Зовнішньополітична діяльність кримських ханів у 40-60-х рр. XVIII ст. та її вплив на модернізацію країни

FEDCHUK Oleksandr PhD-student of the Department of History of Ancient and Medieval History, Taras Shevchenko National University of Kyiv, 60 Volodymyrska Street, Kyiv, index 01033, Kyiv, Ukraine

Abstract. The purpose of the research is to trace the foreign policy activities of the Crimean khans in the 40-60s of the 18^th century in the period between the Russian-Turkish wars of 1735-1739 and 1768-1774 and on the eve of the establishment of the Russian protectorate over Bakhchisarai and to determine its influence on the modernization of the country. The research methodology is based on general scientific methods (analysis and synthesis of sources, induction, and deduction), general historical (empirical, historical-comparative, historical-typological, and historical-systemic methods), and special-historical (reconstruction, periodization, historical-synchronic and prosopographic methods). The scientific novelty of the research lies in distinguishing the period of the first era of reforms from the context of the history of the Crimean Khanate, determining the contribution of the khans to the modernization of the state, and comparing their reforms with similar processes in European countries. Conclusions. On the eve of the Russian-Turkish war of 1735-1739, the Crimean Khanate was in a state of protracted crisis. The war showed the impossibility of the Krymchaks to resist modernized Russian troops, and the country was destroyed. Therefore, the khans faced the need to carry out reforms to modernize Crimean institutions. Bakhchisarai was in the political and cultural orbit of the Ottoman Empire therefore, the actions of the Ottoman sultans were the source of inspiration for the reforms of the Crimean Khans. However, the modernization of Crimea had local features. Mengli II Geray, Selamet II Geray and Arslan Geray carried out construction works and carried out superficial reforms. Due to the resistance of certain categories of the population, the period of these transformations was replaced by the period of reaction of Selim II Geray, and as a result of internal political struggle, by the radical reforms of Qirim Geray. The foreign policy of the Crimean Khanate (except for the reigns of Selim II Geray, Halim Geray, and Arslan Geray) was based on opposition to Russia. As a result of the instability in Crimea, the inconsistent policy of the Geray, the lack of time, the interference of Istanbul, the unfavorable geopolitical paradigm, and the new Russian aggression, the first era of reforms in the Crimean Khanate suffered a fiasco.

Key words: Crimean Khanate, Geray, modernization, reforms, Modern History.

Постановка проблеми. В масовій свідомості Кримське ханство заведено сприймати державою, яка не прагнула подолати викликів XVIII ст. Винятком з правил вважаються нововведення Шагіна Ґерая (1777-1782, 17821783 рр.) направлені на модернізацію Кримського ханства за зразком реформ Петра І. Однак, діяння Шагіна Ґерая базувались на переосмисленні досвіду попередників. Процеси призвичаєння Кримського ханства під потреби «Галантної доби» розпочалися за Менґлі ІІ Ґерая (1724-1730, 1737-1740 рр.), продовжувались за Селямета ІІ Ґерая (1740-1743 рр.), Арслана Ґерая (17481756, 1767 рр.) і досягли піку за Кирима Ґерая (1758-1764, 1768-1769 рр.). Ці хани черпали натхнення не лише з російського досвіду, але й з османського та західноєвропейського. Розуміння причин, сутності і результатів їх модернізаційної політики дозволяє усвідомити причини встановлення російського сюзеренітету над Кримським ханством та ліквідації його незалежності. Тому, дослідження проблематики зовнішньополітичної діяльності кримських ханів у 40-60-х рр. XVIII ст. вартує нашої уваги.

Аналіз джерел та останні дослідження. Робота ґрунтується на джерелах, які різняться за походженням, інформативністю і ступенем правдивості. За походженням їх можна поділити на мусульманські та християнські, а за інформативністю та правдивістю на документальні, наративні та усні. З наративних мусульманських джерел варто виділити роботи кримськотатарських хроністів Халіма Ґерая-султана, Саїда-Мухаммеда Різи та записи безіменного османського літописця. Серед тюрко-мусульманських документальних джерел особливу цінність становлять ярлики Селямета ІІ Ґерая, Максуда Ґерая (1767-1768 рр.) і Кирима Ґерая та матеріали дипломатичного листування ханів з іноземними володарями. До групи християнських наративних повідомлень входять нотатки австрійських, французьких та російських авторів: Н. Клеємана, Ш. Пейсонеля, Ф. Тотта та П. Зубарєва. До документальних християнських джерел належать протоколи російського посла О. Нікіфорова та кореспонденція урядовців Речі Посполитої. Усним християнським джерелом є свідчення грецького авантюриста А. Хрісовері про його родичку Дінору. Проблематиці модернізаційних процесів Кримського ханства у 40-60-х рр. XVIII ст. присвячені роботи В. Смірнова (Смирнов, 1889), Т. Мундта (Мундт, 1909), А. Емінової (Eminova, 2018), І. Заатова (Заатов, 2020), М. Даніша (Даниш, 2015), В. Грибовського (Грибовский, 2009; Грибовський, 2020). Російський тюрколог В. Смірнов у своїй праці аналізує зовнішню та внутрішню політику кримських ханів у XVIII ст. Робота німецького мислителя Теодора Мундта присвячена аналізу правління Кирима Ґерая та його взаєминам з Пруссією. Кримськотатарський мистецтвознавець Ісмет Заатов прослідковує динаміку і характер реформ Кирима Ґерая. Словацький історик Мирослав Даніш аналізує дипломатичну діяльність барона Тотта у Бахчисараї та характеризує ґенезу кримсько-французьких взаємин. У роботах українського історика В. Грибовського аналізується еволюція відносин між Бахчисараєм і ногайськими ордами Північного Причорномор'я у 40-60-х рр. XVIII ст. та діяльність Якуба-аги за правління Кирима Ґерая, Селіма ІІІ Ґерая (1765-1767 рр.), Арслана Ґерая та Максуда Ґерая. Попри ґрунтовність доробку дослідників вони не виділяють першої епохи реформ з контексту історії Кримського ханства та приділяють значну увагу постаті Кирима Ґерая, тоді як діяльність його попередників висвітлена обмаль.

Мета статті прослідкувати зовнішньополітичну діяльність кримських ханів у 40-60-ті рр. XVIII ст. в період між російсько-турецькими війнами 1735-1739 рр. і 1768-1774 рр. та напередодні встановлення російського протекторату над Бахчисараєм та визначити її вплив на модернізацію країни.

Виклад основного матеріалу. На початку XVIII ст. у Бахчисараї правив Девлет ІІ Ґерай (1699-1702, 1709-1713 рр.), який вміло знаходив баланс між інтересами карачі-беїв та вдало проявив себе у кримсько-московських війнах. У Криму виник консенсус, за яким трон мав успадкувати його старший син Делі Бахті Ґерай. Однак, це не влаштовувало братів хана, що прагнули збереження старого порядку престолонаступництва та Османську імперію, бо антиросійська політика володаря заважала реалізації Адріанопольської угоди. Тому, Стамбул відсторонив Девлета ІІ Ґерая від влади, а його брат Каплан Ґерай (1707-1708, 1713 -1715, 1730-1736 рр.) був змушений протистояти своїм племінникам: Делі Бахті Ґераю та Багадуру Ґераю, які підняли «qazaq pqmaq» проти дядька. В державі розпочалась міжусобиця, а ряд султан-огланів і мірз покинули Крим. Залежність кримської економіки від османської (яка переживала важкі часи) і занепад Речі Посполитої (головний торговий партнер Бахчисараю) спричинили фінансово-економічну кризу в ханаті. Менґлі ІІ Ґераю вдалось приборкати опозицію, але участь кримчаків у війнах з Сефевідами та Афшаридами заважала ханові проводити реформи. Стамбул втручався у внутрішні справи Криму і змінював ханів на престолі наче чиновників. Росія, головний ворог ханства сама перебувала в династичній кризі й не загрожувала Криму. Фактор військової поразки від росіян не міг стимулювати Крим. Однак, поки в Османській імперії тривала епоха «Lale devri», а російську армію модернізували спадкоємці Петра І Ґераї почивали на лаврах попередників.

Ця безпечність дорого коштувала Каплану Ґераю. В 1733 р. кримчаків розбив брагунський бей Айдемір (Сеид Мухаммед Риза, 1832, с. 338339). А в 1735 р., росіяни скористались з відсутності хана в Криму та розробили план його захоплення. Каплан Ґерай повернувся назад і наступного року зустрівся з Б. Мініхом під Ором. Російська армія з легкістю розбила кримсько-ногайське військо та захопила всі фортеці Ору. Згодом, росіяни здобули Бахчисарай і спалили його. Аналогічна доля спіткала Салачик, Акмесджід та Ґьозлеве. Османці назначили замість Каплана Ґерая сина Девлета ІІ Ґерая Фетха ІІ Ґерая (1736-1737 рр.), який скористався відступом Мініха і відправив чапул на Лівобережжя. Проте, у 1737 р. до Криму увірвався П. Лассі, який розбив хана під Салгиром, захопив і сплюндрував тимчасову столицю Карасубазар. Тоді, Стамбул повернув на престол Менґлі ІІ Ґерая, який організував партизанський рух в Криму і здійснив серію контратак. Калга Арслан Ґерай (сина Девлета ІІ Ґерая) розбив під Ором калмиків, після чого під Переволочною кримчаки розгромили Ю. Леслі. Ханський брат Сафа Ґерай і султан-оглан Месуд Ґерай (син Арслана Ґерая) стримували союзних Росії австрійців у Молдові, а правитель намагався деблокувати Озю. На обох напрямках Ґераям не вдалось розгромити противника, але кримчаки сили отримали стратегічну перевагу і російська експедиція на Кубань у 1739 р. була розбита. Походи Мініха та Лассі обернулись для Криму катастрофою: в країні лютувала епідемія чуми (від якої помер хан), міста лежали в руїнах, а найбоєздатніші нукери (включно з трьома Ширінами і двома султан-огланами) полягли в бою. Халім Ґерай та Саїд-Мухаммед Різа пояснювали поразку Криму занепадом мусульманських цінностей (Халим Гирей Султан, 2004, с. 106-108, 120-122; Смирнов, 1889, с. 57; Соловьёв, 1878, с. 398; Hammer-Purgstall, 1831, р. 512-513; Сеид Мухаммед Риза, 1832, с. 346). Такого спустошення Крим ще не зазнавав, тому перед Менґлі ІІ Ґераєм постала необхідність негайної реставрації інфраструктури.

Отже, перша епоха перетворень у Криму розпочалась у 1739 р. В цей час у країнах Західної й Центрально-Східної Європи тривала доба Просвітництва, а в Османській імперії проводив модернізацію Махмуд, який запрошував французьких інструкторів, фінансував будівництво споруд у стилі османського бароко, відновив типографію в Стамбулі, провів монетну реформу та налагоджував зв'язки з провідними західними країнами (Sakaoglu, 2015, s. 309, 311, 315-318, 321, 323). Проте, така політика не мала характеру глибинної вестернізації, а носила косметичний характер. Вона не усувала нагальних проблем і не могла зупинити кризу в Османській імперії, яку можна було подолати лише з допомогою радикальних реформ. Ґераї належали до османського «Kulturkreis» і прагнули оновити Кримське ханство за зразком Стамбулу. Однак, через смерть хана в 1740 р. нововведення Менґлі ІІ Ґерая носили ще більш поверхневий характер, ніж реформи Махмуда. В Карасубазарі Менґлі ІІ Ґерай збудував Текіє Хан-джамі та планував заснувати ханський палац (Халим Гирей Султан, 2004, с. 119). У царині зовнішньої політики володар домігся від беклербея Кафи Реджепа-паші участі кримчаків в османськоросійських перемовинах у Белграді і наполіг на тому, щоб росіяни покинули Озю, некрасовці та ногайські біженці з Торгутського ханства залишались у Криму, а Бахчисарай зберігав сюзеренітет над Дунайськими князівствами. Однак, умови трактату були болючими для Криму. Він позбувався сюзеренітету над Кабардою і територій в басейні Міуса та Орела. Єдина перевага угоди для Криму полягала у тому, що вона чітко фіксувала кримсько-російські кордони і позбавляла ногайські орди можливості переміщатись по обидва їх боки (Соловьёв, 1878, с. 432-435; Грибовский, 2009, с. 68).

