У боротьбі за українську державність: 1917-1991 рр.

Постановка наукової проблеми

Український народ пройшов тернистий шлях, виборюючи своє право на волю. Він жертвував життям кращих синів і дочок, аби досягнути омріяної мети, щоб врешті-решт утвердити власну державу. Формування сучасної незалежної України стало продовженням давньої традиції державотворення, започаткованої нашим народом у далекі княжі часи і пронесеної ним упродовж всієї його історії.

Мета статті - показати ключові віхи боротьби українського народу за здобуття незалежності й створення самостійної держави у період 1917-1991 рр.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження

На початку ХХ ст. розгорнувся черговий етап в історії українського державотворення, пов'язаний із Українською революцією 1917-1921 рр. Крах монархії Романових і розвиток демократичних процесів у Росії сприяли піднесенню національно-визвольного руху в Наддніпрянщині. У березні 1917 р. в Києві був сформований широкий представницький орган, що одержав назву Української Центральної ради і на чолі якого став Михайло Грушевський. У червні Центральна рада прийняла І-й Універсал, який проголошував автономію України у складі Російської Федерації. Того ж місяця було утворено український уряд - Генеральний секретаріат, очолений Володимиром Винниченком.

Тодішня українська політична еліта дотримувалась переважно автономістських поглядів. Але хід історичного процесу змушував цих переконаних автономістів усе ближче підходити до самостійницьких позицій. Повалення тимчасового уряду й захоплення влади більшовиками підштовхнуло Центральну раду до прийняття ІІІ -го Універсалу, який проголошував створення Української Народної Республіки (УНР). А ультиматум російського Раднаркому, виступ більшовицьких військ проти УНР і розв'язування червоного терору в Україні пришвидшили ухвалення ІУ-го Універсалу, який став логічним завершенням національно -визвольних змагань цього періоду й проголошував Україну незалежною державою.

Навесні 1918 р. на зміну УНР прийшла Українська держава Павла Скоропадського. Гетьманат провів низку важливих заходів, спрямованих на розвиток української державності, зокрема в сфері освіти, науки та культури. Наприкінці 1918 р. уряд Павла Скоропадського поступився місцем Директорії Української Народної Республіки, яку очолював Володимир Винниченко. У цей же час на західних українських землях було проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), керівником якої став Євген Петрушевич. Таким чином, в Україні розгорнувся складний і доволі суперечливий державотворчий процес, що відображав зрослу національну свідомість українського народу і свідчив про його прагнення до самостійності й незалежності.

У січні 1919 р. відбувся акт Злуки УНР і ЗУНР, який увінчував українські національно - визвольні змагання і втілював єдність, цілісність, соборність України. Західноукраїнська Народна Республіка стала називатися Західною областю Української Народної Республ іки, хоча практичної єдності обох частин держави досягнути не вдалося. Наступ більшовицьких військ у Наддніпрянщині й польської армії - на західних землях призвів до ліквідації української національної державності й утрати оплаченої життям тисяч українських патріотів незалежності.

Однак здобутий тоді досвід служив наступним поколінням борців. На Великій Україні, де утвердився сталінський тоталітарний режим, національна ідея жила в творчості багатьох письменників і митців, у виступах «скрипниківців» і «шумськістів», у протестах українського селянства, врешті-решт придушених силою зброї, насильницькою колективізацією і штучними голодоморами. В Західній Україні активно функціонувала створена 1929 р. Організація українських націоналістів (ОУН), протидіючи польській урядовій політиці «пацифікації» й спробам ополячення та окатоличення українського населення.

У міжвоєнний період частина західних земель України знаходилася також під владою Румунії та Чехословаччини. Саме у Чехословаччині, до складу якої відійшло Закарпаття, наприкінці 30-х рр. ХХ ст. відбулися події, що вкотре засвідчили державницькі прагнення українства. У жовтні 1938 р. у Підкарпатській Русі було створено автономний уряд, на чолі якого стояв спочатку Андрій Бродій, а згодом - Августин Волошин. Частина Закарпаття за рішенням першого Віденського арбітражу відійшла до Угорщини, проте на території Карпатської України, що залишалася у складі Чехословаччини, розгорнулись важливі суспільно-політичні процеси.

На початку 1939 р. тут пройшли вибори до Сейму - представницького органу, покликаного вирішити подальшу долю краю. У березні того ж року в Хусті, тодішньому центрі Карпатської України (Ужгород перейшов до складу Угорщини), було скликано Сейм Карпатської України, що проголосив її незалежність, затвердив Конституцію держави, обрав її президентом Августина Волошина і створив уряд на чолі з Юліаном Реваєм. Однак за згодою нацистської Німеччини уряд Угорщини увів свої війська на територію Карпатської України, здолавши героїчний опір українського війська, Карпатської Січі, й анексувавши решту закарпатських земель.

У роки Другої світової війни, 30 червня 1941 р., провід ОУН скликав у Львові Українські національні збори, які прийняли рішення відновити державну незалежність України та сформували національний уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Але керівництво нацистської Німеччини виступило проти відновлення української державності: український уряд було розігнано, Ярослава Стецька, Степана Бандеру і ще кілька сотень членів ОУН заарештовано, а 15 керівних діячів цієї організації - розстріляно. Восени 1942 р. на Волині виникла Українська повстанська армія (УПА), яка повела боротьбу на два фронти, проти двох тоталітарних режимів - гітлерівського і сталінського, щоб добитися державної незалежності України.

Після вигнання німецьких військ на західних землях України продовжувався потужний рух опору сталінському режимові, керований ОУН і здійснюваний силами УПА. Цей рух набрав такого значного розмаху, що отримав назву «малої Хмельниччини», опираючись нав'язуванню радянських порядків, проведенню насильницької колективізації, масовим репресіям і депортаціям населення. Десятки тисяч українських патріотів виступали проти відновлення тоталітарної системи в Україні й відстоювали право народу на власну Українську Самостійну Соборну

Державу. На чолі Української повстанської армії стояли головні командири Роман Шухевич (1943-1950 рр.) і Василь Кук (1950-1954 рр.).

На початку 50-х рр. ХХ ст. збройний рух проти режиму було в основному зламано, але волю народу, його прагнення до самостійності не зміг зламати навіть сталінський тоталітаризм. Успіхи й утрати міжвоєнних років і рішуче протиборство з радянською владою в післявоєнні роки не минули марно: вони утвердили в свідомості українців ідею незалежності й національної державності як наріжний камінь духовного єства народу та надихнули нові покоління патріотів на подальшу боротьбу за українську справу. Наприкінці 50 -х рр. в Україні зародився дисидентський рух, який ставив своєю метою мирну, легальну боротьбу за демократизацію радянського суспільства і здобуття незалежності України.

Однією з перших дисидентських організацій стала Українська робітничо -селянська спілка (1959-1961 рр.), створена Левком Лук'яненком. Він уважав: спираючись на статті Конституції СРСР і Конституції УРСР, що допускали можливість виходу союзної республіки зі складу СРСР, можна домогтися створення незалежної України - через ухвалу відповідного рішення Верховною Радою УРСР чи шляхом проведення загальнонародного референдуму. Однак на початку 1961 р. організацію було викрито, а навесні того ж року проведено у Львові гучний судовий процес. Левка Лук'яненка засудили до смертної кари, яку після подання апеляції змінили на 15 років ув'язнення.

Усунення від влади Микити Хрущова призвело до згортання процесу десталінізації і здійснення реваншу консерваторів в СРСР. У владній верхівці України окреслилися дві політичні лінії: автономістська, виразником якої був Петро Шелест, і централістська, яку уособлював Володимир Щербицький. В 1972 р. Петра Шелеста звинуватили в проявах українського націоналізму й зняли з посади першого секретаря ЦК Компартії України. На чолі ЦК КПУ став Володимир Щербицький, який посилив процес русифікації республіки і розгорнув наступ на дисидентів і шістдесятників. У 1972-1973 рр. проведено масові арешти серед українських патріотів («великий покос») і організовано політико -ідеологічні чистки серед творчої інтелігенції - таке собі друге видання «ждановщини» («маланчукізм»).

Тим часом внутрішній потенціал радянської системи поволі вичерпувався. Цивілізаційне змагання зі світом демократії та вільного ринку СРСР усе відчутніше програвав. Упродовж 70 -х рр. і на початку 80-х рр. ХХ ст. темпи економічного зростання Радянського Союзу помітно знизилися, спонукавши правлячу верхівку до обережних спроб оновлення суспільства. У 19821984 рр. генеральний секретар ЦК КПРС Юрій Андропов зробив перші кроки на цьому шляху, а навесні 1985 р. його висуванець Михайло Горбачов продовжив пошуки шляхів регульованого згори реформування, висунувши гасла «перебудови суспільства» і «прискорення соціальноекономічного розвитку країни».

На початку 1987 р. Михайло Горбачов висунув ще одне політичне гасло - «гласності», тобто більшої відкритості, більш критичного погляду на соціалізм і радянську дійсність. Почали говорити про так званий плюралізм - спочатку про «плюралізм думок», а згодом - і про плюралізм у ширшому, політичному значенні слова, тим самим посягаючи на до цього непорушну й недоторканну монополію КПРС на владу. В республіці з'явилися перші неформальні організації, а потім і масові, всеукраїнські громадські організації, непідконтрольні місцевим комітетам Компартії України та державним структурам. Відбувалося формування громадянського суспільства й становлення багатопартійної системи.

Український народ, розбуджений «перебудовою», активно включився в суспільно-політичний процес. Один із видатних філософів ХХ ст. Мартін Бубер влучно зазначав: «Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю й призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивуванням своєї волі». Інший відомий мислитель, Мераб Мамардашвілі, який справив значний вплив на духовну еліту СРСР часів «перебудови», твердив: «Те, що називається нацією, є не етнос, а наслідок роботи конституції в тілі етносу». Нація - це спільнота громадян, а не підданих, об'єднання вільних в економічному, політичному й культурному плані людей, яке спирається на певні історичні традиції і має певний проект спільного майбутнього, котрий реалізується через систему державних інституцій, обраних народом.

Тому процес націотворення, який свого часу розірвав Російську імперію, як тільки було скинуто самодержавство, не міг не відновитися на теренах СРСР з переходом «перебудови» у стадію політичної демократизації. У 1988 р. розпочалося відчутне піднесення громадської активності в Україні. У квітні цього року в Києві пройшла перша екологічна демонстрація, що була розігнана владою. У червні, на цей раз у Львові, відбувся перший багатотисячний мітинг, присвячений проблемам української мови. Восени 1988 р., за ініціативою Павла Мовчана і Віктора Терена, київські письменники й науковці Інституту літератури АН УРСР зібрали ініціативну групу для створення Народного фронту, з якої згодом виріс Народний рух України.

Протягом кількох наступних років постала низка організацій, які були незалежними від влади і заклали фундамент майбутнього громадянського суспільства. В той час виникли «Меморіал», «Зелений світ», Товариство української мови імені Тараса Шевченка, що перш за все виступали за духовне відродження, національне самоусвідомлення народу. Без сумніву, особливе місце в суспільно-політичному житті республіки зайняв Народний рух України, що сформувався під впливом і певною мірою за зразком прибалтійських громадських рухів - Народного руху в Естонії і Народних фронтів у Латвії та Литві.

У березні 1989 р. на нараді представників ініціативних груп Руху Києва та Київської області була створена Координаційна рада, яку очолив Мирослав Попович. Того ж місяця відбулася установча конференція Тернопільської крайової організації Руху, у травні - Львівської, у липні - Київської регіональних організацій. В наступні місяці пройшли установчі конференції у Чернігівській, Івано-Франківській, Донецькій, Волинській, Дніпропетровській, Чернівецькій та інших областях. У вересні 1989 р. відбувся установчий з'їзд Народного руху України, який завершив формування найбільш масової і впливової громадсько-політичної організації, що відіграла ключову роль в новітній українській революції.

Надзвичайно важливим фактором розгортання політичної активності стали вибори до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР, що пройшли навесні 1989 і 1990 рр. Це були перші вільні вибори з часів виборчої кампанії до Установчих зборів, здійсненої ще в 1917 р. У березні 1990 р. зібралася Верховна Рада ХІІ-го скликання, яка стала працювати на постійній основі й у гострих дискусіях, у протиборстві думок вирішувати надзвичайно складні проблеми, що постали в умовах «перебудови». У парламенті сформувались комуністична більшість, яка дістала офіційну назву «За радянську суверенну Україну» (так звана «група 239»), та опозиція - Народна рада, що складалася здебільшого з членів Народного руху України і проголосила своє метою утворення незалежної держави.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, що створило основу для республіканської державотворчості й послаблення залежності від союзного законодавства. Після цього суспільно-політичні процеси в республіці значно прискорилися, зокрема відбулися страйк шахтарів у Донбасі й голодування студентів у Києві. У жовтні 1990 р. парламент зробив черговий крок уперед: вніс поправки і доповнення до Конституції УРСР 1978 р., скасувавши статтю 6 про керівну й спрямовуючу роль КПРС і переглянувши низку інших статей, що відображало поступову трансформацію політичної системи суспільства, а також реальну суверенізацію республіки.

Стрімке посилення відцентрових тенденцій, які загрожували єдності, а врешті, самому існуванню СРСР, викликало неабияке занепокоєння кремлівського керівництва. Почалися пошуки шляхів укладання нового союзного договору, підтримані лідерами дев'яти союзних республік (так званий новоогарьовський процес). Проте найбільш ортодоксальні вожді КПРС і представники силових відомств не могли змиритися з утратою влади й очевидним розпадом СРСР, що відбувався на їхніх очах. У серпні 1991 р. вони зробили спробу державного перевороту, створивши Державний комітет із надзвичайного стану, що викликало рішучий опір демократичних сил. Провал путчу привів до докорінної зміни політичної ситуації в СРСР, союзних республіках, а в кінцевому підсумку - до «параду незалежностей».

24 серпня 1991 р., за пропозицією від Народної ради Ігоря Юхновського, Верховна Рада прийняла «Акт проголошення незалежності України», який став поворотною віхою в новітній історії українського народу. Цим документом стверджувалося «створення самостійної Української держави - України», що є неподільною і недоторканною і на території якої мають чинність виключно Конституція і закони України. На референдумі 1 грудня 1991 р. остаточно визначилась подальша доля України: на питання про підтвердження Акта проголошення незалежності України позитивну відповідь дали 28,8 млн громадян, або 90,3 %. Того ж дня відбулися вибори Президента України: у голосуванні взяли участь 31,9 млн громадян, з яких майже 62 % проголосували за Леоніда Кравчука.

Висновки й перспективи подальшого дослідження

Таким чином, цей референдум остаточно закріпив незалежність України; зробив можливим міжнародне визнання нашої держави, її входження у світове співтовариство; засвідчив неминучість розпаду СРСР і пришвидшив становлення на його теренах нової державно-політичної системи. Крім того, завдяки винятковій одностайності громадян референдум визначив мирний шлях подальших перетворень в країні. Можна з упевненістю констатувати, що події 24 серпня й 1 грудня 1991 р., що нерозривно пов'язані між собою, стали видатними віхами в історії України. Вони поклали початок новітньому етапу в розвитку української державності, втіливши одвічне прагнення народу жити вільно і, як мовив Максим Рильський, «свій дух велично -гідний, як житнє зерно зберегти». Цей період історії України потребує докладного вивчення на конкретному документальному матеріалі.

Размещено на Allbest.ru