Організація соціальної комунікації між органами влади та місцевим населенням німецьких окупаційних зон України в 1941-1944 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Університет Григорія Сковороди

Організація соціальної комунікації між органами влади та місцевим населенням німецьких окупаційних зон України в 1941-1944 роках

Олексій Гончаренко доктор історичних наук, професор

Abstract

The article analyzes the main measures that formed the basis of social communication with Ukrainian society organized by the German authorities in the occupation zones of Ukraine. The author identifies these measures as a phenomenon of social and communication activities aimed at achieving the goals and objectives of the occupation policy. These activities were aimed at the basic principles of society, its basic structures and institutions. The task of organized social communication between the German government and local society was a systemic influence on the differentiation of specific actions and behavior of social groups of the local population, forming a positive attitude to the system of new social and moral and ethical values. Local society was totally subject to the external influences of the German occupation authorities. At the initial stage of establishing the occupation regime, political and public organizations such as the Ukrainian State Government, the Ukrainian National Council in Lviv and Kyiv applied for the role of representatives of the interests of the Ukrainian people. The German occupation administration did not require the successful functioning of public organizations, let alone the political organizations of Ukrainians, and therefore, their work was suspended. The role of the only public organization in the country was claimed by the Ukrainian National Committee in Lviv, whose role and importance was reduced to an organization dealing with cultural and educational issues, although its importance for Ukrainians in the region should not be underestimated. At the initial stage of the occupation, the Ukrainian Red Cross became a mass public organization, the main task of which was to help prisoners of war. However, over time, this public organization also ceased to operate, and aid committees were established on its basis. The issue of custody of prisoners of war was removed from their jurisdiction, and their cells became separate, operating organizations in certain occupied areas, which continued to provide various forms of assistance to the needy and persons in need of public care. Active social communication between the authorities of the German occupation zones of Ukraine and the local population involved holding mass rallies, celebrating new holidays, which were associated with both military events and the consequences of the Soviet regime. Active communication between Ukrainian society and the German authorities was also carried out with the help of local periodicals, which formed their own image of a «liberator» from the power of the Bolshevik regime. In general, this led to the formation of a new national identity of Ukrainians. Measures taken by the German occupation authorities consolidated Ukrainian society and justified social transformations. In this way, the historical memory of Ukrainians was actually reformatted, markers of a new national identity were constructed.

Key words: occupation regime, German authorities, social communication, local population, national identity, public organization.

Анотація

У статті проаналізовано основні заходи, які покладалися в основу організованої німецькою владою окупаційних зон України соціальної комунікації з українським соціумом. Автор ідентифікує ці заходи в якості феномену соціально-комунікаційної діяльності, спрямованої на досягнення мети й завдань окупаційної політики. Ця діяльність направлялась на базові засади функціонування суспільства, його базових структур та інститутів. Завданням організованої соціальної комунікації між німецькою владою та місцевим соціумом був системний вплив на диференціацію конкретних учинків та поведінки соціальних груп місцевого населення, формування в них позитивного ставлення до системи нових соціальних та морально-етичних цінностей. На початковому етапі встановлення окупаційного режиму на роль репрезентантів інтересів українського народу претендували політичні та громадські організації, такі як: Українське державне правління, Українська Національна Рада у Львові та Києві. На роль єдиної в країні громадської організації претендував Український Крайовий Комітет у Львові, роль і значення якого було зведене до організації, яка займалась питаннями культурно-освітнього характеру, хоч, утім, значення його для українців регіону не слід применшувати. Масовою громадською організацією на початковому етапі окупації став Український Червоний Хрест, основним завданням якого була допомога військовополоненим. Проте з часом і ця громадська організація припинила свою роботу, а на її базі було створено комітети допомоги. З-під їх юрисдикції були виведені питання опікування військовополоненими, а їх осередки перетворилась на розрізнені, діючі в певних окупованих районах організації, які таки продовжували надавати різні форми допомоги нужденним та особам, які потребували громадської опіки. Активна соціальна комунікація між владою німецьких окупаційних зон України й місцевим населенням передбачала проведення масових зборів, відзначення нових свят, котрі пов 'язувалися як із воєнними подіями, так і наслідками діяльності радянського режиму. Завзятий процес обміну інформацією між українським соціумом та німецькою владою проводився також за допомогою місцевої періодики, котра формувала власний образ «визволителя» з-під влади більшовицького режиму. Загалом це призводило до формування нової національної ідентичності українців. Заходи німецьких окупаційних властей консолідували українське суспільство та виправдовували соціальні трансформації. У такий спосіб фактично переформатовувалась історична пам'ять українців, конструювались маркери нової національної ідентичності.

Ключові слова: окупаційний режим, німецька влада, соціальна комунікація, місцеве населення, національна ідентичність, громадська організація.

Вступ

Постановка проблеми. На тему нацистського окупаційного режиму встановленого Третім Райхом в Україні написано величезну кількість публікацій, автори більшості яких, утім, розглядають цю проблему винятково в «чорно-білому» ключі, педалюючи на жорстокості та нелюдськості німецьких колонізаторів. І в змісті кожної з нових публікацій ці аспекти окупаційного режиму або в черговий раз повторяються, або в обіг потрапляють нові й нові факти жорстокості як іманентної риси тогочасної німецької влади. Тому за цими реконструкціями продовжують лишатися бачення окупаційного режиму не в системному вимірі, а його феноменальна сутність у контексті здатностей взаємодіяти з місцевим соціумом, організовувати з ним комунікацію фактично продовжує залишатися недостатньо з'ясованою.

Актуальність теми. За радянською історіографічною традицією реконструкція багатьох сторінок окупаційного минулого України проводиться в унісон із, потрібно визнати, безпредметними інсинуаціями щодо «безправного» становища українців, які буцімто, порівняно з радянським періодом, утратили свій громадянський статус. Так само й сьогодні мусуються безапеляційні твердження про те, що місцевий соціум не мав жодних прав на комунікацію з тогочасною владою, виступаючи винятково об'єктом німецького нормативного впливу. Тому, власне, варто було б більш предметно розібратися в деяких перипетіях німецького окупаційного володарювання в Україні, зокрема й у реконструкції проблеми організації соціальної комунікації між місцевим соціумом та тогочасною владою.

Аналіз основних досліджень і публікацій. З-поміж спеціальних досліджень, предметом вивчення авторів яких є проблеми організації практичної діяльності органів управління Тимчасової військової адміністрації (далі - ТВА), Військової зони окупації (далі - ВЗО) та Райхскомісаріату «Україна» (далі - РКУ), необхідно назвати монографії О. Гончаренка, С. Стельниковича, Ю. Левченка, Ю. Олійника та О. Завальнюка, В. Орлянського та О. Тедеєва, дисертаційні дослідження В. Нестеренка, Б. Зека, О. Костючка, О. Тішина, В. Удовика, а також публікації В. Власенко, В. Гедза, П. Рекотова. Проблеми створення органів влади РКУ всіх управлінських рівнів розглядаються у колективній праці О. Гончаренка та О. Лисенка.

Отже, історіографія проблеми функціонування владних інституцій німецьких окупаційних зон України періоду 1941-1944 рр. достатньо велика як за проблемно-тематичними векторами досліджень, так і рівнями її наукових узагальнень. Водночас і на сьогодні бракує системних досліджень, предметом яких є налагодження соціальних комунікацій між органами влади та місцевим населенням окупаційних зон України. Констатуємо той факт, що в сучасній історіографії практично відсутні дослідження, предметом яких є налагодження соціальної комунікації між органами влади та місцевим населенням усіх окупаційних зон України.

Метою даної статті є проведення аналізу особливостей організації соціальної комунікації між органами влади та місцевим населенням у німецьких окупаційних зонах України.

Виклад основного матеріалу

Потреби вивчення взаємодії між окупованим українським суспільством та німецькими властями прагнемо пояснювати під кутом зору феномену соціально-комунікаційної діяльності, котрий пов'язується із забезпеченням функціонування суспільства, його структур та інститутів. Для нас важливо, що вони безпосередньо впливають на соціальну диференціацію вчинків та поведінки людей. Також ми виходимо з того, що соціальна комунікація фактично полягає в передаванні та сприйнятті як смислової, так і оціночної інформації і в плані впливу на цільову аудиторію прагне сформувати в неї певне ставлення до системи соціальних і морально-етичних цінностей у період існування визначеного типу суспільства. Тому її значення істотно зростає на зламних етапах історії суспільного розвитку, один із яких на рубежі 1941-1944 рр. переживало українське суспільство. Також у даному дослідженні ми виходимо з того, що мета комунікації опосередковується її функціями в процесі комунікаційної взаємодії: обмін інформацією, формулюванням думок, вплив на адресата, виклик емоційної реакції, обмін ритуальними або етикетними формулами, досягнення взаєморозуміння та спільності у взаємодії, маніпуляція станом адресату, підкорення його зовнішнім впливам (Моісєєва, 2015: 32, 77).

Отже, у даній публікації соціальна комунікація розглядається як засіб узгодження та координації взаємодії між місцевим соціумом та адміністраціями німецьких окупаційних зон України. Створена на той час система соціальної комунікації направлялась на окупаційне управління підкореною соціальною спільнотою. Базовим і за такої умови домінуючим над суспільством комунікантом спочатку в особі військових, а згодом і цивільних адміністраторів була німецька окупаційна влада. Для цього суб'єкта комунікаційного процесу були характерними безапеляційне, зовнішньо виражене домінування в усьому: мові, культурі, особистому й колективному возвеличенні, досконалій мілітарності і навіть жертовності.

Місцеве суспільство відразу ж сегментувалося на декілька базових груп: власне українці, як пригноблений більшовиками та євреями народ - колективна їх жертва, євреїв і радянську партійно-державну номенклатуру. І якщо українці повинні були бути вдячними за «визволення», то євреї підлягали тотальному винищенню.

Організація соціальної комунікації з українським суспільством базувалась не лише на індивідуальному, а й груповому (колективному) рівні. Водночас німецька влада категорично виступала проти ідеї створення громадських організацій, не говорячи вже про політичні, які б репрезентували інтереси українців. Утім, певний час подіяти з цим окупанти нічого не могли. Українці проявили високу здатність до самоорганізації, і на тлі поверженої радянської влади вже влітку 1941 р. почали формуватися громадські та політичні структури. Однією з найвідоміших акцій, котра проводилась під керівництвом ОУН (Б), стало проведення Національних зборів у Львові 30 червня 1941 р., учасники яких оголосили Акт відновлення Української держави та створили Крайове правління, котре за декілька днів трансформувалось в Українське державне правління. Реакція німецької влади була блискавичною. Викликавши провідних діячів ОУН 3 липня 1941 р., у Кракові німецька влада оголосила остаточну позицію стосовно цього питання - А. Гітлер був противником створення української держави.

Не лише ОУН (Б), а й ОУН (М) намагалась проголосити відновлення Української держави. Групи мельниківської ОУН, які увійшли в Київ 5 жовтня 1941 р., провели установчі збори, котрі проголосили створення Української Національної Ради. Її Президія взяла на себе зобов'язання представляти український народ перед німецькою владою. Але так само оперативно, як і у Львові, 20 листопада 1941 р. члени УНРади були викликані до окупаційної влади міста, де їм було оголошено про неможливість подальшої діяльності. У відповідь на ці дії керівник організації проф. М.Величківський звернувся до райхскомісара Е.Коха зі зверненням, у якому зауважував, що «Українське громадянство прийняло цей акт припинення діяльності популярної вже двомісячною працею Української Національної Ради, як небажання німецької влади організовано співпрацювати з українським народом» (Гончаренко, 2011: 41).

Більш сприятлива ситуація щодо можливостей комунікації між німецькою владою та українським суспільством склалась на теренах, які увійшли до складу ДГ, де ставлення до українців порівняно із РКУ було м'якшим. Більшість тієї ж Президії УНР виїхало до Львова, де об'єднались із Львівською Українською Національною Радою. До них приєднався й Сойм Карпатської України. Але ще в липні 1941 р. у Львові було створено Раду Сеньйорів, які очолив відомий у Галичині К.Левицький. Згодом Рада Сеньйорів була перетворена в Українську Національну Раду, при якій діяв Український Крайовий Комітет (УКК). От саме ця структура й репрезентувала перед німецькою владою потреби та інтереси української спільноти в культурно-освітній, національній та господарській сферах.