Селямет ІІ Ґерай повернув столицю до Бахчисараю, відбудував місто, почав відновлення Хансараю (за зразком Топкапи) та Ґьозлеве і намагався заручитись підтримкою нащадків Девлета ІІ Ґерая (Халим Гирей Султан, с. 119; Смирнов, 1889, с. 67). Хан відмовився від архаїчного титулу «Ulug Yurtnin ve Tahti Qirim ve De§ti Qipfaqnin ulug padi^ahi», оскільки ще в 1596 р. кримчаки визнали за московитами право володіння більшою частиною «Taht Memleketi». Відтепер Селямет ІІ Ґерай почав титулуватися, як «Qirim ve Or ve Bucaq ve Quban ve Qerakise-i Kuhistan ve amme-i a^air Nogayluyan sahra ni§ananin Han-i a'zami Selamet Geray Han hazretimizden»: тобто згадував лише за ті землі, якими володів де-факто (Абдулджемилев, 2018, с. 174-176). Тому, коли торгутський хан Дондук-Омбо мав конфлікт з російськими чиновниками та вирішив визнати сюзеренітет Бахчисараю володар відмовив йому (що з обуренням зустріла кримська еліта). (Зубарев, 1898, с. 466). В спадок від попередників Селямету ІІ Ґераю дісталась ізоляція Криму від більшості європейських країн, бо після російської інвазії їхні посольства покинули Бахчисарай. Відносини з Варшавою були зіпсовані з часів Саадета IV Ґерая (1717-1724 рр.), який обурювався російською присутністю у Варшаві та називав Августа ІІ «російською заразою» за його орієнтацію на Петербург. У 1734 р. Каплан Ґерай встановив контакт зі Станіславом Лещинським та вирушив у Дагестан щоб відволікти росіян від облоги Ґданську. Однак, зрештою Лещинський зазнав поразки, а Крим почали тероризувати Польщу чапулами і листуватись з лідерами народової партії: Ю. Потоцьким і Я. Браніцьким. Тому, посольства Ю. Лопуського за 1739 і 1741 рр. не змогли знайти спільної мови з Кримом, оскільки ті не бажали відпускати полонених поляків, а Август ІІІ відмовився прохати росіян віддати захоплену кримську амуніцію. Щоправда, після кримсько-польського розмежування середньої течії Південного Бугу на користь Криму посольство Лопуського в 1742 р. було прийнято з гостинністю, а хан (вперше з 1592 р.) видав королеві ярлик з правом володіння землями «Тохтамишевого дару» (Benningsen, 1978, р. 349; Podhorodecki, 1987, р. 245; Konopczynski, 1936, р. 87, 104, 142, 146, 149-152). Для Веттінів ординські мітологеми не відігравали жодної ролі, однак в очах кримської еліти хан зміг отримати статус арбітра у вирішенні «польського питання», оскільки він «дарував» Августу ІІІ права на престол. Правитель проводив кроки щодо зближення зі Швецією на антиросійській основі, але листування Селямета ІІ Ґерая та Фредеріка не призвело до вагомих зрушень (Абдулджемилев, 2018, с. 174-176). Хан домігся поновлення виплат данини Дунайськими князівствами і шантажував Росію долею полонених для вирішення територіальних суперечок, однак росіяни ігнорували його слова (Халим Гирей Султан, 2004, с. 123). Авторитет Бахчисараю за другого царювання Менґлі ІІ Ґерая та Селямета ІІ Ґерая впав настільки низько, що на межі 30-х і 40-х рр. XVIII ст. Крим відвідали лише молдавський, волоський та польський посли і османський чауш, а шведи закрили посольство в Криму, бо не бачили перспектив співпраці з ним. Для порівняння: за Каплана Ґерая в Бахчисараї щорічно зупинялись сотні іноземців. Ґераї не визнавали нових геополітичних реалій і продовжували керуватись старими мітологемами у взаєминах з державами, які оперували принципами «Realpolitik». Прорахунки хана налаштували проти нього улемів, які утворили реакційну партію Криму. Зрештою, ханський племінник Азамат Ґерай написав на дядька донос у Стамбул, який відсторонив хана за порушення умов Белградської угоди (Смирнов, 1889, с. 69-73). Якихось вагомих зрушень у плані реформ за Селямета ІІ Ґерая не відбулось, а кримчаки губили дорогоцінний час який можна було спрямувати на модернізацію.

За правління Селіма ІІ Ґерая (1743-1748 рр.) у Кримському ханстві отримала владу партія реакції. Селім ІІ Ґерай змусив черкесів платити йому «ayipliq» та висилати аманатів. За османські кошти він продовжив будівельні роботи попередників (Зубарев, 1898, с. 460; Пейсонель, 2009, с. 43). Хан слухняно підкорявся Стамбулу, оскільки реакційну партію пов'язували з османцями, яким не було вигідне надмірне посилення Бахчисараю. Задля збереження миру з Росією володар був змушений поступатись інтересами Криму. За вимогою Махмуда хан переселив ногайців Єдисану на Кубань і лише після набігу запорожців дозволив їм повернутися. Османці збудували на Кубані фортецю Ачу, яка стримувала ногайські чапули. Росіяни не сприймали хана, як самостійного володаря і зверталися до Махмуда з проханням оселити в Криму російського резидента (у відповідь на що отримали відмову) (Зубарев, 1898, с. 461-462; Соловьёв, 1872, с. 172-173). Ці події разом з участю в непопулярній війні з Афшаридами сприяли створенню опозиції, щорегулярно виступала проти хана. Селім ІІ Ґерай хитрістю усунув конкурентів: Азамата Ґерая і нуреддіна Селіма Ґерая (син Делі Бахті Ґерая) відправивши обох на війну з Надір-Шахом, де ті загинули. З допомогою османців правитель придушив «qazaq pqmaq» на чолі з калгою Шагін Ґераєм та султан-огланом Махмудом Ґераєм і привів до покори буджакців, Ширінів та Мансурів (Халим Гирей Султан, 2004, с. 123). Вельможі, що програли «qazaq pqmaq» тікали з Криму до Османської імперії, Речі Посполитої, Молдавського князівства і Торгутського ханства, а в державі утворився кадровий голод і розпочалася інфляція бешліка. Селім ІІ Ґерай став першим ханом, який почав гоніння на християн (руйнував церкви та вигнав єзуїтів), що псувало імідж Криму на Заході та дозволило російському консулу спекулювати на їх становищі (Пейсонель, 2009, с. 38, 49). В спадок наступникам Селім ІІ Ґерай залишив державну стабільність, однак важку економічну стагнацію.

Невдачі реакціонерів сприяли приходу до влади героя війни з Росією Арслана Ґерая, на якого реформатори покладали велику надію. Можливо, опорою правителя були Аргини, оскільки їхній придворний літописець вкрай позитивно характеризує його правління. Хан оголосив амністію учасникам попередніх «qazaq fiqmaq» і запросив їх до Криму. Його брат Кирим Ґерай, племінники Селім Ґерай, Мегмед Ґерай (сини Фетха ІІ Ґерая), Рахім Ґерай (син Мегмеда Ґерая) і Ахмед Ґерай (син Махмуда Ґерая), Максуд Ґерай (син Селямета ІІ Ґерая) і сини Шехбаз Ґерай та Девлет Ґерай отримали головні ординські посади (Негри, 1844, с. 391-392). Таким чином, було усунуто проблему кадрового голоду, а управління ханством тепер здійснювали талановиті політики. Арслан Ґерай завершив оновлення кримської інфраструктури. В Ґьозлеве, Салачику, Орі та Акмесджіді відновилось життя, а головні пам'ятки цих міст було відновлено. З допомогою османських інженерів кримчаки збудували укріплення в Чонгарі, Уч-Оба та Чуваші. Нуреддін та сераскер Буджаку Кирим Ґерай активно розбудовував Кавшан, який перетворився на велелюдне місто. Про розкішність інтер'єру цих споруд свідчить те, що на початку XX ст. купці були готові заплатити 500 руб. за свічник з ханського медресе у Салачику (Клееман, 1783, с. 56-57; Халим Гирей Султан, 2004, с. 125-126). За наказом правителя в Криму було засновано поштову службу, яка полегшила комунікацію між бейліками (Пейсонель, 2009, с. 39). Також, Арслан Ґерай вивів Єдисан з-під верховенства Буджаку і призначив для нього окремого сераскера (Грибовский, 2009, с. 76). Стамбул замирився з Афшаридами і кримчаків перестали залучати до походів в Іран. Здавалося, що настав час для здійснення нових реформ, але хан виявився нерішучим у зовнішній політиці.

Арслан Ґерай проводив миротворчу політику щодо Петербургу. Під тиском Росії хан мусив припинити набіги на Кабарду, а у 1751 р. росіяни збудували фортецю Єлизаветград, яка завадила переселенню російських підданих до «Ханської України». Від експансії з боку Росії Крим врятувало різке погіршення взаємин Петербурга зі Швецією та Пруссією, після чого росіяни перестали звертати на Крим увагу. Оскільки відбудова Криму здійснювалась за османські кошти це ще більше прив'язало економіку Бахчисараю до стагнаційних процесів Стамбулу та спричинило інфляцію бешліка, яка досягла апокаліптичних масштабів (кримчаки де-факто припинили карбування монети). Ситуацію в країні ускладнювала політика Девлета Ґерая і Шехбаза Ґерая нових сераскерів Буджаку та Єдисану, які намагалися встановити там фіксовані податки і почали репресії проти місцевої знаті. Це призвело до того, що єдисанський мірза Кутлуг-Акай Гаджи направив посольство до Польщі та Росії з пропозицією перекочувати туди (лише відмова з боку Варшави та Петербурга змусила ногайців припинити перемовини). Крім ногайців, проти хана інтригувала партія реакціонерів (після доносу її представника Киримли Різи-ефенді османці відправили Арслана Ґерая у відставку), а міжнародне становище Криму погіршувалось з кожним роком. Стамбул почав розглядати кримських ханів як звичайних чиновників, що принижувало гідність Ґераїв (Соловьёв, 1873, с. 183-185; Грибовский, 2009, с. 77).

Не складались відносини Криму зі Святим Престолом, бо єзуїтська місія (якій хан дозволив повернутись назад) втрутилась у конфлікт між калгою Селімом Ґераєм і бейлербеєм Кафи на стороні османців, що викликало гнів хана, який спровадив місіонерів до Стамбулу (Пейсонель, 2009, с. 50). Деяких успіхів Бахчисарай досяг у Молдові та Волощині (чиї господарі регулярно виплачували гарадж і «vergu» попри те, що Константин (V) Раковіце скаржився османцям на кримські чапули), у Черкесії (горяни повставали проти Криму, однак зазнавали поразки і продовжували платити «ayipliq») та в ногайському питанні (Арслан Ґерай оселив в Єдичкулі аймаки, що втекли від калмиків). (Пейсонель, 2009, с. 17; Халим Гирей Султан, c. 123-124). За посередництва Стамбулу хан зблизився з Францією (союзник османців і противник росіян), яка відновила в Криму постійне дипломатичне представництво та послала військових інструкторів для підготовки капикулу. В Крим надійшла велика партія французької зброї, яка потрапила навіть до ногайців. Однак, у 1756 р. Франція зблизилась з Росією проти Пруссії і спонукала кримчаків зробити теж саме (Kolodzejczyk, 2011, с. 202-203; Грибовский, 2009, с. 92). Отже, внаслідок важкої для Криму міжнародної ситуації та внутрішньої напруги політика поверхневих реформ зазнала краху.

Жахливі результати правління Халіма Ґерая (1756-1758 рр.), котрий непотизмом і невмілою кадровою політикою спричинив ногайський «qazaq pq-maq» (під час якого хан спонукав запорожців до нападу на Єдисан) та ганебна поразка від абазинів (в битві з горянами загинув племінник хана Девлет Ґерай) сприяли зародженню в Кримському ханстві руху за радикальні реформи під керівництвом Кирима Ґерая. Подібно до старшого брата новий хан знаходив баланс між різними гілками роду Ґераїв та посадив султан-огланів на різні посади. До прикладу, посаду калги почергово займали ханський брат Гаджи Ґерай, його племінники Селім Ґерай (син Арслана Ґерая), Саадет Ґерай (син Делі Бахті Ґерая) і Максуд Ґерай. На місце нуреддіна було призначено Селіма Ґерая, а згодом Ахмеда Ґерая (син Махмуда Ґерая) і Месуда Ґерая. Шехбаз Ґерай отримав посади ор-бея та сераскера Буджаку, а ханзаде Бахт Ґерай став сераскером Єдисану. Кирим Ґерай тримав амбітних родичів у межах ханату, але позбавляв їх влади при підозрі на непокору. Аналогічну політику хан проводив щодо карачі-беїв та улемів. Опорою правителя були капикулу, чиї представники Гаджи-Мегмед (візир) та Абдуллаг-ефенді (чухадар) стали співавторами ханських реформ (Грибовский, 2009, с. 81, 83; Халим Гирей Султан, 2004, с. 126-127; Никифоров, 1844, с. 377). Внаслідок цього, представники кримської еліти почали конкурувати між собою за вплив на хана, а не займались інтригами проти нього. Не воліючи повторити долю попередників, Кирим Ґерай підкупив чиновників Ізмаїлу та Бендер для того, щоб ті лобіювали його інтереси перед султаном. Не меншу винахідливість хан виявив у взаєминах з буджакцями, які допомогли йому прийти до влади, однак своєю участю в плюндруванні Молдови під 1757 р. погіршували відносини між Бахчисараєм та Яссами. Кирим Ґерай виплатив Іоанну Теодору Каллімакі компенсацію за дії буджакців, заборонив їм нападати на Молдову, переселив буджакців до Єдичкулю і дозволив грабувати Росію (попри протести з боку османців). Статус Єдичкулю підвищився після того, як ханзаде Багадура Ґерая було призначено його першим сераскером. Своєю чергою, єдичкульців було переселено до Буджаку, а коли Кавшан отримав статус другої столиці ханату регіон почав бурхливо розквітати (Смирнов, 1889, с. 8182, 86; Пейсонель, 2009, с. 57; Свиньин, 1867, с. 188; Грибовский, 2009, с. 89).

Кирим Ґерай орієнтувався на досвід Махмуда, Османа ІІІ та Мустафи, однак пропагував західну культуру більш активніше за османців. Хан публічно розпивав вино, споживав страви французької кухні, ходив у гаптованій алмазами шапці, цінував п'єси Мольєра та був знайомий з ідеями Монтеск'є (хоча надавав перевагу Ібн-Хальдуну). (Тотт, 1883, с. 147-148; Смирнов, 1889, с. 108). Він оточив себе чужоземцями. Його гекімом-баші став тюркізований француз Бланшет, перекладачами ісламізований єврей з Бранденбурга Мустафа-ага і литовський татарин Я. Рудзевич (Якуб-ага), а придворним лікарем німець Фрезе. Французи, австрійці та поляки грали на сцені Хансараю. Молдавани постачали ханові музичні інструменти. Наложницею Кирима Ґерая була грекиня з Салонік Дінора (Діляра) (Клееман, 1783, с. 47, 54, 56-59; Мундт, 1909, с. 36; Грибовський, 2020, с. 199, 203; Фёдоров, 1890, с. 321). З допомогою перського архітектора Омера володар оновив Хансарай, Кавшан і Ашлама-сарай в стилі кримськотатарського рококо (варіація османського бароко). В Бахчисараї з'явились багатоповерхові будинки, театри та акведук (Клееман, 1783, с. 210; Халим Гирей Султан, 2004, с. 128-129). Внутрішня політика була спрямована на всебічну модернізацію країни: здійснив монетну реформу (встановив нове співвідношення бешліку та акче), провів геологічні розвідки в Беслене та Криму для виявлення там золота і срібла, привчив ногайців Єдичкулю вирощувати хліб та сприяв їх седентаризації, почав будувати новий порт на Дніпрі та надав привілеї громаді чінґене (Никифоров, 1844, с. 377; Смирнов, 1889, с. 87-88; Клееман, 1783, с. 210; Заатов, 2020, с. 109-- 110; Мундт, 1909, с. 22; Eminova, 2018, с. 26--29). На відміну від діяльності Шагіна Ґерая (виховувався дядьком і почерпнув від нього західницькі ідеї) та Мустафи ІІІ (чиї нововведення викликали опір яничар) -- реформи Кирима Ґерая не викликали спротиву кримського суспільства, оскільки хан мав високий авторитет серед нукерів і сприймався кримчаками як батир, а не як теоретик. Про статус Кирима Ґерая свідчить те, що для втихомирення єдичкульців, які погрожували Селіму ІІІ Ґераю переселенням до Росії вистачило усного зауваження від екс-хана. Цікаво, що за свідченням барона Тотта, попри образ просвіченого володаря -- Кирим Ґерай мав деспотичний характер і карав підданих за найменшу провинність попри їх походження (Грибовский, 2009, с. 90; Тотт, 1883, с. 154). Проте, недостатнє забезпечення Криму ресурсами, османський опір монетній реформі, згортання реформ окремими ханами: Селімом ІІІ Ґераєм, Арсланом Ґераєм та Максудом Ґераєм і їхній обмежений масштаб не сприяли модернізації ханату.

У царині зовнішньої політики Кирим Ґерай рішуче протистояв Росії (неприязнь до якої успадкував від батька) і повернув титулатуру попередників Селямета ІІ Ґерая. Він мав на меті прибити батіг на воротах Петергофу і змусити Романових поновити виплату «й§» (Смирнов, 1889, с. 87). Для здійснення намірів хан прагнув створити коаліцію проти росіян, намагався заручитись підтримкою французького посла Пейсонеля і австрійського дипломата Клеємана для боротьби з Росією, однак Париж і Відень були залучені у війні з Пруссією та намагались схилити татар до співпраці з Росією (Kolodzejczyk, 2011, р. 203-- 205). Тоді, Кирим Ґерай у 1758 р. прийняв посольство А. фон Гольца і запропонував Фрідріху ІІ союз проти Петербурга. Король прийняв пропозицію і через П. Боскампа намагався залучити Крим до бойових дій проти австрійців та росіян. Для узгодження умов союзу до Берліну вирушив Якуб-ага. Своєю чергою, хан вважав що війна з Віднем шкодить інтересам країни і погодився воювати лише з Росією, куди він здійснив серію чапулів. При цьому, дозволив пасіонарним кримчакам та ногайцям найматись до прусського війська (Kolodzejczyk, 2011, с. 204). Росіяни поскаржились на Крим Стамбулу та вмовили Мустафу ІІІ на присутність їхнього резидента в Бахчисараї, а спроби хана зірвати російсько-османські перемовини призвели до його відставки. Варто зазначити, що Кирим Ґерай мав претензії до османців, які сприяли детронізації його батька (Пейсонель, 2009, с. 11). За свідченням Тотта і Катерини ІІ -- винуватцями смерті хана були садразам Ягликджизаде Мегмед Емін-паша та придворний лікар Григорія Каллімакі -- Сірополо. Обидва політики мали конфлікт з ханом і бажали його смерті (характерно, що їх обох згодом стратили за шпигунство на користь Росії) (Смирнов, 1889, с. 108; Тотт, 1883, с. 183-184). Щоправда, у смерті хана також звинувачують кримських вельмож та природні причини (Даниш, 2015, с. 41-42).

Специфічно склались взаємини Кирима Ґерая з Річчю Посполитою. Кримчаки продовжували конфліктувати з Августом ІІІ, а коли в 1763 р. їхніх купців пограбували в Польщі хан погрожував Варшаві війною, від якої поляків врятувала смерть короля. Однак, оскільки новий правитель Станіслав ІІ Понятовський теж був ставлеником росіян він став ворогом Бахчисараю. Щоправда, до самої Речі Посполитої Кирим Ґерай ставився прихильно й неодноразово попереджав поляків щодо загарбницьких планів Петербурга. Хан листувався з Браніцьким, а у 1768 р. уклав антиросійський союз з Барською конфедерацією і заборонив нукерам бешкетувати на її території (Konopczynski, 1936, р. 171-172; Тотт, 1883, с. 145, 175). Хан встановив приязні взаємини з Військом Запорізьким. У 1758 р. він заборонив ногайцям грабувати козаків. Через десять років вдячні запорожці підписали з Кримом мирну угоду (Свиньин, 1867, с. 188; Тотт, 1883, с. 142). Про дієвість політики Кирима Ґерая свідчить те, що Селім ІІІ Ґерай проводив перемовини з Віднем, Максуд Ґерай співпрацював з польською опозицією, а Якуб-ага (за проміжних володарів отримав статус гетьмана «Ханської України») заохочував переселення українців, євреїв та поляків до Балти і сприяв розгортанню російсько-османської конфронтації (за що був підвищений Киримом Ґераєм до рангу візира після повторної інтронізації) (Kolodzejczyk, 2011, р. 206; Грибовський, 2020, с. 207, 211, 217-221). Ще більшою специфічністю характеризувались відносини Кирима Ґерая з Молдовою. Спершу правитель знайшов спільну мову з Григорієм Каллімакі (був посередником у кримськопольських перемовинах 1763 р.) Проте, в подальші роки між ним і молдавським господарем вибухнув особистий конфлікт достеменно нез'ясовано походження (Konopczynski, 1936, р. 171-172).

Згодом, Османська імперія вступила у війну з Росією, Максуд Ґерай не виявив здібностей полководця, а французи розірвали альянс з росіянами. Тоді, османці повернули владу Кириму Ґераю, який спустошив землі довкола Бахмуту і Єлизаветграду та взяв 15 тис. полонених. Хан отримав військову допомогу від османців, некрасовців та молдаван і прийняв посольство лезгинських вільних спільнот, які обіцяли прислати йому 30 тис. воїнів для війни з Росією. До нових походів Кирима Ґерая підбурювали французькі емісари Тотт і П. Руффін (Даниш, 2015, с. 39; Тотт, 1883, с. 155, 157-158). Однак, раптова смерть хана та невміле керівництво його наступників спричинили масовий перехід ногайців на бік ворога (чому сприяв Якуб-ага, який по смерті патрона підтримав росіян як гарантів стабільності його статусу) та поразку Криму у війні з Росією (остання відверто злорадствувала смерті Кирима Ґерая) (Смирнов, 1889, с. 108). По смерті хана до влади повернулись реакціонери, однак вони не змогли подолати викликів, що стояли перед Кримом. Згодом, радикальні реформатори знову прийшли до влади, але в ханаті вже не було людини, яка мала достойний Кирима Ґерая авторитет для здійснення реформ, а завдяки діяльності Сахіба ІІ Ґерая (1771-1775 рр.) та Шагіна Ґерая їхню партію стали пов'язувати з російським впливом. Через це неприязнь кримчан до змін виявилась такою сильною, що впродовж ста років татари категорично відмовлялись призвичаїтись до умов Нового часу й перебували у стані кризи «чорного століття».

Висновки. Отже, на початку XVIII ст. в Кримському ханстві тривала важка політична і фінансово-економічна криза, його правителі були зайняті міжусобицями, часто змінювали один одного на престолі й не приділяли належної уваги модернізації країни. В результаті серії російських навал кримська інфраструктура та господарство були зруйновані, кримчаки позбулись сюзеренітету над Кабардою, а ханат було поставлено на межу виживання. Тому, під час останнього царювання Менґлі ІІ Ґерая в державі розгорнувся процес адаптації Кримського ханства до умов Нової доби. Спершу реформи носили поверхневий характер хани відбудовували міську інфраструктуру, реставрували оборонні споруди, здійснювали кадрові перестановки, намагались узалежнити ногайські орди. Однак, ці перетворення не подолали кризу в державі та викликали опір з боку невдоволених, які утворили реакційну партію для протидії модернізації. Лише за правління Кирима Ґерая вдалось подолати їхній опір та розпочати радикальну модернізацію Кримського ханства. Проте, переважна частина ханських реформ не увінчалась успіхом. Кримський Юрт перебував у культурній орбіті Османської імперії і хани копіювали модернізаційну політику османських султанів, однак у силу політичної нестабільності в Бахчисараї не могли її закріпити. Селямет ІІ Ґерай, Арслан Ґерай і Кирим Ґераї були сучасниками панєвропейського явища освіченого абсолютизму, а останній взагалі захоплювався культурою Західної Європи. В силу особистих якостей Кирима Ґерая його політика не викликала опору консервативних сил на відміну від аналогічної діяльності османців та його племінника. У сфері зовнішньої політики Менґлі ІІ Ґерай, Селямет ІІ Ґерай, Кирим Ґерай, Селім ІІІ Ґерай та Максуд Ґерай здійснювали курс спрямований на протистояння Росії та союз з її супротивниками. Селім ІІ Ґерай, Халім Ґерай та Арслан Ґерай намагались не конфліктувати з росіянами. Спроби модернізації Кримського ханства були запізнілими, що було неприпустимо в умовах посилення загрози з боку Росії. Несприятлива геополітична кон'юнктура, протиріччя між реформаторами та реакціонерами, втручання османців у справи Бахчисараю, архаїчність державного ладу, часта зміна правителів на престолі, російська агресія та узалеження Криму від Росії нівелювали сутність модернізаційних реформ.

Список використаних джерел і літератури: