Спорт у міжвоєнній Латвії (1918-1940): огляд латвійської історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Спорт у міжвоєнній Латвії (1918-1940): огляд латвійської історіографії

Артем Петрик

SPORT IN INTERWAR LATVIA (1918-1940): A REVIEW OF LATVIAN HISTORIOGRAPHY

Artem Petryk

The revolution in the Russian Empire and the defeat of Germany in the First World War opened a window of opportunity for the people of Latvia. For the first time in its history, the country was able to appear on the political map of the world. However, this became possible only through the armed liberation struggle (1918-1920). Victory in the War of Independence, like that of neighboring Lithuania and Estonia, marked an era of independence that lasted until the Soviet occupation in 1940. In cultural and social aspects, these more than two decades of freedom became a real national renaissance. The revival was understood as a multifaceted process affecting all spheres of Latvian life, with culture, education, and science as a priority. Sport was not an exception in it either, on the contrary, it was an important element of the general mosaic. He played a great consolidating, upbringing and ideological role in the life of Latvia. This is characteristic of both periods of the interwar history of the Latvian state - «democratic» or «parliamentary» (1920-1934) and especially «authoritarian» during the «May 15 Latvia» or «Ulmanis era» (1934-1940). The article presents the first attempt in Ukrainian historical science to analyze the achievements of Latvian historiography on this issue. Attention is paid to studies created at different historical stages, by representatives of different scientific and ideological conjunctures. This publication claims the role of a structural segment of a further comprehensive study of the history of interwar Latvia, with an emphasis on various spheres of the country's political, military and cultural life in that era. At the same time, such research is embedded in the general architecture of more global historical Baltic studies in Ukraine.

Key words: Latvia, interwar era, First Republic, democratic period, Ulmanis era, history of sport, historiography.

Спорт у міжвоєнній Латвії (1918-1940): огляд латвійської історіографії

Революція у Російській імперії та поразка Німеччини у Першій світовій війні відкрили для народу Латвії вікно можливостей. Країна вперше у своїй історії змогла відбутися на політичній мапі світу. Однак, це стало можливим лише шляхом збройної визвольної боротьби (1918-1920). Перемога у Війні за незалежність, як і у сусідніх Литви та Естонії, знаменувала епоху незалежності, яка тривала до радянської окупації у 1940 р. В культурному та суспільному аспектах ці більш ніж два десятиліття свободи стали справжнім національним ренесансом. Відродження розумілося як багатоскладовий процес, що торкається усіх сфер життя латишів, з пріоритетом культури, освіти, науки. Спорт у ньому також не став виключенням, навпаки, являв собою важливий елемент загальної мозаїки. Він відігравав велику консолідуючу, виховну та ідеологічну роль в житті Латвії. Характерно це для обох періодів міжвоєнної історії Латвійської держави - «демократичного» або «парламентського» (1920-1934 рр.) і особливо «авторитарного» за часів «Латвії 15 травня» або «доби Улманіса» (1934-1940 рр.).

В статті здійснено першу в українській історичній науці спробу проведення аналізу доробку латвійської історіографії з даної проблематики. Приділено увагу дослідженням створеним на різних історичних етапах, представниками різної наукової та ідеологічної кон'юнктури. Дана публікація претендує на роль структурного сегменту подальшого комплексного дослідження історії міжвоєнної Латвії, з акцентом на різних сферах політичного, військового та культурного життя країни у ту епохи. Водночас, таке дослідження вмонтоване в загальну архітектуру більш глобальних історичних балтійських студій в Україні.

Ключові слова: Латвія, міжвоєнна доба, Перша Республіка, демократичний період, епоха Улманіса, історія спорту, історіографія.

Революційні події 1917-1918 рр. пробудили до життя національні державні проекти у країнах, що перебували під владою зниклої імперії Романових. Латвія не стала виключенням. Втім, державотворчі процеси у центральній Балтії, на практиці, почалися пізніше, ніж, скажімо, в Україні, адже вся територія Латвії, в ході бойових дій Першої світової війни, опинилася під німецьким контролем (Блейере и др. 2005, с.113). Лише поразка Германської імперії та її союзників створила умови для великих геополітичних перемін і надала можливість розпочати творення Латвійської держави (Bleiere un citi aut. 2005, lpp.110). 18 листопада 1918 р. Народна Рада Латвії урочисто прийняла історичний Акт проголошення незалежності країни (B6rzins 1988, lpp. 63-65). Однак, шлях від омріяного до реального пролягав через кровопролитну визвольну боротьбу. Протягом 1918-1920 років молодій Латвійській Республіці вдалося перемогти у війні за свободу і відстояти своє право на життя й місце на політичній мапі світу. Хоча ця перемога дісталася великою ціною. Армія безповоротно втратила близька 3 тис. воїнів (Екаб- сонс 2019, с. 497). Десятки тисяч цивільних громадян загинули внаслідок бойових дій, епідемій та терору (Jekabsons 2022, р. 63). Попри понесені жертви народ Латвії отримав більш ніж два десятиліття незалежності, перервані радянською окупацією в 1940 р. Даний період традиційно називають Першою Республікою, Міжвоєнною Латвією, Першою Латвійською Республікою, «Першою Незалежністю». Ці позначення будуть нами використовуватися у статті..

Вихорі Першої світової війни та визвольних змагань відновили рух тектонічних плит латиського національного відродження. У історіографічній традиції його називають «Друга Атмода» - буквально «Друге Пробудження». («Першою Атмодою» нарекли процес національно-культурного відродження ІІ пол. ХІХ ст. очолений рухом молодолатишів, що боролися за ідею латиської нації, як етнічної одиниці та стояли на принципах масового просвітництва і відродження традицій (Блейере, и др. 2005, с. 31). Автором цього терміну вважають відомого латвійського публіциста та історика Ернестса Бланкса. Він виклав концепт «латиського ренесансу» у 1921 р. в своїй знаковій книзі «Латиський національний рух» (Blanks 1921) Тут і далі - наш переклад найменувань робіт з оригіналу (А. П.). (Наразі дослідники виділяють ще і третій етап латиського відродження - «Третю Атмоду», що розпочалася на фініші радянського періоду, в ІІ пол. 1980-х рр. її апогеєм стало відновлення Латвійської держави у 1991 р. (Ziemins 1998). Відродження розумілося як багатоскладовий процес, що торкається усіх сфер життя латишів, з пріоритетом культури, освіти, науки. Спорт у ньому також не став виключенням, навпаки, являв собою важливий елемент загальної мозаїки, відігравав велику консолідуючу, виховну та ідеологічну роль в житті латвійського суспільства. Характерно це для обох періодів міжвоєнної історії - «демократичного» або «парламентського» (1920-1934 рр.) і особливо «авторитарного» за часів «Латвії 15 травня» або «доби Улманіса» (1934-1940 рр.) Наступив в результаті державного перевороту 15 травня 1934 р. з встановленням особистої диктатури Карліса Улманіса.. Коли влада офіційно оголосила, що спорт не може бути просто приватною справою громадян, натомість, має виключне державне значення культивування «майбутніх захисників незалежності» і «формування та підтримки живої сили народу» (Zelenkovs 2020). міжвоєнний латвія спорт

Зазначимо, що початки спортивних змагань у Латвії були покладені ще у другій половині ХІХ ст. В 1868 р. відбулося публічне гімнастичне свято. Протягом наступних десятиліть проходили пілотні першості з греблі (1874 р.), змагання з вітрильного спорту (1879 р.), велоспорту (1889 р.). З початком ХХ ст. проведення спортивних змагань відбувалося на регулярній основі. У 1904 р. пройшов латвійський біговий марафон, у тому ж році стартували перші змагання з лижного спорту, за два роки - першість з фігурного катання. Важливою подією явилася ІІ Всеросійська олімпіада яку приймала Рига влітку 1914 р. Зібралося більше тисячі спортсменів з десятків міст імперії. Наступний подібний форум Латвія побачила тільки за шість років, вже за часів незалежності. Тоді, в 1920 р., у Ризі відбулося Вселатвійське свято спорту. Змагання проводилися у десяти видах Футбол, греко-римська боротьба, бокс, вітрильний спорт, верхова їзда, важка атлетика, велоспорт, легка атлетика, стрільба, гімнастика. Плавання також мало бути у програмі, але змагання з цього виду відмінили через погану погоду, адже вони мали відбутися на відкритій воді.. В подальшому подібні форуми повторювалися. Латвія неодноразово ставала центром проведення регіональних балтійських першостей і навіть чемпіонатів Європи, з таких видів як баскетбол, парусний спорт та ін. (Paulina 2023).

За міжвоєнної доби завершилося організаційне оформлення латвійського спорту. Виникли численні асоціації різних видів та дисциплін. Масово зароджуються нові гуртки та клуби. У 1926 р. країна приєднується до світового олімпійського руху, утворюється національний олімпійський комітет. Також виникає консолідована Асоціація латвійських спортивних організацій, яка у 1936 р. замінюється на державний Латвійський комітет фізичної культури та спорту. За два роки до цього, в 1934 р., в рамках прийнятого Закону «Про освіту» закріплюється офіційна лінія держави на всебічне сприяння спортивному вихованню і фізичній підготовці населення. Власне, для реалізації спортивної політики у вищеназваному Комітеті фізкультури та спорту утворили окрему структуру - Кабінет контролю (Gravitis 2022).

Активна підтримка державою спортивної сфери, помножена на ентузіазм активістів, дала суттєві результати. Вся країна була вкрита мережею спортивних осередків та регулярно відбувалися відповідні івенти. Значно зросла майстерність латвійських атлетів, які демонстрували високі результати на континентальних, світових та олімпійських аренах.

В нашій роботі ми ставимо за мету провести огляд доробку латвійської історіографії з проблематики історії спорту у міжвоєнній Латвійській Республіці. Дана стаття буде першою подібною спробою в українській історичній балтистиці. Зазначимо, що наразі вітчизняні дослідження міжвоєнної історії країн Балтії поки не можуть похвалитися значною результативністю. Деякі лакуни лише частково закриті напрацюваннями у форматі статей. Здебільшого такі публікації дотичні до історії Литви. Крім того за останні декілька років світ побачила одна синтетична наукова праця (Петрик 2020), декілька книг науково-популярного характеру. Серед них історична розвідка, що торкалася питань українсько-литовських відносин (Кучерук 2019) та робота в якій значну увагу приділено конфліктам у південній Балтії, в процесі творення молодих держав на постімперському просторі (Гоменюк 2018). Втім, і у зазначених працях Латвія практично поза фокусом. Можемо констатувати, що стриманість українських науковців у дослідженнях історії новітньої доби Балтійського регіону, і Латвії зокрема, на чому наголошував більше десяти років тому академік Я. Калакура (зокрема у роботі «Зарубіжний світ як предмет дослідження новітньої української історіографії») (Калакура 2012, с.131), поки, нажаль, залишається незмінною. Ми наразі не ставимо за мету детально зупинятися на причинах. Вони можуть бути викликані як традиційністю уваги українського наукового загалу до інших країн та регіонів, так і обмеженістю доступу до джерел і оригінальної літератури мовами держав Балтії та іншими факторами. В свою чергу, базуючись на принципі осмислення цілісності українського історичного процесу через призму світового контексту (Винар 1995, с.14), робимо спробу акцентування на досліджуваному нами просторовому та хронологічному вимірах.

Дана публікація претендує на роль структурного сегменту подальшого комплексного дослідження історії міжвоєнної Латвії, з акцентом на різних сферах політичного, військового та культурного життя країни. Водночас, таке дослідження вмонтоване в загальну архітектуру більш глобальних історичних балтійських студій в Україні (як одних з перспективних магістральних напрямків відображення зарубіжної історії в сучасній українській історіографії).

До розглянутого у статті масиву досліджень може бути задіяний як хронологічний (вважаємо доречним роботи умовно поділити на дві великі групи: І. Створені до відновлення Латвійської держави у 1991 р. ІІ. Контент опублікований вже за часів незалежності. При цьому у першій групі не зайве підкреслити невеликий доробок міжвоєнної епохи, напрацювання науковців латвійської еміграції та незначний радянський сегмент) так і тематичний (дослідження загального характеру і такі, що концентруються на більш фрагментарних складових) принципи.

Перші поодинокі розвідки з історії спорту та спортивних організацій у Латвії виходять у 1920х рр. До таких можна віднести, наприклад, брошуру Яніса Кустоніса до 5-річчя створення Робочого спортивного союзу - спортивної організації Латвійської соціал-демократичної партії (Kustonis 1926). У наступному десятилітті нерідко виходили ювілейні публікації до річниць заснування спортивних товариств національних меншин, таких як єврейська асоціація «Хакоа» (Meierovics 1934).

Однак, саме перу науковців з кола інтелектуалів латвійської еміграції належать ґрунтовні дослідження з історії спорту міжвоєнної Латвії. Мова йде, в першу чергу, про роботи створені Вілісом Чікою у тандемі з Арнольдсом Шмідтсом. У 1955 р. вони випустили першу книгу зі свого значного доробку. Видання являло собою історичний нарис успіхів латвійських спортсменів, з широким горизонтом - від командних до індивідуальних видів (Сіка & Smits 1955). Наступна книга дуету істориків вийшла за декілька років, у канадському Торонто. У ній подавалася історія латвійського спорту від утворення незалежної Латвії до 1960-х рр. (Сїка & Smits 1961). Участі латвійських атлетів у Олімпійських іграх автори присвятили книгу опубліковану у Нью-Йорку у латиському видавництві «Gramatu Draugs» (Ока & Smits 1963). Хронологічні рамки дослідження визначалися олімпійськими циклами від 1912 р. до 1960 р., з особливим акцентом на міжвоєнних іграх (1924, 1928, 1932, 1936 років). Відомі особистості та знакові події спортивного шляху самостійної Латвії відобразилися у ще одній розвідці дослідників, яку випустили у тому ж видавництві (Ока & Smits 1966).

Найбільш відому свою працю «Історія латвійського спорту» В. Чіка написав також у співавторстві, разом з Гунаром Губіньшем (Сїка & Gubins 1970). їхня робота з'явилася при підтримці «Американсько-латиської асоціації» і стала найбільш солідним дослідженням з проблематики і однією з базисних для створення наукового доробку наступними поколіннями вчених. Хоча заявлені хронологічні рамки дослідження обмежені 1918-1944 рр. книга торкається історії спорту та фізичного виховання у Латвії з давніх часів, включаючи період перебування латвійських земель у складі Російської імперії. При тому автори не минають жодного з видів спорту представлених у міжвоєнній Республіці, приділяють увагу спортивним організаціям, асоціаціям, пресі і спеціалізованій літературі.

Зазначимо, що до інтелектуальної спадщини В.Чіки належать і одноосібні авторські праці. Зокрема у 1975 р., за підтримки «Асоціації латвійських корпорацій», вийшла історія студентського спорту Латвії, яка охоплювала досліджуваний нами період (Ока 1975). У подальшому ця робота увійшла до переліку фундаментальних з історичних студій спорту міжвоєнної Балтії.

У світлі дослідження історії становлення латвійських спортивних організацій великий інтерес викликають, видані у Нью-Йорку, мемуари Яніса Дікманіса, одного з керівників латвійського спорту за часів Першої Республіки (Difanis 1965). На початку ХХ ст. він був активістом популяризації велоспорту у Латвії, діючим спортсменом. Пізніше повністю присвятив себе адміністративній діяльності. Я.Дікманіс 16 років очолював Латвійське спортивне товариство, являвся першим президентом Латвійського олімпійського комітету (1922-1933 рр.). З 1926 р. входив до Міжнародного олімпійського комітету, як єдиний латвійський представник. Після радянського вторгнення перебував у еміграції (Stagis 2012, lpp. 54).

Роботи створені у, окупованій СРСР, Латвії відзначаються заангажованістю і тенденційністю, характерною для радянської ідеологічної моделі. Автори вкрай опосередковано торкаються міжвоєнної епохи, акцентуючи на сучасному їм комуністичному періоді, звеличуючи його у плані функціонування системи масової фізичної культури та високих спортивних досягнень (Kolesnikovs & Rudziss 1956; ^se 1960; ^se 1965; Vilcans 1975).

Якісно новий етап починається з відновленням незалежності країни у 1991 р. З'являється масив нових робіт з історії спорту у Латвії. Змінюються політичні акценти та тональність. Період міжвоєнної Латвії розглядається у позитивній конотації. До перших вісників нової доби можна віднести публікацію «Латвія у олімпійському русі» (Baldunciks & Vaiders 1991), що значною мірою торкалася міжвоєнного періоду. Праця колективу дослідників «Історія латвійського спорту» (Kehris, ^se & Forands 1994) стає найбільш значущою серед робіт загального характеру з часів виходу вищезгаданої книги В.Чіки та Г Губіньша.

Праця Ірени Упеніеце «Фізичне виховання у Латвії» охоплювала період від середини ХІХ ст. до загибелі Республіки у 1940 р. (Upeniece 2000 ). У фокусі І.Упеніеце - теорія і практика фізичного виховання в шкільних закладах міжвоєнної Латвії, дитячих та юнацьких організаціях і розвиток масового молодіжного спорту. До цього конкретна проблематика розроблялася нау- ковицею у рамках роботи над її дисертаційним дослідженням (Upeniece 1995).

«Історія латвійського спорту у екзилі 1945-1995 рр.» (Grundmane 2001) не торкалася безпосередньо міжвоєнного періоду, однак, вона являла собою унікальне дослідження спортивно-громадської активності латвійської політичної еміграції у різних країнах та континентах, після окупації Латвії СРСР. Зазначимо, що укладач та редактор видання, Дзітра Грундмане входила до авторського колективу «Олімпійської історії Латвії» (Apine un citi aut. 2003), можливо найбільш повної на сьогодні праці з історії участі латвійців у олімпійському русі, що приділяла увагу добі Першої Республіки, як одній з чільних.

Успіхи латвійських атлетів на світових та континентальних першостях знайшли відображення у роботах «Перші латиші на вершині світового спорту» (Mezavilks 2005) та «Легенди латвійського спорту» (Terzens 2007).

Чимало біографічного матеріалу стосовно зірок латвійських стадіонів 1920-1930-х рр. містило багатотомне видання «Легенди Латвії». Хоча і не мало суто спортивної орієнтації. Концепт книги полягав у відображенні знакових особистостей в історії країни з різних сфер та епох, від давнини до сьогодення (Raudonis & Visockis 2011-2020).

У 2016 р. стартував великий проект Латвійського олімпійського комітету. Публікація багатотомного англомовного видання «Олімпійська енциклопедія» (Maricevs 2016-2020). Кожна з частин якої присвячена окремим історичним періодам. Епоха міжвоєнної Латвії знайшла відображення у ІІІ томі «Олімпійські ігри 1896-1944» (Maricevs 2017).

Ряд досліджень підготовано до століття започаткування спорту у незалежній Латвії (Apine un citi aut. 2018; Znatnajs, Kreicere, BrOne, Apine 2018). З цього ж ювілейного циклу «Латвійська спортивна гордість 100» (Keisels 2019) у якій, з поміж іншого, розміщений унікальний фактологічний та наочний фото-матеріал з історії здобутків та персоналій латвійського спорту періоду Першої Латвійської Республіки.

Огляд спортивних здобутків країни, від 1918 р., через призму світового контексту, увійшов, як окрема глава, до першого тому видання Латвійської академії наук «Латвія та латиші», що опубліковане трьома мовами у трьох редакціях: латиською (Stradins 2018), англійською (Stradins 2018) та російською (Страдиньш 2019).

Ретроспективу досягнень латвійських спортсменів 1920-1940 рр. знаходимо також у «Латвійському спортивному огляді» (Forands 2020). Книга Ілгварса Форандса, у якості окремої складової, включає історії спортивного менеджменту у Латвії, що доволі нетривіально для подібної літератури, дослідники нечасто наголошують на даному сегменті.

Змогу познайомитися з розвитком олімпійського руху крізь призму досягнень латвійського спорту доби першої незалежності отримує читач праці «Олімпійські медалі для Латвії», виданої до ювілею Латвійського олімпійського комітету (Kreipans 2022). Загалом у книзі зібрані історії 117 латвійських призерів за всі часи та здобутків отриманих під різними прапорами.

По своєму непересічна робота належить доробку Аліди Зігмунде. Вона досліджує постаті перших трьох латвійських олімпійців польського походження, учасників Ігор 1924 -1928 рр. - легкоатлетів Артураса Гедвілло та Станіслава Петкевича, а також футболіста Чеслава Станчика (Zigmunde 2019). Авторка робить це через призму реалій тодішньої Латвії. Працю А.Зігмунде можна вважати важливою складовою архітектури досліджень з історії польської громади Латвії.

Окремо відзначимо роботу Анджілса Ремесса направлену на фіксацію неформальної сторони життя легенд латвійського спорту. Автор проводить своїх читачів за лаштунки змагань та офіціозу міжвоєнної доби (Remess 2021).

Ряд розвідок та книг дають уявлення про спортивну складову міжвоєнного періоду у регіональному вимірі. Як на прикладі Риги (Apine, Azens, Keisels 2015) так і регіонів - Латгалє (Saicane 2016), Тукумського району (Anuska-Gnnsteins 1993) та ін.

Автономну групу становлять роботи, в яких досліджуваний період, відображається через перспективу історії розвитку спорту вищих навчальних закладів країни та участі представників латвійських університетів у міжнародних та національних змаганнях. Латвійський університет (ЛУ) в Ризі завжди мав важливе значення у якості спортивного осередку, своєрідної кузні талантів. Протягом останніх десятиліть світ побачило декілька праць, які дотичні досліджуваному нами періоду. Видання «Спорт у Латвійському університеті» (Ansone 1999) містило багато інформативного матеріалу. У 2004 р. вийшла праця присвячена окремим персоналіям видатних атлетів вихованих у стінах ЛУ (Ansone un citi aut. 2004).

Від ЛУ не відставав ще один столичний виш - Ризький технічний університет. Ще одна книга, вже згадуваної А. Зігмунде, висвітлювала життєвий і професійних шлях випускників закладу - учасників Олімпійських ігор. Хронологія охоплювала відтинок тривалістю у століття, від участі латишів в Олімпіаді 1912 р. до Ігор у Лондоні в 2012 р. Значна частина роботи приділена здобуткам атлетів епохи першої незалежності (Zigmunde 2013). В співпраці А.Зігмунде з Ілзе Гудро виходить монографія «Олімпійці Ризького технічного університету за 110 років: 19122022» (Gudro & Zigmunde 2022). Книга не обмежується хронологічними рубежами зазначеними у назві. Межі значно ширші. Окремі параграфи присвячені розвитку спорту у Ризькому політехнікумі Так називався заклад з 1862 р. по 1896 р. до свого переформатування на Ризький політехнічний інститут. з 1862 р. (Gudro & Zigmunde 2022, lpp. 13-15). Авторки, образно кажучи, крокують далі стін вишу і фокусуються на історії спорту і фізичного виховання у різних навчальних закладах країни в міжвоєнний період та перші десятиліття радянського панування (Gudro & Zigmunde 2022, lpp. 19-21).

У статті, як і зазначалося, ми не обмежимося оглядом праць загального характеру. Приділимо увагу роботам локалізованим історією окремих видів спорту, що містять важливий матеріал, який дотичний до нашого цільового періоду. Формат даної публікації не дозволяє детально зупинитися на всьому доробку чи охопити всі види спорту та їхні окремі дисципліни. Розглянемо найбільш значимі роботи.

Баскетбол являвся у міжвоєнній Латвії одним з топових видів за популярністю та масовістю. Перші серйозні спеціалізовані дослідження з його історії відносяться до 1990-х - 2000-х рр. Тоді створено «Історію латвійського баскетболу» (Keisels 1998) і «Баскетбол по-латиськи» (Keisels & Silins 2005). Авторству Г.Кейселса належить провідна праця з історії національної збірної Латвії (Keisels 2013) у якій прослідковано досягнення латвійських баскетболістів «золотої ери» 1930-х.

Того ж року світ побачило ще одне видання присвячене шляху збірної Латвії до золота на Євро 1935р. Це книга «Команда мрії 1935» (Zveja, Grauba, Ekis 2013). Вона має специфічний гібридний формат. З одного боку, подається візія сценарію до історичної кінокартини 2012 р. «Команда мрії», однак через призму фактичного контексту епохи, з відображенням обставин життя Латвії міжвоєнної доби.

Не можемо не відмітити публікації, що тримали в об'єктиві латвійсько-литовське баскетбольне протистояння другої половини 1930-х., не минаючи контексту міждержавних стосунків у регіоні. Мова йде про статті «Спорт і політика: чемпіонат Європи з баскетболу 1939 року в Каунасі» (Scerbinskis 2005) та «Латвійсько-литовська баскетбольна криза 1939 року» (Senns 2005).

Серед доробку хокейної тематики виділяються дослідження Айніса Ульманіса «Лицарі чорної шайби: історія латвійського хокею» (Ulmanis 1998) та особливо Андріса Зеленковса «Збірна Латвії з хокею початок: 1932-1940» (Zelenkovs 2017). У книзі А.Ульманіса кожна глава відображає окремий ігровий сезон латвійського хокею. Крім того розміщено чимало біографічного матеріалу щодо найбільш знакових постатей цього виду спорту. Праця А.Зеленковса відрізняється великою деталізацією саме міжвоєнного періоду. Книга не лише простежує шлях національної команди від створення до радянської анексії але і сягає більш віддаленої хронології, фіксуючи подальшу долю гравців, тренерів і функціонерів. Дане дослідження можна вважати найбільш ґрунтовним та всебічним з історії хокею Латвії між двома світовими війнами.

Загальну оглядову інформацію з історії хокею за 1931-1940 рр. надають два видання, що вийшли до 90-річчя утворення хокейної федерації країни - «Латвійському хокею 90» (Pagodkins 2021) та багата фотоматеріалом «Хокейна родина» (Grabovskis 2021).

Міжвоєнний період футболу Латвії знайшов відображення у ряді праць. Серед них найбільшою за обсягом представленого матеріалу може вважатися «Історія латвійського футболу» під редакцією Мікеліса Рубеніса (Rubenis 2000). Його ж авторству належить збірка історичних нарисів «Латвійському футболу - 100» (Rubenis 2006). Крім того дослідник був співавтором роботи з історії цеху футбольних арбітрів (Rubenis & Karslons 2018). В книзі «Насправді було так: футболу у Латвії, 1907-2009» (Ulmanis 2010) висвітлена історія не лише чоловічого але і жіночого футболу країни, з задіянням солідного мемуарного пласту у якості джерел. Дослідження Яніса Ліепінша безпосередньо концентрується на клубному протистоянні найкращих команд 1920-х - 1930-х рр. за звання чемпіона Латвії (Liepins 2021). Слід виділити публікації з регіональною тематикою. В першу чергу мова йде про роботи «Історія футболу Єлгави» (Ermanis 2012) та «Блиск і тіні футболу Лієпаї» (Remess 2012).

Говорячи про дослідження історії волейболу у Латвії відзначимо три базові роботи, у кожній з яких міжвоєнному періоду приділена значна увага. Дві з них, більш ранні за часом публікації, належать авторству Л. Ковальса (Kovals 1989; Kovals 1992). Третя - «Волейбол у Латвії: від витоків до наших днів», створена колективом дослідників, відрізняється значною деталізацією, використанням солідного архівного матеріалу та публікацій газетної і журнальної періодики. Серйозна увага у книзі приділена першим крокам волейболу на латвійській землі на початку 1920-х рр. і знаковій ролі американської організації YMCA (Молодіжного християнського союзу) (Azens, Keisels, Klavins & Visockis 2018).

Основні напрацювання з історії легкої атлетики у Латвії належать перу Андріса Стагіса. Першою для автора, з цієї тематики, явилася невелика за обсягом робота до 100-річчя культивування легкоатлетичного спорту на латвійських землях (Stagis 1996). Об'єм у 67 сторінок не давав можливості деталізувати картину пройденого шляху. Повноцінний екскурс у минуле латвійської легкої атлетики автор зробив за два роки, коли народжується його книга, присвячена сторіччю участі латвійських атлетів у олімпійському русі (Stagis 1998). Майже за два десятиліття А.Стагіс закінчив роботу над «Історією латвійської легкої атлетики: 1897-1944» (Stagis 2016). Видання було насичене статистичним матеріалом і відображало не лише пер- соналії провідних атлетів, але і, до цього, маловідомих особистостей легкоатлетичного спорту у Латвії І-ї пол. ХХ ст. У подальшому опубліковані ІІ та ІІІ частини дослідження, що були сконцентровані, відповідно, на радянському етапі (1944-1991 рр.) (Stagis 2017) та добі відновленої суверенної Латвії (1992-2018 рр.) (Stagis 2018). Спадщина А.Стагіса включає також нариси з історії окремих легкоатлетичних дисциплін, зокрема стрибків з жердиною (Stagis 2011), бігу з бар'єрами (Stagis 2013) та метання спису (Stagis 2019).

На розвиткові велоспорту у 1918-1940 рр. зроблено акцент у книзі «Велоспорт Латвії крізь три сторіччя» (Jansons 2016). Тенісу - у праці Аугустса Меллупса «Латвійський теніс» (Mellups 2005).

На даний момент існує єдина робота, що максимально повно прослідковує історію плавання у міжвоєнний період. В праці «Плавання довжиною у століття: плавальний спорт у Латвії» (Jakobsone 2015) задіяний значний джерельний апарат, більше 400 фотографій. Наголос робиться на відслідковуванні трансформації поглядів суспільства на плавання, образ атлета, еволюцію керівних структур цього виду спорту. Видання не обходить стороною історію будівництва споруд для водних видів у Першій Республіці.

Підсумовуючи зазначимо, що на даний момент, попри наявність солідної кількості праць з історії спорту Латвії, практично відсутні сучасні дослідження загального характеру з фокусуванням виключно на періоді існування міжвоєнної Латвійської держави. Ця лакуна частково заповнена роботами сконцентрованими на історії окремих видів спорту. При тому досі не можна сказати, що у працях латвійських вчених відбулося відображення усіх провідних, для досліджуваного періоду, видів та спортивних дисциплін. Окремо зазначимо, що у більшості робіт помітна суттєва прогалина в ряді складових. А саме - автори мало приділяють уваги політичному та соціальному контекстам, впливу спорту на суспільство. Не може похвалитися великою увагою проблематика тяжіння державної ідеології над спортом, комунікації між владою та спортивним середовищем. Що було одним з чільних факторів латвійського життя, особливо у авторитарну добу середини - другої половини 1930-х рр. Також можемо відмітити, що практично не робилися спроби задіяти компаративістський підхід та провести комплексне дослідження історії спорту у всіх трьох державах Балтії міжвоєнної доби. Зазначене створює перспективне поле дослідницької роботи як для латвійських спеціалістів так і науковців з інших країн.

Список джерел та літератури