Повсякденне життя студентства та професорсько-викладацької корпорації вишів Києва у роки Першої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра давньої та нової історії України

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Повсякденне життя студентства та професорсько-викладацької корпорації вишів Києва у роки Першої світової війни

Чуткий Андрій доктор історичних наук, професор

Анотація

Мета роботи дослідити ситуацію у вищій школі Києва в роки Першої світової війни як індикатор наростання змін у загальних настроях населення України. Ключовим об'єктом вивчення визначено студентство, оскільки воно було своєрідним концентрованим вираженням суспільства внаслідок нечисельності вишів в Україні початку XX ст., що обумовлювало присутність у кожному з них вихідців з усіх регіонів і суспільних станів. Також досліджується вплив тієї війни на професорсько-викладацьку корпорацію Києва. Методологія дослідження заснована на загально та спеціально-наукових методах (структурно-системному, аналізу, синтезу, порівняльно-історичному, проблемно-хронологічному, історико-типологічному тощо), принципах науковості та об'єктивності. Наукова новизна полягає у введенні до наукового обігу джерел, які доповнені вже відомими, але проаналізованими в світлі нової проблематики, що є особливо актуальною і дозволяє визначити студентство та професорсько-викладацьку корпорацію вищої школи як промоутерів змін у світоглядних принципах й настроях цілого суспільства. Висновки. Доведено, що студентство та професорсько-викладацький склад київських вишів одразу відчув на собі вплив зміни внутрішньої політики Російської імперії, яка спровокувала кризу усталеної на початку XX ст. системи цінностей. При цьому професорсько-викладацька корпорація важко сприймала зміни. Натомість студентство не лише виступило за докорінний злам традиції, але й проти влади, що стало своєрідним «попереджувальним індикатором» цих тенденцій у цілому суспільстві. Однак цей посил не був сприйнятий імперською владою. Враховуючи той факт, що і в подальшій історії України студентство було зачинателем усіх активних дій, спрямованих на зміну існуючого ладу, визначено за особливо важливий напрям дослідження історії студентства.

Ключові слова: історія вищої школи Києва, історія України початку XX ст., Перша світова війна, студентство, Університет св. Володимира.

Chutkyi Andrii Doctor of Historical Sciences, Professor, Professor of the Department of Ancient and Modern History of Ukraine, Taras Shevchenko National University of Kyiv, 60 Volodymyrska Street, City of Kyiv, Ukraine, 01033

EVERYDAY LIFE OF THE STUDENTS AND TEACHING CORPORATION OF KYIV UNIVERSITIES DURING THE FIRST WORLD WAR

Abstract

The purpose of the work is to investigate the situation of Kyiv higher school during World War I as an indicator of increasing changes in the general mood of the Ukrainian population. The key object of the study is studentship, as it was a kind of concentrated expression of society due to the small number of universities in Ukraine at the beginning of the 20th century, which determined the presence in each of them of people from all regions and social statuses. The influence of that war on the Kyiv professor-teaching corporation is also investigated. The research methodology is based on general and special scientific methods (structural-systemic, analysis, synthesis, comparative-historical, problem-chronological, historical-typological, etc.), principles of scientificity, and objectivity. The scientific novelty lies in the introduction into the scientific circulation of sources that are supplemented by already known sources but analyzed in the light of new problems, which are particularly relevant and allow to identify the student body and the professor-teaching corporation of the higher school as promoters of changes in the worldview principles and attitudes of the entire society. Conclusions. It is proven that the students and teaching staff of Kyiv universities immediately felt the impact of the change in the internal policy of the Russian Empire, which provoked a crisis of the established value systems at the beginning of the XX century. At the same time, the professor-teaching corporation had difficulty perceiving the changes. Instead, the student body not only stood up for a radical break with tradition but also against the authorities, which became a kind of “warning indicator” of these trends in society as a whole. However, this message was not accepted by the imperial authorities. Taking into account that in the subsequent history of Ukraine, the student body was the initiator of all active actions aimed at changing the existing system, a significant research direction into the history of the student body was determined.

Key words: history of Kyiv higher school, history of Ukraine at the beginning of the XX century, World War I, studentship, University of St. Volodymyr.

Вступ

Постановка проблеми. Поточні події в нашій державі, а саме активна фаза російської агресії, що мають вплив на весь світ, загрожуючи перерости у третю світову війну, змушують звернутися до досвіду минулого (аналізу подібних подій в історії) аби дати правильні відповіді на виклики сьогодення. Адже ж саме історичні реконструкції дають відповідь на питання як такі події впливали на долю окремих осіб і загалу та які індикатори свідчили про можливі зміни у загальному характері історичного поступу. У світлі сучасних подій найбільш актуальною темою є протистояння з нашим північносхідним сусідом. Адже при аналізі цієї війни зазвичай проводять історичні паралелі сьогодення із початком Другої світової війни. Але оскільки остання значною мірою була обумовлена передумовами, перебігом та наслідками Першої світової, то вирішено звернутись до з'ясування історичних паралелей саме поміж поточною російсько-українською війною та Першою світовою. Тим більше, що ця історична паралель не прослідковувалась належним чином, а отже є новим напрямом історичних досліджень, хоча й почала привертати увагу дослідників (Потєхін, 2021, с. 155).

У цій розвідці буде аналізуватися не перебіг бойових дій тієї війни, оскільки він добре досліджений, а становище суспільства, його повсякденне життя аби з'ясувати, як війна вплинула на зміну ситуації серед загалу і що сигналізувало про наближення поразки у Першій світовій Російської імперії й водночас наближало її.

Таким чином, у таких історичних реконструкціях ми звертаємось до минулого, що потому мало свій логічний розвиток і продовження. Відповідно, це дозволяє і нам провести певні паралелі та спрогнозувати ймовірні сценарії розвитку подальших подій. А це дуже важливо. Оскільки прогностична оцінка потрібна як для найбільш точного прогнозування розвитку, так і для можливості завчасної кореляції майбутнього у найбільш потрібний для щасливого розвитку нашої держави бік. Завдання, яке не здатна виконати жодна інша наука і що сприятиме актуалізації значення історії на державному рівні.

Аналіз джерел та останні дослідження. Історія вищої школи у Києві має значну історіографічну та джерельну базу. Зокрема, кожен з діючих у Києві напередодні Першої світової війни вишів створив власні архівні фонди, котрі зараз зберігаються переважно в Державному архіві м. Києва (далі Держархів м. Києва), зокрема фонд 16 (Університет св. Володимира), фонд 18 (Політехнічний інститут), фонд 153 (комерційний інститут), фонд 244 (Вищі жіночі курси) тощо. Також важливу роль має епістолярна спадщина представників професорсько-викладацької корпорації, що відклалась в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (далі ІР НБУВ, ф. ІІІ). Цінність мають й інші особові архівні матеріали представників науковопедагогічних працівників Києва досліджуваного періоду, що відклались в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (ІР НБУВ, ф. 46, 65, 66, 167, 194, 210, 219) та в Центральному державному історичному архіві України у м. Києві (ЦДІАК, ф. 262 та ін.).

Існує й низка публікацій джерел, які пов'язані з історією вищої школи Києва (Короткий, Ульяновський, 1994, кн. 1, 2; Короткий, Ульяновський, 2000, кн. 1, 2; Белый, 1984; Короткий, 2014 тощо).

Однак вся ця величезна джерельна база, окремі архівні фонди якої нараховують десятки тисяч одиниць зберігання, мало досліджувалась у запропонованому контексті. Тому джерела, що стосується вищої школи Києва у 1914-1918 рр., продовжують зберігати значний потенціал для подальшого поглиблення вивчення історії Першої світової війни та спричинених нею змін крізь призму змін у житті вищої школи.

Солідною є й історіографія, що присвячена історії вищої школи загалом, а також спеціально студентству та представникам професорсько-викладацької корпорації Києва початку XX ст. Проте в ній не приділялось належної уваги з'ясуванню впливу Першої світової війни на зміну настроїв у цих мікро-соціальних групах. Хоча найбільш сучасні дослідження цієї теми почали ламати такий підхід (Історія Київського університету, 2019; Ульяновський, 2007; Кругляк, 2012, 2015; Чуткий, 2011, 2013, 2018).

Мета статті. Дослідити повсякденне життя тієї групи, що являє концентроване вираження суспільства студентство (на прикладі студентства Києва), а також, частково, зміни в становищі, настроях професорсько-викладацького складу київських вишів, в силу його тісної пов'язаності зі студентством, у роки Першої світової війни. Ця характеристика студентства особливо відповідає реаліям початку XX ст., адже ж тоді вищих навчальних закладів було небагато, а прагнення суспільства до здобуття вищої освіти постійно зростало, при цьому серед усіх його верств. Відповідно, кожен виш являв «концентрат» тогочасного суспільства. При цьому ключову роль відіграє дослідження доль студентів і викладачів Київського комерційного інституту, оскільки це був перший заклад на навчання до якого почали брати представників обох статей, а умови вступу до нього були особливо демократичними внаслідок його приватного статусу. Тому студентський контингент Київського комерційного інституту є найбільш повним відображенням тогочасного суспільства цілої України, адже ж на навчання до нього вступали представники з усіх українських регіонів і з усіх верств та прошарків тогочасного суспільства.

Виклад основного матеріалу

Предметом дослідження було обрано ситуацію в Києві в роки Першої світової війни, до початку подій Української революції 1917-1921 рр., оскільки вони своєю чергою змінили формат подальшого розвитку. Так, на початку Першої світової війни Україна не мала власної державності. Тому та війна мала для нас докорінно інший вимір, хоча й тоді чимало політичних сил розглядали її як шанс вибороти незалежність. До того ж «українське питання» тоді теж стало важливим для розгляду у цілому європейському просторі (Смолій, 2014, с. 309-375). Однак на відміну від подій Другої світової війни, це більш відповідний аналог у минулому, оскільки і тоді Київ жив у відносному спокої та не зазнав іноземної окупації (хоча і перебував під пануванням імперської Росії до березня 1917 р.), а перебіг бойових дій дещо нагадував сучасні події, на чому наголошують військові експерти. А якщо взяти проведений у 1918-1920 рр. курс більшовиків на розкол українського суспільства, на створення в Україні низки маріонеткових утворень задля легшого її перетравлення в оновленому російському імперському «організмі», то паралелей ми побачимо значно більше. Тож аналогія обрана цілком слушно, а тому вона не може заперечуватись усіма, хто слідує істині.

Обрання в якості об'єкту вивчення студентства обумовлюється й тим, що попри свою нечисленність (у досліджуваний період), саме студентська молодь є найбільш мобільною частиною суспільства, що завжди першою включається в усі нові суспільні процеси. А у випадку професорської корпорації, то вона часто є ідеологом найрізноманітніших суспільно-політичних теорій і рухів. При цьому особливість студентства як соціальної мікрогрупи полягає у тому, що воно має змінний склад, тобто його представники потому повертаються до своїх соціальних груп, але зберігають певні настрої та амбіції, сформовані за студентських років і тому передають їх цим групам. Натомість на зміну їм приходять наступні покоління молоді, котрі, враховуючи змінність «циклів» такого оновлення складу студентства (щороку або з майже повним «перезавантаженням» на початку XX ст. раз на чотири роки), дозволяє вести мову про швидке поширення світоглядних установок, які формувались у студентському середовищі, серед усіх прошарків суспільства.

Оскільки запропонована тематика є надзвичайно актуальною у світлі поточної ситуації в нашій державі та прогнозування її подальшого розвитку, та зібрано чималий фактичний матеріал, то було зроблено умовний поділ цього дослідження на дві частини. В цій (першій) його частині зроблений аналіз реакції студентів і викладачів київських вишів (головно Київського комерційного інституту) на війну від прагнення продовжувати звичний ритм життя до кризи старої системи цінностей і наслідків цього для зміни моделі їх поведінки.

У першу чергу слід спростувати уявлення про період війни як час цілковитого хаосу та руйнації всього. Звичайно, ступінь невизначеності зростав, так само як і різноманітних загроз та викликів. Однак життя тривало. Зокрема, люди мали їсти, десь жити і, відповідно, якось заробляти на життя. Але й окрім цього та попри нові реалії, люди продовжували (чи прагнули) жити звичним життям. Особливо це стосувалось першого етапу війни. Оскільки представники вищої школи чудово розуміли сутність війни, то така їх реакція може розглядатись як спосіб уникнення душевних розладів та збереження рівноваги в нових обставинах, змінити які вони були невладні. Тому й нічого не лишалось, як продовжувати «танцювати» звичний «танок».

За різних екстремальних обставин, вища школа (в обличчі свого професорсько-викладацького складу) прагнула продовжувати звичний формат життя. У випадку вишів Києва під час Першої світової війни це проявилось у самому продовженні їх функціонування як навчальних закладів та осередків наукового життя.

Так, тривала вступна кампанія. При цьому потік абітурієнтів не лише не припинився, але й навіть зріс, зокрема з прифронтових регіонів. Однак останнє можна пояснити прагненням уникнути мобілізації і принагідно влаштуватися подалі від лінії фронту.

На навчання до київських вишів продовжували вступати навіть іноземці. Наприклад, у 1916 р. заяву про вступ на навчання до Київського комерційного інституту подав громадянин Швейцарії О. Семадені, який, як слідувало з його особової справи, народився у Києві в 1898 р., з грудня 1916 по вересень 1917 р. перебував у Швейцарії, а потому знов відновився на навчанні в інституті (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 7230, арк. 1, 4, 2). У цьому випадку наочною є не лише перевага нейтральної Швейцарії для її громадян, але й їх прагнення здобувати вищу освіту, навіть у державах, що були втягнуті у Першу світову війну. Це показує кращі якості громадян Швейцарії, котрі навіть за умов тогочасної світової бійні не боялися їхати для здобуття освіти так далеко від рідної землі. Також це почасти пояснює як цій невеликій гірській та відрізаній від морів європейській державі вдалось досягнути такого прогресу. Адже ж все починається зсередини. Водночас особова справа цього студента підтверджує і факт закордонних поїздок в умовах Першої світової війни також і в межах Європи.

Останнє засвідчується й тим, що студенти київських вишів і попри початок Першої світової війни намагалися продовжити практику закордонних відряджень, яка усталилась у передвоєнні роки. Наприклад, студент Київського комерційного інституту А. Виноград у січні 1915 р. подав адміністрації вишу прохання щодо дозволу на «поїздку на літо 1915 р. до Англії» і був підтриманий у цій справі викладачами та керівництвом вишу (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 3, спр. 3555, арк. 1,7). У той самий час заявку на відрядження до Англії подав ще один студент інституту Г. Франк. Однак, попри дозвіл інституту, він «з незалежних від нього обставин, не зміг вирушити у закордонну командировку» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1162, арк. 8). Інший студент комерційного інституту Ч. Мадей планував у 1915 р. поїхати у відрядження до Румунії, Болгарії, Італії та Франції (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1164), що повторювало тематику його передвоєнного відрядження за кордон. Активізувались поїздки до країн Далекого Сходу Монголії, Китаю та Японії. Останнє було проявом відносної стабільності на східних кордонах імперії, а також і дружністю тих держав до країн Антанти. Щоправда, навпроти прізвищ більшості студентів комерційного інституту, котрі планували відрядження у роки Першої світової війни, зазначено, що їх відрядження не відбулись (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1345). Отже, війна таки вносила свої корективи у ці плани.

Однак ще більше прагнули втриматись за звичний ритм життя представники професорсько-викладацької корпорації та ті, хто прагнув приєднатись до неї і ці їх дії були щирими. Адже ж вони були особами старшого віку, а отже більш консервативними. Так, викладачі вишів продовжували будувати кар'єру. Приміром, попри всі складнощі, створені війною, діяла аспірантура (тогочасною термінологією «підготовка до професорського звання»). Хоча внаслідок численних складнощів цей процес теж суттєво ускладнився. Зокрема, керівництво Київського комерційного інституту мусило неодноразово прохати Міністерство торгівлі та промисловості про продовження «терміну відстрочок подання дисертацій» низкою своїх співробітників (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1644, арк. 11-12). Проте не зникли симпатії та антипатії, з'ясування стосунків тощо, прояви внутрішніх відносин у професорсько-викладацькому середовищі. Це свідчило, що це була мікросоціальна група, яка продовжувала жити своїм життям. У випадку київських вишів періоду Першої світової найбільш показовим у цьому зв'язку був конфлікт М. Довнар-Запольський Є. Сташевський, що розгорівся навколо захисту дисертації останнім і який відбувався як в Університеті св. Володимира, так і в Київському комерційному інституті, оскільки обидві особи працювали в обох цих київських вишах. Однак ця справа вилилась і на сторінки преси та тривала впродовж 1914-1917 рр., набувши значного розголосу (Короткий & Ульяновський, 2000, с. 140-191; Чуткий, 2011). Тобто, війна не стала на заваді таким проявам життя. Більше того обидві сторони використовували на свою користь поточні політичні обставини, звинувачуючи опонента «в політиці». А отже, можна робити висновок, що це було проявом наростаючого у суспільстві психозу, що у такий спосіб знаходив вихід назовні. Хоча й спрямовувався не на винуватців самої війни, оскільки останні перебували у Петрограді та продовжували правити імперією, зокрема й українськими землями.

На щастя, такі приклади, як «справа Сташевського», були поодинокими. Натомість звична практика виявилась у продовженні, попри початок Першої світової війни, науково-педагогічної діяльності, що характеризувала викладацькі кадри вишів і до війни.

Була зустрічна та звична робота й з іншої сторони, з боку студентства, хоча часто ця старанність мала інший підтекст. Так, тривало складання студентами заліково-екзаменаційних сесій, написання та захист курсових тощо. Однак тепер освітній процес для студентів став і елементом захисту від мобілізації (Чуткий, 2018). Це вказувало на відсутність у багатьох студентів, які були підданими Російської імперії, патріотизму та сприйняття тієї імперії як своєї батьківщини. Закономірно, що це було свідченням слабкості та сигналізувало про високу ймовірність її загибелі внаслідок тієї війни. Це особливо наочно проявилось у випадку порівняння реакції громадян інших воюючих держав і підданих Російської імперії.

Так, перші прагнули потрапити на фронт. Наприклад, бельгійський підданий Моріс Вей 1892 р. народження, що був студентом Київського комерційного інституту, у 1916 р. пішов на фронт (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 267; Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 13а, спр. 48, арк. 6). Аналогічно чинили й викладачі-іноземці. Так, громадянин Франції А. Турн'є, котрий викладав французьку мову в Київському комерційному інституті з 1911 р., «у перший день війни» вибув у діючу французьку армію (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 1, спр. 137, арк. 76). Так само пішли до діючої армії й громадяни Франції, котрі до війни викладали в Київському комерційному інституті Л. Кайя та А. Шовен. При цьому останній поїхав на фронт з України на початку серпня 1914 р., лишивши в Києві дружину (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 1, спр. 165, арк. 29). Всім їм за рішенням піклувальної ради інституту було «призначено жалування у половинному розмірі» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 1, спр. 137, арк. 78). При цьому А. Турн'є, спільно з іншими викладачами французької мови Київського комерційного інституту, попри перебування на фронті, змогли написати новий підручник французької мови для студентів, який «був схвалений Радою інституту, схвалений також Міністерством торгівлі та промисловості та Міністерством народної освіти» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 1, спр. 137, арк. 88) і прохали про рекомендацію його для студентів інституту. Отже, навіть у випадку тих, хто був на фронті, звичні питання повсякденного життя, властиві для мирних часів, продовжували зберігати своє значення. Та принагідно упорядники цього підручника зазначили, що «ризикують своїм життям заради справедливості, свободи та права» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 1, спр. 137, арк. 88), в чому проявився вплив поточних подій.

Натомість російські піддані у значній масі прагнули уникнути мобілізації (особливо після затягування війни), що буде досліджено далі. Цей дисонанс (відбуття на фронт вихідців з Франції та Бельгії на тлі наростаючого небажання воювати підданих Російської імперії) може розглядатись як опосередковане свідчення ступеню справжнього патріотизму населення цих держав, а отже й їхніх перспектив у війні. Для прикладу, член провладного Союзу студентів-академістів Київського комерційного інституту А. Лисенко, замість засвідчення своєї відданості імперії шляхом уходу добровольцем на фронт, затягував своє перебування в інституті (що дозволяло уникнути мобілізації і в чому він фактично зізнавався наприкінці 1915 р. прохав про продовження перебування серед студентів, хоча й вказав, що практично завершив слухання курсу дисциплін, склав всі іспити та заліки (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 138, арк. 56). Наприкінці 1914 р. він прохав керівництво інституту порушити клопотання про надання йому відстрочки від мобілізації (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 138, арк. 43,48). Для більшої гарантії уникнення мобілізації А. Лисенко навіть вступив до структур, які здійснювали забезпечення військ (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 138, арк. 54), а склавши випускні іспити у 1916 р. одразу вступив до військового училища (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 138, арк. 64) знов таки аби відтягти потрапляння на фронт. Аналогічно й інший член Союзу студентівакадемістів Київського комерційного інституту М. Успенський замість фронту знайшов собі цивільну посаду подалі від театру бойових дій (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1357, арк. 2). Так само немає свідчень масового уходу на фронт викладачів, які були підданими Російської імперії.

Тривала й інша звична для вишів робота. Навіть більше, саме наприкінці 1914 р. було завершено розробку нагрудного знаку випускника Київського комерційного інституту (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1, арк. 110). А навесні 1916 р. міністр торгівлі та промисловості затвердив подання керівництва закладу щодо збільшення викладачів вишу на 8 позаштатних професорів: з історії господарського побуту Росії та Західної Європи (2 професури), загальної теорії права (1 професура), міжнародного права (1 професура), нової російської історії та історії російського державного права (1 професура), машинознавства та механіки (1 професура), залізничної справи (1 професура) (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1, арк. 179). Як бачимо, практично всі запроваджувані курси стосувалися викладання дисциплін, пов'язаних із просуванням імперської ідеї або в інтересах експлуатації ресурсів необхідного для тієї ж імперії.

Навчальні заклади також прагнули зберігати усталені канони свого життя. Окрім організації освітнього процесу та прагнень розширити, а потому і просто зберегти свою матеріальну базу, це проявилось й у відзначенні річниць своєї діяльності. Так, у 1916 р., виповнилось 10 років з моменту заснування Київського комерційного інституту. Тож, попри війну і навіть перебування в евакуації у Саратові, в ньому був створений ювілейний комітет і почалась підготовка видання, яке мало висвітлити історію цього вишу (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1326, арк. 1-21). Реалії тогочасної ситуації проявились у прагненні відобразити в ювілейному виданні участь вихованців інституту «у теперішній великій вітчизняній війні» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1326, арк. 21). Таку назву було вжито слідом за державною пропагандою і вона мала подати участь Російської імперії у Першій світовій війні як справедливу, спрямовану на звільнення інших народів тощо, тобто цілком у дусі сучасної російської пропаганди. Також показово, що як повідомляли колишні випускники інституту, їх, попри наявність вищої освіти й працю за фахом, доволі часто мобілізували. Наприклад, Лубенцов, який закінчив інститут в травні 1914 р., вже з «3 вересня знаходився на театрі бойових дій» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1327, арк. 18). Закономірно, що це мало неминуче позначитись негативним чином на економічній ситуації, адже ж вищих навчальних накладів, котрі готували фахівців для господарського комплексу, в цілій імперії були одиниці. Безперечно, що імперська влада це розуміла. Тому такі її дії були свідченням складнощів у пошуку «гарматного м'яса», попри величезні розміри та значні людські ресурси тієї імперії. Отже, останні теж є до певної міри ілюзією, оскільки кількість не переходила в якість. Тому це є добрим знаком і за аналогічних дій цієї держави на сучасному етапі свідчить про наближення її колапсу.

Проявом рис, що характеризували студентське життя і за довоєнних років, було створення власних сімей (Кругляк, 2015; Кругляк, 2012). Справа, що не припинилась і попри війну і що нагадує й поточну ситуацію зі сплеском укладення шлюбів в Україні. Так, буквально на початку Першої світової війни заяву про надання дозволу на шлюб подав студент Київського комерційного інституту К. Труфешев (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 906, арк. 2425), який був підданим Болгарії. 9 грудня 1914 р. заяву з проханням надати дозвіл на шлюб подав студент комерційного інституту (згодом радянський партійний діяч) К. Бауман (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 265, арк. 17), котрий був родом з Прибалтики. До слова, він теж продовжив навчання в інституті до кінця 1917 р. і отже уникав призову, що також відповідним чином характеризує майбутніх радянських лідерів. Улітку 1915 р. (тобто у розпал поразок імперських військ на Південно-Західному фронті) вже згадуваний член Союзу студентів-академістів Київського комерційного інституту А. Лисенко так само вступив у шлюб (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 138, арк. 43, 48). То що вже казати про місцевих, яким укласти шлюб було значно простіше. І такі факти є доволі численними, при цьому стосувались як українців, так і представників інших національностей, що жили в Україні. Наприклад, під час війни у шлюб вступила студентка комерційного інституту польської національності М. Кржимовська (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 4201, арк. 7). Продовження і навіть зростання кількості шлюбів за умов війни можна розглядати як прагнення молоді встигнути насолодитися радощами подружнього життя, встигнути прожити його разом із коханою людиною на тлі зростаючої невизначеності майбутнього. Отже, це був щирий прояв і водночас відповідне сприйняття студентством нових реалій.

Також випускники вишів продовжували вступати на професійну стезю, влаштовуючись на роботу до різних установ. Наприклад, випускник Київського комерційного інституту В. Білоусов був «зарахований на державну службу із зарахуванням його позаштатним чиновником Катеринодарської казенної палати» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1, арк. 114). Зазначу, що такі дії теж могли гарантувати уникнення призову.

Проте, як би люди не прагнули зберегти звичні устої, а влада зберегти контроль за викладачами й студентами вишів, однак війна таки вносила елемент невизначеності та ламала усталені моделі відносин. А по мірі її затягування людина мусила усвідомити нові реалії і почати жити відповідно до них.

Так, погіршення матеріального рівня та психологічне напруження безперечно не додавали оптимізму та збільшували кількість хворих. Як характерний приклад тогочасного студентського життя, наприкінці 1914 р. важко хворів студент Київського комерційного інституту Г. Вечірко, що засвідчено довідкою лікаря (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 3, спр. 675, арк. 23). Та ще більше ламалось життя тих, хто був мобілізований і потрапив у полон, як наприклад, студент К. Мусялович (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 4, спр. 3538).

Проте погіршення умов життя (про що буде сказано в наступному дослідженні, що продовжить цю тему) характеризувало всіх представників студентства та професорсько-викладацької корпорації. Це, у поєднанні з втомою суспільства, у зв'язку із затягуванням війни, безперечно вело до радикалізації настроїв. І в першу чергу, серед молоді. Проявом цього стали найрізноманітніші акції непокори з боку студентства, що мали політичний підтекст.

При цьому потрібно наголосити, що війна лише загострила ті процеси, що вже давно відбувалися в суспільстві. Але наявна чітка закономірність: у переддень значних суспільно-політичних потрясінь починають наростати студентську виступи. Так було напередодні революції 1905-1907 рр. та напередодні Першої світової війни (З іменем Святого Володимира, 1994, с. 293303, 306-309, 335, 345-368) і не лише в київських вишах (Харківський університет, 2010, с. 305-316, 349-412; Самойленко, Самойленко, 2005, с. 168-173, 176). Отже, такі прояви можна розглядати як індикатор наростання загального радикалізму в суспільстві. І студентство, як найбільш активна його частина, першою проявляє його відкрито.

Так, київські виші були охоплені безпорядками менш ніж за пів року до початку війни наприкінці лютого 1914 р. у зв'язку із забороною вшанування пам'яті Т. Шевченка. Серед затриманих було багато студентів університету та комерційного інституту Києва (Alma mater, 2000, с. 635-646). Зокрема, вдалось, відшукати матеріали по арешту студента Київського комерційного інституту П. Захарченка (який поступив на навчання за 2 місяці до цього), котрий «був підданий арешту на 3 місяці за участь у вуличних безладах 25 і 26 лютого цього року та за розпорядженням п. міністра торгівлі та промисловості виключеного з числа слухачів інституту» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 487, арк. 9). При цьому комерційний інститут вирізнявся особливим радикалізмом студентських настроїв: у ньому масові виступи студентів почали відбуватись з листопада, 1913 р., про що писали київські газети того часу («Киевлянин» («Киянин»), «Русское слово» («Руське слово»), «Киевская мысль», («Київська думка») тощо). При цьому, як писало «Русское слово», студенти комерційного інституту сформували колону з 200 осіб, які пішли з Бібіківського бульвару (тепер бул. Т. Шевченка), де знаходились корпуси інституту, до Хрещатику і лише біля театру кінній поліції вдалось розсіяти демонстрантів (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 694, арк. 102).

Це свідчило про максимальну радикалізацію настроїв цілого суспільства у переддень Першої світової війни. Адже ж саме студентство цього інституту мало найбільш демократичний склад і включало представників усіх верств суспільства. Тож сам початок війни був цілком логічною розв'язкою тієї напруги, що розривала як європейські суспільства, так і держави. При цьому слід наголосити на тому, що внаслідок таких вибухів незадоволення часом страждали й невинні. Наприклад, під час студентських заворушень у листопаді 1913-го та в лютому 1914-го років преса писала, що вони почались на лекції директора інституту М. Довнар-Запольського як вияв неповаги до нього з боку студентів (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 694, арк. 102). Натомість з протоколу екстреної наради Навчального комітету інституту від 2 березня 1914 р., який був невідомий студентам, довідуємось, що ДовнарЗапольський звітував, що особисто клопотався про звільнення затриманих поліцією внаслідок цих заворушень осіб і «завдяки цьому деякі арештовані були звільнені» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 675, арк. 32зв.). Зазначу, що з початком революції навесні 1917 р. чимало таких осіб, як згадували сучасники, повернулися до своїх вишів і стали потужною силою дестабілізації життя у них, зокрема спричинились до усунення від керівництва комерційним інститутом згадуваного Довнар-Запольського (Полонська-Василенко, 1989, с. 123). Аналогічні дії мали місце і в Університеті св. Володимира навесні 1917 р. (Спекторский, 1935, с. 90; Ульяновський, Короткий, Скиба, 2007, с. 184-186).

Під час Першої світової війни антиурядові виступи студентства політичного характеру активізувались починаючи з 1916 р., тобто у момент остаточної економічної кризи та наближення самої імперії до свого краху. Наприклад, у квітні 1916 р. ціла група студентів Київського університету влаштували антиурядову акцію «під час проводів засланих до Іркутську за політичну неблагонадійність», при цьому поліція затримала 19 студентів (Alma mater, 2000, с. 677, 679). А з межі 1916-1917 рр. кількість антиурядових виступів київських студентів стрімко зростала (Alma mater, 2000, с. 680-681). Відповідно, посилення політизації студентства ув'язувалось з погіршенням його економічного стану і водночас відображало загальну ситуацію у суспільстві. При цьому саме студентство дало найбільше активних адептів різних політичних рухів, які наприкінці Першої світової почали змагатись за владу і на українських теренах. Меншою мірою це стосувалось викладачів, але головно молодшого покоління. Хоча, приміром, М. Грушевський, котрий навесні 1917 р. очолив Українську Центральну Раду, також належав до університетської професури, хоча й старшого покоління, порівняно з більшістю з тогочасних українських політиків.

Катастрофічне погіршення умов життя у роки Першої світової війни, що не відповідала інтересам загалу і при нехтуванні владою потребами та проблемами цього загалу, закономірно виявлялись не лише у наростанні політичних рухів, що були опозиційні до влади. Чимала частка населення почала вдаватися до спонтанних проявів агресії, оскільки людина у такий спосіб підсвідомо прагне зігнати відчай нагромаджений стресовою ситуацією. Такі дії, внаслідок кризи старої системи цінностей і неможливості швидко замістити її новою (для чого спочатку було потрібне «перезавантаження» влади), виливались в дії з порушення певних правил або й дії хуліганського, напівкримінального або й суто кримінального характеру.

Щодо процесу навчання, то загальне зосередження уваги на бойових діях та забезпеченні військ, об'єктивно означало зменшення контролю за іншими сферами. Тож це позначилось на вищій школі загальним падінням дисципліни, навіть і з боку професорсько-викладацького складу. Як приклад, 8 листопада 1914 р. директор Київського комерційного інституту М. ДовнарЗапольський мусив звернутися до співробітників інституту з вимогою «припинити порушувати порядок вищого навчального закладу», оскільки це «де-моралізує» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 1, спр. 165, арк. 2). Серед порушень було названо «відкриття аудиторій (на вимогу професорів) в години не призначені за розкладом... Понад це в окремих кабінетах та лабораторіях заняття відбувалися після часу, що встановлений для цього Учбовим комітетом» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 1, спр. 165, арк. 16).

Ще більш агресивно почало вести себе студентство. Це було проявом як розуміння наростання кризи самої імперії, так і реакцією на погіршення своїх життєвих умов. Наприклад, 23 листопада 1914 р. начальник Київського губернського жандармського управління інформував керівництво Київського комерційного інституту, що один із ув'язнених надіслав листа з метою «шантажувати» двох студентів інституту, однак завдяки діям поліції ця афера провалилась (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 138, арк. 9). А, приміром, студент Університету св. Володимира В. Соколов був помічений «за чіплянням у публічному місці до незнайомої йому жінки, котра звернулась за допомогою до поліції, задля захисту її від надокучливих чіплянь студента Соколова» (Alma mater, 2000, с. 676).

Повертаючись до представників професорсько-викладацького складу вишів зазначу, що для них не менше значення, аніж проблеми економічні, мала загальна криза всіх традиційних устоїв та самих ціннісних орієнтирів. Вона зумовлювалась тим, що війна породила зовсім іншу реальність: постійні смерті, страждання і деформацію психіки тих, хто воював внаслідок звірств, що відбувались на фронтах і про що часто писали з фронту (Велика війна 1914-1918 рр., 2014, с. 410-411). Закономірно, що це доходило і до людей в тилу та впливало на них. Це призвело у прямому сенсі до цілковитої дестабілізації (втрата життєвих орієнтирів і сенсу життя внаслідок нерозуміння причин такої масової агресії) та смерті цілої низки старих професорів (Ульяновський, 2007, с. 175-178).

При цьому держава своїми діями, що мали б запобігти зміні настроїв та показати її непохитність, поступово також почала працювати на свою загибель. Адже ж її політична агітація та небажання побачити реальний стан суспільства зрештою почали налаштовувати проти неї і раніше лояльних осіб. Окрім пропаганди «війни до переможного кінця» на тлі зростаючих бід населення та усвідомлення ним, що війна велась не задля захисту його інтересів, держава почала заганяти загал у жорсткі лещата нових реалій.

Так, російська влада почала вводити різні обмеження, що зумовлювались обставинами військового часу та безперечно впливали й на життя вишів. Насамперед, припинилось фінансування багатьох програм. Почалось займання приміщень київських вишів військовими, що ускладнювало освітній процес і водночас дозволяло інтенсифікувати контакти військових зі студентами.

Обмеження почали поширюватись і на звичний плин життя. Наприклад, спеціальним розпорядженням попечителя Київського навчального округу № 32271 від 31 липня 1914 р. учнівській молоді заборонялось «з'являтися з фотографічними апаратами на вулицях, площах, в садах тощо публічних місцях і не робити фотографічних знімків, особливо ж у районах військових приготувань» (Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени, 1914, с. 40). Проте кількість таких адміністративних втручання влади у звичний ритм життя нагромаджувалась, що вело до появи й цілком позбавлених логіки заходів і в підсумку лише погіршувало життя загалу та збільшувало його агресію проти влади. Так, запроваджена антиалкогольна кампанія в підсумку лише посилила споживання алкоголю (при цьому його замінників, що збільшувало кількість отруєнь), активізувала чорний ринок і натомість позбавила державу важливого джерела прибутків (Велика війна 1914-1918 рр., 2014, с. 471).

А у випадку студентства це виявилось у забороні будь-яких масових волевиявлень, що не мали санкції влади та у забороні діяльності студентських організацій. Але ж останні були одним із каналів вирішення життєвих проблем студентства. Тому це лише сприяло поширенню діяльності нелегальних рухів та політичних партій серед них, адже ж вони обіцяли йому швидке вирішення всіх проблем і райське життя. Так само, як і посилювало дії частини студентів хуліганського характеру аби у такий спосіб заявити про свою неповагу до усталених правил, що теж розглядалось як виступ проти влади, що втратила будь-який авторитет. При цьому це фактично був спровокований конфлікт поколінь, оскільки молодь традиційно не сприймає світоглядні установки властиві для старшого покоління, однак кризова ситуація є найкращим аргументом на користь їх нікчемності та можливості повалення, що й відбувалось. Як згадував про період Першої світової Є. Чикаленко: «Взагалі у нас по селах старіші чесніші селяни притихли перед молодшими, що поверталися з фронту і принесли новий дух, нові етичні поняття; вони майже одверто крали не тільки в панів та жидів, а й у своїх же селян» (Євген Чикаленко, 2004, с. 371) і «робити вони не хотіли» (Євген Чикаленко, 2004, с. 372). Про крадіжки повідомляли й співробітники жандармерії. Зокрема, про них йдеться у рапорті помічника начальника Херсонського губернського жандармського управління від 11 липня 1916 р., із зазначенням, що винними були молоді хлопці 16-18 років (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 464-465).

Загалом, війна, поряд із проявами патріотизму й жертовності, відкрила широкі можливості для представників злочинного світу, оскільки вся увага владних структур була спрямована на фронт. Як наслідок: почастішали крадіжки, шахрайства тощо злочинні прояви, що втягували до злочинного світу одних або підривали довіру до традиційних цінностей в інших. Так, представники правоохоронних органів на місцях повідомляли про появу різних шулерів тощо (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 469). Навіть київська професура у своїх листах згадувала про факти майнових злочинів. Так, дружина київського професора С. Голубєва Олена писала йому, що «на днях у нашого господаря відбили замок та винесли речей на 100 руб.» (ІР НБУВ, ф. 194, спр. 57, арк. 1). А студент комерційного інституту В. Ушаков повідомляв, що у нього був викрадений матрикул (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 3, спр. 3555, арк. 2). Наростання кількості таких фактів обумовлювалось падінням не лише життєвого рівня, але й моральних норм, уходу на фронт найбільш відповідальних і принципових, тоді як на місцях залишались найбільш безпринципні. Ця тенденція була підмічена тогочасними поліційними чинами. Наприклад: «Помічник начальника Херсонського губернського жандармського управління в липні 1916 р. у своєму рапорті писав: “Великого клопоту селянству додала очевидна, внаслідок війни та уходу на неї більш позитивної частини суспільства, розгнузданість молоді; потому крадіжки та грабунки, що набули загрозливих розмірів”» (Велика війна 1914-1918 рр., 2014, с. 468). Закономірно, що ця тенденція поширилась на різні вікові групи.

Зазначу, що криза традиційних цінностей значною мірою була пов'язана з деградацією панівної та підтримуваної імперською владою російської православної церкви. Остання давно перетворилась на служницю імперської влади та своєрідний придаток її репресивних та пропагандистських структур. Так, кризі довіри до неї, а відповідно і до традиційної системи цінностей, сприяла пропаганда тією церквою необхідності вмирати «за царя та отечество» і нав'язування суспільству думки, що смерть та інші біди війни це кара за гріхи. Як згадував у цьому зв'язку 1915 р. український селянин В. Рубель: «А звін по мертвим щодня гуде, ізвіщая, що ще добавилось на одного, якому обіщали «золотий вінець». Попи з кафедр громили: Кайтеся, бо ще хуже вам буде. Це тіко фундамент вами закладають» і далі писав, що старші селяни вважали, що війна задумана «панами» задля винищення селянства аби не давати їм землю («Всюди тільки й балачок... «продають» солдат... вничтожають людей, бо завелось їх багато, аж землі не хватало») (Велика війна 1914-1918 рр., 2015, с. 527, 528). Закономірно, що від таких думок було недалеко до антиурядових виступів.

Чималий вплив на ментальний злам та кризу довіри до влади завдала й кампанія з пошуку «внутрішнього ворога» (що буде розкрито в наступній частині цього дослідження) та наростання шовіністичної пропаганди. Адже ж вони мали часто штучний характер. А у випадку російського шовінізму його пропаганда апріорі не могла бути сприйнята свідомою частиною інших національностей імперії.

У наступному дослідженні планується розглянути більш докладно низку інших складових, що стосуються даної теми. Тож це лише початкова його складова.

повсякденне життя студентство професорський

Висновки

Започатковане дослідження свідчить, що професорськовикладацький склад вишів Києва на початку Першої світової війни прагнув утриматись за звичні цінності та ритм життя аби у такий спосіб зберегтись психологічно та фізично на тлі наростаючої кризи усталеної системи цінностей та життєвого ритму загалом. Значною мірою це дозволило зберегти саму систему вищої освіти України, попри колосальні зміни в суспільно-політичному житті, що їх принесла Перша світова війна. Почасти це є й свідченням особливої значимості вищої освіти, а також і розуміння цього українською нацією, що завжди вирізняло нас.

Разом із цим люди не могли не реагувати на докорінні зміни в умовах життя, до того ж самі обставини змушували їх до відповідної рефлексії. Адже ж війна найбільш разюче позначилася на молоді і студентстві зокрема, оскільки вони є особами «неопереними»: не мають стабільних заробітків, власного житла тощо, що допомагає меншою мірою відчути негатив економічних потрясінь. Відповідно, саме вони найбільше страждають від будь-яких потрясінь, що тягнуть за собою погіршення рівня життя. Тому студенти одразу ж стали в опозицію до влади, але спочатку виявляли її через прагнення уникати мобілізації. Однак по мірі загострення економічної ситуації вони все частіше почали вдаватися до актів відкритої непокори владі: демонстрацій, сходок, вступу до опозиційних політичних партій тощо.

При цьому посилився конфлікт поколінь, оскільки професура прагнула знайти цивілізований, «легітимний» шлях вирішення наростаючих проблем (що характеризувало й багатьох представників старшого покоління з різних суспільних груп), тоді як студентство і молодь загалом прагнули негайно «розрубати гордіїв вузол». Цей конфлікт посилював ймовірність особливо радикальних перетворень на імперському просторі, що мали поховати сам імперський конструкт.

Отже, студенти, як молодші представники вищої школи особи більш схильні до активних дій, та й то радикального характеру, доволі швидко опинились в опозиції до влади. Відповідно, це дозволяє розглядати активізацію студентських рухів політичного характеру, що мали чітко виражену антиурядову спрямованість, як індикатор наближення докорінних потрясінь у політичній ситуації в Російській імперії. Адже ж студентство початку XX ст. являло «концентрат» тогочасного суспільства. Відповідно і будь-які нові суспільно-політичні процеси мали починатися спочатку саме у його середовищі, оскільки внаслідок відносно невеликої чисельності тогочасного студентства (та особливої матеріальної вразливості студентів) воно значно швидше, аніж великі суспільні групи, реагувало на зміну умов життя і вирізнялось значною концентрацією та швидким сприйняттям й реакцією на все нове. Зазначене явище в принципі характеризує студентство і в модерній історії України доводиться тим, що саме студенти ставали зачинателями всіх демократичних революцій починаючи з Революції на граніті 1990 р. і до Революції гідності 2013-2014 рр.

Повертаючись до подій Першої світової війни потрібно ще раз наголосити, що влада Російської імперії знехтувала протестними акціями студентів, які прагнули у такий спосіб привернути увагу влади до погіршення свого становища. Така позиція засвідчувала її диктаторську сутність. Тож такі дії російської влади сприяли швидкій радикалізації молоді, а потому й всього суспільства та зрештою увінчались поваленням монархії та крахом самої Російської імперії. Це, своєю чергою, засвідчує можливість повалення будьяких режимів, які нехтують інтересами суспільства. Все це доводить особливу значимість вивчення історії вищої школи, в якій формувались найбільш популярні політичні теорії, а студентство було найбільш активною силою, що здійснювала їх реалізацію.

Список використаних джерел і літератури

Белый, М. У (ред.). (1984). Киевский университет. Документы и материалы. 1834-1984. Київ: Вища школа, 190 с.

Губерський, Л. В., Патриляк, І.К., Колесник, В. Ф. & Чуткий, А. І. (ред.). Історія Київського університету: монограф. (у 2 т., Т.1). Київ: ВПЦ «Київський університет», 2019. 716 с.

Державний архів м. Києва.

Зайцев, Б. П., Іваненко, В. Ю., Фадеев, В. І., Пуделко, С. М., Мигаль, Б. К. & Посохов, С. І. (Уклад.). (2010). Харківський університет XIX початку XX століття у спогадах його професорів та вихованців (в 2 т., Т.2). Харків: Сага, 550 с.

Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени. Киев, 1914. 40 с.

Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського.

Короткий, В. А. (Упоряд.). (2014). Університет Святого Володимира: студентське життя 1834-1917: зб. документів. Київ: ВПЦ «Київський університет», 2014. 415 с.

Короткий, В. А. & Ульяновський, В. І. (Упоряд.). (2000). Alma mater: Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції. 1917-1920. Матеріали, документи, спогади (в 2 кн., Кн.1). Київ: Прайм, 703 с.

Короткий, В. & Ульяновський, В. (Упоряд.). (1994). З іменем Святого Володимира (в 2 кн., Кн.2). Київ: Заповіт, 453 с.

Кругляк, М. (2012). Шлюб і сім'я в житті студентів підросійської України другої половини XIX початку XX ст. Мандрівець, 5, 45-52.

Кругляк, М. Е. (2015). Життя та побут студентства підросійської України другої половини XIX початку XX ст.: монографія. Житомир: Волинь, 464 с.

Полонська-Василенко, Н. (1989). Революція 1917: спогади. Український історик, 1-4, 119-128.

Потєхін, О. В. (2021). Про причини Першої світової війни: полемічні нотатки. Сторінки історії: зб. наук. пр., 52, 153-170.

Самойленко, Г. В. & Самойленко, О. Г. (2005). Ніжинська вища школа: сторінки історії. Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, ТОВ «Видавництво «АспектПоліграф», 420 с.

Смолій, В. А. (гол. ред.). (2014). Велика війна 1914-1918рр. і Україна (у 2 кн., Кн.1). Київ: ТОВ Кліо, 784 с.

Смолій, В. А. (гол. ред.). (2015). Велика війна 1914-1918рр. і Україна (у 2 кн., Кн.2). Київ: ТОВ Кліо, 800 с.

Спекторский, Е. В. (1935). Столетие Киевского университета св. Владимира. Белград, Репринт. вид. (2007). Киев: Издательско-полиграфический центр «Киевский университет», 104 с.

Ульяновський, В. І. (2007). Двічі професор: Степан Голубєв в університетському та академічному контекстах. Київ: НКПІКЗ «Фенікс», 360 с.

Ульяновський, В., Короткий, В. & Скиба О. (2007). Останній ректор Університету Святого Володимира Євген Васильович Спекторський: монограф. Київ: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 311 с.