Політика радянської влади щодо Римо-Католицької Церкви у другій половині 40-х років ХХ сторіччя (на прикладі римо-католиків Дніпропетровська)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Український державний університет науки і технологій

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ЩОДО РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 40-Х РОКІВ ХХ СТОРІЧЧЯ (НА ПРИКЛАДІ РИМО-КАТОЛИКІВ ДНІПРОПЕТРОВСЬКА)

Мосюкова Наталія Геннадіївна

кандидат історичних наук, доцент,

доцент кафедри міжнародної економіки

та соціально-гуманітарних дисциплін

м. Дніпро

Анотація

В поліконфесійній Україні важливе значення мають стосунки між державою та Церквою, зокрема Католицькою, яка існує на наших землях не одне сторіччя.

Вивчення історії Римо-Католицької Церкви на українських землях, особливо на регіональному рівні, не є достатнім і потребує подальших розвідок. Це повною мірою стосується і римо-католицької парафії міста Дніпро.

Радянська влада, яка перед Другою світовою війною проводила жорстку репресивну політику щодо Римо-Католицької Церкви, у 40-і роки перейшла до політики певної лібералізації у стосунках з релігійними організаціями. Нові постанови щодо молитовних будівель передбачали складний для релігійних громад механізм їх відкриття, який ще більше ускладнювали документи під грифом “цілком таємно”, що їх “центр” відправляв на “місця”.

Римо-католицька спільнота Дніпропетровська, яка користувалася костелом під час німецької окупації, плекала надію на таку ж можливість і після повернення радянської влади. У липні 1945 року громада почала збирати документи для реєстрації.

Спільнота обласного центра знаходилася під пильним наглядом влади, але відвертих репресій проти вірян в означений період не застосовували.

Старання парафіян, що не побоялися вказати свої дані в реєстраційних документах, залишилися марними, бо громада, яка складалася переважно з немолодих людей, не змогла подолати потужну перешкоду влади -- фінансовий тиск. Релігійну споруду у католиків відібрали і переобладнали її на спортзал.

Процес закриття костелів проходив кілька етапів. Спочатку уповноважений у справах релігії по області знаходив причину і обгрунтовував необхідність закриття релігійної споруди. Ці документи він подавав до виконкому відповідної облради. Прийняте облрадою рішення повинна була затвердити Рада у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР. Цей процес влада тримала під своїм контролем і не дозволяла самовільно (не за схемою) закривати молитовні будинки.

При закритті костелу у 40-і роки ХХ сторіччя держава використовувала деякі з відпрацьованих у 30-і роки методів, серед них -- економічний тиск на вірян, саме він відігравав основну роль в цей період. Означені дії влади суперечили статті про свободу відправлення релігійних культів чинної в той час Конституції УРСР.

Ключові слова: римо-католики, костел, Дніпропетровськ, радянська влада.

Annotation

Mosiukova Nataliia Gennadiivna Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of International Economy and Social and Humanitarian Disciplines, Ukrainian State University of Science and Technology, Dnipro

THE POLICY OF THE SOVIET GOVERNMENT REGARDING THE ROMAN CATHOLIC CHURCH IN THE SECOND HALF OF THE 40S OF THE 20TH CENTURY (ON THE EXAMPLE OF THE ROMAN CATHOLICS OF DNIPROPETROVSK)

In multi-confessional Ukraine, relations between the state and the Church, in particular the Catholic Church, which has existed on our lands for more than one century, are of great importance. The study of the history of the Roman Catholic Church in Ukrainian lands, especially at the regional level, is not sufficient and requires further research. This fully applies to the Roman Catholic parish of Dnipro city.

The Soviet authorities, which before the Second World War pursued a strict repressive policy towards the Roman Catholic Church, in the 1940s switched to a policy of certain liberalization in relations with religious organizations. The new regulations regarding prayer buildings provided for a difficult mechanism for religious communities to open them, which was made even more difficult by documents labeled "completely secret" that the "center" sent to "places". The Roman Catholic community of Dnipropetrovsk, which used the church during the German occupation, hoped for the same opportunity after the return of Soviet power. In July 1945, the community began collecting documents for registration.

Community of the regional center was under the close supervision of the authorities, but there was no open repression against believers during the specified period. The efforts of the parishioners, who were not afraid to enter their data in the registration documents, remained in vain, because the community, which consisted mainly of elderly people, could not overcome the powerful obstacle of the authorities - financial pressure. The religious building was taken from the Catholics and converted into a gymnasium.

The process of closing churches went through several stages. Initially, the commissioner for religious affairs in the region found the reason and justified the need to close religious building. He submitted these documents to executive committee of the relevant regional council. The decision taken by the Regional Council had to be approved by the Council for Religious Cults under the Council of Ministers of the USSR. The authorities kept this process under their control and did not allow arbitrarily (not according to the scheme) to close houses of worship. When closing the church in the 1940s, the state used some of the methods developed in the 1930s, among them economic pressure on the faithful, which played the main role in this period.

The specified actions of the authorities contradicted the article on the freedom of religious cults of the then-current Constitution of the Ukrainian SSR.

Keywords: Roman Catholics, church, Dnipropetrovsk, Soviet government.

Постановка проблеми

Важливою складовою будь-якого суспільства є релігія і знання її історії допомагає будувати стосунки між державою та Церквою. Невід'ємною частиною релігійного життя поліконфесійної України є католицизм, який існує на наших землях не одне сторіччя. Попри певні досягнення української історіографії, деякі питання означеної теми ще залишаються без відповіді. Отже, вивчення історії Римо-Католицької Церкви, зокрема повоєнних років, не втратило своєї актуальності і потребує подальших розвідок.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

релігійний католицький церква дніпропетровськ

З кінця ХХ - на початку ХХІ сторіччя у полі зору дослідників були питання щодо особливостей релігійної політики СРСР у 40-і роки ХХ сторіччя. Цій проблемі присвячена фундаментальна праця В. Войналовича [1], статті українських, а також польських вчених - П. Бондарчука [2], С. Горбача [3], Ю. Дембінського [4] та інших.

Дослідження будь-якого періоду життя країни не може бути повним без вивчення регіональної історії. В цьому напрямку вітчизняна історіографія теж робить кроки. Наприклад, діяльність римо-католицької спільноти Дніпропетровська висвітлював В. Старостін [5], але він лише побіжно торкнувся подій, які відбувалися навколо костелу в обласному центрі в 40-і роки.

Аналіз документів, що зберігаються в Державному архіві Дніпропетровської області, дозволили детальніше висвітлити означену проблему.

Мета статті - дослідження умов, в яких існувала римо-католицька спільнота Дніпропетровська, а також механізму закриття місцевого костелу в другій половині 40-х років ХХ сторіччя.

Виклад основного матеріалу

Під час Другої світової війни на окупованих фашистами українських землях римо-католики отримали можливість відновити діяльність своїх парафій (в кінці 30-их років ХХ сторіччя структури РКЦ в УРСР були знищені). Фашисти не перешкоджали цьому процесу, бо хотіли використати його в своїх інтересах. В таких умовах відновив свою діяльність костел у Дніпропетровську. Було відремонтовано орган, відроджено хор, відновилась душпастирська праця [6] (її проводив священник П'єтро Леоні, що прибув до міста разом з італійськими військовими та був їх капеланом). І навіть після повернення радянських військ спільнота продовжувала збиратися в приміщенні храму.

Більшовицька влада, яка перед Другою світовою війною проводила жорстку репресивну політику щодо Римо-Католицької Церкви, у 40-і роки перейшла до політики певної лібералізації у стосунках з релігійними організаціями.

19 листопада 1944 року було видано постанову РНК СРСР “Про порядок відкриття молитовних будівель релігійних культів”. В документі зазначалося, що клопотання про відкриття храму повинні підписати “не менше, ніж 20 повнолітніх громадян з числа місцевих мешканців, які не були позбавлені виборчих прав” [7, арк. 3]. Сама процедура дозволу проходила кілька рівнів ухвалення в різних інстанціях -- від уповноваженого місцевої ради у справах релігійних культів до Раднаркома СРСР. Спочатку спільнота вірян повинна була зібрати купу документів і передати їх уповноваженому Ради у справах релігійних культів. Саме він проводив роботу щодо розгляду та перевірки заяв. Після перевірки матеріали відправляли до Раднаркому республіки і якщо він вважав “целесообразным и возможным” задовольнити прохання, то передавав документи до Ради у справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР. Якщо цей орган “согласится с мнением” попередньої інстанції, то направляв своє рішення до Раднаркому СРСР. І тільки після схвалення урядом Радянського Союзу релігійну спільноту могли зареєструвати і віддати їй у користування культову споруду [7, арк. 3 -- 4]. На прийняття рішення впливало також наступне: кількість вірян в громаді, стан молитовної будівлі та її використання на момент розгляду, коли вона була закрита, кількість храмів означеного культу в районі (місті) та відстань від них до населеного пункту заявників [7, арк. 3 -- 4].

Попри складну процедуру реєстрації громади, у римо-католиків Дніпропетровська з'явилася надія на продовження своєї діяльності в костелі і за часів радянської влади. У липні 1945 року вони почали збирати потрібні для реєстрації і передачі їм храму документи. Віряни не знали, що ще у квітні 1945 року був підписаний таємний документ з вказівкою не реєструвати релігійні спільноти, які не мають свого служителя культу, на його пошук відводилося три місяці [7, арк. 6]. Для римо-католиків це була пастка, бо структури РКЦ влада ліквідувала ще у 1937 -- 1938 роках, ксьондзів репресувала і продовжувала це робити і в 40-і роки, а католицьких єпископів, які б могли призначити священника в ту чи іншу парафію, “змусили виїхати до Польщі” [4, с. 480]. Інструкція від 29 квітня 1946 року під грифом “цілком таємно”, де зазначалося, що “необхідно по можливості, відхиляти прохання незначних груп вірян щодо відкриття молитовних будівель” [7, арк.13], робила надії на успіх зовсім примарними.

Попри існування системи заборон, затягувань з реєстрацією, у перші післявоєнні роки влада не застосовувала відвертих репресій проти вірян. Так, в одному з листів уповноважений Ради у справах релігійних культів по Дніпропетровській області зазначав, що йому важко знайти причини для розірвання договору з однією з релігійних спільнот, а також про можливість оскарження рішення і необхідність надати будівлю взамін [8, арк. 36]. Безперечно, у 1937 році на вирішення таких “проблем” часу не витрачали -- будівлю забирали, священника та вірян репресували. Означений документ також дає підстави говорити про тісну співпрацю уповноваженого Ради у справах релігійних культів з НКДБ, куди він регулярно відправляв звіти [8, арк. 46, 47, 55].

Римо-католицька громада обласного центра знаходилася під пильним наглядом влади. Вже у 1945 році уповноважений Ради у справах релігійних культів при Дніпропетровському облвиконкомі Павлов відправляв керівництву інформаційні звіти, відомості, довідки щодо релігійних спільнот і молитовних будівель. Так, у 1945 році він зазначав, що римо-католики “не проявляють активності” [9, арк. 20], хоча “спочатку проявляли деяку активність в питанні реєстрації, але потім замкнулися... Деякі члени ухиляються від того, щоб підписати необхідні для реєстрації документи, особливо договору про молитовну будівлю” [8, арк. 33, 22]. Голова правління пояснив це тим, що “побоюються”, уповноважений Павлов здивувався, бо, на його переконання, він “жодних приводів для цього не давав” [8, арк. 22].

Насправді побоювання вірян були цілком зрозумілими, бо вони -- вже немолоді люди (переважна більшість віком 50 - [10, арк.64]), чудово пам'ятали жахливі репресії 30-их років і розуміли, що влада з того часу кардинально не змінилася, отже, мали всі підстави “побоюватися”. Попри це римо-католицька спільнота Дніпропетровська мала бажання отримати реєстрацію і збирала для цього документи з 1945 року. Так, 22 липня 1945 року було складено список “двадцятки”, який налічував 35 осіб, а також проведені вибори правління і ревізійної комісії [6, арк. 64, 61]. Спільнота сформувала список засновників -- 20 осіб і звернулася до уповноваженого Ради у справах релігійних культів по Дніпропетровській області з заявою щодо реєстрації громади (у списку засновників вказували підданство, місце роботи, вік, домашню адресу, а також надавали інформацію щодо судимості). Було подано заяву (її підписали 33 особи) про дозвіл виконувати релігійний обряд в будівлі костелу [10, арк. 70, 63, 71].

З січня 1946 року римо-католики Дніпропетровська повною мірою відчули на собі, що таке “чиновницька тяганина”. Цілий січень в костелі був “день відкритих дверей”. 8 січня до них приходили представники Державної санітарної інспекції, які склали акт і “встановили”, що храм розрахований на 3000 осіб, опалення в ньому немає, служіння відбувається раз на тиждень у неділю, у суботу здійснюється вологе прибирання двома спеціально прикріпленими прибиральницями і що стан храму є задовільний [10, арк. 69]. 10 січня парафіяни зустрічали вже представників Державного пожежного нагляду НКВС, які запропонували виконати низку приписів: призначити особу, відповідальну за протипожежний стан костелу, а в самому костелі поставити діжки з водою (у кожному кутку) з прикріпленими до них відрами та 4 ящика з піском з прикріпленими до них лопатами, запропонували також винести з костелу дошки. В документі було записано, що в разі незгоди з означеними пропозиціями, спільнота мала право у 10-денний термін висловити свою “особливу думку” [10, арк. 68]. Навряд чи члени спільноти ризикнули висловлювати свою “особливу думку” у сталінські часи та ще й НКВС! Більшість з них ще не оговталася від репресій 30-их років і розуміла безрезультатність таких дій. 12 січня був складений акт огляду костелу, в якому зазначалося, що будівля знаходиться у задовільному стані, але її необхідно побілити, а також провести поточний ремонт залізної покрівлі [10, арк. 67].

10 березня того ж 1946 року правління громади зробило інвентарний опис майна костелу. Серед речей -- хрести з фігурою Ісуса Христа (дерев'яний, металевий та мармуровий), гіпсові фігури ангелів, ікони Матері Божої, святої Варвари та інші. Всі речі були оцінені на суму 3620 карбованців [10, арк. 72].

У 1945 -- 1946 роках римо-католики Дніпропетровська готували документи щодо реєстрації спільноти, отримання дозволу здійснювати обряди в костелі і продовжували користуватися релігійною спорудою - “картини, ікони, статуї, - пише уповноважений з релігійних справ, - приведені до ладу, всюди є фіранки з марлі, паперові квіти” і додає: “Охайно, але бідно” [11, арк. 73].

Попри намагання громади відновити повноцінне релігійне життя, влада не давала підстав для оптимізму. Можливо, в силу різних обставин католики не були занадто енергійними, але й інші, більш активні спільноти, не отримували дозволів на відкриття молитовних будівель. Так, за квітень -- листопад 1945 року за рішенням Ради не було відкрито жодної молитовної будівлі [8, арк. 25]. Серед наданих клопотань: в четвертому кварталі 1945 року було розглянуто і відхилено клопотання від юдеїв, від євангельських християн - баптистів (розглянуто 2, відхилено 2) [8, арк. 61]; у першому кварталі 1946 року -- від євангельських християн-баптистів розглянуто 3, всі відхилені [11, арк. 8]; у третьому кварталі 1946 року також були відхилені всі три клопотання цієї спільноти і лише у четвертому кварталі 1946 року одне з двох клопотань, поданих юдеями, задовольнили [11, арк. 47, 75].

Таке “вирішення питань” щодо відкриття молитовних будівель робило сподівання католиків на “законне” користування костелом досить примарними.

Далеко не ідеальна релігійна ситуація першого повоєнного року погіршилася ще більше у 1947 році. Так, П. Бондарчук вважає, що саме на цей рік припадають “перші ознаки охолодження державно -- церковних стосунків”, а у другій половині 1948 року відбувся їх “злам” [2, с. 143, 144]. Становище Римо-Католицької Церкви в СРСР в означений період ускладнювало протистояння між радянським керівництвом і Ватиканом (у червні 1946 р. Пій ХІІ назвав комуністів фальшивими пророками, які... порушують права людини [3, с. 73]).

Римо-католики Дніпропетровська, і в першу чергу парафіяльний актив (“двадцятка”), відчували на собі фінансовий тиск з боку влади. В Старостін зазначає, що у 1947 році “міська влада почала наполягати на тому, щоби громада взяла на баланс пошкоджену під час військових дій будівлю костелу та зобов'язалась зробити в ньому капітальний ремонт [5, с. 31]. Спільнота складалася переважно з людей середнього та старшого віку; з 20 осіб засновників громади лише 8 працювали [10, арк. 70]. Очевидно, що фінансової можливості робити ремонт, та ще й в пошкодженій будівлі, вони не мали. Про це голова правління прямо сказав уповноваженому Павлову, який двічі у другому півріччі 1947 року проводив з ним бесіду щодо реєстрації та підписання договору: “Члени “двадцятки” бояться підписувати договір, щоб не відповідати матеріально” [10, арк. 59]. Попри це віряни продовжували збиратися в костелі. Так було до літа 1948 року.

З третього червня 1948 року посаду уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Дніпропетровській області обійняв А. Гришко, призначений замість Павлова. Саме він поставив “останню крапку” в справі функціонування спільноти. 23 червня 1948 року новий уповноважений викликав до себе голову правління римо-католицької громади обласного центру і висунув низку вимог щодо оформлення документів. “Загальні фрази”, якими намагався “відбитися” голова правління і які “спрацьовували” у попередній період, цього разу “дали збій”. Товариш Гришко призначив термін для оформлення документів до 1 липня, потім подовжив його до 10 липня, а далі “перейшов до виконання цього попередження” [12, арк. 17].

Тиск з боку представника влади зробив свою справу -- голова правління написав заяву про те, що не може взяти на себе матеріальну відповідальність, а також нічого не може зробити по реєстарції спільноти та підписанню договору на костел [10, арк. 62, 62а].

Отже, владі вдалося “дотиснути” дніпропетровських католиків економічними важелями (навряд чи могло бути інакше в країні, де люди отримували не тільки жебрацьку пенсію, а і жебрацьку зарплатню) та отримати “зелене світло” для закриття костелу. Комуністи діяли за схемою 30-х років -- тоді вони також змушували парафіян відмовлятися від непосильних для них ремонтів, а потім відбирали релігійну споруду.

27 липня 1948 року уповноважений Ради у справах релігійних культів Гришко запропонував передати костел у ведення виконкому Дніпропетровської міськради з метою “збереження державного майна, бо будівля костелу протягом кількох років не ремонтувалася і через це піддавалася більшому зруйнуванню” [10, арк. 56]. І дуже швидко, вже 30 липня того ж року, без будь-якої паперової тяганини, виконком Дніпропетровської обласної ради депутатів трудящих своїм рішенням затвердив пропозицію уповноваженого, а 20 листопада 1948 року це зробила і Рада у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР [10, арк. 53].

Виконком Дніпропетровської міськради, який отримав будівлю римо-католицького храму, у лютому 1949 року прийняв таке рішення: “Передати будівлю костелу з підсобними приміщеннями міськраді у справах фізкультури та спорту для організації спортзалу... і провести повний внутрішній ремонт спортзалу” [13, арк. 188 -- 189]. Так старовинна культова споруда, побудована у ХІХ сторіччі на гроші католиків, стала спортзалом. Із радянських документів зникла навіть назва “костел”, бо ремонтувати планували вже не костел, а спортзал. І навіть фінансування у сумі 163 000 рублів на цей злочин виділили [13, арк. 264]. Означеної суми не вистачило, витратили більше - “свыше” 300 000 рублів. Був зроблений капітальний ремонт, замінили стелю і підлогу, змінили фасад будівлі (встановили колони), але внутрішнього переобладнання не робили [14, арк. 34 -- 35]. Культове майно костелу передали музею та МіськОНО, “цінних речей, які належало передати фінорганам, не було”... Все, що, на думку уповноваженого, не було цінним, мало бути спалено [12, арк. 63].

Архівні документи дають можливість простежити механізм закриття молитовних будівель. Спочатку уповноважений у справах релігії по області знаходив причину і обгрунтовував необхідність закриття релігійної споруди. Ці документи він подавав до виконкому відповідної облради. Прийняте облрадою рішення повинна була затвердити Рада у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР. Цей процес влада тримала під своїм контролем і не дозволяла самовільно (не за схемою) закривати молитовні будинки. Так, уповноважений Ради у справах релігійних культів по Дніпропетровській області А. Гришко після закриття молитовного будинку євангельських християн -- баптистів у Дніпропетровську без дотримання вказаних правил, отримав лист від керівництва, де цей факт був названий “неприпустимим”. Товаришу Гришку рекомендували змінити свою думку щодо цього факту і нагадали, що “свобода совісті -- не декларація, а один з принципів нашої держави” [15, арк. 35]. Означений “принцип свободи совісті” не заважав партійним чиновникам тиснути на релігійні громади, пропонувати їм такі економічні умови, яких вони апріорі виконати не могли. Саме так влада змусила римо-католиків Дніпропетровська, які намагалися отримати дозвіл на користування костелом, відмовитися від цього права.

Порівняльний аналіз механізму закриття костелів у 30-і і 40-і роки ХХ сторіччя дозволяє зробити висновок про подібність методів, що їх застосовувала влада. Як в 30-і, так і в 40-і роки процес закриття костелів включав елемент економічного тиску на громаду, в результаті якого католики були змушені відмовитися від користування релігійною спорудою. В 30-і роки економічний чинник тиску підсилювали організованими владою зібраннями трудящих, на яких вимагали закриття костелу [16, с. 177 - 178]. В 40-і роки в такі “ігри” вже не грали (принаймні в Дніпропетровську), робили справу тихо, без зайвого галасу, достатньо було відмови парафіян. В обох випадках мета відібрання костелу у громади була сформульована однаково і виглядала шляхетно -- зберегти релігійну споруду від руйнування.

Після проведеної “роботи” матеріали про закриття передавали в орган місцевої влади, а його позитивне рішення повинен був затвердити “центр”. Керівництво не дозволяло місцевій владі самовільно закривати релігійні споруди. Так було у 30-і роки [16, с. 179], це правило зберігалося і в 40-і роки.

Закриття костелу у обласному центрі у 1948 році не супроводжувалося масовими репресіями римо-католиків, як це було у 30-і роки, але в інших регіонах України в цей період відбувалися репресії проти ксьондзів. В Дніпропетровську католицького священника не було з 1943 року.

Беззаконня, які чинила радянська влада по відношенню до РКЦ, і в кінці 30-х, і у 40-і роки ХХ сторіччя, відбувалися попри те, що 123 стаття Конституції УРСР гарантувала громадянам “свободу відправлення релігійних культів” [17].

Висновки

У 40-і роки ХХ сторіччя радянське керівництво проводило політику певної лібералізації щодо релігійних організацій, але лібералізацією її можна вважати лише у порівнянні з репресивною політикою 30-х років. Нові постанови передбачали складний для релігійних громад механізм відкриття молитовних будівель, який ще більше ускладнювали документи під грифом “цілком таємно”, що їх “центр” відправляв на “місця”.

Римо-католицька спільнота Дніпропетровська, яка користувалася костелом під час німецької окупації, плекала надію на таку ж можливість і після повернення радянської влади. Вірян не зупинили ані нагляд, ані блокування вирішення питання приїзду ксьондза з боку державних органів. У липні 1945 року громада почала збирати документи для реєстрації. Старання людей, що не побоялися вказати свої дані в реєстраційних документах, залишилися марними, бо спільнота, яка складалася переважно з немолодих людей, не змогла подолати потужну перешкоду влади -- фінансовий тиск (“останньою краплею” була вимога зробити капітальний ремонт костелу, від чого громада відмовилася). Релігійну споруду у католиків відібрали і переобладнали її на спортзал.

При закритті костелу у 40-і роки ХХ сторіччя влада використовувала деякі з відпрацьованих у 30-і роки методів, серед них -- економічний тиск на вірян, саме він відігравав основну роль. Влада не дозволяла здійснювати непідконтрольні їй заходи “на місцях” (самовільне закриття релігійних споруд), навіть якщо вони відповідали політиці партії. Так було у 30-і роки, така ж тенденція збереглася і в 40-і роки ХХ сторіччя.

Література

1. Войналович В. А. Партійно -- державна політика щодо релігій та релігійних інституцій в Україні 1940 -- 1960-х років: політологічний дискурс. Київ: Світогляд, 2005. 741 с.

2. Бондарчук П. М. Особливості релігійної ситуації в Україні у середині 1940-х -- на початку 1950-х рр. // Український історичний журнал. 2010. №2. С. 137 -- 163.

3. Горбач С. І. Деякі аспекти відносин між Ватиканом та СРСР після Другої світової війни (1945 -- 1953) // Український історичний журнал. 1998. №6. С. 68 -- 76.

4. Debinski J. Kosciol Katolicki w Rosji // Studia Wloclawskie. 2012. №14. S. 472 -- 487.

5. Старостін В. Історична довідка до проекту реставрації костьолу в ім'я святого Йосипа по пр. К. Маркса, 91 у м. Дніпропетровську. Дніпропетровськ: ГО «Інститут суспільних досліджень». 2010. 39 с.

6. Сайт римо-католицької парафії св. Йосипа в Дніпрі. URL: dniprokatolik.net/Історія/дніпропетровськ (дата звернення: 12.05.2020 р.).

7. Держархів Дніпрпетровської області (далі -- ДАДО). Ф.Р-6463. Оп. 1. Спр. 1.

8. ДАДО. Ф.Р-6463. Оп. 1. Спр. 2.

9. ДАДО. Ф.Р-6463. Оп. 2. Спр. 1.

10. ДАДО. Ф.Р-6463. Оп. 2. Спр. 9.

11. ДАДО. Ф.Р-6463. Оп. 1. Спр. 3.

12. ДАДО. Ф.Р-6463. Оп. 1. Спр. 6.

13. ДАДО. Ф.Р-416. Оп. 2. Спр. 236.

14. ДАДО. Ф.Р-6463. Оп. 2. Спр. 17.

15. ДАДО. Ф.Р-6463. Оп. 1. Спр. 4.

16. Мосюкова Н. Антирелігійна політика радянської влади в кінці 20-х - 30-і роки ХХ сторіччя (на прикладі римо-католиків Дніпропетровська) // Старожитності Лукомор“я. 2021. №4 (7). С. 172 -- 183.

17. Конституція (Основний Закон) УРСР від 30.01.1937. URL: search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T370001.html (дата звернення: 06.07.2022 р.).

References

1. Voinalovych, V. A. (2005). Partiino -- derzhavna polityka shchodo relihii ta relihiinykh instytutsii v Ukraini 1940 -- 1960-kh rokiv: politolohichnyi dyskurs [Partystate policy regarding religion and religious institutions in Ukraine in the 1940s -- 1960s: political discourse]. Kyiv, Ukraina: Svitohliad.

2. Bondarchuk, P. M. (2010). Osoblyvosti relihiinoi sytuatsii v Ukraini u seredyni 1940-kh -- na pochatku 1950-kh rr. [Peculiarities of the religious situation in Ukraine in the mid-1940s and early 1950s]. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal - Ukrainian historical journal, 2, 137 -- 163 [in Ukrainian].

3. Gorbach, S. I. (1998). Deyaki aspekti vidnosin mizh Vatikonom ta SRSR pislya Drugoyi svitovoyi vijni (1945 -- 1953) [Some aspects of relations between the Vatican and the USSR after the Second World War (1945 -- 1953)]. Ukrayinskij istorichnij zhurnal - Ukrainian historical journal, 6, 68 -- 76 [in Ukrainian].

4. Debinski, J. (2012). Kosciol Katolicki w Rosji [Catholic Church in Russia]. Studia Wloclawskie - Studies of Vlotslavskie, 14, 472 -- 487 [in Polish].

5. Starostin, V. (2010). Istorychna dovidka do proektu restavratsii kostolu v im“ia sviatoho Yosypa po pr. K. Marksa, 91 u m. Dnipropetrovsku [Historical reference to the restoration project of the St. Joseph Church at 91 K. Marks Avenue in Dnipropetrovsk]. Dnipropetrovsk, Ukraina: HO «Instytut suspilnykh doslidzhen».

6. Sait rymo-katolytskoi parafii sv. Yosypa v Dnipri [Website of the Roman Catholic parish of St. Joseph in Dnipro]. Retrieved from dniprokatolik.net/Історія/ Дніпропетровськ [in Ukrainian].

7. F. 6463. Op. 1. Spr. 1. Dnipro: Derzhavnij arhiv Dnipropetrovskoyi oblasti [F. 6463. Op. 1. Ref. 1. Dnipro: State Archive of the Dnipropetrovsk region.].

8. F. 6463. Op. 1. Spr. 2. Dnipro: Derzhavnij arhiv Dnipropetrovskoyi oblasti [F. 6463. Op. 1. Ref. 2. Dnipro: State Archive of the Dnipropetrovsk region.].

9. F. 6463. Op. 2. Spr. 1. Dnipro: Derzhavnij arhiv Dnipropetrovskoyi oblasti [F. 6463. Op. 2. Ref. 1. Dnipro: State Archive of the Dnipropetrovsk region.].

10. F. 6463. Op. 2. Spr. 9. Dnipro: Derzhavnij arhiv Dnipropetrovskoyi oblasti [F. 6463. Op. 2. Ref. 9. Dnipro: State Archive of the Dnipropetrovsk region.].

11. F. 6463. Op. 1. Spr. 3. Dnipro: Derzhavnij arhiv Dnipropetrovskoyi oblasti [F. 6463. Op. 1. Ref. 3. Dnipro: State Archive of the Dnipropetrovsk region.].

12. F. 6463. Op. 1. Spr. 6. Dnipro: Derzhavnij arhiv Dnipropetrovskoyi oblasti [F. 6463. Op. 1. Ref. 6. Dnipro: State Archive of the Dnipropetrovsk region.].

13. F. 416. Op. 2. Spr. 236. Dnipro: Derzhavnij arhiv Dnipropetrovskoyi oblasti [F. 416. Op. 2. Ref. 236. Dnipro: State Archive of the Dnipropetrovsk region.].

14. F. 6463. Op. 2. Spr. 17. Dnipro: Derzhavnij arhiv Dnipropetrovskoyi oblasti [F. 6463. Op. 2. Ref. 17. Dnipro: State Archive of the Dnipropetrovsk region.].

15. F. 6463. Op. 1. Spr. 4. Dnipro: Derzhavnij arhiv Dnipropetrovskoyi oblasti [F. 6463. Op. 1. Ref. 4. Dnipro: State Archive of the Dnipropetrovsk region.].

16. Mosiukova, N. (2021). Antyrelihiina polityka radianskoi vlady v kintsi 20-kh - 30-i roky KhKh storichchia (na prykladi rymo-katolykiv Dnipropetrovska) [Anti-religious policy of the Soviet authority in late 20's - 30's years of XX century on example of Roman Catholics of Dnipropetrovsk)]. Starozhytnosti Lukomor“ia - Antiquities of Lukomorie, 4 (7), 172 -- 183 [in Ukrainian].

17. Konstytutsiia (Osnovnyi Zakon) URSR vid 30.01.1937 [Constitution (Fundamental Law) of the Ukrainian SSR dated January 30, 1937]. Retrieved from search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T370001.html [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru