З листів Є.Ю. Спаської до С.А. Таранушенка

Размещено на http://www.allbest.ru

З листів Є. Ю. Спаської до С. А. Таранушенка

Юрій Мицик

Інна Тарасенко



У статті наводиться частина листування двох видатних українців мистецтвознавців Євгенії Спаської та Степана Таранушенка, що зберігаються в особовому фонді С. Таранушенка в Інституті рукопису Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського. Ці листи є важливим джерелом до біографії Є. Спаської, проливають світло на процес написання її класичних наукових праць з історії українського мистецтвознавства, її творчі зв'язки з рядом науковців.

Ключові слова: листи, мистецтвознавство, народні промисли, килимарство, гончарство, кахлі, рушники, порцеляна.

листування спаська таранушенко



Yuriy Mytzyk - Doctor of History, Professor, Chief Scientist at the M.S. Hrushevsky Institute of Ukrainian Archaeography and Source Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine (Kyiv,)

Тарасенко Інна Юріївна - кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського Національної Академії наук України (м. Київ,)..

Inna Tarasenko, Candidate of Historical Sciences, researcher at the M.S. Hrushevsky Institute of Ukrainian Archaeography and Source Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine (Kyiv,)

The article deals with the correspondence of prominent Ukrainian art Yevhenya Spaska and Stefan Taranushenko that are stored in the Taranushenko'spersonal fund at the Institute of Manuscripts VNLU. The significance of these epistles as a historical source, which sheds light on important biographical facts Ye. Spaska, the process of introducing its classical works on the history of Ukrainian art history, its rekationship with a number of scientists.

Key words: letters, art history, folk crafts, carpet matter, pottery, glazed tile, rushnyks, porcelain.



Ім'я видатної дослідниці мистецтва Євгенії Юріївни Спаської (1892-1980) стає все більш відомим українській громадськості. Так, в останні роки в її рідному Ніжині пройшли конференції, присвячені мистецтвознавцю («Спаські читання»), там же на одній з центральних вулиць Ніжина була відкрита її меморіальна дошка. У кількох журналах «Ніжинська старовина» вийшли доповіді, виголошені на згаданих конференціях. Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т Рильського (ІМФЕ) НАН України розпочав підготовку до видання її творчої спадщини, опубліковано ряд досліджень.... На цих конференціях ми зробили доповідь про її листування у 1960-1962 рр. з видатним українським мистецтвознавцем Стефаном Андрійовичем Таранушенком (1889-1976), на чергових Спаських читаннях виступили з доповіддю про листування 1963-1966 рр. і готуємо до видання весь комплекс цієї кореспонденції: 127 листів Є. Ю. Спаської за 1960-1973 рр.[1] Інші, більш раннього періоду, очевидно, не збереглися.

Ці листи зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі - ІР НБУВ). У той же час листів Таранушенка значно менше - всього 13 [2]. Це можна пояснити і станом здоров'я Таранушенка і особливістю ситуації Спаської, яка шукала в писанні листів порятунок від самотності.

Щоб зекономити обсяг вступу, будемо Є. Ю. Спаську визначати літерами Є. С., а С. А. Таранушенка - С. А.

Листування Є. С. та С. Т важливе тим, що висвітлює останній період їхнього життя. Водночас це був новий етап життя, коли після тяжких поневірянь внаслідок репресій та заслання (від них невинно постраждали обидва вчених) відроджується інтерес до наукової роботи і з'являються елементарні умови для реалізації наукових планів. Однак коефіцієнт корисної дії наукової праці обох невпинно знижувався. Вік і наслідки репресій все сильніше давалися взнаки. Є. С. особливо тяжко це переживала,

бо їй, справжньому трудоголіку, лікарі забороняли інтенсивну розумову працю (Є. С. страждала через високий тиск крові та погіршення пам'яті, спазми судин головного мозку). До того ж окрему квартиру після 30 (!) - річного поневіряння по підвалах та напівпідвалах вона (точніше її син Юлій) отримала у 1963 р., але доводилося доживати віку на чужині, в спекотливій Алма-Аті, відірваній від музеїв, наукової літератури, спеціалістів, у постійних спогадах про рідну Україну, особливо про Чернігівщину, за якою неймовірно тужила.

У цих умовах Є. С. займалася розвитком старих сюжетів (дукачі, кролевецькі рушники, ніжинське золотарство, Волокинський завод порцеляни, кахлі Чернігівщини та ін.), хоча на початку 60-х рр. ХХ ст. вона ще бувала в Україні, досліджувала, зокрема, унікальну скатертину гетьмана Івана Скоропадського, яка зберігалася в фондах чернігівського історичного музею; вела інтенсивне листування з приятельками і колегами по науковому цеху, упорядковувала свій архів, зайнялася збереженими чернетками та уривками щоденників наукових експедицій 1923-1927 рр. Особливо важливу роль відігравало написання спогадів про її вчителя і наукового керівника, видатного мистецтвознавця Данила Михайловича Щербаківського (1897-1927), який скоїв самогубство на знак протесту проти нищення київського історичного музею радянською владою. Саме під його керівництвом сформувалася блискуча «п'ятірка» - колектив учениць - видатних мистецтвознавчинь: Надія Венгржиновська, Марія Вязьмітіна, Наталя Коцюбинська, Марія Новицька, Євгенія Спаська, серед яких Є. С. була найвидатнішою, що визнавав і сам Щербаківський. Вона надзвичайно високо оцінювала роль Щербаківського в своєму житті і намагалася зберегти для нащадків удячну пам'ять про нього.

Слід відзначити, що вже в 1930 р. про її вчителя влада згадувала як про «ворога народу», а 1934-го за наказом першого секретаря компартії України Постишева його могилу зрівняли з землею, а на його ім'я наклали табу. Спогади Є. Ю. вийшли тільки в роки горбачовської перебудови [3]. Виявом громадянської мужності Є. С. було те, що вона з групою науковців підписала листа до влади з вимогою розібратися в причинах самогубства Щербаківського. Це без сумніву стало однією з причин репресій. Зокрема, її було звинувачено в націоналізмі й вислано на 3 роки до Уральська. Але це заслання розтяглося по суті на все життя. Є. Ю. жила з сином у Саратові, Семипалатинську, Алма-Аті, перебиваючись тимчасовими заробітками, і врешті осіла в Алма-Аті, де в 1946 р. нарешті стала працювати за спеціальністю. Але реабілітована вона була лише посмертно (у 1989 р.). До кінця свого життя Є. С. зберігала вдячну пам'ять про Д. М. Щербаківського, а його фото в рамці, виготовленій останнім ніжинським різьбярем, повісила у своїй кімнаті. Фотокопію цього фото, надіслану Таранушенку, наводимо в додатках до статті, як і фото самої Є. С.



Листи Спаської дуже цікаві. Тут знаходимо і автобіографічні моменти, і свідчення про подруг та колег Є. Ю. - визначних науковців, зокрема етнографів та мистецтвознавців (Всеволода Зуммера, Сергія Руденка, Івана Спаського (брата Є. Ю.) та ін.), спогади про Данила Щербаківського і про рідний край - Сіверщину... У даній публікації ми публікуємо деякі з листів, тексти всіх можуть скласти цілу книгу. Відзначимо, що Є. С. чудово володіла рідною українською мовою і пишалась тим, що зберегла її на чужині, але її правопис дещо відрізняється від сучасного (скажімо, вона писала не «деякі люди», «Ніжин», а «де-які люде», «Ніжен» тощо) і тому ми дещо поправили його. Усі з наведених листів написані з Алма-Ати й тому не будемо вказувати на це в археографічній легенді.

Інститут рукописів Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського (Далі ІР НБУВ) Ф. 278. №№ 4043-4169.

Там само. № 2313-2325.

Спаська Є. Спогади про мого найсуворішого вчителя Данила Щербаківського // Наука і культура. Україна: Щорічник. Випуск 24. Київ: Знання, 1990.

№ 1

1961, червня 21.

«21/VI.

Спасибі Вам за лист Ваш, Степане Андрійовичу!

Все, що Ви радили зробила. А з скатертиною також на слід напала - все ж таки вона мабуть тутешня (зараз чи не в Рашби, треба подивиться), бо на XIV з'їзді арх[еологів] тут було 2 скат[ертини] Скоропадського] - одна з Андриевки, друга з Коропа. А речей у них у музеї під час війни пропало сила, чудо що ця збереглася. Її конче треба привести у порядок і потім може буде в ательє у фотографа добре сфотографувати. (Я сьогодні у нього фотографувала дещо). Нашити на тонку тканину, розпрямити всі, як попало зашиті дірки, мокрою вигладити - матиме вигляд пристойний. Зараз цього не можна було робити, бо з нею поралася довго художниця, й нічого з нею не робила, і не радила нічого їй [не робити], бо вона й сама майстер дуже добрий - і старанний і умілий. Робітниця музейна їде у відпустку. Зробиться все це пізніше, бо й примушувати все з-за цього й з-за погоди не змогли. А я крім музею посиділа і в архіві, й бібліотеці, - хоч й тут не пощастило - музейна бібліотекарка в відпустці, а в міській - дуже мало книжок по старому Чернігову. А в Алма-Аті їх зовсім нема. Гарний Чернігів, ще зеленіший, ніж Київ. Шкода, що до води було мені далеченько, а я так хочу бути на воді. Завтра вже їду до Остра на пароплаві, скільки там буду ще не знаю - яка зустріч буде! Скатертину художниця тільки сьогодні повернула до музею і взялася за килим з портрета. Працює як скажена день і ніч, з ранку до ночі. Мало часу їй дали!

Бувайте здорові! Усього Вам найкращого. Є. С.».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4052)

№1а. Регест

липня 15.

Чи можете уявити, що відчуває людина після 30(!) річного «життя переважно підвального і напівпідвального опиниться у чистій, світлій кімнаті (краще «однокомнатной квартире со всеми удобствами»)? Це на 2-у поверсі нового будинку, у новому кварталі; вікна і маленький балкончик виходять на широку вулицю». Поруч Ботсад, видно Але-Тау. «Жила з сином, його жінкою, онукою у старому будинку у напівпідвалі, куди я пустила пасербицю з двома дітьми, коли їх господиня викинула на вулицю». Тіснота. Жила цей рік «як на роздоріжжі». Зараз син поїхав до Караганди невістка з онукою до батьків у Семипалатинськ. Видно, що вони зовсім переїдуть до Караганди. 3-4 дня тому племінники (?) перевезли мої сумні рештки добра - книги, папери, які були у дідівській скрині у сарайчику. Вчора і сьогодні я взялась за цей хаос. Перше, що впало в око «пачечка Ваших листів за весь час нашого листування!». Читала їх підряд і так мені тепло на серці стало».

Хвалить сина, який чорно робочого-в ун-т, без асп, працював, його взяли в ун-т у ХІ/1962 р. за рік оборонив роботу (?), я нічого путнього не зробила. Після переїзду взяла атестацію у земляка-ботаніка Харитона Савича Байди, позитивну характеристику. Я влаштувалася на роботу «Безкоштовну звичайно, як пенсіонера, що сумує за роботою - до водяних рослин». Кожного дня ходжу в Ботсад, 2 години, до лілій. «Тут жаби, головастики, все, що мені в Ніжині завжди подобалося». Розбираю своє переплутане майно за Вашою порадою. Альбом з фото порцеляни Миклашевських, надіслала до і-ту «а після прочуханки Бутніка-Сіверського (спасибі йому) мене повідомили про одержання». Я надіслала їм невелику колекцію Півн. Галицьких малюнків вишивок, які були не в сараї, а в кімнаті. Тепер вагаюся: може краще було б до лаврського музею. Чи маєте книгу Івана про ордени й медалі до 1917 р.? Можу надіслати.

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4076)

№ 2

серпня 25.

«25. VIII. 63.

Вельмишановний Степане Андрійовичу!

Спасибі Вам за увагу! За листівочку! Чомусь останні часи все ж таки якось дуже самотньо і усяка увага дуже дорога! Я примусила себе і, пам'ятаючи старі розноси Іванові, виписала від нього дві глави його «Дукачів» - «Историческая эволюция дукачей» и «Золотарство и его техника», перечитала і побачила, як він обстоятельно на великому доступному йому і недоступному мені матеріялі розбирає складне питання, вирішила зовсім перекроїти свій матеріял і використувати те, чого у нього нема. Получилася невеличка (10 стор.) роботка історико-етнографічна.* Одним словом зробила, що було в силах. Тепер тільки фото і кресленики замовлю і надішлю до Києва. Недавно одержала з Ін-ту етнографії та мистецтвознавства нарешті повідомлення і подяку за фото Міклашевських і випадкові малюнки галицьких північних вишивок, що якось завалялися і не встигли зникнути, як більшість мого такого майна. Правда, не знаю точно, чи буде публікуватися Іванова робота коли-небудь. Шкода, що у Києві не зацікавився ніхто його роботою - вона й справді найцікавіша була б на Вкраїні. Ну, побачимо, що буде. На всякий випадок своїх записів про техніку викидати не буду, хоч вони і не такі солідні, як Іванові. По-перше я була в Ніжині недовго о Різдві 1925-26 р., по-друге розгубила значну частину і встигла дещо забути...

Дівчата мої написали мені коротенько з «Золотої Балки» - пропадають там від жару. Я тут теж один день чуть не пропала, навіть не пам'ятаю, як він пройшов, бо з ліжка не вставала. Мої пишуть мені з Караганди, одержали гарну квартиру, правда на 4 поверсі, але мені, як не сумно за їми, їхати туди нема бажання, досить мене налякав свого часу центральний] Казахстан. Дуже, дуже хотіла б хоч раз ще побувати на Десні під вербами. Я вже і то тут, у Бот[анічному] Саду намагаюся розшукати хоч трохи щось подібне до України. Але тут з вікон більш похоже навіть на Крим «прилавки» -(предгория), а тополі здалеку, як кипариси.

Що робити управившися з «Ніжинським золотарством» - ще й сама не знаю. Що то не звикла жити без усяких обов'язків, от і сумно часто, а головне, коли про що і роздумаєшся - абсолютно нема з ким порадитися. Ви так і не написали мені по правді, що Ви думаєте про Скоропадського? І чи дозволите Ви мені надіслати другий екземпляр Чернігівському музею? Можливо що він тільки їм і потрібний? І Марії нічого не написали про це. Якби виграла по лотереї - не вагаючись полетіла б до Києва і Ленінграду. Дуже скучила за «своїми» милими киянами!

Бувайте здорові! Ще раз спасибі. Є. С.

* про ніжинських майстрів-кустарів-художників».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4079)

«Іванові». Іван Спаський (1904-1990) - видатний нумізмат і мистецтвознавець, молодший брат Є. Ю. Спаської.

Йдеться про монографію І. Спаського «Дукачі та дукати України» (за матеріалами, зібраними на Ніжинщині у 1920-х рр.)

«Марії». Йдеться про Марію Іванівну Вязьмітіну (1896-1994) і Марію Олексіївну Новицьку. М. І. Вязьмітіна - відома українська археологиня і мистецтвознавець. М. О. Новицька - відома мистецтвознавець і музеєзнавець.

«Золота балка» - пізньоскіфський могильник на території Херсонської де М. І. Вязьмітіна і М. О. Новицька в 50-6-х рр. ХХ ст. проводили археологічні розкопки.

№ 3

1963, жовтня 9.

«9-Х-63

Рада, що догодила Вам фото, вельмишановний Степане Андрійовичу! Одразу ж вирішила, якщо не фото, то хоч маленькі малюночки ще надіслати Вам. Чому ж здається мені, що це саме Ви цікавитеся архітектурними мотивами в тканні? А листи з України мені як весінній вітер гріють серце. Чомусь мої мили товаришки останніми місяцями зі своїми різноманітними справами щось забули мене, давненько не пишуть. А може й їхній який-небудь загубився, як очевидячки й Ваш якийсь. Це могло трапитися тому, що на великий новий район виділив з себе окремий район поштовий, недалеко од нашого дому й п/о № 70 з'явилося, може під час передачі не все дійшло куди слід.

Знали б Ви якби я рада була повернутися «додому»; хоч останні місяці, живучи тут сама, якось я трохи заспокоїлася й одужала. І не те, що неодмінно до Києва, а й до Остра, Ніжина, Чернігова повернулася б, як не добре мені було тут ці останні місяці. Про те не думаю, щоб мала я право мінятися жилплощею: син одержав це приміщення від Академії, вселив мене, а сам - з'їхав до Караганди. Збирався в кінці місяця навідатися, і я все чекаю його і не знаю, чи не загрожує мені виїзд звідси? Без мого бажання? Намагаюся я не лінуватися, хоч щось робити. На черзі - збираюся вам саме надіслати «Ніжинське золотарство» - останнє, що мені пощастило, хоч якось склеїти до купи. Чекаю лише на ілюстрації від Івана.

Про «Скоропадського» вперше від Вас чую, що він одержав «паспорт»... Досі ні від кого з киян ні одного слова ані доброго, ані сердечного не чула. Так і рішила, що «нагрішила». Одержала приязного листа від Яценка, щодо колекції з соломоплетіння М. Г Сироватки, яку мені колись давно-давно сюди надіслали мені мої Марії, а вона (колекція) тут по усяким сараюшкам та підземеллям розтріпалася. От я й хочу її упорядкувати - перешити, (якщо дістану) на чорний папір - красиво буде. М. Г. теж ентузіаст у своїй справі була і на повагу заслуговує. Це мені вже не вперше в житті чужі справи кінчати. І чи є вона ще на світі, чи нема - нічого не знаю. Лежить у мене ще порядочний матеріял, щодо «Покорщини», але все - ж таки далеко не повний з літератури. От і не знаю, чи братись зводити його до купи..

Щоранку ходжу я до Ботсаду Академії, через дорогу. Подобається він мені більше, ніж київський та Нікітський та інші «благоустроєні». Цей якийсь ще трохи дикий, а зараз у осені дуже гарний. Доручили мені наглядати за водяними рослинами у опитних бочках та ваннах у теплицях. Сад великий, а за ним передгір'я і далі величезні гори; є куточки прямо на Крим похожі.

Боюся, що син зватиме до Караганди, а туди мені вже зовсім нема охоти їхати. У нього там робота інтересна, подобається і йому, і дружині, ну, а мені там вже зовсім нема чого робити. Так що - правді сказати - не дуже добре уявляю собі як краще жити далі.

От Вам мій відчит за останні часи! Усього, усього Вам найкращого!

Є. С.

Степану Андрійовичу Таранущенку

Архітектурні мотиви в кролевецькому тканні.

На датованому 1872 роком настільнику (у Всеукраїнському Історичному музеї) три маленькі трибанні церквиці (у мене дуже невелике фото), «каплиці», № не знаю.

На рушнику з орнаментом «Три румки» (у Всеукраїнському Історичному музеї № не знаю) (малюнок церкви. - Ю.М.) Друга точно така

Рушник у «Русскому музеї» в Ленінграді етнограф. відділі № 1381-20. (малюнок однобанноїцеркви. - Ю.М.) Друга і третя точно такі

На рушнику з філіалу київського государственного] муз[ея] укр[аїнського] мистецтва. (малюнок однобанної церкви. - Ю.М.) Друга і третя точно такі

Власність Севрюка, датований 1841 р. (малюнок трибанної церкви. - Ю.М.) Друга точно така.

Усі ці 5 фото в альбомі, де зібрані всі фото щодо «Кролевця» - великого мого рукопису. Що з їм робити ще не надумала?

І знаєте як дивно? З цього великого рукопису зникла остання частина про ХІХ ст. Коли і де - не уявляю собі.

«Скоропадського» копію, за Вашою порадою надіслала Чернігівського музею. Недавно одержала повідомлення про одержання».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4081)

***

«Яценка». Очевидно йдеться про Володимира Федосійовича Яценка (1915-2010) - українського художника мистецтвознавця, хоча не можна виключати, що це був Михайло Трохимович Яценко (1923-1996) - український фольклорист і літературознавець.

№ 4

1963, жовтня 19.

«19/ХІ 63. Дуже зраділа в/ш Степане Андрійовичу, одержавши сьогодні вашого листа, бо щось давно мовчали і Ви, а Вс[еволод] М[ихайлович Зуммер], і всі мої подруженьки мочать - аж сумно; страшно стало мені старій тут на чужині та ще й самісінькій!

Хоч я, щодо здоров'я, і почувала себе тут на новому місці це літо значно краще ніж і рік і два тому, а все якось неспокійно на душі, коли не знаєш, як там товариші? Да й порадитися тут про найцікавіше для мене нема з ким; писати ж та докучати коли свої мовчать, якось аж совісно. От і зараз - зраділа, ніби раптово одержала, коли прийшов Ваш лист, спитати у Вас саме про таке: чи пристойно мені в роботі під назвою: «До історії ніжинського золотарства (ХІХ ст.), починаючи її з твердження, що в Ніжині старе майстерство золотарство і привести такий доказ, як фото дарованої (1750 р.) і підписаної ніжинської майстрами митри, що переховується у лаврі, принаймні була там і я її сама бачила у найціннішому відділові музею (не пам'ятаю як він тоді звався чи «культів», чи «культури» ?) «Іван Захаршвъ Ніжин» «зділана Пахомієм Витвецким 1750 года». Бо не лише діди, а ще й батьки моїх інформаторів робили не лише «пугвиці», та «привіски», та «сережки», «дукачі», а й митри й оклади і я про це з їхніх слів згадую? І чи існує цей відділ? І чи можна що з їхніх екземплярів фотографувати? І як можна, то як це зробити? Кого просити? Кому написати? Бачте, яка сила запитань? Може тому, що і я щось сьогодні трохи нездужаю й пишу Вам лежачи? Рідкісні шати (?)були й у ніжинських церквах і я у додатку наводжу ці мої записи, але з старих ніжинських речей може єдина ця митра й збереглася? Чи може згадати про неї? Пробачте, пробачте й ще раз пробачте!

Є. С.

Чекатиму Вашої поради. Фото від Івана прийде не раніш ХІІ».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4083)

«Вс[еволод] М[ихайлович]». В. М. Зуммер (1885-1970) - відомий український мистецтвознавець, один з учителів Є. Ю.

№ 5

1963, жовтня 22.

«22-X-63

Вельмишановний Степане Андрійовичу!

Чи пробачите Ви, що я так штурмую Вас своїми листівками? Але роблю це тому, що здається мені Вам - зрозуміти саме Вам легше, чим комусь іншому... За ці останні два-три місяці, що я живу сама, у світлій та гарній кімнаті, після майже 30 (!) років підвального та напівпідвального життя, якось я і відпочила зокрема після останніх 3-х років, коли я була усюди четвертій - в одній кімнаті...

Трошки розібралася з тими сумними уривками та рештками, що випадково не загинули «сберігаючись» чи то у сараї на даху, чи то у льоху, всюди мокнучи та пріючи. Зробила те, що було найлегше з «Скоропадським» та «Золотарством», (яке надішлю Вам, як тільки Іван змилується та надішле фото). А що далі робити й сама не знаю. Надумала (і Муся радить це зробити) - перекласти на російську мову Скоропадського - це тому якраз ми з єю добре знаємо скільки по російських музеях (Моск[ви] та Ленинграду] українського матеріялу (якраз вишивок) зовсім безпаспортних та недатованих. Для різних інших тем мені страшенно не вистачало головного - і самих матеріялів, і книжок, і людей... Того, чого я вже й не матиму ніколи. І от зовсім несподівано почали мені попадатися в руки окремі сторінки про роботу в семінарах Данила Михайловича - ті незабутні роки з 1923 по 1927..., уривки з щоденників подорожів за ці роки; себто те, для чого мені ніякі книжки, ніякі люди нічого мені додати не зможуть! Чи не перший мій обов'язок звести все до купи і зв'язати в одно? Я не знаю, яке становище, яке відношення до Д. М., чи треба і є охота знати комусь щось про нього, як вчителя? З дівчатами моїми я про це ще не порадилася, бо вони ще десь тиняються й раніш листопада до Києва не повернуться.

Для нас, його учнів, це - занадто дороге, проте у мене написано звичайно найбільше про те, що він робив з мене і для мене. Про те, чого від кожної роботи вимагав. (А перше - це не лінуватися).

Єдина окраса мого житла тепер - це його портрет в дубовій рамці, який я лише тепер маю змогу тримати перед очима, щоб не лінуватися. От я і Вам надсилаю і портрет і рамку, а разом хочу й оповісти її історію.

Ще коли я вчилася в Москві, чи то в 1912 чи 1913 р, мої друзі подарували мені Ботічелівську людину - рондо. Я, приїхавши до Ніжина, знайомого столяра Власа попросила зробити мені просту кругленьку рамку. А він каже: «що це Ви, панянка, це ж ікона! Це треба майстру «справжньому» дать зробити! - Я кажу: «Добре, прошу». От і зробив мені цю рамку якийсь невідомий старий ніжинський різьбяр. Тоді мені (безтолковій) навіть на думку не спало спитати хто зробив цю річ, хоч вона мені і тоді подобалася.

І лише чи то у 1923 чи то у 1924 році під час лекцій Д. М. в Археол[огічному] Ін[ститу]ті, коли він говорив про тих українських майстрів, що різали розкішні іконостаси, пригадала я і чудові ніжинські іконостаси, спало на думку, що й мою рамку напевно хтось з ніжинських різьбярів, нащадків тих старих робив. Після семінару сказала я про це Д. М., а він велів неодмінно показать її, а коли я принесла, довго розглядав, а потім добре вилаяв, що я не знаю, хто це зробив. При першій змозі вирвалася я до Ніжина, Власа, вже старого, розшукала, а того діда вже не було в живих і рамка ця його остання робота, і він був дійсно з роду тих різьбярів, що різали й ніжинські іконостаси...

От тепер я й Мадонну сховала, а портрет Д. М. замість її поставила, щоб він і тепер не давав мені лінуватися. Кому відписати цю річ? Це вже Ви мені мусите порадити. А Вам я надсилаю з великою охотою, надішлю і Маріям моїм, що можу. Завідувач фондом ІМФЕ АН УССР - не Волод[мир] Федосієвич, а Михайло Трохимович, мій земляк - чернігівський, який якось увічливо і приязно до мене ставиться, спасибі йому. Не те що чернігівські музейщики - надіслала їм «Скоропадського» - навіть не повідомили чи одержали; спасибі стороння людина повідомила. За порадою М. Т я зараз стараюсь й намагаюсь упорядкувати сумні рештки колекції з соломоплетіння М.Г.Сироватки. Це дуже непросто, нема потрібного паперу. Але зроблю! Саме Д. М. завжди примушував з повагою ставитись до роботи тих, хто не встиг їх кінчити.

Пробачте мені! Безпам'ятна! Забула, що вже надіслала Вам фото. А дуже хотіла ще щось для Вас зробити! З щирою повагою Є. С.».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4082)

«Волод[мир] Федосієвич, а Михайло Трохимович». Мається на увазі згадуваний вище М. Т Яценко, а не В. Ф. Яценко. М. Т Яценко дійсно працював у 1962-1966 рр. в ІМФЕ і походив з Чернігівщини (с. Свидовець Бобровицького району).

№ 6

грудня 16-17.

«Вельмишановний Степане Андрійовичу!

Не можу пригадати: чи я вже надіслала відповідь, чи загубила, чи ще не написала? Хоч вбийте - не знаю!

Тому краще ще раз написати - Ви сердитися за докуку не будете, а хоч і будете, то це краще, ніж за неввічливість. Знали б Ви, як мені сказали самій у «Золотарстві» багато чого не хватає! Про «Івана Захаріева» ніхто нічого не знає, як я не шукала, як не питала... А вважаю був це якийсь багатий да чванний купець, може грек. Про те кажу це Вам по секрету, а в роботі писати не наважуюся! За Шафонським у ХУІІІ ст. найбільший цех золотарства був у Ніжині: з 12-и на усю Чернігівщину, аж 8 - у Ніжині.

Зробила я все, що було в моїх силах і на підставі того, що в мене є безсумнівне. А тепер я ще більше ніж раніш бояюся набрехати з-за поганої пам'яті. Все, що я ще чекаю - це фотографії. Як тільки одержу - одразу одішлю куди очі дивляться, бо й самій подобається таке «куце»! А все ж таки може ще кому згодиться. І мені «баба з воза».

Знаєте що я розшукала серед сміття та уривків напівзгнилих? Уривки щоденників подорожів по Чернігівщині за 1923-27 рр. Читаю і бачу яка вона вже не подібна на те, що я бачила у 50-хх рр. І вирішила саме Вас спитати: чи не переписати їх? Писала я їх частково для Д. М., частково для директора свого Сташевського (далеко не все! з пропусками). І ще чому мені це подобалося - тому що я послухала Вас і почала писати про Д. М. І не можу писати так увічливо, розумно й прохладно, як пишуть найгарніше. Здається мені, що занадто щиро пишу і не можу інакше - занадто багато давав він усім нам, своїм останнім учням. А мені може й більше за всіх, бо прийшла я остання: така була ненажерлива, уперта, здається що ніхто так не поспішав як я. От і не знаю чи кінчати чи стати? Чи спочатку «щоденники» хоч як зробити? Порадьте, будь ласка! І пробачте за докуку!

17/ХІІ. Не встигла надіслати Вам листа, як ввечері одержала від Мусі «матері- яли» про Д. М... По-перше, майже все це у мене є, по-друге абсолютно чуже мені і у мене бачу зовсім інакше, занадто індивідуально написано. Не знаю, що робити? Чи кінчати, чи кинути?

Бувайте Ви перш за все здорові! З великою повагою Є. С.».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4084)

«Шафонським». О.Ф. Шафонський (1740-1811) - український лікар-епідеміо- лог, історик, син сосницького сотника Чернігівського полку, автор широковідомого історико-статистичного твору «Черниговского наместничества топографическое описание»(1784-1786).

«Уривки щоденників подорожів». Ці записи були надруковані: Подорожі по Чернігівщині: уривки з щоденників, рр. 1921-1926; головним чином про гончарство чернігівське // Українське гончарство. Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. - Опішне, 1995. - Кн. 2.

«Сташевського». Йдеться про Євгена Дмитровича Сташевського (1884-1938) - українського історика, доктора історичних наук, працівника ряду вишів і академічних установ. Директор створеного в 1925 р. сільськогосподарського музею в Києві, де працювала Є. С. як завідувач відділом кустарної промисловості. Загинув внаслідок сталінських репресій.

№ 7

лютого 14.

«14-ІІ-64

Отже вельмишановний Степане Андрійовичу, завдання Ваше виконане: два тижні, як надіслала моїм Маріям те, що написала, як змогла про Данила Михайловича і тиждень - «Золотарство ніжинське (ХІХ ст.)», тому що одержала, нарешті, від Івана гарні фото типового ніжинського дукача. Дуже-дуже шкодую, що не мала змоги своєчасно зробити і зберегти хоть фото, хоч малюнків самої останньої масової продукції ніжинських майстрів - сережок, підвісок до ікон (вставних покривок, хрещиків, перстеньків...).

Як трудно давалося мені писання про Д. М. - я Вам вже писала, увесь лютий до останнього дня вагалася - чи можна саме так писати? Чи не слід? Але інакше не зуміла, не змогла. А в «Золотарстві» сама знаю, що напихала туди і те, що слід, і те, що не слід. Робила це цілком свідомо чи довго ще зможу щось робити - не знаю, це перше; друге те, що на друкування не сподіваюся, то хай хоч в рукопису десь збережеться те, що може колись комусь стане потрібне і допоможе в роботі. А от пристановище пристойне для всієї цієї писанини розшукати, - це, пробачте мене, вже проситиму і Маріойк і Вас вкупі подумавши, розшукати. Дати Вам на перегляд обидві роботи я просила подруг моїх милих.

Тепер же потроху, (бо вредна, дуже мила, дуже гарна українка-лікар, нової поліклініки], до якої я приписана, - забороняє «інтенсивну розумову працю»),. буду за Вашою ж порадою якось зводити до купи рештки «щоденників», але переважно стосуються вони також до початку 20-х рр. й в деякій мірі доповнюють «Спогади про Д. М.».

Є ще деякий матеріял досить цікавий, але таке це лахміття, такі уривки, так потребують ще: ще подивитися на самі речі, що не знаю, що й робити - а пам'яті своїй аж ніяк не довіряю. Уявіть собі надіслала привітання і гостинці Івану саме за місяць до дня його народження і таких фактів, дрібниць, щодня вистачає! З великою повагою і подякою, бажаю Вам усього найкращого в світі. Є. С.

Номер Вашого поштового відділу?

Привезе, як одужає Вам і про Д. М. і «Ніжинське золотарство». Воно досить куце, але більша робота не знаю де поділася. Ну, я і напихала туди і що слід, і що не слід, сама бачила, а не спинилася. У нас теж було декілька сумних днів, а більш ясні, сонячні, так що в кімнаті сидіти неохота. І взагалі чомусь дні задовгі занадто, коли сам сидиш. Син все ніяк не вибереться, все збирається. Найдорожчий гість - почтальйон!.

Бувайте здоровенькі! Це перш за все!

Усього найкращого! Є. С.».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4087)

№ 8

березня 16.

«16/Ш 64.

Дуже зраділа, в/ш Степане Андрійовичу, одержавши сьогодні Вашого листа.

Але невже ж Вам і досі не ясно, що я зробила все! що було в моїх силах? і змозі. З усіх рецензій, що я одержала з Києва, приймаю до серця одну - Надії Володимирівни] Лінко. Вона каже, що писанину мою треба інакше назвати: Д.М. Щ[ербаківський] - мій вчитель і керівник. До цього я цілком пристаю, бо це дійсно цілком відповідає змістові. Вона зрозуміла, що я зробила maximum того, що могла. Зрозумійте, прошу Вас і Ви: я так мало довіряю собі, своїй пам'яті, так мало маю певних матеріялів, які б збереглися з давніх часів, що вимагати від мене більшого - неможливо, бо все одно, я нічого не можу додати.

Да й почала я цю роботу під умовою, що це буде не лише моя робота, що я маю лише «розкачати» решту його учнів та друзів. Якби не збереглися саме ці записи, що стосуються безпосередньо до мене - я й цього не змогла б зробити! Так мало сама собі довіряю. З пам'яттю у мене дуже погано. Так що тепер вже не моя, а Ваша спільна праця давати решту того, що слід і своїх персональних вражінь того «фону», якого Ви вимагаєте від мене. Крім того я так недовго знала Д. М. лише неповних 4 роки. Безсумнівно у нього були і учні і близькі йому люди, які знали його краще за мене. А мені перепало щастя знати і вчитися у нього виключно з-за моєї впертої та наполегливої вдачі - це Ви напевно зрозуміли з моєї писанини?

Якщо надішлете мені Ваші запитання олівцем, може я ще щось і пригадаю, хоч і маю сумнів загодя. У мене ж не збереглося нічого ні записів з його лекцій, ні з тем, які він давав ще комусь, ні з його вказівок.

А крім того - мені так трудно далося і те, що я зробила, що я ще й досі не зовсім в своєму розумі - принаймні мій лікар, що в І і ІІ ц.р. вилаяв мене і примушував щотижня ходити до його - лише 3/ІІІ змилувався і приказав явитися 3/IV. А я ще й досі не повернула собі нормального сну.

Так що, шановний Степане Андрійовичу, не вимагайте від мене більше, ніж я можу ще щось зробити... Боюсь, що й «шліфувати» - це вже мені не під силу і я проситиму зробити це когось з моїх подруг, напевно Марію Іван[івну], бо й раніше вона робила це. Коли б я була на Вашому місці - я б неодмінно зібрала їх усіх, а може ще з додатком тих, кого вони скажуть, і кінчила б цю начату роботу усім колективом: М[арію] О[лександрівну], М[арію] І[ванівну], Над[ію] Сем[енівну], Над[ію]Вол[одимирівну], Кат[ерину] Іл[лівну]. Хто ще міг би добре дещо додати це - Вс[еволод] Мих[айлович] Зуммер.

Єдине що в мене залишилося в рештці одного щоденника - це моя власна, лише для себе написана рецензія, не те, що говорила Наталя Коцюбинська, коли ми п'ятеро зібрались за рік після смерті Д. М.... Та ще те, що я говорила їм за 2 роки після його смерті. Якщо думаєте, що і це потрібне - пошукаю, бо іщ мало не збереглися під час останнього переїзду.

Прошу Вас, дайте мені пораду і відповідь в цій справі.

Щодо сіль[сько] - господарського] музею - є трохи в тих «щоденниках», що я поступово готовлю і перепишу Вам. Мого автобіографічного матеріалу зможу теж з мого лахміття потроху набрати. Є наприклад у мене цілком закінчений зшиток про перші роки І-ої імперіалістичної війни], про роботу у прифронтовій полосі, написано тоді, теж схвильовано. Я повірте думала, що може бути цікавий для якоїсь військово- історичної установи - саме 50 років од тієї війни.

Є ще про Євпаторію тих часів цілком закінчений щоденник тих часів - кому він потрібний? Моїм дівчатам я вже писала, про їхні обов'язки перед Д. М., їм і книжки в руки: у їх могли зберегтися і його лекції і його настановлення, і склад його семінарів, теми, що він давав, семінари. Хай Вам не лише спасибі кажуть - це мене не задовольнить, це їхня справа та обов'язок.

Звичайно я так зраділа і коли від них прийшли листи і од Вашого! Бо все турбувалися чи можете, чи природно писати так щиро, а може так можемо говорити лише з тими, хто тобі рідний? Да - ще є в мене листи, які я одержувала від різних людей після смерті Д. М., хто знав і розумів яка це велика втрата для всіх нас і для мене, як останньої з його учнів.

Про Містечкина - я з ним поводжуся увічливо і обережно. Вдячна йому, що він зацікавився певним періодом і певними людьми, які працювали в худ[ожньому] пром[ислі]. Те що в мене є про це, я йому не дам, не показавши Вам усім, моїм близьким.

З подякою і повагою з побажанням Вам перш за все здоров'я! І спасибі, що примусили мене це зробити.

Цими днями надішлю Вам «Пузиревський посуд» «на Ваше усмотреніе» - куди його дівати?».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4090)

«Над[ію] Сем[енівну]». Йдеться про Н.С. Венгржиновську (1894-1968) - українську мистецтвознавця і бібліотекаря.

«Надії Володимирівні] Лінко». Йдеться про Н.В. Геппенер (Лінку) (1896-1981), яка була відома як мистецтвознавець, музеєзнавець, археолог, архівіст.

«Кат[ерину] Іл[лівну]». К. І. Білоцерківська (1893-1973) - мистецтвознавець.

«Містечкина». Очевидно йдеться про Григорія Абрамовича Мєстєчкіна (19292005) - журналіста, кіносценариста, мистецтвознавця, який писав зокрема про художниць Ганну Собачко-Шостак, Марію Приймаченко.

«Коцюбинська». Наталя Антонівна Коцюбинська (1896-1937) - український мистецтвознавець. Активна діячка українських визвольних змагань 1917-1921 рр. Одна з «п'ятірки» учениць Д. М. Щербаківського. Розстріляна внаслідок сталінських репресій.

«Пузиревський посуд». Пузирьовський посуд. Перший етюд з циклу «Чернігівське гончарство» // Українське гончарство. Національний культурологічний щорічник. За рік 1994. - Опішне, 1995. - Кн. 2.

№ 9

січня 5.

«6-І-65

Коли б трошки більше здоров'я та грошей, шановний Степане Андрійовичу, то може я ще й прилетіла б незваною, бо хтось з киян писав мені про це і я так раділа! Всі дні ці чекаю листів про це, отже Ви перший, хто згадав, як це мені дорого та цікаво! Спасибі Вам велике, превелике! Найбільший та найкращий подарунок на день моїх іменин!

Запрошення переписала для себе, а Ваше негайно повертаю. Як посуваєте себе після такого заходу? Та ще й довгого такого, та ще й нудного!

Знаю, що Сидоренко був у Мар[ії] Олександрівни] та Мих[айла] Ів[ановича] - розпитував... На жаль не знаю зовсім, що це за людина, але безперечно, спасибі їй превелике! Хто така Шевченко - теж не знаю, на жаль і шкодую, що і Мар[ія] Олександрівна], якщо була там, од себе нічого не сказала, почуваю, що я б не вдержалася.

Отже напишу Вам, першому, бо нікому ніколи про це не говорила й не писала, сподіваюсь, що й єдиному, бо проситиму Вас теж нікому, й ніколи не переказувати. Бо це те особисте, що після 1927 по 1934 не тільки гріло душу, але й весь час штовхало бути гідною того довір'я, про яке я довідалася за тиждень до Страшного дня.

У мене були великі і важкі для мене труднощі, коли я працювала над біографією Литвинової. В архівних її матеріялах я не знаходила усього, що мені конче потрібно було знати про її життя в к. 70-х та 80-х рр. Може було щось занадто особисте, а може зв'язане і з «політикою», таке, про що і дочка її Настасія Петрівна, якось не дуже охоче говорила. А я, взагалі, погано знала чим і як жили кращі люди на Вкраїні в ці роки. Якщо Ви переглянете цю мою роботу, може й побачите ясно, що тут у мене чогось бракує. От я і мучилася, а потім, мало не плачучи, пішла до Д. М. скаржитися та казати, що це він примусив мене взятися за матеріяли - не по моїх силах і я хочу кинути цю роботу (хоч вона вже була при кінці). І от сиділи ми у великій залі і я, не думаючи ні про що окрім цієї своєї біди, майже не бачачи його, мало не плакала, бо й мені ця робота і ця людина дорогою стала...Тоді він поклав мені руку на плече і сказав так, що до смерті пам'ятатиму: «Що це Ви? Ви ж моя найбільша й найкраща надія! Зробити цю роботу конче потрібно; усякі труднощі треба бороти». Коли я це почула і подивилася на нього, так мені стало і соромно і сумно, і дивно. Пам'ятаю і його стомлене обличчя . Одразу встала, сказала: «добре» і пішла схвильована, думаючи про себе і свої труднощі. І ніколи не забуду і не прощу собі, нам всім взагалі, що нам і на думку не спало, що це саме нам, його учням треба було якось ближче до нього підійти. Що може це самі ми й не зберегли його. В Казахстані я почала з того, що дуже хворіла й бідувала... І от ще одна зовсім чужа й невідома мені людина, сказавши своєчасно декілька слів наче на ноги поставила. Коли кінчився срок і треба було кудись їхати з Уральська я наважилась, коли прийшла останній раз «на регістрацію» до свого слідчого, людини молодої, хворої, мовчазної, якоїсь сумної завжди, спитати - що я маю робити далі, кудись писати, комусь пояснювати, що ніякої провинності за собою не знаю? Він довго мовчав, не дивлячися на мене, а потім глянув і сказав якось уважно й значуще: «нікому писати, нікого прохати й пояснювати не треба. Треба жити так як завжди, нібито цього нічого не було». Що я мала робити? Сказала «спасибі» й пішла і все своє життя, до цього дня пам'ятаю його й його слова, скільки б не було усяких травм.

Якщо це варто зробити, прошу Вас, напишу про це й Мар[ії] Олександрівні], щоб те, що колись од серця я написала про Д[анила] М[ихайловича] Ви передали до «фонду». Буду Вам вдячна! З великою повагою й побажаннями перш за все здоров'я! Ваша Є. С.».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4091)

«Литвинової». Пелагея (Поліна) Яківна Литвинова (Литвинова-Бартош) (18331904) - українська письменниця, етнограф, громадський діяч. Її життя й діяльність досліджувала Є. C.: Спаська Ї. Пелагея Яківна Литвинова: Нарис її життя та праці за її рукописами та родинними документами. «Етнографічний вісник», 1928, кн. 7

№ 10

квітня 14.

«14-IV-65.

Дуже зраділа я, шановний Степане Андрійовичу, довідавшись з листа М[арії] Олександрівни], що бачила вона Вас; бо дуже давно вже ні про Вас не чула, ні від Вас нічого не мала, а сама просто не наважуюся писати Вам! У мене теж зима пройшла без великих ускладнень, але з безліччю дрібних досад...

Зокрема докучав ремонт капітальний усього будинку, що аж на 11/2 місяця примусив жити якось по-циганські. Спасибі ще геронтологам, які уперто намагаються якось підтримати старе на нове! Остання, уперта хвороба - «провали пам'яті». Цими днями, розбираючи усякі завали, що призначено було спалити «в колонке», коли для ванни палитиму, попалися в руки ні на що вже не гідних рештки з відбірки (шматки) про завод Миклашевського. Чи повірите? Читала й очам не вірила - все начисто забула-коли, де і як це робилося - зовсім чуже й невідоме.А вчора так само розшукала окремі листочки про подорож до Покорщини - з Мар[ією] Ів[анівною], Всев[олодом] Михайловичем] та Базилевичем. Знаю, що не кінчала, а альбом з кахлями знайшла - цілий відділ саме про Покорщину. Дивлюся і не знаю - чи варто все це якось до купи звести? Щоб не набрехати часом? І так сумно, не можу навіть передати Вам. Да й лікарі не дозволяють більше як годину-півтори для розумової праці визначили, так само і як і для фізичної. Ну, ходжу до Ботан[ічного] саду, напроти якого живу, щодня дивлюся на мій «підшефний» ящик з водяними гіацинтами, яких на зиму в мох пересаджено - забавляюся, цілу систему собі для спостереження собі склала - воно же все для мене ще незнайоміше ніж «кахлі», з якими довелося 8 років морочитися за примусом Серг[ія] Ів[ановича] Руденка. Звичайно і ще цікаве, але коли М[арія] Олександрівна ] написала про свої останні роботи - так захотілося хоч чимсь ще для свого фаху корисною бути. У мене в роботі про «Кролевець», яку недавно надіслала Яценку, великий розділ про рушники взагалі, не лише про кроле- вецькі, свого часу великий етнограф[ічний] матеріял використовуваний був - а вона саме цього розділу й лякається... Як би я рада була б, коли б вона його повністю використовувала; хочу надіслати їй чернетку і просити її, щоб вона Вам його показала. Боюся лише, що це занадто нахально заважати Вам так? У Вас напевно своїх справ та різних хвостів вистачає. ? А куди поділося і що сталося з тим, що написалося, останнім в моєму житті про Д[митра] М[ихайловича]? Питаю у Вас, бо коли б не Ви і цього я не зробила б. Щось і Вс[еволод] Мих[айлович] давно мовчить, то хоч листівочки з Десни моєї любої йшли. Як згадаю про київську весну, коли каштани зацвітуть, дак не милі мені нові пишні, народні урюки та інші алма-атинські паради. Правда, в Ботсаді, через дорогу, ще мало чого цвіте, хіба грядки з гіяцинтами, а в оранжереях все більше кактуси - дуже гарні, але й дуже чужі.

Івана знов до Польщі запрошують на якусь нумізматичну конференцію, Юлька (син геолога) до Москви на геологічну - і радію, і заздрю їм. До Караганди син весь час запрошує, не подобається йому, що я тут занадто самотня; а я не наважуюся і дихати мені там ще важче ніж тут інколи, і 4-ий п поверх, і жодної людини знайомої, крім самого сина, де я не дуже корисною можу бути, а заважати нікому зроду не любила. Так і живу тут зозулею на своєму 2 поверсі, дивлюся на сад, а за їм увесь хребет Ала-тау.

Дуже, дуже рада буду якщо Ви знайдете хвилину якось написати мені про себе, про свої справи!

З повагою й побажаннями перш за все здоров'я, а решта «приложится»! Є. С.»

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4093)

«Базилевичем». Василь Митрофанович Базилевич (1883-1943) - український історик, музеєзнавець.

«Покорщина». Село Покорщина нині входить до складу Козельця. Тут збереглася одна з садиб доби Гетьманщини.

«Серг[ія] Ів[ановича] Руденка». С. І. Руденко (1885- 1969) - видатний український етнограф і мистецтвознавець, археолог, гідролог.

№ 11

1965, серпня 19.

«19.УШ.65.

Вельмишановний Степане Андрійовичу!

Іван вже вдруге питає мене про святого на честь якого будували Попова Горську церкву. Але я такою малою там не бувала, що не те що святого, а й самої церкви не пригадую...Що пам'ятаю? П'ять чи шість маленьких могилок на «старому» кладовищі - батькові сестри та брати, що маленькими всі вмирали. Ще пригадую сердитих індиків, яких розводили батькові сестри, з того й жили. Ще пам'ятаю, як у дрімучих Ветковських лісах, де ховалися од Никона старовіри, стояла корчма якогось старого Лейби і коли ми туди кіньми було приїдемо ночувати - і Лейба, і Сара вибігали, зустрічали, цілували і батька, і всіх нас і мало не плакали: «Юрочка приїхав» - він тут приїжджав змалку до Стародуба у училище. Так дивно нам, малим, було бачити цих старих, що знали нашого батька маленьким хлопчиком! Це здається і все, що залишилося в пам'яті з тих давніх часів.

Пригадую ще, що у Чернігівському музеї був якийсь знавець чернігівської старої архітектури, але як його звали, хоч лайте, хоч бийте - не пам'ятаю, але картотека у нього повинна була бути, може чи не в музеї вона? Було ще за часів Вайнштейна директора, може і Ви його пам'ятаєте? Якщо хочете - напишіть самі, запитайте, а може й я пошукаю адреси тамошніх старих знайомих, може вони що знають. Тільки я, з моїм циганським життям і розгубила, а з останніми хворобами позабувала стільки, що не певна, чи розшукаю що.

«Герентологи», які взялися за мене не на сміх, дійсно мають деякі досягнення: і «давленіе» з дуже високого довели до норми і сон повернули. Кажуть всі, як один, що найбільший мій ворог сонце, а найбільший приятель - сон. От тільки все ще не певна і пам'яті своєї, як не довіряла, так і не довіряю. Постійно щось гублю, шукаю, не пам'ятаю. А тут ще ця бісова спека, що доходить у нас до 400! Я її зовсім не витримую. Тому і живу усе це літо якось начало, зроду так не жила. Лише зранку і увечері, по холодочку і виходжу я [з] кімнати, а дома робити - нема чого. Почувати себе ні на що не потрібною і нездатною - дуже неприємно і незвичайно.

От і поскаржилася, і Вам надокучила. Пробачте! Щиро, од усього серця, бажаю Вам усього, що тільки буває найкращого! А якщо Ви ще й працювати, хоч трохи, здатні - то Ви ще й щасливіші за мене!

Пам'яті своїй не довіряю, а майно потрібніше усе десь розгубила за ці 30 років і робити нема чого.

Щасливо Вам !

З повагою Є. С.»

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4092)

«Попова Горську церкву». Попова Гора (нині - смт Красна Гора Брянської області в РФ). Важко сказати, про яку церкву йдеться в листі.

«Вайнштейна директора». Марк Григорович (Йосипович?) Вайнштейн (18941952) - музеєзнавець, історик живопису і архітектури. У 1925-1931 рр. завідував Чернігівським державним музеєм.

№ 12

жовтня 31.

«[...]Зовсім і ніколи я не ремствую на Вас, бо й сама така, Степане Андрійовичу...

І дуже б рада була б відповісти на всі Ваші запитання, що хоч чим стати Вам в пригоді! Проте в Поповій Горі останнім разом була ще зовсім малою - найкраще пригадую сердитого тітчиного індика, чотири - чи п'ять маленьких могилок (батькових братиків та сестер) на сільському кладовищі на горі. Бо село й справді все стоїть на гірках, може трохи менших ніж київські (мені здавалися великими) над річкою Бесед'ю притоком Сожа.

Церква була, здається, простенька біла (дерев'яна), а може й плутаю з якоюсь іншою, чи не Вигурівською, де теж доводилося бувати, теж малою. Їхали туди ми, здається, до Гомеля потягом, а далі пароплавом (чи не до самої Попової Гори (?). Проте зовсім-зовсім малою, пам'ятаю, їхали водою чи не до «Ветки», а далі дрімучими лісами! Пам'ятаю старого-престарого корчмаря єврея Мойшу і жінку його Сару, що зустрічали батька і усіх нас, раділи, причитали: «Юрочка приїхав, - Юрочка приїхав!» і цілували усіх нас. Бо підстаркуватий Юрочка, коли був малий, їздив на вчення до Стародубу кіньми. А був він такий завжди такий ласкавий та привітний, що ці старорежимні євреї дуже його любили і раділи, коли він приїздив до їх! У тих дрімучих лісах Ветковських колись ховалися «староверы» і скити їхні ще і за наші часи ховалися по хащах, а ночами чути було як десь далеко дзвонили. Знаю, що це Суражський повіт, що не дуже далеко був там і Стародуб, де вчився малим батько, так що це північна Чернігівщина зовсім поряд з Білоруссю.

Пам'ятаю, що вже потім, коли була я дорослою хтось (чи не Волод[мир] Ів[анович] Ле- сючевський - знали такого?) цікавився саме Поповою Горою і розшукував мене. А читала я про неї я у Філарета «Описание Черниговской епархії», да ще у якійсь великій блакитній книжці, що видавали з приводу якогось ювілею чернігівського. Тільки там мала бачити і фото з церкви.

Природа там типова для північної Чернігівщини - убога, річка подібна до Десни. А більш, здається, нічого не пам'ятаю.

Шкода, що вмер недавно брат у перших Микола, він довго жив там малим, а учителював у Клинцах... Дуже мила й культурна людина була, а кінчав Ніжинський інститут і жив у нас.

Невже ж Ви не виходите з кімнат? Чому б Вам не звернутися до геронтологів? Якраз там у Києві наш радянський центр їх (і якраз цими днями був їхній з'їзд і туди поїхав мій тутешній лікар). Мені тут вони були добре допомогли, а потім улітку з-за ремонту, відпусков їхніх, да ще й приміщення свого вони позбавилися і я знову теж не дуже добре себе почуваю. Головне знов не сплю! Усього Вам найкращого! Є.С. 31/Х 65

Діти усі білоголові подібні до білоруських і мова ближча до їх (Так пригадую).

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4094)

«Волод[мир] Ів[анович] Лесючевський». В. І. Лесючевський (1892-1942) - український музеєзнавець, засновник і керівник Ніжинського музею історії мистецтв та етнографії у 1920-1921 рр.

«у Філарета». Філарет (Гумилевський) (1805-1866) - святий, видатний діяч Православної Церкви, архієпископ Чернігівський та Ніжинський. Історик і богослов, громадський діяч. Автор багатьох робіт, у т. ч. «Историко-статистическое описание Черниговской епархии». Чернигов, 1873.

№ 13

жовтня 2.

«2/Х-66. Найкращі побажання мені разом з найукраїнською квіткою надсилаю Вам разом з привітання. Одержала листа від О. Данченко, спасибі і їй(?) за пам'ять та журнал. Тут, почуваючи себе, на жаль, на чужині, якось окремо буваєш вдячний за пам'ять. Гостював у мене брат, а потім був тут і син (вулканолог) з дружиною та

дочкою. Так що жовтень був щедрий! Бувайте здорові! Ваша Є. С.».

(ІР. НБУВ. Ф. 278. № 4095. Листа написано на поштовій картці)

* * *

№ 14

жовтня 25.

«25-Х-66.

Спасибі за відповідь, шановний Степане Андрійовичу!

Так радієш завжди кожному слову «з дому»... Як не намагалася, так і не прижилася тут як слід, так, щоб не відчувала себе якоюсь зайвою взагалі! А тут ще й хвороби старечі, коли забуваєш постійно й докучаєш своїм безпам'ятностю! Ну, що ж? Яценко - як в воду канув - була уважна людина - зникла. Там видніше. Тут були дві кияночки з лаври, улаштовували виставку, хтось приїде розбирати, а мене щодня тягне туди, добре що це на нашій вулиці.

...