Формування та функціонування діловодних відносин у Галичині в складі Польського королівства (1340-1569 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування та функціонування діловодних відносин у Галичині в складі Польського королівства (1340-1569 рр.)

Юрій Сорока

Наталія Коломієць

Formation and functioning of clerical relations in Galicia as part of the kingdom of Poland (1340-1569)

lurii Soroka, Nataliia Kolomiiets

Abstract

державний влада етнічний конфесійний

Under modern conditions of development of historical science, the study and analysis of document systems in different historical periods require comprehensive attention. It will help to understand more about the nature of the issue of retrospective functioning of record-keeping relations. Today there is a lack of new research on the historical and regional features of this process. Moreover, the accession of Galicia to the Kingdom of Poland, the creation of the Russian Voivodeship, and hence the introduction of large-scale Polish administrative management, legal system, production, education, culture have not been fully disclosed. Certain differences in the organizational principles of institutional documentation in the Ukrainian lands have not been revealed. The article defines the socio-political status of the population of Galicia, which was determined by belonging to a certain state, namely: nobility, clergy, burghers, peasants, which was reflected in the formation of relevant representative bodies of government at all levels with appropriate regulatory framework, that defined general way of working with documents and managing administrative institutions. At the same time, the article states the fact that despite the accession of Galicia to the Kingdom of Poland forced the indigenous Ukrainian population to get used to the system of government forcibly imposed by the invaders, it did not lose its ethnic identity. It was reflected in the formation of documentary and office-based territorial vocabulary with the preservation of words inherited from the times not only of Galicia-Volyn, but also from ancient Russia. The convening of regular congresses of the nobility and the adoption of relevant documents-decisions not only contributed to the formation of the foundation of aristocratic democracy in the Crown of the Kingdom of Poland, but also accelerated the consolidation of various ethnic and religious groups.

Keywords: Ukrainian lands, Galicia, Russian voivodeship, expansion, office work, document science, privileges, statutes.

Анотація

Формування та функціонування діловодних відносин у Галичині в складі Польського Королівства (1340-1569 рр.)

В сучасних умовах розвитку історичної науки всебічної уваги потребує вивчення й аналіз систем документів у різні історичні періоди. Це дозволить більш ґрунтовніше розуміти природу питання ретроспективного функціонування діловодних відносин. На сьогодні бракує нових досліджень історико-регіональних особливостей розвитку цього процесу. Більше того, в повній мірі не розкриті приєднання Галичини до Польського Королівства, створення Руського воєводства, а звідси - введення широкомасштабного польського адміністративного управління, правової системи, виробництва, освіти, культури. Не розкриті певні відмінності організаційних засад інституційного документотворення на українських землях. В статті визначено соціально-політичний статус населення Галичини, який визначався належністю до певного стану, а саме: шляхти, духовенства, міщан, селян, що й відобразилося у формуванні відповідних представницьких органів державної влади усіх рівнів з відповідним виробленням нормативно-правової бази, що визначала загальний спосіб роботи з документами та керування адміністративними установами. Разом з тим, в статті зазначено, що не зважаючи на те, що приєднання Галичини до Польського Королівства змушувало корінне українське населення призвичаюватися до тієї системи управління, яка насильно вводилася загарбниками, воно, завдяки своїй самобутності, не втратило етнічної ідентичності. Це відобразилося й у формуванні документально-діловодної територіальної лексики із зберіганням слів, успадкованих з часів не тільки галицько-волинських, а й із давньоруських. Скликання регулярних шляхетських з'їздів і прийняття на них відповідних документів-рішень не тільки сприяло формуванню підмурку шляхетської демократії в Короні Польського Королівства, а й прискорювало процеси консолідації різноманітних етнічних і конфесійних груп.

Ключові слова: українські землі, Галичина, Руське воєводство, експансія, діловодство, до- кументознавство, привілеї, статути.

Друга половина XIV ст. докорінно змінила долю українського народу. Українські землі були завойовані сусідніми державами. Першим скористалося розпадом Галицько-Волинської держави Польське королівство, до якого у 1349 р. відійшла Галичина, а у 1366 р. частина Західної Волині. Політична експансія Польського королівства призвела до створення у 1434 р. Руського воєводства, яке складалося із п'яти земель: Львівської, Галицької, Перемишльської, Сяноцької та Холмської. З утвердженням Польського королівства у Галичині воєводський устрій поширився і на інші українські землі. У 1434-1447 рр. утворилося Подільське воєводство, а у 1462 р. польський уряд створив Белзьке воєводство. Поступово на окупованих територіях відбувався, з однієї сторони, процес трансформації станової організації суспільних відносин, з іншої - становлення ділових відносин й створення великої кількості документів з питань різних сфер життя нового періоду. Вивчення даної проблеми у визначений період ще не стало об'єктом підвищеної уваги дослідників. Окремі аспекти розкриття ролі ділових документів у Руському та Белзькому воєводствах розкриваються у працях І. Бойка (2009), В. Горобця (2009), В. Комової (2009), Ю. Палеха та Н. Леміш (2011). Завданням статті є розкриття та аналіз основних засад організації діловодства й документування польською державою на українських землях.

Як відзначає дослідник І. Бойко, упродовж XIV-XV ст. у Галичині, яка поступово інкорпорувалася у склад Польського Королівства, переважно сформувалися такі групи населення: магнати, шляхта, духовенство, міщани, селяни. Невдовзі кожен стан «відгородився» від інших особливими правами, привілеями, повинностями й обов'язками. Відповідно формувався і процес організації документознавства і діловодства (Бойко 2009, с. 143). Далі І. Бойко наводить слова Івана Франка про те, що «панами краю були поляки, і вони підлягали польському праву. По містах оселилися німці на німецькім праві. В горах і по Підгір'ю були, здається, ще від русинських часів села, осаджені на «волоськім» праві, а головна частина людності - русини - підлягали руському праву. Жиди судилися своїм правом, вірмени - своїм, одним словом - була правдива вавілонська змішанина правових порядків» (Бойко 2009, с. 143).

Хоч у цей період у мові діловодства з'являється чимало полонізмів і германізмів, основа термінологічної лексики складалася із слів, успадкованих з часів не тільки галицько-волинських, але й з давньоруських. Так, грамоти ще з часів галицько-волинських князів, «Руської правди» визначали правову основу верхівки соціальної структури Польського Королівства - шляхти як військово-службового стану. Разом з тим, до 1434 р., галицькі бояри вважалися особистими «слугами» польського короля: під загрозою конфіскації маєтку вони були зобов'язані не відлучатися з власних маєтків, брати участь у військових походах, ремонті й укріпленні замків тощо.

Вже у перші десятиліття окупації українських земель польські королі, прагнучи зміцнити своє становище, видавали привілеї - відповідний документ, який, з однієї сторони, зміцнював становище польської шляхти, а з іншої створював сприятливі правові передумови для перетворення місцевого давньоруського боярства на повноправний нобілітет. Так, у березні 1387 р., тобто відразу після окупації Галичини, королева Ядвіга видала привілей «райцям, міщанам і всій громаді міста Львов», яким було «підтверджено, ратифіковано і схвалено в усіх пунктах і статтях, що матимуть силу навічно, всі і кожне з їхніх прав, вільностей, привілеїв, які мали за часів найясніших панів Казимира і Людовіка, короля Угорщини і Польщі» (Горобець 2009, с. 13). Документ проголошував засади непорушності міських кордонів. Привілей (із латинської - особливий закон) - виняткове право, закон. Видавався у письмовій формі й адресувався групам осіб або, навіть, станам. Привілеї поділялися на жалувані, пільгові й охоронні. Пожалувані видавалися під час наділів землі, наданні шляхетського титулу, посадових призначень тощо. Пільгові привілеї звільняли від сплати податків та ін. Охоронні - якщо порушувалися особисті чи майнові права шляхти. Діяли ще земські привілеї, де йшлося про взаємовідносини шляхти з іншими верствами населення або державними урядовцями (Бойко 2009, с. 15). Поширенням на Галицьку і Подільську землі дії Єдленського привілею 1430 р. місцева шляхта отримала звільнення від виконання попередніх різноманітних королівських повинностей і здобула право на активну участь в органах місцевого самоврядування.

Із середини XIV ст. з метою законодавчо визнати знатність шляхетного походження та підтвердження наявності відповідної кількості земельної власності в Польському Королівстві вводяться Статути. Так, статут Казимира ІІІ, Нешавський 1454 р. і Пьотрківський 1496 р. в процесі асиміляції галицького боярства (шляхти) в польському середовищі вимагали не тільки документального підтвердження свого соціального статусу, а й, в окремих випадках, надання під присягою показів свідків - шляхтичів. Оголошені Казимиром Великим статути, за свідченням польських дослідників, стали першим польським правом, записаним замість давнього звичаєвого і слугували уніфікації в усіх уділах королівства. Окремі статути польської влади були направлені на правове становище селян. Особливістю відносин на селі було те, що селяни різних національностей, які проживали в Галичині, користувалися різним правовим статусом. Поряд з руським правом на Галичині поширеними були польське і німецьке право. Останнє не було пов'язане з общинним ладом. Згідно статуту залежні селяни як на польському праві, так і на руському мали право раз на рік (на Різдво) полишити свого пана, правда з різними деталями виходу.

Важливою відзнакою шляхетського стану був герб. Гербові символи розвинулися із власницьких знаків лицарів і лицарських родин, які вміщували на різних речах і печатках, а також на щитах, що дозволяло здалеку розпізнавати лицаря, обличчя якого закривав шолом. У XIV ст. герби стали спадковими і, як правило, в незмінній формі передавалися нащадкам. Після обмеження доступу до шляхетського стану в статутах Казимира Великого виключно для нащадків шляхетських родин використання герба стало розпізнавальним знаком, що відрізняв шляхту від іншого стану. На відміну від Західної Європи, одним гербом користувалися кількадесят родин. Родини, що використовували один герб, вважалися спорідненими і творили так званий геральдичний рід, хоча їх спорідненість була фіктивною. Мальовані на щитах герби дозволяли ідентифікувати лицарів не лише у битвах, але й під час турнірів, тому для вжитку герольдів, які провадили турніри, складалися гербовники, як поданий бургундський гербовник Золотого руна.

Польська шляхта високо цінувала право користуватися гербом, тому ці знаки зображували не тільки на щитах, а й на надгробках, коштовностях, ними прикрашали будинки, посуд та ін. предмети. Персні з очком з напівкоштовного каменю, на якому був вирізьблений герб, так звані сигнети, слугували для засвідчення документів і запечатування листів. Звичай використання гербів культивувався в шляхетських родинах до ХХ ст. (Польща - нарис історії 2015, с. 39).

На переломі XIV-XV ст. сформувалися місцеві земські з'їзди-сеймики. Документи, які приймали їх учасники, місцеві урядовці й загалом шляхта даної землі (одиниці територіального поділу Корони Польської), носили законодавчо-адміністративний характер. Позиція рядового лицарства щодо можновладців була вагомішою, ніж на загально польських з'їздах, а участь у засіданнях прискорила процес усвідомлення місцевою шляхтою власної ролі в державі і початку становлення шляхетської демократії в Короні Польського Королівства.

Земські сеймики походять з мітингів XIII ст., з'їздів сановників даної землі чи воєводства, на яких вирішували місцеві справи, займалися судочинством і стягненням податків. З середини XV ст. сеймики отримали право вирішувати справи запровадження нових податків і встановлення нових законів. Бажаючи поліпшити контакти між королем і численними сеймиками, монарх почав скликати їх представників на сейм, званий загальним, тобто започаткований з кінця XIV ст. з'їзд короля й найповажіших державних урядовців з метою обговорення важливих для королівства справ. Сформований тоді сейм складався з трьох станів: короля, який репрезентував права Корони, Сенату, що складався з найвищих духовних і світських урядовців, котрі перебували на своїх посадах пожиттєво, а також послів, репрезентантів лицарського стану, вибраних на сеймиках. Саме в посольській палаті дебатували над проектами законів, представленими королем. А рішення презентували під кінець сейму сенатові й королеві. На цій зустрічі остаточно редагували зміст законів, званих конституціями. Всі вони мали отримати схвалення монарха, сенату й посольської палати.

За свідченням польських дослідників, саме Нешавський привілей 1454 р., який став виявом зростаючих політичних амбіцій, відкрив шлях до розвитку шляхетської демократії. Він започаткував період активної участі шляхти в державному житті. I хоча, до певної міри, призвів до послаблення королівської влади, однак задокументував їй підтримку проти магнатів у колах середньої шляхти. Спільні зустрічі короля (та його ради) й послів, котрих присилали земські сеймики, прийняття на них певних документів, увійшли в практику з 1493 р.

Посли створили окрему посольську палату, королівська рада (дорадчий орган при королі, що складався переважно з можновладців) перетворилися на сенат, що засідав під головуванням короля (Польща - нарис історії 2015, с. 56).

Наступним кроком до шляхетської демократії можна визначити Статут Олександра, ухвалений посольською ізбою на сеймі 1504 р. в Пьотркові. Документи Статуту закріпили заборону монарху самовільно дарувати, продавати або заставляти королівські маєтки без відповідної на те згоди сенаторів і лише у випадку, коли того потребують інтереси держави. !нший документ, ухвалений на сеймі 1504 р., забороняв поєднувати одній особі вищі державні посади - канцлера, підканцлера, гнєзненського архієпископа, значних воєвод і каштелян. Це суттєво підірвало вплив магнатських родин на політичне й державне життя Польської держави, оскільки їхні представники, як правило, обіймали ці посади. Така заборона унеможливлювала скупчення влади в одних руках.

У 1505 р. під натиском шляхти Радомський сейм домігся прийняти від імені короля конституції «Nihil novi» («Нічого нового»), текст якої гласив: «Спільно зі всіма нашими палатами, панами радними, земськими послами (...) ми вирішили, що відтепер і на потомні часи ніщо нове не може бути встановлене нами і нашими наступниками без спільного дозволу сенаторів і земських послів, щоби зі шкодою і пригніченням Речі Посполитої та зі шкодою і кривдою комусь було, а також спрямувало б до змін загального права і публічної вольності» (Горобець 2009, с. 30). Ухвалення конституції обмежувало законодавчі рішення короля і сенату, водночас посилювало позиції посольської ізби як виразника волі шляхетства. Це був важливий крок у формуванні парламентаризму в Короні Польській, становлення ідеології шляхетської демократії. Статті конституції постановляли, що від цього часу жоден закон чи нові податки не могли запроваджуватися без згоди сейму, складеного із трьох рівноправних сторін (сеймових станів): короля, сейму і посольської палати.

У 1435 р. у Польському королівстві відбувалася судова реформа. Були запроваджені земські, гродські та підкоморні суди, в тому числі і на території українських земель з відповідним веденням судової документації. Так, в кожному воєводстві в склад земського суду обов'язково входили писар та підписок (Крикун 1994, с. б5). При гродських судах існувала постійно діюча канцелярія, яка не тільки записувала, а й посвідчувала офіційні документи, приватні договори та ін. Були заведені гродські та земські книги. У другій половині Х^ ст. в Галичині у складі Польського королівства було запроваджено обов'язкове ведення актових книг судів із записами приватних документів. Сам порядок ведення актових книг був започаткований в Галичині в 1434 р. після поширення польського права зі всіма притаманними йому формами й умовами укладання актів. Як відзначають науковці, подібно, як і в інших країнах тогочасної Європи, нотаріальні функції в Галичині, як і на всій території Польського королівства виконували канцелярії судів (Купчинський 1998, с. 15-16).

У містах Галичини, більшість яких отримала в Корони Польської у XIV-XVI ст. магдебурзьке право, існувала канцелярія, якою керував писар. Так, після надання привілею у 1356 р. у Львові було створено міську канцелярію на чолі з писарем, котрий вів ділові документи. Перша згадка про львівського міського писаря Григорія датується 1359 р. Писар був присутній на всіх засіданнях лавників і лавничого суду. Крім складання процесуальних документів до компетенції писаря належала видача і завірення копій судових документів, складання текстів цивільних угод. Зарплата писарю нараховувалася з бюджету міста (Привілеї міста Львова 1998, с. 93).

Вигідне розташування Галичини призвело до збільшення земельного обороту в досліджуваний період, адже власність на землю становила економічну основу могутності держави, тому повною мірою охоронялася законодавчими актами і підкріплювалася відповідними зобов'язаннями - документами. Зобов'язання беруть свій початок з часів Галицько-Волинської держави і найпоширенішими серед них були: договори купівлі-продажу, міна, поклажа, особисте майно та ін. У Руському воєводстві з поширенням товарно-грошових відносин удосконалювалися форми і зміст укладання договорів та їх види: договір позики, договір поклажі, договір застави та ін. Так була складена заставна грамота Михайла Іванковича, датована 1386 р. і видана Осташкову Григорієві Давидовському із с. Черешкове: «Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Я, пан, Михайло Іванкович, заставив своє село Черешкове Григорію сину Давидовського Осташка, за 210 гривен без однієї гривні на рік від Спасового дня до Спасового дня. Але якщо його не викупить за рік, то має одержати село знову до другого року. А на то свідки пан Мартин - воєвода, пан Олешко Янчинський, пан Богдан - соцький львівський, пан Богдан Лемковий - соцький теребовлянський» (Гошко 1999, с. 210-211).

Із подальшим розвитком ремесла і торгівлі в певних місцях Галичини вводилися договори вільної торгівлі, правда з обмеженим терміном дії. В більшості своїй основним документом договору купівлі-продажу був договір «права - складу», сутність якого полягала в тому, що через ті чи інші визначені міста заборонялося провозити товари без їх виставлення на продаж. Якщо місто отримувало право складу на певний товар або на всі товари, іноземний купець повинен був продати їх у цьому місті. Задокументоване право складу, з однієї сторони, зобов'язувало купця пересуватися зі своїм товаром чітко визначеним шляхом через встановлені там королівські митниці, а з іншої - гарантувало безпечність подорожі через особливу «князівську охорону» (Рубаник 2002, с. 164). Разом з тим, ділову сферу представляли і документи, започатковані в «Руській правді» і в часи Галицько-Волинської держави: грамоти (різні за змістом і юридичним значенням), судові акти й документи церковних інституцій, приватні документи (маєткові і фамільні) та ін.

Таким чином, 1349-1569 рр. позначені функціонуванням державно-правових і самоврядних інститутів Галичини у складі Польського Королівства. Ці українські етнічні землі, складова частина Київської Русі та наступної української державної традиції - Галицько-Волинського князівства-королівства, були насильно приєднані до Польського Королівства. Наступ на захоплені українські землі набував різних форм, у тому числі адміністративно-правових, організації основних засад діловодства й систем документації. Однак край завдяки своїй самобутності не втратив ознак етнічної ідентичності, вберіг себе від асиміляції Польщею, розвиваючи звичаї, традиції, особливості ведення діловодства.

Список джерел та літератури

1. Бойко, І., 2009, Органи влади і права в Галичині у складі польського Королівства (1349-1569 рр). Львів: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка.

2. Горобець, В., 2009, Україна: Люблінська унія та народження нової вітчизни. Київ: Кріон.

3. Гошко, Ю., 1999, Звичаєве право населення українських Карпат і Прикарпаття XIV-ХІХ ст. Львів: Ін-т народозн. НАН України.

4. Дашкевич, Я., 1969, Адміністративні, судові і фінансові книги на Україні в ХІІІ-XVІІI ст., Історичні джерела та їх використання. Київ: Наукова думка. Вип. ІV.

5. Зашкільняк, Л., 2002, Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів. Львів: ЛНУ.

6. Комова, М.,2009, Діловодство. Третє видання. Львів-Київ Тріада плюс; «Алерта».

7. Крикун, М., 1994, Земські уряди на українських землях у XV-XVIII ст. Львів: ЗНТШ. Т 228. Купчинський, О., 1998, Земські та гродські судово-адміністративні документальні фонди Львова. Київ. ПАЛЕХА, Ю., ЛЕМІШ, Н., 2011, Історія діловодства (документознавчий аспект). Київ: Вид.: «Ліра-К». Польща - нарис історії, 2015, За редакцією В. Менджецького, Є. Брацисевича. Варшава. 1998.

8. Привілеї міста Львова (ХІV-ХVNІ ст.): зб. док. упоряд. М. Капраль. Львів.

References

1. Boiko, I., 2009, Orhany vlady i prava v Halychyni u skladi polskoho Korolivstva (1349-1569 rr) [Government Authorities and Law in Galicia within the Polish Kingdom (1349-1569)]. Lviv: Vydavnychyi tsentr Lvivskoho natsionalno universytetu imeni Ivana Franka. [In Ukrainian].

2. Dashkevych, Ya., 1969, Administratyvni, sudovi i finansovi knyhy na Ukraini v ХШ-ХVNІ st., Istorychni dzherela ta ikh vykorystannia [Administrative, legal and financial books in Ukraine in XIN-XVIN Centuries]. Kyiv: Naukova dumka. [In Ukrainian].

3. Horobets, V., 2009, Ukraina: Liublinska uniia ta narodzhennia novoi vitchyzny [Ukraine: Lublin Union and the birth of a new homeland]. Kyiv: Krion. [In Ukrainian].

4. Hoshko, Yu., 1999, Zvychaeve pravo naselennia ukrainskykh Karpat i Prykarpattia XIV-ХІХ [Customary law of the population of the Ukrainian Carpathians and Prykarpattia of the XIV - ХІХ Centuries]. Lviv: Instytut narodoznavstva NAN Ukrainy. [In Ukrainian].

5. Komova, M., 2009, Dilovodstvo. Trete vydannia [Recordkeeping. 3rd Edition]. Lviv-Kyiv Triada plius; «Alerta». [In Ukrainian].

6. Krykun, M., 1994, Zemski uriady na ukrainskykh zemliakh u XV-XVN! st. [Zemsky Governments in the Ukrainian Lands in the 15th - 18th Centuries]. Lviv: Zapysky Naukovoho tovarystva imeni Shevchenka. [In Ukrainian].

7. Kupchynskyi, O., 1998, Zemski ta hrodski sudovo-administratyvni dokumentalni fondy Lvova [Zemsky and city judicial-administrative documentary funds of Lviv]. Kyiv: Instytut ukrainskoi arkheohrafii ta dzhereloznavstva im. M. S. Hrushevskoho. [In Ukrainian].

8. Palekha, Yu., Lemish, N., 2011, Istoriia dilovodstva (dokumentoznavchyi aspekt) [History of record keeping (documentary aspect)]. Kyiv: «Lira-K». [In Ukrainian].

9. Polshcha - narys istorii, 2015, [Poland - essay on history]. Za redaktsiieiu V. Mendzhetskoho, Ye. Bratsysevycha. Varshava. 1998. [In Ukrainian].

10. Pryvilei mista Lvova (XІV-XVNІ) zbirnyk dokumentiv [Privileges of the city of Lviv]. Uporiadnyk M. Kapral. Lviv. [In Ukrainian].

11. Zashkilniak, L., 2002, Istoriia Polshchi. Vid naidavnishykh chasiv do nashykh dniv [History of Poland: From ancient times to the present day]. Lviv: Lvivskyi natsionalnyi universytet. [In Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru