Двоєженство у Гетьманщині XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Двоєженство у Гетьманщині XVIII ст.

Ірина Петренко

Анотація

Мета наукової розвідки полягає в дослідженні ігнорування православним населенням такої законної перешкоди для укладання нового шлюбу, як існування попереднього, законного, тобто багатошлюбність, у демонстрації ролі священників у освяченні подібних союзів. Наукова новизна полягає в здійсненому вперше комплексному аналізі публікацій та запровадженні до наукового обігу ново- виявлених архівних матеріалів фонду Центрального державного історичного архіву України, м. Київ. Проаналізувавши справи, доходимо висновку, що миряни часто порушували шлюбно-сімейні приписи, зважаючи на пособництво у цьому питанні парафіяльного священника, який часто закривав очі, маючи зиск із порушників. православний шлюб священник

Проаналізувавши випадки тривалої відсутності одного з подружжя як привід до розлучення, ми можемо зробити такі висновки: згідно з церковними приписами, подавати заяву про можливість знову укласти шлюб можна було через п'ять років після зникнення особи; тривала відсутність одного з подружжя (чоловіка чи дружини) була одним із основних приводів для розлучення і повторного одруження особи; тривалу відсутність чоловіка або жінки пояснювали розпусним життям, перелюбом, сварками, відходом на заробітки, військовою службою чоловіка тощо; не слід відкидати й того, що чоловік і жінка могли проживати разом, не просячи дозволу на вінчання від духовної влади. Для того, щоб анулювати перший шлюб і отримати право на повторне одруження, в духовне правління потрібно було надати покази свідків або родичів, котрі б підтвердили факт відсутності особи протягом певного часу; підтвердження від парафіяльного священника; докази того, що покинута особа ніяк не провокувала іншу на втечу, а за відсутності одного з подружжя інша вела добропорядне життя.

Ключові слова: духовні суди, шлюбно-сімейні відносини, розлучення, двоєженство.

BIGAMY IN THE HETMANATE OF THE XVIII CENTURY

The purpose of scientific research is to study the ignorance of the Orthodox population of such a legal obstacle to a new marriage as the existence of a previous, legal marriage, that is polygamy, and to show the role of priests in the consecration of such marriages. The scientific novelty lies in the first comprehensive analysis of publications and the introduction into scientific circulation of newly discovered archival materials of the Central State Historical Archive of Ukraine, Kyiv. After analyzing the cases, we came to the conclusion that the laity often violated the marriage- family regulations, due to the assistance of the parish priest, who often "closed his eyes", benefiting from the violators.

Стрімкий розвиток досліджень з історії шлюбу, родини та пов'язаних із ними інших сфер приватного життя, який пережила західна історична наука в останні півстоліття, певною мірою торкнувся історіографії України. Слід зазначити, що сім'я є тим мікрокосмом кожного соціуму, в якому найвиразніше виявляються міжстатеві стосунки. Ця проблема надзвичайно актуальна для вітчизняної науки, адже шлюбно-сімейні відносини ранньомодерного суспільства майже не досліджували.

Двоєженство серед мешканців Гетьманщини XVIII ст. належить до малови- вчених проблем. Однак деякі аспекти визначеної теми знайшли своє відображення у роботах дослідників. Серед дореволюційних розвідок зазначимо праці відомого історика і правознавця М.Ф. Владимирського-Буданова, який аналізує законодавче регулювання шлюбно-сімейних відносинВладимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. 640 с.. Дослідженню шлюбно-сімейних відносин в Україні протягом XVIII ст. присвячено ряд робіт відомого українського етнографа та історика О.І. Левицького. Він одним із перших серед вітчизняних науковців присвятив розгляду окремих аспектів цієї проблеми ряд своїх працьЛевицький О. Невінчані шлюби на Україні. Записки Українського наукового товариства в Києві. 1909. Книга ІІІ. С. 98-107; Левицкий О. Очерк народной жизни в Малороссии во второй половине ХУІІ ст. Киевская старина. 1901. № 1. С. 1-36; Левицький О. По судах Гетьманщини. Харків: Рух, 1930. 256 с.; Левицкий О. Про шлюб на Україні-Русі в ХУІ-ХУІІ ст. Львів: З друкарні Наукового Товариства імені Шевченка, 1906. 62 с.. Певні аспекти зазначеної проблеми зачіпав у своїх розвідках І.О. СерюкСердюк І.О. Повторні шлюби в Гетьманщині у другій половині ХУІІІ ст. (за даними метричної книги Христорождественської церкви містечка Яреськи Миргородського полку). Краєзнавство. Київ, 2010. Ч. 3-4. С. 47-55; Сердюк І.О. Населення літнього віку у містах Гетьманщини (за даними Ру- мянцевського опису 1765-1769 рр.). Соціум. Альманах соціальної історії. Київ, 2010. Вип. 9. С. 5666..

Однак слід зазначити, що недостатньо вивченими є такі аспекти загальної проблеми, як дослідження діяльності духовних судів з питань розгляду незаконних шлюбів православного населення Гетьманщини ХУЛІ ст. - часу інтенсивних соціальних змін, утвердження нового способу життя. Однією із найскладніших сторінок української історії є відносини соціуму та державної влади, імперського центру та консервативної околиці, творення різного типу культур, складні діалоги та конфлікти.

Метою статті є дослідити ігнорування православним населенням такої законної перешкоди для укладання нового шлюбу, як існування попереднього, законного, тобто багатошлюбність, показати роль священників у освяченні подібних союзів.

У ХУІІІ ст. існували такі умови для законності шлюбу: взаємна згода; фізична і духовна здатність до подружнього життя (вік чоловіка і дружини, відсутність розумових хвороб тощо); відсутність попереднього, не розірваного шлюбу; заборонялося укладання четвертого шлюбу; судова заборона вступати у шлюб; ченцям і священнослужителям заборонялося одружуватися; сповідування спільної релігії нареченими; дозвіл батьків або опікунів, начальства (для військових); спорідненість або свояцтво, духовна спорідненість між усиновленими дітьми і опікунами.

Життя православних мирян завжди було тісно пов'язане з Церквою: хрещення, вінчання і відспівування; сімейне життя, розлучення, виховання і навчання дітей, розв'язання суперечок і судові позови тощо. Останні, як правило, вирішували духовні правління - місцевий колегіальний церковний судово-адміністративний орган, підвідомчий єпархіальному архієрею і духовній консисторії. До компетенції духовних правлінь як нижчої інстанції духовного суду відносився розгляд справ: богохульних, єретичних, про розкольників, розірвання і насильні шлюби тощо.

В архівних документах духовних правлінь і консисторій збереглося чимало справ, у яких ідеться про багатошлюбність - двоєженство і двоємужжя. Ці неопубліковані джерела містять важливу інформацію про конфліктні моменти життя людей, які виявлялися в судових колізіях. На основі цих документів маємо змогу зробити висновки про законослухняність або незаконослухняність, релігійність, особливості суспільної поведінки, щоденне життя людей ХУІІІ ст.

Перш ніж перейти до характеристики справ про багатошлюбність, слід з'ясувати канонічну складову цього явища. Судові рішення, що виносили в таких справах, ґрунтувалися на правилах святого Василя Великого і УІ вселенського собору. Згідно з церковними приписами, християнський шлюб є пожиттєвим союзом одного чоловіка й однієї жінки. Відтак інший шлюб, при існуванні першого, законно не розірваного, автоматично скасовували.

Звичаєве право суворо карало за багатошлюбність. У "Правах, за якими судиться малоросійський народ" 1743 р. призначали "казнь тем, которые оставя своих супругов, с другими браком сочетаются"Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. / [За ред. О.М. Мироненко]. Київ: Книга, 1997. С. 415..

30 березня 1716 р. Петро І у 171 і 172 артикулі Військового статуту ухвалив: "кто при живой жене на другой сочетается браком, и таким образом будет иметь две жены, тот подвергается суду по церковным правилам. А ежели супруг, или хотя супруга к тому обмануты, в супружество вступить с тем, кто же женат, оный от всякого наказания уволен, и в прежней чести и достоинстве содержим будет"Полное собрание законов Российской империи: в 45 т. Санкт-Петербург: Типография II Отд. Собственной Е.И. В. Канцелярии, 1830. Собранье первое. Т.У. № 3006. Военные уставы Петра Великого / Под ред. проф. Н.Л. Рубинштейна. Москва: Изд-во Государственной Библиотеки СССР, 1946. С. 78.. За двоєженство імператор встановлював найвищу міру покарання - страту через відсічення голови.

Згідно з церковними правилами, покинута особа мала право укладати новий шлюб через п'ять років після втечі другої половини подружжя. Цей термін вважали достатнім для того, що ймовірність повернення зниклої половини подружжя буде мінімальною.

У збережених справах архівних фондів міститься чимало справ, у яких приводом до розлучення подружжя є одруження особи при існуванні першого законного, не розірваного шлюбу. Двошлюбність була поширеним явищем. Дружини роками жили в розлуці з чоловіками. Різне місце проживання, у принципі заборонене законом, призводило до того, що подружжя не мало будь-яких звісток одне про одного.

У другій половині ХУЛІ ст., а особливо до остаточного запровадження імператрицею Катериною ІІ кріпацтва, переходи селян були частими. Щоб заробити якісь гроші, вони йшли в найми, шукали тимчасових підробітків тощо. Ініціаторами вінчання були і поміщики, яким належали селяни.

Багатошлюбність поширювалась і серед козацького стану. Незаможне населення приваблював південний регіон, де була козацька вольниця - Січ, а також засновували й розбудовували нові міста, вели інтенсивне будівництво, існувала потреба в робочих руках. Тимчасові заробітчани, обжившись у новому регіоні, не поспішали повертатися до рідних домівок. На новому місці вони будували житло, створювали нові сім'ї, народжували дітей, тобто назавжди поривали з минулим. З'ясувати такі обставини заздалегідь, особливо, якщо особи, які повторно брали шлюб, приховували їх, священноі церковнослужителям було важко.

Світська і духовна влади всіляко боролися з двоєженством і двоємужжям. Указом імператриці Катерини ІІ у 1790 р. священноі церковнослужителям "повелено жен, коих мужья безвестно отлучились, отнюдь собою не венчать; а буди где таковые окажутся, о том немедленно в оную духовную дикастерию доносить, и ожидать о том резолюций в чем и прописками священнои церковнослужители обязаны"Державний архів Чернігівської області (далі - ДАЧО). Ф. 679. Оп. 1. Спр. 662. Арк. 3..

Двоємужниць і двоєженців повертали до першого законного чоловіка або дружини, якщо покинута особа була ні в чому не винною і не заперечувала, тобто погоджувалася на відновлення подружнього життя. Винні ж підлягали, за церковними правилами, семирічній єпитимії. Утім, на практиці траплялося, що єпитимію заміняли тілесним покаранням, адже селяни, зайняті виконанням тяжкої чорної роботи, не мали можливості виконувати тривалу церковну спокуту і бути відірваними від господарства. Чоловіків били батогами, а жінок, зважаючи на їхню слабку стать, - різками.

Особи, які одружилися з тими, хто вже перебував у законному подружньому житті і приховував цей факт, переважно отримували право на укладання нового шлюбу з вільною особою. Однак у Білгородській єпархії і їх, як грішників, піддавали очищувальній єпитиміїЛебедев А. О брачных разводах по архивным документам Харьковской и Курской духовных консисторий. Чтения в Императорском обществе истории и древностей Российских. 1887. Книга ІІ. С. 7-8..

Справи про припинення шлюбу, укладеного при житті законного чоловіка або дружини, розпочинались після прохання одного з подружжя або духовною владою. Тож приводами до початку розгляду справ були донесення від ображеної (покинутої) особи, членів причту, в парафії яких виявилися двоєженці, заяви церковно-адміністративних органів.

У категорію "двоєженців" потрапляли чоловіки, які одружилися, вважаючи, що перша дружина померла, або ті, що втекли від дружин, приховали свій шлюб і створили іншу сім'ю. Фонди духовних судів містять чимало справ про цей привід для розлучення подружжя. Виявивши і проаналізувавши їх, маємо змогу скласти враження про причини і наслідки двоєженства в повсякденних практиках соціуму XVIII ст.

У 1746 р. у Переяслав-Бориспільській духовній консисторії розглядали справу про складні сімейні стосунки мешканця м. Гельмязів Григорія Степаненка. Ще в підлітковому віці він подався на правий берег Дніпра вчитися на ткача. У 1742 р. одружився з Марією, яка, проживши у шлюбі з Григорієм 12 тижнів, утекла. Чоловік відшукав її в селі під м. Чигирином. У подружжя народився син. Проте жінка, за словами Григорія, "весьма к нему неприязненна"Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі - ЦДІАК України). Ф. 990. Оп. 1. Спр. 88. Арк. 2. ЦДІАК України. Ф. 127. Оп. 155. Спр. 20. Арк. 73 зв. Там само. Арк. 30.. Тож він залишив Марію і повернувся до Гельмязова, де одружився з Ганною. Згодом у них народилося двоє дітей.

У консисторії, розглянувши справу і ретельно проаналізувавши всі подробиці сімейного життя Григорія, ухвалили рішення про розлучення його з Ганною.

15 червня 1760 р. мешканця с. Москалівка Костянтинівської сотні Лубенського полку Григорія Кравця у Київській духовній консисторії звинуватили у двоєженстві. У 1759 р. чоловік одружився з Іриною Николихою, а потім з невідомих причин покинув дім. Його теща Уляна, пішовши в Київ на прощу, несподівано побачила там Григорія, одруженого з місцевою жителькою Мотроною. Жінка повідомила, що її зять уже має другу сім'ю і, звернувшись до митрополита Арсенія Могилянського, просила примусити Григорія жити з її дочкою, його першою дружиною.

На суді чоловік виправдовувався, що "прожив три недели, он оставя жену свою Ирину по тому резону, что якобы он Григорий с нею Ириною за молодость ея лет в сожитии бать крайне не в состоянии, принужден был тайным образом с нею расстаться"¹¹. Залишивши сім'ю, мандрував різними місцями, зрештою оселився в кравця Никифора в Києві, який і засватав за нього свою племінницю Мотрону.

Друга теща Григорія сказала, що зять не повідомив їй і дочці про те, що вже мав сім'ю. Крім того, у подружньому житті чоловік поводився погано, бив дружину. Однак справа залишилася невирішеною.

У 1761 р. у Переяславсько-Бориспільську духовну консисторію надійшло повідомлення від Євдокії Конвісарки про двоєженство її чоловіка Захара і висвячення його в сан священника. Як свідчать подробиці справи, чоловік залишив дружину п'ять років тому, сказавши, що йде в монастир, де прийме чернецтво. Однак, коли одного разу Євдокія була на прощі, вона випадково побачила Захара, який служив священником під ім'ям Йосип у с. Хоружовому на ЛубенщиніЦДІАК України. Ф. 990. Оп. 1. Спр. 361. Арк. 4..

Викритий двоєженець погрожував жінці, аби вона не надавала цьому розголосу. На жаль, розгляд справи в консисторійному суді не завершили.

У 1764 р. селянин Кирило Антипов, який прийшов на Переяславщину з с. Бовикиного Хотунської волості Московської губернії, виявив бажання одружитися з послушницею Золотоніського монастиря Євдокією. Однак з'ясувалося, що в нього є законна дружина. Стало відомо це від селянина, колишнього Кирилового односельця Ісая Іванова. Священник Василь Петранович, який вінчав пару, заявив, що "оной Антипов сказал ему священнику, что у него еще не было и теперь не имеется жены", крім того, "яго его (Кирила Антипова. - І. П.) он священник и не спрашивал" .

На духовному суді Кирило визнав, що мав першу дружину, але виправдовувався тим, що одружився 15-літнім, був сиротою. Через півтора року подружнього життя пішов на заробітки в Москву, повернувшись додому, жінку не застав, бо вона втекла. Чоловік ходив на заробітки до різних міст, зрештою довідався, що його дружина жила в Москві, де чинила перелюб і пиячила, а згодом була вбита.

Уподобавши собі послушницю Золотоніського жіночого монастиря Євдокію, Кирило просив у настоятельки дозволу одружитися з Євдокією. Ігуменя заявила, що потрібно отримати благословення в батька нареченої Матвія ОлефіренкаЦДІАК України. Ф. 990. Оп. 1. Спр. 468. Арк. 8, 11. Там само. Арк. 10 зв.. Отримавши дозвіл і заплативши квит, пара повінчалася. Переяслав-Бориспільська духовна консисторія ухвалила рішення: Кирило мав піти в монастир.

18 січня 1782 р. Київська духовна консисторія прийняла до розгляду справу про двоєженство столяра київського арсеналу Івана Познякова. Його перша дружина Феодосія повідомила про це в 1780 р. На допиті чоловік свідчив, що після весілля перша дружина прожила з ним три місяці, а потім утекла до матері. У 1770 р. Іван переїхав до Києва, де зустрів Параску, мешканку с. Пирогово. Чоловік, приховавши свій сімейний стан, одружився з нею. Свій учинок Іван пояснив тим, що під час вінчання священник не запитував про родинне становище, а поручитель - столяр Дмитро Степанов - дав неправдиві свідчення. Подружжя народило шестеро дітей, із яких п'ятеро померло. Перша Іванова дружина запевняла, що не кидала його і не тікала до матері, бо у них були діти (померли малолітніми). Чоловік, навпаки, запевняв, що Феодосія "без малейшей причины, единственно по своей развратности, пожив с ним только до трьох месяцев, находилась в побегах лет с двенадцать"ЦДІАК України. Ф. 127. Оп. 176. Спр. 5. Арк. 23..

Він розшукував дружину, повертав, але вона знову тікала. На момент розгляду справи Феодосія знову втекла. На жаль, справа повністю не збереглася, і ми не знаємо, чим вона закінчилася.

Ще одним приводом для двоєженства чоловіка була хвороба дружини, що лише в рідкісних випадках призводило до розлучення, адже, згідно з церковними канонами, подружжя мало разом переносити всі нещастя. Однак на практиці не завжди чоловіки виявляли готовність жити з хворою дружиною. Так, у 1751 р. в Чернігівській духовній консисторії розглядали справу про двоєженство мешканця с. Хіляниці Чернігівського полку Якова Дмитрієва. У м. Сосниця він навчався гончарного ремесла, потім повернувся додому й почав працювати майстром із виготовлення горщиків. Почувши, що в козака Андрія Глобитченка є дочка на виданні Тетяна, Яків домовився з майбутнім тестем і 18-літнім одружився в 1741 р. У шлюбі подружжя прожило два роки, народило дитину. Згодом Андрій помітив у жінки "падучую черную болезнь и отошел в Киев по обещанию его для поклонения святым местам, пристал к жителю киевскому гончару Федору Щербине за работника"ДАЧО. Ф. 679. Оп. 1. Спр. 662. Арк. 9 зв..

Чоловік чесно зізнався, що має законну дружину, хвору на епілепсію. У Федора Щербини він прожив близько 20 тижнів. Майстер запропонував Андрієві одружитися з його племінницею, вдовою Марією Плясуновою. Вінчав пару священник Павло Лобок у 1744 р. Глобитченко приховав від панотця те, що вже був одружений. Три роки подружжя прожило разом, потім Андрій повернувся до Тетяни. На духовному суді Марія запевняла, що не знала про те, що в чоловіка була перша законна дружинаДАЧО. Ф. 679. Оп. 1. Спр. 662. Арк. 15. Там само. Арк. 4. Там само. Арк. 19.. На жаль, остаточне рішення консисторії у справі не збереглося.

Полон, участь у військових кампаніях, походах, рекрутчина були мотивами тривалої відсутності чоловіка вдома. Такі обставини призводили до того, що він заводив нову сім'ю або покинута дружина, втративши надію на його повернення, пробувала вийти заміж удруге. Так, у 1753 р. в Переяславсько-Бориспільській духовній консисторії розглядали справу про двоєженця Івана Кравця, якого із "мнимою своею женою" доставили для покарання. З'ясувалося, що чоловік народився в м. Боброво у козацькій сім'ї, служив у Полтавському полку, мав дружину Марію. Потім потрапив у полон до татар, звідти через два роки втік, оселився у м. Єреміївка. Кравець 11 років не бачив своєї дружини, тому й вирішив одружитися вдруге. Консисторія ухвалила рішення: на Івана і його другу дружину накласти єпитимію, а Марії дозволити видати "венечную память" і знову вийти заміж.

Бувало, що й жінки потрапляли в полон, а чоловіки, вважаючи їх померлими, створювали нову родину. 1 лютого 1755 р. у Синоді розглядали справу за поданням Марії Сердюкової з проханням відшукати її чоловіка сотника Глинської сотні Лубенського полку Антона Крижанівського. Виявилося, що жінка вийшла заміж 24 роки тому, 8 років прожила в шлюбі в м. Городище Миргородського полку. У 1738 р. під час татарського нападу Марія потрапила в полон, де й перебувала 16 роківРоссийский государственный исторический архив. Ф. 796. Оп. 36. Д. 40. Л. 1. ЦДІАК України. Ф. 990. Оп. 1. Спр. 360. Арк. 59.. Випадково зустрівши односельця, купця Правдивцева, жінка просила переказати чоловікові, щоб той викупив її. Однак земляк повідомив, що Антон мешкав у м. Ромни, де мав іншу дружину і 5 дітей.

Згодом Марію Сердюкову визволили з полону, але вона була вже немічною і хворою. Тому жінка просила духовну владу дозволити доживати віку в монастирі. Її бажання задовольнили: Марія стала черницею Київського Вознесенського Флорівського жіночого монастиря.

Потреба заробити кошти, промисли, робота в наймах, перехід у слободи також були причинами відсутності чоловіка. Оселившись на новому місці, завівши господарство, він не поспішав повертатися додому, а там створював нову родину. У 1761 р. Переяслав-Бориспільська духовна консисторія розглядала справу про двошлюбність мешканця с. Хоцок Переяславської протопопії Потапа Доценка. П'ять років тому чоловік пішов на заробітки, там і одружився вдруге. Другій дружині він не зізнався, що має родину. Консисторія присудила Потапові 7-літню єпитимію, з якої один рік він мав перебувати в монастирі, а потім повернутися до першої дружини й жити з нею нерозлучно. Друга його дружина отримала право вдруге вийти заміж.

Іноді до двоєженства призводило нещасливе подружнє життя, яке було наслідком насильного шлюбу. Зокрема, саме так пояснював свої вчинки мешканець м. Гельмязова Переяславського полку Антон Полторацький. Чоловік зазначав, що перша дружина Варвара, з якою він одружився в 1776 р. через примус батьків, утекла. Тож Антон повінчався вдруге з ПараскоюЦДІАК України. Ф. 990. Оп. 1. Спр. 1161. Арк. 53.. Коли про цей незаконний шлюб стало відомо в Переяславсько-Бориспільській духовній консисторії, чоловік злякався покарання і втік із міста. Консисторія покарала священника, який вінчав двоєженця.

Отже, проаналізувавши випадки тривалої відсутності одного з подружжя як привід до розлучення, можемо зробити такі висновки: згідно з церковними приписами, подавати заяву про укладання нового шлюбу можна було через п'ять років після зникнення особи; тривала відсутність одного з подружжя (чоловіка чи дружини) була одним із основних приводів для розлучення і повторного одруження особи; тривалу відсутність чоловіка або жінки пояснювали розпусним життям, перелюбом, сварками, відходом на заробітки, військовою службою чоловіка тощо; не слід відкидати й того, що чоловік і жінка могли проживати разом, не просячи дозволу на вінчання від духовної влади. Для того, щоб анулювати перший шлюб і отримати право на повторне одруження, в духовне правління потрібно було надати покази свідків або родичів, які б підтвердили факт відсутності особи протягом певного часу; підтвердження від парафіяльного священника; докази того, що покинута особа ніяк не провокувала іншу на втечу, а за відсутності одного з подружжя інша вела добропорядне життя.

Перспективами подальших розвідок із цієї проблеми може бути дослідження умов і порядку укладання шлюбів, правове регулювання родинних відносин, суперечність між правом і традицією у сфері сімейних стосунків тощо.

References

1. Serdiuk, I. O. (2010). Povtorni shliuby v Hetmanshchyni u druhii polovyni XVIII st. (za danymy metrychnoi knyhy Khrestorozhdestvenskoi tserkvy mistechka Yaresky Myrhorodskoho polku) [Remarriages in the Hetmanate in the second half of XVIII c. (according to the metric book of Khrestorozhdestvenskaya church in Yareski of Myrgorodskiy district]. Kyiv, Ukraine.

2. Serdiuk, I. O. (2010). Naselennia litnoho viku u mistakh Hetmanshchyny (za danymy Rumiantsevskoho opysu 1765-1769 rr.) [Elderly population in the cities of the Hetmanate (according to data of Rumiantskiy description 1765-1769]. Kyiv, Ukraine

Размещено на Allbest.ru