Дитина і дитинство у німецькому місті XIV-XV ст.

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків

Дитина і дитинство у німецькому місті XIV-XV ст.

Руднічук А., аспірантка

м. Київ, Україна

Анотація

Метою статті є дослідження характерних особливостей та типологічних закономірностей становища дитини і ставлення до дитинства у бюргерському середовищі німецьких міст XIV-XV ст.

Методологічна основа дослідження базується на принципах історизму та об'єктивності. Під час дослідження використані аналітичний, проблемно-хронологічний, компаративний та системний методи.

Наукова новизна обґрунтована комплексним залученням джерел та історіографії, що висвітлюють становище дитини і дитинства у німецькому місті XIV-XV ст., а також потребою доповнення вітчизняних досліджень на цю тематику.

Висновки. У добу пізнього середньовіччя відбуваються зміни сприйняття дитини та дитинства, зокрема й у містах Німеччини XIV-XV ст. Такі елементи попередніх століть як залучення дитини до роботи раніше її фізичного дорослішання та можливість опановувати професію власних батьків залишаються все ще актуальними для німецької бюргерської спільноти пізньосередньовічної доби. Водночас міста Німеччини починають вводити акушерські правила, які регламентують прийняття пологів та контролюють процес народження дитини. У другій половині XV ст. ставлення батьків до своїх нащадків змінюється: діти починають розглядатися як потенційні опікуни своїх батьків під час їхньої старості, а також як помічники у професійній діяльності. Починають зявлятися дитячі будинки для сиріт в Аугсбурзі, Есслінгені, Мюнхені, Нюрнберзі тощо. Умовний традиційний поділ етапів дитинства, який був розповсюджений у пізньосередньовічній Німеччині, зокрема й містах складав три періоди: перший від 6 до 7 років, другий від 7 до 14 років, третій від 14 років і старше. Для позначення цих етапів слугували такі терміни, як «infantia» («дитинство»), «pueritia» («юність») та «adolescentia» («підлітковий вік») відповідно. Особливий статус у пізньосередньовічному німецькому місті мали позашлюбні діти: для них був закритий доступ до ремісничої справи, а також можливість отримання посади у міській раді. Період, коли дитина вже могла бути залучена до праці, залежав від загальних уявлень про фізичне дорослішання. Зазвичай для дітей працездатність наступала із 8-ми років, коли вони частково могли займатися тою діяльністю, що й дорослі. Вік, із яким пов'язаний період, коли батьки перестають піклуватися про своїх дітей, безпосередньо корелюється із моментом одруження їхніх нащадків або можливістю мати своїх власних дітей.

Ключові слова: німецьке місто, XIV-XV ст., пізнє середньовіччя, дитина, дитинство.

Abstract

A child and childhood in a German town of the XIV-XV centuries

Rundichuk A., PhD-student of the Department of Ancient and Medieval History, Taras Shevchenko National University of Kyiv

The purpose of the article is to study the characteristic features and typological regularities of a child's position and attitude to childhood in the bourgeois environment of German cities of the XIV-XV centuries.

The methodological basis of the research is based on the principles of historicism and objectivity. Analytical, problem-chronological, comparative, and systemic methods have been used during the research.

The scientific novelty is justified by the comprehensive involvement of sources and historiography that highlight the situation of children and childhood in a German city of the XIV-XV centuries, as well as the need to supplement domestic research on this topic.

Conclusions. During the late Middle Ages, changes in the perception of a child and childhood took place, particularly in the cities of Germany in the XIV-XV centuries. Such elements of previous centuries as the involvement of children in work before their physical maturity and the opportunity to master the profession of their own parents are still relevant for the German burgher community of the late Middle Ages. At the same time, German cities are beginning to introduce obstetric rules that regulate the acceptance of childbirth and control the process of childbirth. In the second half of the XV century, parents' attitude towards their offspring changed: children are beginning to be seen as potential guardians of their parents in their old age, as well as helpers in their professional activities. Orphanages begin to appear in Augsburg, Esslingen, Munich, Nuremberg, etc. Conventional traditional division of the stages of childhood, which was widespread in late medieval Germany, in particular in cities, consisted of three periods: the first from 6 to 7 years, the second from 7 to 14 years, the third from 14 years and older. Such terms denoted these stages as “infantia” (“childhood”), “pueritia” (“youth”), and “adolescentia” (“adolescence”), respectively. Illegitimate children had a special status in a late medieval German city: access to crafts was closed to them, as well as the possibility of obtaining a position in the city council. The period when a child could already be involved in work depended on general ideas about physical maturation. Usually, children's capacity for work began at the age of 8, when they could partially engage in the same activities as adults. The age at which parents stop caring for their children is directly correlated with their offspring marrying or having their own children.

Key words: German city, XIV-XV centuries, late Middle Ages, child, childhood.

Постановка проблеми

У добу пізнього середньовіччя змінами позначилося сприйняття дитини і дитинства у бюргерському середовищі німецьких міст. Дитина починає розглядатися як самостійна особистість, потенційний помічник та опікун своїх батьків у період їхньої старості. Підходи за її доглядом та вихованням зазнають ґрунтовного перегляду.

Аналіз джерел та останні дослідження. Джерельна база проблеми є доволі обширною. «Нюрнберзькі поліцейські розпорядження із XIII до XV ст.» містять постанови, які видавали поліцейські органи міста Нюрнберг, зокрема покарання в разі незаконного продажу дітей, їх примус до вступу у нелегітимні стосунки зі сторонніми особами тощо (Baader, 1861). Іншим джерелом, що містить інформацію про вік дітей із маргінальних сімей, відповідно до якої їх можна було залучати до роботи, є «Нюрнберзька постанова про жебраків» 1478 р. (Стоклицкая-Терешкович, 1936, с. 163-165).

Серед основних джерел можна виділити постанови ремісничих гільдій та цехів, які регулювали прийом на роботу або навчання дітей, що мали опанувати ремісничі професії. Так, «Постанова любецьких художників та склярів 1469 р.» (Стоклицкая-Терешкович, 1936, с. 55-56) містила приписи стосовно прийому на роботу лише закононароджених осіб, а «Третя цехова постанова ткачих шовкових виробів» від 1469 р. (Стоклицкая-Терешкович, 1936, с. 26-30) регламентувала кількість учнів, яку могла брати майстриня, основні правила, що стосувалися залучення її власних дітей до опанування професії.

Історіографія представлена роботами німецьких та українських авторів. Серед німецької історіографії варто виділити дослідження Г. Нідермаєра «Регенсбурзькі акушерські правила 1452 р.», яке на основі прописаного регламенту процедури прийому пологів м. Регенсбург досліджує основні віхи ставлення до дитини та матері у перинатальний період та після, а також регламентування містом процедури надання акушерських послуг (Niedermeier, 1975, s. 253-266).

Німецький дослідник дитинства А. Нітшке в роботі «Огляд дитячої смертності у середні віки. Труднощі та можливості історичних досліджень» виділяє 3 етапи дорослішання дитини у Німеччині періоду середньовіччя. Перший від 6 до 7 років, другий від 7 до 14 років, третій від 14 років і старше (Nitschke, 1989, s. 51-55).

Праця німецької дослідниці К. Зідель «Друзі та родичі: соціальні відносини в пізньосередньовічному місті» містить матеріали стосовно етапів взаємодії між батьками та дітьми на різних етапах дорослішання нащадків, а також врегулювання цих стосунків на основі аналізу заповітів бюргерів м. Кельн (Seidel, 2009).

Медієвіст Е. Ізенман у своїй праці «Німецьке місто в середні віки 1150-1550 рр.: міська структура, право, конституція, міська влада, церква, суспільство, економіка» окреслює основний масив джерел, з яких можна отримати інформацію про дитину і дитинство у пізньосередньовічному німецькому місті, етапи дорослішання дитини у добу середньовіччя (Isenmann, 2014).

Серед вітчизняних авторів варто виділити роботу О. Квас «Особливості трактування категорії дитинства в стародавні часи», де дослідниця прослідковує вікову класифікацію періодів дитинства доби античності, яка була покладена в основу вікових категорій дитинства у добу середньовіччя (Квас, 2009, с. 320-325).

Мета статті визначити основні аспекти соціального становища дитини у німецькому місті XIV-XV ст., встановити основні фази її дорослішання, які виділяли у зазначений період, розкрити головні аспекти прав дитини, які регламентувало місто, дослідити сприйняття дитини та дитинства у середовищі німецького міста доби пізнього середньовіччя.

Виклад основного матеріалу

Вікові етапи дитинства виділяє французький історик дитинства Ф. Ар'єс. Він бере за основу класифікацію, яка міститься у латинській компіляції римських авторів, написаній у ХІІІ ст. під назвою «Велика збірка усіляких речей». Дитинство поділяється на 3 етапи: перший вік, «enfance», проходив від народження до 7 років; другий «pueritia», від 7 до 14 років; третій «adolescence», від 14 років до 21 року (відповідно до вчення імператора Костянтина VII Порфірогенета (905-959)) або до 28 чи 30-35 років (відповідно до вчення Ісидора Севільського (бл. 560-бл.636)). Дитинство закінчувалося тоді, коли людина вже могла сама народжувати дітей (Арьес Ф, 1999, с. 32) .

В основі назв цих етапів у добу середніх віків була покладена антична традиція. Вікові категорії цього періоду відрізнялися між собою. Так, давньоримський філософ Луцій Анней Сенека (4 до н.е. 65 н.е.), характеризуючи основні віхи людського життя, до періодів дитинства відносить вагітність («puerperium») та період немовляти («infanita»), який триває до 3-х років; раннє дитинство (до випадання молочних зубів або 8 років) та дозрівання він називає «pueritia» та «pubertas» відповідно, а юність і зрілість мають спільне позначення «inventus». Останні два етапи не мали вікового поділу (Квас, 2009, с. 322). Латинський християнський ритор Луцій Церцилій Фірміан Лактанцій (240-320) виділяв три етапи: дитинство, молодість (разом зі зрілістю) та старість (Квас, 2009, с. 321).

Віковий поділ Ісидора Севільського (бл. 560 бл. 636) був наближений до середньовічного уявлення про етапи життя людини: період немовляти тривав до 7 років, юність до 14 років, наступною була зрілість. Визначення віковому поділу людського життя надавали Фома Аквінський та Фелон Мегарський (у трактаті «Про чотири періоди людського життя» 1265 р.) (Квас, 2009, с. 321).

У німецькій історіографії в цілому сформувався подібний підхід до стадій розвитку дитинства у добу середньовіччя, який був розроблений Ф. Ар'єсом, зокрема й при дослідженні німецьких міст XIV-XV ст. Проте він містить більш варіативну інформацію стосовно поділу дитячого віку цього періоду.

Німецький дослідник історії дитинства К. Арнольд бере за основу як одну із основних класифікацій людського віку класифікацію Ісидора Севільського. Німецький вчений зазначає, що у ХІІІ ст. схоластичні енциклопедисти Бартоломей Англікус (1203-1272) і Вінсент де Бове (1190-1264) використовували для періодизації античний підхід. Так, Бартоломей Англікус характеризує вік від семи місяців до семи років періодом «прорізання зубів» («dentium plantativa»), який характеризується постійною потребою в догляді (Arnold, 1986, s. 447). У 1256 р. італійський лікар Альодобрандіно де Сієна сформував власний підхід до вікових категорій дитинства: перший етап («infantia») тривав від народження до появи зубів, другий «dentium plantatura», після появи молочних зубів (до семи років), а третій «pueritia» до 14-ти років (Arnold, 1986, s. 447).

Узагальнюючи власні напрацювання, історик А. Нітшке, який поділяє погляди інших дослідників теми дитинства, зокрема К. Арнольда (Arnold, 1986, s. 447), наголошує на таких етапах дитинства у добу Середньовіччя. Перший етап припадає на період від 6 до 7 років і позначений прямим та сердечним контактом між батьками та дитиною. Другий період дитинства проходить від 7 до 14 років. У цей час батьки віддавали дітей у чужі сім'ї (в основному селяни та знатні особи) та на навчання до монастирських шкіл або приватного вихователя. Саме на цьому етапі вже припиняються фізичні контакти, а дитина мала зосередитися на навчанні. Для гри відводилося декілька хвилин на день. Проте, навіть якщо занадто чутливі із них поверталися назад додому, згодом все одно відновлювали своє навчання. Третій етап починається із 14 років, коли дитина вже проживала у середовищі, близькому до майбутньої професійної діяльності. Так, діти купців або тих, хто займався торговельною діяльністю, мусили переїжджати в інші міста. Навчання ремеслу або освоєння різноманітних професій проходило під опікою старших. Часто діти займалися жебрацтвом або заробляли на життя співами (Nitschke, 1989, s. 52).

Дослідник німецького міста доби середньовіччя Е. Іземанн також схиляється до періодизації дитинства К. Арнольда та А. Нітшке. Проте він стверджує, що у цей період дітей бачили в усій їхній самостійності та відкидає концепцію Ф. Ар'єса про сприйняття дітей як маленьких дорослих. Віковий поділ, запропонований Е. Ізенманом, дещо відрізняється від концепцій його попередників. Першою віковою категорією він називає «infantia» період, який починався приблизно від появи дитини на цей світ та закінчувався приблизно у 7 років; другою є «pueritia», яка наступала із 7 років; а завершальним періодом дорослішання була «adolescentia» (між 10 та 15 роками дитини) означала перехід до дорослого життя. Дослідник наголошує, що професійне становлення та робота дитини починалися раніше, ніж фізичне дорослішання (Isenmann, 2014, s. 790).

Німецька дослідниця К. Зідель, беручи за основу контекст стосунків «батьки-діти» у середовищі міського суспільства Німеччини доби пізнього середньовіччя, виділяє три фази: перша процес виховання батьками немовлят, друга відносини батьків і дітей вже у дорослому віці, а третя період, коли батьки не можуть піклуватися про себе і турбота про них переходить до інших осіб, зокрема їхніх нащадків (Seidel, 2009, s. 245).

Джерела та історіографія дитинства у добу середньовіччя дозволяють розглянути ставлення до дитини через призму регламентації процесу пологів, виділення основних функцій акушерок, значення, яке надавалося цим професіям, нагляд за діяльністю людини, яка працює у цій сфері.

Одними із перших правил акушерства («Hebammensordnungen») були видані у 1452 р. в м. Регенсбург. Особливість такої постанови полягає в тому, що вона надає акушеркам можливість діяти відповідно до їх знань і розсуду, зокрема виконати кесаревий розтин померлій породіллі. Останній аспект був включений під впливом церкви і зумовлений необхідністю хрещення дитини, якщо є шанси на те, що вона вижила. Ці правила дають уявлення про існуючі умови роботи акушерок, а також підкреслюють факт того, що саме жінці доручено цю посаду (Niedermeier, 1975, s. 253).

Особи, що офіційно займалися акушерською діяльністю, не могли працювати без спеціального наглядового органу, який контролював би їхню роботу. Відповідно до постанови ради м. Регенсбург він формувався із так званих «поважних жінок» жінок-патриціанок, переважно вдів. Подібна практика (ще до видання регенсбурзьких правил із акушерства) існувала й в Нюрнберзі (Niedermeier, 1975, s. 257).

«Почесні жінки» походили зі знатних родин міста, набиралися на ці посади добровільно та на безоплатній основі. Вони мали бути присутніми під час важких пологів, щоб оцінити вміння та навички акушерок, надавати їм поради або допомогу породіллі, давати лікувальні настоянки. У своїй безпосередній адміністративній діяльності вони вирішували суперечки між акушерками і несли персональну відповідальність перед радою за дотримання правил, зокрема неприпустимість у акушерській діяльності так званої «магічної медицини» та слідування забобонам (Niedermeier, 1975, s. 257).

Також за діяльністю акушерок наглядали церковні суди (синоди або синодальні суди), які існували в усіх єпархіях і часто закликали до більш пильного нагляду за діяльністю осіб, які приймають пологи. Основними причинами, за які акушерок притягали до відповідальності перед синодальними судами, були порушення вимог акушерської діяльності або її невиконання, пропуск необхідного хрещення чи використання забобонних методів під час пологів. Випадки такої практики часто зустрічаються у південнонімецьких містах, де синодальні суди збиралися декілька разів на рік. Це правило існувало до XV ст. (Niedermeier, 1975, s. 257).

Традиції, закріплені ще у Швабському зерцалі («Schwabenspiegel»), залишалися актуальними і для пізнього середньовіччя: життя матері було пріоритетом у порівнянні із життям дитини. Під час пологів акушерки або повитухи, якщо потрібно було обирати між життям дитини чи матері, обирали останню (Опитц, 2009, с. 286).

Німецький дослідник К. Арнольд зазначає, що у цей час панують переконання, що дитину повинна вигодовувати сама мати і лише в обґрунтованих виняткових випадках, таких, як медичні приписи, годувальниця. До послуг останньої зверталися в основному знатні особи або заможні бюргери. До того ж ця особливість була характерна для романських країн, але менше подібних випадків траплялося у германомовних територіях (Arnold, 1986, s. 451).

Німецький дослідник О. Ульбріхт виділяє період 1470-1520 рр. як один із важливих етапів зміни ставлення до дитинства у середовищі німецької спільноти, зокрема і бюргерства пізньосередньовічного німецького міста. Причинами стали інтенсивність розвитку міст, подолання сільськогосподарської депресії, пришвидшення зростання населення, а також початок процесів Реформації (Ulbricht, 1992, s. 161).

Усвідомлення ролі дитини у житті батьків також стало інакшим. Концепція О. Ульбріхта полягає в тому, що наприкінці доби пізнього середньовіччя батьки, крім виняткових соціальних та економічних причин, були зацікавлені в утриманні своїх дітей хоча б тому, що хотіли продовження роду, додаткової робочої сили та забезпечення власного життя в старості. Саме ці аспекти, на думку дослідника, стали джерелом позитивного емоційного ставлення до дітей (Ulbricht, 1992, s. 161).

У цей же період поглиблюється контроль за акушерською діяльністю, покращується професійна підготовка, а також вживаються заходи щодо безпеки життя новонароджених, адже доволі часто акушерок звинувачували у недбалості або навіть у навмисному вбивстві новонароджених. Так, у Регенсбурзі (із 1452 р.) та Вюрцбурзі (із 1475 р.) акушерки мали складати присягу, а у Нюрнберзі (із 1463 р.) вони були підпорядковані «почесним жінкам» міста (Ulbricht, 1992, s. 164). Частіше стали видаватися та вводитися правила із акушерства («Hebammensordnungen»), зокрема в таких міста, як Ульм (із 1491 р.) і Нордлінген (із 1517 р.) (Ulbricht, 1992, s. 164).

Наприкінці пізнього середньовіччя продовжувалася застосовуватися практика попередніх століть: якщо батьки з економічних або соціальних обставин не мали змоги утримувати новонароджену дитину її залишали у місті, щоб вона отримала можливість вижити. Тому в південнонімецьких містах було засновано дитячі будинки: у 1471 р. в Аугсбурзі, у 1473 р. в Есслінгені і у 1489 р. в Мюнхені. В інших містах, де вони вже потребували додаткового ремонту, їх покращували за рахунок муніципальних коштів і приватних фондів. Так, за фондового сприяння був заснований у 1485 р. Нюрнберзький дитячий будинок, який забезпечував надання освіти із фінансових надходжень від фондів, а з кінця XV ст. почав піклуватися про хворих сиріт. Нюрнберзька міська рада намагалася залучати дітей із цих установ в якості учнів у майстрів-ремісників (Ulbricht, 1992, s. 166).

Ймовірно, дитина із 8-ми років вважалася вже працездатною. Зокрема, інформація зустрічається у Нюрнберзькому статуті про жебраків 1478 р., де зазначалося, що маргінальні верстви населення, що мають дітей, «...яким виповнилося вісім років, які не страждають на хворобу і слабкість, і яким їхні батьки не надали роботи, мають бути записані міськими слугами, щоб можна було спробувати знайти для них роботу тут чи в селі» (Стоклицкая-Терешкович, 1936, c. 164).

Для багатодітної родині жебраків, де кількість дітей становила 4-5 осіб молодше 7-ми років і лише одна 8-ми років, могли давати дозвіл на жебракування у місті (Стоклицкая-Терешкович, 1936, с. 164).

Таке вікове визначення могло бути пов'язане із думкою, що у 7-14 років статура дитини формується настільки, що можна судити, який вид професії вона може обрати. А. Нітшке стверджує, що подібні свідчення часто зустрічаються у роботах німецького теолога Конрада фон Мегенберга (1309-1374). Дослідинк пов'язує це із загальним оціночним судженням про людину за її статурою у добу середньовіччя, яке робив зокрема король Фрідріх ІІ (1194-1250), котрий оцінював людей та тварин за конституцією їхнього тіла, або Петро Гібернійський, що дискутував про природу душі, зокрема її відображення у людській зовнішності (Nitschke, 1984, s. 224).

Дослідниця К. Опітц зазначає: відмова від дітей частіше відбувалася у середовищі бідного міського населення, яке, на відміну від жителів села, мало більше можливості зберегти анонімність. Так, аналізуючи матеріали Базельської хроніки 1499-1503 рр., дослідниця зазначає, що жінки, які хотіли відмовитися від своїх дітей, зазвичай полишали немовлят перед ратхаузом чи лікарнею. Покаранням за такі дії було потоплення в Рейні, поховання заживо або спалення на вогнищі. Однак, це часто не зупиняло батьків (Опітц, 2009, c. 286). соціальний право дитина середньовічний німецький місто

Місто частково регламентувало важливу на той час для людини подію хрещення дитини. Так, у поліцейському розпорядженні м. Нюрнберг встановлюється кількість чоловіків та жінок, які мають брати участь у хрещенні дитини: не більше 4-х представників обох статей. А також штраф, який накладається у випадку порушення цієї норми: «На хрещення дитини повинні йти не більше, ніж чотири жінки та хрещені матері, а також не більше чоловіків, аніж чотири чоловіки та хрещені батьки» (Baader, 1861, s. 59).

Також у м. Нюрнберг у 1327 р. було видано поліцейське розпорядження, яке регулювало питання передачі дітей для так званих «шлюбних справ», (скоріше за все дитячої проституції), а також покарання за цей вчинок. Постанова наголошує: « ... коли хтось, жінка чи чоловік, який комусь свою дитину, чи то сина чи доньку передає для подружніх справ, без батьківського та без материнського слова або не порадившись із родичами, якщо вони [діти-прим. Р.А.] не мають батька чи матері, той повинен десять років перебувати в п'яти милях від міста або ті ж самі десять років ... у в'язниці.» (Baader, 1861, s. 21). Насильне викрадення сина або доньки будь-кого із кельнських бюргерів відповідно до духовної юрисдикції каралося стратою (Ennen, 1993, s. 156).

Варто окремо розглянути соціальний статус та правове регулювання у місті дітей, які вважалися «незакононародженими». У нормативно-правових актах вони фігурували як «naturliche Kinder» («рідні діти» або «природні діти»). На думку німецького дослідника Д. Віловайта, народження дитини поза шлюбом стає критерієм обмеження та інструментом виключення та соціального розмежування. При цьому у середовищі патриціїв та лицарства, знаті спостерігалося більш спокійне ставлення до дітей, народжених поза шлюбом. Натомість подібна гостра сегрегація спостерігалася у середнього та нижчого бюргерства (Willoweit, 1994, s. 64).

Дослідник зазначає, що на процеси подібної «класифікації» дітей вплинули такі фактори, як релігія, значне зростання населення у добу пізнього середньовіччя, збільшення соціального розшарування та ієрархії всередині бюргерського суспільства. Водночас до факту народження позашлюбних дітей ставилися більш серйозно, ніж до позашлюбних відносин. На думку Д. Віловайта, це спричинили два фактори: потреба у збереженні майна (зокрема через спадок) всередині сім'ї та забезпечення піклування про членів родини (Willoweit, 1994, s. 65).

Перераховані вище фактори не можуть повною мірою відобразити усі причини поглиблення відмінностей соціального статусу дітей, народжених поза шлюбом від «законних» спадкоємців. Проте він наштовхує на припущення, що соціальне становище і сприйняття таких дітей у середовищі жителів німецького міста XIV-XV ст. варто розглядати окремо, враховуючи специфіку їх соціального статусу.

Дослідник Г.-Й. Гофман-Новотний виділяє три категорії дітей, народжених поза шлюбом: діти осіб, у яких формально є дозвіл одружуватися, але вони не проживають у шлюбі, діти одружених осіб, які були зачаті поза шлюбом та діти осіб, що не можуть брати шлюб (Hoffmann-Nowotny, 1994, s. 14).

Для цих людей могли бути зачинені двері до потенційного отримання професії ремісника або в деяких випадках навіть до вищої посади у міській раді. Зокрема, у статуті любецьких живописців та склярів 1425 р. є припис стосовно заборони брати в учні осіб народжених поза шлюбом (Стоклицкая-Терешкович, 1936, с. 55). У м. Кельн, після переходу влади у місті до представників цехів, серед перерахованих осіб, які не можуть бути обрані до міської ради, стояли й люди, народжені поза шлюбом: «Ми ухвалюємо, що ніхто в жодному разі не може бути членом ради, якщо він позашлюбний...» (Стоклицкая-Терешкович, 1936, с. 134).

Позашлюбні діти фігурували у заповітах німецьких бюргерів. Одним із джерел, що допомагають встановити кількість позашлюбних дітей можуть бути заповіти міських жителів. Проте, на думку німецького дослідника Н. Булста, статистичне дослідження цих показників ускладнюється тим, що не всі із цих документів були повністю опублікованими, зокрема тестаменти бюргерів м. Любек. Вибірка заповітів громадян Кельна (близько 282 документів), в основному представлена періодом XV ст., показала, що в кожному десятому заповіті є інформація про передачу спадку позашлюбним дітям: власним синам чи дочкам, позашлюбним братам, сестрам або їхнім позашлюбним дітям (Bulst, 1994, s. 33). Повідомлення про позашлюбних дітей жінок зустрічаються рідше, ніж чоловіків. Серед 200 заповітів жінок із Любека фігурувала лише одна позашлюбна дитина померлої. Подібні випадки підтверджувалися і в Кельні (Bulst, 1994, s. 33).

Одним із факторів, що відокремлює світ дитинства від світу дорослого, як слушно зазначає німецький дослідник А. Нітшке, стали дитячі ігри, про різноманітну кількість яких згадували німецький теолог Конрад фон Мегенберг (1309-1374) та німецький теолог, юрист і хроніст Конрад Бітчін (1400-1464) (Nitschke A., 1984, s. 221).

Популярними розвагами у пізньосередньовічному німецькому місті для дорослих та дітей була гра в кістки і кидання кульок (зокрема один із її видів «глобі»). Остання була настільки поширеною, що у 1354 р. рада Геттінгена видала загальну заборону для дорослих на цю гру (Rech, 2004, s. 387).

На території Бремену були знайдені кістки тварин із круглим отвором, просвердленим посередині. Вони були виготовлені із видозмінених метаподій тварин, зокрема свиней, могли обертатися на мотузці і використовувалися як дитяча іграшка (Rech, 2004, s. 388).

У Бремені та Фрайбурзі були виявлені дзиґи, датовані кінцем ХІІІ ст. В якості ймовірних брязкалець для дітей використовувалися невеликі прямокутні предмети, зроблені за зразком грошових скарбничок, куди засипалися зерна або різні види насіння. Зустрічаються також глиняні фігурки лицарів або коней, що мають отвори для дерев'яної палиці на нижній стороні, для того, щоб дитина могла гратися у вершника (Rech, 2004, s. 389).

Притаманна дітям критичність також сприймалася доволі серйозно. Так, у XIII ст. зустрічається лист-протест з Вінейр-Нойштадту, в якому учні скаржилися на свого вчителя, що не мав часу викладати їм абетку, але натомість знаходив вільний час для своєї подруги. Інші випадки це пропуски шкільних занять, про які згадує представник Рейнського чернечого гуманізму Йоганнес Буцбах (1477-1516). Одного разу під час навчання його досить жорстоко побили за проступки. В результат мати Бутцбаха вимушена була скаржитися, і згодом вчителя звільнила міська рада (Nitschke, 1984, s. 221).

Важливою складовою для дітей були навчання та вибір майбутньої професії. Так, якщо робота стосувалася ремісничої сфери, діти могли переймати її від власних батьків, навчатися у них на рівні із іншими учнями. У статуті ткачих шовкових виробів 1469 р. є інформація про право ремісниці навчати своїх дітей у себе вдома: «Головна майстриня має право навчати своїх дітей у себе вдома протягом вищезазначеного часу; потім вони можуть вступити до цеху, зробивши внесок у один рейнський гульден» (Стоклицкая-Терешкович, 1936, c. 27). До того ж, якщо для звичайних учнів були встановлені обмеження у кількості, то для дітей самих майстринь їх не існувало: «Головна майстриня має право тримати в себе одночасно не більше 4 учениць... за винятком її власних дітей» (Стоклицкая-Терешкович, 1936, c. 27). Подібний фактор ймовірно сприяв тому, що дитина могла залишитися всередині родини, опановуючи професію батьків. Нащадки продовжували б піклуватися про них.

Місто могло регулювати дитячу поведінку по відношенню до батьків. Так, у Кельні, якщо хтось із дітей фізично знущався над батьком або матір'ю, ображаючи їх агресивними словами, б'ючи, штовхаючи, отримували покарання у вигляді тримання у тюрмі з водою та хлібом (Ennen, 1993, s. 156).

Німецька дослідниця К. Зідель припускає, що обов'язки батьків стосовно своїх дітей існували лише доти, доки їхні нащадки були не в змозі самих себе утримувати. Подібні випадки вона розглядає на прикладі заповіту двох кельнських бюргерів подружжя Йоганна Отто та Лінцген ван Берхем, написаного 1502 р., де йдеться про те, що вони виростили та одружили своїх чотирьох дітей Генріха, Йоганна, Фігіна та Лішгіна. Тому подружжя вирішує, що той, хто залишився в живих, повинен мати довічне право на частину майна, яке було у їхньому володінні, без можливості з боку дітей висловити заперечення щодо цього. В разі порушення цього пункту нащадок отримує 10 гульденів та відокремлюється від усіх інших. В разі дотримання усіх умов, після смерті батьків діти отримають у свою власність разом усе це майно (Seidel, 2009, s. 248).

Варто зазначити, що зазвичай після смерті одного із подружжя, їхнє спільне майно переходило у спадок не до його пари, а до дитини. За овдовілою особою закріплювався статус одного із батьків, а також потенційного спадкоємця цієї дитини. Тому подружжя, які складали разом заповіти, включали до них спеціальні «захисні» положення, що містили гарантію юридичного захисту для одного із них в разі смерті іншого, а також право на спільне користування майном (Seidel, 2009, s. 245).

Після того, як їхні діти виростали і одружувалися, батьки переставали нести за них відповідальність. Тому спадкодавці кінця XV ст. намагалися з одного боку забезпечити свою другу половину майном, а також залишити власність «всередині» родини, а з іншого убезпечити другого представника подружжя від претензій дітей на майно. Тому заповіти могли містити подібні умови (Seidel, 2009, s. 248).

Схожі елементи є у заповітах кельнського бюргера Йоганна Брайтвіша та його дружини Тойльхін. Перший тестамент був складений у 1491 р. і містив приписи стосовно переходу майна до овдовілого члена подружжя, зобов'язання виховувати неповнолітніх дітей, а також, в разі їхнього повноліття, забезпечити їх духовною та моральною підтримкою, посагом, приданим та усім необхідним (Seidel, 2009, s. 249).

Відомі випадки, коли діти залишалися у родині навіть після укладення шлюбу. Так, після смерті своєї дружини Тойльхін Йоганн Брайтвіш одружився на іншій жінці Есгін, а у 1517 р. склав новий заповіт. Одна із його доньок Гейртгін залишилася у батьківському домі навіть після одруження. Відповідно, батько надав до весілля одяг, придане та інші фінансові вкладення, а також домовився із її нареченим Пітером Брульманом про те, що подружжя буде жити ще три роки із покоївкою та майбутніми дітьми за рахунок господаря дому (Seidel, 2009, s. 250).

Гейртгін та Пітер Брульмани прожили у будинку Йоганна Брайтвіша на загал вісім років: три відповідно до угоди та п'ять додаткових. Це не дуже подобалося батьку сімейства, проте він відмовився у своєму заповіті від компенсації цих витрат, вартості зведення будинку, а також інших боргів за умови, що донька та зять відмовляться від претензій до дружини Йогана Есгін та його сина Адама і не будуть оскаржувати заповіт. У протилежному випадку молодому подружжю буде виставлений рахунок за витрати на будівництво та усі вісім років проживання під спільним дахом із батьками (Seidel, 2009, s. 250).

К. Зідель зазначає, що відповідно до цього заповіту батьки несли відповідальність за дітей поки вони були неповнолітніми, неспроможними себе забезпечувати або не уклали шлюб із іншою особою. До того ж обов'язок забезпечувати дітей припинявся із укладенням шлюбу когось із них, а витрати на їх подальше утримання могли бути стягнуті за рахунок потенційної спадщини (Seidel, 2009, s. 250).

Подібна ситуація була й з освітою дитини вона не сприймалася як батьківський обов'язок й передбачала очікувану компенсацію від дітей. Так, кельнський бургомістр Йоганн ван Брейде згадує у своєму заповіті 300 верхньорейнських гульденів, які він витратив на освіту свого сина магістра та доктора Кірстгіна ван Брейде (Seidel, 2009, s. 250). Відповідно витрати на навчання дитини не сприймалися як фінансові виплати виключно з боку батьків.

Висновки

Отже, у добу пізнього середньовіччя відбуваються зміни у ставленні до дитини і дитинства в середовищі німецького міста: із кінця XV ст. діти починають сприйматися батьками як окремі особистості, а також потенційні опікуни своїх батьків у старості. Місто частково регламентує процес народження дитини, надання акушерських послуг, хрещення, опіки за сиротами, дитячу поведінку із батьками, вибір майбутньої професії, а також розслідування злочинів, вчинених проти дитини продаж дітей іншим особам, дитячу проституцію.

Етапи розвитку дитинства у пізньосередньовічому німецькому місті умовно поділялася на дитинство (від народження до 7 років), юність (від 7 до 14 років) та підлітковий вік (від 14 років). Період переходу від дитинства до дорослого життя та час, коли дитина ставала працездатною, не були однаковими. До праці могли залучати із 8-річного віку. Батьки остаточно припиняли піклуватися про дитину в той період, коли їхні нащадки укладали шлюб або могли заводити своїх власних дітей.

Перспективи подальших розвідок цього питання залишаються відкритими. Більш детального дослідження потребує порівняльна характеристика виховання дітей різного гендеру й статі у німецькому місті XIV-XV ст., залежність їхнього виховання від соціального становища, доступності освіти для дітей, взаємовідносин «батьки-діти» у середовищі німецьких бюргерів доби пізнього середньовіччя.

Список використаних джерел і літератури

1. Арьес, Ф. (1999). Ребенок и семейная жизнь при старом порядке: авториз. пер. с фр. (Я.Ю. Старцева, В.А. Бабинцева (ред. пер.)). Екатеринбург: Издательство Уральского университета, 416 с.

2. Квас, О. (2009). Особливості трактування категорії дитинства в стародавні часи. Вісник Львівського університету. Педагогіка, (25, ч. 4), 320-325

3. Опитц, К. (2009). Как жили в позднем средневековье. История женщин на Западе. Молчание Средних веков: авториз. пер. с фр. (Р.А. Гимадеева (ред. пер.). (в 5 т., т.2). Москва: Алетейя, 265-312.

4. Стоклицкая-Терешкович, В. В. (сост.). (1936). Немецкий город XIV-XV вв.: сб. матер. Москва: Государственное социально-экономическое издательство, 178 с.

5. Arnold K. (1986). Kindheit im Europaischen Mittelalter. Hrsg. von J. Martin, A. Nitschke. Zur Sozialgeschichte der Kindheit. Freiburg, Munchen: Verlag Karl Alber, 443-467.

6. Baader J. (Ed.) (1861). Von der Kindstaufe nehmen. Nurnberger Polizeiordunugen aus dem XIII. bis XV. Jahrhundert,. Stuttgart: Litterarische Verein, 59.

7. Baader, J. (Ed.) (1861). Niemand soll dem andern sein kind entfuhren zu ehlichen dingen, oder zwei weiber nehmen. Nurnberger Polizeiordunugen aus dem XIII. bis XV. Jahrhundert. Stuttgart: Litterarische Verein, 21-22.

8. Bulst, N. (1994). Illegitime Kinder viele oder wenige? Quantiative Aspekte der Illegimitat im spatmittelalterlichen Europa. Hrsg. von Schmugge L. Illegitimitat im Spatmittelalter. Munchen: R.Oldenbourg Verlag, 21-39.

9. Ennen, E. (1993). Frauen im Mittelalter (6te Auflage). Munchen: Verlag CH Beck, 320 s.

10. Hoffmann-Nowotny, H.-J. (1994). Soziologische Marginalien zur Marginalisierung durch “illegitime” Geburt. Hrsg. Von Schmugge L. Illegitimitat im Spatmittelalter. Munchen: R. Oldenbourg Verlag, 11-20.

11. Isenmann, E. (2014). Die deutsche Stadt im Mittelalter 1150-1550: Stadtgestalt, Recht, Verfassung, stadtregiment, Kirche, Gesellschaft, Wirtschaft. (2te. Auflage). Koln: Bohlau Verlag, 1130 s.

12. Niedermeier, H. (1975). Die Regensburger Hebammenordnung von 1452. Verhandlungen des Historischen Vereins fur Oberpfalz und Regensburg. Bd. 115,. Regensburg: Verhandlungen des Historischen Vereins fur Oberpfalz und Regensburg, 253-266.

13. Nitschke, A. (1989). Beobachtungen zur Kindersterblichkeit im Mittelalter Schwierigkeiten und Moglichkeiten der historischen Forschung. Anthropologischer Anzeiger. Jahrg. 47. H. 1, 51-55.

14. Nitschke, A. (1984). Die Stellung des Kindes in der Familie im Spatmittelalter und in der Renaissance. Hrsg. von Haverkamp A. Haus und Familie in der Spatmittelalterlichen Stadt. Koln, Wien: Bohlau Verlags, 215-243.

15. Rech, M. (2004). Gefundene Vergangenheit Archaologie des Mittelalters in Bremen. Mit besonderer Berucksichtigung von Riga. Bremen: Bremer Archaologische Blatter, 431 s.

16. Seidel, K. (2009). Freunde und Verwandte: Soziale Beziehungen in einer spatmittelalterlichen Stadt. Frankfurt, New York: Campus Verlag, 350 s.

17. Ulbricht, O. (1992). Der Einstellungswandel zur Kindheit in Deutschland am Ende des Spatmittelalters (ca. 1470 bis ca. 1520). (Vol. 19). Zeitschrift fur Historische Forschung. 2, 159-187.

18. Willoweit, D. Von der naturlichen Kindschaft zur Illegitimitat. Die nichtehelichen Kinder in den mittelalterlichen Rechtsordnungen. Hrsg. Von Schmugge L. Illegitimitat im Spatmittelalte. Munchen: R.Oldenbourg Verlag, 55-66.

References

1. Ar'yes, F. (1999). Rebenok i semeynaya zhizn pri starom poryadke [The Child and Family Life in the Ancient Regime]: avtoriz. per. s fr. (YA.YU. Startseva, V.A. Babintseva, Trans.). Yekaterinburg: Izdatel'stvo Ural'skogo universiteta, 416 s. [in Russian].

2. Kvas, O. (2009). Osoblyvosti traktuvannia katehorii dytynstva v starodavni chasy [Peculiarities of interpreting the infancy concept in Ancient Times]. Visnyk L'vivs'koho universytetu. Pedahohika, (25, Ch.4), 320-325. [in Ukrainian].

3. Opitts, K. (2009). Kak zhili v pozdnem srednevekov'ye [How people lived in the late Middle Ages]. Istoriya zhenshchin na Zapade. Molchaniye Srednikh: avtoriz. per. s fr. (R.A. Gimadeyeva, Trans.). (Vol.2). Moskow: Aleteyya, 265-312. [in Russian].

4. Stoklitskaya-Tereshkovich, V. V. (Comps.). (1936). Nemetskiy gorodXIV-XVvv. [German city during XIV-XV cent.]. Moskow: Gosudarstvennoye sotsial'no-ekonomicheskoye izdatel'stvo, 178 s. [in Russian].

5. Arnold K. (1986). Kindheit im Europaischen Mittelalter. Hrsg. von J. Martin, A. Nitschke. Zur Sozialgeschichte der Kindheit. Freiburg, Munchen: Verlag Karl Alber, 443¬467. [in German].

6. Baader J. (Ed.) (1861). Von der Kindstaufe nehmen. Nurnberger Polizeiordunugen aus dem XIII. bis XV. Jahrhundert,. Stuttgart: Litterarische Verein, 59. [in German].

7. Baader, J. (Ed.) (1861). Niemand soll dem andern sein kind entfuhren zu ehlichen dingen, oder zwei weiber nehmen. Nurnberger Polizeiordunugen aus dem XIII. bis XV. Jahrhundert. Stuttgart: Litterarische Verein, 21-22. [in German].

8. Bulst, N. (1994). Illegitime Kinder viele oder wenige? Quantiative Aspekte der Illegimitat im spatmittelalterlichen Europa. Hrsg. von Schmugge L. Illegitimitat im Spatmittelalter. Munchen: R.Oldenbourg Verlag, 21-39. [in German].

9. Ennen, E. (1993). Frauen im Mittelalter (6te Auflage). Munchen: Verlag CH Beck, 320 s. [in German].

10. Hoffmann-Nowotny, H.-J. (1994). Soziologische Marginalien zur Marginalisierung durch “illegitime” Geburt. Hrsg. Von Schmugge L. Illegitimitat im Spatmittelalter. Munchen: R. Oldenbourg Verlag, 11-20. [in German].

11. Isenmann, E. (2014). Die deutsche Stadt im Mittelalter 1150-1550: Stadtgestalt, Recht, Verfassung, stadtregiment, Kirche, Gesellschaft, Wirtschaft. (2te. Auflage). Koln: Bohlau Verlag, 1130 s. [in German].

12. Niedermeier, H. (1975). Die Regensburger Hebammenordnung von 1452. Verhandlungen des Historischen Vereins fur Oberpfalz und Regensburg. Bd. 115,. Regensburg: Verhandlungen des Historischen Vereins fur Oberpfalz und Regensburg, 253-266. [in German].

13. Nitschke, A. (1989). Beobachtungen zur Kindersterblichkeit im Mittelalter Schwierigkeiten und Moglichkeiten der historischen Forschung. Anthropologischer Anzeiger. Jahrg. 47. H. 1, 51-55. [in German].

14. Nitschke, A. (1984). Die Stellung des Kindes in der Familie im Spatmittelalter und in der Renaissance. Hrsg. von Haverkamp A. Haus und Familie in der Spatmittelalterlichen Stadt. Koln, Wien: Bohlau Verlags, 215-243. [in German].

15. Rech, M. (2004). Gefundene Vergangenheit Archaologie des Mittelalters in Bremen. Mit besonderer Berucksichtigung von Riga. Bremen: Bremer Archaologische Blatter, 431 s. [in German].

16. Seidel, K. (2009). Freunde und Verwandte: Soziale Beziehungen in einer spatmittelalterlichen Stadt. Frankfurt, New York: Campus Verlag, 350 s. [in German].

17. Ulbricht, O. (1992). Der Einstellungswandel zur Kindheit in Deutschland am Ende des Spatmittelalters (ca. 1470 bis ca. 1520). (Vol. 19). Zeitschrift fur Historische Forschung. 2, 159-187. [in German].

18. Willoweit, D. Von der naturlichen Kindschaft zur Illegitimitat. Die nichtehelichen Kinder in den mittelalterlichen Rechtsordnungen. Hrsg. Von Schmugge L. Illegitimitat im Spatmittelalte. Munchen: R.Oldenbourg Verlag, 55-66. [in German].

Размещено на Allbest.Ru