Свою роботу в Україні провадив й Український Червоний Хрест (УЧХ). Часто ці структури виникали завдяки підтримці та легалізації через посередництво місцевих органів влади. Саме так відбувався процес створення УЧХ у Києві. У будь-якому разі місцева влада потребувала створення подібних організацій, оскільки місцева людність зверталась саме до неї з численними проханнями надати допомогу у звільненні з військового полону, створенні пунктів харчування військовополонених тощо (ДАКО. Ф.Р-2412. Оп. 2. Спр. 246: 19). Аналогічні тенденції простежуються й у інших містах. Так, місцева влада Уманщини зверталась до населення та керівників сільських управ із проханням збирати одяг та взуття й передавати їх у спеціально організовані пункти, один із яких було створено безпосередньо при міській управі. Зібрані речі планувалось передавати в табори військовополонених (Уманський голос. 1941. 31 серпня).

Київський осередок УЧХ претендував на охоплення своєю діяльністю всієї України, але, вочевидь, це завдання було нездійсненне. Це була громадська благодійна організація, яка надавала допомогу нужденним та такій специфічній категорії людей, як українські військовополонені. Відомо, що в 1941 р., потребуючи поповнення сільського господарства робочою силою та з інших міркувань, німецькі власті надавали дозволи на звільнення радянських військовополонених українців із таборів за національною приналежністю. Але хтось мав зібрати документи, що ці люди були «політично благонадійними». Тому й знадобилася ця організація, яка збирала відповідні документи та зі свого боку зверталася з відповідними проханнями до німецького військового командування. Так само осередки УЧХ збирали пожертви серед місцевого населення у вигляді продуктів харчування та одягу, які й направлялися до таборів військовополонених. Осередки УЧХ співпрацювали з Українською автокефальною православною церквою, Українським Центральним Комітетом, Українським Крайовим Комітетом та організацією «Жіноча служба Україні», що значно покращувало надання допомоги місцевому населенню та направлення військовополонених до притулків (Срібна, 2014: 16). німецький окупаційний український соціум

У окремих регіонах ВЗО, зокрема на Харківщині, осередок УЧХ проводив доволі сміливу, як на той час, лінію, звертаючи увагу українського суспільства на той жахливий стан, у якому опинилися не лише військовополонені, а й населення Харкова. Пожертви у вигляді продуктів харчування та одягу планувалося передавати військовополоненим, нужденній українській інтелігенції та родинам репресованих радянською владою. Під егідою УЧХ, спільно з товариством «Просвіта» та осередками Православної церкви оголошувався місячник «червонохресної допомоги». У зверненнях до населення вказувалося, що військовополонені гинуть від голоду, і хоч німецьке командування співчутливо до них ставиться, але в зв'язку з обмеженими ресурсами, які направляються «визвольній армії», нічого в тій ситуації вдіяти не може (Бюлетень Констянтиноградського Округового та Міського управління. 1942. 3 березня).

У багатьох містах України виникали майже аналогічні громадські організації, які мали різні назви, але одну мету - допомогу радянським військовополоненим, утримуваним у таборах у нелюдських умовах. В інших регіонах України, як-от у Борисполі, що на Київщині, виникали Бюро допомоги військовополоненим, які закликали місцеве населення збирати для них пожертви (Українське життя. 1941. 21 жовтня). А в Білій Церкві, що на Київщині, як видно з оригінальних документів міської управи, певний час, у будь-якому разі станом на серпень 1942 р., за дозволом від 3 червня 1942 р., наданим гебітскомісаріатом, діяла організація з надання допомоги військовополоненим (Комітет допомоги військовополоненим). Керував цією організацією місцевий нотаріус В.Краєвич (ДАКО. Ф.Р-2225. Оп. 1. Спр. 7: 203, 239). Цілком очевидно, що ця організація виникла на базі створеного за дозволом ортскомендатури восени 1941 р. Білоцерківського Комітету взаємодопомоги («Червоний Хрест») (ДАКО. Ф.Р-2225. Оп. 1. Спр. 2: 139). У місцевій періодиці ця організація ідентифікувалась у якості Білоцерківського комітету Червоного Хреста (Дзвін. 1941. 6 грудня).

Утім, оскільки навколо УЧХ та подібних громадських організацій, які виконували аналогічні функції, хоч і мали інші назви, гуртувалися національно свідомі українці, а часто й осередки ОУН, німецька влада почала припиняти їхню діяльність. Так, уже в листопаді 1942 р. наказом військового коменданта м. Києва заборонялась будь-яка підтримка з боку місцевого населення військовополонених. Від вирішення цього питання, яке насправді консолідувало українців, усувалися й громадські організації.

Станом на середину 1942 р. фактично єдиними громадськими організаціями, дозвіл на діяльність яких німецькою владою таки було віддано, стали комітети допомоги (самодопомоги). Вони також діяли під різними назвами і створювались у залежності від особистого бачення керівників РКУ та ВЗО. На цей раз їх діяльність зосереджувалась навколо надання допомоги особам, які цього потребували: інвалідам, сиротам та нужденним, яких у ті лихолітні часи було немало. Із осені 1942 р. відповідно до офіційних вказівок райхскомісара Комітети взаємодопомоги вже не опікувались військовополоненими. На них покладалося виконання завдань, властивих для Червоного Хреста. Найбільш відомою є діяльність Дніпропетровського міського комітету допомоги (МКС), який надавав допомогу нужденному місцевому населенню, але, що важливо, на відміну від інших громадських організацій уже не претендував на репрезентацію інтересів українців перед німецькою окупаційною владою. Аналогічні комітети функціонували і в інших регіонах РКУ та ВЗО.

Окупаційна адміністрація системно й цілеспрямовано нищила громадські організації і навіть у ДГ, де склались більш сприятливі умови для їх роботи, ситуація в їх подальшому існуванні виявилась негативною. За спогадами М.Паньківського, у 1942 р. усі більш-менш значимі громадські організації регіону припинили свою роботу, хоч й увійшли на правах секцій чи відділів до УКК (Паньківський, 1959: 87, 88).

По-новому, аніж у радянський період в Україні трансформувався й окупаційний простір. На стінах офіційних споруд розміщувалась нацистська символіка. Створювались місця розміщення офіційної інформації. А нагнітання страху супроводжувалось створенням публічних місць страти.

У багатьох містах України відзначались дати «визволення» з-під влади більшовиків. Усі ці заходи широко пропагувалися в окупаційній періодиці. Ось який вигляд мало свято «визволення» в Умані. Дата 1 вересня 1941 р., коли німецькі війська увійшли в місто, оголошувалась «історичною». Саме ж «святкування» відбувалося 11 вересня - тобто лише за 10 днів після цього. Це дійство відбувалося в міському театрі. Учасниками ж його були представники Вермахту, місцевої влади та відомих у місті громадян. Першим перед присутніми після прибуття німецьких представників Вермахту виступив керівник міської управи. У виступі очільника міста прозвучали слова вдячності німецькій армії за визволення. Він нагадав, що в буремному 1918 р., коли український народ «почав перший у всьому світі збройну боротьбу проти жидо-комуністичної Москви», саме німецька армія прийшла на допомогу українцям і вони спільно визволили країну від більшовиків. Після цих слів не обійшлося без передачі прибулим військовим «хліба-солі».

Німецьке ж військове командування було більш лаконічним і базувалося на трьох висловлюваннях: Україна перебуває в безпеці і її гарантують німецькі війська; німецька армія прийшла не як загарбник, а як визволитель від «жидівсько-комуністичної комуни; мова в Україні може бути лише німецька та українська. Наприкінці промови німецький представник закликав усіх до співпраці, щоб подолати спільного ворога - червону Москву (Уманський голос. 1941. 11 вересня). У разі відсутності офіційного святкування Дня визволення німецькі керівники проводили прийоми, на які запрошували представників місцевої влади.

В Україну на зміну радянським прийшли нові свята й колективні маніфестації, збори, котрі приурочувались певним датам - дню народження А.Гітлера, 1 травню (у німецькій інтерпретації цього свята), річниць «визволення» з-під влади більшовизму тощо. У багатьох українських селах проводилось Свято Урожаю, котре розглядалось у контексті відродження «старих українських звичаїв». Так само відзначалося й свято річниць установлення німецької цивільної влади. Дата початку війни - 22 червня 1941 р. називалась історичною, такою, що повернула український народ до Європи, від якої «московсько-більшовицькою владою» була відірвана. Водночас окупаційні адміністрації потребували публічного схвалення представниками місцевого населення своїх дій. Фактично вони мали рівень ідеологічних акцій. Частина службовців цивільної адміністрації змушена була виступати перед населенням або підлеглими працівниками. У їх промовах доволі часто звучали антисемітські пасажі, котрі поєднувались із антирадянськими висловлюваннями. Антисемітська риторика стала традиційним і неодмінним атрибутом публічних виступів, спрямованих на утвердження в присутніх переконання не стільки в тому, що існують підстави для знищення євреїв, скільки в справедливості німецького вторгнення.

Новим для українців засобом комунікації з владою стало відзначення пам'ятних подій, пов'язаних із недавнім радянським трагічним минулим, буремними подіями 1917-1921 рр. Саме цей канал комунікації всупереч баченням німецьких управлінців перетворювався на могутній проукраїнський фактор. Так, у всіх регіонах України з'являлися повідомлення про необхідність відзначення пам'яті героїв, які полягли в боротьбі з радянськими окупантами. На Житомирщині було впорядковано могилу під Базаром, де поховано вояків Другого Зимового походу. Ця могила перетворилася на місце паломництва українців. У багатьох селах України на честь загиблих героїв насипали могили. Те ж саме стосувалося й встановлення пам'ятних хрестів на місцях колективних поховань жертв Голодомору 1932-1933 рр. Звісно, що ці зібрання санкціонувалися німецькими урядовцями, а часто й вони особисто брали в них участь, «не забуваючи» нагадувати українцям про ці трагічні події.

Делегації українців відвідували виявлені окупантами місця масових страт, учинених НКВС у Биківні, що під Києвом, Вінниці та багатьох інших регіонах України. В Умані, наприклад, після поховання жертв НКВС, виявлених у місцевій в'язниці, було організовано колективну панахиду по загиблих. Те ж саме відбувалося і в інших містах країни. Зрозуміло, що німецька адміністрація обвинувачувала радянську владу в нечуваних жертвах, що таки було неспростовною правдою.

В окупованій Україні широко експлуатувались не такі й віддалені в часі події під Крутами, пам'ятна дата про які не лише відзначалась, а й було оголошено про відзначення дня Героїв Крут. Причини поразки визвольного руху пояснювалися тим, що в тодішнього українського політичного проводу не було рішучості, він не зумів своєчасно використати патріотизм і любов народу до своєї Батьківщини. Ця тематика завершувалася сподіванням, що ніхто вже не віддасть Україну на поталу, а молодь недарма поклала «свої буйні голови за нашу велику ідею» (Волинь. 1943. 31 січня). Звісно, що всі ці проголошені ідеї можна розглядати як звичайний, традиційний засіб німецької пропаганди, але вони все ж потрапляли в суспільний дискурс і поза усіляким сумнівом впливали на тогочасну громадську думку, зберігаючи ідеї традиції перманентної боротьби українців за відновлення державної незалежності.

Базовим каналом організації комунікації німецької та місцевої влади з населенням стали засоби газетної періодики. Доволі часто саме таким засобом до людей доводились основні заходи влади, вимоги, які поставали перед ними. В окремих випадках у газетах друкувалися рішення різноманітних нарад, на яких були присутніми й німецькі керівники. Засоби місцевої окупаційної періодики стали могутнім ретранслятором зворотної - тобто переданої місцевим населенням німецькій владі та власне й суспільству важливої інформації про нещодавнє життя в «радянському раю», злочини більшовиків в Україні.

Зворотній зв'язок між владою й місцевим суспільством проявлявся також і в публікації матеріалів, авторами яких були господарники, освітяни, медики, судді та адвокати, працівники органів місцевого управління, які мусили вносити певний позитив у сприйняття населенням перспективності заходів нової влади, спрямованих на «відбудову» багатьох сфер суспільного життя, як у суто господарсько-економічній, так і в духовній та культурно-освітній сферах.

Висновки

Отже, взаємодію між окупованим українським соціумом, німецькими військовими та цивільними властями варто реконструювати в якості феномену соціально-комунікаційної діяльності, у ті часи направленої на специфічне, підпорядковане меті й завданням окупаційної політики функціонування суспільства, його структур та інститутів. Організація комунікації між німецькою владою та місцевим соціумом мала на меті вплив на диференціацію конкретних учинків та поведінки людей, формування в них позитивного ставлення до системи нових соціальних та морально-етичних цінностей. У процесі комунікаційної взаємодії відбувався обопільний обмін важливою інформацією, на основі викликів емоційних реакцій формувалась антирадянська громадська думка, відбувався обмін ритуально-етикетними образами, досягалось певне взаєморозуміння.

Німецьке окупаційне управління підкореним українським суспільством передбачало застосування певних засобів, механізмів впливу, інструментарію тактичного та стратегічного рівнів. Домінуючим над суспільством комунікантом виступала німецька окупаційна влада, для якої були характерними безапеляційне, зовнішньо виражене переважання в мові, культурі, особистому й колективному возвеличенні, повсякденній поведінці, досконалій мілітарності та жертовності. Окупаційний простір наповнювався нацистською символікою та образами, хоч присутніми були й українські національні сюжети.

На початковому етапі встановлення окупаційного режиму на роль репрезентантів інтересів українського народу претендували політичні та громадські організації,такі як: Українське державне правління, Українська Національна Рада у Львові та Києві. Українське державне правління, створене у Львові, фактично відразу й припинило свою роботу. Те ж саме стосувалося й Української Національної Ради в Києві. А от у Львові діяв УКК, який, утім, уже не претендував на роль політичної організації, займаючись питаннями культурно- освітнього характеру, хоч значення його для українців регіону не слід применшувати. Інші ж громадські організації, такі як УЧХ та подібні їм місцеві організації, із часом були перетворені на комітети допомоги. І хоч із-під їх юрисдикції були виведені питання опікування військовополоненими, вони все ж продовжували надавати різні форми допомоги нужденним та особам, які потребували громадської опіки.

Сформований в Україні окупаційний простір передбачав активну комунікацію між німецькою владою й місцевим населенням. Її базовими засобами стали масові за кількістю їх учасників збори та офіційні прийоми владою місцевого населення, спільне відзначення нових свят, котрі пов'язувалися з датами початку радянсько-німецької війни, річниць «визволення» з-під радянського режиму, Свят урожаю, громадських панахид за загиблими від рук радянської влади, насипанням пам'ятних могил та встановленням знаків жертвам Голодомору 1932-1933 рр., учасникам подій 1917-1921 рр. Водночас суто німецький символічно-знаковий простір поєднувався й накладався на символи українського національного змісту. Завзятий процес обміну інформацією між українським соціумом та німецькою владою проводився також за допомогою місцевої періодики, дописувачі якої висловлювали ті ідеї, які були потрібні владі задля формування власного позитивного образу «визволителя» з-під влади більшовицького режиму.

Об'єктивно, але активна соціальна комунікація між німецькими окупаційними властями та місцевим суспільством призводили до конструювання нової національної ідентичності українців у контексті їх духовної, психологічної, історичної, культурної, господарської та територіальної єдності. Ці заходи одночасно й консолідували суспільство, і виправдовували тогочасні соціальні трансформації. Усе це здійснювалося в унісон із тотальним щодо євреїв та вибірковим щодо колишньої радянської номенклатури насильством, виключенням їх із соціального життя, практичним перетворенням в аутсайдерів режиму. Німецькі окупаційні власті фактично переформатовували історичну пам'ять українців, програмуючи на перспективу, конструюючи й корегуючи маркери національної ідентичності, які не змогла стерти й наступна радянська окупація країни.

Джерела і література

1. Бій під Крутами. Вінницькі вісті. 1942. 1 лютого.

2. В річницю Крутянського епосу. Волинь. 1943. 31 січня.

3. Герої Базару. Волинь. 1941. 20 листопада.

4. Гончаренко О. M. Функціонування окупаційної адміністрації Райхскомісаріату «Україна»: управлінсько-розпорядчі та організаційно-правові аспекти (1941-1944 рр.). Київ: НПУ імені М. П. Драгоманова, 2011. 600 с.

5. Два роки війни і два роки успіхів. Бобринецький голос. 1943. 2 липня.

6. Державний архів Київської області (далі - ДАКО). Ф.Р-2225. Оп. 1. Спр. 2.

7. ДАКО. Ф.Р-2225. Оп. 1. Спр. 7.

8. ДАКО. Ф.Р-2412. Оп. 2. Спр. 246.

9. Допомога військовополоненим. Українське життя. 1941. 21 жовтня.

10. До відома осіб, зацікавлених у розшуку та звільненні військовополонених. Дзвін. 1941. 6 грудня.

11. Моісєєва, Н.І. Соціально-комунікаційна діяльність як історико-суспільна практика. Харків: ХНТУСГ, 2015. 392 с.

12. Події під Крутами. Вінницькі вісті. 1942. 29 січня.

13. Паньківський К. Роки німецької окупації. Нью-Йорк, 1959. 273 с.

14. Свято Визволення в Умані. Уманський голос. 1941. 11 вересня.

15. Срібна М.А. Український Червоний Хрест в роки Другої світової війни (1939 - 1945 рр.): (дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 - Історія України). Київ, 2014. 245 с.

References

1. Bii pid Krutamy (1942). [Battle of Kruty]. Vinnytski visti. [Vinnytsia News]. 1942. 1 february. [in Ukrainian].

2. Derzhavnyi arkhiv Kyivskoi oblasti [State Archives of Kyiv Region]. F.R-2225. Оp. 1. Spr. 2. [in Ukrainian].

3. Derzhavnyi arkhiv Kyivskoi oblasti [State Archives of Kyiv Region]. F.R-2225. Оp. 1. Spr. 7. [in Ukrainian].

4. Derzhavnyi arkhiv Kyivskoi oblasti [State Archives of Kyiv Region]. F.R-2412. Оp. 2. Spr. 246. [in Ukrainian].

5. Dopomoha viiskovopolonenym [Assistance to prisoners of war]. (1941). Ukrainske zhyttia. [Ukrainian life]. 21 october. [in Ukrainian].

6. Dva roky viiny i dva roky uspikhiv [Two years of war and two years of success]. (1943). Bobrynetskyi holos. [Bobrynetsky voice]. 1943. 2 july.

7. Goncharenko O.M. (2011). Funktsionuvannia okupatsiinoi administratsii Raikhskomisariatu «Ukraina»: upravlinsko-rozporiadchi ta orhanizatsiino-pravovi aspekty (1941-1944 rr.). [Functioning of the occupation administration of the Reich Commissariat «Ukraine»: administrative and organizational and legal aspects (1941-1944)]. K.: NPU named after MPDragomanov. [in Ukrainian].

8. Heroi Bazaru [Heroes of the Bazaar]. (1941). Volm. [Volyn]. 20 november. [in Ukrainian]. Moisieva, N.I. (2015). Sotsialno-komunikatsiina diialnist yak istoryko-suspilna praktyka [Social and communication activities as a historical and social practice]. Kharkiv: KhNTUSH, 392 s. [in Ukrainian].

9. Pankivskyi K. (1959). Roky nimetskoi okupatsii. [Years of German occupation]. Niu-York. 273 s. [in Ukrainian].

10. Podii pid Krutamy [Events near Kruty]. (1942). Vinnytski visti. [Vinnytsia News]. 29 january. [in Ukrainian].

11. Sribna M.A. (2014). Ukrainskyi Chervonyi Khrest v roky Druhoi svitovoi viiny (1939 - 1945 rr.) [Ukrainian Red Cross during the Second World War (1939-1945)]. (Candidate's thesis). Kiev, 522 p. [in Ukrainian].

12. Sviato Vyzvolennia v Umani. [Liberation Day in Uman]. (1941). Umanskyi holos. [Uman's voice]. 11 september. [in Ukrainian].

13. V richnicyu Krutyans'kogo eposu (1943). [On the anniversary of the Krutyan epic]. Volin. [Volyn]. 31 january. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru