Роль шляхетського стану в процесах формування і становлення української козацької старшини Гетьманщини (історіографія та методологія дослідження)

РОЛЬ ШЛЯХЕТСЬКОГО СТАНУ В ПРОЦЕСАХ ФОРМУВАННЯ І СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ ГЕТЬМАНЩИНИ (ІСТОРІОГРАФІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ)

Лариса Фицик

Виклад основного матеріалу. Як відомо, шляхта як становий прошарок еволюціонувала зі шляхетного лицарства Речі Посполитої. Вона становила нижчу верству, на відміну від вищої касти - магнатів, а на українських теренах - князів та бояр. Частина шляхти в Україні, більшість з якої була сполонізована, взяла участь у повстанні гетьмана Б. Хмельницького, активно долучившись до політичного життя та допомагаючи розбудовувати українську козацьку державу.

Аналізуючи роль та місце шляхетського прошарку у формуванні соціальної структури Гетьманської держави та її суспільних інституцій, звернемося насамперед до питання про роль шляхти як одного з основних джерел формування старшинської верстви у працях істориків. Важливим внеском у дослідження даної проблеми стали дослідження представників дореволюційної російської історіографії П. Куліша, О. Лазаревського, Д.Міллера, О. Єфименко, В. Модзалевського, І. Каманіна, Д. Мякотіна, а також українських істориків М. Грушевського та Л. Окиншевича. Більшість з них, з'ясовуючи генеалогію шляхетських родів та їх адаптацію до нових політичних реалій після початку Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр., виокремили шляхту як одне з основних джерел формування козацької верхівки. Зокрема, П. Куліш зазначав, що до неї «... приєднуються невеликі рештки ще не спольщеної української шляхти, які невдовзі зливаються з козацькою верствою» [17, С. 91].

В. Мякотін до старшинської верстви зараховує рештки державницької шляхти, які залишилися в країні, та представників із когорти колишніх зем'ян (дрібної щляхти). Він, зокрема, зазначає, що усі ці елементи, близькі один до одного своїм становищем, «…стали ніби окремим, вищим розрядом козацтва» [20, С. 96]. Ряд представників напівшляхетського та напівселянського землеволодіння виділяє у середовищі козацької верхівки і Л. Окіншевич [21, С. 7].

Важливий внесок представників зем'янства у формуванні панівного стану Гетьманщини відзначав і В. Липинський. У праці «Участь шляхти у великому повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького» (1980) участь шляхти-зем'ян у Визвольній війні дослідник обумовлює насамперед «соціальними і економічними інтересами численної напівпривілейованої військово - службової верстви, нижчих категорій шляхетського стану, зауважуючи, що дрібні зем'яни і бояри складали абсолютну більшість шляхетського загалу» [19, С. 100 - 102]. В монографії «Україна на переломі» він наголошує, що Хмельницький перемагав саме завдяки підтримці вихідців зі шляхетства та зумів витворити з найкращих людей України аристократичний клас, а «яскраві індивіди, вихідці зі шляхти, привнесли у козацький рух політичну організованість, державотворчу ідею та навички до законної стабільної влади» [18, С. 9]. Отже, саме у шляхті дослідник побачив величезний потенціал, а на історичному прикладі Б. Хмельницького намагався обгрунтувати необхідність залучення «верхів» українського суспільства до активної участі в державотворенні, відзначаючи переорієнтацію панівних верств українського суспільства у бік української державності.

Л. Окиншевич, який найбільш ґрунтовно дослідив соціальну структуру тогочасного українського суспільства, переконаний, що наявність у рядах козацької старшини прошарку старої, «справжньої» польської шляхти лише прискорила процес майбутнього оформлення старшини в еліту тогочасного суспільства [21, С. 5 - 7].

Варто зазначити, що попри різні оцінки впливу шляхетського стану на розвиток соціальних процесів у Гетьманщині, в історичних дослідженнях він завжди був і залишається об'єктом особливої уваги. В сучасних умовах розвитку української історіографії актуалізувалися дослідження з проблем шляхетсько-козацької персоналістики (В. Борисенко, В. Горобець, О. Гуржій, М. Крикун, Ю. Мицик, О. Путро, В. Сергійчук, В. Смолій, В. Степанков, Т.Чухліб; персонального складу шляхетства - представників урядової та неурядової старшини (В. Сергійчук, В. Кривошея, І. Кривошея, Ю. Мицик, О.Репан, В. Панашенко, В. Щербак; генеалогії шляхетських родин (В. Кривошея, І. Кривошея, В. Томазов та ін.).

Наявність шляхетських тенденцій у середовищі старшини, її службу у козацькому війську відзначають В. Кривошея [9; 10; 11; 12], І. Кондратьєв [5, 6], П. Пиріг [23], та інші дослідники. В. Кривошея зазначає, що найбільший вплив на формування козацької верхівки мала покозачена щляхта дохмельницького періоду. З цією метою історик доклав чималих зусиль задля того, щоб знайти коріння 75 шляхетських родин, «...які в майбутньому делегували до козацького війська не одного проводиря та відіграли важливу роль у процесі становлення Гетьманщини» [9, С. 95 - 99].

У 90-х роках відродилося започатковане В. Липинським вивчення локальних груп шляхти в козацькому середовищі. Насамперед, це стосується представників любецької шляхти [5; 6; 7; 8]. Важливою подією в історіографії стало вивчення етнічного складу представників козацької старшини - вихідців із середовища шляхти.

Сучасні історики продовжують вивчати соціальний склад козацтва. Їм вдалося виявити значно більшу частину родин шляхетського походження - 12,6% (В. Липинський до до шляхтичів зараховував лише 3,3% козацького війська). Це, зокрема, дало підстави Н. Яковенко та Т. Яковлєвій стверджувати, що головним джерелом формування старшини була покозачена шляхта [26; 27].

У новітній українській історіографії значно активізувалися дослідження шляхетства із середовища полкової та сотенної старшини. І.Кривошея захистила першу в Україні кандидатську дисертацію, присвячену персональному складу та генеалогії козацької старшини Переяславського полку, серед якої чільне місце займали представники шляхетства. Дослідниця написала також ряд статей про сотенну старшину полку [15]. Вагомий внесок у дослідження регіональної історії покозаченої шляхти зробив І. Кондратьєв, який вивчав боярство Любеча [5; 8].

Досить плідно на ниві козацької біографістики працює Ю. Мицик, який у співпраці з іншими дослідниками створив перші нариси історії Національно-визвольної війни, у яких наведені характеристики основних її керівників - вихідців зі шляхетського стану. Перу дослідника належать історичні портрети ніжинського полковника Прокопа Шумейка, київського полковника Павла Яненка, наказного гетьмана Максима Кривоноса.

Сучасні історики намагаються глибше розкрити коло проблем, пов'язаних з діяльністю представників елітарного прошарку Гетьманщини. Серед родин, які викликають найбільшу зацікавленість -Ждановичі, Нечаї, Голуби, Виговські, Дуніни - Борковські, Іскрицькі, Полетики [1; 22].

В.Панашенко, відзначаючи істотний вплив шляхти-зем'ян на формування нової генерації соціальної еліти Гетьманщини, підкреслює, що вступаючи до селянсько-козацького війська, православна шляхта поповнювала ряди козацької старшини та відігравала важливу роль у політичному житті краю, зберігаючи право на свої маєтності [22, С. 8 - 11]. У своїй праці історикиня дає грунтовну інформацію про полково-сотенний устрій Гетьманщини та різні аспекти життя її соціальної еліти.

Сучасна російська дослідниця Т. Яковлєва робить висновок, що вже у перші роки Визвольної війни місце польської шляхти зайняла частина української шляхти, яка приєдналася до повстання. У статті «Українська шляхта та державна ідея у роки Визвольної війни» вона доводить, що провідна роль в українському суспільстві перейшла не до козацтва загалом, а до козацької старшини, значна частина якої складалася саме з привілейованих верств населення, зокрема шляхти. На основі ґрунтовної джерельної бази вона розглядає еволюцію шляхетського прошарку та його перехід у стан козацької старшини.

Проаналізувавши Реєстр 1649 року Н. Яковлєва дослідила, що із 16 реєстрових полковників 6 походили зі шляхетських родин, шестеро були старовинними козаками, а двоє - із заможних міщан. Покозачені селяни, - на її думку, - у склад старшинської еліти не потрапляли, а серед генеральної старшини називає шляхтичів Б. Хмельницького, І. Виговського, С.Богдановича-Зарудниого. Слідом за В. Липинським історикиня вважає закономірним, що ідея Гетьманщини визріла саме у середовищі української шляхти як найбільш освіченої частини українського суспільства, до того ж знайомої зі структурою правління Речі Посполитої [27, С. 134]

Скорегувати уявлення про основні напрями соціальних процесів у середовищі шляхти допомагає фундаментальна праця Н. Яковенко [26]. У ній та у спеціальній розвідці дослідниця напередодні Визвольної війни нарахувала на Волині, Київщині та Брацлавщині орієнтовно майже 6500 шляхетських сімей, акцентувавши увагу на тому, що це були в основному дрібні та найдрібніші шляхтичі, становище яких практично не відрізнялося від становища інших соціальних груп [25]. Вона зазначає, що шляхта постачала кадровий потенціал як до вищої церковної ієрархії, так до козацького стану.

Однак, - за влучним зауваженням дослідниці, - « ...ті люди... в умовах нечітко розмежованих станових платформ були передусім шляхтичами, а вже потім церковними сановниками чи козацькими ватажками» [25, С. 119]. Методологічно вірним, - на нашу думку, - є підхід Н. Яковенко, за яким саме родовій еліті відводиться важлива роль фундамента, на якому наша нація зводила свій дім у добу середньовіччя - роль охоронця та гаранта його цілісності.

За останні десятиліття з'явилося ряд праць з побутової історії шляхетства. Було опубліковано ряд статей В. Кривошеї та І. Кривошеї, у яких аналізувалися тестаменти (заповіти) козацької старшини, у яких міститься інформація про життєвий досвід, побут, воєнні походи представників шляхти та ін. [14, 16]. Прикладом такого тестаменту може бути заповіт освіченого шляхтича Федора Сулими [16, С. 154]. Однак, як зазначає І. Кривошея, - «.такого роду дослідження є рідкістю у вітчизняній історіографії» [16, С. 149]. Загалом, проблеми культурного та духовного життя української еліти українськими істориками розглядалися досить фрагментарно, хоча їх детальне вивчення могло б дасть змогу «.поглянути на ментальність та релігійність, генеалогію та родинні зв'язки, стосунки у сім'ях» [16, С. 148].

Підсумовуючи аналіз історіографічних праць щодо шляхти як джерела формування та становлення козацької старшини, відзначимо, що питання частки різних потоків шляхти серед старшини залишається нерозв'язаними. Як зазначає З. Когут: «Питання наявності справжньої шляхти в Гетьманщині є важливим, оскільки воно могло б пояснити, чому політичні цінності шляхти були запозичені українською елітою в цілому» [4, С. 350].

Конструюючи роль шляхетського стану у процесах формування і становлення української козацької старшини, слід проналізувати методологічний інструментарій, який використовували її дослідники у різні історичні періоди. Це дасть змогу скласти об'єктивне уявлення про особливості розвитку вітчизняної історіографії, насамперед з огляду на засвоєння істориками методологічних новацій та концептуальних розробок сучасної європейської та світової науки.

Аналіз дореволюційної та радянської історіографії свідчить про недосконалість підходів та методики вивчення шляхетського стану. Історики використовували в основному традиційні методи дослідження, зокрема описовий метод та загальнонаукові методи. Їх застосування дозволило скласти лише загальне уявлення про місце і роль шляхетства та його окремих представників у соціальному, економічному та політичному житті Гетьманщини.

Лише в новітній українській історіографії значно розширилося використання методологічного апарату, з'явилися нові методи дослідження.

Так, нині спостерігається особлива зацікавленість науковців методом історичної генеалогії. Зазначимо, що предметна сфера родовідних студій обіймає не тільки представників шляхетства, які займали вищі щаблі у державному апараті Гетьманщини, але й шляхтичів з середовища сотенної та неурядової старшини. Генеалогічні дослідження нащадків шляхетства займають нині особливе місце в історіографії козацтва, оскільки дають змогу скласти уявлення про станову ієрархію Гетьманщини та її державницьких форм. Такого роду праці набувають важливого значення для історіографів насамперед як для аналізу висвітлення елітарного прошарку в історичних працях, так і в контексті засвоєння вітчизняними вченими новітнього методологічного інструментарію, який застосовують зарубіжні дослідники.

Аналіз джерельної бази дає підстави виділити 2 етапи розвитку генеалогічних студій: практичний, коли у дослідженнях істориків обґрунтовувалися права нової еліти на привілейоване становище у суспільному житті Гетьманщини, та науковий, що характеризується засвоєнням єврорпейського досвіду з методики реконструкції родоводів [24, С. 6 -7]

У складанні генеалогічних розписів широко використовується біографічний метод. Метод мережевого аналізу, який застосовується у новітніх генеалогічних студіях козацької старшини, зокрема у дослідженнях В. Кривощеї та І. Кривощеї, дозволяє моделювати мережу родинних відносин як у середовищі шляхти, так і в козацько-старшинському соціумі загалом. Метод структурно-персонального аналізу у поєднанні з методом мережевого аналізу дає можливість накопичити відсутні емпіричні дані та виявити структурні елементи шляхетського роду як системи.

Аналіз праць істориків свідчить про те, що вони усе частіше використовують економіко-математичні методи, зокрема комп'ютерні методи обробки інформації. Особливо важливим у дослідженнях шляхетського стану є метод реконструкції, за допомогою якого можна відновити основні події, які відбувалися у соціальному, політичному, економічному та культурному житті Гетьманщини.

Методологія дослідження шляхетського стану спирається на принципи історизму та об'єктивності. Принцип історизму вимагає досліджувати шляхту як історичне явище конкретно у процесі його становлення та розвитку. Принцип об'єктивності дає можливість враховувати та аналізувати весь комплексу джерел, на підставі чого можна дійти до правильних висновків, Дотримання принципу об'єктивності покладає особливі вимоги щодо моральних якостей дослідника.

Неупередженість в оцінках емпіричного та джерельного матеріалу, логічна послідовність у його аналізі має бути основним критерієм фаховості та доброчесності дослідника. Синтез отриманих емпіричних даних завдяки принципу ціннісного підходу дозволяє вийти на об'єктивні оцінки заслуг учених-істориків у розробці даної проблематики.

Практичним інструментарієм для більшості дослідників залишається як використання традиційних методів дослідження (аналізу, синтезу, індукції, дедукції), так і спеціальних методів (історико-генетичного, історико- порівняльного, історико-типологічного, історико-системного). Сучасні історики найчастіше використовують метод системного аналізу, біографічний метод та метод історичної генеалогії.

Реконструкція суспільно-політичних процесів, які відбувалися у Гетьманщині, вимагає вироблення та застосування нових методологічних підходів, які б дали змогу проаналізувати роль та місце шляхетського стану у державотворчих процесах, тому основна увага в історичних дослідженнях приділяється висвітленню її суспільної та фундаторській діяльності.

Висновки. З наведеного вище можна зробити такі висновки:

1) в історичних дослідженнях шляхетські родини розглядаються як одне з головних джерел формування козацької старшини;

2) у представниках шляхетства історики вбачали величезну державотворчу силу;

3) основними напрямами історичних досліджень є генеалогія шляхетських родин та біографії окремих представників шляхетства у козацькому війську;

4) аналіз методологічного інструментарію, який використовували дослідники, свідчить про його різноманітність, однак лише в новітній українській історіографії з'явилися нові методи та підходи до вивчення шляхетства як української еліти. Сучасні історики найчастіше використовують метод системного аналізу, біографічний метод та метод історичної генеалогії.

Разом з тим, питання частки шляхти серед старшини на різних етапах розвитку Української козацької держави залишається нерозв'язаним. На нашу думку, слід і надалі, на більш широкій джерельній базі та із залученням новітніх методів проводити дослідження, спрямовані на вивчення генеалогії шляхетських родин, які делегували козацькому війську своїх представників. Важливим напрямом подальших досліджень є активізація пошуків у напрямку вивчення впливу національного фактору у процесі становлення козацько-старшинської верстви. У зв'язку з цим особливо цінними вважаємо розвідки, у яких аналізувався б склад шляхти окремих полків та сотень за національною ознакою.