Життєвий шлях та науковий доробок академіка Миколи Біляшівського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Життєвий шлях та науковий доробок академіка Миколи Біляшівського

Карпань Анна Петрівна

здобувачка вищої освіти третього рівня, Університет Григорія Сковороди в Переяславі, м. Переяслав

Анотація

У статті зроблено аналіз життєвого шляху та наукового доробку М. Біляшівського - вченого-археолога, музеєзнавця, мистецтвознавця, етнографа, проаналізовано внесок вченого у становлення музейної справи в Україні. У публікації простежено становлення М. Біляшівськго як вченого-музеєзнавця, висвітлено історичні умови в яких жив і працював академік. На підставі аналізу наукових матеріалів присвячених М. Біляшівському, з'ясовано, що народився він у священницькій родині в місті Умані на Черкащині, здобув освіту в Київському університеті Святого Володимира на юридичному факультеті. Під час навчання зацікавився історією, відвідував лекції відомого історика В. Антоновича. У цей час припадає його зацікавленість в археології і М. Біляшівський приймає участь у перших розкопках. Авторкою узагальнено етнографічні дослідження М. Біляшівського на Черкащині, зокрема збір усно-історичного матеріалу серед жителів с. Пекарів про Тараса Шевченка. 19 лютого 1902 р. було обрано Миколу Федотовича директором Київського художньо-промислового і наукового музею імператора Миколи Олександровича. До 1923 р. незмінним керівником музею був М. Біляшівський. Після того, як М. Біляшівський очолив музей,то об'єднав навколо себе однодумців, справжніх ентузіастів музейної справи, розробив програму діяльності музею. Після початку Першої світової війни М. Біляшівського було мобілізовано до діючої армії. Але завдяки клопотанню Російської академії наук, його служба було своєрідною. Науковця було призначено уповноваженим академії і він мав займатися питанням охорони пам'яток культури Галичини. Автором розглянуто діяльність вченого у 1920-х роках. З'ясовано, що під час Української революції М. Біляшівський був членом Центральної Ради, комісаром з охорони пам'яток старовини та мистецтва Української Народної Республіки,а з вересня 1917 року очолював відділ художньої промисловості Генерального секретаріату. У квітні 1918 року Радою професорів Академії мистецтв обирається почесним академіком, у 1919 році стає академіком Української академії наук.

Ключові слова: Микола Біляшівський, археолог, музей, етнограф, Київ, Канів, академік, Українська академія наук.

Abstract

Karpan Anna Petrivna Student of third-level higher education, Grigory Skovoroda University in Pereyaslav, Pereyaslav

LIFE AND SCIENTIFIC ACHIEVEMENTS OF ACADEMICIAN MYKOLA BELYASHIVSKY

The article analyzes the life and scientific achievements of Mykola Bilyashivskyi, a scientist-archaeologist, museologist, art historian, ethnographer, and analyzes the contribution of the scientist to the formation of museum studies in Ukraine. The author traces the formation of M. Bilyashivsky as a scientist and museologist, and highlights the historical conditions in which the academician lived and worked. Based on the analysis of scientific materials devoted to M. Bilyashivsky, it was found that he was born into a priestly family in the town of Uman in Cherkasy region, and studied at the Kyiv University of St. Volodymyr at the Faculty of Law. While studying, he became interested in history and attended lectures by the famous historian V. Antonovych. At this time, he became interested in archeology and took part in the first excavations. The author summarizes M. Bilyashivsky's ethnographic research in Cherkasy region, in particular the collection of oral history material among the residents of Pekariv village about Taras Shevchenko. On February 19, 1902, Mykola Fedotovych was elected director of the Kyiv Art, Industry and Science Museum of Emperor Nicholas Alexandrovich. Until 1923, M. Bilyashivsky was the permanent director of the museum. After M. Bilyashivsky took over the museum, he united like-minded people, true enthusiasts of museum affairs, and developed a program of the museum's activities. After the outbreak of the First World War, M. Bilyashivsky was mobilized into the active army. But thanks to the petition of the Russian Academy of Sciences, his service was peculiar. The scientist was appointed as the Academy's commissioner and had to deal with the protection of cultural monuments in Galicia. The author examines the activities of the scientist in the 1920s. It is established that during the Ukrainian Revolution M. Bilyashivsky was a member of the Central Rada, Commissioner for the Protection of Antiquities and Art of the Ukrainian People's Republic, and from September 1917 he headed the Department of Art Industry of the General Secretariat. In April 1918, he was elected an honorary academician by the Council of Professors of the Academy of Arts, and in 1919 he became an academician of the Ukrainian Academy of Sciences.

Keywords: Mykola Bilyashivskyi, archaeologist, museum, ethnographer, Kyiv, Kaniv, academician, Ukrainian Academy of Sciences

Постановка проблеми

науковий академік біляшівський

Вивчення регіональної історії посідає важливе місце у вивченні історії України в цілому, житті українського суспільства зокрема, дає змогу дослідити та проаналізувати працю відомих діячів, представників краєзнавчого руху 20-х років XX століття на території Черкащини та України загалом. Саме до такої когорти належить Микола Біляшівський - академік, археолог, вчений-історик, етнограф, мистецтвознавець, один з фундаторів музейної справи України, громадський діяч. У наш час це є особливо важливим, оскільки галузі науки, якими він займався, зберігають культурно-генетичний код української нації, що є особливо актуальним в наш час, коли відбувається тотальна війна з РФ, намагання знищити історичну пам'ять нашого народу. Постать М. Біляшівського цікава нам і тим, що народився він на Черкащині в місті Умань, займався дослідженням регіону, а завершив свій життєвий шлях у Каневі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

За часів радянської доби у наукових публікаціях суспільно-політична діяльність М. Біляшівського не аналізувалася, акцент робився на його науково-культурну роботу [1]. Важливою у вивченні досліджуваної проблеми є публікація І. Опацького, де досліджено формування інтересу М. Біляшівського до української минувшини, вивчення ним життя та побуту українців у різні історичні епохи [2]. Етнографічну діяльність вченого вивчала А. Примак [3]. Внесок видатного вченого М. Біляшівського в організацію вітчизняних місцевих музейних установ наприкінці XIX на початку XX ст. у контексті становлення української школи музеєтворення вивчала Л. Дідух [4-5]. Вивчали життєвий шлях, здійснили археографічну публікацію тексту автобіографії М. Біляшівського, доповнили її розлогим дослідницьким і джерелознавчим коментарем про М. Біляшівського науковці Я. Затилюк та Ю. Осташевська [6-7] Р. Коваленко вивчала джерельну базу присвячену вченому [8]. В О. Ковалевської є публікація про діяльність М. Біляшівського в роки Першої світової війни [9].

Мета статті - проаналізувати життєвий шлях та науковий доробок М. Біляшівського.

Завдання - простежити його діяльність під час навчання на юридичному факультеті Київського університету Святого Володимира; висвітлити створення ним Київського художньо-промислового і наукового музею імператора Миколи Олександровича та його діяльність на посаді директора; охарактеризувати етнографічні дослідження М. Біляшівського на Черкащині; проаналізувати наукову діяльність у 1920-х роках.

Хронологічні межі із 1867 року - народження майбутнього вченого по 1926 рік - припинення життєвого шляху М. Біляшівського.

Виклад основного матеріалу

Майбутній вчений Микола Біляшівський народився 12 жовтня 1867 р. в місті Умані. Дід був дияконом в одному із сіл Уманщини, а батько працював вчителем церковно-парафіяльної школи. Дитинство М. Біляшівського пройшло не в Умані, а в селі Острійки, що біля Білої Церкви, куди переїхала родина Біляшівських після того, як батько прийняв священницький сан. Будучи дитиною Микола захопився збиранням різноманітних камінців, кремінців та археологічних знахідок. У четвертому класі київської гімназії захопився збиранням та колекціонуванням монет, частину з яких купував за кишенькові гроші. У віці 6-7 років, за його спогадами, їх сім'я переїхала до Києва, де батько зайняв місце священика при Київській тюрмі [7,.С. 398, 2 С. 94-95].

У 1881 р. Микола Біляшівський знайомиться з М. Петровим, який очолював Церковноархеологічний музею (1840-1921) та після якого він долучився до музейної справи [7, С. 401].

Після закінчення гімназії у 1885 році, вступає на юридичний факультет Київського університету Святого Володимира, але відвідував цікаві лекції історико-філософського факультету. Під час навчання він слухав лекції В. Антоновича «Русские древности», які справили на нього глибоке враження та сприяли ще захопленню археологією. 1887 року В. Антонович запрошує М.Біляшівського долучитися до археологічних розкопок на Сквирщині. У 1888 р. молодого вченого запрошено працювати до «Київської Старовини». З того часу в М. Біляшівський вирішує працювати для України [2, С. 95]. Восени 1892 р. М. Біляшівський здійснює переїзд до Москви, де став слухачем природничого факультету Московського університету та працював у Архіві міністерства юстиції. Під час проживання в Москві долучився до участі в археологічному товаристві та товаристві «Природознавства, антропології та етнографії». Взимку 1893 р. відбулося його знайомство з фольклористом та етнографом, дослідником чумацьких пісень, старшим братом Панаса Мирного Іваном Рудченком (1845-1905) від якого отримав пораду очолити посаду завідуючого архівом колишнього фінансового управління Царства Польського при Варшавській казенній палаті [2, С. 95].

У 1893 р. М. Біляшівським здійснено записи народних розповідей про Тараса Шевченка в селі Пекарі, розміщене біля Канева. Це село не випадково він обрав для здійснення етнографічних досліджень народної пам'яті про поета, тому що це село Т. Шевченко відвідав незадовго до смерті. Багато селян власними очима бачили Т. Шевченка, розмовляли з ним, тому те, наскільки збереглися реальні біографічні відомості про Т. Шевченка та наскільки вони обросли легендами, викликали особливий інтерес М. Біляшівського.

Дослідник не встиг записати багато свідчень про Т. Шевченка, хоч, за його спостереженнями, кожен селянин міг розповісти про Шевченка [2, С. 96].

У розповідях очевидців складно віднайти маловідомі факти з біографії Т. Шевченка, однак дослідників вони цікавили в першу чергу тим, які відносини мав поет з простим народом, який він прославив у свої творчості. Увагу М. Біляшівського привернуло те, що Шевченко-поет чи Шевченко- художник мало цікавив селян, яким куди цікавіше було бачити поета як просту людину.[2, С. 96]. М. Біляшівський збирає усні свідчення про поета, які стали основою для з'ясування народних уявлень про біографію поета, його особисті риси характеру та планував ще одну експедицію на Черкащину.

Переїхавши до Варшави, дослідник працював у місцевих бібліотеках та архівах, де і займався дослідженнями матеріалів з історії України. У цей час М. Біляшівський тісно товаришував з родиною Ф. Штейнгеля. Спільно з ним працював над розробкою музею Волинської губернії та був його фактичним директором. Вченим організовано експедиції з дослідження Волині, спільно з членами експедиції подорожував селами Волині, де ним було здійснено археологічні розкопки, зібрано етнографічний матеріал та фотографував пам'ятки історії і культури. Працюючи у Варшаві М. Біляшівський час від часу приїздить до Києва [10].

У 1894 р. М. Біляшівський остаточно переїхав до Києва, де працював на посаді бібліотекаря в Київському політехнічному інституті та займається створенням українського національного музею в Києві, який би був, за висловом П. Курінного, «базою української науки та кузнею національної свідомості» [2, С. 97]. При створенні музею були труднощі: царські заборони та відсутність матеріальних засобів.

Київський художньо-промисловий і науковий музей імператора Миколи Олександровича було збудовано і урочисто відкрито 30 грудня 1904 р. Ще 1899 р. графиня П. Уварова у своєму листі до голови Товариства старожитностей і мистецтв Б. Ханенка рекомендувала М. Біляшівського на посаду директора музею: «Думаю про музей і, надто цікавлячись його майбутнім поступом і улаштуванням, мені спадає на думку рекомендувати вам у директори музею Миколу Федотовича Біляшівського ...людину молоду, активну, тямущу.. .На мою думку, він би вам згодився...» [3, С. 189]. 19 лютого 1902 р. Правління обрало Миколу Федотовича директором музею До 1923 р. незмінним керівником музею був М. Біляшівський. Очоливши музей, М. Біляшівський консолідує навколо себе однодумців, подвижників музейної справи та розробив програму діяльності музею. На посаді директора М. Біляшівський не сидів у кабінеті, самостійно виїздив у відрядження, привозячи з подорожей цінні експонати. Він підтримував тісні зв'язки з колекціонерами, та вів з ними широке листування, листувався із колегами інших музеїв, самостійно проводив екскурсії та став одним із перших фахівців- експертів збереження історичних та архітектурних пам'яток [3].

Значним є внесок М. Біляшівського в розвиток етнографії та музеєзнавства. Перебуваючи на посаді директора Київського музею, у 1914 р., згідно звіту щодо витрат субсидій Київського губернського земства він писав про поїздки губернією з метою розшуку та придбання зразків народної художньої творчості. Експедиціями були охоплені декілька повітів: у Канівський і Черкаський їздив сам директор, у Київський, Васильківський, Сквирський і Таращанський - хранитель музею Д. Щербаківський, у Липовецький, Уманський, Радомисльський, Чигиринський - інші працівники музею та спеціально запрошені особи. У результаті було придбано 1 212 предметів, які за часом їх створення розподілилися на 2 групи: ті, що були створені у XVII-XVIII ст., та ті, що датувалися початком ХІХ ст. До першої групи (238 одиниць) увійшли предмети церковного вжитку, у т. ч. зразки шиття золотом, вироби зі срібла, а також фрагменти, вкриті кольоровою глазур'ю, зразок старовинної різьби по кістці. До другої, більшої групи увійшли 974 предмети народних виробів, що майже вийшли з ужитку або замінялися фабричними виробами. Незважаючи на труднощі, які були пов'язані з початком Першої світової війни, все заплановане на 1914 р. було виконано. Як директор Київського художньо-промислового і наукового музею імені государя імператора Миколи Олександровича М. Біляшівський опікувався долею знайдених скарбів. Збереглося його листування з канцелярією Київського губернатора з приводу передання знайденого селянином А. Плужником у містечку Жаботин Черкаського повіту навесні 1916 р. скарбу з 7 срібних і 96 мідних монет часів Петра І до Імператорської Археологічної Комісії та отримання ним належної за законом винагороди [9, С. 175].

З поміж інших, в музеї створюється етнографічний відділ, який на початок 1916 р. нараховував 27 700 експонатів. Для поповнення фондів ним здійснено систематичні експедиції, під час яких було зібрано та куплено різноманітні предмети. [3, С. 190].

У 1906 р. він проводить в Києві велику виставку українського народного мистецтва та кустарної промисловості під назвою «Київська кустарна виставка», яка дала поштовх до створення мистецьких промислових шкіл та майстерень. На цій виставці вперше було представлено народне мистецтво майже всієї української етнічної території [2, С. 97]. У 1913 р. в Умані засновується Уманське відділення Київського товариства охорони пам'яток старовини і мистецтва із метою збору та пошуку історичної інформації про Уманщину, проведення археологічних та фольклорно-етнографічних досліджень краю, збереження пам'яток старовини. М. Біляшівський мав дружні взаємини з чл енами цього товариства та надавав посильну допомогу, бодай порадами, з організації в Умані пам'яткоохоронної і музейної справи [10, С. 97-98].

Микола Федотович не обмежувався інтересами лише свого музею. Він дбав про розвиток музейної справи в Україні в цілому: часто виїжджав до інших музеїв, куди його запрошували для надання консультацій; листувався з музеями багатьох міст: Москви, Петербурга, Харкова, Херсона,

Катеринослава; брав безпосередню участь в організації Полтавського природничо-історичного музею і Чернігівського музею українських старожитностей ім. В. Тарновського, надавав вагому допомогу в комплектуванні збірок етнографічними пам'ятками Музею старожитностей при Науковому товаристві імені Тараса Шевченка у Львові тощо. Проблеми, з якими стикалися провінційні музеї, були добре відомі Миколі Федотовичу. Він, аналізуючи стан музейництва загалом, спробував визначити роль цих музеїв, про що свідчать неодноразові виступи вченого на попередньому з'їзді музейників у Москві 1912 p., а також робота у підготовчому комітеті з облаштування І Всеросійського з'їзду музейних діячів [5, С.29].

Після початку Першої світової війни М. Біляшівський разом з Д. Щербаківським були мобілізовані до діючої армії. Але завдяки клопотанню Російської академії наук, їх служба було своєрідною. Науковці були призначені уповноваженими академії і мали займатися питанням охорони пам'яток культури Галичини (9, С. 119-120). Також у цей час, він, будучи членом Комітету Всеросійського союзу міст Південно-Західного фронту, брав активну участь у порятунку пам'яток народного мистецтва Галичини, Волинської, Подільської та Київської губерній [10].

Під час Української революції М. Біляшівський був членом Центральної Ради, комісаром з охорони пам'яток старовини та мистецтва Української Народної Республіки. З вересня 1917 року очолював відділ художньої промисловості Генерального секретаріату. Будучи членом урядових комісій ним було докладено багато зусиль для збереження київських соборів та церков. У квітні 1918 року Радою професорів Академії мистецтв обирається почесним академіком. У 1919 році стає академіком Української академії наук. М. Біляшівський брав активну участь у роботі УАН-ВУАН як член Комітету з охорони пам'яток історії та голова Археологічного комітету [4]. У 1918-1919 роках його обирають почесним академіком Академії мистецтв та Української академії наук. Він став автором проєкту першого закону України про охорону пам'яток історії, культури і мистецтва. М. Біляшівський посприяв, щоб у Картинній галереї було відкрито відділення західного та східного мистецтв [12].

