Атрибуція джерел в історико-педагогічних дослідженнях українських учених (друга половина ХІХ - кінець ХХ ст.)

Attribution of sources in historical and pedagogical studies of Ukrainian scientists (second half of the XIXth - end of the XXth century)

The results of the study of mechanisms of attribution of sources in the historical and pedagogical studies of Ukrainian scientists (second half of the XIXth century - the end of the XXth century) are presented in this article. Research methodology includes general scientific (analysis, synthesis, generalization) and special-historical methods (historical-typological, historical- systemic), mechanisms of external criticism of sources. The scientific novelty of the article lies in the fact that the review of attributive practices in the context of source criticism carried out by Ukrainian historians ofpedagogy in the specified period is presented for the first time in current historical-pedagogical science. The article states that in historical-pedagogical science, attribution of the source was carried out mainly in relation to sources of ancient origin, the author of which remained unknown, but the work was original and not borrowed. In general, the attributive practices of Ukrainian historians of pedagogy can be divided according to their effectiveness: high degree of reliability and approximate reliability. An example of attribution with a high degree of reliability is the establishment of the authorship of some works by teachers of the Kyiv Academy of the 18th century. (Mykola Petrov), handwritten "Methods" of 1827-1828 (Ivan Franko), letters of Khrystyna Alchevska 1850-1860s (Olexandr Mazurkevych), etc. Establishing the approximate author of historical and pedagogical sources was carried out, for example, by Mykola Lavrovskiy, Ivan Franko, Dmytro Bahaliy, Ivan Fylypchak, Bohdan Barvinskiy, Fedir Naumenko and other researchers of the history of education and pedagogical thought. The attribution of sources was based on a comparison with other sources, a detailed analysis of the linguistic characteristics of the written text, and the use of inductive and deductive logical constructions. Prospects forfurther research lie in the discovery of the mechanisms used by researchers in the history of pedagogy when studying the linguistic features ofwritten historical sources.

Keywords: attribution of sources; source studies; history of pedagogy; narrative.

Постановка проблеми

Одним із важливих компонентів сцієнтизації українського історико-педагогічного наративу від середини ХІХ ст. стало впровадження наукових джерелознавчих підходів, спрямованих на належну критику джерел інформації. Безумовно, цьому сприяли фахова освітня і наукова підготовка українських учених, які здобували університетську освіту, студіювали праці вітчизняних та зарубіжних колег, працювали з корпусами опублікованих і неопублі- кованих документів. Важливо й те, що певна частина авторів історико-педагогічних студій були професійними істориками та філологами (мово- і літературознавцями), а відтак впроваджували до праць з історії освіти та педагогічної думки напрацьовані ними методи опрацювання джерел, серед яких помітне місце займає атрибуція писемних документів.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Джерелознавча проблематика в рамках української історико-педагогічної науки є предметом наукових зацікавлень О. Адаменко, Л. Березівської, Н. Гу- пана, Л. Ваховського, О. Петренко, Н. Сейко, О. Су- хомлинської та ін. Значну увагу цьому питанню приділено в монографіях М. Галіва [4], О. Черкасова [16]. Однак, на нашу думку, перед історико-педаго- гічної наукою залишається завдання проаналізувати методологічні механізми формування наукового знання (передовсім, джерельного) українськими дослідниками історії педагогіки упродовж тривалого часу: від середини ХІХ до кінця ХХ ст. Власне, у цьому річищі актуальним завданням видається простежити приклади здійснення українськими істориками педагогіки такого механізму критики джерел, як атрибуція.

Мета статті - представити результати дослідження механізмів атрибуції джерел в історико-педагогічних студіях українських учених (друга половина ХІХ - кінець ХІХ ст.).

Виклад основного матеріалу

атрибуція джерел історико-педагогічна студія

Під атрибуцією документа розуміють встановлення (уточнення) його авторства. Звісно, в історико-педагогічній науці проведення атрибуції джерела здійснювалося переважно щодо документів давнього походження, автор якого залишався невідомим, але твір був самостійним, а не запозиченим. Загалом атрибутивні практики вітчизняних істориків педагогіки можна поділити відповідно до їх результативності - високого ступеня достовірності і приблизні.

Прикладом атрибуції високого ступеня достовірності може слугувати здійснений київським професором Миколою Петровим аналіз джерел з історії Києво-Могилянської академії. Як історик літератури, він описував та публікував п'єси, драматичні твори, комедії, які постали в академії у першій половині XVIII ст. Зокрема, учений віднайшов непід- писані тексти двох комедій, які, зрештою, надрукував у 1865 р., встановивши їх автора. На думку М. Петрова, ним був учитель піїтики (поетики) Київської академії Митрофан Довгалевський. Відстоюючи своє твердження, він навів такі докази: по-перше, обидва комедійні твори записані в посібнику піїтики, яку у 1736-1737 рр. викладав М. Довгалевський; по-друге, у цьому ж посібнику вміщені п'єси, котрі передували згаданим комедіям, а саме: “Комічна дія на Р[іздво] Хр[истове]” і “Властотворний образ”. Вони були написані, як зазначено наприкінці їхніх текстів, у 1736 і 1737 рр., тобто на той час, коли М. Довгалевський виконував функції учителя піїтики. При цьому, як наголошував М. Петров, учителі піїтики були зобов'язані, за тодішнім звичаєм, писати для учнів п'єси. Крім того, у першій п'єсі (“Комічна дія на Р[іздво] Хр[истове]”) зазначено й автора - саме М. Довгалевського, а в другій є вступ, який дуже схожий на вступ до першої п'єси. Схожі вступи до п'єс, як зауважив київський професор, “змушують припускати одного автора”, тобто їхню належність до творінь однієї й тієї ж особи. По-третє, комедії поміщені в “Піїтиці” 1736-1737 рр. поряд із вказаними п'єсами “Комічна дія на Р[іздво] Хрестове]” і “Властотворний образ” та мають з ними певний змістовий зв'язок (вертеп під час Різдва Христового, пасхальний час) тощо [13, 315-316]. Наведений приклад атрибуції джерела засвідчує належну кваліфікацію вченого як джерелознавця.

Інколи визначення достовірного автора джерела не потребували в учених великих зусиль. Так, для Івана Франка (1902) не складало труднощів ідентифікувати автора рукописної “Методики” (18271828 рр.), який підписався ініціалами “Н. Т.”, бо цей рукопис він отримав від В. Торбацького, котрий передав ще й “цілий жмут” інших рукописних матеріалів свого діда Миколи, підписаних або “Торба”, або “Торбацький” [15, 290]. Тож Іван Франко доволі просто визначив автора рукописного підручника “Методика”, яким був Микола Торбацький.

Високим ступенем достовірності, але все ж певною спірністю вирізнялася атрибуція джерела, здійснена академіком Олександром Мазуркевичем у групі досліджень, присвячених відомій педагоги- ні Христині Алчевській (1958-1964 рр.). Як відомо, у травневому номері львівського журналу “Житє і слово” за 1895 р. Іван Франко опублікував цікавий лист до Олександра Герцена, датований 1859 р. і підписаний псевдонімом “Українка”. Коротку передмову до цієї публікації написав Михайло Драгоманов і подав лист мовою оригіналу (російською). Цей документ О. Мазуркевич надрукував у перекладі українською [8, 73-74; 7, 10-12]. Констатувавши, що в науці й досі не встановлено, хто ж ховався за псевдонімом “Українка” (не допомогли й видання творів О. Герцена, де цей лист надруковано), учений узявся встановити авторство джерела.

Передусім він звернув увагу на вік авторки листа - вона вказала на свої 18 років. О. Мазуркевич вказував, що в 1859 р. Х. Алчевській якраз було 18. Йому довелося вказати на помилку, яка закралася у низку довідкових видань про народження Х. Алчевської у 1843 р. Дослідник довів, що Х. Алчевська народилася 1841 р., при цьому зіслався на її щоденник та один із листів, де педагог вказувала свій вік (не дату народження, а власне кількість прожитих років, що, з огляду на відомі дати написання спогадів у щоденнику та листах, дає змогу вказати на 1841-й рік як рік її народження). Свою думку вчений підкріпив і спогадами педагога Е. Вахтерової, яка добре знала Х. Алчевську, писала про неї брошуру і вказала саме цей рік народження [8, 74-75].

Розуміючи, що вказівка на однаковий вік “Українки” та Х. Алчевської ще не є достатнім доказом для однозначної атрибуції, О. Мазуркевич взявся зіставляти зміст листа з творами педагога. При цьому наперед зазначив: “Зіставлення змісту листа з біографією та творами Алчевської остаточно переконують нас в її авторстві під псевдонімом “Українка”” [8, 75]. Він виокремив декілька цитат-думок з листа “Українки” до О. Герцена і знайшов певне суголосся у творах Х. Алчевської. Так, учений звернув увагу на думку з листа про те, що поміщики вважають працю, серце, розум і майно селян своєю власністю та розпоряджаються ними як своїми речами. Антикріпосницькі думки О. Мазуркевич знаходить і в щоденнику Х. Алчевської та у пізніших спогадах “Передумане і пережите”. Слова “Українки” про читання в дитинстві нею книг селянам він зіставляє зі згадкою у щоденнику педагога, відповідно до якої Х. Алчевська в дитинстві читала жінкам, які працювали на кухні [8, 75-76]. Заявивши без вагань, що під іменем “Українки” писала О. Герцену молода Х. Алчевська, він зауважив: “Кожна деталь її спогадів про дитинство і юність нагадує нам зміст цього листа “Українки”, пройнята тим же духом, при повному співпадінні конкретних фактів” [8, 76].

Попри таку гучну заяву О. Мазуркевич все ж відмовився, за браком місця, розгорнути порівняльний текстологічний аналіз, обмежився лише публікацією текстів, бо “читачеві неважко буде самому порівняти, зіставити всю силу фактів, думок і навіть окремих висловів і, поєднавши це з уважним аналізом усієї педагогічної спадщини Алчевської, остаточно переконатися в правильності нашого висновку” [8, 76]. Як бачимо, замість самому доводити, О. Мазуркевич запропонував проаналізувати факти читачеві, але зробити це так, щоб переконатися в правильності власного висновку.

Надалі радянський учений опублікував низку листів Х. Алчевської до галицького політичного діяча та літератора Михайла Павлика на початку ХХ ст. Звісно, у них не йшлося про авторство листа до О. Герцена, але дослідник знову апелює до “духу документу”, тобто висловів, які демонструють світоглядні настанови Х. Алчевської і які ж начебто збігаються з життєвими поглядами “Українки”. Попри очевидну гіпотетичність такої аргументації, учений опублікував перекладений українською мовою автобіографічний лист Х. Алчевської до М. Павлика, в якому йдеться, що в юності вона була запальною і схильною захоплюватися [8, 78]. І хоч у цій автобіографії педагог ніде не згадала про свою кореспонденцію до О. Герцена, історик педагогіки О. Мазуркевич все ж не сумнівався в цьому.

Надалі він згадав про лист-відозву “До російських жінок” за підписом “Українка”, який опублікував О. Герцен в “Колоколі” у 1863 р. із приводу польського повстання. Також і цей лист учений безапеляційно визнав таким, що написаний Х. Алчевською. “Опублікований в “Колоколі” лист Х.Д. Ал- чевської має велике значення для характеристики її світогляду і громадської діяльності” [8, 78], - заявив О. Мазуркевич. Відзначимо, що з приводу авторства другого листа він наводив дедуктивні докази:

1) Х. Алчевська після відкриття школи в селі у 1862 р. виїжджала на три місяці за кордон і там могла передати лист до публікації в “Колоколі”;

2) педагог мала зв'язок з діячами польського визвольного руху (про що свідчила її донька Христя Алчевська), а відозва у герценівському журналі власне була спрямована на підтримку польського повстання [8, 79-80]. Звісно, дедуктивна гіпотеза не давала однозначної певності у висновках О. Мазур- кевича, але значно їх підсилювала.

Через декілька років дослідник знову повернувся до питання авторства листа до О. Герцена. Йому вдалося отримати досі не опублікований щоденник Х. Алчевської за травень - жовтень 1860 р. та березень 1862 р. Назвавши це джерело найбільш переконливим документальним підтвердженням того, що автором зазначеного листа вісімнадцятирічної дівчини “Українки” до О. Герцена була саме Х. Алчевська, дослідник знову пише про “нескорений дух” та “полум'яне слово”, цитуючи, зокрема такі рядки (написані 14 березня 1862 р. якраз перед відкриттям Харківської недільної школи): “...Я бачила людей, що б'ють по цілих днях поклони, я бачила релігійних дам - деспотів родин, я бачила старих ласолюбців. і поруч, немов для контрасту, мені зустрічались люди, котрі не вірять ні в бога ні в загробне життя, люди правдиві, готові допомогти ближньому, які вмерли мучениками своїх переконань” [9, 46]. Як бачимо, О. Мазуркевич знову пішов тим самим шляхом: намагався довести авторство листа до О. Герцена вказівкою на непрямі докази, а саме на характер міркувань, “дух”, який виявляється з рядків щоденника і рядків листа: вони начебто тотожні, вказують на одного автора.

Подекуди його аргументація видається зовсім недоречною. Так, згадуючи про другий лист від “Українки” в “Колоколі” 1863 р. із приводу польського повстання, О. Мазуркевич зазначив, що ім'я О. Герцена згодом неодноразово траплялося в не- опублікованих ще епістоляріях Х. Алчевської. Але при цьому говорить про листи педагога Бунякіна, надісланих їй з Нової Олександрії 15 і 14 серпня 1907 р. [9, 46]. Автора не засмутило те, що ім'я О. Герцена згадується в листах до Х. Алчевської, а не в написаних нею. Зрештою, навіть коли б Х. Ал- чевська писала про О. Герцена, особливо майже через 40 років після його смерті, то це не доводило б її авторства листа “Українки”.

Ще через два роки О. Мазуркевич звернувся вже до неопублікованих щоденників Х. Алчевської за 1859-1862 і 1877 рр. та деяких її листів. З них він нарешті дізнався, що педагог читала суворо забороненого в росії “Іскандера”-Герцена, брала участь у діяльності таємно зв'язаних з О. Герценим “гуртків революційно-демократичної молоді”. Процитувавши відповідні зізнання Х. Алчевської, учений стверджував, що це “є ще одним і притому незаперечним доказом того, що автором знаменитого листа до Герцена за підписом “Українка”, як це доводилося ще в нашому дослідженні 1958 р., є видатний педагог - народний просвітитель Х. Алчевська” [10, 91]. Насправді у доказах автора немає “незаперечності”, натомість знову проявився дедуктивно-гіпотетичний силогізм: якщо Х. Алчевська захоплювалася О. Гер- ценим, то, цілком можливо, написала і лист до нього й підписалася “Українка”. Власне на оте “можливо” учений вперто не звертав уваги.

Треба визнати, що аргументація О. Мазурке- вича щодо авторства листа “Українки” все ж доволі серйозна. Недаремно Олександр Дзеверін у рецензії на монографію О. Мазуркевича (1964) писав: вчений “досить переконливо довів”, що автором листа до О. Герцена 1859 р. та відозви 1863 р., які підписані зазначеним псевдонімом, треба вважати саме Х. Алчевську. Водночас зауважив, що “бажано було б знайти в процесі дальшого дослідження не тільки посередні, але й прямі докази” [5, 98]. Тож здійснена О. Мазуркевичем атрибутивна процедура вирізняється саме високим ступенем вірогідності, але не забезпечує стовідсоткову певність.

Прикладів встановлення приблизного автора можна наводити багато. Зокрема, у 1861 р. професор Харківського університету Микола Лавровський взявся атрибутувати педагогічний твір, написаний невідомим на ім'я вихователем князя Петра Черкаського і вміщений в одному з рукописних збірників кінця XVII ст. При встановленні автора дослідник передусім звернув увагу на стиль мови джерела, прийоми схоластичної риторики: “Із запропонованого короткого огляду змісту передмови видно, що воно (джерело. - Авт.) виявляє собою всі прийоми тої книжної мудрості XVII століття, яка почала до нас швидко переходити із головного, відкритого для нас, її джерела, Київської Академії. Ці прийоми виявляються не тільки в загальній побудові передмови, але і в окремих місцях, інколи доволі турботливо прикрашених квітами схоластичної риторики” [6, 59]. За мовою документа М. Лавровський визначав автора як можливого вихідця з Київської Академії, наводив приклади риторичних зворотів, які прийшли в той час з України (що також вказує на знання дослідником мови давніх документів) [6, 59]. Навівши приклади з тексту таких “слів і зворотів”, учений знову зауважив, що зіставлення всіх цих аспектів може привести до висновку про південно- західне походження укладача передмови, просякнутого “Латинською освітою”, а можливо, і до висновку про безпосереднє запозичення, принаймні деяких місць із якихось готових, але тепер невідомих, західних джерел. Підтвердженням припущення про південно-західне походження чи освіту вихователя малолітнього князя Черкаського, на думку М. Лав- ровського, можуть слугувати також і взяті з міфології і “Західної історії” приклади, посилання на Амфросія, Платона, Аристотеля та інших філософів [6, 61].

Нажаль, М. Лавровський не зробив жодних припущень щодо імені автора, визнаючи, що на цей час немає з цього приводу ніяких більш точних вказівок. Ученому була добре відома особистість Е. Слави- нецького, автора педагогічного твору “Громадянство і навчання звичаїв дитячих”, тож він припускав, що саме ця праця або частини з неї могли бути тими втраченими трьома главами, до яких написана й аналізована М. Лавровським передмова. Звісно, дослідник відкинув думку про Е. Славинецького як автора передмови, адже той помер 1675 р., за кілька років до написання твору [6, 62].

Приблизну атрибутивність зустрічаємо і в істори- ко-педагогічних працях Івана Франка. Цікавим є зауваження І. Франка з приводу о. М. Щавінського, автора рукописного “Букваря” (1814-1815 рр.). Біля букви “ю” у цьому рукописі автор зобразив пастуха, що грає на сопілці. І. Франко припустив, що це зображення мало позначати слово “югас” (вівчар, пастух), яке, щоправда, було невідомим у Боло- хівцях на Дрогобиччині - селі, де душпастирював о.М. Щавінський. А тому І. Франко зробив висновок, що священник-автор букваря походив із Лемків- щини або Турківського повіту, де власне вживається слово “югас” [15, 286-287]. Таким чином, учений завдяки своїм блискучим знанням діалектології вказав на приблизне місце народження автора історико- педагогічного джерела.

Іншим прикладом наближеної атрибуції джерела є визначення національної, соціальної приналежності автора. Для прикладу, Богдан Барвінський у 1926 р. опублікував написану на початку ХІХ ст. безіменну “Похвалу” вихованцям Віденського конвікту. На думку дослідника, автор цього твору був одним із вихованців конвікту, за національністю поляк або українець з польською ідентичністю (“gente Ruthenus, natione Polonus”), бо, давши перелік вихованців двох обрядів (римо- і греко-католицького) 1804-1819 рр., усіх назвав поляками [2, 422]. На переконання Б. Барвінського, українець-русин ніколи б греко-католиків не включив до списку “tych Polskich Atletow”, а тому це міг зробити тільки римо- католик (поляк), або греко-католик, який визнавав себе поляком.

Наближене авторство відомого українського педагогічного твору “О воспитанії чад”, полемічного трактату “Пересторога” та двох “Відповідей” Іпатію Потію від анонімного “Клірика” (початок XVII ст.) установив Федір Науменко (1963). Він звернув увагу на вислів “и так”, який часто зустрічається у “Відповідях”, приблизно 15 разів в “Пересторозі”, 5-6 разів в “Епістолії”. Дослідник відзначив, що цей вислів є характерним для гострополемічних творів Івана (Йова) Борецького. Водночас зауважив, що для цього українського мислителя було характерне вживання полонізмів, якими сповнені й “Пересторога”, “Епістолія” і навіть збірник “О виспитанії чад” [12, 69-70]. Однак такі аргументи не дають упевненості в належності зазначених творів І. Борецькому, бо полонізми і слова “и так” зустрічаються й в інших працях того часу.

Проведення атрибуції джерела вчені часто здійснювали за допомогою зіставлення з іншими документами про ту саму подію, явище, факт або ж з документами, автори яких відомі (і знаним був їх почерк). Зокрема, Іван Филипчак (1935), зіставив документи з кількох шкіл Самбірщини ХІХ ст. За почерком і естетичним оформленням шкільних каталогів у с. Стрільбичі, які вів учитель Петро Бу- щаковський, дослідник з'ясував, що й каталоги зі шкіл Лінини, Білич, Бистриці також писав цей учитель. Вочевидь, до нього зверталися інші вчителі й він допомагав оформляти документи [14, 174]. Знаний літературознавець Михайло Возняк (1936) настільки добре знав почерк членів “Руської трійці” з їхніх праць, що міг установити, хто допомагав Мар- кіянові Шашкевичу переписувати його “Читанку” 1836 р. - це був Іван Вагилевич [3, 65]. Радянський дослідник І. Матюша (1957) стверджував, що статтю “Лист про домашніх учителів” написав Д Фон- візін, оскільки вона “органічно зв'язана” з думками письменника про гувернерів, висловленими в комедії “Недоросток” та інших творах [11, 75]. Учений не показав, у чому саме перегукувалися ці думки, не навів порівняльних цитат. Але тут бачимо встановлення авторства на основі суголосності ідей у творах відомого автора та неавторизованих творах.

Зіставлення джерел допомагало й виключати можливість гіпотетичного авторства. Для прикладу, Дмитро Багалій в публікації про професора Йогана Шада (професора Харківського університету початку ХІХ ст.) навів два документи: анонімну цензурну рецензію на праці Й. Шада і доноси на нього професора А. Дегурова. Зіставивши їх, він відкинув думку про А. Дегурова як автора анонімного відгуку [1, 183]. Критерієм для Д Багалія у цьому випадку слугувала “не настільки значна” схожість змісту (викладених думок) і стилю (мови) обох документів. Таким чином, учений здійснив “негативну атрибуцію”: не встановив автора, але відкинув можливість належності документа найбільш вірогідному кандидатові на авторство.

Висновки

Отже, в історико-педагогічній науці проведення атрибуції джерела здійснювалося переважно щодо джерел давнього походження, автор якого залишався невідомим, але твір був самостійним, а не запозиченим. Загалом атрибутивні практики вітчизняних істориків педагогіки можна поділити відповідно до їх результативності - високого ступеня достовірності і приблизні. Прикладом атрибуції високого ступеня достовірності є встановлення авторства деяких праць викладачів Київської академії XVIII ст. (Микола Петров), рукописної “Методики” (1827-1828) (Іван Франко), листів Христини Алчевської 1850-1860-х рр. (Олександр Мазуркевич) тощо. Встановлення приблизного автора історико-педагогічних джерел здійснили, наприклад, Микола Лавровський, Іван Франко, Дмитро Багалій, Іван Филипчак, Богдан Барвінський, Федір Науменко й інші дослідники історії освіти та педагогічної думки. Атрибуція джерел будувалася на основі зіставлення з іншими джерелами, детальному аналізі мовних особливостей писемного тексту (почерк, вказівки на вік, соціальне і національне походження автора, його освіту, релігійну приналежність, політико-ідеологічні візії й побутові практики), використання індуктивних і дедуктивних логічних конструкцій. Перспективи подальших досліджень полягають у виявлені механізмів, які задію- вали дослідники історії педагогіки при вивченні мовних особливостей писемних історичних джерел.

Література

1. Багалей Д.И. Удаление профессора Шада из Харь- ковскаго университета. Багалей Д.И. Очерки из русской истории. Т. 1. Статьи по истории просвещения. Харьков: Типография “Печатное Дело”, 1911. С. 155-301.

2. Барвінський Б. Безіменна “Похвала” питомвдм віденського “ц.к. Конвікту” в рр. 1804-1819. Записки Чина Св. Василія Великого. Жовква, 1926. Т. ІІ. С. 421-424.

3. Возняк М. Століття “Читанки” Маркіяна Шашкеви- ча. Шлях виховання й навчання. 1936. Кн. 2. С. 65-76.

4. Галів М. Український історико-педагогічний нара- тив (середина XIX - кінець XX століття): епістемологічні засади. Дрогобич: РВ ДДПУ ім. І. Франка, 2018. 614 с.

5. Дзеверін О.Г. [рецензія] Життя для освіти народу. Радянська школа. 1964. № 5. С. 98-99.