Британсько-французька боротьба за Канаду (кінець 1680-х - початок 1760-х років)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Британсько-французька боротьба за Канаду (кінець 1680-х - початок 1760-х років)

Ольга Сухобокова, кандидат історичних наук, доцент

м. Київ, Україна

Анотація

Стаття присвячена чотирьом війнам між Великою Британією та Францією кінця 1680-х - початку 1760-хрр., що охопили Європу й колоніальні володіння обох держав у Північній Америці та інших частинах світу, і в результаті яких серед іншого визначилося, хто володітиме територією сучасної Канади: Війна короля Вільгельма або Війна Аугсбургської ліги, Війна королеви Анни (Війна за іспанську спадщину), Війна короля Джорджа (Війна за австрійську спадщину) та Семилітня війна (Завоювання). Метою статті є розгляд воєнної боротьби на території Канади і за неї в ході британсько-французьких війн XVII ст. - XVIII ст., які визначили її подальшу долю.

Методологія дослідження базується на принципі історизму та проблемно- хронологічному і комплексному підходах. Метод компаративного аналізу дозволив порівняти вихідні позиції Великої Британії і Франції у Північній Америці та перебіг і результати їх збройної боротьби за Канаду в контексті глобального змагання обох імперій на різних континентах.

Наукова новизна дослідження полягає у спробі показати складність, тяглість та закономірності британсько-французької боротьби за Канаду. Простежено її обставини та основні віхи, які вплинули не лише на результати боротьби, а й спричинили проблеми розвитку Канади на наступні століття. Поряд з недостатнім висвітленням означеної проблеми в українському канадознавстві, це обумовлює актуальність даної розвідки.

Висновки. В результаті британсько-французьких війн Велика Британія утвердилася як наймогутніша колоніальна і морська імперія. Натомість Франція поступилася позиціями та володіннями, зокрема і в Північній Америці. Перші три війни розпочалися в Європі, а згодом у Північній Америці розгортався ще один театр воєнних дій, в яких брали участь переважно колоністи та їхні союзники-індіанці. Обидві сторони не мали суттєвої переваги, яка б забезпечила значну і стійку перемогу. Остання, Семилітня, війна розпочалася саме в Північній Америці. Після кількох поразок, британці задіяли регулярні війська, значну роль відіграв її флот, а також більша кількість населення та виробничих потужностей їхніх колоній, порівняно з французькими. Якщо у перших трьох війнах французи змогли компенсувати ці чинники за рахунок більш ефективної мобілізації та залучення індіанців як союзників, то в четвертій і останній війні зазнали поразки. Головним наслідком війн стало припинення існування Нової Франції, закріплення панування в регіоні Великої Британії, що визначило подальший розвиток Канади як колонії, а згодом - домініону Великої Британії.

Ключові слова: Канада, британсько-французькі війни, Нова Франція, завоювання Канади, британські колонії в Північній Америці.

Abstract

Olga Sukhobokova, Ph. D. (History), Associate Professor, Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

THE BRITISH-FRENCH STRUGGLE FOR CANADA (THE END OF THE 1680S - THE BEGINNING OF THE 1760S)

The article is devoted to the four wars between Great Britain and France in the late 1680s and early 1760s, as a result of which it was determined who would own the territory of modern Canada: King William's War or War of the League of Augsburg, Queen Anne's War (or War of the Spanish Succession), King George's War (War of the Austrian Succession) and the Seven Years' War (Conquest).

The purpose of the article is to consider the British-French wars of the 17th - 18th centuries on the territory of Canada, which determined its future.

The research methodology is based on the principle of historicism and problem- chronological and complex approaches. Comparative and analytical methods made it possible to compare the starting positions of Great Britain and France in North America and the course and results of their armed struggle for Canada in the context of the wars of both empires on different continents.

The scientific novelty of the study consists in an attempt to show the complexity, consistency and patterns of the British-French struggle for Canada. Its circumstances and main milestones are traced, which influenced not only the results of the struggle, but also laid the foundation for the development of Canada for the following centuries. This, as well as insufficient attention to the problem in Ukrainian Canadian studies, strengthens the relevance of this article.

Conclusions. As a result of the British-French wars, Great Britain became the victor and the most powerful colonial and maritime empire. Instead, France ceded positions and possessions, in particular in North America. The first three wars began in Europe, and later hostilities also began in North America, involving mainly the colonists and their Native American allies. But the last, Seven Years' War began precisely in North America. The British used regular troops in it. The British fleet also played a significant role, as well as the larger population and production capacity of their colonies compared to the French. If in the first three wars the French were able to compensate for these factors due to more effective mobilization and the involvement of Indians as allies, then in the fourth and last war they were defeated. The main consequence was the termination of the existence of New France and the consolidation of dominance in the region of Great Britain, which determined the further development of Canada as a colony, and later the dominion of Great Britain.

Key words: Canada, British-French wars, New France, conquest of Canada, British colonies in North America.

Постановка проблеми

З кінця XVII ст. і до завершення Семилітньої війни у 1763 р. за володіння територією сучасної Канади змагалися дві великі імперії - Велика Британія (до 1707 р. - Англія) та Франція. До початку збройної боротьби Британія вже розбудовувала свої колонії на північному сході теперішніх США, а французькі колоністи заселили канадські острови, узбережжя Атлантичного океану і долину річки Св. Лаврентія та Луїзіану (територія низки американських штатів) - там постала французька колонія «Нова Франція». Землі на північний захід від неї навколо Гудзонової затоки (Земля Руперта) у 1670-х рр. захопила британська Компанія Гудзонової затоки.

Протягом більшої частини XVII ст. британські та французькі володіння у Північній Америці розвивалися у відносній ізоляції один від одного. Та успіх Франції в освоєнні канадських земель, власне створення Нової Франції, яка поволі розширювалася і зміцнювалася, й розвиток комерції (насамперед торгівля хутром та рибою), не міг не призвести до суперництва з Великою Британією, яка мала такі ж завдання. У змаганні за Північну Америку, вигідно розташовані тут військово- морські бази, хутряний і рибний промисел воєнні дії були неминучими. Водночас британсько-французьке суперництво у Північній Америці варто розглядати як складову і продовження їхньої колоніальної боротьби в світовому масштабі, де Канада постає одним з театрів «Другої столітньої війни», як називають серію британсько-французьких колоніальних війн.

Аналіз досліджень та публікацій

Британсько-французькі війни у Північній Америці широко і різнобічно відображені в англомовній (британській, американській, канадській) та франкомовній (французькій і канадській) історіографії. Ґрунтовними є низка праць, в яких висвітлюється перебіг британсько-французьких війн у Північній Америці крізь призму суспільно- політичних процесів та їх впливу на континент [6, 8, 20], міжнародних відносин [7], військової історії [14, 17] тощо, які базуються на широкій джерельній базі. Низка дослідників зосередили увагу на розгляді котроїсь з війн чи порівнянні двох, близьких хронологічно і контекстуально [13, 16], а також аналізі вирішальних битв за Канаду [10, 24]. Об'ємним є доробок і радянських та російських авторів.

Водночас в українському канадознавстві, яке перебуває на етапі становлення та активного розвитку, висвітлення цієї проблеми ще не можна вважати достатнім. Воно обмежується переважно дотичними дослідженнями, присвяченими британському колоніальному режиму в Канаді та його юридичним аспектам [2], зародженню франкоканадського націоналізму [4] тощо. Варто відзначити роботу І. Ладиженського «Англо-французьке суперництво у Північній Америці у XVIII ст.» [3] як спробу комплексного огляду воєнного протистояння Великої Британії та Франції на континенті. Однак спеціальних комплексних досліджень війн цих держав з фокусом уваги на історію Канади, в українській історіографії наразі немає, що актуалізує означену тему.

Метою даної публікації є розгляд чотирьох британсько-французьких війн XVII ст. - XVIII ст. на території Канади, які визначили її колоніальну належність та подальшу історичну долю.

Виклад основного матеріалу

Заснувавши у 1608 р. місто Квебек у долині р. Св. Лаврентія (у XVIII ст. за цим регіоном утвердилася назва «Канада»), французькі колоністи почали розбудовувати свою колонію (спершу корпоративну, згодом - королівську) «Нова Франція» (фр. «Nouvelle France»). До Нової Франції, крім Канади (територія сучасних канадських провінцій Квебек та Онтаріо і землі Великих Озер), протягом 1534-1763 рр. входили Акадія (тепер - Нью-Брансвік, Нова Шотландія та Острів Принца Едварда), Нова Земля (Ньюфаундленд) та Луїзіана (долина р. Міссісіпі, американські штати Луїзіана, Міссісіппі, Арканзас, Північна та Південна Дакоти, Айова, Канзас, Міссурі, Монтана, Небраска, Оклахома). Суспільний та економічний устрій французьких північноамериканських колоніальних володінь будувався за зразком інститутів та звичаїв метрополії (сеньйоріальна система, вагома роль католицтва), які тут глибоко вкорінилися і, трансформувавшись відповідно до місцевих обставин, стали основою життя канадієнів, як себе називали народжені в колонії французи. Вони об'єднували громаду поселенців, допомагали управляти колонією, протистояти ворогам (індіанським племенам, згодом - британцям), вибудовувати торговельні та союзницькі відносини з корінним населенням, але водночас гальмували заселення і розширення Канади - найрозвиненішої зі складових Нової Франції, узалежнювали її від Парижа [2; 12, р. 70-80].

Фактично, на кінець XVII ст. Канада являла собою віддалену колонію з приблизно 15-тисячним населенням в складі трьох районів - Квебек (центр Канади і Нової Франції), Монреаль, Труа-Рив'єр - і смуги фермерських поселень між ними, що дуже поволі розширювалася та потребувала підтримки метрополії І хоча вона вже простягалася від Ньюфаундленду до Великих озер і Огайо та давала значний прибуток завдяки торгівлі бобровим хутром, королівський уряд не вважав її пріоритетним напрямком і не поспішав фінансувати розбудову колонії та розширення її на захід. Дослідження нових земель було переважно ініціативою торговців хутром (окремих осіб і торговельних компаній). Так само поряд із заохоченням хутроторговельної та риболовної галузей незадіяними залишалися інші ресурси колонії: до середини XVIII ст. у долині р. Св. Лаврентія оброблялося близько 5% придатних для сільського господарства земель [19, р. 51-61, 87-108].

Тим часом британські північноамериканські колонії, де сформувалися більш незалежні громади і сприятливі обставини для приватної ініціативи в підприємництві та управлінні, розвивалися помітно швидше і видавалися більш привабливими для емігрантів з Європи. Закономірно британці прагнули до розширення своєї території та усунення конкурентів. Так, у XVII ст. вони зміцнили свою присутність на Ньюфаундленді, обладнавши військово-морську базу в Сент- Джонсі, одному з найдавніших британських поселень у Північній Америці, заснованому ще на початку XVI ст. Звідти вони робили набіги на французькі володіння, зокрема Акадію, відмежовану від материка водою і віддалену від Квебека; в 1613 р. розорили її. У 1621 р. уряд короля Джейкоба (Якова) I офіційно висунув на неї претензії, втім, не вдався до підкорення силою [19, р. 89].

Революція у Британії на деякий час позбавила Нову Францію загрози, але після реставрації Стюартів експансія відновилася і набула системного характеру. Її важливим інструментом стала заснована в 1670 р. найстаріша британська хутроторговельна корпорація у Північній Америці - Компанія Гудзонової затоки (далі - КГЗ), якій король Чарльз (Карл) II надав суверенні права на всі території (в тому числі ще не відкриті) на північний захід від Лабрадору і Великих озер. Хоча першочерговим офіційним завданням КГЗ (формально незалежної від уряду) була торгівля з індіанцями на Землі Руперта (територія, води річок якої впадають у Гудзонову затоку), від початку вона освоювала регіон, досліджувала його і де- факто виступала як уряд, маючи власні військо та флот. Зрештою компанія заснувала низку факторій на північних кордонах Нової Франції у Канаді і почала претендувати на її територію [21].

Подібною була і Вірджинська компанія Огайо, заснована у 1749 р. американськими підприємцями для колонізації басейну р. Огайо, яка претендувала на французьку Луїзіану. На атлантичному узбережжі з півдня від Квебека Новій Франції загрожували британські колоністи. Поступово французька колонія виявилася оточеною з кількох боків британськими володіннями і сферами впливу. При цьому у лісових районах на території сучасної Канади зіткнення між французами і англійцями та їх індіанськими союзниками стали перманентними.

Зростаюча напруга між великими колоніальними імперіями (як в Америці, так і в Європі та Азії) спричинилася до чотирьох війн, які визначили переможця у війні за колонії й, зокрема, володаря канадських земель. Перша війна відбулася наприкінці XVII ст. - Війна короля Вільгельма або Війна Аугсбургської ліги, за якої бойові дії на території Канади тривали у 1689-1697 рр. І ще три війни у XVIII ст.: Війна королеви Анни або Війна за іспанську спадщину (1702-1713), Війна короля Джорджа (Георга) або Війна за австрійську спадщину (1744-1748 рр.) і Семилітня війна або Завоювання (1754-1760).

Перші три з них стали продовженням боротьби Британії і Франції в Європі та інших частинах світу. Власне, тому канадська історіографія називає кожну з них за назвою більшого європейського конфлікту або просто міжколоніальною війною з відповідним порядковим номером. Водночас в британській та американській традиції утвердилися назви за іменем правлячого у той період британського монарха. Так, перший з британсько-французьких воєнних конфліктів у Північній Америці, що розгорнувся у 1689-1697 рр. під час Війни Аугсбургскої ліги 16881698 рр., переважно відомий як Війна короля Вільгельма. В той же час у канадській історіографії використовуються терміни «Війна Аугсбургської ліги» та «Перша міжколоніальна війна».

Воєнні дії, що розгорнулися у Північній Америці між британськими колоністами та Новою Францією влітку 1689 р., стали основою сценарію наступних двох війн за Канаду. Вони переважно зводилися до військових рейдів на територію супротивника із залученням (обома сторонами) індіанців як союзників і часто здійснювалися силами останніх. Британські союзники - ірокези - відіграли важливу роль у боротьбі з Новою Францією через своє розташування на схід і південь від оз. Онтаріо. Вони контролювали значні території та дрібніші індіанські племена. Союзники французів (гурони, мікмаки, абенаки та ін.) перебували під протекторатом Нової Франції, маючи самоврядування і долучаючись до воєнних кампаній проти британців [19, р. 118-120].

Так, 5 серпня 1689 р. півтори тисячі ірокезів атакували Лашин (нині - передмістя Монреаля), спаливши більшість будинків. Такі набіги на фермерські поселення, що супроводжувалися знищенням споруд і врожаю, вбивством поселенців та їхньої худоби, були непоодинокими. У відповідь губернатор Нової Франції граф Луї де Фронтенак наказав атакувати ірокезькі та британські поселення на кордонах Нового Йорку і Нової Англії, демонструючи готовність до активної оборони [1, с. 140-142].

Власне, саме граф де Фронтенак відіграв визначну роль в обороні Канади у цій війні. Ще раніше, у 1672-1682 рр. він уже очолював Нову Францію, і в 1689 р. його як ефективного воєначальника знову призначили її губернатором, аби організувати оборону. З приїздом Фронтенака збройні сили Нової Франції (1400 чол. регулярної армії) перейшли у контрнаступ, а призначений з його ініціативи командувач французькими військами у Північній Америці П'єр Ле Мануа розгромив британців на морі і на материку, хоча це було непросто. Британці змогли взяти столицю Акадії Порт-Рояль, але зазнали поразки у битві за Квебек, після чого були змушені відступити й з Порт-Рояля. Власне, Квебекська експедиція британців була останньою значною операцією у цій війні, а решту війни французи змагалися з ними за землі КГЗ [14, р. 292-306, 351-390].

Успішна відсіч британського наступу увійшла в історію військової звитяги Франції. Знаменитою стала відповідь губернатора Нової Франції де Фронтенака на пропозицію командувача британської флотилії Вільяма Фіпса здатися в 1690 р.: «Замість мене відповідь дадуть наші гармати та рушниці» [11]. Ці слова були підкріплені й військовою міццю - британців відтіснили і з району Гудзонової затоки, зруйнували їхні форти та низку поселень ірокезів аж до сучасного американсько-канадського кордону. Навіть згодом, в 1696 р., коли Фронтенак отримав із Парижа наказ відійти з території КГЗ, він його не виконав. Така рішучість та непоступливість поряд з воєнними перемогами (зокрема у битві під Скенектаді поблизу Нью-Йорка), закріпили за ним славу національного героя, рятівника Нової Франції [17, р. 628-630].

І хоча Рисвікський (Рейсвейський) мирний договір, укладений у вересні 1697 р., що став підсумком Війни Аугзбурзької ліги, в цілому був невдалим для Франції (бо зобов'язав її повернути більшу частину захоплених територій в Європі), однак у Північній Америці кордони британських та французьких колоністів повернулися до довоєнних обрисів [16, 18]. Тим часом союзники британців ірокези залишалися у стані війни з Новою Францією до 1701 р., коли Ірокезька конфедерація підписала з нею Великий монреальський мирний договір, зобов'язавшись надалі дотримуватися нейтралітету у британсько-французьких війнах [1, с. 142-143; 9].

Мир тривав недовго: вже у 1702 р. розгорнувся американський театр Війни за іспанську спадщину 1701-1713 рр., у вимірі боротьби за Канаду в англомовній історіографії - Війна королеви Анни. Британці атакували Акадію і Квебек, а за Ньюфаундленд змагалися британські війська, центром базування яких було м. Сент-Джонс, і французи, які базувалися в м. Плезанс [13, р. 129-138].

Останні 1703-1704 рр. з допомогою союзників-індіанців здійснили низку успішних нападів на поселення британських колоністів, зокрема в штатах Мен та Массачусетс. А британці в 1704 р. атакували Акадію й спробували захопити Порт- Рояль. У ході подальших взаємних атак французи досягли успіхів у Ньюфаундленді: знищили британське поселення Бонавісте і захопили та зруйнували в 1708 р. Сент-Джонс. Також вони закріпили свою присутність на о-ві Сен-Жан (або Святого Іоанна, нині - Острів Принца Едварда), заснувавши поселення і порт Пор-ле-Жуа. Однак через нестачу військових і матеріальних ресурсів їм довелося залишити Сент-Джонс, який повернувся до британців. Зауважимо, що попри те, що Ньюфаундленд вважався малонаселеним, на його території була низка і британських, і французьких невеликих поселень, а також кілька великих сезонних рибальських селищ на узбережжі. Французи та британці зміцнювали свої міста-форти Плезанс і Сент-Джонс [19, р. 120-121].

У 1710 р. британцям вдалося захопити більшу частину Акадії з Порт-Роялем. Та взяти Квебек вони знову не змогли: їхня ескадра (15 суден) в затоці Св. Лаврентія потрапила у бурю - частину суден було затоплено, близько 700 осіб загинуло. Дізнавшись про це, друга частина експедиції, яка паралельно рухалася до Монреаля, відступила [19, р. 122]. Обидві сторони були виснаженими, а їхні сили - приблизно рівними: в той час, як новофранцузам не вистачало ресурсів для повернення втраченого, британські колоністи потребували допомоги метрополії, але не отримали її.

На інших театрах війни ситуація також підходила до розв'язки, тому у 1712 р. Лондон і Париж уклали перемир'я, а в 1713 р. - Утрехтський мирний договір. За його умовами Франція утримала Квебек та о-в Сен-Жан, але поступилася британцям Акадією і Ньюфаундлендом (втім французькі рибалки продовжували там ловити рибу - Французький берег на півночі Ньюфаундленда) та визнала більшість територіальних домагань КГЗ [13, р. 129-138]. Таким чином британські володіння, в тому числі КГЗ, на території сучасної Канади суттєво розширилися: тепер вони включали Акадію (перейменовану британцями на Нову Шотландію), Ньюфаундленд та Лабрадор, район Гудзонової затоки та Землю Руперта (майже вся сучасна провінція Манітоба, більша частина Саскачевану, південь Альберти та Нунавуту, північ Онтаріо і Квебеку, а також частина американських штатів Міннесота і Північна Дакота). Відтак для британців відкривалися підступи до долини Св. Лаврентія, а отже - до Квебека і Монреаля. Також французам довелося визнати британський суверенітет над ірокезами та дозволити торгівлю з індіанцями всім націям [12, р. 88-89].

Розмежування володінь двох імперій, здійснене на папері, не було цілком реалізованим на практиці на канадській землі, що спричиняло продовження локальних сутичок. Так, присутність на Ньюфаундленді французів, які мали право використовувати його узбережжя для риболовлі, в подальшому призвела до тривалих суперечок з британськими рибалками. Проблемним залишалося визначення меж Акадії: Нова Франція наполягла, що вона включає тільки Акадійський півострів (Нова Шотландія, крім Кейп-Бретона), і що Нью-Брансвік належить їй [19, р. 142-144]. Ці питання були остаточно вирішені після завершення завоювання Британією Нової Франції в результаті Семилітньої війни. боротьба колоніст воєнний

Втрата Ньюфаундленда і Акадії обмежила французьку присутність від Атлантичного океану аж до о. Кейп-Бретон, який перетворився на новий центр французького рибальства. Там французькі переселенці з Ньюфаундленда (м. Плезанс) заснували колонію Іль-Рояль та побудували на східному узбережжі в 1713 р. фортецю Луїсбург, яка невдовзі стала найкраще укріпленим та одним з найбільших міст Нової Франції. Тут, як і в британському Сент-Джонсі на Ньюфаундленді, постав порт, активно розвивалися риболовний промисел і торгівля завдяки вигідному географічному положенню [1, с. 146; 15, р. 628-630].

Як слушно наголошує канадський дослідник Кристофер Мур, «успіх Франції впродовж мирних десятиріч зародив конфлікти, які поклали край французькій імперії на північноамериканському континенті». Йдеться про в цілому успішний розвиток Нової Франції, торгівлю хутром (що лишалася однією з головних причин колоніальної експансії), рибальства, сільського господарства, розбудову міст. «У той час світова французька комерційна імперія здавалась цілком реалістичною метою, - зауважує він, - але, звісно, їй не могла не стати на шляху Британія, яка переслідувала ті самі цілі» [1, с. 172].

Справді, Велика Британія неухильно прямувала до утвердження в статусі найбільшої колоніальної імперії, а її колись невеликі поселення на північноамериканському атлантичному узбережжі стали великими і могутніми. Загалом в її 13 колоніях на початок 1740-х рр. мешкало понад мільйон населення. Нова війна була лише питанням часу. Тим більше, що канадієни готувалися до нових битв: зміцнювали форти та поселення на узбережжі затоки Св. Лаврентія, і всіляко намагалися запобігти налагодженню британцями торгівлі з віддаленими індіанськими племенами та їх просуванню вглиб материка. З цією метою вони спорудили Форт Ніагара на території ірокезів. Водночас будівництво фортів та певний розвиток інфраструктури сприяв і хутряній торгівлі. Втім, на той час Нова Франція вже постачала більше хутра, ніж потребував Париж [12, р. 92-93].

Наступні масштабні воєнні дії на території Канади розгорнулися, коли Велика Британія і Франція втягнулися в новий загальноєвропейський конфлікт - Війну за австрійську спадщину 1740-1748 рр. У канадській історіографії - Війна короля Джорджа 1744-1748 рр.

Важливі події цієї війни відбувалися в Луїсбурзі, потужному французькому торговельному і військовому форпості на узбережжі Атлантичного океану. Здійснюючи рейди з нього, французи спустошували прикордонні райони британських колоній, атакували ворога в Акадії, захопили рибальський аванпост в Канзо. У відповідь Нова Англія зібрала і надіслала до Луїсбурга 14-тисячну армію: британський флот оточив місто з моря, а колоністи з Массачусетса та Коннектикута - із суші. Фортеця з великими і міцними мурами, на будівництво якої пішло багато часу та коштів і яку французи вважали неприступною, протрималася набагато менше, ніж очікувалося, - лише шість тижнів. Наприкінці червня 1745 р. місто було захоплене. Водночас морська блокада унеможливлювала маневри Нової Франції та завдала величезної шкоди її заморській торгівлі, майже повністю перервавши зв'язок з метрополією. Підкоривши Іль-Рояль, британці виселили французьких колоністів. Відтоді їх головним форпостом став Квебек, тож вони поспіхом розпочали його укріплювати. Але британці не розвинули наступ [1, с. 172-173].

Натомість Нова Франція та її союзники-індіанці атакували поселення британських колоністів. 28 листопада 1745 р. вони напали на нью-йоркське поселення Саратога, убили і захопили сотні її мешканців, а також змусили поселенців залишити всі міста на північ від Олбані. У липні наступного року ірокези і британські колоніальні війська розпочали підготовку до наступу на Нову Францію, проте їм бракувало сил, а підкріплення з метрополії не прибуло. Через це експедиція і в 1747 р. не відбулася. А в 1748 р. індіанці - союзники французів атакували Скенектаді. Війна стала надважким тягарем для британських колоній: лише Массачусетс за 1745-1746 рр. втратив 8% дорослих чоловіків [8, р. 324].

Переростанню війни у довготривалу перешкодила внутрішня криза у Британії, спричинена боротьбою за престол 1745-1746 рр. У той же час Франція здобула низку перемог в Європі та Індії. За цих обставин у 1748 р. конфлікт згас, й за умовами другого Аахенського миру Іль-Рояль знову став французьким, а Луїсбург повернувся до Нової Франції в обмін на м. Мадрас в Індії [12, р. 106].

Вирішальний і завершальний етап боротьби за Канаду і всю Нову Францію розгорнувся в другій половині XVIII ст. під час Семилітньої війни 1756-1763 рр. Зауважимо, що в Канаді вона отримала чи не найбільше назв поряд з термінами «Семилітня війна» або «Північноамериканський театр Семилітньої війни». Так, у британській й американській історіографії побутує назва «Війна з французами та індіанцями» або «Французько-індіанська війна» (що позначає сторони - північноамериканські колонії з одного боку та французи і їхні союзники-індіанці - з другого). У США також її називають «Великою війною за імперію». А в Канаді утвердилися назви «Завоювання» або «Завойовницька війна» (як у французькій та франкоканадській історіографії, фр. «La guerre de la Conquete»).

На відміну від попередніх війн, Північноамериканський театр Семилітньої війни став її прелогоменом, розгорнувшись в 1754 р., за два роки до офіційного початку. Конфлікт почався через боротьбу за територію долини р. Огайо, населену індіанцями, і тривав до завершення британського завоювання Канади.

Підготовка до цієї війни ропочалася за кілька років до її початку. Британці активно зміцнювали свою оборону на рубежах з Новою Францією, насамперед на сході з боку Атлантичного океану. Так, у добре захищеній від вітрів акадійській бухті Чебакто в 1749 р. вони заснували місто Галіфакс, яке за кількістю населення швидко випередило Квебек та Монреаль і невдовзі перетворилося на найбільший у Північній Америці британський військовий порт на атлантичному узбережжі. У 1753 р. було засновано Луненбург, населений протестантами з Німеччини і Швейцарії. Британська колонія Нова Шотландія розросталася, що засвідчувало підготовку до захоплення Нової Франції. Близько двох мільйонів (станом на 1760 р.) британських колоністів вбачали небезпеку в її існуванні. Водночас Франція суттєво посилила військовий контингент у Новій Франції, подвоївши кількість піхотинців та артилерії, інтенсифікувала будівництво нових фортів та гарнізонів, укріпила свої південні рубежі, й особливо Луїсбург - «американський Гібралтар». Видатки на це сягнули рекордних для колонії мільйона на рік в 1744 р., а вже на початку 1750-х рр. - від трьох до шести мільйонів (наприкінці 1750-х рр. було встановлено новий рекорд - 30 млн) [1, с. 176].

Британсько-французьке протистояння набирало обертів і на Ньюфаундленді, який британці закріпили за собою в 1713 р. Вони планомірно витісняли французів- рибалок, що спричинялося не лише боротьбою за територію, а й за ринок тріски в Європі (на той час це ставало важливішим за торгівлю хутром).

Воєнні дії в Північній Америці розгорнулися в 1754 р. з прикордонної сутички на р. Огайо. Британія спершу покладалася на активність своїх колоністів та їхніх союзників-ірокезів і потрійну перевагу в живій силі. Але вже перша операція, в ході якої загін колоністів з Вірджинії і Південної Кароліни під командуванням Джорджа Вашингтона вторгся в долину р. Огайо, завершилася невдало: в бою за форт Дюкен (тепер - м. Пітсбург) французи та гурони перемогли їх. В наступному 1755 р. британці почали масштабну воєнну кампанію на суші і на морі, що завдала втрат обом сторонам: командувача французької армії Ж. Д'єко було поранено і взято в полон на оз. Шамплен, а французи розбили бригаду генерала Е. Бреддока біля Ніагари, убезпечивши Квебек з півдня. Бреддок загинув, а його армію змусили тікати загони французів та індіанців при наступі на форт Дюкен [7, р. 95-121].

Та найбільше 1755 рік запам'ятався «великим безладом» - депортацією акадійців, ініційованою губернатором Нової Шотландії полковником Ч. Лоуренсом. Ще 23 червня 1713 р. після захоплення Акадії британці дали її мешканцям термін у рік, щоб присягнути на вірність Британії або виїхати. Й хоча більшість не зробила цього, однак, адаптувавшись до британського панування, демонструвала свою лояльність і досить добре жила. Усвідомлюючи наближення війни, частина переселилася на Сен-Жан та Іль-Рояль [12, р. 95-96, 110].

Британці тривалий час не чіпали акадійців, допоки почувалися в регіоні не досить впевнено, але вважали їх потенційною загрозою, «п'ятою колоною». Тому з розгортанням Семилітньої війни вирішили діяти на випередження можливого сепаратизму та організували блискавичну операцію з депортації більшої частини франкомовних акадійців (7-10 тисяч) влітку 1755 р. Війська оточили їхні поселення, примусово посадили на кораблі з речами, які можна було винести в руках, а села спалили (втім, близько двох тисяч акадійців залишилися і переховувалися в лісах). Поселенців вивезли до інших британських колоній та Європи, висаджуючи у найближчих портах, роз'єднавши таким чином родини та згуртовану громаду [19, р. 145-149].

Всього до кінця війни було депортовано майже 11 тисяч акадійців з близько 14 тисяч. Третина депортованих загинула через хвороби, ще частина - у кораблетрощах. Найбільших втрат зазнала громада з о. Сен-Жан: з понад 3000 депортованих в 1758 р., 679 потонули і ще 970 померли в дорозі [12, р. 113-115]. Зрештою після завершення війни та тривалих поневірянь більшість акадійців оселилися у Квебеку та Луїзіані, частина повернулася до Акадії, де їм довелося шукати нові вільні місця. Серцем Акадії відтоді став Нью-Брансвік, а стрижнем об'єднання - спільна пам'ять про трагічні події «великого безладу», депортації і втрати [1, с. 178-179; 12, р. 115-116].

Поки на морі зберігалася рівновага, а Париж підтримував Нову Францію, в цілому перевага була на боці французів. Однак вирішальні битви були попереду, і керувати військом Нової Франції було доручено маркізу Луї Жозефу де Монкальму - досвідченому військовику, який мав чин «польового маршала» (полковника) та виграв не одну битву в Європі. В цей час було відбито напад британців на Луїсбург (1756 р.), і французька ескадра з командувачем новофранцузькою армією, яка щойно прибула з метрополії, змусила їх відступити у Галіфакс. Саме навесні 1756 р. офіційно проголосили початок війни, яка отримала назву Семилітньої і тривала до 1763 р. [7, р. 146-182].

Із прибуттям підкріплення на чолі Монкальмом французи перейшли у наступ відразу на кількох напрямках, захопили низку британських фортів на заході і встановили своє панування на Великих озерах. На оз. Онтаріо почала діяти нашвидкуруч створена французька флотилія, а партизанські загони канадієнів та індіанців-гуронів перенесли бойові дії на ворожу територію, спустошуючи раптовими нападами прикордонні селища.

У липні 1758 р. війська Монкальма перейшли південний кордон та внаслідок майстерно проведеної битви при форті Карильон (Тикондерога) на оз. Шамплен розбили британські сили під командуванням генерала Джеймса Аберкромбі. Це була найблискучіша операція Монкальма. Нова Франція втратила кілька сотень пораненими і убитими, а британці - за різними даними, від 2600 до 4000, і відступили у Массачусетс. Чисельну перевагу ворога було зведено до нуля квебекцями, які вміло використовували природні умови й влучними пострілами в офіцерів ворога, перетворили його військо у натовп. Задоволений успіхами король

Людовик XV підвищив маркіза Монкальма до генерал-лейтенанта. Натомість британський уряд відкликав Аберкромбі [19, р. 125-127].

Монкальм вважав, що сили британців скоро вичерпаються, тож стягнув свої сили до Квебека і чекав. Але Лондон терміново направив в Америку понад 20 тисяч кадрових солдатів і флот для блокади французьких гаваней. У 1758 р. після розгрому фортів Дюкен на р. Огайо та Фронтенак на оз. Онтаріо, французи почали втрачати контроль над ситуацією. Першого істотного успіху британці на чолі з новим головкомандувачем генералом Джефрі Амгерстом домоглися на акадійсько- квебекському кордоні. Оточивши втричі переважаючими силами з суші і з води Луїсбург, за кілька місяців облоги і бомбардувань вони змусили гарнізон здатися 27 липня 1758 р., а мешканців (близько 5000) - депортували. Втрата Луїсбурга, який був «воротами» до долини р. Св. Лаврентія, спричинила у Новій Франції паніку. Тим часом британці захопили також форт Ніагара, перебравши на себе контроль над оз. Онтаріо [7, р. 281-328].

До весни 1759 р. Нова Франція була відрізана від метрополії. Кількісна та якісна перевага британських сил неухильно зростала: їх вже було 60 000, і вони мали краще забезпечення завдяки перевазі Британії на морі. Усвідомлюючи серйозність ситуації, Монкальм вимагав підкріплення з Парижа (безуспішно). А енергійний губернатор Нової Франції П'єр де Водрель мобілізував майже всіх дорослих чоловіків, що додало 17 тисяч війська. Колонія перетворювалася на мілітаризовану державу: всі чоловіки служили в поліції або загонах самооборони, зворотним боком чого став занепад господарства і торгівлі, ріст цін та протести.

Ситуація ускладнювалася розбіжностями між прихильником концепції «малої війни» Водрелем, який попри все прагнув зберегти Нову Францію, і його опонентом, прихильником негайних великомасштабних боїв Монкальмом, який розглядав боротьбу за Нову Францію лише як один з театрів війни. Мали місце й особисті антипатія та непорозуміння між ними, Монкальм не бажав узгоджувати свої дії з менш знатним Водрелем. У британців подібних колізій не було: всі військовики і цивільні підпорядковувалися головнокомандувачу, що забезпечувало узгодженість дій [7, р. 397-411].

За таких обставин розпочалося наймасштабніша битва Завоювання - за Квебек. 2200 регулярного війська Нової Франції, 1500 морських піхотинців та 10 000 ополчення (загони самооборони) все літо 1759 р. обороняли місто від восьмитисячного британського війська. Битва за Квебек, прикритий з різних боків скелями і багатоводною річкою, затягнулася. У липні 1759 р. з Галіфакса у гирло р. Св. Лаврентія прибула армія генерала Томаса Вольфа, який мав взяти столицю Нової Франції. Операції передувала ретельна навігаційна і картографічна підготовка, але пряма атака Вольфа з північного сходу 31 липня завершилася поразкою в бою при водоспаді Монморансі. Британці відступили, втративши 500 бійців пораненими і убитими. Але у них було достатньо резервів та припасів, тоді як у заблокованому місті вони закінчувалися [12, р. 119-120; 22, р. 22-74].

Британці перейшли до методичних обстрілів Квебека, зруйнувавши за кілька тижнів всі високі будівлі, в тому числі собор. Оскільки калібр французьких гармат і брак снарядів не дозволили його захисникам протистояти ворожій артилерії, невдовзі ворожим вогнем було спалено всі будівлі вздовж 80-кілометрової смуги південного берега на схід від Квебека [5]. Сили противників були майже рівні - чотири з половиною тисячі бійців у Вольфа і п'ять тисяч у Монкальма. Але в розпорядженні Вольфа були переважно професійні вояки й підтримка морської ескадри, а у Монкальма понад половину війська складали загони самооборони без досвіду та погано озброєні індіанці. Також відчувався брак артилерійських знарядь і снарядів [19, р. 128-129].

Вирішальна битва за Квебек (і переломна битва Північноамериканського театру Семилітньої війни) відбулася на полях Авраама 13 вересня 1759 р. Вона була розпочата Монкальмом і програна ним менш ніж за годину: британська артилерія розстріляла його військо. Французькі втрати склали 1300 осіб, британські - вдвічі менше. Водночас обидва командувачі були смертельно поранені: Вольф помер того ж дня, Монкальм - наступного. Розбите французьке військо відступило до фортеці і здалося через кілька днів, отримавши гарантії безпеки. Британці дотрималися обіцянки - розправ і грабунку не було, але за кілька місяців, остерігаючись зради, вони вигнали французів з міста [10].

Вціліла частина французької армії відійшла до Монреаля, де ще рік тримала оборону. В квітні 1760 р. французи спробували взяти реванш: виманили британців з Квебекської фортеці і здобули над ними перемогу при Сен-Фуа, захопивши кілька десятків гармат, й ледь не увірвалися до Квебека. Але їм це не вдалося, а до британців з Галіфакса прийшло підкріплення. Прибуття ж французького флоту не очікувалося: уряд Людовика XV втратив значну частину морської могутності країни [12, р. 120-123].

Очолювані генералом Амгерстом британці впевнено нарощували сили та просувалися вглиб Канади, на півдні зайняли форти біля Ніагари, на заході оволоділи Великими озерами. Влітку 1760 р. британські сухопутні сили, що наступали з трьох сторін, з боями дійшли до погано укріпленого та забезпеченого Монреаля. Частина новофранцузьких військовиків закликала продовжувати опір, але в місті закінчувалися запаси. Зважаючи на це, 8 вересня 1760 р. губернатор Нової Франції Водрель був змушений здатися на умовах, аналогічних здачі Квебека роком раніше. Британці надали мешканцям Нової Франції гарантії релігійної свободи, майнових прав, доступу до торгівлі. Однак населення не хотіло здаватися і ще деякий час чинило опір [23, р. 95-131].

Останньою спробою контрнаступу французів стала операція в Ньюфаундленді. Поки основні бойові дії Семилітньої війни розгорталися в Індії, на Карибських островах і в Європі, вони завдали несподіваний удар британцям, зайнявши Сент-Джонс. Й навіть кілька місяців утримували його та більшість рибальських селищ острова. Однак переважаючі британські сили зрештою змусили їх скласти зброю [12, р. 125-126]. У вересні 1762 р. кровопролитна війна, яка забрала приблизно десяту частину населення колонії, завершилася.

На інших полях Семилітньої війни на цей час також було досягнуто розв'язки на користь Великої Британії. За Паризьким мирним договором, підписаним Великою Британією, Францією та Іспанією 10 лютого 1763 р., політична мапа Північної Америки суттєво змінилася: Франція втратила материкові території, а мешканці Нової Франції стали британськими підданими. Крім Канади, до Британії перейшли території на схід від р. Міссісіпі (крім Нового Орлеана), а французька Луїзіана на захід від Міссісіпі - Іспанії, як компенсація втрати нею Флориди (теж на користь Британії) [25]. Відтоді Велика Британія контролювала землі від Гудзонової до Мексиканської затоки. У жовтні 1763 р. королівською прокламацією було встановлено адміністративні межі нових британських володінь в Північній Америці [24, р. 497-516].

Найболючішою втрата Нової Франції була для її мешканців та керівників, в той час як французьке суспільство майже не відреагувало: колоніальні війни у Північній Америці були малопопулярні - нижчі прошарки населення цим не переймалися, а буржуазія та інтелігенція вважали, що немає сенсу воювати за «кілька мільйонів акрів снігу», за висловом Вольтера. Тож при укладанні Паризького мирного договору французькі дипломати більше турбувалися про територіально незначні, але багаті на екзотичні товари володіння у Вест-Індії, а не велику та ще недооцінену Нову Францію [23, р. 95-131]. Так підписи під мирною угодою європейських дипломатів, які ніколи не бували в Канаді, перетворили 80 тисяч мешканців Нової Франції на підданих британського короля, а володіння Французької імперії в Новому Світі скоротилася до о-вів Сен-П'єр і Мікелон (єдина територія Нової Франції, що лишилася у Франції дотепер), а також Гвіани, Мартініки, Сент-Люсії та Гваделупи. За нею збереглося право і на риболовлю на північному узбережжі Ньюфаундленда [7, р. 643; 25]. Тож, попри досить сильні позиції Франції на початку британсько-французьких війн та в перший період Семилітньої війни, що яскраво виявилося під час кампаній перших років на Північноамериканському театрі, до завершення війни ситуація кардинально змінилася і переможницею з неї вийшла Велика Британія.

Висновки

Перемога Великої Британії у боротьбі за Канаду (та інші регіони Нової Франції) обумовлювалося низкою причин, які лежали в площині обставин британсько-французького суперництва у Північній Америці та більш широкому, європейському і світовому, масштабі. За підсумками розглянутих війн вона утвердилася як наймогутніша колоніальна та морська імперія, й натомість Франція суттєво поступилася позиціями та володіннями.

Перші три війни за Канаду відбувалися за однаковим сценарієм: розпочалися в Європі, а потім у Північній Америці розгортався ще один театр воєнних дій, в яких були задіяні переважно колоністи, їхнє ополчення та союзники-індіанці. Остання ж війна розпочалася саме з Північноамериканського театру воєнних дій, крім того, після низки поразок у перші роки, британці задіяли більше регулярних військ та флот. Військова перевага перейшла до них, що зумовлювалося також більшою кількістю населення і виробничих потужностей їхніх колоній порівняно з французькими. Тим часом участь Франції у «війнах розкоші» (війни за іспанську та австрійську спадщини, Семилітня війна, участь в яких спричинялася не стільки державними інтересами, скільки імперськими амбіціями), не забезпечили їй успіху, проте суттєво виснажили економіку та послабили позиції на міжнародній арені. Також британці мали більше можливостей поповнювати запаси своїх колоній і нарощувати військову міць завдяки сильному флоту. Якщо у перших трьох війнах французи змогли компенсувати ці чинники за рахунок більш ефективної мобілізації та залучення індіанців як союзників, то в четвертій і останній - зазнали поразки. Поряд з тим перемога британців певним чином вплинула й на остаточну втрату ними американських колоній: без загрози французького вторгнення колоністи не вбачали особливої потреби в британській військовій потузі.

Таким чином, британсько-французьке суперництво за територію сучасної Канади, кульмінацією якої стали чотири розглянуті війни, є одним з ключових періодів в історії Канади. Тож увага до нього канадських, британських і французьких, а також інших зарубіжних істориків цілком обґрунтована. Маємо надію, що і в українському канадознавстві ця тема та її окремі аспекти також отримають належний розвиток. Зокрема, на увагу науковців й спеціальні дослідження заслуговує роль індіанців у цих війнах та наслідки для них міжколоніальної боротьби, підрахунок людських, матеріальних і фінансових збитків обох сторін, компаративний аналіз воєнних кампаній на території Канади та північноамериканського театру воєнних дій з іншими фронтами міжколоніальних війн Великої Британії і Франції, депортації акадійців тощо.

Головним наслідком розглянутих британсько-французьких війн стало закріплення панування в регіоні Великої Британії, що визначило подальший розвиток Канади як колонії, а згодом домініону Великої Британії. Водночас це заклало основу тривалого і складного конфлікту між франкомовними та англомовними канадцями, що суттєво вплинув на становлення сучасного суспільно-політичного та культурного ландшафту Канади.

Список використаних джерел та літератури

1. Браун К. Ілюстрована історія Канади / Пер. з англ. Г. Сташків. - Львів: Літопис, 2019.- 644 с.

2. Качур В. Англійський колоніальний режим у Канаді та його особливості (друга половина XVIII ст.) / Віра Качур // Вісник Львівського ун-ту. Серія юридична. - 2002. - Вип. 37. - С. 168178.

3. Ладиженський І. О. Англо-французьке суперництво у Північній Америці у XVIII ст.: дипломна робота на здобуття ступеня вищої освіти «магістр» [Електронний ресурс] / Іван Ладиженський. - Одеса: Одеський національний ун-т ім. І. І. Мечникова, 2020. - 77 с.

4. Машевський О., Барабой М. Англо-канадська історіографія генези франко-канадського націоналізму [Електронний ресурс] / Олег Машевський, Мирослав Барабой // Європейські історичні студії. - 2017 - №7. - С.64-83.

5. A Soldier's Account of the Campaign on Quebec, 1759 [Electronic Resource] / Ed. Robert Henderson // Access heritage Inc.

6. Anderson F. Crucible of War: The Seven Years' War and the Fate of Empire in British North America, 1754-1766 / Fred Anderson. - New York: Alfred A. Knopf. - 2000. - 912 p.

7. Baugh D. A. The Global Seven Years' War 1754-1763: Britain and France in a Great Power Contest / D. A. Baugh. - London: Routledge, 2011. - 650 р.

8. Black J. Fighting for America: The Struggle for Mastery in North America, 1519-1871 / Jeremy Black. - Bloomington: Indiana University Press, 2011. - 470 p.

9. Brooks R^. History of King William's War [Electronic Resource] / Rebecca Beatrice Brooks // History of Massachusetts Blog. - 2019, June 23.

10. Bruin Т. Battle of the Plains of Abraham [Electronic Resource] / Tabitha de Bruin // The Canadian Encyclopedia. - 2006, February 7.

11. Canada's History. Royal New France [Electronic Resource] // Government of Canada.

12. Conrad M. A Concise History of Canada / Margaret Conrad. - Cambridge - New York: Cambridge University Press, 2022. - 352 р.

13. Drake Samuel A. The Border Wars of New England: Commonly Called King William's and Queen Anne's Wars [Electronic Resource] / Samuel A. Drake. - New York: Charles Scribner's sons, 1897.

14. Fortescue, J. W. A history of the British army [Electronic Resource] / John William Fortescue. - Vol. 1: First Part. The Close of The Seven Years' War. - London: Macmillan, 1899.

15. Johnston А. J. B. From Port de peche to ville fortifiee: The Evolution of Urban Louisbourg 1713 - 1858. / А. J. B. Johnston // Aspects of Louisbourg. Essays on the History of an Eighteenth Century French Community in North America Published to commemorate the 275th Anniversary of the Founding of Louisbourg. - Sidney (Nova Scotia): The University College of Cape Breton Press, 1995. Р. 4-12.

16. Laramie M. King William's War: The First Contest for North America, 1689-1697 / Michael G. Laramie. - Yardley: Westholme Publishing, 2017. - 344 p.

17. Lynn John A. Giant of Grand the Siecle: The French Army, 1610-1715 / John A. Lynn. - Cambridge: Cambridge University Press, 1997. - 651 p.

18. New France [Electronic Resource] // Canada history.

19. 19.Origins: Canadian history to Confederation / Ed. R. Douglas Francis, Richard Jones, Donald B. Smith. Toronto: Harcourt Canada Ltd, 2000. - 497 p.

20. Peckham Howard. The Colonial Wars, 1689-1762 / Howard Peckham. - Chicago: University of Chicago Press, 1964. - 266 p.

21. Ray Arthur J. Hudson's Bay Company [Electronic Resource] / Arthur J. Ray // The Canadian Encyclopedia. - 2009, April 2.

22. Reid S. Quebec 1759: The Battle That Won Canada / Stuart Reid. - Oxford: Osprey Publishing, 2003. 96 p.

23. Robbins-Larrivee I. The roots of French Canadian nationalism and the Quebec separatist movement / Robbins-Larrivee // The Concord Review. - 2013. - 24 (2). - Р. 95-131.

24. 24.Snow D. Death Or Victory: The Battle for Quebec and the Birth of Empire / Dan Snow. - Oxford: Harper Collins UK, 2009. - 534 p.

25. 25.The Treaty of Paris (1763) [Electronic Resource] // History of Western Civilization II.

References

1. Brown, Craig (Ed.). (2019). Illustrated history of Canada. (Stashkiv, H., Trans.) Lviv: Litopys. [In Ukrainian],

2. Kachur, Vira. (2002). The English colonial regime in Canada and its features (second half of the 18th century). Bulletin of Lviv University. Legal series, 37, 168-178. [In Ukrainian],

3. Ladyzhenskyi, I. O. (2020). Anglo-French rivalry in North America in the 18th century: thesis for obtaining the degree of higher education «master». Odesa: I. I. Mechnikov Odesa National University. http://surl.li/hjcth. [In Ukrainian],

4. Mashevskyi, O. & Baraboy, M. (2017). Anglo-Canadian historiography of the genesis of French- Canadian nationalism. European historical studies, 7, 64-83.

5. Henderson, R. (Ed.). A Soldier's Account of the Campaign on Quebec, 1759. Access heritage Inc. http://surl.li/hjcuc. [In English].

6. Anderson, F. (2000). Crucible of War: The Seven Years' War and the Fate of Empire in British North America, 1754-1766. New York: Alfred A. Knopf. [In English].

7. Baugh, D. A. (2011). The Global Seven Years' War 1754-1763: Britain and France in a Great Power Contest. London: Routledge. [In English].

8. Black, J. (2011). Fighting for America: The Struggle for Mastery in North America, 1519-1871. Bloomington: Indiana University Press. [In English].

9. Brooks, R. B. (2019, June 23). History of King William's War. History of Massachusetts Blog

10. Bruin, Т. (2006, February 7). Battle of the Plains of Abraham. The Canadian Encyclopedia.

11. Canada's History. Royal New France. (n.d.). Government of Canada.

12. Conrad, M. (2022). A Concise History of Canada. Cambridge. Cambridge - New York: Cambridge University Press. [In English].

13. Drake, Samuel A. (1897). The Border Wars of New England: Commonly Called King William's and Queen Anne's Wars. New York: Charles Scribner's sons, 1897. Internet Archive.