На зібранні Академії 31 травня 1919 р., яке було проведене на квартирі М. Петрова, М. Біляшівського обрано академіком. У списку співробітників

Академії наук із зазначенням посади, адреси, членів родини та утриманців, складеному 7 серпня 1920 р., зазначено про академіка Біляшівського Миколу. Адресою проживання його зазначена вулиця Олександрівська, 29. Члени родини не вказані. Під час роботи в Академії, М. Біляшівський входив до складу різноманітних комісій, серед яких, за випискою з протоколу № 21 засідання Управи ВУАН від 4 квітня 1923 р., - Комісія технічних словників з обсягу мистецтв і Комісія реєстрації пам'яток старовини й мистецтва, засновані Секцією мистецтв. У відомості про штатний склад співробітників ВУАН станом на 1 червня 1924 р. вказано, що на той час М. Біляшівський разом із М. Грушевським входив до складу історико-філологічного відділу Академії, займався вивченням та дослідженням археології України. У вимогових відомостях по Українській Академії наук за квітень-вересень 1924 р. зазначені його категорія (розряд), коефіцієнт тарифної ставки за основну посаду та тарифна ставка, яка поступово збільшувалася, а також час вступу до ВУАН - 31 травня 1919 р. На вимогу анкети «перелічити», де ще працює, який характер цієї праці і скільки часу їй віддає, Микола Федотович вказав 1 -й державний музей, посада - заступник директора, витрати часу - 4 години на день [9, С. 176-177].

10 липня 1920 р., згідно з розпорядженням Голови Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва та старовини, М. Біляшівському під його одноособовий нагляд і відповідальність був доручений 1-й Державний Музей. У списку співробітників Музею, від 7 листопада 1921 р. для перереєстрації у профспілці, зазначалося 7 осіб. Під № 1 був зазначений М. Біляшевський, який обіймав посаду вченого хранителя. Щодо спектру його функцій, то він був обширним: від кадрових питань до господарських. Достатньо зазначити, що вчений особисто отримував кошти на виплату заробітної плати працівникам музею. Грошей в державі тоді не вистачало, вони швидко знецінювалися і виплачували їх частинами. Згідно з рахунками підвідділу мистецтв Відділу народної освіти Київського губернського виконавчого комітету Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, із середини січня до кінця лютого1920 р. М. Біляшівський 5 разів розписався за отримання грошей на загальну суму у декілька десятків тисяч карбованців, а це була не тільки відповідальність, але й, як на той час, неабияка небезпека. Паралельно вирішувалися організаційні та адміністративні питання. Інтерес представляє пропозиція М. Біляшівського про підвищення плати за відвідування музею з 1 січня 1922 р. до 3 тис. карбованців, а з учнів та червоноармійців - до 2 тис., направлена до Губернського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (Губкопмісу) і підтримана його головою. У ті буремні роки працювати доводилося у складних та важких умовах, оскільки всього катастрофічно не вистачало. Аргументуючи свою заявку, щоб

забезпечити музей керосином, М. Біляшівський у листопаді 1920 р. писав, що заняття у музеї відбувалися і ввечері, і вдень у складах, які не освітлювалися. У службовій записці до завідувача Губнарпросвіти Київщини від 6 серпня 1921 р. М. Біляшівський називав стан 1-го Державного музею катастрофічним. Зміна установ, яким підпорядковувався музей, приводила до дезорганізації роботи, невчасної виплати заробітної плати, недофінансування музею. Як результат - дах, що протікає, вогкість, занепад будинку, псування колекцій. Для розбирання привезених із Москви 10 тис. колекційних речей, евакуйованих туди у 1915 р., музей позичив 500 тис. карбованців, всього ж на ці роботи необхідно було 800 тис. М. Біляшівський вимагав видати цю суму терміново. Один із шляхів поліпшення ситуації він бачив у переданні музею у відання Академії Наук, таким чином завчасно надавши свою відповідь на дискусію, що розгорнеться серед музейників у середині1920-х років щодо підпорядкування музеїв або політосвітньому, або науковому відділам наркомату освіти [9, С. 177-178].

Основним завданням музею, звичайно, залишалися збереження і поповнення музейного фонду. Із цією метою співробітники музею відправлялися у службові відрядження, які інколи перевищували терміни. Так, 18 жовтня1920 р. на адресу М. Біляшівського на Княжій Горі у Каневі «полетіла» телеграма голови Губкопмісу Ю. Михайлова з вимогою терміново повернутися, щоб приступити до роботи в музеї. Зберігся акт приймання- передавання музейних речей, переданих колишнім військово-історичним музеєм до Першого Державного музею, здійснений згідно з постановою Комітету охорони пам'яток старовини і мистецтва від 8 травня 1920 р. і підписаний, з одного боку, секретарем комітету І. Моргілевським, а з другого - вченим хранителем музею М. Біляшівським. Загалом було передано 158 експонатів (40 найменувань). Серед них: наконечники списів різних епох, скіфські кинджали та мечі, палаш, шаблі, фрагменти гармат і рушниць, прапори, гравюри, літографії тощо. Знову, як і раніше, М. Біляшівський опікувався долею знайдених скарбів: про це свідчить його заява на засіданні Комісії з розподілу речей Музейного фонду Губкопмісу 3 серпня 1921 р. щодо видачі ікон для обміну на скарб монет XIII-XIV ст. Одночасно М. Біляшівський був задіяний у пам'яткоохоронній справі. У 1919 р. він виконував обов'язки завідувача музейного відділу Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (Вукопмісу). На цій посаді йому доводилося підписувати акти про взяття на облік предметів старовини і мистецтва, які були власністю приватних осіб, описи цього майна та охоронні листи на нього [9 ,С. 178-179].

Суть цієї практики полягала у тому, що радянська держава, яка проголосила всі культурні цінності національним надбанням і розпочала політику націоналізації, тобто власністю народу, проводила виявлення й оцінку творів мистецтва, а потім, згідно з актами та описами, найбільш цінні з них ніби передавала на збереження реальним власникам. Попри неоднозначність цих дій, пов'язаних із порушенням права приватної власності, на той непростий момент це давало певні позитивні результати, оскільки охоронні листи забороняли будь-яким організаціям і приватним особам привласнювати, точніше, розграбовувати, твори мистецтва з приватних колекцій без дозволу Вукопмісу, а самим власникам колекцій продавати їх або вивозити за кордон. Таким чином, ці дії об'єктивно слугували запобіганню знищення, розкрадання і розбазарювання творів мистецтва. Бувало, що аби врятувати своє майно від вандалізму, власники цінних речей самі зверталися з проханням їх опису. На жаль, одначе, як показує історія, від вандалізму з боку самої держави охоронні листи Вукопмісу твори мистецтва не вберегли [9, С. 179].

Як спеціаліста з охорони пам'яток і члена Київського Губкопмісу у грудні 1920 р. М. Біляшівського було відправлено у відрядження до Канева з метою створення місцевого комітету з охорони пам'яток мистецтва і старовини. У цей час він приймає участь у створенні заповідника імені Т. Шевченка в Каневі. На цій посаді йому доводилося брати участь у роботі численних комісій. На спільному засіданні Ради вчених спеціалістів і президії Губкопмісу у лютому 1921 р. разом із Д. Щербаківським він був обраний представником на етнографічний з'їзд. Обидва увійшли до складу Комісії зі створення статуту Товариства друзів Старого Києва у жовтні 1923 р. Тоді ж їм було доручено підготовку доповіді щодо текстів меморіальних дощок на будинках, де жили видатні українські діячі: Т. Шевченко, М. Лисенко, М. Драгоманов та ін. У грудні 1920 р. М. Біляшівський був затверджений завідувачем археологічної секції Губкопмісу. Збереглися відомість секції на 1921 р. і пояснювальна записка до неї, написана рукою М. Біляшівського. Загальний кошторис робіт по археологічній секції склав 29 500 000 крб. Серед основних напрямів роботи - інвентаризація археологічних пам'яток Київської губернії по музеях і приватних колекціях, складання археологічної карти губернії, дослідження дюнних відкладень, придбання речей і колекцій, складання та видання керівництва для продовження археологічних досліджень, популяризація (зразкові розкопки, екскурсії для оглядин, звіти, відозви). Намічалося також провести розкопки пам'яток палеолітичної доби у Києві та біля села Селище на Канівщині, печер на берегах Дніпра, слов'янських могильників біля с. Петрівці, на що планувалося витратити 10 млн. карбованців із загального кошторису [9 С. 179-180].

Незважаючи на проблеми зі здоров'ям, М. Біляшівський продовжував активно працювати на ниві музейної справи, збереженні пам'яток культури.

23 серпня 1920 р. учений знову звернувся до правління спілки: у зв'язку із «кепським станом» здоров'я («нервова хвороба, знесилення») попросив перевести його на посаду «консультанта в справах художньої промисловості та дрібного ремісництва («кустарній»)». Прохання було виконано: з 1 вересня 1920 р. він став консультантом зазначеного відділу «з платнею за окремі доручення» [9, С. 181].

У 1923 р. на посаду директора Київського музею замість М. Біляшівського було призначено партійного діяча А. Винницького. Під керівництвом якого розпочався занепад справи життя М. Біляшівського: картини українських майстрів були передані до російської картинної галереї, археологічний відділ перенесено до Музею суспільних формацій на території Києво-Печерської Лаври. За розпорядженням радянської влади зі збірок народного мистецтва були понищеними фото та негативи церков, ікон, речей церковного вжитку, килими передалися для осель партійного керівництва, зразки національного одягу віддано акторам. Найращі антикварні речі вилучалися зі збірок музею для продажу за кордон, щоб здобути валюту. Після вимушеного відсторонення від музейних справ М. Біляшівський присвячує археологічній діяльності. У 1925 р. ним спільно з П. Курінним продовжено розпочаті ще у 1904 р. археологічні дослідження трипільського поселення в селі Борисівки Іллінецького району на Вінничині. Під час експедиції знайдені артефакти, які дали змогу дослідникам ідентифікувати поселення як особливий тип трипільської культури [2, С. 98]. Його самопожертва та відданість українській історії вражає. За три години до смерті дослідник працював над статтею про Трипільську культуру, 26 квітня 1926 року серце видатного етнографа зупинилося назавжди. Похов али Миколу Федотовича у Канівському природному заповіднику. На його честь названа вулиця в Києві [12].

Висновки

Таким чином, академік Микола Біляшівський зробив значний внесок в розвиток української археології, етнографії та музейної справи. Наукову діяльність академік розпочав під час навчання в Київському університеті Святого Володимира на юридичному факультетів і відвідував лекції історико-філософського факультету, слухаючи лекції В. Антоновича, які склали на студента глибоке враження та сприяли ще захопленню археологією. У 1887 р. М. Біляшівський займається археологічними розкопками на Сквирщині, а вже у 1888 р. працює в журналі «Київська старовина». Проаналізовано діяльність на території Черкащини, де він народився, вчений записував спогади та свідчення селян села Пекарі про Тараса Шевченка. Працюючи на посаді директора Київського художньо- промислового і наукового музею імператора Миколи Олександровича, М. Біляшівський об'єднав навколо себе однодумців, справжніх ентузіастів музейної справи, розробив програму діяльності музею. У 1920-х роках

М. Біляшівський був членом Центральної Ради, комісаром з охорони пам'яток старовини та мистецтва Української Народної Республіки, очолював відділ художньої промисловості Генерального секретаріату. У складі урядових комісій ним докладено багато зусиль для збереження київських соборів та церков. На території Черкащини М. Біляшівський приймає активну участь у створенні заповідника імені Т. Шевченка в Каневі у 1920-х роках, що говорить про його роль у краєзнавчому русі на території Черкащини, уродженцем якої він був.

Література:

1. Бахмат К., 1967. 100 років з дня народження відомого археолога та етнографа М.Ф. Біляшівського. Український історичний журнал. Київ, № 10., с. 112-113.

2. Опацький І., 2020. Етнографічні дослідження Миколи Біляшівського на Черкащині. Уманська старовина, Умань, № 7, с. 93-9.

3. Примак А., 2008. Етнографічні студії М. Ф. Біляшівського. Музейний збірник: збірник. наукових праць, Київ, ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, с. 188-194.

4. Дідух, 2005. Академік М.Ф.Біляшівський у науковому, культурному та громадському житті України (кінець XIX - перша чверть XX ст.): автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01. К., 2005. 17 с.

5. Дідух Л., 2006. Микола Біляшівський і розвиток місцевих музеїв в Україні (кінець XIX-початок XX ст.^ Наукові записки НаУКМА: історичні науки, №. 52, с. 26-32.

6. Затилюк Я., 2019. Пам'яті М. Біляшівського» - рукописний спомин з архіву Всеукраїнської академії наук та друковані некрологи 1926 року. Науковий вісник Національного музею історії України, Київ №5, с. 94-101.

7. Затилюк Я., Осташевська Ю., 2019. Академік Микола Федотович Біляшівський та його персональний життєпис: публікація джерела і перспективи дослідження. Науковий вісник Національного музею історії України, Київ, № 4, с. 390-410.

8. Ковалевська О., 2008. Діяльність Миколи Біляшівського в роки Першої світової війни. Український історичний журнал, Київ, № 2, с. 119-128.

9. Коваленко Р., 2022. Між рядків анкети Миколи Біляшівського: спроба документальної реконструкції. Архіви України, Київ, №3, с. 167-186.

10. Гарбар Л. Біляшівський Микола Федотович (1867-1926): до 150-річчя з дня народження. [Online]. Доступно: http://www.nbuv.gov.ua/node/3777 (дата візиту 1.04.2023).

11. Біляшівський Микола Федотович. Комунальний заклад Обласна універсальна наукова бібліотека імені Тараса Шевченка Черкаської обласної ради. [Online]. Доступно: http://izmail.maup.com.ua/biblioteka/akademichna-dobrochesnist2/dstu-8302-2015/prikladi-oformlennya- bibliografichnih-posilan-dstu-8302-2015 (дата візиту 3.04.2023).

12. Тишкевич М. Микола Біляшвський - відданий син Украши^О^^]. Доступно: https://uain.press/blogs/1099526-1099526 (дата візиту 1.04.2023).

References:

1. Bakhmat K., 1967. 100 rokiv z dnia narodzhennia vidomoho arkheoloha ta etnohrafa M.F. Biliashivskoho. [100 years since the birth of the famous archaeologist and ethnographer M.F. Bilyashivsky]. Ukrainian historical journal. Kyiv, № 10, s. 12-113. (in Ukrainian).

2. Opatskyi I., 2020. Etnohrafichni doslidzhennia Mykoly Biliashivskoho na Cherkashchyni. [Ethnographic researches of Mykola Bilyashivskogo are on Cherkaschina], Uman antiquity, Uman № 7, s. 93-99. (in Ukrainian).

3. Prymak A., 2008. Etnohrafichni studii M. F. Biliashivskoho. [Ethnographic studios M. F. Bilyashivskogo], Museum collection: collection. scientific labours, Kyiv, IMFE the name of M.T. Ril'skogo of NAN of Ukraine, s. 188-194. (in Ukrainian).

4. Didukh L., 2006. Mykola Biliashivskyi i rozvytok mistsevykh muzeiv v Ukraini (kinets XlX-pochatok XX st.) [Mykola Bilyashivskiy and development of local museums in Ukraine (an end xix-beginning of the XX item)], the Scientific messages of NAUKMA: historical sciences, № 52, s. 26-32. (in Ukrainian).

5. Didukh, 2005. Akademik M.F.Biliashivskyi u naukovomu, kulturnomu ta hromadskomu zhytti Ukrainy (kinets XIX - persha chvert XX st.) [M.F.Bilyashivsky in the scientific, cultural and public life of Ukraine (late XIX - first quarter of XX century).] PhD in History: 07.00.01. К., 2005. s. 17. (in Ukrainian).

6. Zatyliuk Ya., 2019. Pam'iati M. Biliashivskoho» - rukopysnyi spomyn z arkhivu Vseukrainskoi akademii nauk ta drukovani nekrolohy 1926 roku. [In Memory of M. Bilyashivsky" - a handwritten memoir from the archives of the Ukrainian Academy of Sciences and printed obituaries of 1926] Scientific Bulletin of the National Museum of History of Ukraine, Kyiv, №5, s. 94-101. (in Ukrainian).

7. Zatyliuk Ya., Ostashevska Yu., 2019. Akademik Mykola Fedotovych Biliashivskyi ta yoho personalnyi zhyttiepys: publikatsiia dzherela i perspektyvy doslidzhennia. [Academician Mykola Fedotovich Bilyashivskiy and him the personal biography: publication of source and research prospect], Scientific announcer of the National museum of history of Ukraine, Kyiv № 4, s. 390-410. (in Ukrainian).

8. Kovalevska O.O., 2008. Diialnist Mykoly Biliashivskoho v roky Pershoi svitovoi viiny. [Activity of Mykola Bilyashivskogo is in the years of First world war], Ukrainian historical magazine, Kyiv № 2, s. 119-128. (in Ukrainian).

9. Kovalenko R., 2022. Mizh riadkiv ankety Mykoly Biliashivskoho: sproba dokumentalnoi rekonstruktsii. [Between the lines of questionnaire of Mykola Bilyashivskogo: attempt of documentary reconstruction], Archives of Ukraine, Kyiv, № 3, s. 167-186. (in Ukrainian).

10. Harbar L. Biliashivskyi Mykola Fedotovych (1867-1926): do 150-richchia z dnia narodzhennia. [Bilyashivskiy Mykola Fedotovich (1867-1926): to 150-richchya from the day of birth], URL: http://www.nbuv.gov.ua/node/3777 (1.04.2023) (in Ukrainian).

11. Biliashivskyi Mykola Fedotovych. [Biliashivskyi Mykola Fedotovych],. URL: http://izmail.maup.com.ua/biblioteka/akademichna-dobrochesnist2/dstu-8302-2015/prikladi- oformlennya-bibliografichnih-posilan-dstu-8302-2015 (3.04.2023). (in Ukrainian).

12. Tyshkevych M. Mykola Biliashvskyi - viddanyi syn Ukrainy. [Mykola Bilyashvskiy is the given son of Ukraine], URL: https://uain.press/blogs/1099526-1099526 (1.04.2023). (in Ukrainian).

Размещено на Allbest.ru