Бій під Сидоровим 25 липня 1920 року: забута звитяга армії УНР

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кам'янець-Поділь- ського національного університету імені Івана Огієнка

Бій під Сидоровим 25 липня 1920 року: забута звитяга армії УНР

Завальнюк Олександр - академік УАІН, НАНВО України, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України

Олійник Сергій - кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри історії України

м. Кам'янець-Подільський

Анотація

Історія Збройних Сил нашої країни наповнена багатьма героїчними сторінками, які свідчать про незламність українського духу, високу військову майстерність командирів і рядових воїнів, їхню сміливість, відвагу і готовність пожертвувати собою заради національних інтересів. До звитяг української зброї належить бій з Червоною армією, який відбувся під Сидоровим у Східній Галичині 25 липня 1920р. і ще не став предметом спеціального дослідження вітчизняних істориків. Мета статті полягає у з'ясуванні на основі мобілізованих джерел та історіографії, передумов, перебігу і результатів бою Армії УНР з Червоною армією 25 липня 1920 р. під Сидоровим, його значення для продовження польсько-українсько-радянського протистояння. Методологія дослідження базується на принципах історизму та об'єктивності. Використання таких методів як аналіз, синтез, а також проблемно-хронологічного, системного, описового, статистичного і порівняльного, що дало змогу реалізувати поставлену мету. Наукова новизна дослідження полягає у цілісному, об'єктивному висвітленні передумов, перебігу та результатів зазначеної битви, її вплив на подальший розвиток польсько-українсько-радянської війни літа 1920 р. у Призбруччі. Висновки. Воєнно- політична ситуація червня-липня 1920 р. була не сприятливою для Армії УНР, їй передував тривалий вимушений відступ разом зі своїм польським союзником, під ударами переважаючих сил Червоної армії, до нових оборонних рубежів на р. Збруч. Постійні сутички виснажували українське військо, яке дотримувалося тактики активної оборони. Час від часу виникали загрози прориву фронту супротивником, які потрібно було ліквідовувати. Успішним втіленням задуманого став переможний бій 3-ї Залізної дивізії та Окремої кінної дивізії з наступаючими підрозділами «червоних» 25 липня 1920 р. під Сидоровим, в якому ворог зазнав цілковитої поразки. Українці продемонстрували високу воєнну майстерність командирів, мужність, героїзм та зрілу військову підготовку рядових бійців. А блискуче проведений кавалеристами зустрічний бій з переважаючою ворожою кіннотою, який у військовій справі вважається одним із найважчих видів бою, та обхідний маневр, що призвів до оточення і поразки противника, варто віднести до найяскравіших сторінок історії українського війська та національного воєнного мистецтва новітньої доби.

Ключові слова: Армія УНР, Сидорів, 3-я Залізна дивізія, Окрема кінна дивізія, Червона армія.

Abstract

ZAVALNIUK Olexandr - UAIN Academician, NANVO Academician of Ukraine, Doctor of History, Professor, the Head of the Department of History of Ukraine, Kamianets-Podilskyi National Ivan Ohiienko University, Kamianets-Podilskyi

OLIINYK Serhiy - Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of History of Ukraine, Kamianets-Podilskyi National Ivan Ohiienko University, Kamianets-Podilskyi,

THE BATTLE OF SYDORIV, JULY 25, 1920: THE FORGOTTEN VICTORY OF THE UPR ARMY

The history of the Armed Forces of our country is filled with many heroic pages that testify to the indomitability of the Ukrainian spirit, the high military skill of commanders and ordinary soldiers, their courage, bravery, and willingness to sacrifice themselves for the sake of national interests. The battle with the Red Army, which took place near Sydoriv in Eastern Halychyna on July 25, 1920, has not yet become the subject of special research by domestic historians. The purpose of the article is to find out based on mobilized sources and historiography, the prerequisites, course, and results of the battle of the Army of the Ukrainian People's Republic with the Red Army on July 25, 1920, under Sydoriv, its significance for the continuation of the Polish-Ukrainian-Soviet confrontation. The research methodology is based on the principles of historicism and objectivity. The use of such methods as analysis, synthesis, as well as problem- chronological, systematic, descriptive, statistical, and comparative methods, made it possible to fulfill the set goal. The scientific novelty of the research lies in the holistic, objective coverage of the prerequisites, course, and results of the mentioned battle, and its influence on the further development of the Polish-Ukrainian-Soviet war in the summer of 1920 in Pryzbruchchia.

Conclusions. The military and political situation in June-July 1920 was not favorable for the Army of the Ukrainian People's Republic; it was preceded by a long-forced retreat together with its Polish ally, under the blows of the overwhelming forces of the Red Army, to new defensive lines on the Zbruch River. Constant clashes exhausted the Ukrainian army, which followed the tactics of active defense. From time to time there were threats of a breakthrough of the front by the enemy, which had to be eliminated. The successful implementation of the idea was the victorious battle of the 3rd Iron Division and the Separate Cavalry Division with the advancing “Red” units on July 25, 1920, near Sydoriv, in which the enemy was completely defeated. The Ukrainians demonstrated the high military skill of their commanders, courage, heroism, and mature military training of ordinary soldiers. The counter-battle brilliantly conducted by the cavalrymen with the prevailing enemy cavalry, which in military affairs is considered one of the most difficult types of combat, and the evasive maneuver that led to the encirclement and defeat of the enemy should be considered one of the brightest pages in the history of the Ukrainian army and the national military art of the modern era.

Key words: Army of the Ukrainian People's Republic, Sydoriv, 3rd Iron Division, Separate Cavalry Division, Red Army.

Постановка проблеми

Історія Збройних Сил нашої країни наповнена багатьма героїчними сторінками, що свідчать про незламність української духу, високу військову майстерність командирів і рядових воїнів, їхню сміливість, відвагу та готовність пожертвувати собою заради національних інтересів.

До звитяг української зброї належить бій з Червоною армією, який відбувся під Сидоровим у Східній Галичині 25 липня 1920 р. у контексті польсько-українсько-радянської війни.

В історії України відомо чимало перемог українців над своїми ворогами. Зазвичай серед істориків та громадськості спливають на думку в першу чергу переможні битви козаків під Конотопом, Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями та Хотином. Водночас маловідомими є звитяги під час Української революції 1917-1921 рр. Серед них виділяється вражаюча перемога Армії УНР над більшовицьким військом під Сидоровим, яка відбулася 103 роки тому.

Аналіз джерел та останні дослідження

Основу джерельної бази статті складають звіти про перебіг бойових дій, вміщені у збірці «Українсько- московська війна 1920 р. в документах і матеріалах» (Українсько-московська війна, 1933). Окрім того важливим джерелом є і мемуари учасників тих подій, колишніх вояків армії УНР (Дяченко, 2010; Крат, 1964; Монкевич, 1929; Цапко, 1964). На жаль, досліджуючи збройну боротьбу за українську державність у 1920 році, історики фактично обминули бій 25 липня 1920 р. під Сидоровим. Виключенням з цього є невеличкі абзаци про цю подію у працях О. Удовиченка (Удовиченко, 1954; 1982), С. Литвина (Литвин, 2010), Ю. Каліберди (Каліберда, 2010), А. Руккаса (Руккас, 2013, 2016), С. Коваленко (Коваленко, 2012) тощо. Тому не дивно, що цю важливу воєнну звитягу обминули увагою національні енциклопедично-довідкові видання (Феденко, 1949; Папакін, 2011; Литвин, 2001 та ін.), покликані фіксувати подібні події і пропонувати їх до історичної пам'яті нашого народу. Виняток становлять матеріали української Вікіпедії (Бій під Сидоровом, 2023). Не відображена ця подія і в навчальній літературі для історичних факультетів сучасних вишів (Литвин, 2005, 2012), хоча в публіцистиці про неї вміщено окремі цікаві матеріали (Подобєд, 2019; Кавун, 2019). У зв'язку з цим існує невідкладна потреба наукового висвітлення зазначеного одноденного бою, який приніс славу українському війську.

Мета статті - з'ясувати, на основі мобілізованих джерел та історіографії, передумов, перебігу і результатів бою Армії УНР з Червоною армією 25 липня 1920 р. під Сидоровим, його значення для продовження польсько- українсько-радянського протистояння.

Виклад основного матеріалу

Польсько-український воєнно-політичний союз 1920 р., вселяв надії на успішний фінал боротьби за збереження української державності. 25 квітня розпочався наступ Війська Польського та Армії УНР проти радянського війська, яке окупувало Україну. Українці мали оперувати на правому фланзі союзного війська, що простягався до Дністра.

Перші тижні боїв вселяли оптимізм. Було звільнено від більшовиків Київ, створено плацдарм на лівому березі Дніпра. Під контролем українців була майже вся територія Поділля. Однак ворога не було розбито. Більшовики не пішли на укладення миру. Війна затягувалася. Поступово ситуація для союзників погіршилася (Руккас, 2013, с. 55-72).

Перекидання на польсько-український фронт 1-ї кінної армії С. Бу- дьонного дозволило росіянам створити необхідні умови для організації свого контрнаступу. Прорив будьонівцями польського фронту на початку червня активізував радянські війська на всьому фронті (Руккас, 2013, с. 74-77).

Не залишилися осторонь цих подій і українські підрозділи, яким випало стримувати наступ 14-ї радянської армії. Певний час бої проходили з перемінним успіхом. Однак в десятих числах червня Армія УНР змушена була поволі відступати на Захід. Було втрачено Гайсин, Жмеринку, Брацлав, Немирів (Скаба, 1970, с. 261; Українсько-московська війна, 1933, с. 26). Відступ був повільним, з постійними контратакуючими діями українських підрозділів. Проте вдавалася взнаки чисельна перевага супротивника, насамперед факт передачі на допомогу 14-ї армії командуванням Південно-Західного фронту 8-ї кінної дивізії Червоних козаків В. Примакова (Скаба, 1970, с. 263). До того ж, українцям довелося значно розширити зону своєї відповідальності. Їм була передана ділянка 6-ї польської армії, яка діяла на лівому крилі Армії УНР, аж до Калинівки (Українсько-московська війна, 1933, с. 61).

1 липня 1920 р., у результаті відходу польської армії з-під Києва на лінію Старокостянтинів - Проскурів, українські дивізії відійшли на лінію Могилів- Подільський - Лучинець - Копайгород (Дяченко, с. 92). Її головним завданням стала оборона Могилів-Подільського і допомога полякам утримувати їх праве крило (Українсько-московська війна, 1933, с. 67).

Фактично перші дні липня на фронті Армії УНР можна характеризувати постійними зустрічними боями, в яких «червоні» особливих успіхів не здобули. Обидві воюючі сторони понесли значні втрати. Тоді ж 8-а радянська кавалерійська дивізія Червоного козацтва В. Примакова прорвала позиції 6-ї польської армії в районі Бара, після чого пішла в рейд по глибоких тилах польсько-українського угруповання, прориваючись на Проскурів. Ця подія мала катастрофічний наслідок для польського війська.

Відступ підрозділів 6-ї армії, що оперували на лівому крилі українських військ, за р. Збруч серйозно ускладнював становище Армії УНР. Виникла небезпека розриву по фронту з союзниками, в який цілком могли вклинитися війська противника, із загрозою подальшого оточення українських сил. Тому, враховуючи обставини які склалися на той час, командування УНР ви- 198 мушено видало наказ про відступ за р. Збруч, що й було виконано вночі з 13 на 14 липня 1920 р. (Українсько-московська війна, 1933, с. 91-93).

Розпочалася оборонна операція рубежів по р. Збруч. Упродовж майже двох тижнів Армія УНР успішно відбивала щоденні спроби «червоних» створити плацдарм на правому березі річки та розпочати наступ вглиб українських позицій (Удовиченко, 1954, с. 146; 1982, с. 63; Українсько-московська війна, 1933, с. 96-110). Попри те ситуація на українсько-польсько-радянському фронті з кожним днем ускладнювалася. Армія УНР, ведучи оборонні бої і час від часу здійснюючи контратаки, несла хоч і не значні, але непоправні втрати, які компенсувати були нічим (Українсько-московська війна, 1933, с. 98). Провести належну мобілізацію місцевих жителів було складно. Більше того, галичани неодноразово ставилися до українських військових відверто вороже та й союзники не давали згоди на підсилення особового складу Армії УНР за рахунок місцевого населення (Українсько-московська війна, 1933, с. 97-98). Поступово збільшувалися витрати боєприпасів, нестача яких ставала дедалі відчутною.

Врешті перевага ворога далася взнаки. Попри завзятий опір українців, противнику 19 липня вдалося перейти р. Збруч в районі Шидлівців і завдяки наступальним діям вдалося захопити Сидорів і Васильків. Надалі вони могли встановити контроль над залізницею Гусятин-Чортків (Українсько- московська війна, 1933, с. 102). Без оперативної паузи противник повів наступ на Мельницю та Іване Пусте, які й здобув. 22 липня частини Запорозької дивізії в результаті контрнаступальних дій відбили Іване Пусте. Після запеклого бою під український контроль вдалося повернути також Мельницю і Залісся (Українсько-московська війна, 1933, с. 102).

Найбільш завзяті бої точилися в районі с. Сидорів, де противник 24 липня із захопленням невеликого плацдарму на західному березі Збруча почав загрожувати українським тилам (Українсько-московська війна, 1933, с. 110-111; Руккас, 2013, с. 81). Намагаючись повернути втрачені позиції, підрозділи 3-ї Залізної дивізії О. Удовиченка пішли в контратаку, село декілька разів переходило з рук у руки. На полі бою поліг, за одними джерелом, 20-й, за іншим, 19-й стрілецький курінь (не більше 60 вояків) 7-ї стрілецької бригади, який обійшла з тилу ворожа кіннота. Загинули всі його старшини (14 осіб) та 23 піхотинці, решта, здебільшого поранені, потрапили в полон. Незабаром їх відбив 3-й кінний полк, котрий, прибувши на допомогу, розгромив відділ «червоної» кінноти. Попри поразку, противник все ж закріпився західніше Сидорова. Ситуація ускладнювалася тим, що на той час «червоні» вибили поляків з Гусятина і Чабарівки. Виникала серйозна небезпека для лівого крила Армії УНР, на якому оперувала 3-я Залізна дивізія О. Удовиченка (Українсько-московська війна, 1933, с. 113; Руккас, 2013, с. 82). армія протистояння воєнний політичний

Українське командування розуміло, що «червоні» наступного дня спробують здійснити нову атаку, яку потрібно буде не лише зупинити, а й розбити противника і відкинути його за Збруч. Для реалізації задуманого на допомогу «залізним воякам» направили Окрему кінну дивізію (командуючий І. Омелянович-Павленко), які 25 липня, випереджаючи червоноармійців, мали атакувати їх силами зазначених двох військових з'єднань (Удовиченко, 1982, с. 66). Однак втіленню задуму завадив супротивник.

Вранці 25 липня 123-я піхотна бригада 41 -ї стрілецької дивізії «червоних» силами трьох полків та кінна бригада, озброєних трьома польовими гарматами, з району Сидорова розпочали свій наступ в напрямку на села Товстеньке і Кривеньке. Піхотні та кінні підрозділи ворога були підсилені тачанками (Удовиченко, 1954, с. 146; 1982, с. 66; Цапко, 1964, с. 206). Передбачаючи можливість такого розвитку подій, О. Удовиченко на шляху просування ворога у просторі між Сидоровом та Васильківцями підготувався до відбиття атаки противника. Позиції українського війська були заздалегідь добре замасковані. Частина військових знаходилася за селом (Удовиченко, 1982, с. 66). У розпорядженні командира були 3 піхотні бригади, окремий 54-й піхотний та 3-й Донський кінний полки.

Водночас, ситуація для «удовиченківців» ускладнювалася тим, що Окрема кінна дивізія лише наближалася до визначеної дислокації - на 8 годину ранку вона була на підступах до Кривенького (Цапко, 1964, с. 206). Нараховуючи до 1200 шабель (кінний полк Чорних запорожців П. Дяченка, 1-й кінний Лубенський полк імені Максима Залізняка, Окремий кінний курінь імені Івана Сірка, 3-й Чигиринський полк), дивізія була підсилена Кінно- гірським гарматним дивізіоном (Цапко, 1964, с. 206).

Загалом визначити чисельність сторін досить важко, адже потрібно враховувати той факт, що всі підрозділи мали штатний бойовий і харчовий розпис. А бойовий склад зазвичай часто недотягував до норми. Головною ударною силою «червоних» була їхня кіннота. (Дослідники зазначають, що з обох сторін у цьому бою взяли участь від 2 тис. кавалеристів (Каліберда, 2010) до 2,5 тис. (Руккас, 2016, с. 65) і навіть більше 3 тис. (Удовиченко, 1982, с.68)). Піхоті у радянському війську відводилася роль закріплення здобутих позицій. Наступальний порив радянських кіннотників змусив відступати передові частини «удовиченківців» до своїх замаскованих позицій. Кінна лава противника розтягнулася майже на два з половиною кілометри (Удовиченко, 1982, с. 66).

На відстані одного кілометра до позицій «червоних» пролунав перший залп українських гармат. Це не зупинило просування противника. Підпустивши його па близьку відстань, бійці 3-ї Залізної дивізії відкрили інтенсивний вогонь. Але ворог продовжував свій наступ (Удовиченко, 1982, с. 66). Українські частини героїчно відбивали ворожі атаки. Особливо завзято боронився в повному оточенні 20-й курінь (Українсько-московська війна, 1933, с. 114). При цьому мали місце і чималі успіхи. Так, частина радянської кінноти, що увірвалася в село Васильківці, була знищена (Удовиченко, 1982, с. 67-68).

Тим часом під Кривеньким у зустрічний бій вступила Окрема кінна дивізія. Конвой комдива І. Омелян овича-Павленка чисельністю в 30 шабель та Чорні запорожці вирушила на допомогу 3-му Донському кінному полку М. Фролова і старшинському роз'їзду «залізних», який потрапив під удар групи ворога, що 200 нараховував близько 400 шабель (Монкевич, 1929, с. 86, Цапко, 1964, с. 206). За іншими даними - до 500 (Дяченко, с. 95). Ситуація ускладнювалася тим, що українська кіннота в цей час рухалася саме околицями с. Товстеньке, вузькими вуличками. Тому прийшлося ломати тини, щоб вийти на оперативний простір і вступити у бій. Їх підтримали кіннотники «удовиченківців» (Монкевич, 1929, с. 86; Коваленко, 2012, с. 177). Перемога була за українцями.

У цьому бою відзначилися і самі командири. За спогадами сучасників, І. Омелянович-Павленко був «добрим рубакою». Успішними були дії кінного гарматного дивізіону під командування полковника О. Алмазова, який влучно обстріляв радянських піхотинців і кіннотників (Цапко, 1964, с. 206-207). Питання особистої участі в бою І. Омеляновича-Павленка та П. Дяченка, з одного боку, можна вважати нераціональним кроком, бездумним поривом. Але з іншого, можливо саме їхня участь у бою, що було не такою ж і рідкістю в ті часи, й вирішила його долю на користь українців.

Після цього Окрема кінна дивізія спільно з 3-м Донським кінним полком «удовиченківців» вдарила по основних силах червоних кіннотників. Ця фаза бою стала яскравим прикладом воєнної майстерності українців. І. Омелянович-Павленко віддав наказ 1-му кінному Лубенському і 3-му кінному Чигиринському полкам, обійшовши Кривеньки, вийти на ліве крило радянських кіннотників. Сам комдив з Окремим куренем імені Івана Сірка вирушив за ними вслід. 3-й Донський кінний полк отримав наказ вдарити у праве крило «червоних». Чорним запорожцям випало йти в лобову атаку на кінноту противника.

О 10-й годині ранку Чорні запорожці кинулися в атаку (Дяченко, 2010, с. 64; Цапко, 1964, с. 208). Під прикриттям кулеметів в атаку пішли кіннотники М. Фролова. Під час просування південної групи Чигиринський кінний полк, який йшов попереду, наштовхнувся на опір ворожої піхоти. Спішивши дві сотні та залучивши кулеметну сотню, вони змусили ворога відступити. Після цього два кінних полки вдарили у ліве крило кінноти противника, а Окремий курінь імені Івана Сірка зайшов у тил більшовицькій піхоті і розташувався між нею і Сидоровим. Таким чином, вона опинилася в цілковитому оточенні (Цапко, 1964, с. 208).

Червона кіннота не витримала удару і стала панічно втікати, вносячи безлад у свою піхоту, яка просувалася за ними. Українські кавалеристи на хвості ворожої кінної бригади увірвалися в лави дезорганізованої піхоти, яку обстрілював з тилу Окремий курінь імені Івана Сірка (Цапко, 1964, с. 208-209).

До 11-ї години ворога вщент розгромили. Було знищено усю його кінноту і два полки 123-ї піхотної бригади разом із її командирами (Крат, 1964, с. 85). 200 червоноармійців було захоплено в полон, а решту порубано (загинув й комполку), взято багаті трофеї (34 кулемети, 3 польові гармати, коні, 11 санітарних возів з медикаментами й медсестрами) (Цапко, 1964, с. 209).

Переслідуючи розбитого противника, українські військовики з ходу увірвалися до Сидорова і Гусятина. Плацдарм, що його раніше захопив противник, було ліквідовано (Руккас, 2013, с. 81-82). Згідно звіту командира Лубенського полку, противника на протилежному березі не виявили (Цапко, 1964, с. 209).

У цьому бою Окрема кінна бригада втратила 2 кіннотників та 36 поранених (Цапко, 1964, с. 209). Значно важче піддаються підрахункам втрати дивізії О. Удовиченка. Дані про них фактично відсутні.

На жаль, здобута перемога, хоч і підняла бойовий дух підрозділів Армії УНР, попри те мала лише локальне значення і не змогла вплинути на перебіг подій на українсько-радянському фронті. Її не відзначив Головний Отаман С. Петлюра. Фактично вже наступного дня після цього бою українські дивізії, враховуючи тиск супротивника і відхід польських частин на захід, що робило беззахисним не лише ліве крило, а й усі українські сили, змушені були відступити на нові рубежі по р. Стрипа.

На нашу думку, отриману звитягу можна розглядати із певними застереженнями разом із відомими переможними Жовтоводською, Корсунською, Пилявецькою (усі - 1648), Конотопською (1659), Хотинською (1673) та іншими битвами різних періодів, здобутими українцями.

Висновки

Воєнно-політична ситуація червня-липня 1920 р. була не сприятливою для Армії УНР, їй передував тривалий вимушений відступ разом зі своїм польським союзником, під ударами переважаючих сил Червоної армії, до нових оборонних рубежів на р. Збруч. Постійні сутички виснажували українське військо, яке дотримувалося тактики активної оборони. Час від часу виникали загрози прориву фронту супротивником, які потрібно було ліквідовувати. Успішним втіленням задуманого став переможний бій 3-ї Залізної дивізії та Окремої кінної дивізії з наступаючими підрозділами «червоних» 25 липня 1920 р. під Сидоровим, в якому ворог зазнав цілковитої поразки. Українці продемонстрували високу воєнну майстерність командирів, мужність, героїзм та зрілу військову підготовку рядових бійців. А блискуче проведений кавалеристами зустрічний бій з переважаючою ворожою кіннотою, який у військовій справі вважається одним із найважчих видів бою, та обхідний маневр, що призвів до оточення і поразки противника, варто віднести до найяскравіших сторінок історії українського війська та національного воєнного мистецтва новітньої доби.

Список використаних джерел і літератури

1. Бій під Сидоровом. (2023).

2. Дяченко, П. (2010). Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців армії УНР. Київ: Стікс, 448 с.

3. Кавун, Г. (2019). 25 липня - річниця тріумфального бою Армії УНР, про який забули.

4. Каліберда, Ю. (2010). 3-я Залізна дивізія Армії Української Народної республіки (за спогадами та життєписами військових мемуаристів).

5. Коваленко, С. (2012). Чорні запорожці: історія полку. Київ: Стікс, 363 с.

6. Крат, М. (1964). 1920 рік (Про забуті дії українського війська). За державність, (10), 79-90.

7. Литвин, В. М. (2005). Історія України (у 3-х т., Т.3: Новітній час (1914-2004). Кн.1). Київ: Вид. дім «Альтернативи», 832 с.

8. Литвин, В. М. (ред.). (2012). Історія України: Новітня доба: навч. посіб. Київ: Академвидав, 480 с.

9. Литвин, М. (2001). Польсько-радянська війна 1920. Довідник з історії України / за заг. ред. І. Підкови і Р. Шуста (2-е вид., доопрац. і доп.). Київ: Генеза, 601-602.

10. Литвин, С. (2010). Петлюра і Пілсудський: спільний похід на Київ 1920 року.

11. Монкевич, Б. (1929). Чорні запорожці. Зимовий похід і остання кампанія Чорних Запорожців. Зі схемами і ілюстраціями. Львів: Книжка, 152 с.

12. Папакін, А. Г. (2011). Польсько-радянська війна 1919-1920, радянсько-польська війна 1919-1920. Енциклопедія історії України (у 10 т., Т.8). Київ: Наук. думка, 392-394.

13. Подобєд, П. (2019). Списи в руку! Шаблі геть! Український тиждень, (26), 30-33.

14. Руккас, А. О. (2013). «Разом з польським військом»: Армія Української Народної Республіки 1920 р. (структура, організація, чисельність, уніформа). Ніжин: Лисенко М. М., 480 с.

15. Руккас, А. (2016). 1920 рік: Польща і Україна у боротьбі проти спільного ворога - радянської Росії. Етнічна історія народів Європи: зб. наук. пр. (50). Київ, 51-76.

16. Сальський, В. (ред.). (1933). Українсько-московська війна 1920 р. в документах (Ч.1: оперативні документи штабу армії Української Народної Республіки). Варшава: Праці Українського Наукового Інституту, 423 с.

17. Скаба, А. Д. (ред.). (1970). Українська РСР в період громадянської війни 19171920 рр. (у 3 т., Т.3: Українська РСР на завершальному етапі громадянської війни. Відбиття нападу буржуазно-поміщицької Польщі, розгром Врангеля і петлюрівщи- ни). Київ: Політвидав України, 462 с.

18. Удовиченко, О. (1982). 3-я Залізна дивізія. Матеріали до історії Війська Української Народної Республіки. Рік 1920, (2). Нью-Йорк: Червона Калина, 230 с.

19. Удовиченко, О. (1954). Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних сил 1917-1921. Вінніпег: Вид. Д. Микитюк, 176 с.

20. Феденко, П. (1949). Доба Директорії. Пол[ьсько]-укр[аїнська] війна з большевиками. Енциклопедія українознавства. Загальна частина, (2). Київ: Віпол, 525-526.

21. Цапко, І. (1964). Кінний бій під Сидоровом. За державність, (10), 204-209.

References

1. Bii pid Sydorovom [The Battle near Sydoriv]. (2023).

2. Diachenko, P. (2010). Chorni zaporozhtsi. Spomyny komandyra 1-ho kinnoho polku Chornykh zaporozhtsiv armii UNR [The Black Zaporizhians. The memoirs of the commander of the 1st Cavalry Regiment of the Black Zaporizhian Army of the Ukrainian People's Republic]. Kyiv: Stiks, 448 s. [in Ukrainian].

3. Kavun, H. (2019). 25 lypnia - richnytsia triumfalnoho boiu Armii UNR, pro yakyi zabuly [July 25th - the anniversary of the forgotten triumphal battle of the UPR].

4. Kaliberda, Yu. (2010). 3-ya Zalizna dyviziia Armii Ukrainskoi Narodnoi respubliky (za spohadamy ta zhyttiepysamy viiskovykh memuarystiv) [3rd Iron Division of the Army of the Ukrainian People's Republic (according to the memories and biographies of military memoirists)].

5. Kovalenko, S. (2012). Chorni zaporozhtsi: istoriia polku [The Black Zaporizhians: the history of the regiment]. Kyiv: Stiks, 363 s.

6. Krat, M. (1964). 1920 rik (Pro zabuti dii ukrainskoho viiska) [1920 (About the forgotten actions of the Ukrainian army)]. Za derzhavnist, (10), 79-90. [in Ukrainian].

7. Lytvyn, V. M. (2005). Istoriia Ukrainy [History of Ukraine] (Vol.3: Novitnii chas (19142004). Kn.1). Kyiv: Vyd. dim «Alternatyvy», 832 s. [in Ukrainian].

8. Lytvyn, V. M. (Ed.). (2012). Istoriia Ukrainy: Novitnia doba [History of Ukraine: Modern Era]: navch. posib. Kyiv: Akademvydav, 480 s. [in Ukrainian].

9. Lytvyn, M. (2001). Polsko-radianska viina 1920 [Polish-Soviet War of 1920]. Dovidnyk z istorii Ukrainy / za zah. red. I. Pidkovy i R. Shusta (2-e vyd., dooprats. i dop.). Kyiv: Heneza, 601-602. [in Ukrainian].

10. Lytvyn, S. (2010). Petliura i Pilsudskyi: spilnyi pokhid na Kyiv 1920 roku [Petliura and Pilsudskyi: a joint march to Kyiv in 1920].

11. Monkevych, B. (1929). Chorni zaporozhtsi. Zymovyi pokhid i ostannia kampaniia Chornykh Zaporozhtsiv. Zi skhemamy i iliustratsiiamy [The Black Zaporizhians. The winter campaign and the last campaign of the Black Zaporizhians. With diagrams and illustrations]. Lviv: Knyzhka, 152 s. [in Ukrainian].

12. Papakin, A. H. (2011). Polsko-radianska viina 1919-1920, radiansko-polska viina 19191920 [Polish-Soviet War of 1919-1920, Soviet-Polish War of 1919-1920]. Entsyklopediia istorii Ukrainy (Vol.8). Kyiv: Nauk. dumka, 392-394. [in Ukrainian].

13. Podobied, P. (2019). Spysy v ruku! Shabli het! [Spears in hand! Sabers away!]. Ukrainskyi tyzhden, (26), 30-33. [in Ukrainian].

14. Rukkas, A. O. (2013). «Razom z polskym viiskom»: Armiia Ukrainskoi Narodnoi Respubliky 1920 r. (struktura, orhanizatsiia, chyselnist, uniforma) [“Together with the Polish army”: the Army of the Ukrainian People's Republic of 1920 (structure, organization, number, uniform)]. Nizhyn: Lysenko M. M., 480 s. [in Ukrainian].

15. Rukkas, A. (2016). 1920 rik: Polshcha i Ukraina u borotbi proty spilnoho voroha - radianskoi Rosii [1920: Poland and Ukraine in the struggle against a common enemy - Soviet Russia]. Etnichna istoriia narodiv Yevropy: zb. nauk. pr. (50). Kyiv, 51-76. [in Ukrainian].

16. Salskyi, V. (Ed.). (1933). Ukrainsko-moskovska viina 1920 r. v dokumentakh [Ukraine - Moscow War of 1920 in documents]. (Ch.1: operatyvni dokumenty shtabu armii Ukrainskoi Narodnoi Respubliky). Varshava: Pratsi Ukrainskoho Naukovoho Instytutu, 423 s. [in Ukrainian].

17. Skaba, A. D. (Ed.). (1970). Ukrainska RSR v period hromadianskoi viiny 1917-1920 rr. [Ukrainian SSR during the civil war of 1917-1920]. (Vol.3: Ukrainska RSR na zavershalnomu etapi hromadianskoi viiny. Vidbyttia napadu burzhuazno-pomishchytskoi Polshchi, rozgh- rom Vranhelia i petliurivshchyny). Kyiv: Politvydav Ukrainy, 462 s. [in Ukrainian].

18. Udovychenko, O. (1982). 3-ya Zalizna dyviziia. Materialy do istorii Viiska Ukrainskoi Narodnoi Respubliky. Rik 1920 [The 3rd Iron Division. Materials for the history of the Army of the Ukrainian People's Republic.1920]. (2). Niu-York: Chervona Kalyna, 230 s. [in Ukrainian].

19. Udovychenko, O. (1954). Ukraina u viini za derzhavnist. Istoriia orhanizatsii i boiovykh dii Ukrainskykh Zbroinykh syl 1917-1921 [Ukraine is in the war for statehood. History of the organization and combat operations of the Ukrainian Armed Forces 1917-1921]. Vinnipeh: Vyd. D. Mykytiuk, 176 s. [in Ukrainian].

20. Fedenko, P. (1949). Doba Dyrektorii. Pol[sko]-ukr[ainska] viina z bolshevykamy [The Era of Directory. Polish-Ukrainian War with the Bolsheviks]. Entsyklopediia ukraino- znavstva. Zahalna chastyna, (2). Kyiv: Vipol, 525-526. [in Ukrainian].

21. Tsapko, I. (1964). Kinnyi bii pid Sydorovom [The equestrian battle near Sydoriv]. Za derzhavnist, (10), 204-209. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru