Ґенеза розвитку інституту місцевого самоврядування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ґенеза розвитку інституту місцевого самоврядування

Титикало Роман Сергійович

кандидат юридичних наук, адвокат

асистент кафедри менеджменту охорони здоров'я

Інституту післядипломної освіти НМУ

імені О.О. Богомольця

Анотація

муніципальний устрій магістрат комуна

В даній статті здійснено дослідження генезису розвитку інституту місцевого самоврядування. Визначено, що найпершим періодом зародження місцевого управління був Стародавній період. Зародження муніципального устрою (VII ст. до н.е. - Х ст. н.е. ), який можна охарактеризувати як утворення перших муніципальних представницьких органів в общинних комунах; у великих міст з'являються самоврядні права.

Ключові слова: публічна влада, механізм держави, місцеве самоврядування, публічно-правова сфера, публічне адміністрування.

Аннотация

В данной статье проведено исследование генезиса развития института местного самоуправления. Определено, что первым периодом зарождения местного управления был Древний период. Зарождение муниципального устройства (VII в. до н.э. - Х в. н.э.), которое можно охарактеризовать как образование первых муниципальных представительных органов в общинных коммунах; у больших городов появляются самоуправляющиеся права.

Ключевые слова: публичная власть, механизм государства, местное самоуправление, публичноправовая сфера, публичное администрирование.

Roman S. Tytykalo -- candidate of juridical sciences, lawyer, assistant of the department for health care management, Institute of Postgraduate Education, Bogomolets National Medical University (13, T. Shevchenko blvd. Kyiv, 01601)

Genesis of Development of Local Self-Government Institute

Abstract

This article examines the genesis of the development of the local self-government institute.

It was determined that the earliest period of local administration was the Ancient period. The birth of the municipal system (7th century BC - 10th century AD), which can be characterized as the formation of the first municipal representative bodies in communal communes; self-governing rights appear in large cities.

The period of institutional formation of local self-government (XI-XVIII centuries) was characterized by: 1) the distribution of local self-government between municipalities of cities and towns (hmits); 2) the formation of a representative candidacy to represent the interests of the community - viit (starosa), soltis and starosta, at the same time, vits and staros were elected at community meetings, and soltis could be hereditary; 3) viit, soltis and starosta performed not only administrative functions, but also police andjudicial functions; 4) consolidation of the expression of local self-government power in sources of law.

The period of Ukrainization of local self-government (18th - first half of the 20th century) is characterized by: 1) formalization of the principles of functioning in normative legal acts; 2) establishing the right to local self-government; 3) creation of public organizations for the protection of local self-government rights; 4) determination of the principles of functioning of local self-government; 5) recognition of local self-government as an element of a democratic state; 6) legislative consolidation of the form of local self-government in the form of councils.

The institute of local self-government received active development precisely during the independence of Ukraine in the modern period of its development (1991 onwards). In our opinion, this period of formation and development of local self-government is characterized by: 1) the formation of a system of normative legal acts that regulate the activities of local self-government bodies; 2) formation of administrative centers of territorial communities and territories of territorial communities; 3) decentralization of local self-government power; 4) obtaining material, organizational and financial autonomy by local self-government bodies; 5) the possibility of voluntary association of territorial communities and the legally regulated possibility of their interaction; 6) ensuring the availability and quality of public services provided by local self-government bodies; 7) provision of an opportunity within the limits of their authority and competence to implement the delegated powers of executive authorities.

Keywords: public power, state mechanism, local self-government, public-legal sphere, public administration.

Постановка проблеми

Однією з форм вираження громадянами свого конституційних права на самовираження та захист прав та інтересів в публічно-правовій сфері є право на участь місцевому самоврядуванні. Наразі, право на місцеве самоврядування в України гарантується ст. 7 Основного Закону України. Втім, слід відзначити, що така законодавча визначеність права на місцеве самоврядування стала можливою близько тридцяти років назад. Однак, фактично саме право особи на самоврядування сягає свої коріння в далекі стародавні часи.

Метою статті є визначення ґенези розвитку інституту місцевого самоврядування.

Стан дослідження

Проблематикою ролі та значенням органів місцевого самоврядування в системі органів державної влади займалися: В.Б. Авер'янова, В.Ф. Погорілко, Ю.С. Шемчушенко, М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченко, О.В. Петришина, О.В. Батанов, М.А. Баймуратов, В.А. Григорьєв, І.С. Щебетун, П.А. Трачук, В.С. Костицький.

Виклад основного матеріалу

Незважаючи на те, що на сьогоднішній день серед науковців не існує єдиної періодизації історії розвитку місцевого самоврядування в Україні, низка науковців виділяють такі періоди його розвитку: I - від часу зародження й утворення держави східнослов'янських племен на українських землях і до середини XIV ст.; II - із середини XIV ст. - до першої половини XIX ст. - період Європеїзації (в основі якої були права окремих німецьких міст) та Козацької держави; III - перша половина XIX ст. - початок XX ст. - період русифікації місцевого самоврядування в Україні; IV - від проголошення Української Народної Республіки в 1918 році і по цей час - період українізації вітчизняного місцевого самоврядування [1, с. 32].

Кожен з виокремлених теоретиками держави і права періодів характеризується певними історичними подіями, які мали місце бути в певні часові проміжки та змістовно пов'язані між собою. Втім, на нашу думку, дані періоди авторами поділені з урахуванням досить великих проміжків часу, що об'єктивно не може відображати властивості, які притаманні тому чи іншому періоду та виокремлювати його особливості. Розглянемо генезис становлення та розвитку місцевого самоврядування з найперших згадок про місцеве самоврядування до сьогоднішнього дня.

Місцеве самоврядування - це результат розвитку людської цивілізації, його витоки сягають родоплемінного самоврядування, що існувало ще до появи держави. Елементи місцевого самоврядування відомі з античних часів.

Перші паростки народовладдя на території сучасної України, в працях істориків були згадані ще у VII-V ст. до нашої ери, коли існували первісні державотворення, серед яких Скіфи. «У скіфському суспільстві існував такий демократичний орган як народні збори всіх воїнів, на яких обговорювалися важливі питання суспільного життя і престолонаступництва» [2, с.31]. В таких античних містах-полісах як: Ольвія, Пантікапей (Керс), Херсонес, Феодосія, Керкінітіда (Євпаторія), в яких існувало полісне самоврядування у вигляді народних зборів, рад [3, с.31].

В цей же час в Законах Юлія Цезаря в V ст. до н.е. закріплювалася така організація міської влади (муніципального устрою), принципи якої визначили головний напрям розвитку місцевого самоврядування у світі [4].

Вищим органом міського управління того часу були народні збори громадян - членів міської громади, які обирали муніципальних магістратів і вирішували важливі питання міського життя. Кожне місто мало муніципальний сенат (представницький орган), а судову та адміністративну владу здійснювала муніципальна магістратура. Більш ніж за двохтисячолітню історію значення цього терміна практично не змінилося. Зокрема, муніципалітетами в Стародавньому Римі називалися міста, що користувалися самоврядними правами, а сьогодні - це обрані населенням міські та сільські органи місцевого самоврядування, уповноважені громадою органи, що виконують визначені завдання і функції [5, с.74].

Зі становим і політичним відокремленням городян від інших класів феодального суспільства пов'язане перетворення середньовічного міста в особливе державне утворення - феодальну міську республіку. Закономірно, що таких державоподібних форм набули міста у тих країнах, де найбільшого розвитку досяг сам міський уклад життя, а саме - в Італії, Німеччині, Франції, Іспанії [5, с. 74].

Внутрішнє міське управління в країнах Західної Європи, пов'язаних з державними традиціями Римської імперії на початку середніх віків, традиційно відтворювало основні інститути античного Риму. У містах існували дорадчі ради (з місцевої аристократії, привілейованих громадян, міського патриціату) і консули, що були наділені виконавчою владою й обиралися іноді довічно. Під час розквіту міського життя в XT-XTTT ст. практично в усій Європі міста ставали центрами торгового й економічного життя, городяни почали боротьбу з феодальними сеньйорами за свої права та самостійність. У результаті сеньйори, частіше єпископи й королі, надавали містам окремі вольності й привілеї, які закріплювались з поч. ХІ ст. в особливих хартіях. Згодом шляхом боротьби, іноді збройної, міста починають визнаватись комунами - самостійними общинами (громадами) з особливим правами своїх жителів, власною адміністративною та судовою адміністрацією [5, с. 74].

Створення самоврядних комун як органів місцевого самоврядування міста постала необхідність у створенні відповідних органів та назначені осіб, які були б уповноважені управляти муніципальними справами міст. Такими повноваженнями були наділені консули.

Стосовно органів і посадових осіб місцевого самоврядування, то вже згадані консули як традиційно виборні посадові особи уповноважувались на управління місцевою міліцією-ополченням, ринками, ремеслом і торгівлею, здійснювали правосуддя. З падінням міського патриціату, власницької аристократії у містах зросло значення народних зборів: міських, поквартальних, професійних, а також з'явилися відповідні представництва - міські ради [5, с. 75].

Таким чином, першим періодом зародження місцевого управління, на нашу думку, є Стародавній період. Зародження муніципального устрою (VII ст. до н.е. - Х ст. н.е. ), який можна охарактеризувати як утворення перших муніципальних представницьких органів в общинних комунах; у великих міст з'являються самоврядні права. Виникає необхідність в адмініструванні місцевими справами як-от: охорона порядку, розвиток культури, торгівля і виробництво.

Наступний період розвитку місцевого самоврядування, на нашу думку, починається з часів Київської Русі. Місцеве самоврядування кожної країни відображає традиції народу, рівень розвитку суспільства та умови його існування. Це стосується і самоврядування України, яке існує з найдавніших часів і має давні демократичні традиції. Самоврядні сільські і міські общини справді були центрами громадського самоврядування ще з часів Київської Русі. Вони захищали і представляли інтереси своїх мешканців у відносинах із тодішньою державною (князівською) владою чи феодалами та іншими общинами. Відомі історичні факти, коли віче усувало з посади впливових князів, як це було зі Всеволодом та Ізяславом [6, с. 5-17]. Аз літописів тих часів дізнаємось, що в давньоруських містах існували виборні тисяцькі і соцькі з числа бояр, що керували повсякденним життям общин [1, с. 33].

У період Київської Русі, спостерігається розвиток громадського самоврядування. Згодом виникає Магдебурзьке право (Jus Theutonicum Magdeburgense, Sachsischas Weichbild або Magdeburger Weibildrecht), що у більшості досліджень визначається як середньовічне міське право, за яким міста частково звільнялись від центральної адміністрації (королівські) або влади феодала (приватні), створювали самоврядні органи. Воно було започатковане привілеями 1188 р., отриманими німецьким містом Магдебургом від архієпископа - власника міста [7, с.85]. Водночас нерідко зазначається, що врядування середньовічних міст на підставі магдебурзького права було першою історичною формою місцевого самоврядування. Магдебурзьке право - це збірник законів, що виник у кін. XIII ст. із “Саксонського Зерцала” і магдебурзького міського шеффенського права, за звичаєм і зразком міст римських там, де люди з'їжджалися на торги і ярмарки: це місце позначалося особливим знаком “Weichbild” [8, с. 731].

Перше українське місто, яке набуло магдебурзького права, - Новий Санч на Лемківщині (1299 р.). У 1339 р. останній галицький князь Юрій-Болеслав подарував місту Сянок привілей на магдебурзьке право, з переходом під польське правління майже всі галицько-руські міста отримують від королів привілей на магдебурзьке право: Львів (1356 р.), Кам'янець-Подільський (1374 р.), Стрий і Володимир-Волинський(1431 р.), Луцьк (1432 р.), Снятин (1442 р.), Мукачеве (1445 р.), Рівне (1493 р.), Київ (1494 р.), Дубно (1507 р.), Острог (1528 р.), Любомиль (1541 р.), Тернопіль (1548 р.), Корсунь (1584 р.), Переяслав (1585 р.), Біла Церква (1588 р.), Чигирин (1592 р.), Канів (1600 р.), Богуслав (1620 р.), Чернігів (1623 р.), Вінниця (1640 р.) та ін. [9, с. 120-121]. Після такого сплеску європеїзації місцевого самоврядування, а особливо після Переяславської ради 1654 р., тут поширюються русифікаторські процеси [5, с. 78].

Отже, українські міста не лише запозичили нові правила, але і пристосовували їх до своїх особливостей. Магдебурзьке право доповнювалося місцевими традиціями, тому організація і функції органів самоврядування в різних містах могли не збігатися або мати відмінності.

Наступний етап еволюції інституту місцевого самоврядування на теренах України тривав із середини XIV ст. і до першої половини XVII ст. Він характеризується впливом і поширенням західноєвропейських форм організації самоврядування. При цьому процес «європеїзації» самоврядування відбувався більш інтенсивно на землях нинішньої Західної України, включаючи Закарпаття [1, с.33].

В Україні солтеси існували у західній частині. Наприклад, в Закарпатті, де вони засновували в XTT-XTV ст. села та на українських землях Речі Посполитої. На західно-українських землях, які з 14 ст. підпали під владу Польщі, солтис - це особа, що її призначував феодал начальником села, заснованого на німецькому праві. Солтис був заступником пана щодо поселенців, головою сільської самоуправи і суду; до 16 ст. посада солтиса була спадкова. У селах Західної України, яка входила 1923-1939 рр. до складу Польщі, солтис був керівником адміністрації і територіального самоврядування на території сільської громади [10].

В подальшому з утворенням та розвитком козацького руху місцеве самоврядування зазнало суттєвих змін. У містах з магдебурзьким правом самоврядування було збережено, і це надавало їм незалежність від козацької адміністрації, вони не зазнавали культурних і конфесійних утисків. Справами усіх міст Лівобережжя займалася управа (рада), до складу якої також входила і ратуша, очолювана городовим чи козацьким отаманом і водночас підпорядкована вищій козацькій адміністрації [5, с. 81].

За часів Козацької доби зібрання всіх без винятку козаків - рада (коло), була вищим органом влади на Запорозькій Січі. Чернецькою радою вона називалася тоді, коли козаки збиралися не за старшинською, а за власною ініціативою. Також на раду могли зібратися лише старшини, а в окремих випадках на коло могли запросити не все козацтво, а лише депутації від куренів. Існування ради не регламентувалося формальними правилами. Рада була дорадчим органом, інструментом досягнення консенсусу, прийняття спільного рішення, яке ставало обов'язковим для спільноти, що його ухвалила. При ухваленні рішення рада розділялася на два кола - старшинське та чернетське, що обіймало чернь - простих людей. На повагу ради виносились найважливіші питання щодо життєдіяльності козацької громади, а саме: встановлення військового устрою, обрання виконавчих органів - отамана, старшини, питання війни та миру, проведення переговорів з послами інших держав. В особливо важливих справах рада ставала вищою судовою інстанцією [11, с. 203340; 12].

Слід зазначити, що міське, сільське та козацьке самоврядування ефективно діяло і в Козацькій державі, створеній гетьманом Богданом Хмельницьким. Тому деякі науковці стверджують, що саме із цією державою слід пов'язувати початок становлення вітчизняного муніципалізму [13, с. 8; 1, с. 33].

Поступово на українських землях розвивається місцеве та регіональне самоврядування у формі військово- адміністративного самоврядування. Це зумовлювалось полково-сотенним устроєм Української козацької держави, а також правовими та іншими джерелами того часу. І в Конституції П. Орлика 1710 р. підтверджувалося станове самоврядування, зроблено намір захистити його від свавілля урядовців, закласти основи сучасного самоврядування. В розділі ХІІІ цього історичного документу зазначалося “Стольне місто Русі-Київ та інші міста України нехай непорушно і недоторкано зберігають всі свої права і привілеї, слушно їм надані. Гідністю цих виборчих зборів постановлено і доручено ствердити у свій час гетьманською владою [14].

Після підписання Українсько-московського договору 1654 р. починається поступова ліквідація українських форм місцевого самоврядування, створюються станові органи місцевого самоврядування - міські думи. Заслуговують на увагу і погляди В. Кравченка, який вважає, що приєднання в 1654 р. України до Росії відкрило ще один, багато в чому драматичний етап розвитку самоврядування в Україні. На його думку, саме із цього часу з боку Росії послідовно проводилася згубна для Українського народу уніфікація суспільного життя, яка порушувала єдність традиційної української громади, що базувалась на звичаєвому праві. Крім того, скасовувався полковосотенний адміністративний устрій, формувалися уніфіковані російські органи місцевого самоврядування буржуазної епохи [15, с. 27].

Наступний період розвитку місцевого самоврядування на території України, на нашу думку, починається з XVIII ст., що продиктовано становленням в Україні загальноімперських форм місцевого самоврядування. Запроваджуються з 1838 р. для державних і вільних селян сільські товариства, подібні до сільської громади, з корпоративною власністю, якою розпоряджались обрані сільський схід, сільський голова та призначений сільський писар [5, с.81].

Після земської реформи 1864 р. регіональне самоврядування на загальноімперських засадах передбачало губернські земські збори, що формувались за куріальною системою, обирали земську управу та губернатора. Подібним чином було організоване місцеве самоврядування і в повітах. За Міським положенням 1870 р. реформа місцевого управління передбачала створення міських дум, що обиралися жителями міста за куріальною системою. Виконавчим органом місцевого самоврядування стає управа на чолі з міським головою, який обирався міською думою [16, с. 73; 5].

Важливим часом у становленні організаційних основ місцевого самоврядування був період визвольних змагань та відбудови української державності в 1917-1920 роках. Саме цьому періоду притаманні чисельні спроби побудови місцевого самоврядування як невід'ємного елемента незалежної і суверенної держави. Так, в універсалах Центральної Ради та у проекті Конституції Української Народної Республіки, незважаючи на політичні складнощі, що існували на теренах колишньої Російської імперії, діяльності місцевих органів влади приділялась велика увага. Зокрема, у проекті Конституції УНР систему місцевого самоврядування становили землі, волості і громади, діяльності яких надавались конституційно-правові гарантії. Аналогічно гарантувалось місцеве самоврядування й у нормативно-правових актах Західноукраїнської Народної Республіки [1, с. 33].

На територіях Західної України, Закарпаття і Буковини, які у період між двома світовими війнами не входили до складу УРСР, діяли системи місцевого самоврядування, відповідно, буржуазних держав того періоду - Польщі, Чехословаччини і Румунії. А з початком Другої світової війни та після її закінчення політична карта України на її західних землях набула нинішнього вигляду [1, с. 33].

За часів встановлення радянської влади в Україні розвиток теорій самоврядування суперечив централізованій системі управління, тому ідеї самоврядування, що передбачали децентралізацію влади, незалежність та самостійність органів місцевого самоврядування, багато років не розроблялись.

Наступним періодом розвитку інституту місцевого самоврядування є сучасна історія місцевого самоврядування в Україні. Початком якої є прийняття Закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» (1990 р.). В цьому законі давалось визначення місцевого самоврядування, територіальна його основа, його органи.

Висновки

Після проголошення Україною незалежності основи організації місцевого самоврядування було закладено в Конституцію України та Законі України «Про місцеве самоврядування» (1997 р.).

Ст. 7 Конституції України проголошено, що «в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування», по суті, конституювавши місцеве самоврядування як окрему гілку влади.

Ст. 142 Конституції України закріпила, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Представником інтересів територіальної громади села, селища, міста чи їх громад є депутат сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради. Законодавчого урегулювання отримав правовий статус депутатів та гарантії їх депутатської діяльності та порядок відкликання депутата місцевої ради в Законі України «Про статус депутатів місцевих рад».

Наступним важливим кроком в напрямку європеїзації місцевого самоврядування в Україні стало підписання Україною та ратифікація положень Європейської хартії місцевого самоврядування (1998 р. набрання чинності для України) та Угоди про Асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (2014 р.).

Список використаних джерел

1. Росавицький О.О. Генезис інституту місцевого самоврядування в Україні: історичний аналіз. Юридичний науковий електронний журнал. 2015. № 3. С. 32-34. URL: http://lsej.org.ua/3_2015/9.pdf.

2. Іванов В.М. Історія держави і права України: підручник. К.: МАУП, 2007. 552 с.

3. Ухач В.З. Історія держави і права України: навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль: Вектор, 2011. 378 с.

4. Місцеве самоврядування. URL: http://www.zoda.gov.ua/article/1291.

5. Бойко Г.В., Камінська Н.В. Еволюція місцевого та регіонального самоврядування в умовах розвитку європейської демократії. Статті та повідомлення. С. 73-82. URL: https://archives.gov.ua/wp-content/uploads/07-9.pdf.

6. Костомаров Н.И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. М.: Эксмо, 2006. 1024 с.

7. Гошко Т.Д. Нариси з історії магдебурзького права в Україні (XVI - початок XVII ст.). Львів: Афіша, 2002. 255 с.

8. Погорілко В.Ф., Батанов О.В. Місцеве самоврядування. Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко та ін. Т.3. К., 2001. 792 с.

9. Кобилецький М. Магдебурзьке право у селах Галичини. Право України. 2003. № 8. С. 120-121.

10. Солтис. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BB%D1%82%D0%B8%D1%81.

11. Слабченко М.Є. Соціально-правова організація Січи Запорозької. Т. 5: Організація народного господарства України від Хмельниччини до світової війни: (відбитка з 3 - го випуску «Праць Комісії для виучування історії західньо-руського та українського права». Збірник соціально-економічного відділу ВУАН. № 12). Київ: Друк. Української АН, 1927. С. 203-340.

12. Бутирін Є.О. Місцеве самоврядування періоду козацької доби (кін. ХV ст. - пер.пол. XVII ст.). URL: http://dspace.pdpu.edu.ua/bitstream.

13. Оніщук М., Компо В. Правові засади місцевого самоврядування в Україні. К. 45 с.

14. Голосніченко І.П., Голосніченко Д.І., Денчук Р.О. Розвиток місцевого самоврядування та його роль в управлінні комунальною власністю. URL: http://visnyk-psp.kpi.ua/article/view/123427/118163.

15. Кравченко В. Територіальний устрій та місцеві органи влади України. К.: Нац. ін-т стратегічних досліджень, 1995. Вип. 43. 89 с.

16. Конституційні акти України 1917-1920 рр.: невідомі конституції України / [Д.Б. Яневський, В.І. Крюков]; наук. ред. і упоряд.: Ю.Д. Прилюк, В.Ф. Жмир. Київ: Філос. і соц. думка, 1992. 269 с.

References

1. Rosavytskyi O.O. Henezys instytutu mistsevoho samovriaduvannia v Ukraini: istorychnyi analiz. Yurydychnyi naukovyi elektronnyi zhurnal. 2015. № 3. S. 32-34. URL: http://lsej.org.ua/3_2015/9.pdf.

2. Ivanov V.M. Istoriia derzhavy i prava Ukrainy: pidruchnyk. K.: MAUP, 2007. 552 s.

3. Ukhach V.Z. Istoriia derzhavy i prava Ukrainy: navchalnyi posibnyk (konspekty lektsii). Ternopil: Vektor, 2011. 378 s.

4. Mistseve samovriaduvannia. URL: http://www.zoda.gov.ua/article/1291.

5. Boiko H.V., Kaminska N.V. Evoliutsiia mistsevoho ta rehionalnoho samovriaduvannia v umovakh rozvytku yevropeiskoi demokratii. Statti ta povidomlennia. S. 73-82. URL: https://archives.gov.ua/wp-content/uploads/07-9.pdf.

6. Kostomarov N.Y. Russkaia ystoryia v zhyzneopysanyiakh ee hlavneishykh deiatelei. M.: Eksmo, 2006. 1024 s.

7. Hoshko T.D. Narysy z istorii mahdeburzkoho prava v Ukraini (XVI - pochatok XVII st.). Lviv: Afisha, 2002. 255 s.

8. Pohorilko V.F., Batanov O.V. Mistseve samovriaduvannia. Yurydychna entsyklopediia: v 6 t. / Redkol.: Yu.S. Shemshuchenko ta in. T. 3. K., 2001. 792 s.

9. Kobyletskyi M. Mahdeburzke pravo u selakh Halychyny. Pravo Ukrainy. 2003. № 8. S. 120-121. Soltys. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BB%D1%82%D0%B8%D1%81.

10. Slabchenko M.Ye. Sotsialno-pravova orhanizatsiia Sichy Zaporozkoi. T. 5: Orhanizatsiia narodnoho hospodarstva Ukrainy vid Khmelnychchyny do svitovoi viiny: (vidbytka z 3-ho vypusku “Prats Komisii dlia vyuchuvannia istorii zakhidno-ruskoho ta ukrainskoho prava”. Zbirnyk sotsialno-ekonomichnoho viddilu VUAN. № 12). Kyiv: Druk. Ukrainskoi AN, 1927. S. 203-340.

11. Butyrin Ye.O. Mistseve samovriaduvannia periodu kozatskoi doby (kin. XV st. - per. pol. XVII st.). URL: http://dspace.pdpu.edu.ua/bitstream.

12. Onishchuk M., Kompo V. Pravovi zasady mistsevoho samovriaduvannia v Ukraini. K. 45 s.

13. Holosnichenko I.P., Holosnichenko D.I., DenchukR.O. Rozvytok mistsevoho samovriaduvannia ta yohorol v upravlinni komunalnoiu vlasnistiu. URL: http://visnyk-psp.kpi.ua/article/view/123427/118163.

14. Kravchenko V. Terytorialnyi ustrii ta mistsevi orhany vlady Ukrainy. K.: Nats. in-t stratehichnykh doslidzhen, 1995. Vyp. 43. 89 s.

15. Konstytutsiini akty Ukrainy 1917-1920 rr.: nevidomi konstytutsii Ukrainy / [D.B. Yanevskyi, V.I. Kriukov]; nauk. red. i uporiad.: Yu.D. Pryliuk, V.F. Zhmyr. Kyiv: Filos. i sots. dumka, 1992. 269 s.

Размещено на Allbest.ru