Вінницький період історії Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру імені Михайла Старицького (1934-1937 рр.)

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Заклад вищої освіти «Подільський державний університет»

Кафедра права, професійної та соціально-гуманітарної освіти

Вінницький період історії Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру імені Михайла Старицького (1934-1937 рр.)

Михайлик А., к.і.н., доцент

м. Кам'янець-Подільський



Анотація

Мета статті. Дослідити історію Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру імені Михайла Старицького в період його перебування у Вінниці (1934-1937 рр.), вивчити творчий поступ колективу на тлі епохи, з'ясувати особливості його господарського життя та побуту.

Методи дослідження: використано загальнонаукові та конкретно-історичні методи дослідження, що забезпечило досягнення її мети та виконання поставлених завдань. Головним є метод аналізу і синтезу, який дозволив шляхом вивчення окремих складових дослідити загальні тенденції історичного поступу українського театрального мистецтва в середині 1930-х рр.

Наукова новизна полягає в комплексному висвітленні функціонування одного з українських театрів у період активного формування радянського тоталітаризму та створення на цій основі об'єктивної картини розвитку національного сценічного мистецтва в добу сталінізму.

Висновки. Більшовицька влада в Україні була не спроможна забезпечити гідний рівень життя для театральних артистів, створити придатні умови для розвитку їх творчих здібностей та мистецької реалізації. Постійні переїзди та побутові проблеми, затримки з виплатою заробітної плати, часті зміни керівництва, загроза закриття перетворювали творчий колектив театру у заручників комуністичної ідеологічної машини, робили їх повністю залежними від примх влади. Саме на Поділлі він сформувався як самобутній колектив, орієнтований на високохудожню драматургію. Однак реалії середини 1930-х років змушували театральні колективи займатися пропагандою, всіляко вихваляти владу, шукати покровительства впливових партійців та називатися їх іменами і бодай за таких умов займатися улюбленою творчою справою. Ключові слова: театральне мистецтво, культурне життя, Радянська Україна, сталінізм, комуністична пропаганда.

Abstract

Vinnytsia period of the Khmelnytskyi regional academic music and drama theater named after MYKHAILO STARYTSKYI (1934-1937)

Mykhailyk A., C. Histor. Sci., Ass. Professor, assistant of the Department of Law, Professional and Social and Humanitarian Education of the Higher Education Institution “Podilskyi State University”, Kamianets-Podilskyi

The purpose of the article. To investigate the history of the Khmelnytskyi Regional Academic Music and Drama Theater named after Mykhailo Starytskyi during its stay in Vinnytsia (1934-1937), to study the creative progress of the team against the background of the era, to find out the peculiarities of its economic life and everyday life.

Research methods: the article uses general scientific and specific-historical research methods, which made it possible to achieve its goal and fulfill the set tasks. The main thing is the use of the method of analysis and synthesis, which made it possible to study the general trends of the historical progress of Ukrainian theatrical art in the first half of the 1930s through the study of individual components.

The scientific novelty consists in the comprehensive coverage of the functioning of one of the Ukrainian theaters during the active formation of Soviet totalitarianism and the creation on this basis of an objective picture of the development of national stage art in the era of Stalinism.

Conclusions. The economic and creative components of the theater's activity in the Vinnytsia period depended on the peculiarities of the socio-economic and political transformations of Ukrainian society in the first half of the 1930s of the 20th century. The economic dependence of the theater group on state funding, the lack of its own premises and constant relocations made it completely dependent on the prevailing political and ideological situation, deprived it of freedom of creativity and limited the artistic search within the framework of “socialist realism”.

Key words: theatrical art, cultural life, Soviet Ukraine, Stalinism, communist propaganda.



Постановка проблеми

Театральне мистецтво одне з найбільш давніх, воно супроводжує людство з моменту його появи. Нині на Хмельниччині його репрезентує Хмельницький обласний академічний музично-драматичний театр імені Михайла Старицького - провідний театральний колектив у культурному просторі регіону. Він органічно поєднує багаторічні традиції національного сценічного мистецтва з сучасними новаторськими творчими знахідками. Його становлення відбувалося паралельно із формуванням сталінського тоталітаризму в Україні, у складний і трагічний період української національної історії та культури, який припав на першу половину 1930-х рр. Вивчення творчого поступу театрального колективу, особливостей життя та побуту артистів та інших працівників, дозволить краще зрозуміти процеси, які відбувалися в культурному житті республіки в часи наступу більшовицько-сталінського режиму.

Статтю присвячено періоду перебування театру у Вінниці, де він діяв з середини 1934 до 1937 р.

Аналіз джерел та останні дослідження. Основою джерельної бази статті стали матеріали фонду 136 («Культурно-пропагандистський відділ Вінницького обласного комітету КП(б)У») Державного архіву Вінницької області. Дотична інформація міститься також у фонді 1 («Центральний комітет Комуністичної партії України») Центрального державного архіву громадських об'єднань України.

Історію українських театрів і національної драматургії радянського періоду вивчали багато авторів. Зокрема, опубліковано дві книги з історії Хмельницького театру: одну в радянський час, іншу - на зламі епох, у 1991 р. Утім, в обох виданнях вміщено лише фрагментарні відомості про його функціонування в 1934-1937 рр.

Серед загальних праць відзначимо дослідження М. Йосипенка, М. Гордійчука, Ю. Бобошка та П. Нестеровського (1970), де чимало уваги приділено 1920-1930-м рр. Однак, не слід забувати про ідеологічну (комуністичну) зашореність усіх без винятку авторів, які жили і працювали в УСРР. Це цілком стосується також праць П. Руліна (Рулін, 1972) та Ю. Станішевського (Станішевський, 1987).

У часи державної незалежності України доволі повний історіографічний аналіз театрального процесу в українській культурі ХХ ст. зроблено в статті І. Романька (Романько, 2004). З останніх наукових досліджень помітно виділяється комплексна праця колективу українських театрознавців, присвячена сценічній практиці культурного розвитку України ХХ ст. (Сидоренко та ін., 2006). Доповненням і певною мірою продовженням названого видання стала книга М. Гринишиної (Гринишина, 2012) про репертуар українських театрів ХХ - початку ХХІ ст. Український театральний авангард дослідила Г. Веселовська (Веселовська, 2010). А. Філінюк і Р. Григор'єв у статті проаналізували розвиток художнього театру на теренах Поділля в другій половині ХІХ - перших десятиліттях ХХ ст. (Філінюк, Григор'єв, 2020).

Наше найбільше зацікавлення викликала книга М. Скорського про Хмельницький театр ім. Г.І. Петровського (Скорський, 1981). Вінницький період автор висвітлив кількома реченнями, однак доволі розлого охарактеризував сценічні твори з тогочасного репертуару театру. Особливо детально проаналізовано п'єси М. Погодіна «Аристократи» (1935 р.), І. Микитенка «Дні юності» (1936 р.), а також інших вистав, у центрі уваги яких була «тема соціальної приреченості капіталізму, його ворожості людині» (Скорський, 1981, с. 8).

У 1991 р. побачила світ невелика за обсягом книга О. Долоянц та Є. Фінкеля (Долоянц, Фінкель, 1991), автори якої коротко охарактеризували історію театру та розповіли про його акторський склад, починаючи від 1931 р. Вміщені на кожній сторінці світлини перетворює видання, скоріше, на фотоальбом. На жаль, про діяльність театру в Вінниці тут також майже не йдеться. Лише згадка про діяльність на Поділлі в передвоєнні роки Вінницького музично-драматичного театру, українського драматичного ім. Г.І. Петровського в Кам'янці-Подільському та Проскурівського театру російської драми (Нариси, 1990, с. 266).

Дописи, присвячені історії театру, публікувалися на шпальтах періодичної преси Поділля. Їх автори, історики і краєзнавці - О. Алтухова (Алтухова, 1992), С. Єсюнін (Єсюнін, 2000), О. Бойцов (Бойцов, 2006), висвітлювали різні аспекти функціонування мистецької установи та людей, причетних до її діяльності.

Деяку інформацію щодо вінницького періоду театру знаходимо в статтях Н. Небелюка (Небелюк, 2006) та Г. Топольницької (Топольницька, 2012).



Виклад основного матеріалу

Передусім, зазначимо, що на початку 1930-х рр. у Радянському Союзі, зокрема в УСРР, були «удержавлені всі професіональні театральні колективи» і завдяки «державній дотації була створена широка мережа стаціонарних і пересувних (робітничо-колгоспних) театрів, завданням яких було обслуговування виставами робітничих селищ і колгоспів. У великих містах були організовані стаціонарні театри» (Шляхи, 1970, с. 120). Що ж до Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру імені Михайла Старицького в період його перебування у Вінниці, то його історія розпочалася із заснування в 1931 р. за межами України - у м. Новочеркаську, на Північному Кавказі. Репертуар колективу від початку діяльності був україномовним і зорієнтований, головним чином, на глядацькі інтереси місцевого українського населення регіону. Аналіз літератури і джерел засвідчує, що біля витоків заснування Північнокавказького крайового українського драматичного театру перебувала група ентузіастів на чолі з С. Чернявським, організатором і першим директором колективу, що вже тоді складався як з акторської та балетної трупи, так і оркестру й хору. Завідувачем музичною частиною театру в той час був А. Волковинський, диригентом Л. Нікітін, хореографами В. Шеметова та М. Скоробогатов (Бортник-Гулевата, 2020, с. 90).

Постійні гастролі супроводжували колектив театру в перші роки, більшість його постанов були спеціально адаптовані для виїзду. Після одного з таких турів восени 1931 р. та зустрічі з «всеукраїнським старостою» Г. Петровським, який у чомусь посприяв артистам крайового українського академічного театру, до його назви додалося ім'я - драматичний театр імені Г. Петровського, яке колектив носив 78 років (Бортник-Гулевата, 2020, с. 91).

У середині 1933 р. колектив переїхав до України й став Вінницьким пересувним робітничо-колгоспним театром імені Петровського (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 20). 24 квітня 1934 р. у Вінниці він дебютував виставою «Наталка Полтавка» в постановці І. Стрельникова (Топольницька, 2012, с. 136).

Навіть у тих складних політико-ідеологічних умовах відбулося не лише становлення, а й розвиток театру імені Петровського. Перша його вистава у Вінниці (Лопе да Вега, «Овеча криниця») відбулася в театрі ім. Леніна у березні 1934 р. Всі спектаклі театрального колективу на чолі з С. Чернявським, що складався з 30 осіб, супроводжували хор, чільне місце в якому посідала І. Стрельникова, і невеликий оркестр. У репертуарі театру були вистави І. Микитенка «Маруся Чурай», М. Старицького «Маруся Богуславка», П. Мирного «Лимерівна», О. Корнійчука «Платон Кречет» тощо. В березні 1935 р. театр одержав першу премію на всеукраїнському конкурсі в розмірі 5 тис. крб. За перший сезон пройшло 230 платних і 33 безкоштовних вистави. Театр відвідало 90 тис. глядачів (Кушка, 2020, с. 173).

На прикладі творчого колективу театру можна чудово прослідкувати особливості тих процесів, які відбувалися в культурному житті, зокрема театральному мистецтві Радянської України 30-х рр. ХХ ст. Адже у його розвитку, як і в історії українського театру загалом, «середина і кінець 1930-х рр. - це надзвичайно складний, суперечливий період активізації репресій тоталітарного радянського режиму, … під егідою боротьби з «націоналізмом і формалізмом», відчуження національної культури від досягнень світової цивілізації і водночас це період утвердження принципів реалізму й народності та художньої зрілості й здобутків …. період плідного розвитку і збагачення кращих традицій національного музично-драматичного синтетичного театру, вмілого використання його виражальних засобів для оновлення всіх жанрів» театрального мистецтва (Станішевський, 2010, с. 506).

Для українського театру, з одного боку, «це означало принаймні часткову реабілітацію фольклоризму та академізму «корифеїв»; з іншого - «декларований диктат масової культури у версії соціалістичного реалізму на практиці реалізовувався як стилістична орієнтація вбік експресіонізму, що виявляв особливу схильність до адаптації еклектики та банальності» (Історія, 2009, с. 603).

Значення театрального мистецтва для формування «революційної» свідомості в жителів УСРР більшовики чудово розуміли з перших днів приходу до влади. «Серед художніх засобів пропаганди Жовтневої революції, - зазначалося в одному з більшовицьких циркулярів початку 1920-х рр., - головну роботу повинно бути покладено на театри» (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 748, арк. 125).

Початок 1930-х рр. був позначений функціонуванням системи жорстокої цензури та суворого ідеологічного контролю. У зв'язку з цим втілення партійних гасел у мистецьку практику стають єдиною умовою творчості, а заперечення будь-якого з ідеологічних постулатів коштує творчій особистості волі та життя. На театральному мистецтві позначилося, що, домігшись на початку 1930-х рр. ліквідації практично всіх письменницьких об'єднань, ВУСПП «скеровує свої ініціативи в іншу сферу - театральну» й «підхоплює раппівське гасло «розгорнутого наступу на театр» й розпочинає активну співпрацю з професійними українськими театрами» (Гринишина, 2006, с. 469, 474).

На початку 1930-х рр. у Радянській Україні набирає сили нова хвиля русифікації. До республіки засилаються російські партійні та державні діячі усіх рангів, російський народ оголошується «старшим братом», його мова визнається основою інтернаціональної єдності народів СРСР, а культура - передовою по відношенню до відсталої української, яка так і не спромоглася позбутися провінціалізму.

1937 року в республіці діяло 84 професійних театри, в тому числі 64 драматичних, 12 театрів юного глядача, шість театрів опери і балету (Ткачова, 1985, с. 150). На середину 1930-х рр. у Вінницькій області діяло 15 різнопланових естрадних бригад, у тому числі 4 циркові. Окрім того, у місті існував театр ліліпутів, який до 1935 р. діяв як окрема театральна одиниця, а з 1935 р. був приєднаний до театру опери і балету. Його кошторис на 1936 р. був затверджений в сумі 15 тис. крб. На відміну від останнього, він не потребував дотацій і був прибутковим (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 21).

Упродовж всього перебування у місті колектив Вінницького обласного українського драматичного театру ім. Петровського так і не отримав постійного приміщення й був змушений постійно переїжджати з усім майном і реквізитом. Вінниця, таким чином, була єдиним в Україні обласним центром, який не мав стаціонарного українського драматичного театру.

Відсутність постійного приміщення театру поєднувалося з браком власного житла для його акторів і працівників. У Вінниці в той час зняти квартиру коштувало від 150 до 300 карбованців на місяць, тоді як артистичний персонал міг розраховувати на заробітну платню в сумі від 600 до 1000 крб. на місяць. Дирекція театру щомісяця витрачала на оплату житла працівникам театру 18 тис. крб., що складало більше 20% річної дотації, яку отримував мистецький заклад. Ряд його відповідальних працівників, таких як головний директор, заслужений артист УРСР Радзієвський, головний балетмейстер, заслужений артист УРСР Жуков, відповідальний диригент Яновський, провідний тенор Константінов та інші відмовлялися підписувати договір на 1936-1937 рр. без надання їм пристойного житла для нормальної роботи і відпочинку (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 10). хмельницький театр старицький вінниця національний новаторський

Крім того, як свідчив директор театру А. Воробйов, колектив театру «привчили» до того, що вчасно зарплата ніколи не виплачувалася, а всі перебивалися авансами по 5 - 10 крб. (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 41). У доповідній записці на ім'я голови обласного виконавчого комітету О. Трильського від 15 вересня 1936 р. він скаржиться на кількамісячні заборгованості заробітної плати, борги різним організаціям і установам, борги з позик, культ-податку та соцстраху. Для погашення їх усіх не вистачало 235,6 тис. крб., а щоб закінчити рік без боргів потрібно 335 тис. крб. Прибуток театру та той час складав 588,6 тис. крб., а видатки - 823, 6 тис. крб. Загалом, 1936 р., останній рік перебування колективу у Вінниці, театр закінчив отримавши 160 тис. крб. дотаційних коштів (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 22, 63).

До театру в час його перебування у Вінниці часто надходило реквізоване з церков майно. Серед нього траплялися досить цінні речі, однак, згідно анонімного листа завгоспу театру, комуніста М. Підборця, через бухгалтерію вони не проходили і жодних документів на них нема. Так сталося, до прикладу, з майном вінницького костьолу, пограбованого 1936 р. комуністичною владою. З трьох гардеробних шаф, викрадених з костелу, дві були розбиті й використані на оформлення п'єси «Євгеній Онегін» (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 68).

1934 р. Вінницьким обласним відділом народної просвіти було передано в користування театром легковий автомобіль вартістю 16 тис. крб. Незважаючи на те, що 1935 р. з театрального бюджету на його ремонт було витрачено 2000 крб., автівка була непридатна до користування й потребувала ремонту та подальших фінансових витрат.

Звичайним джерелом заробітку будь-якого театру, окрім сцени, завжди був буфет. Стакан пива у театральному буфеті коштував 90 коп. (у середньому по Вінниці - біля 65). Вартість однієї цукерочки перевищувала середню по місту на 2-3 копійки. При чому, урядова ложа обслуговувалася продуктами безкоштовно! (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 69).

Гарною традицією Вінницького театру стала організація його оркестром концертів симфонічної музики. Впродовж одного сезону було репрезентовано, в середньому, біля 6-10 таких концертів, на які запрошувалися диригенти з інших творчих колективів республіки та СРСР (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 27).

8 лютого 1936 р. прийнято Постанову ЦВК і РНК УСРР «Про утворення Українського управління в справах мистецтв при Раднаркомі УСРР», згідно якої цьому новоствореному органу підпорядковувалися всі театри, музичні й художні установи та Управління фото-кінопромисловості. Першим його керівником став Андрій Хвиля (Олінтер) (Постанова, 1936, ст. 48).

Цей Андрій Хвиля (Олінтер) 27 липня 1936 р. звертався до секретаря Вінницького обкому КП(б)У В. Чернявського з пропозицією зробити місцевий театр ім. Петровського стаціонарним та передати йому колишній народний будинок (на Замості). Вочевидь, проблему з приміщенням так і не було вирішено (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 52).

Роботу будь-якого мистецького колективу в СРСР за часів сталінського режиму не можна уявити без пропагандистської роботи. У Вінницькому театрі впродовж першої половини 1930-х рр. він виступав перед підрозділами Червоної армії, на призовних пунктах, давав вистави до знаменних дат (19-ї річниці Жовтневої революції), фінансово допомагав дітям Іспанії (1935 р. було зібрано 900 крб.), випускав стінну газету, підписувався на радянські газети та журнали тощо.

На 1936 р. у театрі працювало 92 чоловіки і з 1934 р. він встиг відвідати Вінницю, Бердичів, Кам'янець-Подільський, Славуту, Шепетівку, Брацлав, Гайсин, Жмеринку, Кременчук. Театр обслуговував 66 колгоспів, 14 військових частин, 7 МТС і 13 клубів. Всього до уваги глядачів було запропоновано 761 виставу, які побачили біля 500 тис. глядачів.

Основне ядро творчого колективу складалося з акторів, які працювали в театрі з дня його заснування і, незважаючи на молодий вік, мали солідний акторський стаж. Серед них Ф. Головацький, Є. Чернявська, Н. Андрієнко, І. Стельніков, О. Нікітін тощо (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 60). Серед запрошених артистів, які спільно з колективом театру брали участь у гастролях, були справжні майстри національної сцени Амвросій Бучма, Юрій Шумський, Олександр Крамов, Гнат Юра, Михайло Донець, Кость Кашевський, художник Матвій Драк, композитори Наум Пруслін, Сергій Германов та ін. (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 62).

Упродовж вінницького періоду тричі змінювалося керівництво театру. З другої половини 1933 р. до 1936 р. директором був Барвінський (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 40), потім протягом кількох місяців - А. Воробйов, якого того ж року замінив І. Харабуга. Останній писав, що нове керівництво закладу «по міцному зайнялося питаннями творчої роботи», для чого з 1 листопада 1936 р. актори мали прослухати курс історії ВКП(б). Директор планував читати його особисто. Художнім керівником театру з 1936 р. був Венгре (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 50).

Важливим для розуміння особливостей театрального життя в Радянській Україні 1930-х рр. є аналіз мистецької складової функціонування вінницького колективу, зокрема його репертуару. На думку керівництва театру, такі вистави, як класичні для української сцени «Запорожець за Дунаєм» й «Наталка Полтавка», також більш близькі до жанру мелодрамної комедії «Трільбі» та «Коппелія» «не задовольняли культурних вимог навіть сталого глядача». Ці твори, разом з п'єсами Винниченка, були популярні ще з середини 1920-х рр., коли вистави за творами Шевченка, Гоголя, Мольєра виглядали острівцями в морі репертуарної еклектики (Танюк, 2018).

Тому на сезон 1936-1937 рр. були залишені такі опери та балети: «Русалка», «Фауст», «Аїда», «Євгеній Онєгін», «Червоний мак», а такі речі, як «Тоска», «Севільський цирюльник», «Чіо-Чіо-Сан», «Ріголетто» і «Лебедине озеро» подавалися в переробленому варіанті.

Згадані вище «Наталка Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм», як зауважив директор театру А. Воробйов, також вимагали музичного, драматичного і постановочного редагування. Так, до нової постановки «Запорожця за Дунаєм» були залучені: постановник - головний режисер Другої української пересувної опери в Вінниці (Митці, 1992, с. 288), С. Каргальський (справжнє - Слинько), український композитор (Митці, 1992, с. 484), головний диригент М. Радзієвський, художник - Ю. Кордиш (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 24). Для художнього оформлення оновленої постановки «Наталки Полтавки» було запрошено М. Бурачека - уродженця Летичева, відомого українського живописця-пейзажиста, художника театру із європейською вищою мистецькою освітою і практикою (Митці, 1992, с. 95). Якраз напередодні Постановою ЦВК і РНК УРСР від 25 липня 1936 р. йому було надано звання Заслуженого художника УРСР та видано премію в розмірі 5 тис. крб. (Бурачек, 1937, с. 3).

Знову було переглянуто репертуар. Вирішили залишити такі п'єси, як «Єгор Буличов», «Анна Кареніна», «Хижа дядьки Тома», «Дама з камеліями», «Розлом» тощо. (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 50). У репертуарі театру також було передбачено опери «Пікова Дама», «Кармен» і «Царева наречена», балети «Коник-Горбоконик», «Дон Кіхот» і «Цигане» (композитора С.Н. Василенко, прем'єра балету в 1936 р. - А.М.).

Усього за час перебування театру у Вінниці було підготовлено 25 п'єс. З них найбільше разів демонструвалися: «Наталка Полтавка» - 123 рази, «Платон Кречет» - 93, «Маруся Чурай» - 68, «Аристократи» - 52. У співвідношенні до репертуару п'єси радянських драматургів становили біля 40%, п'єси української класики - 50% і світової класики - 10% (Держархів Вінницької області, ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 60).

Така частка агітаційних вистав якраз відповідає одному з методів навіювання, т. зв. методу «40/60», згідно якого потрібне джерело інформації подає більшість правдивих фактів (60%), завдяки чому отримує довіру та авторитет населення, а разом з тим й можливість «просунення» 40% неправдивої інформації (Павлов, 2018, с. 194).

Серед названих 40% театр презентував вистави «Аристократи», «Заколот», «Чудесний сплав» тощо. «Аристократи» М. Погодіна - вистава показова для того часу. Вона присвячена «перековці» злочинців та старої, дореволюційної інтелігенції та формування з цих елементів «нової» людини. Інструментом, за допомогою якого це відбувається, є «архіпелаг ГУЛАГ» (сталінські виправні табори), а працівники НКВС представлені як справжні «інженери людських душ». Атмосфера твору, дія якого відбувається у таборі і закінчується «happy and», весела і невимушена: в'язні жартують, сиплять «блатними» словами, перевдягаються в жінок, а в кінці плачуть від щастя. Її поява на сценах у 1935 р. виглядає цілком логічно: тоді партійні ватажки вірили в можливість (і необхідність) перевиховання ворожих радянській владі елементів. Однак, вже за рік показовий процес проти «Троцкістсько-зинов'євського об'єднаного центру» (1936 р.) та 16 осіб, засуджених на смерть, засвідчили, що сталінський режим переключився з перевиховання на цілковите знищення «ворогів народу». Ще недавно така популярна вистава поступово зникає з театральних сцен.

Не менш цікавою є вистава «Чудесний сплав» за авторством «трубадура» партії В. Киршона (розстріляний 1938 р.), яка була представлена в репертуарі театру впродовж всього вінницького періоду його існування. Пропагандистське навантаження п'єси пов'язане з цілим рядом комуністичних ідеологем, актуальних на час її появи (1933 р.). По-перше, це нова хвиля боротьби сталінізму з національними культурами. Сама назва твору ніби натякає на «чудесний сплав» народів СРСР, з якого формуються «нова» радянська людина. Один з головних героїв комедії, естонець Ян Двалі розмовляє з характерним акцентом, перекручує російські прислів'я (на кшталт «Найшла коза на камінь», «Не так страшний чорт, як його малютка» - А.М.) та є мішенню для постійних, однак добрих жартів колег. Тому, незважаючи на всі національні та культурні розбіжності, завдання партії колектив виконує, чудесний авіаційний сплав створює. Цьому запорука - ідея колективізму і колективної праці на противагу індивідуалізму, якого в радянській науці бути не могло. Вона натякає глядачу, що лише разом, у складі СРСР, всі нації і народності в змозі успішно вирішувати будь-які завдання, а російська мова слугує базовим інструментом для цього.

По-друге, дії відбуваються в науково-дослідному інституті авіаційної промисловості, що додавало п'єсі особливої актуальності, оскільки тема розбудови авіації та постаті пілотів-героїв не сходили зі щаблів радянської періодики й мистецьких творів усіх жанрів. Нарешті, у творі виразно представлений лейтмотив майбутньої війни, яка була сакральною для сталінського режиму.

Показово, що у названих виставах повністю відсутня сатира, лише гумор, на відміну від творів прокомуністичних авторів молодшого покоління, таких, як Володимир Маяковський чи Микола Ердман. Партійні ідеологи вважали дуже доречним розвеселити і заспокоїти людей, особливо в Україні після жахливого Голодомору 1932-1933 рр.

Наприкінці 1936 р. вкотре повстало питання про закриття театру. Вінницьким обласним партійним комітетом про це було ухвалено відповідне рішення. Однак, республіканське управління в справах мистецтв при Раднаркомі УРСР категорично заборонило це робити. Тодішній директор Харабуга вважав, що ці проблеми через брак приміщення і закликав владу надати його театру «бодай в Бердичеві» (Держархів Вінницької області ф. 136, оп. 6, спр. 741, арк. 53).

Однак партія вирішила по-іншому. У вересні 1937 р. Вінницьку область було поділено й утворено на її території Кам'янець-Подільську область. Колектив театру був змушений черговий раз переїжджати, на цей раз - до новоствореного обласного центру, міста Кам'янця-Подільського. Перегорнуто чергову сторінку історії одного з театральних колективів Радянської України.



Висновки

На прикладі Вінницького театру імені Петровського бачимо, що більшовицька держава в Україні була не змозі забезпечити гідний рівень життя для театральних артистів, створити придатні умови для розвитку їх творчих здібностей та мистецької реалізації. Постійні переїзди та побутові проблеми, затримки з виплатою заробітної плати, часті зміни керівництва, загроза закриття перетворювали творчий колектив театру у заручників комуністичної ідеологічної машини, робили їх повністю залежними від примх влади.

Саме на Поділлі він сформувався як самобутній колектив, орієнтований на високохудожню драматургію. Однак реалії середини 1930-х років змушували театральні колективи займатися пропагандою, всіляко вихваляти владу, шукати покровительства впливових партійців та називатися їх іменами і бодай за таких умов займатися улюбленою творчою справою.



Список використаних джерел і літератури

1. Богуцький, Ю. (2012). Українське суспільство першої половини ХХ століття в аспекті організації та самоорганізації культурно-мистецької діяльності. Культурологічна думка, (5), 7-12.

2. Бортник-Гулевата, М. (2020). Дорога, яка нас обрала… Календар знаменних і пам'ятних дат Хмельниччини на 2021 р. Житомир: Видавництво О.О. Євенюк, 90-96.

3. Бурачек, М.Г. (1937). Моє життя. Київ: Мистецтво, 82 с.

4. Веселовська, Г.І. (2010). Український театральний авангард. Київ: Фенікс, 368 с.

5. Гринишина, М. (2006). Естетико-художній дискурс українського театру 1920-х - першої половини 1930-х років. Нариси з історії театрального мистецтва України ХХ століття. Київ: Інтертехнологія, 351-479.

6. Гринишина, М. (2012). Український театр ХХ століття: Антологія вистав. Київ: Фенікс, 944 с.

7. Долоянц, О. & Фінкель, Є. (1991). Хмельницький український музично-драматичний театр ім. Г.І. Петровського. Хмельницький: Поділля, 53 с.

8. Історія українського театру. (2009). (в 2 т., Т.2: 1900-1945). Київ, 876 с.

9. Йосипенко, М.К., Гордійчук, М.М., Бобошко, Ю.М., & Нестеровський, П.П.

10. (1970). Шляхи і проблеми розвитку радянського театру. Київ: Мистецтво, 371 с.

11. Кушка, Н. (2020). Музична Вінниця. Вінниця: ТОВ «Вінницька міська друкарня», 480 с.

12. Лабінський, М.Г. & Мурза, В.С. (Упорядн.). (1992). Митці України: Енциклопедичний довідник. Київ: УЕ, 848 с.

13. Нариси історії Поділля. На допомогу вчителю. (1990). Хмельницький: Облполіграфвидав, 327 с.

14. Небелюк, Н. (2006). Обласний музично-драматичний театр ім. Г.І. Петровського. Хмельницький культурний: з минулого в майбутнє. Культурна спадщина та культурні осередки міста Хмельницького. Хмельницький: Поділля, 84-86.

15. Павлов, Д. (2018). Принципи пропаганди як умови ефективного здійснення. Вісник Львівського університету. Серія філософсько-політологічні студії, (16), 189- 195.

16. Постанова РНК і ЦК КП(б)У від 23 лютого 1936 р. «Про призначення тов. Хвилі А.А. начальником Управління мистецтв при РНК УСРР». (1936). Збірник законів та розпоряджень робітничо-селянського уряду України, (10).

17. Романько, І.І. (2004). Історіографічний аналіз театрального процесу в Україні на початку ХХ ст. Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. зб. наук. пр., (7), 270-279.

18. Рулін, П. І. (1972). На шляхах революційного театру. Київ: Мистецтво, 350 с.

19. Сидоренко, С., Безгін, І., Веселовська, Г., Гайдабура, В., Гринишина, М., Єрмакова, Н. & Юдкін, І. (2006). Нариси з історії театрального мистецтва. Київ: Інтертехнологія, 1054 с.

20. Скорський, М.А. (1981). Хмельницький театр ім. Г. І. Петровського. Київ: Мистецтво, 102 с.

21. Станішевський, Ю.О. (1987). Театр, народжений революцією: Нариси історії української радянської театральної культури 1917-1987. Київ: Музична Україна, 243 с.

22. Станішевський, Ю.О. (2010). Музичний театр, опера, балет, оперета. Історія української культури: (в 5 т., Т.1. Кн.2: Українська культура ХХ - початку ХХІ століть). Київ: Наукова думка, 475-550.

23. Танюк, О. (2018). «Джіммі Хіггенс» - роман Е. Сінклера та інсценізація Леся Курбаса.

24. Ткачова, Л.І. (1985). Інтелігенція радянської України в період побудови основ соціалізму. Київ: Наукова думка, 191 с.

25. Топольницька, Г.Ю. (2012). Хмельницький обласний музично-драматичний театр імені Г.І. Петровського: сторінки історії (1931-1945 рр.). Освіта, наука і культура на Поділлі, (19), 134-142. (дата звернення: 03.02.2023).

26. Україна й українство в етнокультурних процесах: концептуальні узагальнення: колективна монографія. (2018). Київ: НДІУ, 304 с.

27. Філінюк, А.Г. & Григор'єв, Р.В. (2020). Розвиток художнього театру на Поділлі в 1864-1921 рр.: історіографія проблеми. Вісник Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: історичні науки, (13), 66-85.

28. Шляхи і проблеми розвитку українського радянського театру. (1970). Київ: Мистецтво, 344 с.



References

1. Bohutskyi, Yu. (2012). Ukrainske suspilstvo pershoi polovyny ХХ stolittia v aspekti orhanizatsii ta samoorhanizatsii kulturno-mystetskoi diialnosti [Ukrainian society of the first half of the 20th century in the aspect of organization and self-organization of cultural and artistic activity]. Kulturolohichna dumka, (5), 7-12. [in Ukrainian].

2. Bortnyk-Hulevata, M. (2020). Doroha, yaka nas obrala… [The road that chose us...].

3. Kalendar znamennykh i pamiatnykh dat Khmelnychchyny na 2021 r. Zhytomyr: Vydavnytstvo O.O. Yeveniuk, 90-96. [in Ukrainian].

4. Burachek, M.H. (1937). Moie zhyttia [My life]. Kyiv: Mystetstvo, 82 s. [in Ukrainian].

5. Veselovska, H.I. (2010). Ukrainskyi teatralnyi avanhard [Ukrainian theatrical avantgarde]. Kyiv: Feniks, 368 s. [in Ukrainian].

6. Hrynyshyna, M. (2006). Estetyko-khudozhnii dyskurs ukrainskoho teatru 1920-kh - pershoi polovyny 1930-kh rokiv [Aesthetic and artistic discourse of the Ukrainian theater of the 1920s - the first half of the 1930s.]. Narysy z istorii teatralnoho mystetstva Ukrainy XX stolittia. Kyiv: Intertekhnolohiia, 351-479. [in Ukrainian].

7. Hrynyshyna, M. (2012). Ukrainskyi teatr XX stolittia: Antolohiia vystav [Ukrainian theater of the 20th century: Anthology of performances]. Kyiv: Feniks, 944 s. [in Ukrainian].

8. Doloiants, O. & Finkel, Ye. (1991). Khmelnytskyi ukrainskyi muzychno-dramatychnyi teatr im. H.I. Petrovskoho [Khmelnytskyi Ukrainian Music and Drama Theater named after G.I. Petrovskyi]. Khmelnytskyi: Podillia, 53 s. [in Ukrainian].

9. Istoriia ukrainskoho teatru [History of the Ukrainian Theater]. (2009). (Vol.2: 1900-1945). Kyiv, 876 s. [in Ukrainian].

10. Yosypenko, M.K., Hordiichuk, M.M., Boboshko, Yu.M. & Nesterovskyi, P. P. (1970). Shliakhy i problemy rozvytku radianskoho teatru [Ways and problems of the development of the Soviet theater]. Kyiv: Mystetstvo, 371 s. [in Ukrainian].

11. Kushka, N. (2020). Muzychna Vinnytsia [Musical Vinnytsia]. Vinnytsia: TOV «Vinnytska miska drukarnia», 480 s. [in Ukrainian].

12. Labins?kyy, M.H. & Murza, V.S. (Comps.). (1992). Myttsi Ukrayiny: Entsyklopedychnyy dovidnyk [Artists of Ukraine: Encyclopedic Guide]. Kyiv: UE, 848 s. [in Ukrainian].

13. Narysy istorii Podillia. Na dopomohu vchyteliu [Essays on the history of Podillia. To help the teacher.]. (1990). Khmelnytskyi: Oblpolihrafvydav, 327 s. [in Ukrainian].

14. Nebeliuk, N. (2006). Oblasnyi muzychno-dramatychnyi teatr im. H.I. Petrovskoho [Regional Music and Drama Theater named after G.I. Petrovskyi]. Khmelnytskyi kulturnyi: z mynuloho v maibutnie. Kulturna spadshchyna ta kulturni oseredky mista Khmelnytskoho. Khmelnytskyi: Podillia, 84-86. [in Ukrainian].

15. Pavlov, D. (2018). Pryntsypy propahandy yak umovy efektyvnoho zdiisnennia [Principles of propaganda as conditions for effective implementation]. Visnyk Lvivskoho universytetu. Seriia filosofsko-politolohichni studii, (16), 189-195. [in Ukrainian].

16. Postanova RNK i TsK KP(b)U vid 23 liutoho 1936 r. «Pro pryznachennia tov. Khvyli A.A. nachalnykom Upravlinnia mystetstv pry RNK USRR» [Resolution of the Central Committee of the Communist Party of Ukraine and the Central Committee of the CP(b)U of February 23, 1936 «On the appointment of Comrade A.A. Khvyli, head of the Arts Department at the National Academy of Sciences of the USSR»]. (1936). Zbirnyk zakoniv ta rozporiadzhen robitnycho-selianskoho uriadu Ukrainy, (10). [in Ukrainian].

17. Romanko, I.I. (2004). Istoriohrafichnyi analiz teatralnoho protsesu v Ukraini na pochatku XX st. [Historiographical analysis of the theatrical process in Ukraine at the beginning of the 20th century]. Problemy istorii Ukrainy XIX - pochatku XX st.: zb. nauk. pr., (7), 270-279. [in Ukrainian].

18. Rulin, P.I. (1972). Na shliakhakh revoliutsiinoho teatru [On the paths of the revolutionary theater]. Kyiv: Mystetstvo, 350 s. [in Ukrainian].

19. Sydorenko, S., Bezghin, I., Veselovska, H., Haidabura, V., Hrynyshyna, M., Yermakova, N. & Yudkin, I. (2006). Narysy z istorii teatralnoho mystetstva [Essays on the history of theatrical art]. Kyiv: Intertekhnolohiia, 1054 s. [in Ukrainian].

20. Skorskyi, M.A. (1981). Khmelnytskyi teatr im. H.I. Petrovskoho [Khmelnytskyi theater named after G. I. Petrovskyi]. Kyiv: Mystetstvo, 102 s. [in Ukrainian].

21. Stanishevskyi, Yu.O. (1987). Teatr, narodzhenyi revoliutsiieiu: Narysy istorii ukrainskoi radianskoi teatralnoi kultury 1917-1987 [Theater Born of the Revolution: Essays on the History of Ukrainian Soviet Theater Culture 1917-1987]. Kyiv: Muzychna Ukraina, 243 s. [in Ukrainian].

22. Stanishevskyi, Yu.O. (2010). Muzychnyi teatr, opera, balet, operetta [Musical theater, opera, ballet, operetta]. Istoriia ukrainskoi kultury: (Vol.1. Kn.2: Ukrainska kultura XX - pochatku XXI stolit). Kyiv: Naukova dumka, 475-550. [in Ukrainian].

23. Taniuk, O. (2018). «Dzhimmi Khihhens» - roman E. Sinklera ta instsenizatsiia Lesia Kurbasa [«Jimmy Higgens» is a novel by E. Sinclair and staged by Les Kurbas]. Retrieved from md-eksperiment.org/post/20180517-dzhimmi-higgins-ta-inscenizaciya-lesya-kurbasa [in Ukrainian].

24. Tkachova, L.I. (1985). Intelihentsiia radianskoi Ukrainy v period pobudovy osnov sotsializmu [The intelligentsia of Soviet Ukraine during the construction of the foundations of socialism]. Kyiv: Naukova dumka, 191 s. [in Ukrainian].

25. Topolnytska, H.Yu. (2012). Khmelnytskyi oblasnyi muzychno-dramatychnyi teatr imeni H.I. Petrovskoho: storinky istorii (1931-1945 rr.) [Khmelnytskyi Regional Music and Drama Theater named after G.I. Petrovsky: pages of history (1931-1945)]. Osvita, nauka i kultura na Podilli, (19), 134-142. [in Ukrainian].

26. Ukraina y ukrainstvo v etnokulturnykh protsesakh: kontseptualni uzahalnennia [Ukraine and Ukrainianness in ethnocultural processes: conceptual generalizations: collective monograph]: kolektyvna monohrafiia. (2018). Kyiv: NDIU, 2018. 304 s.

27. Filiniuk, A.H. & Hryhoriev, R.V. (2020). Rozvytok khudozhnoho teatru na Podilli v 1864-1921 rr.: istoriohrafiia problem [Development of artistic theater in Podillya in 1864-1921: historiography of the problem]. Visnyk Kamianets-Podilskoho natsionalnoho universytetu im. Ivana Ohiienka: istorychni nauky, (13), 66-85. [in Ukrainian].

28. Shliakhy i problemy rozvytku ukrainskoho radianskoho teatru [Ways and problems of the development of the Ukrainian Soviet theater]. (1970). Kyiv: Mystetstvo, 344 s. [in Ukrainian].

29. Mulyar, V. (2019). Orhanizatsiya medyko-sanitarnoyi sluzhby viys?ka UNR u zapilli (Proskuriv-Starokostyantyniv) u 1919 r. [Organization of the medical and sanitary service of the Ukrainian People's Republic troops in the village (Proskuriv-Starokostyantyniv) in 1919]. Starokostyantynivshchyna ta natsional?no-vyzvol?ni zmahannya (100-richchyu Ukrayins?koyi natsional?noyi revolyutsiyi 1917-1921 rr. prysvyacheno): nauk. zb. Starokostyantyniv: Slovits?kyy M. Ya., 123-128. [in Ukrainian].

30. Pinyazhko, R. & Lyubinets?, O. (2013). Z istoriyi orhanizatsiyi medyko-sanitarnoyi sluzhby Ukrayins?koyi Narodnoyi Respubliky [From the history of the organization of the medical and sanitary service of the Ukrainian People's Republic]. Ukrayina. Zdorov?ya natsiyi, (1), 125-130. [in Ukrainian].

31. Rukkas, A.O. (2015). «Razom z pol?s?kym viys?kom»: Armiya Ukrayins?koyi Narodnoyi Respubliky 1920 r. (struktura, orhanizatsiya, chysel?nist?, uniforma) [“Together with the Polish army”: The Army of the Ukrainian People's Republic in 1920 (structure, organization, numbers, uniform]. Nizhyn: Lysenko M.M., 480 s. [in Ukrainian].

32. Udovychenko, O. (1954). Ukrayina u viyni za derzhavnist?: istoriya orhanizatsiyi i boyovykh diy Ukrayins?kykh Zbroynykh Syl 1917-1921 [Ukraine in the war for statehood: the history of the organization and combat operations of the Ukrainian Armed Forces 19171921]. Kyiv: Ukrayina, 1995. 206 s. [in Ukrainian].

33. Shankovs?kyy, L. (1958). Ukrayins?ka armiya v borot?bi za derzhavnist? [The Ukrainian army fighting for statehood]. Myunkhen: Dniprova khvylya, 319 s. [in Ukrainian].

34. Tsentral?nyy derzhavnyy arkhiv vyshchykh orhaniv vlady i upravlinnya Ukrayiny [The Central State Archive of the Higher Authorities and Administration of Ukraine]. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.Ru

...