Малознане дослідження історіософських поглядів Михайла Грушевського

V. Telvak, Doctor of Historical Sciences, Professor at the Department of World History and Special Historical Disciplines; O. Radchenko, Candidate of Philological Sciences, Associate Professor at the Department of German Language Practice, Ivan Franko Drohobych State Pedagogical University

The article aims put into scientific circulation in Ukrainian translation and to analyze the typewritten text of Stepan Levytsky «Historical and scientific activities of M.S. Hrushevsky in 1914-1930 and the evolution of his views on the development of Ukrainian history».

The methodological basis of the research involves the complex analysis of historiographical facts, the use of archival heuristics, the analytical and synthetic critique of sources, considering the principles of historicism and objectivity. Its scientific novelty consists in the first publishing of an annotated Ukrainian translation of Levytsky's typewritten text «Historical and scientific activities of M. S. Hrushevsky in 1914-1930 and the evolution of his views on the development of Ukrainian history». Conclusions. It is noted that despite the mention of the author and place of the study, it has not yet been possible to identify the person of Levytsky. It is established that due to the content the published document is an unfinished scientific study, because the author focused only on understanding the theoretical aspects of the creative activity of Hrushevsky during the late 19th and early 20th centuries. Despite these circumstances, the published study has for researchers not only historiographical interest, but also considerable cognitive value, because it broached for the first time henceforth topical subjects of Hrushevsky-Studies. Thus, it was Levytsky who first among scholars clearly emphasized the inspiration of Hrushevsky's theoretical ideas by Hegel's historiosophy; drew attention to the marked influence of the revolutionary events of 1905 on his historiographical discourse; noted significant methodological changes in the creative laboratory of the Lviv professor, starting from the 7th volume of «History of Ukraine-Rus'». It is recognized that many observations of Levytsky resonate with the conclusions of researchers of Hrushevsky's historiosophy in the second half of the last century. Especially many historiographical parallels could be drawn with the key theses of the well-known article «Mykhailo Hrushevsky's historiosophy» by O. Pritsak. It is concluded that the treatise of Levytsky, created in 1930, significantly corrects the existing ideas about the temporal features of the theoretical Hrushevsky-Studies of the first half of the 20th century.

Key words: Mykhailo Hrushevsky; historiosophical views; theoretical Hrushevsky Studies; «History of Ukraine-Rus'»; reception.

Проблема осмислення теоретико-методологічних візій Михайла Грушевського вже понад століття перебуває у фокусі уваги дослідників його різнопланової спадщини. Така прискіпливість вповні зрозуміла, адже саме від тих чи інших інтерпретативних акцентів (приміром, народник/державник чи новатор/традиціоналіст) залежала особливість вписування фундаментального доробку вченого до українського інтелектуального ландшафту. З огляду на це, вже від перших рецензій на історичні твори М. Грушевського робилися спроби зрозуміти особливості його методологічного, а ще частіше історіософського дискурсів Тельвак В. Теоретико-методологічні підстави історичних поглядів Михайла Грушевського (кінець ХІХ початок ХХ століття). Нью-Йорк-Дрогобич, 2002. 236 с.. Найбільш ґрунтовними вони були у присвячених історику розвідках, написаних із нагоди відзначення його ювілейних датТельвак В. П'ять ювілеїв Михайла Грушевського // Український історичний журнал. 2016. Вип. 2 (№527). С. 4-50. З огляду на жанрову специфіку цих текстів, їм нерідко бракувало полемічності, як і необхідної для таких рефлексій часової дистанції. І лише, як тривалий час вважалося, меморіальна грушевськіана принесла нам перший досвід узагальнення теоретико-методологічної спадщини М. Грушевського як окресленого в часі цілісного інтелектуального феноменуТельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець ХІХ 30-ті роки ХХ століття). Київ-Дрогобич: «Вимір», 2008. С. 356-405..

Йдеться про піонерні для свого часу розвідки знаного історика та діяча західноукраїнського кооперативного руху Іллі Витановича. Витанович І. Михайло Грушевський: історик, соціолог, суспільний діяч // Кооперативна республіка. 1935. С. 7-13. Одна з них з'явилася у 1935 р. на піку вшанування українською галицькою громадою пам'яті Великого Українця. Інша ж, більш спеціалізована, під назвою «З методології й історіографії Михайла Грушевського» була підготовлена для 156-го тому «Записок НТШ». Як дослідив Олег Купчинський Антонович О. [Купчинський О.]. Про 156-й том «Записок Наукового Товариства імені Шевченка», який не вийшов друком у 1939 році // Записки НТШ. Праці історико-філософської секції. Том ССХХІІ. 1991. С. 430-, цей том був сформований у 1939 р., проте з огляду на початок Другої світової війни так і не з'явився друкомі. Під дещо зміненою і більш влучною назвою «Уваги до методології й історіософії Михайла Грушевського» згадана розвідка була надрукована в першому числі знаного діаспорного журналу «Український історик» за 1966 р.В. Тельвак, д.і.н., професор О. Радченко, к. філол. н., доцент, тим самим давши поштовх становленню теоретичної грушевськіани в нашій закордонній історіографії другої половини ХХ ст.

Таке уявлення про темпоральні особливості теоретичної грушевськіани міжвоєнного часу суттєво корегує дослідження, яке відклалося в Центральному державному історичному архіві України, м. Львів (ЦДІАЛ України) у фонді Наукового товариства імені Шевченка (Ф. 309). Йдеться про датований 6 квітня 1930 р. машинопис статті С. Левицького під оригінальною назвою «Die historisch-wissenschaftliche Tatigkeit M.S. Hrusevskys in den Jahren 1914-1930 und die Wandlungen seiner Ansichten uber den Ablauf des ukrainischen Geschichtsprozesses» («Історико-наукова діяльність М.С. Грушевського у 1914-1930 роках та еволюція його поглядів на поступ української історії»).

Опрацювання цього тексту дозволяє говорити про нього як про найбільш раннє у часі спеціальне з'ясування історіософських поглядів автора «Історії України-Руси».

Докладнішої інформації про автора документа ми наразі не знайшли. Як уже йшлося, на першій сторінці вказано, що твір написав Степан Левицький. Певним орієнтиром також є зазначене місце та дата написання студії Берлін, 6.IV.1930 р. У свою чергу, високий теоретичний рівень розвідки та чудова орієнтація у різножанрових текстах М. Грушевського і особливостях їхньої рецепції дозволяє з високою вірогідністю припустити, що її автор був професійним дослідником минулого. Утім, незважаючи на ці обставини, конкретизувати особу С. Левицького поки що не вдалося. Наявні збірки документів та студії, присвячені українській міжвоєнній еміграції в Німеччині, також не містять якихось підказок.

На жаль, в архіві, де відклався документ, відсутня інформація про час та обставини його надходження до фондової збірки.

Достеменно не знаючи особи автора, нам складно реконструювати його мотивацію зацікавлення теоретичними візіями визначного українського історика. Сам він пояснює написання реферату «актуальністю питання української державності та її внутрішніх проблем», з огляду на що буде «особливо цікаво ззовні поглянути на взаємозв'язки між західноєвропейськими ідеями та українською історичною наукою і культурними устремліннями українців, їх критично дослідити і висвітлити».

За змістом цей документ є незавершеним науковим дослідженням. Ба більше, автор навіть не підійшов до аналізу творчості М. Грушевського протягом окресленого ним у назві періоду 1914-1930 рр., зосередившись на осмисленні теоретичних аспектів наукової діяльності історика у попередній довоєнний час. Низка інших моментів (численні закреслення, виправлення, незаповнені виноски тощо) дозволяє говорити, що перед нами уривок чернетки якоїсь більшої задуманої праці. Разом із тим, автор вочевидь розглядав цей уривок як певну змістову цілість, адже на першій сторінці машинопису, застерігаючи власні інтелектуальні права, вказав його обсяг 19 сторінок.

Незважаючи на ці обставини, опублікована нижче студія має для дослідників не лише суто історіографічний інтерес, але й чималу пізнавальну цінність, адже в ній уперше були підняті надалі актуальні питання теоретичної грушевськіани. Так, саме С. Левицький першим серед дослідників виразно наголосив на інспірації теоретичних ідей М. Грушевського геґелівською історіософією; звернув увагу на помітний вплив на його історіографічний дискурс революційних подій 1905 р.; відзначив суттєві методологічні зміни у творчій лабораторії львівського професора, починаючи від сьомого тому «Історії України-Руси» тощо. Принагідно відзначимо, що чимало цих та інших спостережень С. Левицького перегукуються з висновками дослідників історіософії М. Грушевського другої половини минулого століття. Особливо багато історіографічних паралелей можемо провести із ключовими тезами знаної розвідки Омеляна Пріцака «Історіософія Михайла Грушевського». Нагадаємо, що ці студії віддаляє понад 60 років.

Попри згадане історіографічне новаторство, до цього часу стаття С. Левицького не потрапляла в поле зору дослідників творчості М Грушевського. Тим більше це незрозуміло з огляду на те, що інформація про неї була занотована у виданому ще в 2005 р. широко знаному каталозі грушевськіани, яка знаходиться в ЦДІАЛ Украшот. Усе це у підПріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. Київ-Кембрідж, 1991. С. 5-45.Рукописи, документи і матеріали Михайла Грушевського у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові. Каталог / упорядн.: О. Мартиненко. Львів, 2005. С. 175. сумку помітно актуалізує введення до наукового обігу дослідження С. Левицького.

За формою документ є машинописом із численними рукописними правками і примітками. При археографічному опрацюванні розвідки С. Левицького усі розкриті текстові скорочення і редакторські вставки взято у квадратні дужки. Незначні особливості тексту (закреслення, виправлення, надписи над стрічками) не обумовлюються. Згадані в документі назви праць автор писав у лапках і без них, у публікації подаємо скрізь у лапках. Авторські підрядкові покликання залишаємо так, як вони наведені в оригіналі. Наші коментарі позначені римськими цифрами і наведені після документа.

Текст документа переклав із німецької мови кандидат філологічних наук, доцент кафедри практики німецької мови Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Олег Радченко.

Реферат Степана Левицького

«Історико-наукова діяльність М. С. Грушевського у 1914-1930 роках та еволюція його поглядів на поступ української історії» Автор застерігає собі всі права. Передрук навіть частинний не дозволено Цей рукопис 19 сторін[ок] лише для приватного вжитку. Берлін, 6.4.1930. С. Левицький.

СпробаЯ усвідомлюю всі недоліки цього нарису. Та, незважаючи на це, саме зараз з огляду на актуальність питання української державності та її внутрішніх проблем буде, на мою думку, особливо цікаво ззовні поглянути на взаємозв'язки між західноєвропейськими ідеями та українською історичною наукою і культурними устремліннями українців, їх критично дослідити і висвітлити.

«Крім того, у Східній Європі ми знаходимо велику слов'янську націю, що жила на заході вздовж Ельби аж до Дунаю; потім із нею змішались мадяри (угорці). У Молдавії, Валахії і в північній Греції проживають болгари, серби і албанці також азіатського походження, при зіткненнях між народами вони залишилися на цій території як вцілілі залишки варварів. Правда, ці народи заснували королівства і мужньо боролися з різними націями; у плині історії вони як авангард, прошарок між ворожими силами брали участь у боротьбі християнської Європи і нехристиянської Азії, поляки навіть звільнили Відень з-під облоги турків, а частина слов'ян прилучилась до західного Розуму. Однак вся ця маса виключається з нашого огляду тому, що вона досі не виступала самостійним моментом у низці оприявлень Розуму в світі. Чи відбудеться це згодом, нас не цікавить; адже в історії ми маємо справу з минулим»J.W.F. Hegel. Vorlesungen. Berlin, 1848. S. 425..

Це вже доволі відоме висловлювання Геґеля є своєрідним дзеркалом, в якому слід розглядати і досліджувати науковий доробок М. Грушевського і особливо його «Історію України-Руси» разом з усіма її новітніми доповненнями. Без філософії історії Геґеля, без Геґеля в цілому, М. Грушевського взагалі годі інтерпретувати: тільки у світлі філософії історії Геґеля історичні дослідження М. Грушевського постають як завершене ціле від його перших виступів до останніх, до найновіших перемін в його оцінці ходу української історії діагонально через понад 40 років його наукової діяльності.

У той час, як це твердження Геґеля про Східну Європу настільки глибоко вкоренилось у свідомість більшості мислителів і дослідників ХІХ ст., що його усотували серед інших К. Маркс та Ф. Енґельс і відтак забезпечили тезі про «неісторичні нації» майже абсолютне поширення у сучасному робітничому русі та й далеко поза його межами, аж до новітнього часу, то у самій Східній Європі воно не могло пролунати без заперечень і без наслідків. Справді, науковий світ Східної Європи, передусім тогочасної царської Росії, відреагував дуже жваво, але й по-різному. В усіх офіційних і «неофіційних» колах у публічній сфері Російської імперії та в лавах її більш чи менш непримиренних опонентів із революційного табору можна простежити і дослідити дію цього оціночного судження Геґеля, вже не кажучи про революціонування духовного життя, спричинене чи пришвидшене вченням філософа. «Західники» це відоме явище у науковому світі Росії ХІХ століття (здається, інтерес до нього останнім часом знову посилюєтьсяДив.: Русская историческая литература в классовом освещении / под ред. М.Н. Покровского. Москва. 1927.).

У цьому нарисі ми хочемо розглянути творчість одного східноєвропейського історика у рамках одного періоду його наукової діяльності, котрий, однак, у сфері дослідження історичної минувшини являє собою особливий феномен. Це Михайло С. Грушевський найавторитетніший український історик, який зараз працює в Радянській Україні, у Києві, член Української академії наук.

Хоча аналіз діяльності М. Грушевського до 1914 року не зовсім корелює із заголовком нашого нарису, однак скорочений її виклад, розбір її основ та ідей сприятиме кращому розумінню наукової роботи вченого після 1914 року.

М. Грушевський як історик є останньою ланкою когорти своїх попередників українських громадських істориків ХІХ століття, яка, охоплюючи таких істориків-етнографів, як М. Максимович, І. Срезневський, а також М. Костомарова та В. Антоновича, знаходить завершення у т. зв. Київській школі української історіографії '. Проте молодий історик уже після перших публікацій у 1890-х роках швидко зайняв особливе місце в історичній науці тогочасної Росії як учений, котрий прокладає нові шляхи у дослідженні української минувшини.

В основі творчості М. Грушевського лежить унікальний синтез результатів столітніх досліджень української історії, досвіду великоросійської історичної школи та жаги до праці визначної особистості усе це стимульоване зовні оточенням і до того ж натхненне Геґелем.

Ми б здійснили наругу над працями М. Грушевського, якби спробували втиснути їх чи його самого в якусь російську історичну школу, він стоїть поза ними усіма. Більш того: М. Грушевський самотньо височіє й на терені української історіографії. Але про це згодом.

Зв'язки між філософською спадщиною Геґеля та українськими історіографами згадував іще професор М. Яворський у своїх «Дослідженнях західноєвропейських впливів на формування ідей соціального руху в Україні у другій і третій чверті ХІХ століття»Див.: M. Jaworsky, Betrachtungen tiber die west-europaischen Einfltisse auf die Ideengestaltung der sozialen Bewegung in der Ukraine im zweiten und dritten Viertel des XIX. Jahrhunderts, in: Osteuropaische Forschungen, Neue Folge, Bd. 6, S. 88ff..

Але якщо деякі українські історики творили, більшою чи меншою мірою захоплюючись ідеями Геґеля, і до М. Грушевського, то саме ранні праці й історико-філософські погляди М. Грушевського чітко і недвозначно проявили визначальний вплив німецького філософа.

Беручи до уваги історичне минуле і тогочасну дійсність (політично-економічне становище українського народу і його соціальну структуру), М. Грушевський вочевидь з огляду на оцінку Геґелем Східної Європи та її усотування його послідовниками поставив собі за мету перенести установлену Геґелем східну межу західної цивілізації далі на схід, тобто, спираючись на факти історичної минувшини України (Південної Росії), почерпнуті з наукових напрацювань і висновків власних досліджень та досліджень попередників щодо української історії, її основ і співвідношень з історією прилеглих земель і сусідніх народів, спростувати тезу Геґеля і водночас довести, що населення і територія України з усіма її історико-культурними надбаннями також належить до сфери західної у розумінні Геґеля культури. Визначальною при цьому була приналежність М. Грушевського до українського народу, який разом з іншими національними рухами таврувався і переслідувався урядом царської Росії за «зрадництво».

Якщо лаконічному твердженню Геґеля про історичну «меншовартість» Східної Європи протиставити справжню історію цих земель, якщо уявити, яке враження воно справило на ґрунтовного, діяльного знавця цієї історії, до того ж з часу виникнення цього судження пройшло понад півстоліття, і «слов'янська нація», якою її знав Геґель, уже була не цілісним утворенням, а велетенською «тюрмою народів», то припущення щодо цілей Грушевського можна з великою певністю вважати достовірним.

Звісно, не можна забувати і про вплив безпосередньої актуальної дійсності на хід і напрямок досліджень М. Грушевського та на виникнення його «Історії українського народу». Можливо, цей вплив був навіть сильнішим, ніж вважається.

Історія форм державності відіграє у дослідженнях української минувшини М. Грушевського другорядну роль, а інколи він, здається, взагалі залишає її поза увагою.

Як у висловлюваннях Геґеля про германський світ, так і в написаній М. Грушевським українській історії носієм останньої на території так званої Південної Росії чи Малоросії та її окраїн, що відрізані від неї кордонами різних держав, виступає український народ як сукупність соціальних класів. Перед нашими очима постає образ нації, яка має тисячолітню духовну і набагато давнішу матеріальну культуру, тож усім своїм єством руйнує означену Геґелем межу на Сході Європи і претендує на належне місце у світовій історії поряд з іншими «історичними» народами західного культурного простору. Водночас цей образ піддає нещадній критиці фетишизовану тезу про «єдність» великої слов'янської нації європейського Сходу і прагне її спростувати.

Своє бачення народу як рушійної сили української історії М. Грушевський представив в інавгураційній лекції, прочитаній іще в 1894 році у Львівському університеті, приблизно так: «Народ, маса народня, звязує все в одну цілість і є й повинен бути альфа й омега історичної розвідки. Він із своїми ідеалами й змаганнями, із своєю боротьбою, поспіхом і помилками є єдиний герой історії. Зрозуміти його стан економічний, культурний, духовний, його пригоди, його бажання та ідеали є мета нашої історії. Політично-громадський устрій звичайно не відповідає тим ідеалам. Устрій державний по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки він впливав на стан народу, оскільки сам підпадав впливові громади та оскільки відповідав її бажанням і змаганням»Цит. за: Акад. Д. І. Багалій. Нарис історії України на соціяльно-економічному ґрунті. Т. І. 1928. С. 77..

Звісно, у декого може виникнути обґрунтоване питання: чи не постане при такій апріорній установці дослідника однобічна щоб не сказати спотворена картина історичної минувшини? Такий закид цього не можна залишати поза увагою доволі часто використовували у полеміці з історіографією М. Грушевського в якості «важкої артилерії». Попри те, що він випливає з чисто ідеалістичного світогляду з переконання в необмежених можливостях оперування матерією на власний розсуд, він нівелюється і тезисом М. Грушевського про підґрунтя історичного процесу. Щоправда, цей тезис застосовувався до найдавнішого періоду історії українського народу з певними обмеженнями, та це тут значення не має.

М. Грушевський стверджує, що український народ провадив самостійне політичне життя лише у найдавнішу добу свого існування. Від XIV ст. останній опинився у складі інших, чужих держав і відтак або був пасивним об'єктом чужої влади, або стояв до неї у більш чи менш вираженій опозиції. український історичний науковий грушевський гегелівський

«Єдино можливою історією українського народу того періоду є відтак його соціально-економічна історія і його духовна історія. Відповідно незалежно від будь-яких принципів історичного дослідження і заради кращого розуміння належне місце має бути відведене соціально-економічним і культурним процесам минулих часів, як історичних, так і доісторичних»Geschichte des ukrainischen Volkes (нім.). Том І. С. 15..

«Факти залишаються у тому ж вигляді, в якому існували, в якому уявляються крізь призму багатовікової історичної традиції: ідея їх тлумачить, але не перетворює», так писав у червні 1837 року автор передмови до першого видання і редактор «Лекцій з філософії історії» Ґ.В.Ф. Геґеля. Замість традиції М. Грушевський надав слово самим фактам після того, як вони витримали перевірку критичного дослідника. І ці історичні факти подавались ним не просто як статистичні дані, а принагідно аналізувались й тлумачились обставини їхнього виникнення і зникнення. Це робилося з метою встановлення і дослідження їх зворотного впливу на епоху.

Сказане стосується передусім першого циклу його «Історії України-Руси», тобто томів І-ІІІ[Виноска без тексту]., які склали основу критичного викладу політичних відносин у томі IV.

Уже в першому томі історії М. Грушевського, у «Вступних замітках», прочитується історично-наукове ставлення автора до історичної минувшини України[Виноска без тексту].. Тут, посилаючись на потребу врахування насамперед соціально-економічних і культурних процесів українського історичного і доісторичного минулого, він наголошує на необхідності окремішнього розгляду історії різних націй Росії.

Більш лаконічно і наглядно позиція М. Грушевського щодо названої проблеми сформульована у трьох важливих розвідках[Виноска без тексту]. [Виноска без тексту]., що вийшли у світ в одному збірнику в Петербурзі^{11 V}. (Майже одночасно М. Грушевський видав їх під ідентичними заголовками у Львові у формі окремих брошур).

У першій праці під назвою «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства» М. Грушевський відмовляється від узвичаєної схеми «російської» історії, оскільки такої загальної історії немає, не було і бути не може, як немає і «общерусскої» нації. Щонайбільше, на його думку, може йтися про історію східного слов'янства або всіх «руських народностей, кому охота їх так називати».

Відповідно до свого переконання у необхідності остаточної фіксації власне українського історичного процесу, М. Грушевський пропонує відтак «реформу»Надрукована у Росії у 1904 році! російської історіографії задля правдивого висвітлення історії великоросійського народу, його політичного і культурного життя замість усталеного доти змішування історичного поступу великоруського, українського та білоруського народів, що помилково іменується лише «російською» історією. Щойно так звана російська історія чесно і послідовно реформується в історію великоруського народу, його політичного і культурного життя, тоді переконаний М. Грушевський сама собою надійде черга українсько-руського і білоруського народів зайняти належні їм місця у світовій історії поруч з великоросами. Однак першочергово вважає М. Грушевський слід позбутись вигадки, що великоросійська історія, яка повсюдно узаконена в якості «русскої», є саме «общерусскою» історією.

У двох інших статтях М. Грушевський деталізує сферу свого дослідження. У розвідці «Спірні питання староруської етнографії» він розглядає проблему ґенези східнослов'янських племен та їх угрупувань на території Київщини у Х-ХІІІ століттях у контексті знову актуалізованої проф. Шахматовим теорії Погодіна про великоросійське походження цих народностей, котрі начебто згодом під натиском турків утекли на північ і звільнили простір для пізнішої колонізації зі сторони заходу.

М. Грушевський відкидає ці міркування і відстоює власне уявлення про праслов'янське заселення Київщини, зазначаючи, що виникнення трикутника Київ Чернігів Переяслав слід датувати значно раніше за усі історично підтверджені дані і передання.

Важливою є і третя стаття під назвою «Етнографічні категорії й культурно-археологічні типи в сучасних студіях Східної Європи»[Виноска без тексту]., яку до певної міри можна вважати продовженням чи розширенням попередньої. Предметом дослідження тут виступають гіпотези про походження і поширення (так званої домікенської) культури на території України з її розмальованим глиняним посудом, а також значення таких культур, як культура кіммерійців чи неврів, для східноєвропейських студій.

У згаданих трьох об'ємних розвідках М. Грушевський полемізував з офіційними науковцями царської Росії і відстоював власне бачення походження і розвитку українського народу, а також науково обґрунтовував свої історичні дослідження на цьому терені.

У контексті цих статей впадає в око діаметрально протилежне становище «противників». З одного боку знаходиться велика кількість озброєних начебто кращим науковим апаратом й усіма можливими допоміжними засобами учених, котрі будучи, так би мовити, опорою «традиції» не відчувають жодних обмежень чи навіть отримують максимальне сприяння у проведенні своїх студій в інтересах «великої слов'янської нації» та її єдності. А з іншого «аутсайдер», «націоналіст», віддалений від наукових джерел свого дослідження, який може розраховувати лише на себе, з якого тихенько посміюються, на якого не насідають хіба що охоронні відділення, на науковій стезі якого створюються усі можливі перепони. Ця різниця надто разюча, щоб мовчки залишити її поза увагою, більш того: на ній слід знову і знову наголошувати, щоб показати ті засоби, якими можна перешкоджати об'єктивно серйозним науково-дослідним роботам, принижувати цілі незручні культури, стримувати їхній розвиток задля кінцевої мети замінити їх на культуру національно споріднених сусідів. Так тоді і робилося.

Разом узяті, ці три статті становлять суттєве продовження якщо не завершення історичних досліджень М. Грушевського, здійснених перед російською революцією 1905 р. (Стаття про етнографічні категорії, наприклад, датована 2(15). ХІ. 1903).

Окрім того, їхня публікація може слугувати зовнішньою ознакою того, що первинне бачення найдавніших часів української історії, виникнення українського народу та його історичного розвитку на соціально-економічному ґрунті коротко кажучи: погляди М. Грушевського на український історичний процес, його перебіг і доцільність його висвітлення досягли на цьому етапі свого довершення. Здається, цим же шляхом прямували і концепції М. Грушевського щодо соціальної структури українського народу, щодо «духу» української нації і соціального прошарку, що втілює цей «дух», справжнього носія історичного поступу. Показовим є, серед іншого, розгляд найдавнішого періоду української історії у перших 4 томах його «Історії України-Руси», які вийшли у світ між 1898 і 1903 роками (перше видання). Вони охоплюють часи до 1340 р. (І-ІІІ том); політичні і культурні зв'язки детально представлені аж у VI томі. Загалом можна констатувати факт, що соціально-економічні процеси, з історичної точки зору, не лише досліджуються і відображаються хронологічно, але й складають передній план наукового викладу. Зміст і побудова інших томів, що були видані пізніше, відрізняються від томів до

1905 р. (це видно навіть неозброєним оком). Тут культурно-історична складова постале на духовному світі, на свідомому бутті духовне життя, тобто похідна від соціально-економічного минулого й оперта на його матеріальну основу картина української історії розглядається майже в чисто ідеалістичному ключі й представлена як більш суттєвий, визначальний фактор історичних подій.

Передмова М. Грушевського до VII тому «Історії України-Руси», що містить опис трьох циклів, на які він сам розділив свою працю, повністю підтверджує наведені вище припущення.

Перший цикл включає томи І-ІІІ: передісторію українського народу і його земель, виникнення, розвиток і занепад Київської держави і її спадкоємця - Галицько-Волинського князівства, а також тих форм соціального, культурного і національного життя, які розвивались у рамках цих державних утворень до середини XIV століття. Другий цикл (також 3 томи: IV-VI) охоплює історію деструкції і занепаду українського життя під пануванням Польсько-Литовської держави у XIV-XVI століттях.

До третього циклу (1909!) мають увійти три або чотири томи - від VII до IX чи X. Він присвячений історії національного відродження, яке завдяки новому соціально-національному фактору - козацтву - об'єднало у тісний зв'язок усі соціальні прошарки населення на національному, детально не диференційованому українському ґрунті і втілило суспільні прагнення й ідеали українського соціального організму. Унаслідок постійної конфронтації з зовнішніми і внутрішніми перешкодами й конфліктами це козацтво вибилося з сил і зазнало краху на полі бою, залишивши по собі лиш уламки надій, які український народ плекав протягом століть борні Дозволю собі кілька критичних зауваг до цієї передмови. Очевидно, вона мала на меті стати для читача орієнтиром у прослідковуванні ходу думок автора і полегшити проникнення в сутність історичного викладу М. Грушевського. Лише у закостенілому, мислячому формально-юридичними поняттями мозку могла виникнути ідея зліпити з цієї передмови певну «схему» української історії, порівняти її з тріадою Геґеля та ще й наважитись звинуватити майстра у такій нісенітниці, додавши зверху «наукову» примітку, що той «уже» сам відмовився від своєї схеми й публічно визнав поразку. Цінність міркувань цього вочевидь марксистського історика полягає в застосуванні тріади Геґеля до конструкції такого статичного поняття, як звичайна схема. - Окрім цього важливо констатувати, що сам М. Грушевський ніде у своїх творах не дає приводу для розмови про власну схему історії. Він постійно говорить про історичний процес, про вивчення останнього - і все! Як він його розуміє - це і є вирішальне питання, як і питання правильного означення носія і особливо рушійних сил цього процесу. Та незважаючи на це, звідкись раптом узялась фразочка «з точки зору геґелівської тріади» і внесла дуже багато плутанини і біди в українську історіографію..

Російська революція 1905 року природно мала значний вплив на весь національно-визвольний рух в Україні, оскільки її хвилі прокотились усією тогочасною Південною Росією, а в широкій громадськості соціальне було поставлено в один ряд з національним. Український національно-революційний рух, прагнення до визволення надвеликої більшості українського народу - котрий через державну економічну і демографічну політику здебільшого марно намагався прогодувати себе з сільського господарства. зустрівся під час цієї революції з іншою соціальною силою. яка підкорювалась пануючому режиму і завдяки поширюваній ним культурі мала інакше національне обличчя. переслідувала великоросійські цілі. підпорядковувалась «общерусскому» організаційному центру і боролась за знищення інших національних. «сепаратистських» центрів. які не цікавились проблемами поза межами своїх національних територій. Мова йде про російський робітничий рух в Україні з його класовою боротьбою. який. виступаючи революційним фактором. у конфронтації з царизмом висунув докази безґрунтовності теорії національної гомогенності навіть стосовно історичного минулого. Нівелюючи. з іншого боку. національне питання і національні рухи поневолених «неісторичних» народів. він проголошував різноманітні націонал-нігілістичні теорії на кшталт пізнішого «люксембургіанства», які паралізували і придушували революційні сили з різних національних таборів.

В одній зі статей М. Грушевського 1906 рокуПроф. М. Грушевский. Украинскій вопрос: Статьи. Москва. 1917. натрапляємо на цікавий пасаж. що проливає світло на позицію автора і водночас може вважатись симптоматичним для періоду після 1905 року.

«З огляду на все більшу урядову реакцію й неможливість проводити легальну політичну і суспільну діяльність найімпульсивніші елементи українського суспільства приставали до тогочасних революційних течій Росії і висували на перший план інтереси політичної боротьби. Вони були схильні нехтувати національними потребами і відкладали їх «на наступний день після перемоги над самодержавним режимом». З огляду на непереборні перепони. що ставилися українству в Росії. ті люди. які не допускали такої легковажності й цінували розвиток національної течії суспільного руху. поступово [...] переносили свою літературну. почасти й громадську діяльність за межі Росії [...] у сусідній Львів.

Між тим. урядові репресії проти українства. з одного боку. і ненаціональний (часто навіть антинаціональний. централістичний) характер революційних рухів з іншого, змушують іншу частину українського суспільства принципово виключити з найближчої програми українства завдання політичного характеру і звести її до завдань суто культурних».

Бурхлива реакція післяреволюційної доби в Росії між 1905 роком і [Першою] світовою війною залишила глибокий слід у духовному житті народів Росії. Революційна практика. жорстокість кривавих битв. терор. нова хвиля національного нігілізму. руйнація ідеї «безкласового суспільства» усе це спричинило втечу від суворої дійсності у світ ідеалів (хто міг собі таке дозволити).

Зараз неможливо дослідити. наскільки. скажімо. національний нігілізм революційного руху 1905 року посприяв тому. що в історичних працях М. Грушевського ідея єдності нації стала завуальовано наголошуватись сильніше. ніж доти.

Однак факт залишається фактом: історичні розвідки М. Грушевського. що були написані після 1905 року і видані ще перед світовою війною. суттєво спричинились до формування тієї «національної свідомості». яка після 1917 року переросла у справжню екзальтацію середньовічного козацького романтизму і дала привід самому вченому написати навесні 1920 року наступні сповнені гіркоти рядки:

«Українська інтелігенція повинна була відповідно зложити свою програму і тактику, так щоб політичні й національні домагання, котрі належало задовільнити в процесі революції, являлись побічними завданнями при розв'язанні соціально-економічної проблеми... [...] Жаль, що українська інтелігенція не витримала революційного іспиту, в значній часті відскочила від народу, вдарилась в контрреволюцію і антисоціалізм»

Коментарі

У т. зв. Київській школі української історіографії йдеться про київську історичну школу Володимира Антоновича, створену при Київському університеті у 1880-х роках з учнів і послідовників українського вченого. Зокрема, до неї належали такі відомі історики, як Д. Багалій, П. Голубовський, Н. Молчановський, М. Грушевський, О. Грушевський, М. Довнар-Запольський, В. Данилевич, І. Лінниченко, Д. Дорошенко, В. Базилевич, Н. Полонська-Василенко, П. Смирнов, П. Іванов, О. Оглоблин та ін. Як професор Київського університету, В. Антонович протягом 1880-90-х років провів значну роботу щодо заохочення талановитої молоді до дослідницької діяльності в галузі середньовічної і ранньомодерної історії України шляхом залучення її до участі в археографічних експедиціях, до праці в архівах, через добір за певним планом тем для конкурсних і дипломних робіт, магістерських і докторських дисертацій, рекомендації результатів їхніх наукових розробок до друку в журналах «Киевская старина» та «Университетские известия». Завдяки цьому, протягом досить короткого часу вдалося здійснити низку монографічних досліджень з історії окремих регіонів та земель України й Білорусі, реалізовуючи на практиці ідею М. Костомарова про землю («область») як політичну одиницю. Саме тому київська школа спочатку характеризувалася як «обласна», хоча наукові інтереси її представників виходили далеко за межі історико-географічних досліджень. Зосереджуючись на широкому спектрі політичної і духовної історії та історії соціальних відносин, учні В. Антоновича (наприклад, М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, Д. Багалій) виступили фундаторами власних шкіл, відкрили нові напрями дослідження українського минулого. Спільними для них були комплексність дослідження, ґрунтовність джерельної бази та наукового апарату розробок, глибоке проникнення в суть проблеми. Про впливи В. Антоновича на М. Грушевського докл. див.: Винар Л. Ранні історичні праці Михайла Грушевського і київська історична школа В. Антоновича // Український історик. 1966. №3-4. С. 26-32; Ситник О. Роля Володимира Антоновича у формуванні Михайла Грушевського як історика // Український історик. 1991-1992. №№3-4/1-4. С. 169-178; Гирич І.М. Грушевський та В. Антонович: творчі контакти та суспільно-політичні погляди // Академія пам'яті професора Володимира Антоновича. Київ, 1994. С. 133-160; Кіян О. Володимир Антонович: історик й організатор «Київської історичної школи». Київ, 2005. 492 с.

...його «Історії українського народу» під цією назвою вийшов німецькомовний переклад першого тому «Історії України-Руси» (Hrusevskyj Michael. Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes. Leipzig: Teubner, 1906. I Band. 754 s.).

... лекції, прочитаній іще в 1894 році у Львівському університеті йдеться про інавгураційну лекцію М. Грушевського, котра згодом була опублікована у вигляді статті: Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Руси, виголошений у Львівськім університеті 30 вересня 1894 р. // Записки НТШ. Львів, 1894. Т. IV. С. 140-150.

...автор передмови до першого видання і редактор «Лекцій з філософії історії» Ґ. В. Ф. Геґеля йдеться про передмову: Ганс Эдуард. Предисловие издателя // Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии истории. СПб.: Наука, 1993.

... що вийшли у світ в одному збірнику в Петербурзі йдеться про видання: Статьи по славяноведению. Выпуск І. Под редакцией ординарного академика В.И. Ламанского. Издание второго отделения Императорской академии наук. С.-Пб, 1904.

...цього вочевидь марксистського історика йдеться про слова українського історика Федора Олександровича Ястребова (1903-1973), наведені ним у рецензії: Ястребов Ф. Тому дев'ятого перша половина // Прапор марксизму. 1930. №1. С. 133-148.

...«люксембургіанства» люксембургіанство революційно-марксистська течія в соціал-демократичному, а потім комуністичному русі, що протистояла, з одного боку, пробуржуазній політиці ревізіоністської соціал-демократії, а з іншого тоталітарно-авторитарним напрямам у комунізмі. Його засновником була німецька радикальна соціалістка Роза Люксембург.

Далі С. Левицький цитує уривки статті, опублікованої під назвою «Рух політичної і суспільної української думки в XIX столітті». Виділення його.

Перше речення цитованого пасажу взято зі статті «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання», друге зі статті «На село! (Чергові завдання української трудової інтелігенції)». Обидві розвідки були опубліковані в органі закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів журналі «Борітеся поборете!» в числах за червень-липень і вересень 1920 р.