Українські ліберально-демократичні партії в російській імперії на початку XX століття: розробка проєктів державного устрою

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Українські ліберально-демократичні партії в російській імперії на початку XX століття: розробка проєктів державного устрою

Чеберяко Оксана - доктор історичних наук, кандидат економічних наук, професор, професор кафедри фінансів і кредиту

Київ, вул. Володимирська, 60

Анотація

Мета дослідження - розкрити зміст проєктів державного устрою, розроблених українськими ліберально-демократичними партіями в Російській імперії на початку ХХ ст., здійснити їх порівняльний аналіз. Методологія дослідження включає принципи історизму, об'єктивності, всебічності й системності, які реалізовані за допомогою таких дослідницьких методів, як аналітичний, порівняльний та інші. Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній цілісно і всебічно розкривається суть проєктів державного устрою, розроблених українськими ліберально- демократичними партіями в Російській імперії на початку ХХ ст., здійснено їх порівняльний аналіз, визначено спільні риси та наявні відмінності, зроблено спробу дати сучасну оцінку їх значенню, висловлене критичне сприйняття можливостей їх реалізації. Висновки. З'ясовано, що проекти державного устрою, розроблені в програмних документах українських ліберально-демократичних партій у Російській імперії на початку ХХ ст., маючи спільні риси і певні свої особливості, відображали, по суті, лише одну концепцію вирішення питання державності, так як вбачали майбутнє України в її національно-територіальній автономії у складі федеративної демократичної Росії. Ними не розглядалася і не розроблялася концепція, яка передбачала досягнення самостійної Української держави. Це дає підстави стверджувати, що розробка проектів державного устрою українськими ліберал-демократами не мала завершеного характеру. Запропоновані партійні проекти не узгоджувалися з ідеєю соборної незалежної Української держави, включеної, як стратегічна мета, до програмних вимог українських партій в Австро-Угорщині у другій половині 90-х років ХІХ ст. Під кутом зору ци- вілізаційного розвитку проекти загалом відповідали вимогам часу і, безперечно, мали зовнішню привабливість. Однак сьогодні, враховуючи централізаторську схильність російських політиків, імперський досвід Росії ХХ - початку ХХІ ст., геноцидну війну РФ проти України, небажання впродовж десятиліть російських владних структур стати на шлях демократично-правового розвитку держави, очевидно, можна поставити під сумнів питання їх реалістичності.

Ключові слова: ліберально-демократичні партії, державний устрій, Україна, федерація, парламент, автономія, влада, децентралізація, самоврядування, Російська імперія.

Abstract

UKRAINIAN LIBERAL-DEMOCRATIC PARTIES IN THE RUSSIAN EMPIRE AT THE BEGINNING OF THE 20th CENTURY: DEVELOPMENT OF PROJECTS OF THE STATE SYSTEM

CHEBERYAKO Oksana - Doctor of Historical Science, Candidate of Economics Sciences, Professor, Professor of the Department of Finance and Credit of Taras Shevchenko National University of Kyiv, 60, Volodymyrska Street, Kyiv

The purpose of the research is to reveal the content of the projects of the state system developed by the Ukrainian liberal-democratic parties in the Russian Empire at the beginning of the 20th century, to carry out their comparative analysis. Research methodology includes the principles of historicism, objectivity, comprehensiveness, and systematicity, which are implemented using such research methods as analytical, comparative and others. The scientific novelty of the work lies in the fact that it holistically and comprehensively reveals the essence of the projects of the state system developed by Ukrainian liberal-democratic parties in the Russian Empire at the beginning of the 20th century, their comparative analysis is carried out, common features and existing differences are identified, an attempt is made to give a modern assessment of their value, expressed critical perception of the possibilities of their implementation. Conclusions. It was found that the projects of the state system, developed in the program documents of the Ukrainian liberal-democratic parties in the Russian Empire at the beginning of the 20th century, having common features and certain peculiarities of their own, reflected, in fact, only one concept of solving the issue of statehood, as they saw the future of Ukraine in its national-territorial autonomy as part of federal democratic Russia. They did not consider or develop a concept that provided for the achievement of an independent Ukrainian state, which gives grounds for asserting that the development of the projects of the state system by the Ukrainian liberal democrats was not complete. The proposed party projects did not agree with the idea of a conciliar independent Ukrainian state, which was included as a strategic goal in the program requirements of Ukrainian parties in Austria-Hungary in the second half of the 90s of the 19th century.

From the point of view of civilizational development, the projects generally met the requirements of the time and certainly had an external appeal. But today, taking into account the centralizing tendency of russian politicians, the imperial experience of russia in the 20th and early 21st centuries, the genocidal war of the russian Federation against Ukraine, the reluctance of the russian power structures for decades to take the path of the democratic and legal development of the state, obviously, one can question their realism.

Key words: liberal-democratic parties, state system, Ukraine, federation, parliament, autonomy, power, decentralization, self-government, Russian empire.

Вступ

Постановка проблеми. Український партійно-політичний спектр ліберально-демократичного спрямування сформувався в Російській імперії на початку ХХ ст. на базі Всеукраїнської загальної безпартійної демократичної організації (ВЗБДО). Вона виникла в 1897 р. і становила федерацію автономних громад різних міст, що займалися переважно науковою, культурно-просвітницькою та видавничою діяльністю, спрямованою на піднесення національної свідомості. Тому ВЗБДО наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. вже явно відставала від зростаючих потреб суспільно-політичного життя. Еволюційні процеси і дискусії у ВЗБДО щодо вироблення політичної платформи чи програми завершилися створенням українських ліберально- демократичних партій. Однією із перших із ВЗБДО восени 1904 р. відокремилася Українська демократична партія (УДП), виникнення якої, як і формування інших політичних національних структур ліберальної орієнтації, свідчило про розширення українського політичного руху.

У квітні-травні 1905 р. внаслідок розходження позицій старшого і молодшого поколінь поступовців на методи реалізації ідей лібералізму в Україні відбувся розкол в УДП і радикальна частина партійців створила свою політичну організацію - Українську радикальну партію (УРП), яка орієнтувалася на подібну організацію в Галичині. У грудні 1905 р. на спільному з'їзді УДП і УРП, враховуючи багато спільного у програмних вимогах обох партій і бажаючи посилити свій вплив на суспільно-політичні процеси, об'єдналися в одну Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Остання змогла напівлегально проіснувати до осені 1908 р. Не дивлячись на досить нетривалий час існування українських політичних партій ліберально-демократичного спрямування, вони зробили помітний внесок в розробку проєктів держаного устрою на основі реформування Російської імперії.

Аналіз джерел та останні дослідження. Загалом історія створення, діяльності, тактики українських ліберально-демократичних партій в Російській імперії на початку ХІХ ст., суть їхніх політичних, соціально-економічних і національних вимог знайшли достатньо широке висвітлення в працях Р. Вєтрова, С. Донченко, С. Іваницької, Л. Могильного, В. Колесника, А. Павка, О. Рафальського, О. Тимошенко, В. Яремчука та ін. (Вєтров, Донченко, 2001; Іваницька, 2011; Колесник, Могильний, 2005; Колесник, Рафальський, Тимошенко, 1998; Павко, 2002; Яремчук, 2012).

Історіографічна картина українських ліберально-демократичних партій в Російській імперії початку ХХ ст., подана в дослідженнях В. Колесника і Л. Могильного та інших науковців (Колесник, Могильний, 2007; Колесник, Могильний, 2019; Павко, 2001), переконує, що під кутом зору суті і змісту української суспільно-політичної думки початку ХХ ст. проєкти державного устрою українських ліберально-демократичних партій на початку ХХ ст. цілком обґрунтовано потребують спеціального дослідження. Адже йдеться про визначення українськими ліберально-демократичними партіями перспектив вирішення принципово важливих для українців в Російській імперії питань: форми майбутнього державного політичного устрою, можливості національно-територіальної організації держави, організацію влади, правового становища держави та її складових частин, взаємовідносин між різними рівнями державних органів влади тощо.

Для дослідження і розкриття змісту означеної теми насамперед використані програмні документи партій та деякі історіографічні джерела.

Мета статті - дослідити розробку українськими ліберально-демократичними партіями в Російській імперії на початку ХХ ст. проєктів державного устрою, розкрити їх зміст, на основі порівняння визначити спільне і відмінне в підходах до майбутнього політичного устрою, можливостей реального його досягнення.

Виклад основного матеріалу

Загалом початок розробки проєктів державного устрою українськими ліберал-демократами пов'язаний з теоретично діяльністю ВЗБДО, спрямованою на обґрунтування програмних документів і політичної платформи майбутньої партії. Проєкт платформи ВЗБДО, розроблений весною-літом 1903 р. за участі Б. Грінченка, С. Єфремова, Є. Чикаленка, восени був схвалений на з'їзді. Уже в ньому визначалася федеративна форма майбутнього державного устрою. За спогадами Є. Чика- ленка, проєкт включав такі положення: «... наша організація вимагає автономії для України та інших складових частин Росії; Росія має бути побудованою на основі федерації цих складових країв; вимагає парламенту для за- гальноросійських справ і крайових сеймів; повної волі національного життя; української мови по всіх школах, у суді, адміністрації.» (Чикаленко, 1958, 353-354,362). Отже, в платформі ВБЗДО, ухваленій восени 1903 р., визнавалася федеративна форма майбутнього державного устрою, яка передбачала наявність національно-державних утворень (автономій), парламенту для вирішення загальнодержавних справ і місцевих парламентів. Водночас питання про взаємовідносини між різними рівнями державних органів влади в платформі ВБЗДО не розглядалося, але положення про автономію України, безперечно, передбачало наявність територіального самоврядування.

Прийнявши платформу, з'їзд ВБЗДО водночас доручив Раді у складі Б. Грінченка, М. Левицького, Ю. Квасницького, В. Чеховського та С. Єфре- мова доопрацювати її, внести деякі зміни та вимоги соціально-економічного характеру (Колесник, Могильний, 2005, с. 109-110). Доопрацювання політичної платформи та визначення назви партії відбулося впродовж зими- весни 1903-1904 рр. Восени 1904 р. останній з'їзд ВЗБДО став установчим з'їздом УДП, на якому і була схвалена платформа партії. Але і вона зазнала низки доопрацювань і змін. Друга її редакція була опублікована 1905 р. у Львові у червневому номері «Літературно-наукового вісника» під назвою «Від Української демократичної партії» (Від Української демократичної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 201-202). Зрештою остаточна третя редакція програми УДП була опублікована в газеті «Полтавщина» 27 листопада 1905 р. під назвою «Від Полтавської громади Української демократичної партії» (Від Полтавської громади Української демократичної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 202-206). Ця програма УДП складалася із вступу та трьох розділів: «Державний і суспільний устрій» (10 пунктів), «Становище України» (3 пункти), «Питання економічні і фінансові» (5 пунктів). Безперечно, що для повного з'ясування проєкту державного устрою УДП варто використати обидві опубліковані редакції програми, враховуючи при цьому те, що третя редакція зазнала помітних доповнень і конкретизації.

Пропонуючи проєкт майбутнього державного устрою, УДП виходила з того, що «поруч із самодержавством гнітить Росію централізація, яка найбільше тяжить на народах так званих «недержавних». Під впливом центра- лізаційного ладу загальна політика не числиться з індивідуальностями окремих народів, вона примушує їх до такого порядку життя, який не відповідає їх національним, ані суспільно-економічним основам» (Від Української демократичної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 201; Національні процеси в Україні, 1997, с. 342). У програмі УДП зазначалося, що вся законодавча база Російської імперії забезпечувала такий стан речей, перешкоджаючи самостійному розвитку українського народу. Тому необхідною передумовою запровадження нового державного устрою УДП вважала ліквідацію самодержавства, політичного абсолютизму, централізації як в сфері законодавства, так і управління, проголошення демократичних свобод, що і забезпечить запровадження парламентського конституційного ладу (Від Української демократичної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 201-203; Національні процеси в Україні, 1997, с. 342).

Законодавчо гарантувати демократичні свободи, встановити конституційний лад у Російській державі із визнанням за кожною народністю і областю права на політичне і культурне самовизначення і самоуправління в усіх сферах життя в рамках своїх територій і загальноросійських законів мали Установчі збори. Вибори до них передбачалися на основі загального і рівного виборчого права при прямому і таємному голосуванні незалежно від статі, віри і національності. Установчі збори мали також встановити порядок запровадження автономних статусів для народностей і областей у міру їх вироблення реформованими органами місцевого самоуправління, які входять до складу автономно об'єднаної частини держави (Від Української демократичної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 204).

Отже, програма УДП передбачала федеративну форму майбутнього державного устрою в Росії, широку автономію України та автономний статус окремих народів. У ній зазначалося: «Маючи на увазі шкоду від цент- ралізаційної системи, ми визнаємо, що державний лад у Росії повинен бути збудований на принципах найширшої національної і місцевої автономії» (Національні процеси в Україні, 1997, с. 343).Таким чином, йшлося не лише про національно-територіальну організацію держави та державно-політичне самовизначення населення (нації), що на ній проживає, а і, водночас, про повне здійснення принципу децентралізації у внутрішньому управлінні країни шляхом запровадження в усій державі широкого місцевого самоуправління - земського, міського, сільського. До компетенції органів місцевого самоврядування належали справи, які стосувалися їх території (Національні процеси в Україні, 1997, с. 205).

Автономний статус суб'єктам федерації, як передбачала платформа УДП, мали гарантувати основні державні (загальнофедеративні) закони.

Необхідність федеративної форми майбутнього державного устрою українські демократи обґрунтовували тим, що федерація, з одного боку, зберігала цілісність всієї держави, а з іншого боку, давала можливість для найшир- шої самодіяльності і самостійного розвитку окремих її частин (Від Полтавської громади Української демократичної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 203). Історичний досвід радянської федерації, політика Росії щодо України після розпаду СРСР, її імперські прагнення, які привели до широкомасштабної війни проти України, переконують, що на початку ХХ ст. УДП, пропонуючи проєкт державного устрою, проявляла ілюзії, недооцінювала схильності російських демократичних політиків до централізації і переоцінювала можливості для самостійного розвитку національно-територіальних частин майбутньої федерації. Відстоювання в програмі партії принципу федерації та автономії свідчить, що діячі партії, її провідники так і не змогли до кінця осягнути український ідеал соборної незалежної української держави.

Проєкт державного устрою УДП, що передбачав національно-територіальну автономію України та здійснення принципу якнайширшої децентралізації у внутрішньому управлінні країни, вимагав забезпечення рівних прав за народами, які проживали на її теренах. «За народами, які живуть на території України (великороси, жиди, поляки та інші), - зазначалося в програмі, - ми визнаємо рівне право з українцями на задоволення їх національних культурних, політичних та економічних потреб» (Від Української демократичної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 202). державний український ліберал демократ

Щодо центрального парламенту, то платформа УДП передбачала утворення 2-х палат: палати народних представників (Державна дума), які обираються на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування, і федеральної палати представників від автономних частин держави (Союзна дума). При цьому передбачалася однакова кількість представників в обох палатах. Члени федеральної палати у відповідній кількості мали обиратися від автономних областей місцевими парламентами (сеймами), а від місцевостей, де ще не запроваджена автономія реформованими губернськими, земськими зборами.

Палата народних представників мала вирішувати такі питання: підготовка та видання загальнодержавних законів, визначення державних доходів та витрат, контроль над діяльністю чиновників усіх відомств, включаючи міністрів.

Федеральна палата представників від автономних частин мала розглядати всі законодавчі і бюджетні постанови палати народних представників, а також вирішувати незгоди між автономними областями.

Український парламент (сейм) також мав обиратися шляхом загального, прямого, рівного і таємного голосування. У його компетенції знаходилися внутрішньо автономні питання: місцеве законодавство з дотриманням загально федеративних основних законів, місцевий бюджет, розпорядження землями та іншим майном, що перейшло у власність краю, місцеві шляхи сполучення і тарифи, народна освіта, охорона здоров'я, громадська безпека і судова система (Від Полтавської громади Української демократичної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 203).

Отже, проєкт УДП майбутнього федеративного державного устрою передбачав два рівні державно-владних органів управління (федеративного і автономного), наявність двопалатного парламенту та місцевих національно-територіальних парламентів, федерального законодавства та законодавства суб'єктів федерації, яке повинно відповідати федеральному законодавству, повноваження суб'єктів федерації, зокрема України, вирішувати питання внутрішнього автономного розвитку. Крім того, він передбачав реалізацію принципу широкого місцевого самоврядування. Загалом такий проєкт державного устрою був суттєвим демократичним кроком вперед порівняно з чинним на час його розробки політичним устроєм царської Росії, він відповідав вимогам часу. Але сьогодні, враховуючи централізаторську схильність російських політиків, очевидно, можна поставити під сумнів питання реалістичності його здійснення. Адже, як відомо, навіть партія кадетів, не говорячи вже про інші російські партії та політичні організації, не визнавала, по суті, необхідності надання Україні національно-територіальної автономії. Запропонований УДП проєкт державного устрою при всій його зовнішній привабливості був ілюзорним під кутом зору практичної реалізації. На жаль, цього не усвідомлювали його творці і прихильники. Крім того, означений проєкт УДП початку ХХ ст. не узгоджувався з ідеєю соборної незалежної Української держави, включеної як стратегічна мета до програмних вимог українських партій в Австро-Угорщині у другій половині 90-х років ХІХ ст.

Ідею автономії України в межах федеративної Росії продовжувала програма Української радикальної партії. Проєкт програми УРП підготували весною 1905 р. С. Єфремов і Б. Грінченко. Його опублікували окремою брошурою у Львові у липні 1905 р. Цікаво, що в програмі УРП політична самостійність українського народу проголошувалася метою партії і розглядалася як необхідна умова вирішення соціальних та інших питань. «Партія певна, - зазначалося в програмі, - що здійснити всі її соціальні ідеали можна буде тільки при повній політичній самостійності українського народу і необмеженому праві його рішати самому у всіх справах, які його торкаються. Вибороти таке становище для нашого народу буде нашою метою» (Платформа Української радикальної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 207). Отже, в програмі простежується прагнення заявити про те, що Україна сама буде вирішувати свою долю.

Програма УРП передбачала встановлення демократичних свобод і перетворення Росії в конституційну державу, визнавала у зв'язку з цим необхідність боротьби проти самодержавства.

Але УРП, так само як і УДП, вважала федеративно-автономний устрій за найкращий лад для багатонаціональної Російської держави. Партія вимагала автономії для всіх націй, що проживали в Росії. І реформована держава мала стати федерацією таких національно-територіальних одиниць. «...Кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою краєвою репрезентаційною радою, якій належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах у межах цієї території. Кожна така автономна одиниця має право, рівне з правом кожної іншої одиниці. Реформована держава мусить бути федерацією таких національних одиниць» (Платформа Української радикальної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 208) - зазначалося в програмі. Отже, УРП пов'язувала свої програмні вимоги з федерацією вільних народів. Щоправда, дослідники зазначають, що, проголошуючи метою боротьби національно- територіальну автономію у складі федеративної демократичної Росії, лідери УРП висловлювали думку, якщо українцям не вдасться добитися дійсної автономії, Україна муситиме відділятися від Росії. І хоча ця теза відсутня в платформі УДП, дослідники посилаються на програмну партійну працю «Чого нам треба?». У ній, зокрема, зазначалося: «Коли б же показалося, що українському народові не дали автономії, або хоч і дали б, то держава мішалась би до його справ і не дозволяла б нашому народові порядкувати собою так, як він хоче, і завести такий лад із землею, фабриками і заводами, як тут писано, тоді українському народові неминуче доведеться відокремитись від Росії і завести свою Демократичну (Народну) Республіку» (Яворенко, 1905, с. 3). Іншими словами, Україна мала вийти із Російської федерації у випадку надання українському народові обмеженої автономії або при намаганні центру урізати повну автономію краю. Отже, УРП, хоча і не в програмі, але все-таки резервувала у разі відсутності для України в складі федерації широкої повноцінної автономії варіант проголошення самостійної Української держави. Але проєкт самостійної Української держави партія не розробляла, він відсутній у партійній програмі.

У своїй платформі УРП передбачала існування федерального парламенту, який обирався на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням за пропорційною системою, яка б гарантувала інтереси меншості. Право голосу надавалося кожному громадянину, якому виповнився 21 рік.

До відання федерального парламенту віддавалися чотири функції: 1) зносини з іншими державами, 2) фінанси для загальнодержавних справ, 3) позадержавна торгівля і мито, 4) загальнодержавна армія та справа війни і миру (Платформа Української радикальної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 208). Більш детальної правової розробки майбутнього устрою федеративної Росії лідери УРП не зробили.

В Україні всіма справами мала порядкувати українська Народна Рада, яка обралася на три роки на основі загального рівного, прямого і таємного голосування, особами, яким виповнився 21 рік. За програмою УРП громадяни України мали самі вирішувати свою долю. «Народна Рада, - зазначалося в програмі УРП, - виробляє краєву конституцію, яку не може ні відміняти, ні касувати загальнодержавний парламент. Краєва конституція мусить дати право широкого самоврядування громадам сільським і городським і тим округам, у які громади могли б об'єднатися. Кожна така округа має свій окружний сейм, з правом самоврядування в межах округи. Краєва Народна Рада, окружні сейми й громади приручать виконувати свої постанови вибраним людям, відповідальним перед тими зборами, які їх вибрали. Ця виборна влада і взагалі всі урядовці мусять бути краєві люде; вони одвічаляні також перед судом, до якого може їх позвати кожен, минаючи їх зверхність» (Платформа Української радикальної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 209).

Окремо підкреслювалося, що суди мають бути безкоштовними, з присяжними і не може бути ніяких виняткових судів.

Українська мова мала стати мовою урядових, освітніх та інших установ.

Об'єднання УДП й УРП дало початок існування УДРП, більш масової партії ліберально-демократичного спрямування. О. Лотоцький вказував, що «злиття партій в одну радикально-демократичну» сталося внаслідок «глибокого розвитку та узгодження ідеології в спільній програмі» (Лотоцький, 1966, с. 308), або, як зазначав Ф. Лось, з метою спільними зусиллями «добитися автономії України в рамках конституції буржуазної Росії» (Революція 1905-1907 рр. на Україні, 1949, с. XVIII). Програма цієї партії була узгоджена у грудні 1905 р. і побудована на принципах федералізму та парламентаризму, як і у її попередників - демократів і радикалів. Вона включала вступну частину і три розділи: «Загальнодержані політичні справи», «Лад на Україні», «Справи економічні» (Програма Української демократично-радикальної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 211-215).

Загалом УДРП на програмному рівні не відкидала в перспективі завдання об'єднання всіх українських земель у межах однієї держави, Але така перспектива в програмному документі партії позначалася в досить загальних і недостатньо чітких формулюваннях. Так, зокрема, зазначалося, що сформувавшись і діючи на території підросійської України, УДРП не відокремлює себе від інших частин українського народу, який живе поза межами Росії. Думка про відрізані частки національного тіла ніколи не може покинути живу націю. Не може вона покинути і УДРП, що буде знаходити свій прояв у домаганнях партії, її тактиці і політичній боротьбі, зазначалося в програмі (Програма Української демократично-радикальної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 212).

У своєму проєкті державного устрою УДРП, як і її попередниці, виходила з того, що в Росії проживає багато націй, народностей зі своїми економічними, побутовими, культурними особливостями. Тому єдині для всіх закони в державі суперечитимуть справжнім потребам і домаганням народів і країв. Через те програма УДРП передбачала здійснення децентралізації, а партійний проєкт державного устрою вбачав майбутню модель державності України в її національно-територіальній автономії у складі федеративної демократичної Росії. «...Реформована держава, - зазначалося в програмі УДРП, - мусить бути федерацією рівноправних автономних національно-територіальних одиниць. Такої автономії вимагає Партія і для свого Українського Народу на всій тій території, яку він фактично тепер заселює суцільною масою» (Програма Української демократично-радикальної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 212).

Федералізація Росії, за програмою УДРП, передбачала не тільки право інших народів на національно-територіальне самоуправління, а і політично- правову рівність автономних одиниць. «Кожна національність, з яких тепер складається Росія, - зазначала УДРП, - мусить мати автономію на своїй території з окремою краєвою репрезентаційною радою, якій належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах в межах цієї території. Кожна така автономна одиниця має право рівне з правом кожної іншої одиниці» (Програма Української демократично-радикальної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 212). Отже, за способом здійснення владних повноважень йшлося, по суті, про створення симетричної федерації, де всі суб'єкти мають однаковий політико-правовий статус.

Автономні одиниці мав об'єднувати федеральний парламент. Вибори до федерального парламенту мали відбуватися на основі безпосереднього, загального, рівного виборчого права з таємним голосуванням за пропорційною системою, яка б гарантувала політично-правовий захист національних меншин. Право обирати і бути обраним надавалося кожному громадянину, якому виповнився 21 рік незалежно від статі, віри і національності.

Федеральний парламент забезпечував контроль за виконанням наданих прав громадянам і нації на території всієї держави. Решту загально-державних справ, які мав вирішувати федеративний парламент, програма УДРП залишила без змін у формулюваннях УРП. Щодо армії, то передбачалася її реорганізація. Вона передбачала проходження служби в межах рідної країни, зменшення терміну служби, щоб таким чином перейти від регулярної армії до міліції, а міжнародні суперечки мали залагоджуватися з допомогою судів.

Положення програми УДРП про перехід від регулярної армії до міліції і вирішення міжнародних спорів з допомогою судів під кутом зору цивіліза- ційного поступу виглядає цілком виправданим, але світові і локальні війни, широкомасштабна війна Росії проти України дають підстави стверджувати, що воно було передчасним і нереалістичним.

Програма УДРП розглядала умови утворення та повноваження українського автономного національно-територіального парламенту. Власне, вона включала основні вимоги, які були висунуті в програмах УДП та УРП. «Усіма справами на території України, - писалося в програмі, - має порядкувати Українська Виборна Народна Рада. Вона складається з послів, оплачуваних з краєвих коштів і вибраних на підставі: а) вселюдного, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням; б) пропорціональності виборів» (Програма Української демократично-радикальної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 213). Рада мала обиратися на три роки, розробити краєву конституцію, яку не може ні відміняти, ні касувати загальнодержавний парламент. Але це положення, перенесене із програми УРП, доповнювалося словами про те, що «...ця конституція не може суперечити вищезгаданим основним вседержавним законам» (Програма Української демократично-радикальної партії. Колесник, Могильний, 2005, с. 213). У зв'язку з цим варто зазначити, що в питанні взаємин між українською краєвою владою і майбутнім федеральним центром програма УДРП була кроком назад порівняно з програмою УРП. Остання, як відомо, не передбачала узгодження української конституції із загальнодержавними законами. Крім того, в програмі УДРП з'явилася і конституція федеративної Росії, якої не передбачала програма УРП. Враховуючи це, частина дослідників, очевидно, справедливо стверджує, що УДРП очікувала отримати національно-територіальну автономію для України з центру, «згори», після перемоги демократичної революції в Росії. Але лідери УРП розробили свою схему здобуття національно-територіальної автономії України. Населення України після ліквідації самодержавства мало обрати крайовий парламент, який мав прийняти конституцію і делегувати вже згадані чотири функції федеральному парламенту. Тобто ніяких узгоджень конституції не передбачалося. У програмі УДРП, яка орієнтувала на очікування перетворень зверху, переміг більш поміркований підхід, обґрунтований Михайлом Грушевським (Колесник, Рафальський, Тимошенко, 1998, с. 148-149).

УДРП проголошувала, що краєва конституція мала надати право широкого самоврядування сільським і міським громадам, а також округам, у які ці громади об'єднувалися. Кожна округа повинна була мати свою окружну раду з правом самоврядування на своїй території. Отже, в цій частині, так як і в питаннях вікового цензу виборців, їх прав обирати і бути обраним, формування виборних органів за рахунок людей краю, відповідальності урядовців і управлінців перед судом, рівного для всіх виборного суду, підпорядкування поліції місцевому самоврядуванню, української мови в урядових та інших інституціях, програма УДРП повторювала програму УРП.

Загалом, в конкретно-історичних умовах розроблена програма УДРП з вимогою національно-територіальної автономії для України в демократичній Російській федерації мала велике позитивне значення, адже вона передбачала відстоювання прав українців у федеральному парламенті і їх гарантію крає- вою конституцією, відповідала цивілізаційному підходу до змін політичного устрою. Водночас майбутній історичний досвід державного будівництва в роки Української революції, реальності радянської федерації у вигляді СРСР переконують, що російський центр з імперськими централізаторськими устремліннями ніколи б реально не допустив повноцінної національно-територіальної автономії для України.

Висновки

Українські ліберально-демократичні партії в Російській імперії на початку ХХ ст. вбачали майбутню модель державності України в її національно-територіальній автономії у складі федеративної демократичної Росії. Обмеження вимог гаслом автономії свідчило, що означені партії на початку ХХ ст. не осягнули до кінця національно-політичний ідеал, сформульований на той час як досягнення соборної самостійної Української держави. Водночас серед ліберально-демократичних партій були різні уявлення щодо досягнення Україною національно- територіальної автономії. Так, УДП базувала свою програму на визнанні того, що Україна отримає національно-територіальну автономію в межах федеральної конституції, з санкцій Установчих зборів. Тому прийняття федеральних законів не передбачало консенсусу автономій. Отримання національно-територіальної автономії «згори», з центру після перемоги демократичної революції в Росії передбачала і програма УДРП, Водночас УРП схилялася до необхідності проголошення самими українцями національно-територіальної автономії і делегування деяких функцій федеральному парламенту. Партія вважала, що у разі несприятливих умов і невиконання умов українців, Україна повинна була відокремитися від Росії і створити свою власну державу.

У програмах українських ліберально-демократичних партій визначалися повноваження двох рівнів влади - федерального і автономного. За своїм змістом ці повноваження значною мірою співпадали або доповнювали одне одного і не мали принципово суттєвих відмінностей у партійних програмах. Крім того, в усіх проєктах державного устрою передбачалася широка децентралізація управління, надання самоврядування сільським і міським громадам, округам, у які об'єднувалися ці громади, забезпечення рівних прав за народами, які проживали на теренах України.

Загалом, проєкти державного устрою українських ліберально-демократичних партій відображали, по суті, лише одну концепцію вирішення питання державності України. Інша концепція, яка передбачала досягнення самостійної Української держави ними не розглядалася і не розроблялася, хоча в програмі УРП допускалася така можливість у разі обмеження або ненадан- ня автономних прав для українців центральною владою. Під цим кутом зору можна констатувати, що розробка проєктів державного устрою українськими ліберал-демократами не мала завершеного характеру. Більше того, враховуючи імперський досвід Росії ХХ - початку ХХІ ст., здійснювану нею, по суті, геноцидну війну проти України, небажання впродовж десятиліть російських владних політиків і структур стати на шлях демократично-правового розвитку держави, сьогодні проєкти державного устрою українських ліберал- демократів в Російській імперії початку ХХ ст. можуть сприйматися як нереалістичні і нездійснені.

Список використаних джерел і літератури

1. Ветров, Р. І., Донченко, С. П. (2001). Політичні партії України в першій чверті ХХ століття (1900-1925 рр.). Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ: Поліграфіст, 245 с.

2. Іваницька, С. Г. (2011). Українська ліберально-демократична партійна еліта: «колективний портрет» (кінець ХІХ - початок ХХ століття). Запоріжжя: Просвіта, 452 с.

3. Колесник, В. Ф. & Могильний, Л. П. (2005). Українські ліберально-демократичні партії в російській імперії на початку ХХ століття: монографія. Київ: ВПЦ «Київський університет», 244 с.

4. Колесник, В. Ф. & Могильний, Л. П. (2007). Українські ліберально-демократичні партії в російській імперії на початку ХХ століття: сучасна історіографія. Вісник КНУ імені Тараса Шевченка. Історія, (91). Київ: ВПЦ «Київський університет», 30-32.

5. Колесник, В. Ф. & Могильний, Л. П. (2019). Українські політичні партії в Австро- Угорській та російській імперіях: історіографія. Київ, Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 248 с.

6. Колесник, В. Ф., Рафальський, О. О. & Тимошенко О. П. (1998). Шляхом національного відродження: Національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини. 1900-1907. Київ: Стилос, 226 с.

7. Лось, Ф. Є. (ред). (1949). Революція1905-1907 рр. на Україні: зб. док. та матеріал. Київ: Укрполітвидав, 517 с.

8. Лотоцький, О. І. (1966). Сторінки минулого (Ч.2). Б. м., 490 с.

9. Панібудьласка, В. Ф. (ред.). (1997). Національні процеси в Україні: історія і сучасність: док. і матер. Довідник (Ч.1.). Київ: Вища школа, 583 с.

10. Павко, А. І. (2002). Повчальний досвід вітчизняної історії: Політичні партії і організації у громадському житті України модерної доби. Київ: Вид-во «Плеяди», 552 с.

11. Павко, А. І. (2001). Політичні партії та організації в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття: методологія, історіографія проблеми, перспективні напрямки наукових досліджень: монографія. Київ: Т-во «Знання» України, 112 с.

12. Чикаленко, Є. Х. (1958). Спогади (1861-1907). Нью-Йорк, 502 с.

13. Яворенко, Л. (1905).Чого нам треба? Львів, 45 с.

14. Яремчук, В. Д. (2012). Українська багатопартійність Наддніпрянської і Західної України: компаративний аналіз (1899-1918 рр.): монографія. Київ: ІПіЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, 504 с.

References

1. Vietrov, R. I., Donchenko, S. P. (2001). Politychni partii Ukrainy v pershii chverti ХХstolittia (1900-1925 rr.) [Political parties of Ukraine in the first quarter of the 20th century (1900-1925)]. Dnipropetrovsk, Dniprodzerzhynsk: Polihrafist, 245 s. [in Ukrainian].

2. Ivanytska, S. H. (2011). Ukrainska liberalno-demokratychna partiina elita: «kolektyvnyi portret» (kinets ХІХ - pochatok ХХ stolittia) [Ukrainian liberal-democratic party elite: “collective portrait” (end of the 19th - beginning of the 20th century)]. Zaporizhzhia: Prosvita, 452 s. [in Ukrainian].

3. Kolesnyk, V. F. & Mohylnyi, L. P. (2005). Ukrainski liberalno-demokratychni partii v rosiiskii imperii na pochatku ХХ stolittia [Ukrainian liberal-democratic parties in the Russian Empire at the beginning of the 20th century]: monohrafiia. Kyiv: VPTs «Kyivskyi univer- sytet», 244 s. [in Ukrainian].

4. Kolesnyk, V. F. & Mohylnyi, L. P. (2007). Ukrainski liberalno-demokratychni partii v rosiiskii imperii na pochatku ХХ stolittia: suchasna istoriohrafiia [Ukrainian liberal-democratic parties in the Russian Empire at the beginning of the 20th century: modern historiography]. Visnyk KNUimeni Tarasa Shevchenka. Istoriia, (91). Kyiv: VPTs «Kyivskyi universytet», 30-32. [in Ukrainian].

5. Kolesnyk, V. F. & Mohylnyi, L. P. (2019). Ukrainski politychni partii v Avstro-Uhorskii ta rosiiskii imperiiakh: istoriohrafiia [Ukrainian political parties in the Austro-Hungarian and Russian empires: historiography]. Kyiv, Nizhyn: Vydavets Lysenko M.M., 248 s. [in Ukrainian].

6. Kolesnyk, V. F., Rafalskyi, O. O. & Tymoshenko O.P. (1998). Shliakhom natsional- noho vidrodzhennia: Natsionalne pytannia v prohramakh ta diialnosti ukrainskykh partii Naddniprianshchyny. 1900-1907 [By way of national revival: The national question in the programs and activities of the Ukrainian parties of the Dnipro region. 1900-1907]. Kyiv: Stylos, 226 s. [in Ukrainian].

7. Los, F. Yv. (Ed). (1949). Revoliutsiia 1905-1907 rr. na Ukraini [Revolution of 1905-1907 in Ukraine]: zb. dok. ta material. Kyiv: Ukrpolitvydav, 517 s. [in Ukrainian].

8. Lototskyi, O. І. (1966). Storinky mynuloho [Pages of the past] (Vol.2). B. m., 490 s. [in Ukrainian].

9. Panibudlaska, V. F. (Ed.). (1997). Natsionalni protsesy v Ukraini: istoriia i suchasnist [National processes in Ukraine: history and modernity]: dok. i mater. Dovidnyk (Vol.1.). Kyiv: Vyshcha shkola, 583 s. [in Ukrainian].

10. Pavko, A. I. (2002). Povchalnyi dosvid vitchyznianoi istorii: Politychni partii i orhanizatsii u hromadskomu zhytti Ukrainy modernoi doby [An instructive experience of national history: Political parties and organizations in the public life of Ukraine in the modern era]. Kyiv: Vyd- vo «Pleiady», 552 s. [in Ukrainian].

11. Pavko, A. I. (2001). Politychni partii ta orhanizatsii v Ukraini naprykintsi ХІХ - na pochatku ХХ stolittia: metodolohiia, istoriohrafiia problemy, perspektyvni napriamky naukovykh doslidzhen [Political parties and organizations in Ukraine at the end of the 19th - at the beginning of the 20th century: methodology, historiography of the problem, promising directions of scientific research]: monohrafiia. Kyiv: T-vo «Znannia» Ukrainy, 112 s. [in Ukrainian].

12. Chykalenko, Ye. Kh. (1958). Spohady (1861-1907) [Memories (1861-1907)]. New-York, 1958. 502 s. [in Ukrainian].

13. Yavorenko, L.(1905). Choho nam treba? [What do we need?]. Lviv, 45 s. [in Ukrainian].

14. Yaremchuk, V. D. (2012). Ukrainska bahatopartiinist Naddniprianskoi i Zakhidnoi Ukrainy: komparatyvnyi analiz (1899-1918 rr.) [Ukrainian multi-party system of Trans-Dnieper and Western Ukraine: a comparative analysis (1899-1918)]: monohrafiia. Kyiv: IPiEND imeni I.F. Kurasa NAN Ukrainy, 504 s. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru