст. у Перемишльській, Львівській, Луцькій єпархіях. Позитивістська методологія, ретельне дослідження церковно-історичних документів спричинили і певний поступ у дослідженні унійної проблематики, зокрема було з'ясовано час та обставини переходу до унії частини церков і монастирів на Волині та Поділлі, досліджено і нові деталі в унійній діяльності львівського єпископа Йосифа Шум- лянського та луцького - Діонізія Жабокрицького (останні, на переконання дослідників, керувалися меркантильними інтересами).

У другій половині ХІХ ст. дослідження активізувалися також у польській історіографії. Напрацювання польського унієзнавства необхідно оцінювати у зв'язку зі специфічними суспільно-політичними обставинами, у яких опинилися польські землі, розділені іноземними державами-сусідами.

Польські науковці досліджували унійні процеси XVn-XVUI ст. з огляду на їх наслідки для історичної долі Речі Посполитої. Відтак, об'єктивно історики підкреслювали, що даний період характеризувався деяким ущемленням прав православних, що служило вдалим приводом до початку систематичних втручань сусідньої Московії у внутрішні справи Польської держави з метою нібито захисту православної церкви (насправді такі втручання поступово ослаблювали Річ Посполиту). Наприкінці ХІХ ст. розгорнулися дискусії щодо передумов занепаду та розділів польської держави Прусією, Австрією та Росією та відзначення ювілейних дат Берестейської унії, які спричинили ще більше зацікавлення унійною проблематикою серед широкого кола польських істориків. Варто підкреслити, що тогочасне польське унієзнавство характеризується множинністю трактувань та оцінок як Берестейської унії 1596 р. так і унійних процесів кінця XVII - початку XVIII ст. Левова частка представників більш старшої генерації оцінювали унійну акцію як явище позитивне та акцентували на місійній посередницько-цивілізацій- ній ролі новоутвореної церкви на східних теренах Речі Посполитої. Науковці передовсім відзначали культурно-конфесійні складові поширення унії, а опісля зауважували політичний контекст (Mironowicz, 1988, s. 170-171). Молода генерація польських дослідників акцентувала на негативних наслідках поширення унії для Польської держави: вона призвела до розколу руського соціуму, зумовила втручання у внутрішні справи поляків Московії та в цілому негативно відобразилася на польському колонізаційному процесі. Слушними є зауваги унієзнавців і про те, що відповідальними за негативні наслідки поширення унійних процесів є польські урядові кола, шляхта і католицьке духовенство, які повною мірою не усвідомили політичну та цивілізаційну роль унії, ігнорували антиунійні виступи та недостатньо опікувались уніатською церквою (Papierzynska-Turek, 1992, s. 46-47). Важливими є візії польських істориків про роль руської церковної ієрархії та єзуїтів в поширені унії у західноукраїнських єпархіях. Варто відзначити, що найбільше нових деталей польське унієзнавство принесло у дослідження процесу поширення унії у Львівській єпархії. Поза увагою науковців залишилися унійні собори та шляхи впровадження унійної конфесії.

Висновки та перспективи подальших розвідок

Отже, в українському та польському унієзнавстві другої половини ХІХ ст. виокремлюються три конфесійні напрями православний, уніатський та католицький та відповідно два підходи до трактування та оцінки унійних процесів - дискредитаційний та апологетичний. На стан та особливості унієзнавчих студій впливали суспільно-політичні умови розвитку історичної науки в Австро-Угорській та Російській імперіях, позитивістська методологія та особистісні релігійні переконання істориків. Цінність напрацювань тогочасного українського та польського унієзнавства передовсім полягає у нагромадженні фак - тографічного та документального матеріалу про передумови, процес поширення унії у Львівській та Луцькій єпархіях. Водночас, унієзнавчий дискурс цієї доби непозбавлений упередженості та суб'єктивності у генеруванні основних інтерпретаційних концепцій. В середовищі галицьких істориків-москвофілів та православній історіографії Наддніпрянщини утвердилась концепція про поширення унії у західних єпархіях Київської митрополії завдяки меркантиль - ній діяльності руської церковної ієрархії, протегуванні польського уряду та переслідуванні православних польською шляхтою. Концепції українського (уніатського) та польського (католицького) напрямів історіографії є більш виваженими та обґрунтованими, зокрема про національно-захисні мотиви унійної діяльності руського єпископату та роль єзуїтів у поширенні унії в регіоні. Прикметно, що у тогочасному українському та польському унієзнавстві не виробилося єдиного погляду щодо трактування та оцінки наслідків унійних процесів у західних єпархіях Київської митрополії. Польські дослідники переважно досліджували наслідки поширення унії з огляду на політичні перспективи розвитку Речі Посполитої, а українські з огляду можливості збереження через конверсію релігійної та національної самобутності, а також рівноправності з поляками. Проте, ані польське, ані українське тогочасне унієзнавство не опрацювало альтернативного спектру джерел, зокрема і закордонних архівів, науковцям не вдалося дослідити проблему цілісно на широкому геополітичному полі, висвітлити методи та шляхи поширення унійної конфесії, в тому числі і на єпархіальних зібраннях духовенства.

Перспективним є порівняльний аналіз здобутків українського, польського та зарубіжного унієзнавства у ХХ - на початку ХХІ ст., власне, коли сформувалося позаконфесійне покоління дослідників церкви, згенерувалася якісно нова методологія церковно-історичних студій.

Джерела та література

1. Біла, С. (2001). Перехід Львівської, Перемиської та Луцької єпархій до унії в українській історіографії православного спрямування другої половини ХІХ - початку ХХ століття. Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка, 8, 156-165.

2. Біла, С. (2009a). Унійні процеси у Луцько-Острозькій єпархії в історіографії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки, 22, 15-28.

3. Біла, С. (2009b). Унійні процеси у Львівській, Перемишльській та Луцькій єпархіях у дослідженнях представників Київської церковно-історичної школи. Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Історія, 24, 156-165.

4. Біла, С. (2006). Становище православної церкви та унійні процеси у Луцько-Острозькій єпархії у працях волинських краєзнавців. Дрогобицький краєзнавчий збірник, 10, 274-283.

5. Грушевський, М. (1890). Розвиток українських досліджень у ХІХ столітті і вияви в них основних питань українознавства. Український історик, 1-3, 82-91; 4, 60-68; 1-4, 28-44.

6. Довбищенко, М. (2001). Уніатська церква на Волині кінця XVI - першої половини XVII ст. (регіональний, соціальний та духовний аспект). В М.В. Довбищенко (Упоряд.), Пам'ятки. Т. 3: Архів української церкви, вип. 1: Документи до історії унії на Волині і Київщині кінця XVI- першої половини XVII ст. (c. 7-92). Київ: Б.в.

7. Зашкільняк, Л. (1997). Історична концепція М. Грушевського в контексті східноєвропейської історіографії початку ХХ ст. Вісник Львівського університету. Серія історична, 32, 110-118.

8. Колесник, І. (2000). Українська історіографія (XVIII - початок ХХ століття). Київ: Генеза.