Формування принципів експасіоністської політики Московського князівства щодо українськтх земель під час московсько-литовських воєн 1487-1494 та 1500-1503 рр.

Размещено на http://allbest.ru

ФОРМУВАННЯ ПРИНЦИПІВ ЕКСПАСІОНІСТСЬКОЇ ПОЛІТИКИ МОСКОВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА ЩОДО УКРАЇНСЬКТХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ЧАС МОСКОВСЬКО-ЛИТОВСЬКИХ ВОЄН 1487-1494 ТА 1500-1503 РР.

Наталія Токар

кандидат історичних наук Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, Україна

FORMATION OF PRINCIPLES OFEXPANSIONIST POLICY OF THE MOSCOW PRINCIPALITY ON UKRAINIAN LANDS DURING THE MOSCOW-LITHUANIAN WARS 1487-1494 AND 1500-1503

Nataliia Tokar

PhD of Historical Science

Volodymyr Vynnychenko Central Ukrainian

State Pedagogical University, Ukraine

ABSTRACT

The article draws historical parallels between the expansion of the Moscow at the end of the 15 th - early XVI century and the aggressive policy of the Russian Federation throughout the period of Ukraine 's independence, and now its full -scale invasion of Ukraine. On the basis of the analysis of historical sources, it is determined that these tragic events were the result of long -term expansionist processes and moods that have been cultivated in Russian society for many centuries. The study of the origins of such a devastating and aggressive foreign policy of Moscow is the main purpose of this article. The Russian claims of Moscow princes were manifested in the late 15th- early XVI century, which led to a number of Moscow-Lithuanian wars, which resulted in a considerable array of Ukrainian ethnic territories under their power. A special place in these processes was the Chernihiv border, which was used as the buffer zone both Lithuania and Moscow. During the 15 th century, the Lithuanian princes, without trusting the local princes, began to distribute the border lands to the princes who fled for various reasons from Moscow to Lithuania. As a result of this policy Chernihiv, Starodub, Lyubich, Rylsk, Bryansk, Novgorod- Siversky, Putivl, Orsha, Vitebsk received princes Mozhaysky, Borovsky and Shemyachichi, who later became a kind of "fifth column" for Moscow rulers. During 1487-1494, hostilities were launched on the Rusko-Lithuanian border. They were called «Strange War» because they officially declared the war neither Lithuania nor Moscow. During this period, princes Alexander Vyazmsky, Vasyl and Andrey Belsky, Mikhail Mezetsky, Princes Odoevsky and Przemyslsky passed to the Moscow service. As a result of the peace treaty concluded in 1494, the Lithuanian principality gave way to part of the disputed lands. But the final border in the Oka River basin was not determined, which gave a formal reason for new conflicts. Therefore, in 1500, after the transition to the Moscow service of a number ofprinces (namely: Belsky, Mosalsky, Khotetivsky, Mozhaysky and Shemyachich), a new Moscow-Lithuanian war began. It ended in Lithuania losses of significant territories that were of great strategic importance and attached a number of economic benefits to Moscow. The analysis of the course of hostilities proves that it was during the wars of 1487-1494 and 1500-1503 that the basic principles and methods of expansionist foreign policy of Moscow began to form: bribery and enthusiasm for the ruling elites to the service, the formation of the so-called «The fifth column», the military seizure, which was replaced by the term «harvesting of Russian lands», cruel repression in the captured territories.

Key words: Grand Duchy of Lithuania, Moscow principality, border lands, expansion, expansionist policy, Sivershchyna.

московсько литовська війна українські етнічні території

Постановка проблеми. Агресивна політика Російської Федерації по відношенню до українських земель протягом всього періоду незалежності, а тепер і її повномасштабне вторгнення в Україну є наслідком довготривалих експансіоністських процесів та настроїв, що культивувалися в російському суспільстві протягом багатьох століть. Витоки такої руйнівної й агресивної зовнішньої політики сягають середньовіччя і базуються на хибному уявленні про історичне право російських правителів, як нащадків давньоруської династії Рюриковичів, на українські і білоруські землі, що входили до складу Київської Русі. При цьому власна культура українського та білоруського народів, їхні державно-політичні надбання та релігійні традиції сприймалися, і, як свідчить сьогодення, продовжують сприйматися росіянами як шкідливе відхилення, яке російська пропаганда охрестила «неонацизмом». Необхідність висвітлення історичних чинників, які призвели до формування такого «викривленого» сприйняття московитами українства зумовлює актуальність та мету даної статті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема витоків російського експансіонізму є малодослідженою. Це зумовлено специфікою теми, яка не могла розроблятися за часів Російської імперії і радянської доби, а насаджуваний офіційною історіографією міф про «братні народи» настільки міцно укорінився в суспільній свідомості, що вживання терміну «експансія» по відношенню до Росії багатьом історикам здавалося неприйнятним. Однак вже наприкінці 1990-х - на початку 2000-х рр. з'являється серія робіт О. Русиної, в яких на основі ґрунтовного аналізу потужного масиву джерел висвітлено процес захоплення Чернігово-Сіверщини, що поклало початок агресивної експансіоністської політики Московського князівства. Спроба узагальнення проблеми була здійснена В. Дебенком та В. Головченком. Історію литовсько-московських конфліктів кінця XV - першої чверті XVI ст. досліджували О. Козаков, А. Тарас та В. Ульяновський.

Виклад основного матеріалу. Достатньо чітко загальноруські претензії московських князів проявилися наприкінці XV - на початку XVI ст., що призвело до цілої низки московсько-литовських воєн, внаслідок яких під владу останніх потрапив значний масив українських етнічних територій.

Особливе місце в цих процесах посідало чернігівське прикордоння, яке використовувалося як буферна зона як Литвою, так і Москвою. Так, литовські князі протягом XV ст., не довіряючи місцевим князям, почали роздавати прикордонні землі вихідцям з Москви, які втікали з різних причин до Литви. Внаслідок такої політики Чернігів, Стародуб, Любич, Рильськ, Брянськ, Новгород-Сіверський, Путивль, Орша, Вітебськ отримали князі Можайські, Боровські та Шемячичі, які в подальшому стали своєрідною «п'ятою колоною» для московських государів. Крім того, представники цих князівських родів, володіючи Стародубським, Новгород-Сіверським та Рильським князівствами, вважали себе потенційними претендентами на київський стіл.

Загалом зміна сюзерена була звичним явищем у Середньовіччі. «Відходи» на службу з Литви до Московії здійснювали Володимир Ольгердович, Свидригайло, Патрикій Наримунтович, Михайло Сигизмундович, Михайло Олелькович та ін. Однак «відхід» цих князів відбувався без їхніх вотчин. Земельні володіння, і немаленькі, їм надавала приймаюча Москва, прагнучи заручитися їхньою підтримкою і відданістю. Але наприкінці XV ст. з'явилася нова тенденція, властива саме порубіжним територіям - перехід на службу з вотчинами. Висвітлюючи цей процес, Д. Бантиш-Каменський зазначав, що за часів правління Казимира багато удільних князів Чернігівської землі, перебуваючи під враженням від зростаючої могутності московського князя Івана, почали переходити під його владу із своїми вотчинами, повідомивши про це короля вже постфактум, і з цього моменту «вели безперестанну війну із своїми родичами, які лишилися в Литві» (Бантиш-Каменський, 1822: 14).

Протягом 1487-1494 рр. на русько-литовському кордоні точилися бойові дії, що отримали назву «дивна війна» (Русина, 1998: 157). Тактика московських князів в цій війні була повністю аналогічна тактиці російських військ на Донбасі 2014-2022 рр. Спочатку загони московських удільних князів і бояр почали регулярно спустошувати прикордонні сіверські землі, спричиняючи їх обезлюднення. Також з метою нейтралізації пролитовських настроїв московським урядом у 1483-1489 рр. цілеспрямовано проводилося примусове переселення корінного населення у внутрішні райони Московії із конфіскацією його земельної власності. Всього, на думку В. Дебенка, за цей було вилучено 70 тис. обеж (1 обеж дорівнював 6-12 десятинам) і насильно виселено 72 тис. чоловік (Дебенко, 2002: 89).

При цьому московська влада в особі Івана ІІІ стверджувала, що ніякої війни немає, а московські воєводи беруть участь у бойових діях без наказу царя. Оскільки офіційно війна між Московією і Великим князівством Литовським не оголошувалася, великокнязівські полки в ній участі не брали. Тому місцеві князі змушені були боронитися власними силами, яких було недостатньо. Неспроможність убезпечити власні кордони спричинила розчарування прикордонних князів, які почали все частіше переходити на бік Москви. Так, Семен Воротинський писав литовському князю Олександру: «...Отець твой, господине, был у мене у крестном целованьи на том, што было отцу твоєму, осподарю нашому, за отчину за нашу стояти и боронити от всякого; ино, господине, ведомо тебе, что отчина моя отстала; и отець твой, господине, государь наш, за отчину мою не стоял и не боронил; а мне, господине, против моей отчины городов и волостей мне не измыслил... И твоя милость, господине, мене не жаловал, города не дал и в докончанья не принял, а за отчину за мою не стоял...» (Памятники дипломатических сношений Московского государства с Польско-Литовским государством в царствование Великаго Князя Ивана Васильевича, часть 1-ая (годы с 1487 по 1533). СбРИО, 1882: 34). Це, на його думку, виправдовувало не лише захоплення ним міст Серпейська, Мезецька і Мосальська, а і його перехід (вже з цими містами) у 1492 р. на службу до Івана ІІІ. За наказом литовського князя Семен Можайський і смоленський воєвода Юрій Глібович відвоювали Серпейськ і Мезецьк, але при наближенні московських військ змушені були відступити (Русина, 1998: 159). Восени того ж 1492 р. разом зі своєю вотчиною на московську службу перейшов князь Олександр В'яземський, а невдовзі - Василь і Андрій Бєльовські (Бєльські), Михайло Мезецький, князі Одоєвські та Перемишльські (майже всі вони отримали згодом статус російських «столбових» дворян (Родословная книга князей и дворян российских и выезжих (Бархатная книга), 1787).

Також протягом 1491-1492 рр. Іван ІІІ намагався залучити на свій бік сіверських князів, використовуючи різні методи впливу. При цьому російська сторона стверджувала, що ініціатива переходу під її протекторат йшла виключно від місцевих князів. Доказом подібних тверджень є лист князя Василя Верейського до сина Івана ІІІ Василія, в якому автор просить посприяти його переходу до Московії (Русина, 2020: 192-199). У відповідь на своє прохання князь В.иВерейський отримав завірення, що Іван ІІІ «з охотою прийме його на службу» (Памятники, 1882: 82). Однак, з невідомих причин В. Верейський не скористався можливістю переходу, як і значна частина сіверських князів. Це дозволяє припустити, що твердження російських істориків про «рятівну місію» московських правителів щодо цих земель не відповідає дійсності.

В останнє десятиріччя XV ст. ускладнилося міжнародне становище Великого князівства Литовського. Готуючись до бойових дій, Іван ІІІ наказав зібрати значні військові резерви та намагався заручитися підтримкою Тевтонського ордена та мазовецького князя Конрада для боротьби з Литвою і Польщею. Розуміючи, що вести війну на три фронти Вільно не зможе, литовці запропонували мир, який передбачав укладення династичного шлюбу великого литовського князя Олександра Казимировича з дочкою Івана ІІІ Оленою. Для його узгодження до Москви прибув литовський посол Станіслав Глібович. Однак йому не вдалося дійти згоди з московськими боярами щодо черговості заходів, оскільки литовська сторона пропонувала спочатку влаштувати весілля, а потім вести перемовини про мир. Московити ж прагнули закріпити за собою прикордонні міста Мценськ, Любутськ, Серпейськ, Вязьму та інші, підписавши мир до укладення шлюбної угоди.

Наступний раунд переговорів відбувся в Литві, куди, з дипломатичною метою відстояти вже захоплені міста, було відправлено боярина Загряжського, у супроводжуючому листі якого вперше було вжито новий титул московського правителя: «Іоан, Божою милістю государ всія Русі і великий князь володимирський, і московський, і новгородський, і псковський, і тверський, і югорський, і болгарський, і інших...», тоді як раніше він іменував себе «великий князь Іван Васильович» (Ключевський, 1937: 302). На думку білоруського дослідника А. Тараса така зухвалість була зумовлена послабленням Литви, оскільки окрім сили інших аргументів у Івана ІІІ не було (Тарас, 2007: 317).

В січні 1494 р. до Москви знову прибули литовські посланці. В результаті складних перемовин вони поступилися частиною спірних земель - Одоєвським і Вяземським князівствами. Однак, не зважаючи на те, що надалі обидві сторони мали відмовитися від прийняття князів з їх землями на службу, остаточний кордон у басейні Оки не був визначений, що давало формальний привід для нових конфліктів. Також Іван ІІІ погодився на шлюб Олени з Олександром за умови, що її не будуть примушувати перейти до католицтва. Релігійне питання, на якому так наголошував московський князь, в подальшому відіграло провідну роль в експансіоністській політиці Росії.

Загалом династичний союз Олени і Олександра був відвертим прорахунком литовців, які покладали на нього великі надії у справі урегулювання територіальних конфліктів між Вільно і Москвою. Однак реалії виявилися зовсім іншими. Вже у 1499 р. Іван ІІІ звинуватив зятя у насильницькому окатоличенні його доньки та частини місцевої аристократії, хоча це і не відповідало дійсності (Русина, 1998: 161). Сама Олена писала батькові: «Со мною все лихо к ним (мешканцям руських земель ВКЛ - О. Русина) вышло: война, рать, заседание и жжение городом и волостем, крови христианское разлитье, жоны вдовами, дети сиротами, полон, крик, плач, вопль» (Памятники, 1882: 370). Цей лист свідчить, що Іван ІІІ використав власну доньку задля досягнення своїх цілей по захопленню руських земель Великого князівства Литовського.

Звинувачення московським князем литовської сторони у насильницькому окатоличенні та переслідуванні православних Чернігово-Сіверщини на початку XVI ст. та загарбання ним українських земель одразу викликає аналогії з розвитком подій на сході України на початку 2010-х рр. Єдина відмінність - підміна задекларованих середньовічною Москвою релігійних утисків православних «переслідуванням російськомовного населення Донбасу», яким сучасні російські пропагандисти намагаються виправдати агресію РФ.

В перші роки XVI ст. спостерігається масовий «відхід» руських князів на московську службу. Так, вже у 1500 р. при дворі Івана ІІІ опинилися Семен Бєльський, князі Мосальські та Хотетівські. Про факт їхнього переходу було повідомлено литовських послів С. Кишку та Ф. Григоровича, які прибули до Москви. Причиною переходу московський уряд знову називав релігійні утиски (Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крымскою и Ногайскою Ордами и Турцией, I884: 324). Однак, на думку О. Козакова, добровільність «отъезда» Мосальських та Хотетовських викликає сумнів. У повному тексті посольства, наведеному в Литовській метриці, міститься звернення литовського князя Олександра до Івана ІІІ: «тыни разы пак, как вжо мы послов наших к тобе ... отпустили и вжо послы наши з Смоленска выехали, ино дошли нам слухи, штож люди твои многий, пришодиш ... город наш Мценск засели и иные наши городы, Серпееск и Масальск, и волости наши многий и слуг наших, князей и бояр смоленских волости позаседали...» (Послание вел. кн. литовского Александра вел. кн. московскому Ивану Васильевичу с извещением о своем вокняжении и с жалобами на пограничные конфликты, 2012: 180). Аналіз датування даного звернення дозволяє стверджувати, що Мосальськ був захоплений московитами вже в лютому 1500 р., що і змусило перейти частину місцевих князів на московську службу (Козаков, 1998: 6). Також у літописі міститься інформація щодо Мценська: «Перво, сего году люди твои пришод, город наш Мценск засели, и, пушки и пищали выграбили, и, город покинувши, прочь поехали» (Памятники, 1882: 300-302). Щодо

Серпейська, то О.Козаков припускає, що на рішення його мешканців могла вплинути загальна ситуація, що склалася на російсько-литовському кордоні. Місто було оточене володіннями князів, які раніше перейшли на сторону Івана III - Воротинських, Мезецьких, а пізніше Мосальських, тому іншого виходу у серпян не залишалося (Козаков, 1998: 7). Таким чином, перехід цих міст під владу Московії не був добровільним, оскільки спочатку була знищена їхня обороноздатність, як у випадку з Мценськом, а потім підкуплена або примушена до переходу місцева еліта.

Цього ж року на московську службу перейшли найвпливовіші сіверські князі Семен Можайський та Василь Шемячич - нащадки московських емігрантів-опозиціонерів Івана Можайського та Дмитра Шемяки. Останні у 1430 - 1440-х роках вступили у відкриту боротьбу з батьком Івана ІІІ Василієм ІІ, в ході якої він неодноразово втрачав московське князівство та був осліплений (Дворник, 2000), за що отримав прізвисько Темний. Зрозуміло, що результатом цих подій стали опала, вигнання та перехід зі своїми вотчинами на службу до литовського князя. Однак Іван ІІІ у прагненні розширити території своєї держави, згоден був не лише вибачити і прийняти на службу їхніх нащадків, а й пообіцяти їм «многие города и волости» (Хроника Быховца, 1966: 110). Тож С. Можайський і В. Шемячич пристали на пропозицію Москви. Одразу після цього до Литви було направлено спеціальних посланців з повідомленням про їхній перехід та «складною» (або «разметной») грамотою про оголошення війни, де головною її причиною вказувалося те, що литовський князь «... по докончанью ни в чем не правит, великую княгиню Елену и князей и панов руских нудит к римскому закону; и государь за христьянство хочет стояти, колко бог поможет, а крестное целованье и до кончанье долов» (Памятники, 1882: 301-302).

Воєнні дії розпочалися з наступу московських військ на Брянськ - північний форпост Сіверської землі. Військо на чолі з Яковом Захар'їчем у травні 1500 р. неочікувано оточило місто і, скориставшись зрадою місцевої промосковської партії бояр, яка влаштувала в місті пожежу, швидко його зайняло. В ході цієї військової операції в полон потрапили намісник Станіслав Бартошевич та місцевий єпископ, яких було відправлено до Москви (ПСРЛ, 1963: 333-334), а мешканці міста були змушені присягнути на вірність московському царю: «и бранцы вси присягнули служити великому князю московскому» (ПСРЛ, 1975: 166).

В цьому контексті думка про добровільний перехід сіверських міст під протекторат московського виглядає абсолютно непереконливою. О. Русина наводить цитату з Типографського літопису про спустошливі напади московських воєвод на Брянськ, Почеп, Радогощ, Любеч та Путивль: «многие грады, и власти, и села поплениша, а людей многих мечю и огневи предаша и иных в плен поведоша» (Русина, 2020: 195). Внаслідок цього частина мешканців цих міст змушена була покинути свої помешкання і переселитися на інші землі. Беручи до уваги, що подібна політика щодо переселення застосовувалася московітами і в попередні роки, можна стверджувати, що вона була частиною глибоко продуманої Іваном III військової кампанії проти Литви. О. Козаков вважає, що план Івана III щодо захоплення Сіверщини вражав стратегічним задумом і широтою охопленого фронту, адже воєнні дії розгорнулися на всій протяжності російсько-литовського кордону: на північно-західному напрямку російські війська очолював А. Челядін, південно-західний напрям - на Путивль - очолювали Я. Захар'їч, І. Репня, О. Оболенський та інші воєводи, а західний напрям контролював Ю. Захар'їч (Козаков, 1998: 10). Також частина московського війська, очолювана Д. Щенею, залишалася в резерві і мала бути використана на тій ділянці фронту, на яку спрямують свою військову потужність литовці (Герберштейн, 1988: 66).

Важливу роль у захопленні сіверських міст відіграли згадані вище верховські князі, які прагнули, з одного боку, зміцнити своє становище, а з іншого - довести свою відданість московському володарю. Так, згідно з джерелами, князь С. Стародубський перейшов на московську службу «с Черниговым, с Стародубом, да с Гомьем, да с Любичем», а князь В.Шемячич «приехал с городы: с Рылском, да с Новымгородком Северским и со многими волостями» (Памятники, 1884: 318). Оскільки більшість названих міст цим князям раніше не належали, то можна припустити, що вони були захоплені ними під час «отъезда». Також сіверські князі брали активну участь у захопленні Путивля, яке стало завершальною крапкою у воєнній кампанії 1500 р. і ознаменувало перехід Сіверщини під владу Москви. Тобто, підтверджується повідомлення Хроніки Биховця про те, що за угодою з Іваном III князі отримають у володіння усе, що відвоюють у Литви (Хроника Быховца, 1966: 110). Окрім захоплених міст сіверські князі отримали від Івана ІІІ додаткові володіння: В. Шемячич до Новгород-Сіверського і Рильська отримав Радогощ, і можливо, Путивль, а сину С.Стародубського Василю була передана Хотунська волость (Зимин, 1988: 138-139).

Литовська сторона не мала достатньо сил, щоб чинити опір московському війську на всіх напрямах, тому Олександр Казимирович прийняв стратегічне рішення про першочергову оборону Смоленська, який був найважливішою фортецею на шляху до Вільно. Литовське військо очолив руський князь К. Острозький, відомий непересічним військовим талантом. Сучасники називали його руським Сципіоном, порівнювали з Ганнібалом і Пірром, а папський легат у Польщі Пізоні писав: «Князь Костянтин може бути названий кращим воєначальником нашого часу, він 33 рази ставав переможцем на полі битви... в бою він не поступається хоробрістю Ромулу» (Цит. за: Домбровский В. Киевлянин, 1840: 88-89). Однак надзвичайний військовий хист К. Острозького не врятував литовсько-руське від ряду нищівних поразок у війні 1500-1503 рр. Так, отримавши інформацію про захоплення російськими військами Брянська та зраду С. Стародубського і В. Шемячича, князь Олександр направив К. Острозького в Смоленськ. Там він отримав інформацію про захоплення московським воєводою Ю. Захар'їчем Дрогобужа та зупинку нечисленного ворожого війська на р. Ведроші (Хроника Быховца, 1966: 111-113). Битва на р. Ведроші стала однією з найбільших поразок легендарного князя. Генеральний бій відбувся 14 липня 1500 р. Він тривав шість годин і закінчився не просто поразкою литовського війська, але й полоном значної частини магнатів та шляхти: московський засадний (резервний) полк таємно обійшов противника лісом, напав з тилу і винищив рештки хаотично відступаючого литовського війська, полонивши і К. Острозького (Ульяновський, 2009: 22-23). С. Герберштейн з цього приводу зазначив: «через одно только сражение и в один и тот же год владыка московский достиг того, чего великий князь литовский Витольд добился в течение многих лет и с превеликими усилиями» (Герберштейн, 1988: 67).

Важливу роль в успішній кампанії російських військ 1500 р. відіграли удільні князі порубіжної Сіверщини - Можайський та Шемячич, які намагалися довести свою відданість новому сюзерену Івану ІІІ, розраховуючи на збереження свого удільного статусу. Однак навряд чи московський государ збирався виконувати свої обіцянки і зберігати їхній самостійний статус у власній державі.

Окремого розгляду потребує питання ставлення пересічного населення прикордонних «українних» територій до московсько-литовського конфлікту. В джерелах відсутні відомості про соціальні протести з приводу зміни громадянства. Цей факт дозволяє припустити, що населення князівських уділів не відчувало кардинальних змін, опинившись з милості своїх князів у складі іншої держави.

Щодо населення міст порубіжжя, то воно фактично було залишене литовським урядом напризволяще. Після початку у 1500 р. широкомасштабних воєнних дій міста були беззахисними перед московськими військами. Допомога з Литви не надходила, а розгром на Ведроші поставив крапку на останніх сподіваннях щодо її отримання. Тому після захоплення цих міст російськими воєводами міщани змушені були присягати московському князю, щоб зберегти своє життя та запобігти розоренню. Таким чином, поразка литовських військ на Ведроші «засвідчила повну неспроможність Литви протистояти власними силами натиску московських військ та поставила під загрозу подальше перебування давньоруських земель у складі Литовського князівства» (Козаков, 1998: 21).

Протягом другої половини 1500 р. та першої половини 1501 р. на сіверському напрямку масштабних військових операцій не проводилося. Вільно і Москва відновлювали сили та шукали нових союзників. Восени 1501 р. російські військові сили були втягнуті у війну з Лівонським орденом, що послабило обороноздатність нещодавно приєднаних сіверських земель і дозволило литовцям на деякий час відвоювати Новгород-Сіверський та деякі інші міста (ПСРЛ, 1975: 168; Хроника Быховца, 1966: 114).

Ключовою подією війни у 1502 р. став смоленський похід російських військ, який виснажив обидві сторони конфлікту, і у березні 1503 р. між ворогуючими сторонами розпочалися переговори. Досить швидко перемовини зайшли у глухий кут і замість довгострокового мирного договору сторони уклали тимчасове перемир'я терміном на 6 років. (Памятники, 1882: 398-402, 412-439; ПСРЛ, 1963: 243, 336).

Під владу Москви переходила значна територія: на південному заході - Стародубське і Новгород-Сіверське князівства, володіння Мосальських і Трубецьких, а також ряд міст, головні з яких Брянськ, Мценськ; на центральній ділянці кордону Москва отримала Дорогобуж, а на північному заході - Торопець і Бєлую. Велике князівство Литовське втрачало 20 міст, 70 волостей, 22 городища і 13 великих сіл (Похлебкин, 1995: С.366), що становило майже третину підвласних йому руських земель. Проте ряд наукових праць, переважно радянського періоду, містить інформацію про 319 міст, що перейшли у 1503 р. під владу Москви (Мельник Л.Г. УІЖ, 1980: 82; История УССР, 1982: 146).

Захоплені території мали важливе стратегічне значення та надавали Москві низку економічних переваг. Так, під російським контролем опинилися ділянки важливих торгівельних магістралей: через Любеч проходила Дніпровська водяна магістраль; через Брянськ, Радогощ і Новгород-Сіверський проходила сухопутна дорога з Москви на Київ; через басейн Десни з її притоками і значну частину басейну Сожу російські міста вели активну торгівлю з Південно-Західною Руссю. У військово-політичному плані нові російські кордони створили зручний плацдарм для подальшого наступу на Київ, Смоленськ, Полоцьк, Вітебськ, яким московські правителі успішно скористалися вже через кілька років.

Обидві сторони вважали війну незавершеною і на новому російсько-литовському кордоні одразу після укладення перемир'я розпочалися зіткнення, які згодом призвели до чергової литовсько-московської війни.

Висновки. Отже, московсько-литовські війни кінця XV - першої половини XVI ст. є прямим доказом російської експансії щодо суміжних, але не населених етнічними росіянами територій. Саме під час цих війн почали формуватися основні принципи і методи зовнішньої політики Москви: підкуп і переманювання правлячих еліт до себе на службу, формування т.з. «п'ятої колони», військове загарбання, що підмінювалося терміном «збирання руських земель», жорстокі репресії на захоплених територіях. В цьому контексті можна провести паралелі між процесом захоплення Московією верховських князівств у 1499-1500 рр. і тимчасовою окупацією частини південних і східних областей України та проведенням так званих «референдумів» щодо входження їх до складу РФ, які повинні виправдати загарбання в очах світової спільноти. Всі ці середньовічні методи і застарілі принципи зовнішньої політики Росія яскраво демонструє і на початку ХХІ ст.

московсько литовська війна українські етнічні території

ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА

Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России: со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче с кратким обозрением первобытного состояния сего края. Москва: Тип. С. Селивановского, 1822. Ч. I. 228 с.

Герберштейн С. Записки о Московии. М., 1988. 434 с.

Головченко В. І. Історичні підстави агресивної зовнішньополітичної стратегії Росії. Актуальні проблеми міжнародних відносин. 2016. Випуск 127 (частина II). С. 20-34.

Дворнік Ф. Слов'яни в Європейській історії та цивілізації / Пер. з англ. К.: Дух і Літера, 2000. 528 с.

Дебенко В. Зародження імперської ідеї в Московській державі в кінці XV-XVI ст. 2- ге видання, доповнене. Івано-Франківськ, 2002. 153 с.

Домбровский В. Острожская старина. Киевлянин. Кн. 1. 1840. С. 88-89.

Зимин А.А. Формирование боярской аристократии в России во второй половине XV - первой трети XVI в. М., 1988. 435 с.

История Украинской ССР. Киев, 1982. Т.2. 591 с.

Ключевский В. Курс русской истории. Москва, 1937. 467 с.

Козаков О. Московсько-литовська війна 1500-1503 рр. за українські землі. Київ: ТОВ «Міжнародна фінансова агенція». 1998. 48 с.

Мельник Л.Г. Зміцнення українсько-російських політичних та економічних зв'язків після падіння ординського ярма. Український історичний журнал. 1980. № 9. С. 80-85.

Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крымскою и Ногайскою Ордами и Турцией (1474-1505). Сборник имп. Русского исторического общества (СбРИО). T.41. СПб. 884 с.

Памятники дипломатических сношений Московского государства с Польско- Литовским государством в царствование Великаго Князя Ивана Васильевича, часть 1 -ая (годы с 1487 по 1533). СбРИО. Т.35. СПб., 1882.

Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). Том 28. Летописный свод 1497 г. Летописный свод 1518 г. (Уваровская летопись). Москва-Ленинград: Издательство Академии Наук СССР, 1963. 413 с.

Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). Том 32. Хроники: Литовская и Жмойтская, Быховца. Летописи: Баркулабовская, Аверки и Панцырного. Москва: Наука, 1975. 234 с.

Послание вел. кн. литовского Александра вел. кн. московскому Ивану Васильевичу с извещением о своем вокняжении и с жалобами на пограничные конфликты. [1492 г. сентябрь]. Литовська метрика, Книга № 005 (1427-1506). Вильнюс, 2012. 591 с.

Похлебкин В.В. Внешняя политика Руси, России и СССР за 1000 лет в именах, датах, фактах: Справочник. Вып.2. Кн.Г: Войны и мирные договоры. М., 1995. 774 с.

Родословная книга князей и дворян российских и выезжих (Бархатная книга). Москва, Университетская типография у Н.Новикова, 1787.

Русина О. До історії Любеча у XIV-XV ст. УІЖ. 2020. № 4. С. 192-199.

Русіна О. Із спостережень над «Реєстром Чернігівських границь» з 20'х рр. XVI ст. ЗНТШ. Праці історико-філософської секції. Т. ^XXV. Львів: Наукове товариство ім. Т.Шевченка, 1993. С. 296-298.

Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. К., Видавничий дім «Альтернативи», 1998. 320 с.

Тарас А. Е. Войны Московской Руси с Великим княжеством Литовским и Речью Посполитой. Издательство: Аст, 2007. 896 с.

Ульяновський В. «Славний для всіх часів чоловік»: князь Костянтин Іванович Острозький : монографія. Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2009. Вип. 2. 168 с.

Хроника Быховца / Под ред. М.Н. Тихомирова. Москва: Издательство «Наука», 1966. 156 с.

АНОТАЦІЯ