Григорій Ілліч Новицький - військовий, політичний засланець, етнограф

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет «Запорізька політехніка»

ГРИГОРІЙ ІЛЛІЧ НОВИЦЬКИЙ - ВІЙСЬКОВИЙ, ПОЛІТИЧНИЙ ЗАСЛАНЕЦЬ, ЕТНОГРАФ

Бровко Борис Аркадійович кандидат історичних наук, доцент,

доцент кафедри українознавства та загальної мовної підготовки

Миронюк Ліна Віталіїна старший викладач кафедри

українознавства та загальної мовної підготовки

м. Запоріжжя

Анотація

В історичній, і не тільки, науці спостерігається сталий інтерес до біографій історичних постатей, їх впливу на життя окремих регіонів і навіть всієї країни. В наслідок їх діяльності, залишився родючий грунт для багатьох поколінь науковців. Серед таких особистостей першої чверті XVIII ст. виділяється військово-політичний діяч, один із найяскравіших дослідників етнографії північних народів ханте і мансі, автор «Краткого описання о народе остяцком» - Григорій Ілліч Новицький. Вже за народженням (Г.І. Новицький був сином охочекомонного полковника І.Ф. Новицького) він потрапив до української козацької еліти. Здобута у Києво-Могилянській академії освіта, чималі особисті здібності, споріднення з представниками вищих ешелонів влади в Україні, надавали блискучі перспективи на майбутнє, але підтримка гетьмана І.С. Мазепи та гоніння з боку московської влади і заслання через це до Сибіру, примусили його вести жорстоку боротьбу за виживання власне і родини. Під час цієї нерівної боротьби з імперською за духом московською владою Г.І. Новицький познайомився з іншим вихідцем з України, колишнім митрополитом Сибіру Ф. Лещинським, під безпосереднім керівництвом котрого брав активну участь у хрещенні північних народів остяків і ваголів (ханте і мансі). Окрім Ф. Лещинського, Григорій Ілліч працював під керівництвом митрополитів Сибіру І. Максимовича та А. Стаховського. Під час виконання службових обов'язків на посаді наглядача за виконанням християнських зичаїв новохрещенними ханте Кондинської волості, колишній охочекомонний полковник і загинув. Г.І. Новицький залишив після себе помітний слід й у світовій етнографічній літературі.

Ключові слова: Києво-Могилянська академія, резидент, засланець, служилий люд, остяки, Тобольськ, митрополит, хрещення, рукопис, етнографічна монографія.

Annotation

Brovko Boris Arkadiyovych Candidate of historical sciences, associate professor, associate professor of the department of Ukrainian studies and general language training, National university "Zaporizhzhya polytechnic", Zaporizhzhya

Myroniuk Lina Vitaliina Senior lecturer of the department of Ukrainian studies and general language training, National university "Zaporizhzhya polytechnic", Zaporizhzhya

HRYHORIY I. NOVYTSKIY - MILITARY, POLITICAL EXILE, ETHNOGRAPHER

In historical and other studies, the enduring interest to biographies of historical persons, their influence on life of some regions and even whole country is observed. Due to their activities the productive ground was left for many generations of scientists. Hryhoriy I. Novytskiy, the military and political person, one of the brightest researchers of ethnography of Northern people - Khanty and Mansi, author of “Brief description of Ostyak people⁵⁵ is the outstanding man among persons of the first quarter of XVIII century. By birth (H.I. Novytskiy was the son of the colonel-volunteer I.F. Novytskiy) he belonged to the Ukrainian Cossack elite. Education acquired at Kyiv-Mohyla Academy, considerable personal abilities, connection with representatives of high branches of authority in Ukraine ensured the bright perspectives in future but support of hetman I.S. Mazepa and persecutions on the part of Moscow authority and exile to Siberia forced him to struggle fiercely for his own survival and survival of his family. During this unequal struggle with imperial Moscow authority H.I. Novytskiy got acquainted with another person originally from Ukraine, F. Leshchynskiy, the former metropolitan of Siberia. Under his direct leadership Novytskiy took the active part in christening of the Northern people: Ostyaks and Voguls (Khanty and Mansi). Except F. Leshchynskiy, Hryhoriy I. worked under the leadership of Siberian Metropolitans I. Maksymovych and A. Stakliovskiy. In the course of his duty as the observer for keeping Christian customs by newly-baptised Khanty of Kondynskaya volost the former colonel-volunteer died. H.I. Novytskiy left remarkable trace even in the world ethnographic literature.

Keywords: Kyiv-Mohyla Academy, resident, exiled person, service class people, ostyak people, Tobolsk, metropolitan, christening, manuscript, ethnographic monograph.

Постановка проблеми

Серед науковців України зберігається постійний інтерес до персоналій, висвітлення життєвого шляху видатних історичних постатей. Поміж інших виділяється і Г. І. Новицький, який зарекомендував себе у військовій та політичній справах, духовній і науковій діяльності. Далеко не всі знакові моменти біографії одного з найбільш відомих представників козацького роду Новицьких (його батько охочекомонний полковник І. Ф. Новицький) знайшли відображення в історичних дослідженнях, не з усіма поглядами науковців можна беззаперечно погодитись. Цим і пояснюється наше звернення до зазначеної теми.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Серед опублікованих щодо цієї теми праць зазначимо два видання «Краткого описання о народе остяцком» Г. І. Новицького з передмовами. Названі джерела значною мірою доповнили «История литературьі Урала. Конец XIV - XVIII в.», стаття М. Стороженка «Охочекомонньїй полковник И. Ф. Новицкий» та ін.

Мета статті -- висвітлити спірні моменти, пов'язані з біографією Г. І. Новицького, та його ролі у хрещенні місцевого населення.

Виклад основного матеріалу

Григорій Ілліч Новицький народився від першого шлюбу охочекомонного полковника Іллі Федоровича Новицького з Софією (дівоче прізвище встановити не вдалося). Про його матір нічого не знаємо. Невідома також і дата народження Григорія. Зберігся лист до І. Ф. Новицького від ігумена Святителя Хрестова Миколая Пустинно-Рихловського монастиря, ієромонаха Луки Григоровича (від 16 січня 1681 р.) [1, с. 6-7], де служитель церкви без уточнення пригадує дітей Іллі Федоровича, серед яких, мався на увазі й Григорій. Село Нехаївка, що належало І. Ф. Новицькому, було розташоване по сусідству з цим монастирем, і Лука Григорович не тільки тісно спілкувався з охочекомонним полковником, але й добре знав його нащадків.

Дитячі роки Григорій провів у родині. Його батько приділяв велику увагу вихованню і навчанню своїх дітей. Так, у згаданому листі ієромонаха говориться про «... єдину черничку Вашей Милости, Мосце Пану, залецалем, же... многих детей читати... повчила» [1, с. 7], яку Новицькі хотіли взяти вчителькою. Початкову освіту, за традицією козацьких старшинських родів того часу, Григорій, імовірніше, отримав удома.

Судячи з листа Архимандрита святої Гори Афонського монастиря Заграфського Єфімія, мати Григорія померла не пізніше 7 березня 1685 р., тобто дати самого листа [1, с. 24].

У 1696 р. І. Ф. Новицький під час листування з митрополитом київським, галицьким та Малої Росії Варлаамом Ясинським поділився бажанням продовжити навчання одного із своїх синів. Можливо, між цими двома кореспондентами існував ситуативний зв'язок. М. Стороженко стверджує, що йдеться про Григорія Ілліча Новицького: «Григорий Новицкий воспитьівался в Киево-Могилянской академии» [2, с. 455]. З таким твердженням науковця можна погодитись.

Підтримка великої духовної особи (фактично благословення) була отримана, що гарантувало вступ до омріяного навчального закладу. У листі від 25 вересня 1696 р. до Іллі Федоровича Новицького Варлаам Ясинський писав: «абьі поспешествуючим Божиим благословением, в молодьіх своих летах науками упражняючися и оньїми ум свой изощряючи, могл своего часу достойний принести плод любомудрьіх Малороссийской отчизне, к ползе многорадостной целого поважного Вашей Милости, Мосци Пана, дому» [1, с. 28].

Переважна більшість дослідників «Краткого описання о народе остяцком» вважає, що її автор (Г. І. Новицький) здобув блискучу для свого часу освіту. Вірогідно, молодший Новицький навчався в богословському класі Києво-Могилянської академії. У 1699 р. Григорія обрали префектом (головою) Старшої студентської конгрегації, а вже у 1700 р. він поставив свій підпис під скаргою митрополиту В. Ясинському на обмеження дії магістрату щодо студентства.

Після здобуття освіти Григорій, не без втручання І. Ф. Новицького, вирішив піти шляхом свого батька і теж став охочекомонним полковником. Чи прийняв Григорій полк Іллі Федоровича, чи став на чолі іншого полку, достеменно невідомо. Більшість дослідників, слідом за М. Стороженком, вказують на те, що син міг отримати під керівництво батьківський охочекомонний полк.

Хронологічне порівняння подій дає нам підстави стверджувати: якщо Григорій і взяв під командування колишній полк свого батька, то певний час цим військовим підрозділом керувала інша людина або навіть декілька осіб. У 1696 р. гетьман І. С. Мазепа призначив Іллю Федоровича головним начальником усіх прикордонних міст і сіл з боку татар, а вже в 1697 р. старшого Новицького пригадують як колишнього охочекомонного полковника.

Кінець першого десятиріччя XVIII ст. був для молодшого Новицького сповнений драматизму. Одружившись з Кристиною Павлівною Герцик (донькою полтавського полковника П. С. Герцика), Григорій породичався (став свояком) з генеральним писарем П. С. Орликом і тим самим ще більше наблизив себе до панівних кіл України. І. С. Мазепа, судячи з усього, урахував цей родинний зв⁵язок при новому призначенні молодшого Новицького. В енциклопедичному словнику Ф. А. Брокгауза й І. А. Єфрона стверджується, що Григорій «как свояк Орлика, пришел на сторону гетьмана и бьіл им сделан «резидентом» при великом коронном гетьмане Сенявском» [3, с. 257].

С. Павленко вказує, що у 1708 р. І. С. Мазепа доручив Г. Новицькому бути резидентом при польському коронному гетьманові А. Сенявському, який «вагався кому служити - Петру І чи Карлу XII. Оскільки представник гетьмана схиляв його до останнього, то після поразки мазепинців підпав під арешт. Г. Новицького як «изменника» та свояка П. Орлика взяли під караул і відправили на заслання спочатку в Москву, аз 1712р.-в Сибір» [4].

Такої ж думки дотримується і М. Стороженко: «Когда Мазепа изменил, за ним ушел в числе прочих и Григорий Новицкий, вероятно, увлеченньїй свояком своим Орликом (женьї их бьіли родньїми сестрами). Вслед за тем Мазепа назначил его своим «резидентом» при великом гетмане коронном Сенявском» [2, с. 455]. І. С. Мазепа намагався залучити А.М. Сенявського до антимосковської коаліції. Заради досягнення поставленої мети він і надіслав до Сенявського свого спеціального представника - Г. Новицького.

Після перемоги в Полтавській битві роздратований Петро І кинувся на пошуки «зрадника» Мазепи і його прибічників. До того часу, у 1709 р., Григорій уже подав повинну на ім'я царя, щойно призначеному канцлером, графу Г. І. Головкіну. Спочатку Григорія начебто «великодушно» пробачили, але через короткий час заслали до Сибіру, а конфісковану маєтність - с. Нехаївку (родинне гніздо Новицьких), отриману в спадщину від батька, передали Г. Милорадовичу.

Інакше пояснив причину заслання Григорія Я. П. Новицький. У його «Новицкие. Историческая справка к родословной» читаємо: «За что сослан, неизвестно... надо заметить, что Гр. Новицкий и бьівший при Мазепе писарем Орлик, бьіли женатьі на родньїх сестрах, что как надо понимать, и послужило поводом к его ссьілке» [5]. Як відомо, для Петра І не існувало моральних перешкод, якщо йшлося про збереження власної влади. Не маючи можливості перервати активну антиросійську діяльність П. Орлика за кордоном, цар ще й таким чином прагнув вплинути на непокірного гетьмана-емігранта. У цьому сенсі, пояснення Я. П. Новицького щодо заслання Г. І. Новицького видається більш вірогідним.

У 1712 р. молодшого Новицького з 15 козаками за наказом Петра І «викликали» до Москви. На цей час цар змінив своє ставлення до українців. Якщо одразу після Полтавської битви самодержець вимушений був ураховувати небезпеку відділення України від Росії, то пізніше ця загроза значною мірою ослабла, - і почали козаки та їх старшина з сім⁵ями долати важкий шлях до Сибіру. Тих, хто залишався в Україні, цар прагнув асимілювати.

Починаючи з XVII ст., сибірський служилий люд формувався, зокрема, за рахунок засланців, які свого часу були причетними до військової справи й добре її знали. Вихідців із України в Сибіру сприймали як іноземців. їх часто називали «Литвою», «литвинами» або «литовськими людьми», засланих запорозьких козаків - «черкасами». Саме ці невільники, опинившись у важких умовах сибірського буття, щоб прогодувати себе і свої родини, допомагали царському уряду «засвоювати» просторий край і підкорювати місцеві народи.

Остяків і вогулів із пуп'янка готували бути мисливцями. Такі навички ставали в пригоді під час збройних зіткнень. Ось чому майже кожен сибірський царський гарнізон мав пару десятків досвідчених у військовій справі вихідців із українських або білоруських земель. Саме вони разом із засланими Петром І стрільцями нерідко перетворювались на кістяк служилого сибірського люду. «Столицею» для невільників стало місто Тобольськ.

Як колись український гетьман І. Самойлович, так само тепер Г. Новицький з Москви був засланий до Тобольська. М. Стороженко зазначає: «... Григорий Новицкий уже в начале 1709 г. писал Головкину, принося повинную. Новицкому позволили вернуться, но тога-же сослали его в Сибирь...» [2, с. 455-456]. Відповідно до цього цитування, Стороженко помилково стверджує, що Григорія заслали до Сибіру ще в 1709 р. У справах Тобольського консисторського архіву роком заслання Г. Новицького називається 1712 р. В енциклопедичному словнику Ф. А. Брокгауза і І. А. Єфрона містом заслання вказується Березов [3, с. 257]. М. Стороженко теж називає Березов, але при цьому вживає слово «кажется» [2; 456]. М. Костомаров у «Мазепа и мазепинцьі» стверджує, що Тобольськ: «... он (Г. І. Новицький - Б. А. Бровко, Л. В. Миронюк) с пятнадцатью казахами бьіл сослан в Тобольск и там поверстан в службу» [6, с. 654]. Вірогідно, молодшого Новицького спочатку заслали до Березова, але через короткий проміжок часу перевели до Тобольська. Разом із Новицьким, приблизно в той самий час, у Тобольську перебувала і майже вся родина Мировичів (Ф. Мирович залишався при гетьманові П. Орлику генеральним осавулом; його ж сестра, Ганна Іванівна Мирович, що вийшла заміж за С. Забілого, емігрувала разом із чоловіком за кордон).

Після обрання на посаду гетьмана П. Орлик опинився в дуже скрутному політичному і фінансовому становищі, при цьому він продовжував активно протидіяти ненависному царату. Ця діяльність гетьмана-емігранта завдавала великої шкоди петровській дипломатії. Тому Петро І, розпочавши репресії, змушував таким чином родичів українських емігрантів звертатись за кордон із проханням припинити боротьбу проти Московії. Психологічний тиск відчував на собі й П. Орлик. З грудня 1717 р. він надіслав листа до шведського уряду з проханням допомогти, «щоб мати наша пані Герцикова, котру позбавили рухомостей і не рухомостей і заслали, відзискала свободу і була допущена до своїх дібр... Щоб вернули свободу своякові моєму панові Новицькому з жінкою, котрого видав цареві Сенявський, і віддали йому його добра» [7, с. 10].

В етнографічній праці «Краткое описание о народе остяцком» Г. Новицький так охарактеризував своє становище в засланні: «Узриш, яко странник бедствующий и пришлец, его же не желание любопьітства ниже о всяких вещах искательство видения введе семо, но брани смущения междоусобия и времен злоключение передаша неводи; неволя же, общое приятелище многих узников, жилище и ужилище» [8, с. 10].

У тяжкій повсякденній боротьбі за існування (власне і родини) Г. І. Новицький влаштувався на службу до нещодавнього сибірського митрополита Філофея (Філарета) Лещинського, який перебував у Тобольську і, судячи з усього, став активним його помічником. Якщо погодитися з тим, що Григорія спочатку заслали до Березова, то логічно припустити: до переведення його в Тобольськ доклав свою руку Ф. Лещинський. Свого часу святий отець перебував у Києво-Печерській лаврі економом. Лещинський міг особисто знати батька Григорія охочекомонного полковника І.Ф. Новицького, який неодноразово допомагав своїми благодійними внесками церковним установам або, принаймні, чув про нього. Особисте ж знайомство Г. Новицького і Ф. Лещинського на українській землі, під час навчання першого, також вірогідне. Саме цим можна пояснити активну участь упливового священнослужителя в подальшій долі невільника з України.

Більшість дослідників вважає: молодшого Новицького помічником до преосвященного Філофея призначив губернатор Сибіру князь М. П. Гагарін. Це твердження сумнівів не викликає, але також слід ураховувати й те, що святитель сам був авторитетною духовною особою і, відповідно, міг особисто підбирати собі помічника. Не варто ігнорувати й припущення щодо протекції з боку князя, але тоді незрозумілі її мотиви. У будь-якому випадку саме губернатор Сибіру затвердив кандидатуру Г. І. Новицького на посаду помічника Ф. Лещинського.

У 1706 р. згідно з наказом Петра І на чолі Сибірського приказу став князь М. П. Гагарін. На той час князь справив на царя враження розумної та енергійної людини. Володар Московії поставив перед Гагаріним завдання максимально збагачувати державну казну за рахунок грабунку місцевих народів. Князь же, судячи з подальших подій, прагнув досягти ще більших чинів, але зробити це без великих хабарів не міг. Окрім збирання грошей на хабарі, губернатор Сибіру волів значно збільшити особисті статки. М. П. Гагарін одразу після призначення розпочав, за дорученням царя, організовувати хрещення північних народів остяків і вогулів (логічний крок під час проведення колонізації певної території) й саме він звернувся до Ф. Лещинського з пропозицією очолити місіонерську діяльність.

Згідно з наказом від 18 липня 1700 р. Петро І доручив знайти на пост митрополита Сибіру «пастьіря не только добраго и благаго непорочнаго жития, но и ученаго» [9, с. 4]. Петро І широко використовував у різних державних сферах (особливо в духовній) освічених вихідців з України. Підшукати необхідну людину запропонували Київському митрополиту Варлааму Ясинському, котрий і обрав Ф. Лещинського.

Майбутній митрополит Сибіру отримав вищу духовну освіту в Києво-Могилянській академії. Після смерті дружини він став ченцем і залишився жити в Києво-Печерській лаврі. Невдовзі його обрали економом Лаври, а пізніше надали посаду відповідального за будівництво Брянського Свенського монастиря, приписаного тоді до Києво-Печерської лаври. Наступним кроком стала Сибірська митрополія, яка на той час простягалась від Уралу до Тихого океану. На її благо Ф. Лещинський працював 25 років, починаючи з 1702 р. Ці події знайшли відгук у рукописі Г. Новицького: «В то время и на престол Сибирской митрополии его же Всероссийского императора, повелением Киевския чудотворньїя лаврьі зконом избран, преосвященний Филофей» [9, с. 62-63]. Починаючи з 1705 р., Ф. Лещинський став розповсюджувати православ'я по території Сибіру. Ним була спрямована перша місія на Камчатку, але вона не стала успішною. У 1706 р. згідно з указом Петра І митрополит Сибіру направив місію для хрещення остяцьких племен, хоч вона також виявилась невдалою.

У 1709 р. митрополит Філофей, тяжко хворий, прийняв схиму (різновид чернецтва) й з новим ім⁵ям Феодор відбув в оновлений ним Тюменський монастир. У виданні «История литературьі Урала. Конец XIV - XVIII в.» навпаки помилково стверджується, що нове ім'я Лещинського Філофей (до цього в нього було ім'я Феодор - Б. А. Бровко, Л.В. Миронюк) «принятое в 1711 г. при переходе в схиму» [10, с. 351]. У листі до ченця Іоасафа з Ість-Киренського Троїцького монастиря Лещинський писав: «Известно тебе буди, что аз по воли Божии, оставя архиерейство, восприях схиму и хощу бьіти на обещании в Киево-Печерском монастьіре» [11, с. 70].

До середини 1711 р. митрополит Філофей (Феодор), не зважаючи на хворобу, продовжував виконувати службові обов'язки, аж поки не передав їх новопризначеному митрополиту, колишньому Чернігівському архієпископу Іоану Максимовичу (1711-1715 рр.). Цікаво, що І. Максимович був приятелем І. С. Мазепи. «... архієпископ Максимович... випустив у світ великою своєю працею всілякі корисні людському життю книги, одні сам склавши, а інші з латинської на руську мову переклавши... За ті праці, а особливо за численні передмови при них, зокрема про Полтавську перемогу над шведами, де виписував похвали пресвітлому государю царю Петру Олексійовичу, був винагороджений від нього Сибірською митрополією, і, хоч, може, не хотілося йому її, поїхав туди і закінчив там своє життя» [12, с. 540]. У тому ж 1711 р. ексмитрополит, відмовившись від попереднього бажання їхати до Києво-Печерської лаври, пішов хрестити язичницькі народи - остяків і вогулів (ханте і мансі), що мешкали на великій території середньої та нижньої течії Обі.

Дослідники поділяють остяків на іртишських (у хрещенні частини з них і брав активну участь Г. Новицький), сургутських та обдорських. У обських угрів (так ще називають ці північні народи) домінувала віра в духів. Остяки і вогули обожнювали природу, ставились до неї як до живої істоти, схилялись перед нею. Світ їх духів був настільки великий, що навіть зараз етнографи-науковці не можуть назвати всі імена язичницьких божеств та їх повну кількість.

1712 р. відбулась доленосна зустріч Ф. Лещинського з Г. Новицьким. Святителя привабили в Новицькому не тільки отримана ним освіта, а й певний військовий та дипломатичний досвід. Не останню роль у зближенні цих людей, як ми впевненні, відіграло їх походження з України, можливо знайомство в минулому. Наступні події підтвердили правильність зробленого святителем вибору помічника.

У засланця, крім духовного захисника, був ще й великий світський покровитель - губернатор Сибіру князь Михайло Петрович Гагарін, якому й присвятив «Краткое описание о народе остяцком» Г. Новицький.

З 1712 р. до 1715 р. (за деякими даними до 1719 р., тобто коли Ф. Лещинський знову став митрополитом) опальний охочекомонний полковник з І. Перевицьким супроводжували Ф. Лещинського в подорожах по землях ханте і мансі. Хрестителям під час важких і небезпечних подорожей на спеціально виділеному губернатором Сибіру гребному судні довелось побувати в притоках та низів⁵ях Іртиша, Обі, території майбутніх Томської, Єнисейської та Іркутської губерній, в Туруханському краї. Г. Новицький керував охороною місії, що складалась як з білого, так і з чернечого духівництва. Разом із місією перебували гребці, перекладачі з місцевих мов та сторожа. Крім того, хрестителям були надані з казни необхідні кошти та різного виду подарунки для новохрещених народів.

Ці подорожі, дали багатий матеріал для «Краткого описання о народе остяцком». У християнстві (зокрема православ'ї) в ті часи язичництво розглядалось як «невежество» та гріх, а кумиропоклоніння -«месою д⁵яволу». «Зто обстоятельство повлияло на построение текста («Краткого описання о народе остяком» - Б. А. Бровко, Л.В. Миронюк), в котором освещались детали апостольской миссии русских священослужителей, текста, неизбежно приобретавшего синтетический, «переходньїй» характер» [10, с. 351].

Цікаво, що 6 грудня 1714 р. Петро І видав на ім⁵я Ф. Лещинського наказ, у якому йшлося: «... ехать... во всю землю вогульскую и остяцкую и во все уездьі и в татарьі, и в тунгуси, и в якутьі, и в волостях их... кумирьі и кумирницьі и нечестиве их чтилища, и то по сему нашому великого государя указу пожечь. А их вогуличев и остяков и татар и всех иноземцев божиею помощию и своими трудьі приводить в христианскую веру...» [10, с. 351]. Зауважимо, що наказ Петра І був виданий лише через два роки після того, як Лещинський розпочав свою місіонерську діяльність. Якщо на початку XVIII ст. російський уряд розглядав території, де проживали ханте і мансі, лише з погляду збирання ясака у вигляді «мягкой рухляди», то вже з середини того ж століття економічні інтереси держави змістились у бік видобутку металів та гірничої справи.

Християнська віра, за свідченням Г. Новицького, інколи насаджувалась у «диких народів» збройною силою, що обурювало місцевих мешканців. Новицький був не стороннім спостерігачем, а безпосереднім учасником цих подій.

1715 р. Ф. Лещинський, якому вже виповнилось 65 років, знову отримав сан митрополита, відповідно до царського указу, замість померлого І. Максимовича. У цей час Г. Новицький і почав працювати над текстом твору «Краткое описание о народе остяцком».

У 1719 р. Г. Новицький утратив одного з двох своїх захисників, допомога якого особливо була йому потрібна і важлива в перші роки перебування в Сибіру, - князя Гагаріна. Князь був звинувачений у злочинах на посаді, яку обіймав. До столиці надійшли відомості, що чиновник, оминаючи державну казну, накопичує власні багатства, переплавляючи місцевих «божків», зроблених із золота, на злитки. За наказом Петра І розпочалось розслідування державного злочину князя. Наслідком цього стала страта князя Гагаріна в 1721 р. у Петербурзі. «А пребагатого князя Гагаріна, сибірського губернатора, за злодійство звелів... повісити» [12, с. 278-280].

1721-й рік приніс і зміну митрополита. Замість Ф. Лещинського, якого Петро І «знехотя» відпустив на пенсію, Тобольську кафедру очолив А. Стаховський, котрий надав Г. Новицькому посаду наглядача за виконанням християнських звичаїв новохрещеними ханте Кондинської волості. У цьому ж році вийшов наказ, згідно з яким остякам, котрі прийняли православ'я, надавались судові пільги. їх не мали карати за злочини, які вони здійснили до хрещення. Судячи з усього, мались на увазі й злочини кримінального характеру - вбивства, їм також, як винагороду, надавали «рубахи», «портьі», «кафтаньї», гроттті та ін. Стосунки між остяками та «росіянами» вважались достатньо дружніми, місцева влада успішно сприяла й процесу асиміляції. Але, незважаючи на все сказане, корінне населення продовжувало зберігати власні традиції та культуру.

Під час однієї службової подорожі неочікувано повстале місцеве населення вбило Новицького і подорожуючого з ним священника Сентяшева. Точну дату їх трагічної загибелі встановити не вдалося. Відповідно до деяких Інтернет-видань, Г. Новицький загинув близько 1720-1725 рр., проте їх автори забувають, що на посаду наглядача за виконанням християнських звичаїв Новицького призначили у 1721 р., відтак у 1720 р. він був ще живий. У другому томі «Енциклопедії Ханти-Мансійського автономного округу» датою смерті Григорія називається «около 1721 г.». В «Истории литературьі Урала. Конец XIV - XVIII в.» стверджується: «после 1721 г. он, надзирая над обращенньїми в православне остяками, бьіл ими убит» [10, с. 351]. В енциклопедії «Вікіпедія» (станом на 09. 07. 2022 р.) - загинув близько 1720 р. Пертттий видавець вищезгаданої роботи Г. Новицького Л. М. Майков стверджував, що це трапилось після того, як помер Ф. Лещинський, тобто після 1727 р.

У документальних джерелах подробиць, пов'язаних із загибеллю Г. Новицького та його супутника дослідниками, не виявлено, проте це й зрозуміло. Судячи з усього, просто нікому було повідомити ці подробиці. Зауважимо, що писемність у мансі з'явилась лише в 30-х роках XX ст., тож писемних джерел з боку цього сибірського народу просто не могло існувати. Навряд, щоб у кращому становищі перебували й ханте. Слід урахувати й те, що вбивство іншої людини в північних народів було ледве не буденною справою, на яку майже не звертали уваги.

Певний інтерес викликає той факт, що серед ханте Кондинської волості Березовського повіту зафіксоване прізвище «Григорьевьі». Яким чином представники місцевої народності отримали таке прізвище, встановити не вдалося, водночас можна припустити, що існував невідомий зв'язок предків цих ханте з постаттю Г. І. Новицького.

На жаль, роки лихоліття поглинули зовнішній вигляд Г. І. Новицького, сховавши його від нащадків. Проте до наших днів дійшла ікона «Собор Сибірських святих» 1918 р. На ній зліва на право зображено Г. Новицького (у смиренні приклав праву руку до серця, а лівою тримає збиток «Краткого описання о народе остяцком»), Ф. Лещинського та І. Максимовича. Про відповідність зображення Григорія Ілліча оригіналу годі й гадати, бо ікона з⁵явилась на світ трохи менше ніж через 200 років після його смерті.

У сквері Святителя Філофея (Феодора) в Тобольську є пам'ятник «апостолу Сибіру» поруч з яким, на нашу думку, зображений (як збірний образ) Г. Новицький з мушкетом. Навіть фотографія цього пам'ятника, отримана з мережі Інтернет, свідчить про необхідність проведення з ним негайних реставраційних робот.

Висновки

новицький хрещення військовий політичний

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що за своїм походженням Г. І. Новицький належав до української еліти, а отримана престижна освіта в Києво-Могилянському вищому навчальному закладі та свояцтво з П. С. Орликом, дозволили знайти місце посланця при «великом коронном гетьмане Сенявском». Політичні потрясіння на Україні початку XVIII ст. кардинально змінили подальшу долю Григорія, засланого Петром І до Сибіру. В історію Росії Новицький увійшов як активний помічник тобольського хрестителя митрополита Ф. Лещинського і автор «Краткого описання о народе остяцком».

Література

1. Письма к полковнику Запорожского войска И. Новицкому. М.: Общество истории и древностей российских, 1863.

2. Стороженко Н. Охочекомонньїй полковник И. Ф. Новицкий // Киевская старина. 1885, № 7. С. 431 - 457.

3. Брокгауз Ф. А., Ефрон И. А. Знциклопедический словарь. С.-Пб., 1897.Т. XXI.

4. Павленко С. Представники таємної та прозорої дипломатії за гетьманства І. Мазепи (1687-1709 рр.). Режим доступу: http://www.mazepa.name/predstavnykytayemnoyi-ta-prozoroyi-dyplomatiyi-za-hetmanstva-i-mazepy-1687-1709-rr/3/

5. Біографічні матеріали: родовід, життєпис, замітки біографічного рукописів інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського - Ф. 4-1/2.

6. Костомаров Н. Мазепа и мазепинцьі. Исторические монографии и исследования / Н. Костомаров. 2-е изд. СПб.: Тип. М. М. Стасюлевича, 1885. 752 с.

7. Різниченко В. Пилип Орлик. (Гетьман-емігрант). Його життя й діяльність.К.: Друкарня Київського Союзу Кооперативних Установ «Союзбанк»ЃC1918. 48 с.

8. Новицкий Г. И. Краткое описание о народе остяцком, сочиненное Гр. Новицким в 1715 г. / Изд. (и снабдил примечаниями) Л. Майков. С.-Пб.: Сиб. Общество любителей древней письменности, 1884. 116 с.

9. Новицкий Г. И. Краткое описание о народе остяцком. 1715. Новосибирск: Новосибгиз, 1941. 108 с.

10. История литературьі У рала. Конец XIV -- XVIII в. / Гл. 669 ед.: В. В. Блажес, Е. К. Созина.М.: Язьїки славянской культури, 2012. 608 с.

11. Пивоваров Б. Святитель Филофей, в схиме Феодор, митрополит Тобольский и всея Сибири (1650-1727) // Журнал Московской патриархии. 1977. №3. С. 68-75.

12. Величко С. Літопис. Переклав з книжної української мови В. Шевчук.К.: Видавництво художньої літератури «Дніпро»ЃC1991. Т. II. 642 с.

References

1. (1863). Pisma k polkovniku Zaporozhskogo voiska I. Novytskomy. [Letters to I. Novytskiy, the Colonel of Zaporizhian Host]. Moscow: Society of history and Russian ancietries [in Russian].

2. Storozhenko N. (1885) Okhochekomonniy polkovnik I.F.Novytskiy [The colonel-volunteer I. F. Novytskiy]. Kievskaia starina, 7, 431 -457 [in Ukrainian].

3. Brockhaus F. A., & Efron I.A. (1897). Entseklopedicheskiy slovar [Encyclopaedic Dictionary]. Saint-Petersburg, volume XXI [in Russian]. Pavlenko S. (2007) Representatives of secret and transparent diplomacy during (7(557-/709). Retrieved from http://www.mazepa.name/ predstavnykytayemnoyi-ta-prozoroyi-dyplomatiyi-za-hetmanstva-i-mazepy-1687-1709-rr/3/ [in Ukrainian].

4. (1914-1923 and without dates) Biohrafichni materialy: rodovid, zhyttiepys, zamitky biohrafichnoho kharakteru, hromadska diialnist. [Biographic materials: genealogy, life history, biographical notes, public activity]. M. Rylskyi Institute of Art Studies, Folkloristics and Ethnology, F. 4 -1/2 [in Ukrainian].

5. Kostomarov N. (1885) Mazepa у mazepintsy. Istoricheskie monohrafii і issledovania [Mazepa and mazepintsy. Historical monographs and research]. Saint-Petersburg [in Russian].

6. Riznichenko V. (1918) Pylyp Orlyk. (Hetman-emihrant). Yoho zhyttia у diialnist [Pyfyp Orlyk. (Hetman-emigrant). His life and activity]. Kyiv: Printing office of Kyiv: Cooperative Organization Union “Soyuzbank” [in Ukrainian].

7. Novytskiy H. I. (1884) Kratkoe opisanie o narode ostiatskom, sochinennoe Hr. Novytskym v 1715 h. Izd. (i snabdil primechaniami) L. Maikov. [Brief description of Ostyak people made up by H. Novytskiy in 1715 /Ed. (and provided with remarks) L. Maikov]. Saint-Petersburg: Sib. Union of the Society of Lovers of the Ancient Writing [in Russian].

8. Novytskiy H. I. (1941) Kratkoe opisanie o narode ostiatskom. 1715. [Brief description of Ostyak people. 1715]. Novosibirsk: Novosibgiz [in Russian].

9. Blazhes V. V. & Sozina E.K. (2012) Istoria literatury Urala. Konets XIV - XVIII v. [History of Ural literature. End of XIVXVIII century]. Moscow: Languages of Slavic culture [in Russian].

10. Pivovarov B. (1977) Sviatitel Filofey, v skhime Feodor, mitropolit Tobolskiy і vseia Sibiri (1650-1727) [Prelate Filophey, in schema - Pheodor, metropolitan of Tobolsk and whole Siberia (1650-1727)]. Magazine of Moscow patriarchate, 3, 68 - 75 [in Russian].

11. Velychko S. (1991) Litopys. Pereklav z knyzhnoi ukrainskoi movy V. Shevchuk. [Chronicle. V. Shevchuck translated from literary Ukrainian language]. Kyiv: Printing Office of fiction “Dnipro”,volume II] [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru