Голокост в єврейських сільськогосподарських колоніях Півдня України

Размещено на http://allbest.ru

ГОЛОКОСТ В ЄВРЕЙСЬКИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КОЛОНІЯХ ПІВДНЯ УКРАЇНИ

Сердюк Вікторія Олександрівна

кандидат юридичних наук, доцент, вчитель історії та правознавства, Ірпінський академічний ліцей «Мрія», м. Ірпінь

Анотація. У статті розглядається історія та особливості реалізації нацистами на окупованих територіях Півдня України програми зі знищення єврейського населення сільськогосподарських колоній. Досліджено методи і прийоми, які застосовували окупанти при втіленні в життя програми масових вбивств євреїв. Окремо проаналізовано участь у ліквідаційних акціях місцевих колаборантів, які працювали в допоміжній поліції та органах управління. Встановлено, що внаслідок нацистського «розстрільного» Голокосту припинили своє існування єврейські сільськогосподарські колонії, які виникли на Півдні України ще в ХІХ ст. Місцеві єврейські поселення більше не відродились. На місце вбитих колоністів, після визволення радянськими військами цих територій, прибули переселенці з різних районів Російської Федерації. Зміни у національному складі регіону, в яких був зацікавлений комуністичний тоталітарний режим, фактично стали продовженням політики Геноциду. Зберігати пам'ять про масові вбивства євреїв в роки німецько -радянської війни забороняли компартійні органи. На місцях масових вбивств не дозволялося встановлювати пам'ятні знаки, де б згадувалися євреї - жертви Голокосту.

Ключові слова: Голокост, євреї, сільськогосподарські колонії, Південь України.

нацисти знищення єврейське населення сільськогосподарські колонії україна

Постановка проблеми. В умовах сучасної тотальної війни Росії проти України, яка супроводжується геноцидом українського народу на окупованих російськими військами українських територіях, нової актуальності набувають події пов'язані з Голокостом, що був здійснений нацистами стосовно євреїв Півдня України. Південь України - поліетнічний край. Тут тривалий час поряд проживають представники різних національностей, які пережили різні історичні перипетії. Серед них і події кривавої німецько-радянської війни 1941 - 1945 рр. Німецьку окупацію не змогли пережити лише місцеві євреї та роми. Їх нацисти безжально знищили. Методи і прийоми, які застосовував окупант при реалізації власних кривавих планів, залежали від місцевих особливостей. При ліквідації євреїв, жителів сільськогосподарських колоній, нацисти використали масові розстріли. Після цих акцій єврейські колонії більше не відродились. Людство втратило майже столітню історію єврейського селянства України. Змінився національний склад регіону. Щось подібне намагалися зробити і російські окупанти на території Херсонщини і Миколаївщині. Для сучасних дослідників залишаються спірними питання кількості вбитих євреїв, їх місця поховань, прийоми психологічного насильства, які застосовував окупант, реакції на події місцевого неєврейського населення. Їх потрібно ще детально досліджувати, не дивлячись на значний масив напрацьованої дослідниками Голокосту інформації.

Мета. Виходячи із вище зазначеного, метою нашої статті є намагання звернути увагу на питання ліквідації нацистами населення єврейських сільськогосподарських колоній Півдня України під час німецько-радянської війни 1941 - 1945 рр., розкриваючи при цьому особливості організації та проведення ліквідаційних акцій, застосуванні нацистами методів і прийомів масового вбивства, реакції жертв та спостерігачів на факти Голокосту.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання реалізації в Україні нацистами програми ліквідації євреїв та ромів (Голокосту) має довгу історію досліджень. Після завершення Другої світової війни в Радянському Союзі історики не приділяли належної уваги вивченню питання знищення саме радянських євреїв. Державний антисемітизм не передбачав виділення окремо євреїв, як жертв німецьких нацистів. Історики в публікаціях розповідали про факти вбивств та наруги над радянськими людьми, а не окремо євреями, українцями, ромами, поляками. Не наголошувалось і на особливому характері німецької політики стосовно радянських євреїв. Сам термін Голокост радянськими істориками, дослідниками німецько-радянської війни та окупаційного режиму, не використовувався.

Західні дослідники навпаки, виходячи з доступної джерельної бази, описували нацистську політику стосовно євреїв, як акт цілеспрямованого геноциду - Голокосту. Однак жвавий інтерес дослідників, які предметом своїх наукових інтересів вибрали саме Україну, не простежувався. Лише декілька істориків у своїх роботах висвітлювали трагедію українських євреїв. Зокрема, це Ф. Фрідман та Ш. Спектор. З середини 1990-х рр. зацікавлених дослідників побільшало. Про Голокост на території Східної Європи писали К., Беркгоф, М. Дін, В. Лауер, Т. Снайдер [Беркгоф, 2011; Дин, 2008; Лауер, 2010; Снайдер, 2015] та ін.

Зміни у ставленні до дослідження Голокосту в Україні відбулися в середині 1990-х рр. Історики звернулися до питань знищення євреїв в різних регіонах окупованої радянської республіки, участі у вбивствах вермахту чи загонів СС, залучення нацистами до «акцій» місцевих колаборантів. Серед вітчизняних істориків необхідно виділити дослідження О. Захарченка, В. Орлянського, О. Тадеєва, М. Шитюка, та ін. [Захарченко, 2004; Орлянський, Тедеєв, 2010; Шитюк, 2008]. З кінця 1990-х рр. організовуються щорічні наукові конференції присвячені питанням Голокосту в Україні. Учасники наукових зібрань сприяли формуванню наукових наративів, основних напрямів з дослідження Голокосту в Україні. Активно працювали з документами краєзнавці та історики. Результатом такої роботи стала поява на початку ХХІ ст. збірників статей та документів, монографій та науково - публіцистичних нарисів [Винарчук, 2013; Возрождение памяти, 2011; Козирєва, Щукін, 1997]. Зокрема, історія Голокосту в Миколаївській області представлена в книзі «Долі євреїв Миколаївщини в роки Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945 рр.», де колектив істориків зумів поєднати документальний масив свідчень про Голокост, спогади очевидців, з реконструкцією процесу масового вбивства [Судьбы евреев Николаевщины, 2012]. У колективній монографії «Голокост в Україні: Райхскомісаріат “Україна”, Губернаторство “Трансністрія”» є окремі сюжети присвячені Голокосту єврейських колоністів у Сталіндорфському районі, а також у колонії Інгулець та навколишніх селах [Круглов, Уманский, Щупак, 2016].

Загалом, не дивлячись на наявність значної кількості публікацій з історії Голокосту на території України, залишилось ще достатньо малодосліджених сюжетів. На цей момент потребують детального дослідження питання окупаційної політики нацистів у південноукраїнському регіоні, зокрема, політика щодо знищення євреїв-колоністів.

Виклад основного матеріалу. Війну жителі єврейських колоній Півдня України зустріли, як і більшість радянських громадян. Чоловіків призовного віку забрали на фронт по мобілізації, жінок, дітей та літніх людей залучали до сільськогосподарських робіт, будівництва оборонних споруд. Про евакуацію вглиб радянської території влада навіть не вела розмов. Євреї регіону, як і більшість місцевих жителів опинились у ситуації інформаційного вакуму. Ні радіо, ні преса не повідомляли про катастрофу на німецько-радянському фронті та швидкий наступ нацистів. Тільки на початку серпня, коли німецькі війська підходили до регіону, влада заговорила про необхідність виїзду з колгоспів. В колонію Інгулець на початку серпня 1941 р., за декілька днів до приходу німців, приїхав один з керівників Широковського району Дніпропетровської області з дозволом на початок евакуації [Пасик, 2018, с. 131].

Виступ партійця викликав серед місцевих колоністів жваві дискусії з приводу евакуації. Одні говорили про досвід 1918 р., про інтелігентних, порядних німців, які забезпечували в той час порядок і роботу. Інші розповідали про німецьку політику стосовно євреїв у Польщі та вже на окупованих радянських територіях. Частина мешканців колонії зібралась і виїхала, однак їх на переправах наздогнали німці і вони повернулись назад. Ще частина євреїв не змогла залишити свої міста і села через відсутність фінансово-технічних можливостей для евакуації на Схід. Подібну ситуацію з евакуацією жителів сільськогосподарських поселень Півдня України переживали всі єврейські села.

Питання евакуації євреїв, кількості тих, кому вдалося виїхати углиб СРСР і тих, хто залишився, на зараз залишається дискусійним. Дослідники наводять різні дані. Ми підтримуємо цифри, які наводять місцеві історики, зокрема, Ю. Ляховицький. Він вважає, що в регіоні Миколаєва-Херсона залишилось під окупацією близько 70 % євреїв. Його підтримує і П. Дітер [Шитюк, 2008; Дітер, 2015, с. 44].

Німці швидко окупували регіон. 16 серпня 1941 р. в колонію Інгулець, зайшли передові піхотні підрозділи. Упродовж 14-20 серпня 1941 р. було окуповано Сталіндорфський район. Протягом вересня-жовтня 1941 р. німці зайняли більшість районів Півдня України, де існували єврейські села.

Першим кроком окупаційної влади стала реєстрація всього населення. За допомогою новостворених органів управління її провели упродовж вересня-жовтня 1941 р. Всіх євреїв поселень примусили носити пов'язку з зіркою Давида, як розпізнавальний знак. Подібну практику нацисти вже застосовували до євреїв окупованої Польщі. Крім того для єврейського населення запроваджувалась комендантська година, євреям заборонялося відвідувати лікарні та медичні амбулаторії, їх дітей виключили з місцевих шкіл. Повсюди запроваджувалась примусова безоплатна праця. За даними Р. Шляхтича, у поселеннях Сталіндорфського району, після появи у них німців, євреї ще деякий час працювали в місцевих колгоспах [Шляхтич, 2019, с. 194]. Періодично проводились акції з «експропріації» домашнього краму, одягу та цінностей.

Паралельно проводились заходи антисемітської пропаганди. Євреїв звинувачували у співпраці з більшовиками, використанні праці місцевих жителів для власного збагачення. Окупаційна влада готувала місцеве населення до майбутніх ліквідаційних акцій. Необхідно зазначити, що антисемітська пропаганда нацистів вплинула на свідомість радянських людей. Вони пережили складні і криваві 1930- ті рр., коли страх, сльози і відчай стали частиною життя більшості. Життя простого радянського громадянина постійно супроводжували арешти, позасудовий терор, покарання без скоєння злочину, доноси, колективна відповідальність, а також масові страти. Зникнення знайомих, сусідів, близьких стали буденністю. Про ставлення радянських громадян до влади ілюструє уривок зі звіту в Центральний штаб партизанського руху К. Метте: «З огляду на настрій населення, неможливо було в агітаційній роботі відкрито й прямо захищати євреїв, тому що це, безумовно, могло викликати негативне ставлення до наших листівок з боку наших, по-радянськи налаштованих людей, близьких нам» [Орлянський, Тедеєв, 2010, с. 19].

Нацисти в своєрідний спосіб намагалися пояснити людям причини їх поневірянь та горя. Вони зазначали, шо всі біди походять від «жидо-більшовиків», які, створиаши Радянський Союз, знущаються з простого люду. Як наголошує Т. Снайдер: «Якщо Радянський Союз був лише єврейською імперією, то, звичайно [...] у більшості радянських людей не було причин його захищати» [Пасик, 2018, с. 299]. За такою логікою, ні комуністів, ні комсомольців, ні активістів, ні євреїв не слід було жаліти - їх потрібно було знищити. Щоб людям стало легше жити, німці та місцева поліція зобов'язувалися зробити за них цю брудну роботу.

Напевне, саме тому місцеві колаборанти так активно долучалися до ліквідаційних акцій, організованих німецьким командуванням. Хоча, як зазначають Р. Брандон і В. Лауер, українське селянство Центральної та Південної України не виявляло в період нацистської окупації негативного ставлення до євреїв і утримувалось від агресії проти них, навіть тоді, коли айзанцкоманди намагалися його розпалювати [Брандон, Лауер, 2015, с. 29].

Німецький геноцид євреїв на окупованих радянських територіях мав характер «розстрільного», миттєвого. Більшість євреїв вбили в перші дні окупації в ярах і лісах, просіках біля їх колоній та містечок. Лише горстку залишили для обслуговування нацистської економіки окупованого регіону. Як правило, це були місцеві майстри, яких нацисти залучали для обслуговування військ, ремонту військової техніки чи до робіт з відновлення підприємств, будівництва шляхів. Їх шлях до смерті розтягнувся на кілька місяців, а може рік. Подібні трудові табори існували в с. Любимівка й с. Авдотіївка на Дніпропетровщині. Євреїв, які проживали в трудових таборах, погано годували, тут панувала страшна антисанітарія, періодично влаштовувались показові катування в'язнів та вбивства. Дана практика сягає виголошеної в серпні 1941 р. командиром айзанцгрупи Ц О. Рашем пропозиції щодо «знищення євреїв працею», тобто використання їх на примусових роботах аж до смерті [Дітер, 2015, с. 52].

Загалом, розстріл євреїв в перші місяці окупації вписувався у нацистську антисемітську та антикомуністичну політику, яку реалізовували в межах «політики охорони окупованих територій».

Масові розстріли відбувалися упродовж серпня-жовтня 1941 р. Наприкінці липня 1941 р., після відвідин Г. Гімлером Західної України, окремі частини СС та місцева поліція розпочали реалізацію програми «остаточного вирішення». Процедура знищення євреїв була підготовлена раніше і розписана у відповідних інструкціях для очільників зондеркоманд та місцевих адміністрацій. Євреїв збирали в одному місці нібито для перевірки документів або переселення до трудових таборів, чи в іншу місцевість. Далі їх під конвоєм вели на місце страти, де їх, як правило, роздягали, а потім розстрілювали невеликими групами до 30 осіб. Місця поховань готувались або місцевими, або і майбутніми жертвами. Дітей та вагітних знищували з особливою жорстокістю. Їх засипали живими в ямах, забивали камінням, палицями. Непоодинокими були і випадки статевих злочинів перед вбивством. Місця вбивств деякий час охороняли місцеві поліцаї або німці. Після страти проводились перевірки серед жителів сіл, з метою виявлення можливих втікачів.

18 серпня 1941 р. одразу після окупації Снігурівського району підрозділом СС у колоніях Нагартавська, Романівська, Ершмайська та Молотовська було проведено каральну акцію зі знищення 4900 місцевих колоністів-євреїв [Міронова, 2006, с. 60]. 14 вересня 1941 р. за розпорядженням начальника Березнегуватської районної управи Бауера всіх євреїв колонії Нагартав під приводом необхідності здійснення перепису зібрали в приміщенні клубу. Наступного дня їх всіх розстріляли з автоматів. За свідченням вцілілого В. Тицького, дітей солдати наколювали на багнети і кидали до яру. Вчительку С. Станішевську забили до смерті камінням. Врятуватися вдалось одиницям. Зокрема, Б. Кацу, який втратив під час розстрілу всю сім'ю [Гриневич, 2004, с. 25].

До масових акцій залучались і німецькі колоністи, які проживали поруч у сусідніх селах з євреями. Під керівництвом раштадтської комендатури знаходились загони колоній Раштадт, Мюнхен, Михайлівка та хуторів Нова Америка і Богданівка, що включали до трьохсот фольксдойче [Козирєва, 2002, с. 154]. Вони охороняли приречених на смерть євреїв, транспортували їх до місця страти та приймали активну участь у масових вбивствах. Як згадують вцілілі євреї під час масових розстрілів в околицях села Градівка на Миклолаївщині, в «акції» брали участь фольксдойче з колоній Раштадт та Мюнхен. При організації масових вбивств нацисти застосували «конвеєрний» метод. Людей роздягали, потім вели до краю шахт з видобутку глини і тут розстрілювали впритул з автоматів. Після наповнення шахти, трупи обливались керосином і спалювались. Загалом нацисти вбили близько 7 тис. осіб [Черная книга, 1991, с. 88-89].

Загін «самооборони» хутора Нова Америка, до якого входили 32 колоніста, упродовж жовтня 1941 р. - січня 1942 р. приймав участь в акціях масового вбивства євреїв на Миколаївщині: у Веселинівському районі біля села Подоляка і Суха Балка вбито 300 осіб, за с. Степанівка - 360 осіб, поблизу хутора Ново-Ільїнка - 180; у Вознесенському районі за с. Ястребинове й хутором Бабина Балка вбито по 600 осіб, біля хутора Нова Америка - 300 осіб; у Доманівському районі за с. Шевченко - 250 осіб, с. Нова Умань - 100 осіб, біля свинорадгоспу «Суха Балка» - 350 євреїв [Козирєва, 2002, с. 154].

Гетто в класичному європейському варіанті на Півдні України не створювали. Більшість євреїв нацисти розстріляли в перші місяці окупації. Лише на півночі Миколаївщини та півдні Дніпропетровщини, де існували єврейські сільськогосподарські колонії, деякий час проіснували гетто. Зокрема гетто існували в Кривому Озері, Мостовому, Готлі (Первомайську). На Дніпропетровщині нацисти створили 6 гетто, 4 з них у місцевих селах: с. Нововітебське, с. Кам'янка, с. Інгулець та у с. Фрайдорф. Гетто були відкритого типу, тобто єврейські родини мешкали у якійсь частині села, але вона не була огороджена, як у містах. Одним з найбільших було гетто у колонії Інгулець [Шляхтич, 2019, с. 194]. В деяких селах створювались тимчасові табори для накопичення євреїв, з метою майбутнього знищення.

Загалом, за зібраними даними різних істориків - дослідників Голокосту, в Калініндорфському районі окупанти по звірячому вбили 5,5 тис. жінок, дітей та літніх людей, [Шайкин, 2005, с. 189] в Березнегуватському районі Миколаївської області упродовж 1941 - 1944 р. вбито 1975 осіб, з них 93% складали євреї, [Міронова, 2006, с. 60] у Баштанському районі в колоніях Новополтавка, Добринська та Єфінгар у вересні 1941 р. вбито 2197 осіб.

Висновки. Масові вбивства євреїв сільськогосподарських колоній Півдня України нацистські окупанти здійснили упродовж серпня-жовтня 1941 р. Упродовж наступного періоду окупації нацисти та їх посібники проводили пошуки і знищення вцілілих євреїв. Сільськогосподарські єврейські колонії, які існували в регіоні ще з ХІХ ст. припинили своє існування і більше не відродились у післявоєнні роки. На місце євреїв компартійний режим направляв переселенців з Російської Федерації. Зокрема, в колонії Снігурівського району після війни переселяли жителів Краснодарського краю.

Список використаних джерел та літератури

Арад, И., 2007. Катастрофа евреев на оккупированных территориях Советского Союза (1941 -1945), Днепропетровск-Москва.

Беркгоф, К., 2011. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою, Київ: Критика.

Брандон, Р., Лауер, В., 2015. Шоа в Україні: історія, свідчення, увічнення, Київ: Дух і Літера. Винарчук, Т. В., 2013. Жертви окупаційної влади території Запорізької області в роки Другої світової війни, Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, XXXV, 149-156.

Возрождение памяти: воспоминание свидетелей и жертв Холокоста, 2011. Днепропетровск: Центр «Ткума», 4.

Гриневич, Е. В., 2004. Холокост на Николаевщине, Еврейское население на Николаевщине. Сборник документов и материалов, т. 2, 19-26.

Дин, М., 2008. Пособники Холокоста: Преступление местной полиции Белоруссии и Украины, 1941 - 1944 гг., С.-Петербург: Академический проект.

Дітер, П., 2015. Масове вбивство українських євреїв за німецької військової адміністрації і в Рейхкомісаріаті Україна, Шоа в Україні: історія, свідчення, увічнення, Київ: Дух і Літера, 41-113.

Захарченко, О. О., 2004. Німецько-румунський окупаційний режим на території Миколаївщини, Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 1941 - 1944, Миколаїв, 138-171.

Козирєва, М. Е., Щукін, В. В., 1997. Доля євреїв Миколаївщини в період фашистської окупації, Первые Запорожские еврейские чтения «Еврейское население Юга Украины»: Доклады и сообщения, 124-127.

Козирєва, М., 2002. Участь німецьких колоністів у масовому знищенні єврейського населення на території Миколаївщини під час фашистської окупації, Шестые Запорожские еврейские чтения, 153-156.

Круглов, А., Уманский, А., Щупак, И. 2016. Холокост в Украине. Рейхскомиссариат «Украина», Губернаторство «Транснистрия», Днипро: Украинский институт Холокоста изучения «Ткума».

Лауер, В., 2010. Творення нацистської імперії та Голокост в Україні, Київ: Зовнішторгвидав.

Міронова, І., 2006. Трагедія єврейського населення Миколаївщини в добу Великої Вітчизняної війни, Десятые Запорожские еврейские чтения, 57-65.

Орлянський, В. С., Тедеєв, О. С., 2010. Місцеві органи управління в період німецької окупації на Запоріжжі (1941 - 1943 рр.), Київ: Центр учбової літератури.

Пасик, Я, 2018. Последние дни еврейской земледельческой колонии Ингулец, Історичні мідраші Північного Причорномор'я, 7, т. 1, 129-151.

Снайдер, Т., 2015. Кровавые земли: Европа между Гитлером и Сталиным, Киев: Дулибы.

Судьбы евреев Николаевщины в период Великой Отечественной войны 1941 - 1945 гг., 2012. Николаев: издатель М. П. Шамрай.

Хонигсман, Я. А., 1998. Катастрофа еврейства Западной Украины: Евреи Восточной Галиции, Западной Волыни, Буковины и Закарпатья в 1933 - 1945 гг., Львов. Черная книга, т. 1, 1991. Запорожье.

Шайкин, И., 2005. Калининдорфский еврейский национальный район, Избранные труды Запорожских еврейских чтений, 186-190.

Шитюк, М. М., 2008. Геноцид проти євреїв Південної України в роки німецько -румунської окупації (1941 - 1944 рр.), Миколаїв.

Шляхтич, Р., 2019. Голокост у сільській місцевості Дніпропетровської області (за матеріалами свідчень очевидців з архіву Yahad-In Unum), Roxolania Histonca, 2 (17), 188-198.

Шоа в Україні: історія, свідчення, увічнення, 2015. Київ: Дух і Літера.

THE HOLOCAUST IN THE JEWISH AGRICULTURAL COLONIES OF SOUTHERN UKRAINE

Viktor Dotsenko

Doctor of Historical Sciences, Professor of the Department of World History and Archeology, National Pedagogical Dragomanov University, Kyiv

Viktoriia Serdiuk

Candidate of Legal Sciences, Associate Professor, Teacher of History and Jurisprudence, Irpin Academic Lyceum “Mriya”, Irpin

Abstract. The article examines the history and specifics of the Nazis' implementation of the program to exterminate the Jewish population of agricultural colonies in the occupied territories of Southern Ukraine. The methods and techniques used by the occupiers in implementing the program of mass murder of Jews were studied. The participation in the liquidation actions of local collaborators who worked in the auxiliary police and administrative bodies was analyzed separately. It has been established that as a result of the Nazi “shooting” Holocaust, the Jewish agricultural colonies that arose in the South of Ukraine in the 19th century ceased to exist. Local Jewish settlements were no longer revived. After the liberation of these territories by the Soviet troops, settlers from various regions of the Russian Federation came to replace the murdered colonists. Changes in the national composition of the region, in which the communist totalitarian regime was interested, actually became a continuation of the Genocide policy. Communist authorities forbade the memory of mass murders of Jews during the German-Soviet war. At the places of mass murders, memorial signs were not allowed to commemorate the Jewish victims of the Holocaust.

Размещено на Allbest.ru