Порівняння справи СВУ (1929-1930) та операції КДБ "Блок" (1972)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького

ПОРІВНЯННЯ СПРАВИ СВУ (1929- 1930) ТА ОПЕРАЦІЇ КДБ “БЛОК” (1972)

Петік Я.О., магістр (філософія),

старший науковий співробітник

Київ

Анотація

В статті аналізуються два судові процеси - справа Спілки Визволення України (1929-1930) та справа операції КДБ “Блок”. Підкреслено схожість двох справ за направленістю (проти української інтелігенції), а також висвітлено, як за допомогою обох процесів радянські партійні та безпекові органи намагалися маніпулювати думкою світової громадськості щодо національної опозиції в країні. судовий блок спілка маніпуляція

Процеси схожі але не ідентичні. Основна різниця полягає в методах дій чекістів в обох випадках. “Блок” був перш за все направлений на те щоб припинити будь-яку творчу та правозахисну діяльність українських дисидентів покоління шістдесятників, а справа СВУ більше стосувалася маніпуляції суспільною думкою щодо опозиції в СРСР.

Проаналізовано ці схожості та різниці, а також висвітлено політичні та культурні наслідки.

Ключові слова: історія України, справа СВУ, дисиденти, шістдесятники, КДБ, ДПУ, репресії, українська культура, правозахисний рух.

Annotation

COMPARISON OF THE IED CASE (1929-1930) AND THE KGB OPERATION “BLOK” (1972)

Petik Y. O., magister (philosophy), senior research fellow Museum for prominent figures in Ukrainian Culture of Lesya Ukrainka, Mykola Lysenko Panas Saksagansky, Mykhailo Starytzky (Ukraine, Kyiv)

The paper analyzes two legal cases - the case of SVU (1929-1930) and the case concerning KGB's operation “Block”. The similarity of two cases is emphasized in the aspect of the prosecution's direction (against the ukrainian intellectuals) and also the manipulation of social opinion of the world's society by soviet security services is shown.

The cases are similar though not identical. The main difference lies in the methods chosen by chekists for each of the cases. “Block” was aimed first of all at stopping any creative and legal activity of the Ukrainian dissidents of the “sixties” generation while SVU was more about manipulation of the society's opinion about the opposition in the USSR.

These differences and similarities are analyzed as well as cultural and political consequences.

Keywords: history of Ukraine, SVU case, dissidents, “sixties generation”, KGB, GPD, persecutions, Ukrainian culture, human rights movement;

Вступ

Органи державної безпеки СРСР вчинили на території України багато різноманітних правопорушень та злочинів [3]. Штучний голод (Голодомор) 1932-1933, масова примусова депортація 1941, розстріли без суда та слідства (або за рішенням “трійок”) 19371938, примусова колективізація в 20-ті роки, цензурні утиски та психологічний тиск на підозрюваних в часи “застою” тощо.

Більшість цих “заходів” були направлені против певних великих груп населення і знаходились в загальному руслі колонізаторської політики Москви щодо України. Великі полі- тико-економічні зміни в метрополії супроводжувались перестановками та відповідними змінами в безпековій політиці “на місцях”. Серед різноманітних кампаній політичних переслідувань особливо виділяються акції направлені конкретно проти українських інтелектуалів, інтелігенції.

Історично склалося так, що саме українська інтелігенція відігравала надзвичайно важливу роль у формуванні та управлінні національним рухом, який був пріоритетною “проблемою” для органів державної безпеки протягом всього існування СРСР. Поети та письменники розвивали національну культуру, кидали виклик офіціозу та ставали духовними вождями борців за незалежність. Вони були інакодумцями. Тому саме контроль цієї соціальної верстви був надзвичайно важливим для КДБ.

Серед згаданих кампаній можна виділити такі епізоди, як справа Спілки Визволення України (СВУ), яка слухалася в 1929-1930 роках [10, с. 37] та справу щодо операції КДБ “Блок”, яка відбулася в 1972 році [12]. Ці справи водночас і різні і схожі, і саме тому буде цікавим проаналізувати їх взаємовідношення.

Справа СВУ стосувалась міфічної організації українських націоналістів - Спілки Визволення України - які начебто планували повалення радянської влади шляхом іноземної військової інтервенції та встановлення та території України фашистської диктатури. Доказів дійсного існування організації надано не було, а сама справа була направлена проти українських інтелектуалів старого покоління, багато з яких були пов'язані з урядом УНР та Симоном Петлюрою.

Серед засуджених були такі постаті як Сергій Єфремов, Людмила Старицька-Черняхівська, Йосип Гермайзе, Зіновій Моргуліс тощо.

Багато з обвинувачених були вченими, письменниками, представниками наукової та творчої інтелігенції. Дослідники також пов'язують цей процес із остаточним згортанням політики українізації і фактичним винищенням діячів інтелігенції (навіть прорадянської), які сприяли цій політиці [9].

Операція КДБ “Блок” та супутні каральні акції відбулася набагато пізніше, в 1972 році. Це була одна з так званих “нагінок” КДБ на українську національну інтелігенцію. Таких кампаній було декілька, але саме “Блок” був однією з найпотужніших. В результаті цієї акції майже всі українські інтелектуали покоління “шістдесятників” опинилися в місцях позбавлення волі або “під ковпаком” секретних служб. На кілька років було знищено мережу розповсюдження “самвидаву” [12].

У кампаній були схожі наслідки для культурного простору і схожі методи. Справа СВУ ще не характеризувалася масовими розстрілами як пізніші справи 30-их років - в центрі уваги був скоріше ідеологічний контроль та медійний розголос. “Блок” також був направлений на маніпуляції міжнародною думкою та підрив закордонних зв'язків українських інтелектуалів. Отже, цікаво буде проаналізувати ці дві справи з огляду на наведені факти.

Перебіг подій. В 1923 році радянська влада проголосила курс на так звану коренізацію в підконтрольних національних республіках, включно з Україною. Коренізація включала в себе використання національних кадрів у державному будівництві і в партійних структурах, розвиток національних мов та культур, надання певної творчої свободи митцям тощо.

Дослідники вважають, що курс на корені- зацію був спричинений недостатнім контролем політичного життя в національних республіках, особливо в Центральній Азії [5, с. 81]. Побачивши, що влада вислизає з рук і ситуація стає дедалі більше нестабільної, радянські державні діячі вирішили діяти більш витонченими методами і надати простір для розвитку національної культури. З одного боку це привертало на бік влади багато кадрів, з іншого боку виявляло інакодумців в радянському суспільстві, що могло і було використано пізніше на процесах подібних процесу СВУ.

В українському контексті коренізація (яка дістала назву “українізація”) почала розвиватися особливо вдало. Виникла ціла плеяда молодих талановитих митців, які мали про- радянські політичні погляди але плекали національну культуру. З іншого боку діячі “покоління УНР” також стали знаходити себе в новому суспільному устрої. Пізніше майже всі вони були знищені репресіями. Це покоління української інтелігенції в наступні історичні періоди будуть називати “розстріляним Відродженням” [9, с. 11].

Цікаво порівняти покоління “розстріляного Відродження” та так званих шістдесятників.

Шістдесятники були поколінням громадських та мистецьких діячів СРСР, які досягли піку творчого розвитку в шістдесятих роках ХХ століття (звідси і назва руху). Шістдесятники була активні і в метрополії і в інших національних республіках, їх діяльність була пов'язана з дисидентським рухом загалом, а також з захистом прав людини та феноменом “самвидаву” Саме ці активісти та близькі до них люди були головною ціллю операції “Блок”.

В Україні рух шістдесятників набув виразного національного та дисидентського забарвлення. Поети, критики, письменники, митці та громадські діячі єдналися для того щоб протистояти дискримінації та порушенню прав людина, а також утисків щодо національної культури. Вони писали та розповсюджували “сам- видав”, створювали групи для обговорення актуальних культурних та політичних подій, вели роботу з юридичного захисту населення.

Цікавою деталлю було те що, дуже мало з представників шістдесятників, особливо спочатку, до розгортання кампанії цькування та репресій, сповідував відверто антирадянські погляди. Навпаки, наприклад, Іван Дзюба був комуністом, який вірив в ідеали партії. Дзюба здійснив атаку на антинаціональні утиски опублікувавши надзвичайно відому працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, де обстоював важливість змін в галузі радянської національної політики спираючись на радянське законодавство та праці Леніна [6, с. 15].

Це здається наївним людям знайомим з перебігом жорстокої ідеологічної та політичної боротьба всередині самої Партії, але на той час багато хто з шістдесятників вірив, що таким виступом може щось змінити в країні. Пізніше, на початках Незалежності, деякі з представників руху перейдуть в нову українську політику.

Для Дзюби його виступ, не дивлячись на широкий розголос в суспільстві та за кордоном, закінчився погано. КДБ почало сильно тиснути на інтелектуала та його родину. а після чергового виступу, діяча засудили до строку в таборі, і врешті решт змусило публічно зректися своєї позиції щодо національного руху та культури.

Так само, діяльність із захисту прав людини проводилася в руслі законів та норм СРСР. Але сам факт виявлення порушення норм та законів СРСР самими судами та офіціозом країни був надзвичайно шкідливим для міжнародного престижу та внутрішньої безпеки радянського устрою.

Каральні органи прямо стверджували, що весь дисидентський рух разом з чисто культурницьким крилом фінансується і управляється закордонними антирадянськими центрами і його активність направлена виключно на послаблення позицій СРСР на міжнародній арені. Схожі ідеї керували діями чекістів під час операції “Блок”.

Велика кількість шістдесятників загинула під час кількох серій репресивних кампаній органів держбезпеки проти них. Помер в тюрмі Василь Стус, багато років в таборах провів В'ячеслав Чорновіл, була знищена репутація та соціальний статус Івана Дзюби. Так званих “нагінок”, тобто широкомасштабних кампаній спрямованих проти української інтелігенції було кілька, і операція “Блок” серед них є однією з найпотужніших.

Схожа доля двох поколінь української інтелігенції, шістдесятників та діячів українізації, юридична та політична схожість судових процесів наштовхують на думку порівняти ці дві події. Таке порівняння дасть плоди як для розуміння обох індивідуальних подій, так і радянського періоду в історії країни загалом. Власне, цьому порівнянню і присвячена дана стаття.

Отже, як розгорталась справа СВУ? З травня 1929 року по січень 1930-го ДПУ заарештувала кілька сотень українців, які так чи інакше мали відношення до дореволюційного національного руху або були діячами, які мали стосунок до українізації. Серед заарештованих були вчені, члени Всеукраїнської академії наук (ВУАН), священнослужителі, громадські та культурні діячі.

Серед них були Людмила Старицька-Чер- няхівська та її чоловік Олександр Черняхів- ський [11, с. 21]. Старицька, донька відомого українського класичного драматурга, письменника, поета та театрального діяча Михайла Петровича Старицького, працювала в уряді УНР, де займалася культурницьким напрямом. Її арешт та справа симптоматичні оскільки характеризуються справу СВУ, як направлену суто проти інтелігентів які діяли до Революції або в структурах Української Народної Республіки.

На цей раз суд обійшовся з подружньою парою “м'яко” - термін тюремного ув'язнення був замінений висилкою в Сталіно (нині Донецьк). На жаль, сім'я Старицької-Черняхів- ської фактично не пережила наступні хвилі репресій - в тридцятих роках єдина донька пари Вероніка Черняхівська була арештована та розстріляна, а в 1941 році сама вже похилого віку Людмила Старицька була відправлена в заслання в Казахстан в товарному вагоні. Цю поїздку літня жінка не пережила.

Справа СВУ мала широкий розголос в тому числі за кордоном. Дослідники підкреслюють негативний вплив на рейтинги прорадянських сил судилища в суспільній думці сусідньої Польщі. Самі чекісти широко освітлювали процес, навіть робили пряму трансляцію засідань по радіо. Суд відбувався в приміщенні Харьківської Опери і на нього видавали спеціальні перепустки, як на театральну виставу [10, с. 37].

Дослідники історії радянських репресій зазвичай підкреслюють, що справа СВУ нетипова для ДПУ, оскільки лише кілька з обвинувачених отримали великі тюремні строки, а більшість отримала малі або заслання. Втім, в радянському суспільстві того часу бути фігурантом подібного процесу також означало цілковиту “соціальну смерть”. Дуже важко чи практично неможливо було знайти роботу, неможливо було продовжувати публікуватися чи вести творчу діяльність.

Схожа ситуація була і з репресіями в 70-ті роки. Порівнюючи репресії часів Сталіна та 60-80-их років може здатися, що пізніші кампанії були значно м`якіші. Це спірне питання, адже феномен “соціальної смерті” був застосовуваний до переслідуємих осіб в ці роки навіть в більшій мірі ніж в 30ті.

Під час активних слідчих дій, чекісти не давали підозрюваним влаштуватися на роботу, виїхати з міста, обривали суспільні зв'язки та зривали будь які творчі заходи чи проекти. Частими в цей період ставали альтернативні тюремному строку покарання - поміщення підозрюваного до психлікарні. Одночасно з цим чинився шалений психологічний тиск. Обшуки, провокації, погрози, а разом з цим обіцянки великих грошових та соціальних преференцій за умови зречення попередніх політичних поглядів і співпраці з “органами”.

Симптоматична подальша доля учасників кампанії проти СВУ. Двох державних обвинувачувачів розстріляли в 1937-ому, а голову судового процесу Антона Приходька - в 1938ому. Цікава справа Приходька оскільки він в минулому мав відношення до руху “боротьбистів”. Боротьбисти були прорадянською українською партією, які мали особливі погляди на національний розвиток культури та багато в чому вплинули на процес українізації [7].

“Боротьбисти” та їх діяльність є окремою надзвичайно цікавою темою для дослідження, щодо тематики даної статті примітним є той факт, що справа СВУ була своєрідним пробним “лакмусовим папірцем” для прорадян- ських сил українському суспільстві. Досвідчені партійці усвідомили це і вирішили виступити однозначно на стороні обвинувачення для того щоб врятувати себе та, можливо, українську справу, для “майбутніх часів”. Втім, це виявилося марним.

Великий відсоток обвинувачуваних по справі СВУ було заарештовано пізніше, в 30ті роки, і розстріляно або засуджено до серйозних тюремних строків. Схожей феномен був характерний і для “нагінок” КДБ в пізніші роки - якщо людина попадала в поле зору каральних органів один раз, з нею “працювали” і в подальші кампанії.

Як же розгорталася операція КДБ “Блок”? В кінці 1971 року в Київ завітав студент з Бельгії, син емігрантів з Галичини, Ярослав Добош. Невідомо чи був він завербований КДБ заздалегідь чи був просто людиною, яка опинилася не тому місці не в той час і була майстерно використана для масштабної провокації.

Органи держбезпеки встановили спостереження за Добошем і виявили, що він контактував з кількома представниками української інтелігенції. Коли бельгієць збирався виїжджати за межі СРСР його зупинили під приводом неправильного штампу у візі, допитали та обшукали.

Під час цих слідчих дій чекісти встановили, що Добош начебто отримав завдання від закордонного антирадянського центру встановити контакт з представниками української інтелігенції та дізнатися про арешти представників правозахисного руху. Також йому інкримінувалися заходи щодо розвідки військових об'єктів на західних кордонах СРСР.

Добош зізнався майже у всьому. Через деякий час його відпустили назад в Бельгію, де він відмовився від своїх попередніх свідчень, заявивши, що дав їх під тиском чекістів. Втім, його свідчення стали приводом для масових арештів в середовищі української інтелігенції.

Під час Добоша згадувалсь постать Омеляна Коваля, емігранта з України, який за інформацією чекістів мав відношення до ОУН та західних розвідувальних агентств [8, с. 12]. Цього було достатньо для того щоб запустити хвилю репресій. Загалом під час спеціальних заходів операції перевірено було більше 800 осіб, які так чи інакше мали стосунок до української інтелігенції.

Обшуки проводились у Євгена Сверстюка, Надії та Івана Світличних, В'ячеслава Чорно- вола, Оксани Мешко, Івана Геля, Леоніда Се- лезненка та багатьох інших. Протягом наступних кількох років за результатами слідчих дій було заарештовано та засуджено близько 200 осіб.

Ці дві справи схожі перш за всі направленістю - в обох в якості підозрюваних фігурували в основному представники української національної інтелігенції. В обох справах сфальсифіковано участь так званих закордонних антирадянських центрів. Отже, дві мети операцій були знищення інтелігенції та маніпуляція думкою світової громадськості щодо опозиції в СРСР.

Різниця полягає в методах. Для 1972 року головним був психологічний тиск та знищення репутації шістдесятників, для того щоб вони або почали співпрацювати або не могли продовжувати творчу діяльність. В справі СВУ головним був саме суспільний розголос. Це видно з того як “оперну” справу подавали громадськості. Чекісти просто йшли за “списком” людей причетних української та готували широкомасштабний прецедент, щось на кшталт сигналу суспільству - “українізація закінчена, у нас тепер новий курс”.

Втім, це не відміняє той факт що і той і той процеси фактично є злочинами, які порушують як права людини загалом, так і конкретно закони самої ж СРСР.

Можливі причини та наслідки кампаній

В попередньому розділі вже була згадана доля Антона Приходька, який головував на судовому процесі по СВУ та його відношення до фракції боротьбистів. Кампанії внутрішніх чисток в ЧК та партійних структурах були досить розповсюдженою практикою і досвідчені діячі знали, що потрібно правильно вибрати сторону для того щоб вижити. Репресовано чи доведено до самогубство було майже всіх минулих видатних “боротьбистів”, незалежно від їх участі в кампаніях проти людей пов'язаних з УНР [5].

“Блок” курувався перший секретарем українського ЦК КП Петром Шелестом. Зокрема на секретній доповіді кдбістів щодо підготовки операції стоїться особистий підпис і згода на спеціальні заходи Шелеста. Загало цей діяч був доволі жорстким щодо ідеологічної роботи, ідейний комуніст з великим стажем партійної та організаційної роботи.

Але є цікава деталь, яка викликає паралелі з долею Антона Приходька. Справа в тому, що Петро Шелест багато в чому сприяв збереженню української культури. Він не був “борот- бистом” але певне ідейне наслідування було наявне [2, с. 216].

Зокрема, існує міф, що відомий твір І. Дзю- би “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, який був надісланий партійному керівництву разом з відкритим листом, був насправді інспірований Шелестом з метою почати в українському радянському суспільстві дискусію. Родичі Шелеста згадують, що партійний діяч читав твір Дзюби і не раз.

Втім, “дискусія не вдалась”. Дзюба зазнав шаленого тиску та політичних репресій. Але все це було до “Блоку”, в 1965, під час початку “чисток” пов'язаних з виступом українських інтелектуалів 4 вересня в кінотеатрі “Україна”.

Чи можлива ситуація, що Шелест, бачачи, що ситуація з новою хвилею репресій проти української національної культури погіршується, вирішив врятувати себе (як трохи раніше Антон Приходько) і самому почати кампанії подібні “Блоку”? Навіть якщо так, цей план також провалився.

Вже 10 травня 1972 року, коли певні слідчі дії щодо підозрюваних в ході операції ще продовжувались, Шелест був усунений зі своєї посади першого секретаря та переведений на іншу посаду у Москву. Інша посада була також високою, але в радянському суспільстві тієї доби добре знали, що це ніщо інше як “почесне заслання”. Кар'єра функціонера була закінчена.

Чому так сталося? Вже згадувалось, що Петро Шелест співчував українській справі, а це в Москві вважалося одним з найстрашніших гріхів для “людей на місцях”. Чи підозрюва- ли функціонера в провокації “справи Дзюби”? Чи можливо така ситуація, що Шелест куру- вав “Блок” сподіваючись на “спокуту” в очах вищого партійного керівництва?

На зміну Петро Шелеста призначили Володимира Щербицького. Це була постать яка запам'яталася активною боротьбою з українськими дисидентами та низкою заходів зросійщення України та її культури. Саме при Щербицькому “київський” КДБ набув репутації найбільш жорсткого щодо “національного питання” в СРСР [4].

Українська культура та мова завмерли аж до самого початку перебудови у 1985.

Висновок

В статті аналізуються два судові процеси - справа Спілки Визволення України (1929-1930) та справа операції КДБ “Блок”. Підкреслено схожість двох справ за направленістю (проти української інтелігенції), а також висвітлено, як за допомогою обох процесів радянські партійні та безпекові органи намагалися маніпулювати думкою світової громадськості щодо національної опозиції в країні.

Обидві кампанії є схожими як за своїми наслідками для української інтелігенції так і чисто юридично, з огляду на те як побудоване обвинувачення. Саме це наштовхує на думку порівняти ці спеціальні заходи органів держбезпеки у більш широкому політичному та культурному контекстах.

Судові процеси є дуже схожими але не ідентичними. Головна різниця полягала в методах. Справа СВУ проводилась відкрито, засідання навіть транслювались по радіо. В цьому випадку для чекістів надзвичайно важливим був суспільний розголос, як в самому СРСР так і серед співчуваючих комуністичній справі в інших країнах.

Натомість “Блок” ставив своєю метою цілковите знищення покоління так званих шістдесятників. Операція фактично досягла цієї своєї мети. Майже всі представники цього покоління української інтелігенції опинилися або в тюрмі або “під ковпаком”. Було на багато років цілковито знищено мережу розповсюдження “самвидаву”.

Згадуються більш ранні операції проти шістдестяників, доля Івана Дзюби та дисидентського руху в Україні, а щодо справи СВУ наголошується контекст згортання українізації.

Проаналізовано можливі причини обох кампаній та наслідки для партійних керівників, а також для української національної культури загалом. Наголошується на зв'язку Антона Приходька з партією “боротьбистів” та програмою українізації. Проводиться паралель між долею Приходька та долею більш пізнього функціонера, Петра Шелеста, який був політичним “куратором” “Блоку”.

Боротьба відносно національного питання в самій радянській Партії, та загалом ідеологічна ситуація в обидва ці періоди української історії залишається окремою цікавою темою для дослідження.

Список використаних джерел

1. Бажан О. 2013. Шістдесятництво. Енциклопедія історії України: у 10 т. Київ: Наукова думка. Т. 10: Т -- Я. С. 641. 784 с.

2. Бажан О. 2011. До питання про «українофільство» першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Історія України: маловідомі імена, події, факти. Вип. 37. С. 215--246.

3. Білас І. Г. 1994. Репресивно-каральна система в Україні. 1917--1953, Київ.

4. Возіанов В. 2003. Володимир Щербицький: Спогади сучасників. Київ. 588 с.

5. Даниленко В. М. 1992. “Українізація: здобутки і втрати (20-30-ті рр.)”. Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: міжвідомчий зб. матеріалів наук, Вип. 2.. Київ. с. 79-91.

6. Дзюба І. М. 1998. Інтернаціоналізм чи русифікація? Київ. Видавничий дім «KM Academia». 276 с.

7. Клинтух Ю. 1971. Крах идеологии и политики мелкобуржуазной националистической партии бо- ротьбистов. Київ.

8. Львів: Галицька Видавнича Спілка. 240 ст.

9. Лавріненко Ю. 2007. Розстріляне відродження: Антологія 1917--1933. Поезія -- проза -- драма -- есей. Київ: Смолоскип, 2007. 976 с.

10. Туркало К. 1953. Сорок п'ять. Спогади з судового процесу СВУ 9.3.20.4.1930, ж. Нові Дні, № 34 -- 35. ст. 36 -- 40. Торонто.

11. Хорунжий Юрій. 2000 Людмила Старицька- Черняхівськаю Старицька-Черняхівська Людмила. Вибрані твори. Київ. С. 5--34.

12. Цалик С. Операція “Блок”. Як КДБ розгромив українських шістдесятників і самвидав. BBC. Режим доступу: https://www.bbc.com/ukrainian/blogs-60124809

References

1. Bazhan O. 2013. Shistdesyatnytstvo [The Sixties]. Encyklopediya istoriyi Ukrayiny: u 10 t. Kyiv: Naukova dumka. T. 10: T -- YA. P. 641. 784 p.

2. Bazhan O. 2011. Dopytannyapro «ukrayinofil 'stvo» pershoho sekretarya TsK KPU Petra Shelesta [On the Question of the “Ukrainophilia” of the First Secretary of the Central Committee of the Communist Party of Ukraine, Petro Shelest]. Istoriya Ukrayiny: malovidomi imena, podiyi, fakty. Vyp. 37. P. 215--246.

3. Bilas I. H. 1994. Represyvno-karal'na systema v Ukrayini. 1917--1953. (Persecution system in Ukraine, 1917-1953) Kyiv.

4. Vozianov V. 2003. Volodymyr Shcherbyts'kyy: Spohady suchasnykiv. (Volodymyr Shcherbyts'kyy: Memories of the contemporaries) -- Kyiv. 588 p.

5. Danylenko V M. 1992. “Ukrainizatsiya: zdobutky i vtraty (20-30-ti rr.)”. (“Ukrainization: the gains and the losses”) Problemy istoriyi Ukrayiny: fakty, sudzhennya, poshuky: mizhvidomchiy zb. materialiv nauk, Vyp. 2. Kyiv. c. 79-91.

6. Dzyuba I. M. 1998. Internatsionalizm chi rusyfikatsiya? (Internationalism or russification?) Kyiv. Vydavnychyy dim “KM Academia”. 276 s.

7. Klyntukh Yu. 1971. Krakh ideolohiyi i polityky melkoburzhuaznoyi natsionalistychnoyi partiyi borot'bistov. (Crash of ideology and politics of the small-time bourgeois party of borotbysty) -- Kyiv.

8. Koval' Omelyan. 2016. Spomyny moho zhyttya (Memories of My Life). Lviv-Auschwitz-Bryussel'. Lviv: Halyts'ka Vfydavnycha Spilka. 240 st.

9. Lavrinenko Yu. 2007. Rozstrilyane vidrodzhennya: Antolohiya 1917--1933. Poeziya -- proza -- drama -- esey. (The shot Renaissance: Anthology 19171933) Kyiv: Smoloskyp, 2007. 976 s.

10. Turkalo K. 1953. Sorok p'yat'. Spohady z sudovoho protsesu SVU 9.3.20.4.1930. (Forty five: memories from the court case of SVU 9.3. -.20.4.1930) zh. Novi Dni, № 34 -- 35. st. 36 -- 40. Toronto.

11. Khorunzhiy Yuriy. 2000. Lyudmyla Staryts'ka- Chernyahivs'ka. Vybrane tvory. (Lyudmyla Staryts'ka- Chernyahivs'ka. Chosen works) Kyiv. P. 5--34.

12. Tsalyk S. Operatsiya “Blok”. Yak KDB rozgromyv ukrayins'kykh shistdesyatnykiv i samvydav. (Operation “Block”. How KGB crashed Ukrainian sixtiers and self-publishing activity) BBC. A c c e s s i b l e: https://www.bbc.com/ukrainian/blogs-60124809

Размещено на Allbest.ru