Фальсифікації радянських слідчих органів 1930-х років у справах духовенства істинно-православної церкви

Історія виникнення й діяльність Істинно-Православної (або інакше - Катакомбної) Церкви в СРСР привертає все більше уваги сучасних істориків, релігієзнавців, філософів, богословів. ІПЦ почала формуватися наприкінці 1920-х - початку 1930-х рр. внаслідок неприйняття більшістю єпископату й духовенства Російської Православної Церкви політичного курсу митрополита Сергія Страгородського, що був спрямований на підпорядкування православної Церкви атеїстичній державі. Виконуючи обов'язки заступника місцеблюстителя московського патріаршого престолу, митрополит Сергій оприлюднив у липні 1927 р. так звану «Декларацію про лояльність до радянської влади», оголосивши, що відтепер «радости и успехи» Радянської влади - «наши (тобто, Церкви. - прим. В. Ш.) радости и успехи, а неудачи - наши неудачи» Цит. за: Декларация митрополита Сергия о признании им советской власти // Пред судом Божиим: Русская Православная Зарубежная Церковь и Московская Патриархия. Монреаль, 1990. С. 7.. Для єпископату й духовенства це означало втрату внутрішньої свободи Церкви, із чим більшість із них погодитися не могли; почався масовий відхід від митрополита Сергія та його синоду. Так в Російській Церкві виник рух «непоминаючих», який отримав назву «Істинно- Православна Церква». Більшість лідерів ІПЦ, головним чином серед єпископату, була заарештована в період з 1928 по 1930 роки. У середині 30-х рр. органами ОДПУ починається кампанія, спрямована на повну ліквідацію руху «непоминаючих»: у всіх адміністративних центрах СРСР приблизно в один час були проведені арешти найактивніших діячів ІПЦ і заведені справи про так звану «Всесоюзну контрреволюційну монархічну організацію церковників «Істинно-православна церква». Не маючи можливості існувати легально, ІПЦ була змушена піти в підпілля, від чого у неї виникла інша назва - Катакомбна Церква: «После того, как все явно протестовавшие были «ликвидированы» карательными органами богоборческого государства (то есть были расстреляны, запытаны, сосланы в ссылки) - истинная Православная Церковь ушла в катакомбы» Андреев И. Заметки о Катакомбной Церкви в СССР. Нью-Йорк, 1947. С. 7..

Кампанія з ліквідації ІПЦ носила широкомасштабний характер: органи ОДПУ були зацікавлені в тому, щоб покарати якомога більшу кількість людей. Наступала епоха масових репресій, коли, як писав О. Солженіцин, важливою була кількість заарештованих, а не особистість кожного з них. За такої ситуації були неминучі натяжки, фальсифікації, упереджене ведення слідства й несправедливе винесення вироків. Саме тому при вивченні слідчих справ тих років варто з обережністю ставитися до показань свідків і винесених вироків, ретельно аналізувати й зіставляти матеріали слідчих справ з іншими джерелами.

Фальсифікації слідчих органів у справі ІПЦ дотепер залишаються недослідженими, хоча цей матеріал дозволив би проаналізувати основні принципи радянської пенітенціарної системи, що актуально як для вивчення історії держави (СРСР та УРСР як його складової частини) і її політики, так і для осмислення процесу формування та реформування сучасних каральних органів в Україні.

Незважаючи на відсутність цілісного, систематичного дослідження фальсифікацій у справі ІПЦ, багато слідчих документів щодо руху «непоминаючих» вивчено й опубліковано істориками. Перші публікації про Катакомбну Церкву в СРСР з'явилися в еміграції, їхніми авторами, як правило, були самі представники ІПЦ, які емігрували під час II Світової війни на Захід. Як найважливіші з цієї теми варто назвати роботи протопресвітера Михаїла Польського Польский М., Положение Церкви в Советской России: Очерк бежавшего из России священника. Иерусалим, 1931. 132 с.; Його ж. О Церкви в СССР. Нью-Йорк ; Монреаль, 1993. 18 с., професора Івана Андрєєва Андреев И. Заметки о Катакомбной Церкви в СССР. Нью-Йорк, 1947. 16 с.; Його ж. Святые Русских Катакомб. Платина (Калифорния), 1982. 648 с., Олени Лопушан- ської Лопушанская Е. Епископы исповедники. Сан-Франциско, 1971. 104 с., Олени Концевич КонцевичЕ. Схиигумения София Киевская: Настоятельница Покровского монастыря в Киеве (1873-1941). Форэствиль (Калифорния), 1976. 77 с.. У СРСР вивченням цієї теми займався Лев Регельсон, чия книга була нелегально переправлена за кордон і видана у Франції в 1977 р. Регельсон Л. Трагедия Русской Церкви: 1917-1945. Париж, 1977. 630 с. Серед радянських дослідників найцікавіші роботи Г Цимбал Цимбал Г. Манифест православных христиан. М., 1958. 158 с., Ф. Федоренка Федоренко Ф. Секты, их вера и дела. М., 1965. 365 с., І. Малахової Малахова И. Духовные христиане. М., 1970. 128 с., А. Дем'янова Демьянов A. Истинно православные христиане. Воронеж, 1977. 151 с., В. Лешан Лешан B. Лики христианского сектантства. К., 1988. 205 с.. Істотним недоліком досліджень радянських істориків і релігієзнавців є ідеологічна спрямованість, заангажованість, що не дозволила авторам об'єктивно оцінити катакомбний церковний рух у Радянському Союзі. У 1990-ті й наступні роки з'являється низка нових досліджень з історії ІПЦ, важливою рисою яких є використання й уведення в науковий обіг слідчих матеріалів 1920-1930-х рр. Назвемо авторів деяких з них: Ірина Осипова Осипова И. «Сквозь огнь мучений и воды слез...» Гонения на Истинно-Православную Церковь: По материалам следственных и лагерных дел заключенных. М., 1998. 432 с., Михаїл Шкаровський ШкаровскийМ. Иосифлянство: Течение в Русской Православной Церкви. СПб., 1999. 398 с., Лідія Сікорська Сикорская Л. Священномученик Иосиф, митрополит Петроградский: Жизнеописание и труды. СПб., 2006. 346 с., Павло Проценко Проценко П. В Небесный Иерусалим: История одного побега. Биография епископа Варнавы (Беляева). Нижний Новгород, 2010. 736 с. та ін. Серед українських дослідників: Сергій Білокінь Білокінь С. О. Анатолій Жураковський і київські йосифляни: Документальне дослідження. К., 2008. 117 с., Олександр Тригуб Тригуб О. Розгром української церковної опозиції в Російській православній церкві (1922-1939 рр.). Миколаїв, 2009. 312 с., Сергій Шумило, Віталій Шуміло Шумило В. Схиархимандрит Лаврентий и его время: Очерк церковной истории Черниговщины (1868-1950 гг.). Чернигов, 2001. 68 с.; Шумило С. В катакомбах: Православное подполье в СССР. Конспект по истории Истинно-Православной Церкви в СССР. Луцк, 2011.272 с.; Шумило В., Шумило С. Русская Истинно-Православная Церковь: Происхождение, история. Чернигов, 2012. 68 с. та ін.

Одним з перших, хто звернув увагу на проблему можливих фальсифікацій під час ведення слідчих справ у 1930-і рр. і на необхідність обережного підходу до матеріалів цих справ як до історичного джерела, був публікатор архівних матеріалів відомого катакомбного єпископа й церковного письменника Варнави Бєляєва Павло Проценко. Він виступив із критикою книги І. Осипової, вказавши, зокрема, на те, що «для того, чтобы ввести в научный оборот [матеріали слідчих справ], необходимо проделать огромную и кропотливую работу по систематизации следственно-чиновничьих штампов, содержащихся в них, и по вычленению того «личного элемента», в котором только лишь и могут содержаться крупицы действительности» Проценко П. Сквозь миф об «Истинной Церкви» // Русский пастырь (Сан-Франциско). № 35. 1999. С. 86.. На думку П. Проценка, «материалы чекистских архивов заведомо фальсифицированы» Там само.. Погоджуючись з цим твердженням лише частково, наведемо один із прикладів такої фальсифікації, з якою ми зіткнулися при вивченні слідчих матеріалів у справі духовенства ІПЦ Чернігова та Чернігівської області.

Мета цієї статті - актуалізувати порушену проблему фальсифікації слідчих справ в 1930-х рр. в СРСР та УРСР, розглянувши її на прикладі справи № 37140 про «контрреволюционную группу церковников» на Чернігівщині.

Слідчу справу духовенства ІПЦ в Чернігові було розпочато 25 липня 1936 й завершено 2 червня 1937 року, всі заарештовані засуджені до різних термінів тюремного ув'язнення: уціліли лише ті, хто (подібно ігумену Аліпію Яковенку Див.: Шуміло В. Ігумен Аліпій (Яковенко) та його роль у створенні осередку ІПЦ на Чернігівщині // Долі репресованих земляків. Чернігівський район. Чернігів, 2018. С. 75-85.) ще до початку кампанії по ліквідації ІПЦ устиг сховатися в «катакомби». Однак поряд з активними діячами ІПЦ був заарештований і чернігівський єпископ «Сергієвської» орієнтації Стефан Проценко. Цей архієрей ніколи не розривав відносин з московською церковною владою, чия політика, як зазначено вище, була спрямована на повну лояльність до Радянської держави, знаходився в складі єпископату Московської патріархії, отримував вказівки й призначення від митрополита Сергія й очолюваного ним синоду. Тим не менше, це не вберегло єпископа Стефана від арешту й навіть від звинувачення його в приналежності до ІПЦ. Звернемося безпосередньо до слідчої справи.

На запитання слідчого, чи мав обвинувачений спілкування з єпископом Ніжинським Дамаскіним Цедриком, активним прихильником ІПЦ в Україні, Стефан Проценко докладно пояснює, що спілкування не було, а було лише дві зустрічі з Дамаскі- ним, у 1929 й 1934 рр. Під час першої зустрічі Дамаскін «(Арк. 81) ... говорил о своих расхождениях с руководством церкви, в частности, с патриаршим синодом по вопросу нормальных взаимоотношений с властью, и дал мне ряд документов по этому вопросу для ознакомления. . Я тогда с этими документами ознакомился и, впоследствии, большинство из них уничтожил. Впоследствии мне стало известно, что часть авторов этих документов принадлежала к ИПЦ» ГДА СБ України, м. Чернігів, ф. П-11588, т. 1, с. 256383, сл. с. 37140. Зараз ця слідча справа зберігається в Державному архіві Чернігівської області.. У 1934 р., звільнившись з ув'язнення, єпископ Дамаскін сам відвідав Стефана Проценка: «(Арк. 81) О принадлежности к ИПЦ мне тогда Дамаскин Цедрик ничего не говорил, напротив - он рассказывал, что был у экзарха Украины митрополита Константина Дьякова и якобы получил его согласие поселиться на территории экзархата. О положении церкви и на политические темы мы тогда вовсе не говорили» Там само.. Здається, згадка імені митрополита Костянтина, активного прибічника політики митрополита Сергія, не випадкова. Єпископ Стефан навмисно наголошує на своїх зв'язках із лояльними до Радянської влади київським і московським церковними управліннями, щоб слідству було зрозуміло, що до ІПЦ, у справі якої Проценка заарештували, він не має жодного стосунку і її ідеологію не поділяє. Навіть якщо історія з відвідуванням єпископом Дамаскіним Костянтина Дьякова була вигаданою (Дамаскіним або самим Стефаном Проценком), згадка цього факту дає єпископу Стефану певне «алібі»: він приймав у себе в 1934 р. не прихильника ІПЦ, а єпископа легальної, офіційної Церкви, який отримав благословення від самого екзарха України. І лише «впоследствии мне (Стефану Проценку. - прим. В.Ш.) удалось узнать, что, будучи на Глуховщине, Дамаскин Цедрик проводил работу в том направлении, чтобы не признавали не только митрополита Сергия, но и митрополита Константина и меня, как правящего епископа» Там само..

У 1934 р. митрополитом Сергієм Страгородським єпископ Стефан Проценко був призначений правлячим архієреєм Чернігівської єпархії, тобто знаходився в юрисдикції «совєтської церкви», як називало духовенство ІПЦ легальну Московську патріархію Див.: Андреев И. Благодатна ли советская церковь? Нью-Йорк, 1948. 22 с.. Як ми бачимо зі свідчення, єпископ Стефан в черговий раз відмежовується від ІПЦ і наголошує на своєму зв'язку з легалізованою Московською патріархією. І далі безпосередньо про свою уявну «приналежність» до ІПЦ він зазначає: «(Арк. 81) Конкретно по вопросу о своей принадлежности к ИПЦ я могу заявить следующее: формально к ИПЦ я не принадлежу и связей с деятелями ИПЦ сейчас не имел и не имею. Я поддерживаю связь с патриархией в Москве и с экзархом Украины митрополитом Константином. Фактическая принадлежность моя к патриархии в соответствии с установившимися порядками определялась произнесением формулы повиновения (у друкованому оригіналі - «повиновения», в оригіналі рукописному - «поминовения». - прим. В.Ш.), текст которой присылается церковной властью» ГДА СБ України, м. Чернігів. Вказ. слідча справа.. Свідчення, на наш погляд, більш ніж переконливе. Уся подальша доля й церковне служіння єпископа, згодом митрополита Стефана Проценка, промовляє сама за себе: в 1942 р. Московською патріархією він зведений в сан архієпископа з призначенням в Уфу, у 1944 - призначений архієпископом Полтавським і Кременчуцьким, у 1959 - зведений в сан митрополита з титулом Харківського й Богодухівського. Нагороджений медаллю «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.», брав «самое деятельное участие в борьбе за мир, неизменно призывая с амвона свою паству отстаивать дело мира» Киреев А., протодиак. Епархии и архиереи Русской Православной Церкви в 1943-2002 годах. М., 2002. С. 189.. Цілком типова доля архієрея офіційної Церкви радянського періоду: ніколи і ні в чому він не виявив себе «не лояльно» стосовно Радянської влади.

І, тим не менше, у 1936 р. його було заарештовано й притягнуто до відповідальності в справі про приналежність до ІПЦ. Чому? Відповідь на це питання можна знайти в свідченнях самого Проценка: «(Арк. 81) В апреле месяце 1936 года я, в связи с закрытием кафедрального храма в Носовке, переехал на постоянное жительство в г. Чернигов. ... Переехав в Чернигов, я отступил от установленных порядков и не вводил формулы поминовения, предполагая это сделать позднее. Встал я на этот путь потому, что помнил . о наличии в Чернигове оппозиционной группы церковников, где мое выступление в качестве открытого представителя патриаршей ориентации могло привести к расколу. Т[аким] о[бразом] с апреля 1936 года, т[о] е[сть] с момента переезда в Чернигов, я встал на путь ИПЦ. Признаю свою тактику ошибочной, ибо мне хорошо известно, что представляет из себя ИПЦ по отношению к Соввласти. Я заявляю, что к ИПЦ я никогда сознательно примыкать не хотел» ГДА СБ України, м. Чернігів. Вказ. слідча справа.. Однак пояснення й категорична заява єпископа Стефана не задовольняє слідчого і він ставить наступне питання: «Следствию известно, что Ваша деятельность как участника ИПЦ не ограничивалась пределами одного г. Чернигова, а имела распространение на все приходы подчиненной Вам епархии. Расскажите, каким путем Вы провели все это на Черниговщине. Ответ: Вступив в управление епархией в 1933 году, я оставил старые порядки, установленные архиепископом Сергием Гришиным, при которых формула поминовения, указывающая на принадлежность к Патриархии, не применялась полностью, а только частично, ибо в ней отсутствовало упоминание о митрополите Сергии Страгородском. В 1934 году при установлении новой формулы, преподанной Константином Дьяковым, я таковую не вводил в приходах епархии. В результате, все приходы Черниговщины, в лице имеющегося духовенства, не имеют ясно выраженной ориентационной принадлежности» Там само..

Ми навмисно зробили великі виписки з матеріалів слідчої справи, щоб було видно, що слідство стосовно єпископа Стефана Проценка велося з натяжкою. Перед слідчим не ставилося завдання скрупульозно й сумлінно розібратися в питанні, відокремивши «контрреволюційно налаштованих церковників» від абсолютно слухняних Радянській владі представників офіційної Церкви. Безсумнівно, що перед нами фальсифікація слідчих органів. Важливо усвідомити мету цієї фальсифікації, яка, на перший погляд, здається безглуздою: засуджено людину, яка ніколи свідомо не сповідувала того, за що її засудили. Здається, причина цього криється навіть не в тому, що арешти мали бути масовими, що важливим був, так би мовити, кількісний показник. Виходячи з того, як вівся допит, як підсудного змушували зізнатися в тому, у чому він не винен, справжня мета цієї (і подібних до неї) фальсифікації полягала в залякуванні суспільства, в розмиванні уявлень про межі «злочинного» й «справедливого». Звістка про те, що засуджено невинного, повинна була змушувати кожного громадянина СРСР очікувати арешту й глибоко всередині сумніватися в своїй власній невинуватості. Фальсифікації радянських слідчих органів, таким чином, - це одне з найяскравіших проявів тоталітарної системи, справжня мета якої, як писав Джордж Орвел - зміна свідомості людини і її абсолютне підкорення правлячому режиму.

References

фальсифікація слідча справа тоталітарний

Andreev, Y. (1947). Zametki o Katakombnoi Tserkvi v SSSR. New York, USA.

Andreev, Y. (1948). Blahodatna li sovetskaia tserkov? New York, USA.

Andreev, Y. (1982). Sviatye Russkikh Katakomb. Platinum, USA.

Bilokin, S. (2008). O. Anatolii Zhurakovskyi i kyivski yosyfliany: Dokumentalne doslid- zhennia. Kyiv, Ukraine.

HDA SB Ukrainy, m. Chernihiv (Haluzevyi derzhavnyi arkhiv Sluzhby bezpeky Ukrainy). F. P-11588. T 1. D. 256383. Sl. d. 37140. P. 81.

Demianov, A. (1977). Istinno pravoslavnye khristiane. Voronezh, USSR.

Kireev, A., protodiak. (2002). Eparkhii i arkhyerei Russkoi Pravoslavnoi Tserkvi v 1943-2002 hodakh. Moscow, Russia.

Kontsevich, E. (1976). Skhiihumenyia Sofyia Kyevskaia: Nastoiatelnitsa Pokrovskoho monastyria v Kieve (1873-1941). Forestavil, USA.

Leshan, B. (1988). Llk khristianskoho sektantstva. Kyiv, USSR.

Lopushanskaia, E. (1971). Ep^kopy ^oved^^. San Francisco, USA.

Malakhova, Y. (1970). Dukhovnye Khristiane. Moscow, USSR.

Osipova, Y. (1998). «Skvoz ohn muchenii i vody slez...» Honenyia na Istinno-Pravo- slavnuiu Tserkov: Po materialam sledstvennykh i lahernykh del zakliuchennykh. Moscow, Russia.

Polskii, M., sviashch. (1931). Polozhenie Tserkvi v Sovetskoi Rossii: Ocherk bezhavsheho iz Rossii sviashchennika. Jerusalem.

Polskii, M., prot. (1993). O Tserkvi v SSSR. New York, USA ; Montreal, Canada.

Pred sudom Bozhiim: Russkaia Pravoslavnaia Zarubezhnaia Tserkov i Moskovskaia Patryarkhiia. (1990). Montreal, Canada.

Protsenko, P. (1999). Skvoz mif ob «Istinnoi Tserkvi». Russkii pastyr, 35, pp.84-97.

Protsenko, P. (2010). V Nebesnyi Ierusalim: Istoriia odnoho pobeha. Biohrafiia episkopa Varnavy (Beliaeva). Nizhny Novgorod, Russia.

Rehelson, L. (1977). Trahediia Russkoi Tserkvi: 1917-1945. Paris, France.

Sikorskaia, L. (2006). Sviashchennomuchenik Iosif, mitropolit Petrohradskii: Zhizneopisanie i trudy. Saint-Petersburg, Russia.

Tryhub, O. (2009). Rozghrom ukrainskoi tserkovnoi opozytsii v Rosiiskii pravoslavnii tserkvi (1922-1939 rr.). Nikolaev, Ukraine.

Fedorenko, F. (19б5). Sekty, ikh vera i dela. Moscow, USSR.

Tsymbal, H. (1958). Manifest pravoslavnykh khristian. Moscow, USSR.

Shkarovskii, M. (1999). Iosiflianstvo: Techenie v Russkoi Pravoslavnoi Tserkvi. Saint- Petersburg, Russia.

Shumilo, V. (2001). Skhiarkhymandrit Lavrentii i eho vremia: Ocherk tserkovnoi istorii Chernihovshchiny (1868-1950 hh.). Chernov, Ukraine.

Shumilo, S. (2011). V katakombakh: Pravoslavnoe podpole v SSSR. Konspekt po istorii Istinno-Pravoslavnoi Tserkvi v SSSR. Lutsk, Ukraine.

Shumilo, V., & Shumilo, S. (2012). Russkaia Istinno-Pravoslavnaia Tserkov: Proiskhozhdenie, istoriia. Chernigiv, Ukraine.

Shumilo, V. Ihumen Alipii (Iakovenko) ta yoho rol u stvorenni oseredku IPTs na Chernihivshchyni // Doli represovanykh zemliakiv. Chernihivskyi raion. (2018). Chernihiv, Ukraine.

Шуміло Віталій Вікторович - головний редактор наукового альманаху «Чернігівські Афіни», науковий секретар Науково-дослідного центру вивчення історії релігії та Церкви імені Лазаря Барановича, Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т Г Шевченка (Чернігів,).

Размещено на Allbest.ru