Фактори трансформації інституту ув'язнення у Російській імперії в першій половині ХІХ ст.

Короткий Олексій - магістр історії, асистент кафедри історії та філософії Бердянського державного педагогічного університету, м. Бердянськ

Анотація

Мета дослідження - визначити вплив таких соціальних процесів як ріст злочинності та волоцюжництва, жебрацтва на трансформацію карної політики Російської імперії в першій половині ХІХ ст., зокрема їх вплив на трансформацію інституту ув'язнення. Методологія дослідження спирається на принципи конкретно-історичного підходу або історизму. В дослідженні використано кількісні методи, історико-порівняльний метод, загальнонаукові методи аналізу та синтезу. Наукова новизна. В дослідженні зроблена спроба пов'язати специфіку трансформації регулювання ув'язнення в Російській імперії з впливом соціальних факторів. Більшість досліджень як ХІХ ст., так і сучасних, визначають в якості факторів трансформації політико-правову думку епохи Просвітництва та вплив англійських філантропів, борців за пенітенціарні реформи. В даній роботі акцентується увага на соціальних процесах і на тому, як вони вплинули на хід тюремних перетворень. Висновки. В першій третині ХІХ ст. в Російській імперії, внаслідок війн, послаблення державного контролю, підвищення податків відбувся ріст злочинності та збільшились прояви мобільності населення у вигляді волоцюжництва та жебрацтва. Переповнення в'язниць та обтяження інфраструктури заслання внаслідок цих процесів сприяли тому, що влада стала приділяти більше уваги проблемам, пов'язаним з карною системою. Проблема тюрем слугувала тлом, на якому відбулась побудова нових місць ув'язнення та створення Товариства піклувального про тюрми. Збільшення витрат на заслання, яке відбулось внаслідок спроби використати це покарання для боротьби з волоцюжництвом, призвело до утворення арештантських рот цивільного відомства. Влада поступово збільшувала значення цього виду покарання, що на довгі роки загальмувало реформу за- гальнокримінальних тюрем.

Ключові слова: в'язниця, арештантські роти, злочинність, волоцюжництво, жебрацтво.

Abstract

Factors of the transformation of the prison institute in the Russian empire in the first half of the 19th century

The purpose of the study is to determine the impact of such social processes as the growth of crime and vagrancy and begging on the transformation of the penal policy of the Russian Empire in the first half of the 19th century, in particular, their impact on the transformation of the institution of imprisonment. The research methodology is based on the principles of a concrete-historical approach or historicism. Quantitative research methods, historical comparative method, general scientific methods of analysis and synthesis were used in the research. Scientific novelty. In the study, an attempt was made to explore the specifics of the transformation of prison regulation in the Russian Empire under the influence of social factors. The majority of researches, both of the 19th century and modern ones, determine as factors the influence of the political and legal thought of the Enlightenment era and the influence of English philanthropists, fighters for penitentiary reforms. This work focuses attention on social processes and how they influenced the course of prison transformations. Conclusions. In the first third of the 19th century in the Russian Empire, as a result of wars, the weakening of state control, and tax increases, there was an increase in crime and increased manifestations of population mobility in the form of vagrancy and begging. The overcrowding of prisons and the strain on the deportation infrastructure as a result of these processes contributed to the fact that the authorities began to pay more attention to problems related to the penal system. The overcrowding of prisons served as the background against which the construction of new prison castles and the creation of the Society for the Care of Prisons took place. The increase in the cost of exile, which occurred as a result of the attempt to use this punishment to combat vagrancy, led to the formation of the arresting companies of the civil department. Having become a cheap alternative to exile, the authorities gradually increased the importance of this type of punishment, which slowed down the reform of criminal prisons for many years.

Key words: prison, detention centers, crime, vagrancy, begging.

Постановка проблеми

Перша половина ХІХ ст. в історії ув'язнення в Європі та Америці стала часом подальших експериментів з тюремним режимом, розпочатих наприкінці ХVШ ст., боротьби різних підходів до організації пенітенціарної практики, нових архітектурних рішень, становлення позбавлення волі як головного покарання та перших розчарувань у ньому. Російська імперія не залишилась осторонь більшості з цих процесів, однак з ряду причин вони отримали специфіку, причини якої не були достатньо досліджені.

Аналіз джерел та останні дослідження. Вивчення історії регулювання ув'язнення в Російській імперії розпочали російські історики та пенологи в першій половині ХІХ ст. Серед сучасних робіт варто виділити студії С. Васильєвої, яка дослідила вплив англійських квакерів на Олександра І-го та його оточення (Васильева, 2017), В. Пальченкової (Пальченкова, 2012) та В. Щу- кіна (Щукін, 2012), які вивчали трансформацію регламентування діяльності Товариства піклувального про тюрми, П. Кравчука (Кравчук, 2016), який проаналізував пенітенціарну систему, як частину державного господарства імперії, дисертації О. Григор'єва (Григор'єв, 2007), В. Россіхіна (Россіхін, 2005) та монографію І. Левчука та М. Яцишина (Левчук, 2017), в яких проведено аналіз нормативно-правового забезпечення функціонування місць позбавлення волі, починаючи з кінця ХVШ до початку ХХ ст.

Мета статті - проаналізувати вплив росту злочинності, волоцюжництва і жебрацтва в першій половині ХІХ ст. на трансформацію інституту ув'язнення в Російській імперії.

Виклад основного матеріалу

Більшість студій з історії кримінального права чи карної політики в Російській імперії фіксують свою увагу на двох процесах в історії ув'язнення в першій половині ХІХ ст. - розвиток Товариства піклувального про тюрми та нормативно-правова регламентація позбавлення волі. Проблемою таких побудов є те, що в них тюремне ув'язнення вивчається як незалежна галузь кримінальної практики та права, тоді як, на нашу думку, необхідно враховувати залежність розвитку ув'язнення від історії заслання, яку на матеріалі історії Британської в'язниці дослідив М. Іґнатьєв (Ignatieff, 1989, р. 80-82). Не менш важливим чинником, для змін у карних парадигмах є зміни в соціумі - криза ієрархій, зміни в структурі злочинності чи підвищення мобільності населення, як це на матеріалі історії Сполучених Штатів ілюструє Д. Розман (Rothman, 1990).

Початок тюремної реформи в Російській імперії традиційно датують 1819 р. (Нікітін, 1880, с. 10), коли імператор та його оточення, натхненні прикладом Лондонського тюремного товариства, заснували Товариство піклувальне про тюрми. Перша зустріч лондонських квакерів з Олександром І відбулась 1814 р., коли імператор мав розмову з Вільямом Алленом (Васильєва, 2017, с. 8) - квакером-євангелістом, підприємцем, противником работоргівлі, головним редактором журналу «Філантроп» і засновником Товариства тюремної дисципліни (Ignatieff, 1989, р. 146). В 1818 р. відбулась друга зустріч вже у Санкт-Петербурзі, де обговорювались питання організації тюремної справи. Олександр І висловив бажання відкрити в Росії тюремне товариство за взірцем лондонського. Таке товариство постане вже в наступному році, а його метою буде проголошено «моральну поправу утримуваних злочинців, покращення стану ув'язнених за борги і в інших справах...» (ПСЗРИ, Собр.1. Т. 1, с. 310).

Утворення Товариства піклувального про тюрми дало поштовх ряду інших указів, які мали на меті покращити становище ув'язнених, деталізувати умови їх утримання та централізувати тюремне управління, на що не наважився Олександр І, зробивши численні обмеження повноважень новопосталої організації в запропонованому В. Веннінгом проєкті (Краинский, 1912, с. 68).

Перша з цих трьох груп указів мала суто філантропічний характер, а їх зміст полягав у збільшенні коштів, які виділялись в'язням в окремих губерніях та окремим категоріям арештантів (№27918; №28907; №28938; №28956; №29046; №30536), переведенні всіх арештантів на рахунок державної скарбниці (№28040), забезпечення арештантів одягом (№28108), затвердженні подаянь та зароблених в'язнями грошей на покращення їх харчування та інших умов утримання (№28551), обмеження використання ланцюгів (№28984) (ПСЗРИ, Собр. 1). Ці укази були видані упродовж 1819-1825 рр., тобто в останні роки правління Олександра І-го, просякнуті неопієтистським варіантом патерналізму з властивими йому розумінням опіки та благодійництва (Чумакова, 2022, с. 95- 96).

З початком правління Миколи І акцент зміщується і держава концентрує свою увагу на регламентації тюремного порядку та управління. Так, було видано укази, які закликали до бережливості у виділенні кормових коштів в'язням та встановлювали правила звітності та контролю за цими коштами (№16; №824; №825), регламентували порядок утримання арештантів (№209; №573; №602; №604; №608; №1691; №3861; №3955), уточнювали склад та повноваження тюремної адміністрації (№1079; №4282) та посилювали нагляд за її роботою (№1605), встановлювали типові плани для нових тюремних замків (№1510; №1787). Важливою віхою в розвитку тюремної справи стали укази від 17 червня 1827 р. та 19 вересня 1829 р. (№1183; №3167), за якими всі кормові та гроші на одяг та взуття для ув'язнених було передано в розпорядження піклувальних про тюрми комітетів. Це стало свідченням недовіри держави до тюремної адміністрації і зменшенні її повновладдя в тюрмах імперії.

Видання вищевказаних указів у 1825-1830 рр. мало на меті впорядкувати тюремне життя, уніфікувати вимоги щодо утримання в'язнів по всій імперії. Однак, за межами великих губернських міст, де діяли піклувальні комітети та створювалися нові тюремні замки, реформа просувалась повільно. Таке становище було характерно, зокрема і для Півдня України (Короткий, 2022). Однією з причин цього слід вважати відсутність загальноімперської інструкції. Цей документ з'являється зусиллями Міністерства внутрішніх справ та Товариства піклувального про тюрми в 1831 р. (Краинский, 1912, с. 79). В тому ж році вона була відправлена всім губернаторам для втілення в життя її приписів (Инструкция смотрителю тюремного замка, 1882, с. 1), які регулювали діяльність адміністрації від огляду новоприбулих арештантів до обов'язків тюремного священника.

Інструкція 1831 р. мала закласти основи тюремного режиму, однак, використати її на практиці в повній мірі могли далеко не всі тюрми. Не зважаючи на це, в 1830-х рр. регламентація тюремного ув'язнення майже не відбувається, а в'язниці імперії продовжують знаходитись у тому ж стані, який був закладений ще до її видання. Це не здається дивним, якщо враховувати, що ідея «виправлення» злочинців, проголошена Товариством піклувальним про тюрми, не відповідала реаліям діючої карної парадигми. Так, в XV томі Зводу законів Російської імперії, введеному в дію 1835 р., позбавлення волі згадується лише в 18 випадках, тоді як панівними покараннями залишаються заслання, каторга та тілесні покарання (Гернет, 1951b, с. 47).

Новий етап для ув'язнення розпочнеться в 1845 р., коли буде видана друга редакція Зводу законів та Уложення про покарання (Уложение о наказаниях..., 1845). За підрахунками М. Гернета, ця санкція в Уложенні згадується в 848 з 2043 статей особливої частини (Гернет, 1951b, с. 47). Однак, більше значення має те, які саме злочини карались нею - це були злочини за порушення «благочинія», злочини проти власності, життя та честі. Ще краще продемонструє роль позбавлення волі за Уложенням 1845 р. тюремна статистика. Аналіз ув'язнених у тюрмах імперії за три роки перед прийняттям Уложення показує, що більшість в'язнів утримувалися через справи, які за новим кодексом карались, здебільшого, різними видами позбавлення волі: жебрацтво та волоцюжництво, втечі і безпаспортство та крадійство (див. рис.1) (Отчет..., 1842; Отчет..., 1843; Отчет..., 1844).

Рис. 1. Розподіл арештантів за злочинами в губернських тюрмах Російської імперії у 1842-1844 рр.

Отже, волоцюги, жебраки, крадії, селяни-втікачі, ті, хто пересувався без паспортів або з простроченими посвідками на переміщення - всі ці категорії в'язнів складали понад половину тюремного «населення» губернських тюремних замків, з яких до Санкт-Петербургу надходили звіти піклувальних комітетів. За новим кримінальним законодавством, волоцюги, не гідні до військової служби, відправлялися в цивільні арештантські роти, тоді як жінки відправлялися в робочі будинки (Ст. 1177). Для жебраків була уготована доля утримання при поліції, арешту до трьох місяців, тюремного ув'язнення до шести місяців або робочого дому до року (Ст. 1219-1224) . Більшість видів крадійства теж мали каратися позбавленням волі, арештантськими ротами, робочими домами (Ст. 2147-2159) (Уложение о наказаниях., 1845, с. 487, 504-506, 850-858). Варто зазначити, що значна частина тих, хто утримувався за «буйство, пияцтво та дурну поведінку» та так звані «малі вини» теж цілком могли врешті бути покарані позбавленням волі (Ст. 1290, 1821), що лише збільшує значення цього виду покарання після 1845 р. (Уложение о наказаниях., 1845, с. 526, 701).

В історіографії сформувалися два головні способи пояснення змін у карній парадигмі Російської імперії. Перший - вплив політико-правових ідей просвітництва. Найбільш очевидно цей вплив втілився в реформах та ініціативах Катерини ІІ, яка надихалась ідеями Беккарія і французьких просвітителів (Краинский, 1912, с. 64-65; Фойницкий, 1889, с. 316) та в працях тогочасних російських теоретиків права (Упоров, 2004, с. 27). Другий спосіб, який найчастіше поєднувався з першим, - пов'язати реформи з безпосереднім впливом борців за пенітенціарні реформи, таких як Джон Говард, Вільям Кокс, Вільям Блекстоун, Ієремія Бентам, Вальтер Веннінг та Вільям Аллен (Никитин, 1880, с. 10-11; Познышев, 1924, с. 23-24; Фойницкий, 1889, с. 316-317).

Ці ключові способи пояснити трансформацію ув'язнення в Російській імперії сформувалися в історіографії ХІХ - початку ХХ ст. і без значних змін збереглися до ХХІ ст. Сучасні дослідження, найчастіше поєднують ці два трактування (Григор'єв, 2007, с. 48-52; Левчук, 2018, с. 38-39; Упоров, 2004, с. 20), або ж пояснюють трансформації внутрішньої логікою розвитку пенітенціарної системи. Не відкидаючи вищеперерахованих способів пояснення, ми б хотіли доповнити їх іншими факторами та передумовами, які в першій половині ХІХ ст. вплинули на практику позбавлення волі в Російській імперії.

Датування початку пенітенціарних перетворень 1819 р. залишає поза увагою попередню спробу Олександра І провести тюремну реформу. Така ініціатива відбулась у 1802-1808 рр., коли донесення малоросійського генерал-губернатора князя О. Куракіна про необхідність побудови нових острогів у ввіреній йому губернії, врешті, призвели до указу 1808 р. про «побудову тюремних замків в усіх Губерніях згідно Височайше затвердженого для Малоросійських губерній плану» 1808 р. (№22963). У цей же період 18001814 рр. Олександр І переходить від старої практики вирішення проблеми переповнення в'язниць у вигляді видання указів про ненакопичення в тюрмах великої кількості колодників (№20023, №20029, №20038, №20094) до спроби врегулювати питання надходження коштів на їх утримання (№17803, №21436, №22730, №23455) (ПСЗРИ. Собр. 1).

Однак, зміни в карній політиці не вичерпувались вищевказаними заходами. В цей же час видаються укази, які свідчать про посилення боротьби з волоцюгами (впійманих волоцюг почали відправляти у військо, навіть якщо вони не проходили ценз зросту) та впорядкування їх розподілу у війську (№21459, №24452) (ПСЗРИ. Собр. 1). Своє логічне завершення на даному етапі отримала і регламентація заслання з виданням «Положення про поселення в Сибіру» 1806 р.

Вищевказані заходи, на нашу думку, свідчать про намагання впорядкувати виконання покарань в імперії на фоні все більш зростаючої злочинності. Дані, проаналізовані Б. Мироновим свідчать, що в першу третину ХІХ ст. відбувалося стрімке збільшення злочинності, що дослідник пов'язує з реформами, які призвели до зниження ефективності державного апарату та кровопролитними війнами в цей період, які мали результатом зниження державного і суспільного порядку, розповсюдження серед населення зброї, підвищення податків та зниження рівня життя (Миронов, 2000, с. 93). В 1803-1808 рр. в імперії було 322 підсудних на 100 тис. чол., а в 1825-1830-х рр. цей показник сягнув 346 підсудних (Миронов, 2000, с. 89). Таким чином, збільшення підсудних, а отже й ув'язнених в острогах та тюремних замках, вимагало кращого впорядкування питань, пов'язаних з їх утриманням, зокрема, побудови нових тюремних замків, проєкти яких було затверджено в 1820-1825 рр. (№28617, №29342) (ПСЗРИ. Собр. 1).

Від 1817 до 1825 р. в справі утримання ув'язнених у тюрмах панував філантропічний імпульс привнесений як розповсюдженням ідей неопієтизму у вищих колах імперії (Чумакова, 2022, с. 96-97) (зв'язок пієтизму та благодійництва розкрито Ф. Горскі (Gorski, 2003, с. 106-112), так і різними гуманістичними ідеями, які сповідували дворяни, що повернулися після Французької кампанії 1814 р. (Гернет, 1951а, с. 97; Упоров, 2004, с. 27). Саме на цьому благодатному ґрунті будуть посіяні ідеї нової ґенерації англійських тюремних реформаторів - квакерів-євангелістів. Доказом сили філантропічного імпульсу можна вважати той факт, що навіть за умов максимального падіння хлібних цін у період 1821-1825 рр. та пониження рівня життя більшої частини населення (Миронов, 2012, с. 219), держава за цей час не переглядала розмір кормових коштів, які виділялися на харчування в'язнів (ПСЗРИ. Собр. 2, с. №824).

Дотичною до проблеми злочинності, була проблема локалізації населення, яка мала ключове значення для функціонування поміщицьких господарств. Підвищена увага до волоцюг і жебраків виникла, як здається, не на порожньому місці і не була моральною панікою. Так, ще в 1809 р. зазначалося про збільшення волоцюг та жебраків в імперії, від яких виникають великі труднощі (№23748). Видання подібних указів у 1820-х рр. свідчить, що проблема лише посилювалась і вже в 1825 р. голова Міністерства внутрішніх справ вказував, що жебрацтво псує саму моральність населення, бо ледарство є «коренем всіх пороків» (№30356) (ПСЗРИ. Собр.1).

Серед заходів для боротьби з волоцюжництвом повсякчас вказувалось «суворе виконання указів», які вимагали від поміщиків всіляко допомагати і піклуватися про бідних, а від чиновників та поліції не допускати жебрацтва, відловлювати волоцюг, утримувати їх у богадільнях та публікувати свідчення для пошуку їх власників. Однак, ситуація з кількістю ув'язнених цієї категорії показує, що ці методи не діяли і в 1820-х рр. вони складали значну категорію арештантів в імперії (Гернет, 1951а, с. 311-312).

Перша причина великої кількості волоцюг в імперії полягала, насамперед, у доволі широкому визначенні цієї категорії. До неї потрапляли не тільки ті, хто переміщався від міста до міста, але й ті, хто оселившись у певному місці приховував своє походження. Таких мало бути доволі багато, адже імперія знаходилась на піку переселенського руху на Південь. Збереження жорсткої системи локалізації населення не відповідало також і розвитку ринку найманої праці. Так, наприклад, у 1831 р. селянин Петро Ткачук з Херсонської губернії відправився на заробітки в «найближчі міста без всілякого письмового виду», був схоплений і відісланий в Одеську цивільну арештантську роту (Держархів Одеської обл., ф. 2, оп. 1, спр. 105, арк. 21). В 1834 р. до категорії волоцюг ледве не зарахували чисельних чорноробів, які наповнили великі міста, в зв'язку з подорожчанням продовольства і пошуком заробітку (Извлечение из отчета министра..., 1835, с. 263). В зв'язку з такими ситуаціями в столиці імперії в 1835 р. при Тюремному товаристві було створено спеціальний Комітет відбору і піклування про жебраків, який мав допомагати поліції в справі відбору «гідних» жебраків від «негідних» та волоцюг (Об учреждении Комитета для разбора нищих., 1837, с. LXV).

Другу причину слід шукати в складній соціально-економічній ситуації для селянства наприкінці XVIII ст., що спричиняло маргіналізацію населення. Згаданий вище указ 1803 р. про прийняття в армійську службу волоцюг занизького зросту (ПСЗРИ. Собр.1, №21459) свідчить про їх низький біологічний статус, характерний для населення кінця XVIII ст., а саме для тих, хто народився в 1771-1795 рр. через падіння врожайності, підвищення податків, збільшення повинностей та посилення панщини (Миронов, 2013, с. 186-197).

Високий рівень волоцюжництва пояснюється тими ж проблемами, які спричиняли і зростання злочинності загалом - підвищення податків, послаблення суспільного і державного контролю внаслідок війн, які вів Олександр І. Держава ж вбачала головну причину жебрацтва і волоцюжництва в поганому піклуванні про кріпаків з боку поміщиків та волосних голів (ПСЗРИ. Собр. 1, №30356), а отже - в кризі патерналізму. Відзначимо, що в таких переживаннях простежується паралель з подібними занепокоєннями в Британії (Ignatieff, 1989, р. 181-183).

Новий підхід до проблеми безпаспорства та волоцюжництва після загальної кризи заслання знову став інституційним. Якщо реакцією на підвищення злочинності була побудова нових тюремних замків та заснування Товариства піклувального про тюрми, то реакцією на підвищення витрат щодо пересильних і збільшення волоцюжництва - арештантські роти цивільного відомства. Нові пенітенціарні заклади утворювались з економічних та фільтраційних міркувань спочатку в Південній Україні (ПСЗРИ, Собр. 2. Т. 6, с. 783) в 1830 р., а згодом - поширені по всій імперії. Дешевизна та господарська користь арештантських рот призвели до того, що їх стали наповнювати також втікачами, засудженими на заслання та каторгу за нетяжкі злочини та засудженими до утримання в робочих будинках (ПСЗРИ, Собр. 2. Т. 5, с. 704). Разом з цим, відзначалось і їх дисциплінарне значення, «...волоцюга, іноді швидко, під суворим наглядом, виправляється в поведінці, навчається відчувати свою провину і звикає до праці» (Извлечение из отчета министра..., 1835, с. 264). Тож не дивно, що впродовж 1830-1845 рр. право відправляти злочинців до арештантських рот було надано міським, сільським, професійним спільнотам та поміщицьким господарствам (№6791, №6745, №16096, №26146) (ПСЗРИ. Собр. 2). Це на нашу думку, пояснює ту ситуацію, що після 1831 р. і до 1845 р. в Російській імперії фокус уваги влади зміщується від тюрем до виправних арештантських рот.

За період 1830-1845 рр. в імперії було видано низку указів, які мали регулювати функціонування арештантських рот різних відомств. Розширення їхнього використання призвело до того, що з 848 статей Уложення 1845 р., в яких згадується покарання позбавленням волі, арештантські роти фігурували в 327, тоді як тюремне ув'язнення - в 249 (Гернет, 1951b, с. 47). Враховуючи, що ці інституції також заміняли робочі будинки в тих місцях, де таких не було, це покарання мало ще ширше використання.

Чи вдалося змінами карної політики імперії подолати наслідки збільшення злочинності, включно з волоцюжництвом і жебрацтвом, у першій третині ХІХ ст.? Б. Миронов вказує, що злочинність досягла піку в 1825-1830 рр., і надалі зменшувалась аж до початку періоду Великих реформ завдяки посиленню контролю з боку держави та консервативному правлінню. Порівняно з 18031808 рр. дрібна злочинність впала на 19%, тоді як тяжка залишилась на тому ж рівні (Миронов, 2000, с. 89). Однак, для проблеми функціонування в'язниць більш важливою є кількість підсудних. Якщо оцінювати кількість підсудних в абсолютному, а не відносному значенні, то отримаємо наступну картину. В 18031808 рр. чисельність підсудних в імперії була, в середньому, на рівні 132 тис., в 1825-1830 рр. - 173 тис., а в 1841-1850 - 193 тис. чол. Отже, середня кількість підсудних збільшилась на 61 тис. Проте, не всі підсудні утримувались у тюрмах. М. Гернет вказує, що за даними міністерства юстиції в тюрмах у 1845 р. перебувало 105 тис. підсудних (Гернет, 1951b, с. 56), що складало 54% відсотки від обвинувачених 193 тис. Якщо прийняти, таке співвідношення для початку століття, то чисельність арештантів в 1803-1808 рр. складала приблизно 72 тис. чол. Отже, можна стверджувати, що в першій половині ХІХ ст. чисельність тюремного населення збільшувалась на 33 тис. чоловік у середньому щорічно.

Поява нових указів, суть яких полягала в настанові швидше вирішувати справи, за якими утримуються арештанти в 1830 і 1849 рр. (№3517; №23026) свідчить про те, що розбудова нових тюремних замків не встигала за зростанням чисельності в'язнів (ПСЗРИ. Собр. 2). В 1847 р. для утримання покараних позбавленням волі Міністерству внутрішніх справ довелося орендувати приватні будинки, адже загальна кількість арештантів всього за рік збільшилась на 35 тис. чол. (Действия министерства в 1847 году, с. 397). За результатами обстеження в'язниць у 1857-1859 р. було виявлено, що тюремні приміщення в імперії були розраховані на 38 908 чол., однак реальна кількість ув'язнених досягала 64 358 чол. Варто зауважити, що кількість термінових в'язнів, тобто тих, що відбували в тюрмах покарання призначене судом, була в 30 разів меншою за обвинувачених (Гернет, 1951b, с. 519). Це свідчить, що більшість з тих, хто вказувався в звітах міністерства юстиції як покарані «тюремним ув'язненням та арештом» (9,6% від усіх покараних у 1851 р.), вірогідно, були покарані саме арештом, тривалість якого не перевищувала 3 місяців (Уложение о наказаниях..., 1845, с. 14). Як бачимо, попри реформу 1845 р. тюремне ув'язнення продовжувало відігравати роль, переважно, як місця утримання на час слідства та до суду.

Головна ж причина надання тюремному ув'язненню суттєвої карної ролі за Уложенням про покарання 1845 р., попри проаналізовані вище проблеми, на нашу думку, полягала в певному оптимізмі щодо педагогічних, дисциплінарних та моральних можливостей цього виду покарання.

1820-1830-ті рр. позначились певною зневірою в ув'язнення в Англії, що було пов'язано з поступовою деградацією тюремного режиму Міллбанку, на який покладало багато надій, зокрема вже згадане Лондонське тюремне товариство. В пошуках нових моделей інституту покарання Великобританія та інші європейські країни звернулись до досвіду Сполучених Штатів Америки. Подорож Вільяма Кроуфорда в Пенсильванію призвела до спроби використати досвід Філадельфійської системи одиночного ув'язнення в Англії (Ignatieff, 1989, р. 171-173, 194-195). Ідеї Пенсільванської системи у видозміненому вигляді втілилися в 1842 р. у Пентонвільскій взірцевій тюрмі в Лондоні. В 1844 р. Пентонвіль відвідав Микола І. Вже в наступному році за його вказівкою в Санкт-Петербурзі було створено комітет, який мав розробити проєкт тюремної реформи на основі системи одиночного ув'язнення, який, однак, так і не був завершений (Гернет, 1951b, с. 56-57).

Варто зазначити, що в період 1830-1840-х рр. у Міністерстві внутрішніх справ Російської імперії спостерігається пильна увага до руху тюремних перетворень в Європі та Америці. Якщо наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. зацікавлення тюрмами в імперській суспільно-політичній думці залишалось на рівні перекладів текстів Д. Говарда та І. Бентама, то в 1830-1840-х рр. у журналі Міністерства внутрішніх справ виходить ряд статей, які розглядають, переважно, результати реформ останніх десятиліть: створення Женевського виправного дому (О Женевском исправительном доме, 1836), системи одиночного ув'язнення та робочих домів в Америці (О системе уединенного заключенія..., 1836; О рабочих домах..., 1836; Несколько замечаний..., 1840), дебати щодо тюремної реформи в Угорщині (Суждения венгерских магнатов.. .,1843), розбудову нових тюрем у Пруссії (Устройство тюрем в Пруссии, 1843) та Англії (Образцовая тюрьма в Лондоне, 1843).

На нашу думку, посилення зацікавлення з боку Міністерства внутрішніх справ до тюремного питання на Заході, свідчить про те, що значна роль, яку позбавлення волі отримало за Уложенням 1845 р., була надана «авансом» з розрахунком на подальшу реформу місць ув'язнення. Однак, у зв'язку з нестачею коштів, Східною (Кримською) війною, черговою критикою цього покарання та втіленням більш масштабних державних перетворень, реформа буде відкладена до другої половини 1860-х рр., коли вона розпочнеться вже в зовсім інших умовах.

злочинність волоцюжництво ув'язнення імперія

Висновки

У дослідженні була зроблена спроба виявити та актуалізувати маловідомі аспекти історії позбавлення волі в Російській імперії у першій половині ХІХ ст. В історіографії, починаючи від другої половини ХІХ ст. превалює наратив, згідно з яким головними рушіями тюремних перетворень у Російській імперії стали опосередковані впливи західної суспільно- політичної думки через транснаціональні інтелектуальні товариства та безпосередній вплив філантропів та тюремних реформаторів з Англії, які мандрували Східною Європою та пропагували свої пенітенціарні ідеї імператорам та міністрам. Від візиту Олександра І в Лондон та його зустрічі з Вільямом Алленом до візиту Миколи І-го в Пентонвілль, на першому плані історичних розвідок перебуває саме цей фактор для впровадження тюремних реформ.

Не заперечуючи значення та релевантності таких способів пояснення, ми показали, що вони не вичерпують всієї проблеми. В дослідженні ми акцентували увагу на соціальних передумовах, які вплинули на хід тюремних перетворень, їх інтенсивність та, певним чином, зміст - проблема росту злочинності в першій третині ХІХ ст. та проблема волоцюжництва і жебрацтва.

Ріст злочинності в першій третині ХІХ ст. унаслідок масштабних воєнних кампаній, підвищення податків та послаблення поліцейського і соціального контролю призводив до постійного переповнення тюрем, що вимагало їх ремонту, перебудови, побудови нових в'язниць, кращого врегулювання питань, пов'язаних з забезпеченням в'язнів та роботи адміністрації, а головне - привертав увагу до тюремного питання. «Епідемія» волоцюжництва та жебрацтва, що охопила імперію внаслідок, іноді, схожих причин та конфлікту між проявами мобільності населення та системою його локалізації, теж робила суттєвий внесок у його актуалізацію . За винятком того, що безпаспортні та втікачі складали велику частину ув'язнених, їх традиційні покарання військовою службою чи засланням створювали суттєві проблеми з дисципліною в армії та перевантаженням і подорожчанням інфраструктури заслання. Поширення арештантських рот цивільного відомства, як більш дешевої альтернативи як засланню, так і тюрми, на довгий час законсервувало розвиток тюремного ув'язнення, яке виявилося не готовим до передбаченої для нього ролі згідно Уложення про покарання 1845 р.

Ріст злочинності та волоцюжництва, звичайно, не вичерпують всіх факторів трансформації покарань позбавленням волі в першій половині ХІХ ст. Подальших досліджень потребує сприйняття цих проблем різними політичними та соціальними групами. Методи інтелектуальної історії можуть бути залучені для кращого розуміння «мови» реформ та впливу неопієтистських поглядів Олександра І та його оточення на розвиток благодійництва в імперії і, зокрема, тюремного піклування. Саме благодійництво та історія Тюремних комітетів мають стати об'єктами соціальної історії культурних практик для з'ясування мотивів їх членів та їх впливу на тюремну систему.

Список використаних джерел і літератури: