Міжнародні механізми сприяння врегулюванню придністровського конфлікту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет біоресурсів та природокористування України, м. Київ

Міжнародні механізми сприяння врегулюванню придністровського конфлікту

Лукашова Крістіна Олегівна

студентка магістратури

Білан Сергій Олексійович

доктор історичних наук

професор кафедри

міжнародних відносин і суспільних наук

Анотація

заморожений конфлікт придністров'я

У пропонованій статті розглядається етнополітичний конфлікт у Придністров'ї, що виник у 1990-1992 рр. та основні механізми його вирішення. Слід зазначити, що в основі цього конфлікту лежали не лише етнічні та політичні суперечності, а й економічні, мовні та культурні. США, ЄС, Молдова, Росія та Україна неодноразово намагалися допомогти вирішити конфлікт. Серед основних застосовуваних механізмів слід виділити переговори, переважно у форматі «5+2», запропоновані програми інших країн («план Примакова», «план Козака», «план Ющенка», РФ-ЄС, Берлін-плюс»), проводили референдуми (які, однак, не були легалізовані). Основною причиною «замороженого» конфлікту є відсутність взаємної довіри між сторонами, однак, на нашу думку, вагомою причиною такого безрезультатного використання механізмів врегулювання є небажання російської сторони втрачати контроль над цією територією.

Ключові слова: Придністров'я, Молдова, РФ, конфлікт, переговорний процес, референдум, механізми, румунізація, мова.

International mechanisms for resolving the transnistrian conflict

Kristina Lukashova, Student, National University of Life and Environmental Sciences of Ukraine, Kyiv

Serhii Bilan, Doctor of Historical Sciences, Professor of the Department of International Relations and Social Sciences, National University of Life and Environmental Sciences of Ukraine, Kyiv

Abstract

The proposed article examines the ethno-political conflict in Transnistria that arose in 1990-1992 and the main mechanisms of its resolution. It should be noted that at the root of this conflict were not only ethnic and political contradictions, but also economic, li nguistic and cultural ones. The USA, the EU, Moldova, Russia, and Ukraine have repeatedly tried to resolve the conflict. Among the main applied mechanisms, it is necessary to single out negotiations, mainly in the “5+2” format, proposed programs of other countries (“Primakov's plan”, “Kozak's plan”, “Yushchenko's plan”, RF -EU, “Berlin-plus”), held referendums (which, however, were not legalized). For many years, the conflict remains unresolved - “frozen”. The main reason for this is the lack of mutual trust between the parties. Another, in my opinion, important reason for such fruitless use of settlement mechanisms is the reluctance of the Russian side to lose control over this territory.

Key words: Transnistria, Moldova, Russian Federation, conflict, negotiation process, referendum, mechanisms, Romanianization, language.

Постановка проблеми

На сьогодні конфлікт, що виник на лівому березі Дністра Республіки Молдова на початку 90-х рр. ХХ ст., можна порівняти з конфліктом, який виник в Україні у 2014 р. На тлі розпаду Радянського Союзу, Молдова взяла курс інтеграції до Румунії, як свого часу Україна - до Європейського Союзу. Оскільки на лівому березі Дністра проживали переважно росіяни, українці та російськомовні молдавани, таке рішення Кишинева їх не влаштувало, що і спричинило конфлікт, який уже як тридцять років не врегульований.

Мета

У запропонованій статті аналізуються міжнародні механізми, що були використані у спробах врегулювати придністровський конфлікт.

Історичний огляд

Тема придністровського конфлікту досить складна, тому має багату історіографію та є предметом уваги політологів, соціологів, істориків. Можна стверджувати, що історіографія конфлікту в Придністров'ї значною мірою спрямована на пошук нових методологічних підходів до подій, які відбувалися в той час і до сьогодні залишилися невирішеними. До цієї теми зверталися такі українські дослідники, як В. Коцур, Т. Фічора, А. Филипенко, М. Дорошенко, О. Кучик, О. Цебенко. На цю тему написано кілька дисертацій, серед яких слід виділити дисертацію О. Садовника. Також необхідно виокремити монографію Г. Перепелиці «Конфлікти в посткомуністичній Європі», яка присвячена проблемі європейської безпеки, регіональним конфліктам, з'ясуванню тенденцій їх розвитку та розробці механізмів їх розв'язання [Коцур, 2020]. А. Кіссе у праці «Політико-правові принципи управління етнічними конфліктами» аналізує основні поняття етнічного конфлікту та розкриває механізми і форми ескалації конфлікту, методи, чинники та типи переговорів щодо його врегулювання [Кіссе, 2005].

Виклад основного матеріалу

Погляд молдовської політичної еліти на майбутній розвиток регіону відрізнявся від погляду придністровської, для молдовської - розпад СРСР означав успішну реалізацію об'єднання з Румунією, але придністровців це не влаштовувало. Можна стверджувати, що головною причиною конфлікту є румунізація Молдови. У 1989 р. було прийнято закон, згідно з яким державною мовою визначено молдовську мову з латинським написанням, а в 1990 р. проголошено суверенітет Молдови, основною частиною якого є програма, спрямована на інтеграцію з Румунією.

Придністров'я - найбільш промислово розвинений регіон Республіки Молдова, 63% населення якого складають росіяни та українці. Враховуючи історичний аспект регіону, можна стверджувати, що територія ніколи не мала постійної належності до тієї чи іншої держави, що породило багатонаціональність. Це створювало об'єктивну перешкоду в її національно-державному та історичному визначенні. Крім того, протягом усієї своєї історії ця територія була ареною військово-політичного протистояння між різними державами та переходила від Румунії до Росії.

Ознаки ідеї об'єднання румунів та молдован почали формуватися влітку 1988 р., коли в Кишиневі почали створюватися молдовські етнокультурні об'єднання, діяльність яких була спрямована на «ідеологію етнічної державності». Основною метою ідеології було визнання того, що румуни та молдавани є єдиною нацією і мають бути об'єднані в межах єдиної держави [Губогло, 1994]. За впровадження цієї ідеології переважно виступали письменники, публіцисти, журналісти, поети, викладачі університетів, художники. Восени 1988 р. прихильники румунізації почали обґрунтовувати ідеї щодо надання статусу державної молдовській мові з латинським написанням [Коцур, 2013]. Слід зазначити, що Молдова є першою республікою на пострадянському просторі, яка ініціювала мовне законодавство та вирішила перевести алфавіт з кирилиці на латиницю [Губогло, 1999, с. 180].

Після цих подій у тогочасному молдовському суспільстві почалося політичне протистояння між етнічними групами, оскільки населення, яке проживало в Придністров'ї, виступало проти румунізації та законодавчо затвердженої мови. Основні вимоги мітингувальників були спрямовані на затвердження другої державної мови - російської та відмову від її перекладу на латиницю. Проте Кишинів відмовився прийняти вимоги придністровців, що призвело до глибокого розколу суспільства. Також слід зазначити, що основна частина Молдови була спрямована на Захід, а Придністров'я - на Росію. Фінальною крапкою став прийнятий Молдовою прапор - триколор із кольорами, схожими на прапор Румунії. Після цих подій 2 серпня 1990 р. Придністров'я відмовилося змінити свій прапор і продовжило використовувати прапор Молдавської РСР. 2 вересня 1990 р. було оголошено про створення Придністровської Молдавської РСР, яка 5 листопада 1990 р. отримала назву Придністровська Молдавська Республіка (ПМР).

Починаючи з 1990 р., першою спробою Кишинева вирішити конфлікт було застосування сили, що призвело до жертв серед мирного населення. Придністровський збройний конфлікт змусив втрутитися в конфлікт Президента СРСР М. Горбачова, який 22 листопада 1990 р. з метою стабілізації ситуації направив до Молдови маршала А. Ахромєєва з пропозицією провести вибори до Верховної Ради Придністров'я 25 листопада. На цих виборах головою було обрано І. Смирнова, але парламент Молдови відмовився визнати вибори в Придністров'ї [Галущенко, 2004, с. 42].

Конфлікт загострився в березні 1992 р. і тривав до липня 1992 р. 20 червня 1992 р. в конфлікт втрутилася 14-та армія Росії під керівництвом генерала О. Лебедя, яка допомогла сепаратистам відбити молдовські війська. Саме за їх підтримки молдовські війська зазнали поразки в протистоянні.

Під час ескалації були зроблені перші спроби мирного врегулювання. У квітні 1992 р. у Кишиневі відбулися дві чотириденні зустрічі міністрів західних країн Молдови, Польщі, Румунії та України. Усі сторони зійшлися на одній думці - термінова необхідність посередництва в конфлікті щодо основних принципів міжнародного миру та територіальної цілісності Молдови. Тоді була сформована змішана комісія з контролю за дотриманням домовленостей про припинення вогню. Однак позиції сторін виявилися непримиренними, оскільки в 1992 р. конфлікт перейшов у фазу провалу всього процесу. Завершення збройного конфлікту припадає на липень 1992 р. Головну роль у цих подіях зіграли військовослужбовці 14-ї армії РФ, які там і зараз перебувають. Після розпаду СРСР Росія намагалася не втратити свій вплив у новоутворених республіках, тому розробила нову концепцію неоімперіалізму, яка передбачала створення та підтримку сепаратизму через проросійську пропаганду на всьому пострадянському просторі. З цією метою Росія створила нові концепції як, наприклад, захист російськомовних «братів», особливі зони впливу тощо. Це головна причина того, що тоді Російська Федерація наважилася ввести свої війська на територію Молдови та, не дотримуючись вимог Стамбульських угод 1999 р., не вивела свої війська з території Придністров'я [Урушело].

Основним механізмом вирішення конфлікту є переговори. 28 квітня 1994 р. президент Молдови М. Снігур і лідер Придністров'я І. Смирнов підписали спільну Декларацію, що вважалося початком діяльності, спрямованої на пошук перспективних шляхів мирного врегулювання конфлікту, що заклало початок нового переговорчого процесу. У цей період сторони протистояння цікавили питання безпеки, тому питання визнання статусу Придністров'я не було таким актуальним. У 1995 р. було підписано угоди про незастосування військової сили та економічних санкцій і про кордони з Україною у взаємних відносинах. 19 січня 1996 р. Республіка Молдова, Російська Федерація та Україна підписали спільну декларацію, в якій наголошувалося на суверенітеті та територіальній цілісності Молдови.

У 1997 р. було укладено Московський меморандум - угоду, що була спрямована на припинення конфлікту. Відповідно до заключного пункту цього меморандуму, відносини між Республікою Молдова та Придністров'ям мали налагоджуватися в рамках спільного розвитку [Московський меморандум]. Проте боротьба не завершилася. Причина в тому, що кожна із сторін мала своє бачення формули «спільна держава». У розумінні придністровців, «спільна держава» мала функціонувати на основі конфедеративних принципів, а у розумінні Республіки Молдови, - це держава з унітарним територіально-державним устроєм, у якому Придністров'я розглядалося як складова частина єдиного цілого. Тому з моменту підписання Меморандуму в 1997 р. Придністров'я наполягає на отриманні такої автономії в рамках Молдови, яка не буде відступати від повного суверенітету, включаючи демаркацію кордонів.

У серпні 2000 р. з боку російської державної комісії з урегулювання придністровського конфлікту на обговорення була винесена позиція під назвою «План Примакова». Він передбачив створення договірної федерації між ПМР і Молдовою. Придністров'я допускало лише конфедерацію, тому запропонований план не задовольнив його жителів. Молдова, у свою чергу, відмовилася надати придністровському регіону повноправний статус окремого суб'єкта [Цуканова].

Ще одним невдало застосованим механізмом врегулювання придністровського конфлікту був «план Ющенка», представлений Президентом України на саміті ГУАМ 22 квітня 2005 р., який" передбачав сумнівний план «демократизації» Придністров'я та проведення там виборів під міжнародним контролем. В. Ющенко запропонував затвердити спеціальний закон про статус Придністров'я, який надавав би йому право вийти зі складу Молдови, якщо вона вирішить приєднатися до Румунії. У липні 2005 р. парламент Молдови ухвалив закон про особливий статус Придністров'я. Він надав краю автономію, а також визнав існування Придністров'я. Але придністровські лідери не прийняли цей закон, і вони не виконали план В. Ющенка до кінця, тому що Росія не хотіла виводити свої війська, а політична еліта Придністров'я в той час не хотіла проводити вибори на демократичних засадах.

Іншим механізмом врегулювання були референдуми. На думку А. Кіссе, цей політико-правовий механізм є одним із проявів превентивної дипломатії, в основі якої лежать три елементи - співпраця, розрахунки та переформулювання позицій [Кіссе, 2006]. У вересні 2006 р. на території Придністров'я відбувся референдум, під час якого населення невизнаної республіки мало дати відповіді на питання щодо подальшої незалежності та вільного входження до Російської Федерації. Згідно з даними, результат референдуму - 97% «за». Однак ця спроба не була легітимно визнана Молдовою, Україною, Румунією, ЄС і навіть Росією [Вітман, 2013].

Найпоширенішим форматом переговорів, який використовувався у врегулюванні конфлікту в ПМР, є «5+2», де конфліктуючими сторонами виступали Республіка Молдова та Придністров'я; ОБСЄ, Росія та Україна - посередниками, а ЄС та США - наглядачами. Проте слід зазначити, що за всю історію спроб врегулювання придністровського конфлікту переговори у форматі «5+2» проводилися не завжди. Найбільша пауза в переговорному процесі припала на період 2006 - 2011 рр. Протягом цього періоду відбувалися лише неформальні консультації щодо розробки нових механізмів врегулювання. У 2011 р. в Москві було вирішено відновити переговорний процес, а також пункти домовленості щодо відновлення офіційної роботи Постійної наради з політичних питань у рамках переговорчого процесу щодо придністровського врегулювання у форматі «5+2» [Переговорному формату «5+2» исполнилось 15 лет].

У 2016 р. відбулася зустріч у Берліні, за результатами переговорів розроблено механізм зміцнення довіри, який включав 8 заходів, що входять до пакету «Берлін - плюс». Механізм виявився більш-менш ефективним, адже на міжнародному рівні було зафіксовано основні досягнення у шести договірних пунктах. Це стосувалося покращення ситуації у сфері освіти, сільського господарства та досягнення прогресу в телекомунікаціях.

ЄС також активно виявляло свою зацікавленість у пошуку ефективного механізму та швидшого врегулювання конфлікту в Придністров'ї з огляду на потребу гарантування безпеки кордонів на сході та надання досвіду в майбутньому врегулюванні етнополітичних конфліктів. Це підтверджувалося наміром створити нову платформу для вироблення можливих вирішень придністровського конфлікту, який було проголошено 5 червня 2010 р., між Німеччиною та Росією у формі комітету РФ-ЄС із зовнішньої політики та безпеки на рівні керівників зовнішньополітичних відомств сторін [Филипенко, 2020].

Якщо говорити про США, то їхня мета - пошвидше вивести російські війська з території Придністров'я та встановити контроль над усіма кордонами Європи, що відповідає політико-правовому геополітичному сценарію Вашингтона.

Цікавою є також позиція та думка Російської Федерації щодо статусу конфлікту. По-перше, лідери Придністров'я протягом багатьох років відчували всіляку підтримку з боку Кремля. Протягом переговорів Росія висувала свій план дій, який сприяв би російському сценарію вирішення придністровської проблеми. Так, РФ неодноразово пропонувала своє бачення виходу з кризи, наприклад «план Примакова», який не мав успіху. Така ж доля спіткала «план Козака», який був спрямований на федералізацію Молдови. Крім того, документ передбачав збереження російської військової присутності до 2020 р. Хоча цей план також виявився невдалим, російська армія все ще присутня на території Придністров'я.

Аналізуючи поточний стан конфлікту, можна стверджувати, що вирішальним фактором перебування конфлікту в «замороженому» стані є наявність російського форпосту в цьому регіоні та небажання Росії втрачати один із важелів впливу на ситуацію в цілому. По-перше, такий розвиток подій дає впевненість Російській Федерації, що плани Молдови щодо румунізації не будуть реалізовані, по-друге, це збереження нейтралітету Молдови щодо вступу до НАТО. Також важливим важелем є активна проросійська пропаганда, все Придністров'я знаходиться виключно в російському інформаційному просторі. Російські ЗМІ та інформаційна політика спрямовані на формування негативного іміджу ЄС, Республіки Молдова та позитивного іміджу Російської Федерації. Крім того, допомога з боку ЄС, якою б серйозною вона не була, не може конкурувати з економічною допомогою з боку Росії, наприклад, доплатами до пенсій придністровських пенсіонерів, а тим більше - з фактично безкоштовним газопостачанням.

Висновки

Розпад СРСР призвів до низки етнополітичних конфліктів на пострадянському просторі. Основною причиною конфлікту в Молдові стала румунізація молдовського народу (йдеться про перехід на латиницю, прийняття триколірного державного прапора), що не влаштовувало придністровців.

Принциповим моментом, який вплинув на стан і перспективи переговорного процесу, стало визнання Придністров'я стороною переговорів.

За тридцять років країни-гаранти пропонували багато шляхів подолання конфлікту - це і створення асиметричної федерації, і проголошення автономії в середині суверенної держави, і підписання низки угод, які мали б врегулювати конфлікт у правовому режимі, але жоден із механізмів не сприяв пошуку спільного рішення. Важливим аспектом у такому розвитку подій є всебічна підтримка Кремля, який діє у власних інтересах: продовжує забезпечувати існування придністровського режиму економічними, військовими, політико-дипломатичними засобами, утримує військовий контингент на території Придністров'я. Можна стверджувати, що «гра» Заходу та Росії поширюється і на землі лівобережжя Дністра - кожна зі сторін хоче бути єдиним гарантом миру та безпеки в регіоні, отримати вплив на подальший розвиток подій у власних геополітичних інтересах. Тому дієвим механізмом врегулювання може стати відмова Молдови від об'єднання з Румунією та зосередження на побудові країни з власною думкою та збереженням суверенітету.

Список використаних джерел та літератури

1. Вітман, К., 2013. Роль референдуму в етнополітичних процесах пострадянського простору, Актуальні проблеми політики, 48, 165-174.

2. Галущенко, О.С., 2004. Как создавалась республика на Днестре (к 80 -летию МАСР), Ежегодный исторический альманах Приднестровья, 8, 42.

3. Губогло, Е.М., 1994. Национально-культурные движения в республике Молдова, Человек в многонациональном обществе: этничность и право, 173-179.

4. Губогло, Е.М., 1999. Межнациональная напряженность в реальности и в представлениях граждан, Этническая мобилизация и межэтническая интеграция, 180-184.

5. Коцур, В., 2013. Етнополітичний конфлікт у Придністров'ї у контексті українсько-молдовських міждержавних відносин, Київ: Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України.

6. Коцур, В., 2020. Джерела та історіографія етнополітичної ситуації в Придністров'ї як чинник у міждержавних відносинах України і Молдови [Електронний ресурс]: https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2020/02/kotsur_dzerela.pdf.

7. Кіссе, А., 2005. Новітні концепції етнічного конфлікту: сутність і типологія, Політичний менеджмент, 1 (10), 14-23.

8. Кіссе, А., 2006. Етнічний конфлікт: теорія і практика управління, Київ: Логос. Московский мемрондум (1997) [Електронний ресурс]: https://artsandculture.google.com/entitу/m0cq7m_?hl=uk.

9. Переговорному формату «5+2» исполнилось 15 лет [Електронний ресурс]: https://novostipmr. com/ru/news/17-02-20/peregovornomu-formatu-52-ispolnilos-15-let.

10. Урушелу, O. Гуманитарное миротворчество России на постсоветском пространстве. На примере Молдавии [Електронний ресурс]: https://cуberleшnka.m/artide/n/gumaшtamoe-mirotvorchestvo-rossii-na-postsovetskom-prostranstve-na-primere-moldavii.

11. Филипенко, A., 2020. Від Мезебергу до Братислави. «Малі кроки» у придністровському врегулюванні, Старожитності Лукомор'я, 3, 102-114.

12. Цуканова, O. Основные этапы переговорного процесса в области урегулирования молдово-приднестровского конфликта [Електронний ресурс]: https://cуberleшnka.m/artide/n^snovnуe^ару-peregovornogo-protsessa-v-ob1asti-uregulirovaniуa-mo1dovo-pridnestrovskogo-konflikta/viewer.

References

1. Fylypenko, A., 2020. Vid Mezebephu do Bratyslavy. «Mali kroky» u prydnistrovskomu vrehuliuvanni [From Mezebeg to Bratislava. “Small cells” in daily exercise], Starozhytnosti Lukomor'ia, 3, 102-114. [in Ukrainian].

2. Galushenko, O.S., 2004. Kak sozdavalas respublika na Dnestre (k 80-letiyu MASR) [How the republic was created on the Dniester (to the 80th anniversary of the MASR)], Ezhegodnyj istoricheskij almanah Pridnestrovya, 8, 42. [in Russian].

3. Guboglo, E.M., 1994. Nacionalno-kulturnye dvizheniya v respublike Moldova [National-cultural movements in the Republic of Moldova], Chelovek v mnogonacionalnom obshestve: etnichnost i pravo, 173179. [in Russian].

4. Guboglo, E.M., 1999. Mezhnatsionalnaya napryazhennost v realnosti i v predstavleniyah grazhdan [Interethnic tension in reality and in the perceptions of citizens], Etnicheskaya mobilizaciya i mezhetnicheskaya integraciya, 180-184. [in Russian].

5. Kisse, A., 2005. Novitni kontseptsii etnichnoho konfliktu: sutnist i typolohiia [New concepts of ethnic conflict: essence and typology], Politychnyi menedzhment, 1 (10), 14-23. [in Ukrainian].

6. Kisse, A., 2006. Etnichnyi konflikt: teoriia i praktyka upravlinnia [Ethnic conflict: theory and practice of management], Kyiv: Lohos. [in Ukrainian].

7. Kotsur, V., 2013. Etnopolitychnyi konflikt u prydnictpovi u konteksti ukpainsko-moldovckykh mizhderzhavnykh vidnosyn [Ethno-political conflict in Eastern Ukraine in the context of Ukrainian-Moldovan international relations], Kyiv: Inctytutu politychnykh i etnonatsionalnykh doclidzhen im. I.F. Kupaca NAN Ukpainy. [in Ukrainian].

8. Kotsur, V., 2020. Dzherela ta istoriohrafiia etnopolitychnoi sytuatsii v Prydnistrovi yak chynnyk u mizhderzhavnykh vidnosynakh Ukpainy i Moldovy [Sources and histopathology of the ethno-political situation in the East as a factor in the inter-ethnic relations between Ukraine and Moldova]. Retrieved from: https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2020/02/kotsur_dzerela.pdf [in Ukrainian].

9. Moskovckij mempondum (1997). Retrieved from: https://artsandculture.google.com/entitu/m0cq7m_?hl=uk [in Russian].

10. Peregovornomu formatu «5+2» ispolnilos 15 let. Retrieved from: https://novostipmr.com/ru/news/17- 02-20/peregovornomu-formatu-52-ispolnilos-15-let [in Russian].

11. Tsukanova, O. Osnovnye etapy peregovornogo protsessa v oblacti uregulirovaniya moldovo-pridnestpovskogo konflikta [The main stages of the negotiation process in the field of settling the Moldovan-Pridnestrovian conflict]. Retrieved from: https://cuberleninka.ru/article/n/osnovnue-etapu-peregovornogo-protsessa-v-oblasti-uregulirovaniua-moldovo-pridnestrovskogo-konflikta/viewer [in Russian].

12. Upushelu, O. Gumanitapnoe mipotvopchectvo Poccii na poctcovetckom ppoctpanctve. Na ppimepe Moldavii [Humanitarian peacekeeping of Russia in the post-Soviet space. On the example of Moldova]. Retrieved from: https://cuberleninka.ru/article/n/gumanitarnoe-mirotvorchestvo-rossii-na-postsovetskom-prostranstve-na-primere-moldavii [in Russian].

13. Vitman, K., 2013. Rol referendumu v etnopolitychnykh protsesakh postradianskoho prostoru [The role of the referendum in the ethno-political processes of the post-Soviet space], Aktualni problemy polityky, 48, 165-174. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru