Осередок УАПЦ у подєбрадах міжвоєнної ЧСР (1924-1939 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Осередок УАПЦ у подєбрадах міжвоєнної ЧСР (1924-1939 рр.)

Зубко Ольга - кандидат історичних наук, старший лаборант кафедри всесвітньої історії та археології Донецького національного університету імені Василя Стуса, вул. Грушевського, 2, м. Вінниця, індекс 21050, Україна

Анотація

Мета дослідження - аналіз діяльності подєбрадського осередку Української автокефальної православної церкви в міжвоєнній Чехословаччині. Методологія дослідження спирається на принципи конкретно-історичного, проблемно-хронологічного підходів, об'єктивності та цілісності, а також на використання методів аналізу та синтезу. Наукова новизна полягає у відображенні вирішення українською еміграцією питання українізації Церкви. Висновки. Православна подєбрадсько-українська течія була представлена трьома окремими групами віруючих. Перша з них належала до канонічної юрисдикції Сербської православної церкви під керівництвом архієпископа Горазда (Павліка, 1879-1942). Друга, переважно «автоке- фалісти», - Вища Церковна Рада Української православної церкви для еміграції на території Чехословацької Республіки на чолі з відомими політиком Сергієм Шелухіним (1864-1938) та знавцем українського церковного життя, фаховим істориком Василем Бідновим (1874-1935) - підпорядковувалася Константинопольському Патріарху. На чолі цієї групи «українських пражан» стояв архієпископ Савватій (Врабець, 1880-1952). А ось третя група українських емігрантів приєдналася до Російського православного приходу та визнала владу єпископа Сергія (Корольова, 1881-1952) Еміграційний «автокефальний» осередок виник у курортному містечку Подєбради за 20 км від Праги і нараховував 182 студента Української Господарської Академії та 51 викладача. З 1924 р. по 1939р. душпастиром подєбрадських «автокефалістів» був Григорій Мельник (1893 - після 1939). Члени Православного Братства імені святих Кирила та Мефодія були активними учасниками життя української еміграційної спільноти в міжвоєнній ЧСР. Найбільш помітний слід вони полишили не тільки у підтримці високого морального духу, а й в матеріальній підтримці інших вигнанців та їх родин, в боротьбі з пияцтвом, самогубством, євгенікою.

Ключові слова: українська еміграція Українська автокефальна православна церква, міжвоєнна Чехословаччина, моральний дух, матеріальна підтримка, пияцтво, самогубство, євгеніка.

ZUBKO Olha - Candidate of Historical Sciences, senior laboratory assistant of the Department of World History and Archaeology of the Donetsk National University named after Vasyl Stus, 2 Hrushevsky Street, Vinnytsia, index 21050, Ukraine українська еміграція автокефальна православна церква

THE PODEBRADY CENTRE OF THE UAOC IN THE INTERWAR CSR

(1924-1939)

Abstract. The purpose of the study is to characterize the activities of the Podebrady centre of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church of Ukraine in interwar Czechoslovakia. The research methodology is based on the principles of concrete-historical, problem-chronological approaches, objectivity, and integrity, as well as the use of methods of analysis and synthesis. The scientific novelty lies in reflecting the solution of Ukrainian emigration to the issue of the Ukrainianization of the Church. Conclusions. The Podebrady Ukrainian Orthodox movement was represented by three separate groups of believers. The first belonged to the canonical jurisdiction of the Serbian Orthodox Church under Archbishop Gorazd (Pavlika, 1879-1942). The second, mostly “autocephalists”, - the Supreme Church Council of the Ukrainian Orthodox Church for emigration on the territory of the Czechoslovak Republic, headed by the famous politician Serhii Shelukhin (1864-1938) and the connoisseur of Ukrainian church life, specialist historian Vasyl Bidnov (1874-1935) - it was subordinate to the Constantinople to the patriarch. Archbishop Savvatii was the head of the group of “Ukrainian Praguers” (Vrabets, 1880-1952). The third group of Ukrainian emigrants joined the Russian Orthodox parish and recognized the authority of Bishop Serhii (Korolyova, 1881-1952). The emigration “autocephalous” centre arose in the resort town of Podebrady, 20 km from Prague, and had 182 Ukrainian Academy of Economics students and 51 teachers. From 1924 to 1939, Hryhoriy Melnyk (1893 - after 1939) was the Podebrady “autocephalists” pastor. The members of the Orthodox Brotherhood, named after Saints Cyril and Methodius, were active participants in the life of the Ukrainian emigration community in interwar Czechoslovakia. They left the most noticeable mark not only in maintaining high morale but also in the material support of other exiles and their families in the fight against drunkenness, suicide, and eugenics.

Key words: Ukrainian emigration, Ukrainian Autocephalous Orthodox Church, interwar Czechoslovakia, morale, material support, drunkenness, suicide, eugenics.

Постановка проблеми

Православні українські емігранти в міжвоєнній Чехословаччині були представлена трьома окремими групами віруючих. Перша з них належала до канонічної юрисдикції Сербської Православної Церкви під керівництвом архієпископа Горазда (Павліка, 1879-1942 рр.). До цієї течії належала також більшість українців (не греко-католиків) Закарпаття, що входило на той час до складу ЧСР. Друга, переважно «автоке- фалісти» - Вища Церковна Рада Української Православної Церкви для еміграції на території Чехословацької Республіки на чолі з відомими політиком Сергієм Шелухіним (1864-1938) та знавцем українського церковного життя, фаховим істориком Василем Бідновим (1874-1935) - підпорядковувалася Константинопольському Патріарху. На чолі цієї групи українських вихідців стояв архієпископ Савватій (Врабець, 1880-1952 рр.). Владу цього архієпископа, що цікаво, визнавала й частина греко-католицьких общин Закарпаття. А ось третя група українських емігрантів приєдналася до Російського православного приходу та визнала владу єпископа Сергія (Корольова, 18811952 рр.) (Бурега, 2009, т. 1, с. 296).

Ми вестимемо мову про «автокефалістів», які винесли за кордон нерозв'язані до кінця питання церковно-державних відносин. За часів Української Центральної Ради та гетьманату П. Скоропадського не було чіткої державної політики щодо Церкви. Цілеспрямовану політику щодо церковного питання (відокремлення від Московського Патріархату) проводила тільки Директорія. Прагнення Директорії до реалізації курсу на цілковиту незалежність УНР максимально сприяло розвитку національно-церковного руху в Україні. Чи не найбільше зацікавленими в цьому питанні були Симон Петлюра (1879-1926) та Іван Огієнко (1882-1972). Провідною метою діяльності Міністерства сповідань було створення Українського Патріархату. 1 січня 1919 р. Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки ухвалила Закон «Про Верховну Владу в Українській Автокефальній Православній Миротворчій Церкві». На думку авторів закону, верховна церковна влада в Україні мала належати Всеукраїнському церковному собору. Крім того, для керування справами Української автокефальної православної церкви було утворено Український Церковний Синод у складі двох єпископів, одного протоієрея, одного священника, одного диякона, трьох мирян та одного архієпископа від Військового Відомства. До скликання Собору, який мав обирати членів Синоду і подавати на затвердження Уряду, члени Церковного Синоду мали призначатися Вищим республіканським українським урядом. Закон проголошував не відокремлення церкви від держави, а співпрацю між ними. Він (закон) був абсолютно пра- восильним, проте не був втіленим у життя.

Наприкінці січня - на початку лютого 1919 р. Директорія під тиском більшовицьких військ з одного боку, а з другого - збройних загонів Білої гвардії, змушена була почати відступ і цим почала втрачати контроль над ситуацією. Кроки ж радянської влади у 1919 р. були спрямовані на відокремлення церкви від держави. Таким чином, з оцінки діяльності Директорії стосовно церковного питання випливало, що український (доеміграційний) уряд не передбачав повного відокремлення Православної Церкви від держави, а намагався діяти шляхом поєднання двох чинників - світського та духовного. Згодом, уряд поставив за мету врегулювати статус Церкви. В Основному державному законі УНР стверджувалося, що Православна церква в межах Української Держави є автокефальною на чолі з Патріархом у Києві. Окремий державний закон мав визначити загальні основи організації Православної церкви в межах Української Держави, зберігаючи її внутрішню автономію та не порушуючи канонічних постанов, а також визначити її правове відношення до держави. (Власовський, 1998, т. 2, с. 69).

Аналіз джерел та останні дослідження

Дотичним дослідженням з окресленої проблематики є стаття В. Буреги «Церковне життя української еміграції в Чехії в 1920-1930-ті рр.», в котрому розглядається здебільшого діяльність українських православних, які приєдналися в міжвоєнній Чехословаччині до Російського православного приходу (Бурега, 2009, т. 1, с. 294-299). Тоді як інформація про власне подєбрадських «автокефа- лістів» міститься у документах Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 50, арк. 68; оп. 3, спр. 92, арк. 45; спр. 505, арк. 14-15; спр. 506, арк. 17; спр. 507, арк. 2-3; спр. 510, арк. 10-11) та Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України, ф. 4465, оп. 1, спр. 87, арк. 221).

Мета статті - аналіз діяльності подєбрадського осередку Української автокефальної православної церкви в міжвоєнній Чехословаччині.

Виклад основного матеріалу

Точної статистики щодо кількості еміграційних «автокефалістів», емігрантів греко-католиків та прихожан єпископа Сергія не має. В офіційній документації більшості українських вихідців в графі «віросповідування» стояло лаконічне «православний». Крім того, належність до того або іншого приходу не афішувалася. За свідченням архівної документації, прихожанами Подєбрадського Православного Братства ім. Святих Кирила й Мефодія, створеного на початку 1924 р., рахувалися 182 студенти та такі викладачі Української Господарської академії як: І. Шовгенів, В. Біднов, О. Ейхельман, К. Мацієвич, О. Вілінський, С. Шелухін, О. Лотоцький, М. Славінський, Б. Мартос, Ю. Русов, В. Дяконенко, М. Ле- вицький, І. Мазепа, Я. Моралевич, В. Іванис, О. Безкровна, М. Омеляно- вич-Павленко та інші. (Всього в списку 51 особа - О. З.) (ЦДАГО України. ф. 269, оп. 3, спр. 507, арк. 2-2зв.).

Створення потужної еміграційної Політехніки в курортних Подєбрадах посприяло і створенню Православного братства. Архієпископ Савватій в одному із своїх листів до митрополита Антонія (Храповицького) (1863-1936) від 1924 р., писав: «Що стосується українців, то в містечку Подєбради, де знаходиться Українська Сільськогосподарська академія, утворився український приход. Я не заперечував проти його утворення, оскільки сильну пропаганду ведуть уніати. Церковні служби в цьому приході здійснюються частково старослов'янською мовою, а частково - українською. Я особисто відправляв служби там чеською мовою.... Зрозуміло усім, що консолідація українських церковних сил була здійснена на противагу російському приходу. Адже нахабна поведінка росіян у Чехії в питаннях церковних тільки підсилює бажання українців до посилення церковного національного начала. Відзначу, українці поки набагато коректніші та не намагаються переступити, як це роблять росіяни, через голову місцевого архієрея» (Бурега, 2009, т. 1, с. 294).

Однією із відправлених Служб архієпископом Савватієм була Служба 14 жовтня 1924 р., в день Святої Покрови, яку він провів на прохання українських прихожан Подєбрадського братства чеською мовою. На Службі були присутніми 35 вірян, а Василь Біднов, як голова Братства, особисто вручив архієпископу 250 чеських крон (ЦДАГО України. ф. 269, оп. 3, спр. 506, арк. 28).

Однак, починаючи з моменту створення приходу і впродовж всього 1924 р. і Сергій Шелухін (1864-1938), і Василь Біднов, і, власне, самі прихо- жани шукали постійного «духовника». З цією метою вони звернулися навіть до «апостола українського національно-релігійного відродження» митрополита УАПЦ Василя Липківського (1864-1937) з проханням допомогти з візою Отцю Білону (Петру Павловичу Білону (1879-1959) - громадському й церковному діячу, колишньому начальнику Канцелярії Повітряного Флоту УНР, капелану Армії УНР - О. З.), бо «.... запрошувати кожного разу священника з Праги по багатьох причинах неможливо, та й всі ми бажаємо мати своїм Пан-Отцем людину знайому і близьку нам... Тоді й самі подбаємо про матеріальне забезпечення свого Пан-Отця. Разом з тим, маємо честь заявити Вам, що з національної та політичної причин не можемо звертатися до московсько-російської ієрархії, що перебуває в межах ЧСР...» (ЦДАГО України. ф. 269, оп. 3, спр. 505, арк. 14-15).

Коли ж подєбрадцям стало відомо, що в серпні 1924 р. отець Білон виїхав з Польщі до США, то вони звернулися до митрополита Липківського з новим проханням щодо кандидатури отця Полікарпа Сікорського (Петра Дмитровича Сікорського (1875-1953) - в майбутньому митрополита По- лікарпа, українського церковного діяча, митрополита УАПЦ в діаспорі (Франція) - О. З.); мотивуючи своє прохання тим, що отець Сікорський, пострижений у монахи в 1922 р. в Кам'янці-Подільському, «як нинішній член духовної консисторії у Вільні терпить утиски з боку польської адміністрації, що примушує і його шукати іншого місця перебування» (ЦДАГО України. ф. 269, оп. 3, спр. 506, арк. 17).

Врешті-решт 6 липня 1925 р. подєбрадці попросили архієпископа Сав- ватія затвердити настоятелем Подєбрадської парафії отця Григорія Мельника з одночасовим виклопоченням допомоги від чехословацького Міністерства культів на утримання священика 800 крон щомісячно, оренду приміщення для відправки Служб Божих й придбання церковного інвентарю - 700 крон щомісячно » (ЦДАГО України. ф. 269, оп. 3, спр. 506, арк. 45).

Отець Григорій Мельник (1893 - після 1939) походив родом з села Лаврівки Вінницького повіту Подільської губернії (нині с. Лаврівки Вінницького району Вінницької області - О. З.). Закінчив військову школу в Києві, служив спершу в Російській армії, а потім до 1 січня 1918 р. у Богданівському полку військ Центральної Ради. Як писав сам Григорій Мельник: «З 1 січня 1918 р. моя діяльність міняється - то я у війську, як старшина, то в селі, як учитель української школи, то в Києві, як член Українського Церковного Собору. Врешті 15 лютого 1920 р. я отримав парахвію в ріднім Вінницькім повіті й прийняв священство. На парахвію я йшов з широкими плянами, але на ділі довелося їх дуже скоротити, бо всякий прояв культурно-національної праці безпощадно переслідувався з боку большовицького уряду. Радянська влада довела мене до того, що в кінці травня 1921 р., спасаючи своє життя від Под. Губ. Ч.К., я мусів просто з Українського Церковного Собору в Київі тікати до Польщі.

В Польщі я надіявся найти для своєї праці ґрунт більш сприяючий, але попав до пекла. Двохмісячне перебування в таборі інтернованих українських військ (в Каліші - О. З.) оставили в моїй пам'яті за час побуту у цій середневі- ковій республіці не кращі спомини, бо по виходу з табору поляки за мою національну працю ганяли мене з одної парахвії на другу, не даючи мені, як кажуть, зігріти місця. За три з половиною роки я мав там дев'ять парахвій, а коли, згідно законови, став проводити на Пінщині шкільний плебісцит на користь української школи, зістався зовсім звільнений з парахвії «за вьіступленія, несоответствующія интересам Государства», й до суду - під суворим доглядом поліції» (Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., 2017, т. 2, с. 144-145). Маємо відомості й про те, що Григорій Мельник, здобувши дозвіл для себе та родини на переїзд до Подєбрад, 20 вересня 1925 р. подав заяву на навчання до УГА. Однак, літописець життя та діяльності української празької еміграції Симон Наріжний (1898-1983) стверджує, що Григорій Мельник навчався на диригентському відділі музично-педагогічного факультету УВПІ ім. М. Драгоманова в Празі й був, очевидно, в 1930-х рр. «промований» на доктора філософії Українського вільного університету (Наріжний, 1942, т. 1, с. 131).

Новий Пан-отець взявся досить заповзято за відбудову парафії. Вже 2 листопада 1925 р. на стіл ректору УГА Івану Опанасовичу Шовгеніву (18741943) Григорій Мельник поклав особисто заяву з проханням утримання певних сум з викладачів Академії на користь парафії. А активно листуючись з Карпаторуським єпископством (греко-католицьким) отець Григорій зумів зібрати необхідний церковний інвентар. Щоправда, звертався він по церковний інвентар й до Канцелярії православного архієпископа Празького. В грудні 1927 р. з Канцелярії празького архієпископа до Подєбрадської парафії надійшов навіть гнівний лист з вимогою повернути запозичений sv. Antimins (Антимінс - посвячена хустина із зашитою частинкою мощів святих на престолі в православних храмах. - О. З.).

За часи свого опікування парафією Григорій Мельник активно листувався і з першим духовним батьком більшості подєбрадців - отцем Петром Білоном. Так, в одному із своїх листів до США він бідкався про те, що «потрібні постійні кошти на утримання церковного хору (15 крон для кожного з десяти хористів на тиждень) та по 50 крон на оплату за світло та одного прислужника». В цілому, при двохразовій Службі Божій на тиждень - близько 400 крон (ЦДАГО України. ф. 269, оп. 3, спр. 510, арк. 10-11). Питався поради як чинити з тими прихожанами, що переходять з парафії до Товариства євангелістів, котре отаборилося в Подєбрадах з 1928 р. А головне, як реагувати на подаровану Товариством євангелістів Подєбрадській парафії Біблію українською мовою.

Подєбрадська парафія проіснувала фактично до літа 1938 р. Останні згадки про Службу Божу отцем Григорієм Мельником датуються травнем 1938 р.: «Тепер на святу Паску служилась Служба Божа на українській мові у великий Четвер. А в страсну П'ятницю був виніс плащаниці. Співав український хор. Співав чудово під орудою нашої визначної диригентки П. Щуровської» (ЦДАГО України. ф. 269, оп. 3, спр. 510, арк. 10-11).

За весь час свого існування «подєбрадські автокефалісти» не тільки дбали про опікування людськими душами, а й долучилися до активного життя української еміграційної спільноти в ЧСР. Так відомо, що члени Православного Братства імені святих Кирила та Мефодія активно допомагали фахівцям Еміграційної Ради Комітету допомоги голодуючим на Україні. Так, в лютому 1933 р. подєбрадцями були зібрані кошти дружині Василя Біднова - Любові Євгенівні Бідновій (1882 - ?) «яко голодуючій» в сумі 10 американських доларів та 5700 німецьких марок (ЦДАГО України. ф. 269, оп. 3, спр. 92, арк. 50). Стосовно останньої суми внесемо деякі уточнення: мова йде про рейхсмарку, що була запроваджена в Німеччині у 1924 р. До 1936 р. рейхсмарка не мала золотого стандарту, тому її курс по відношенню до американського долару становив 4.2:1, тобто 1 долар коштував 4 рейхсмарки і 20 рейхспфеннігів. Рейхсмарка набула «золотого стандарту» лише в 1936 р. У міжвоєнній Чехословаччині співвідношення банківського курсу чехословацької крони до німецької рейхсмарки в 1924-1936 рр. становило 10:1, тобто за одну рейхсмарку «давали» 10 крон (Зубко, 2010, с. 85-86). Тому, «подєбрадські автокефалісти» зуміли зібрати суму в 570 крон. З урахуванням того, що прожитковий мінімум українського емігранта в міжвоєнній ЧСР становив 1 000-1 200 крон, сума в 570 крон була досить таки великою.

Та чи не найбільше «подєбрадські автокефалісти» проявили себе в боротьбі з «захоплюючою усіх» на той час євгенікою - практикою покращення фізичного та духовного здоров'я людини, а ще в боротьбі з такими девіант- ними явищами як пияцтво й самогубства.

У 1920-х, після Першої світової війни людство, приголомшене успіхами науки, було готове повірити в її всемогутність. Воно щиро сподівалося, що віднайдеться еліксир безсмертя, оживуть мертві (образ Франкенштейна не просто вигадка письменника, а одна з типових ознак першої половини ХХ ст.) та, головне, буде вибудуваний ідеальний світ: без хвороб, голоду, тяжкої праці. А якщо наука спроможна вдосконалити світ, то вона, вочевидь, спроможна і вдосконалити людину? Чимало хто з тодішніх фахівців стверджувально відповідав на це запитання. Маючи успіхи в селекції тварин, передбачалося перейти до селекції людини. Ці прагнення відомий російський біолог Костянтин Мережковський (1855-1921) виклав в своєму фантастичному творі «Рай земний» та передав словами жителя XXVII ст., звертаючись до людей початку ХХ ст. «Це не ангели, не якісь особливі істоти, а такі ж люди, як ви, плоть від плоті вашої та кістка від кістки вашої, але дійсно покращена, вдосконалена порода. І досягли ми цього дуже простим способом - добором, тим самим штучним добором, який був добре відомий у ваш час, але який ви, божевільні, застосовували лише для вдосконалення коней, свиней, собак, всього, але тільки не самих себе. Ось цією безмежно потужною силою ми і скористались для того, щоб переродити людство і зробити з людей вічно юних, веселих та щасливих дітей» (Мережковський, 2001, с. 123).

Євгеніка - наука про «поліпшення людини» - була дуже популярною в першій половині ХХ ст. Хоча тут слід одразу зробити зауваження: вже на той час говорилося як про «позитивну», так і «негативну» євгеніки, грані між якими були надзвичайно тонкими. Якщо метою «позитивної євгеніки» було сприяння відтворенню людей з ознаками, які розглядалися як цінні для суспільства, - наприклад, відсутність спадкових захворювань, хороший фізичний розвиток і високий інтелект, то мета «негативної євгеніки» полягала у припиненні «відтворення осіб», які мали спадкові дефекти, або тих, кого в цьому суспільстві вважали расово, фізично або розумово неповноцінними. Гору серед євгеністів міжвоєнного світу брали радянські та німецькі фахівці. Та, якщо радянські євгеністи в умовах тогочасних історико-політичних та економічних реалій, навіть з врахуванням Великого терору кінця 1930-х, все ж зуміли перейти до медичної генетики, то фахівці німецької євгеністичної школи обрали шлях расової гігієни, що й спричинило в подальшому цілковиту заборону євгеністичних досліджень у світі.

Зрозуміло, що позиція Вселенської Православної Церкви в цілому і «подєбрадського осередку» УАПЦ, зокрема, відносно біологічного удосконалення людства була чіткою та безкомпромісною. Євгеніка, як «позитивна», так і «негативна» - богоборче бунтарство! На думку Православної Церкви й «подєбрадських автокефалістів»: наука сама по собі - лише зброя в руках людини, тоді як справжнє поле битви - людське серце. Свої зміст та відтінок спрямованості наука отримує завдяки людині, яка робить моральний вибір у власному серці. Намагаючись створити собі комфортні умови для життя, позбутися хвороб і всього того, що призводить до «поганого» й надає життю мінорних тонів, людство забуває про причини своїх проблем, а головне - про джерело справжньої Життя: Бога. У спробах знайти ліки від смерті, з підходом до справи з найліпшими намірами, криються старі, як світ, людські вади: гординя, самоуправство, незгода з тим, що усвідомлене життя люди повинні починати не з втечі від недосконалості буття, а з розвороту до Творця. Людям потрібно перш за все «шукати Царства Божого і Його правди, а інше все додасться». А якщо Царство Боже - в середині людини, значить, і пошук відповідей на питання, як цього Царства досягти, лежить аж ніяк не євгеністичній площині.

Упродовж 1930-х, коли ЧСР охопила світова економічна криза, а «до- помогова акція» була ліквідованою, а, отже, за умов чергового десятиліття невлаштованого еміграційного життя, в реаліях агресивного завоювання націонал-соціалізмом й комунізмом міжвоєнної Європи, серед українських вихідців Праги й Подєбрад почастішали випадки пияцтва та самогубства. Софія Русова (1856-1940) писала у своєму «Щоденнику»: «Багато було цього лиха - піячили і студенти, і професори, бо нелегко було призвичаїтись до емігрантського життя...» (Русова, 2004, с. 233). А в офіційних некрологах повідомлялося на кшталт: «.. .Смерть знайшла його в Подєбрадах. Самогубство сталося коло 7-ї години вечора на луках села Клук біля Подєбрад: перший стріл поцілив собі в серце, але, мабуть, зістав в живих - тоді вистрілив собі ще подруге в правий спайок.. (...) Покійний не залишив жадного допису, але із переглянутої переписки та з тих балачок, що він вів перед смертю, можна догадуватися, що він розчарувався в житті на ґрунті тяжких, ненормальних умов емігрантського життя та пережитих страхіть останньої московсько-української війни (...) Непевність положення його після скінчення високої школи - це була остання крапля, що переповнила келих терпіння: він часто застановлявся над тією думкою, що станеться з ним, коли закінчить Академію? Покійник був студентом 8-го семестру, пильно вчився, та, здавалось, ніщо не віщувало сумного кінця! За кілька місяців мав одержати дипльом інженера. Не судилося!!!!!» (Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., 2017, т. 2, с. 207). (В процитованому некро- лозі мова йшла про Леонтія (Левка) Яковича Танцюру (1899-1928) із с. Мала Мочулка Гайсинського повіту Подільської губернії нині Теплицького району Вінницької обл. Хорунжого 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. - О. З.).

У діяльності «подєбрадських автокефалістів» маємо відзначити два вагомих моменти. Перший: потяг до Храму навіть тих, хто в доеміграційні часи не був віруючим. Давня українська приказка «Як тривога, то до Бога» - найточніше визначення цього явища. В ті ж часі також «з'явилась» і відома молитва емігрантів: «Господи, дай терпіння перенести те, що не можу і що не в силах змінити. Господи, дай сили та мужності змінити те, що можу та повинен. Господи, дай хоч краплю мудрості розрізнити перше від другого» (ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 50, арк. 68).

Другий: повне ігнорування конкурентів. Взаємовідносин «подєбрадсь- ких автокефалістів» з українськими греко-католиками й тими, що долучилися до РПЦ, - не було жодних. Ворожість відносно греко-католиків пояснювалася великою кількістю українців Західноукраїнської Народної Республіки, з якими доводилося вимушено жити поруч побутово, їх власними політичними сподіваннями й прагненнями та їх позицією щодо УНР в цілому (політично), а також тією репутацією, яку мав митрополит УГКЦ Андрій Шептицький (1865-1944). Особливо гострим критиком уніатства серед «автокефалістів» був Сергій Шелухін (1864-1938). Відносини цих двох груп віруючих гарно ілюстрував популярний наприкінці 1920-х роках анекдот: «Український посіпака опинився на безлюдному острові як ото Робінзон Крузо. Через десять років нашого посіпаку знаходять рятівники. Вони знайомляться з його господарством: милуються хатинкою, городом, одомашненими тваринами, різними господарськими будівлями. Одне тільки дивує рятівників: навіщо посіпака побудував дві Церкви, два храми. «Чому дві?» - запитують рятівники у нього. «А тому, - відповідає той, - що одну я відвідую, а в другу ніколи не ступить моя нога» (ЦДАВО України. ф. 4465, оп. 1, спр. 87, арк. 221). Тому владиці Шептицькому нічого не лишалося, як перевести в 1927 р. греко- католицьку подєбрадську парафію до містечка Модржан.

А ось відносини з тими, хто «горнувся» до РПЦ, гарно ілюструє випадок, зафіксований Євгеном Чикаленком (1861-1929) у своєму «Щоденнику»: «Подєбради. 16.02.27 р. Треба записати характеристичний інцидент з тутешнього емігрантського життя. Вмерли два студенти-кубанці. Один - Кравчина - козак давнього запорозького роду, предка якого оспівано в піснях і думах за боротьбу з Савою Чалим; цей Кравчина служив у Врангелівській армії; тут належав до гуртка «русских»-кубанців, які, кажуть, присягали на Николая Николаєвича. Другий - Івашина - не козак, а «навгородній» - (ино- городній). Батьки якого родом з Рашовки на Полтавщині (нині с. Рашівка Гадяцького району Полтавської області - О. З.), переселилися в Настієвську станицю на Кубані; цей був свідомий українець, служив у Запорозькому Корпусі армії УНР і мав Залізний хрест за Зимовий поход. Студентська громада (УГА) хотіла влаштувати обом їм спільний похорон, але гурток «русских» кубанців» закликав ховати російського єпископа Сергія, страшенного україножера. Громада запропонувала компроміс - запросити православного чеського священника, що служитиме по-слов'янському, але кубанці відмовилися. Довелося ховати нарізно: Івашину ховала вся Академія в суботу в супроводі автокефального українського священника, а Кравчину - невелика група в неділю. І смерть не примирила українців української орієнтації з українцями русской орієнтації» (Чикаленко, 2016, с. 217-218).

Ще до 1939 р. й подєбрадські автокефалісти підтримували контакти з архієпископом Савватієм. Останній після початку Другої світової війни інформував Імперське Міністерство церковних справ у Берліні, що у його підпорядкуванні є декілька «національних приходів». Однак, за свідченнями архієпископа Горазда на жовтень 1939 р. жодної церковної української православної общини в колишній ЧСР вже не було. Інформація архієпископа Горазда є більш достовірною, оскільки в 1930-х, після тривалої економічної кризи в ЧСР (до 1935 р.), що болюче позначилась на українській політичній еміграції, більшість української еміграційної інтелігенції змушена була «пе- реформатувати» своє життя. Певна її частина, передбачаючи подальші події, виїздила за океан. Інша намагалася влаштувати життя в других європейських країнах. Тому православні приходи (парафії) дійсно розпалися.

Висновки

Отже, православна подєбрадсько-українська течія була представлена трьома окремими групами віруючих. Перша з них належала до канонічної юрисдикції Сербської православної церкви під керівництвом архієпископа Горазда (Павліка, 1879-1942 рр.). Друга, переважно «ав- токефалісти», - Вища Церковна Рада Української Православної Церкви для еміграції на території Чехословацької Республіки на чолі з відомими політиком Сергієм Шелухіним (1864-1938) та знавцем українського церковного життя, фаховим істориком Василем Бідновим (1874-1935) - підпорядковувалася Константинопольському Патріарху. На чолі цієї групи «українських пражан» стояв архієпископ Савватій (Врабець, 1880-1952). А ось третя група українських емігрантів приєдналася до Російського православного приходу та визнала владу єпископа Сергія (Корольова, 1881-1952). Еміграційний «автокефальний» осередок виник у курортному містечку Подєбради за 20 км від Праги і нараховував 182 студента Української Господарської Академії та 51 викладача. З 1924 р. по 1939 р. душпастиром подєбрадських «автоке- фалістів» був Григорій Мельник (1893 - після 1939). Члени Православного Братства імені святих Кирила та Мефодія були активними учасниками життя української еміграційної спільноти в міжвоєнній ЧСР. Найбільш помітний слід вони полишили не тільки у підтримці високого морального духу, а й в матеріальній підтримці інших вигнанців та їх родин, в боротьбі з пияцтвом, самогубством, євгенікою.

Список використаних джерел і літератури:

1. Бурега, В. (2009). Церковная жизнь украинской эмиграции в Чехии в 19201930-е гг. XIX Ежегодная Богословская конференция (Т.1). Москва: Изд-во ПСТГУ 294-299.

2. Власовський, І. (1998). Нарис історії Української Православної Церкви (Т.2). Київ: Вид. Київської Патріархії УПЦ КП, 390 с.

3. Зубко, О. (2010). Створення та діяльність Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі (1923-1933): (дис... канд. іст. наук: 09.00.12 - Українознавство ). Київ, 224 с.

4. Коваль, Р., Моренець, В. & Юзич, Ю. (2017). «Національна політехніка». «Подєбрадський полк» Армії УНР: До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієвського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської, та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько- партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, окремого Чорноморського коша військ Директорії, ЛУН, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії «Галичина», (Т.2). Київ: Історичний клуб «Холодний Яр»; «Український пріоритет», 376 с. (Серія «Видатні українці». Кн. 8).

5. Мережковский, К. С. (2001). Рай Земной, или Сон в зимнюю ночь. Сказка XXVII века. Берлин: Издательство Ф. Готгейнера, 1903. Москва: Издательство ПРИОР, 256 с.

6. Наріжний, С. (1942). Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами (Т.1, Ч.1). Прага, 1942. Студії Музею Визвольної боротьби України, 780 с.

7. Русова, С. (2004). Мемуари. Щоденники. Київ: Поліграфкнига, 544 с.

8. Старовойтенко, І. (Упоряд.). (2016). Чикаленко, Є. Щоденник (1925-1929). Київ: Темпора, 448 с.

9. Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГО України).

10. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України).

References:

1. Burega, V. (2009). Cerkovnaja zhizn' ukrainskoj jemigracii v Chehii v 1920-1930-e gg. [Church life of Ukrainian emigration in the Czech Republic in the 1920s-1930s.].

2. ХІХ Ezhegodnaja Bogoslovskaja konferencija (Vol. 1). Moskva: Izd-vo PSTGU, 294-299. [in Russian].

3. Vlasovs'kyy, I. (1998). Narys istoriyi Ukrayins'koyi Pravoslavnoyi Tserkvy [Essay on the history of the Ukrainian Orthodox Church] (Vol. 2). Kyiv: Vyd. Kyyivs'koyi Patriarkhiyi UPTs KP, 390 s. [in Ukrainan].

4. Zubko O. (2010). Stvorennia ta diialnist Ukrainskoho vyshchohopedahohichnoho instytutu im. M. Drahomanova v Prazi (1923-1933 rr.) [Creation and activity of the Ukrainian Higher Pedagogical Institute named after M. Drahomanov in Prague (1923-1933)]: (Candidate's thesis). Kyiv, 224 s. [in Ukrainan].

5. Koval', R., Morenets',V.&Yuzych, Yu. (2017). «Natsionalnapolitekhnika». «Podyebrads'kyy polk» Armiyi UNR: Do istoriyi Ukrayins'kykh sichovykh stril'tsiv, Bohdanivs'koho ta Hor- diyevs'koho polkiv viys'k Tsentralnoyi Rady,1-yi Siroyi, 1-yi Zaporoz'koyi, 2-yi Volyns'koyi, 3-yi Zaliznoyi, 4-yi Kyyivs'koyi, 5-yi Khersons'koyi, ta 1-yi Kulemetnoyi dyviziy Armiyi UNR, Halyts'koyi armiyi, Vilnoho kozatstva, povstans'ko-partyzans'koho rukhu, Zaporoz'koyi Sichi Yukhyma Bozhka, okremoho Chornomors'koho kosha viys'k Dyrektoriyi, LUN, UVO, OUN, Karpats'koyi Sichi ta dyviziyi «Halychyna» [«National Polytechnic». «Podebrad Regiment» of the Army of the Ukrainian People's Republic: To the history of the Ukrainian Sich riflemen, Bohdaniv and Gordiyev regiments of the troops of the Central Rada, 1st Gray, 1st Zaporizhia, 2nd Volyn, 3rd Zaliznaya, 4th Kyiv, 5th Kherson, and the 1st Machine Gun Divisions of the Army of the Ukrainian People's Republic, the Galician Army, the Free Cossacks, the insurgent-partisan movement, the Zaporizhia Sich of Yukhym Bozhek, the separate Black Sea basket of the forces of the Directory, the LUN, the UVO, the OUN, the Carpathian Sich, and the Galicia division] (Vol. 2). Kyiv: Istorychnyy klub «Kholodnyy Yar»; «Ukrayins'kyy priorytet», 376 s. (Seriya «Vydatni ukrayintsi». Kn. 8). [in Ukrainan].

6. Merezhkovskij, K. S. (2001). Raj Zemnoj, ili Son v zimnjuju noch'. Skazka XXVII veka [Heaven on Earth, or a Dream on a Winter Night. Fairy tale of the 27th century]. Berlin: Izdatel'stvo F. Gotgejnera, 1903; Moskva: Izdatel'stvo PRIOR, 256 s. [in Russian].

7. Narizhnyy, S. (1942). Ukrayins'ka emihratsiya. Kul'turna pratsya ukrayins'koyi emih- ratsiyi mizh dvoma svitovymy viynamy [Ukrainian emigration. Cultural work of the Ukrainian emigration between the two world wars] (Vol. 1, Ch. 1). Praha, 1942. Studiyi Muzeyu Vyzvol'noyi borot'by Ukrayiny, 780 s. [in Ukrainan].

8. Rusova, S. (2004). Memuary. Shchodennyky. [Memoirs. Diaries]. Kyiv: Polihrafknyha, 544 s. [in Ukrainan].

9. Starovoytenko, I. (Comps.). (2016). Chykalenko, Ye. Shchodennyk (1925-1929) [Diary (1925 - 1929)]. Kyiv: Tempora, 448 s. [in Ukrainan].

10. Tsentral'nyy derzhavnyy arkhiv hromads'kykh ob'yednan' Ukrayiny [Central State Archive of Public Associations of Ukraine]. [in Ukrainan].

11. Tsentral'nyy derzhavnyy arkhiv vyshchykh orhaniv vlady i upravlinnya Ukrayiny [Central State Archives of Supreme Bodies of Power and Government of Ukraine]. [in Ukrainan].

Размещено на Allbest.ru