Бретонські національно-культурні рухи ХІХ - першої половини ХХ століття в оцінках Михайла Драгоманова та Ольґерда-Іполита Бочковського

Размещено на http://www.allbest.ru/

БРЕТОНСЬКІ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ РУХИ XIX - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОЛІТТЯ В ОЦІНКАХ МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА ТА ОЛЬҐЕРДА-ІПОЛИТА БОЧКОВСЬКОГО

Інна Підберезних, Ганна Вісько

Анотація

драгоманов бочковський бретонський мовний

Бретонські національно-культурні рухи XIX - першої половини XX століття в оцінках Михайла Драгоманова та Ольґерда-Іполита Бочковського

У статті йдеться про погляди двох українських мислителів - Михайла Драгоманова та Ольґерда-Іполита Бочковського на сучасні їм націєтворчі процеси, що перебігали в бретонській спільноті. Метою є співставлення основних думок Драгоманова та Бочковського щодо перебігу мовно-культурних рухів у Бретані. Авторки коротко охарактеризовують три хвилі бретонського мовно-літературного руху, детально зупиняються на аналізі двох українських історіографічних джерел.

Перша стаття авторства Михайла Драгоманова «Новокельтський і провансальський рух у Франції» 1875 року являла собою детальне скрупульозне політологічне дослідження першого Емзаву сучасником якого був Драгоманов. Друга стаття, «Молода Бретанія і необретонський активізм» 1932 року, належить українському соціологу Ольґерду-Іполиту Бочковському і є результатом детального аналізу бретонського національно-культурного руху першої половини ХХ століття до моменту написання статті зі співставленням його з Емзавом ХІХ століття.

Обидва мислителі, розмірковуючи про перебіг бретонського національно-культурного відродження, у першу чергу звертають увагу на заходи з відродження мови та піднесення бретономовної літератури. Драгоманов у своїх думках підводить до ідеї, що національна література є принциповим підґрунтям для розбудови національної ідентичності. Бочковський, серед чиїх ідейних натхненників був Драгоманов, також акцентує увагу на заходах своїх бретонських сучасників щодо вдосконалення мови та шліфування, модернізації та піднесення художньої літератури. Будучи прихильником розбудови нації «від еліт униз», він підтримує схожу стратегію бретонського руху Gwalarn - підготувати освічені еліти, щоби потім через них вплинути на всю спільноту.

Детальна увага українських інтелектуалів до бретонського національно-культурного руху була викликана необхідністю пошуку моделей для українського національного руху на різних його етапах розвитку - у другій половині ХІХ століття та у першій половині ХХ століття, а також свідчила про добру інформованість обох мислителів щодо актуальних суспільно-політичних подій в європейських країн.

Ключові слова: Бретань, Франція, національний рух, інтелектуальна історія, мовно-культурна політика, українська історіографія, бретонська література.

Annotation

BRETON NATIONAL AND CULTURAL MOVEMENT OF THE 19^th - THE 1^st HALF OF THE 20TH CENTURY THROUGH THE ASSESSMENTS OF MYKHAILO DRAHOMANOV AND OLGERD-IPOLYT BOCHKOVSKY

Inna Pidbereznykh, Hanna Visko

The article deals with the views of two Ukrainian thinkers, Mykhailo Drahomanov and Olgerd-Ipolyt Bochkovsky on the contemporary nation-building processes which took place in the Breton society. The aim is to reveal the main opinions of Drahomanov and Bochkovsky regarding the course of linguistic and cultural movements in Brittany. The authors briefly characterize the three waves of the Breton linguistic and literary movement, and dwell in detail on the analysis of two Ukrainian historiographical sources.

Mykhailo Drahomanov's first article «The Neo-Celtic and Provencal Movement in France» of 1875 was a detailed political study of the first Emsav, of which Drahomanov was a contemporary. The second article, «Young Brittany and Neo-Breton activism», 1932, belongs to the Ukrainian sociologist and historian Olgerd-Ipolyt Bochkovsky and is the result of a detailed analysis of the Breton national-cultural movement of the first half of the 20th century up to the time of writing the article, comparing it with the 1^st Emsav of the 19th century.

Both thinkers, reflecting on the course of the Breton national and cultural revival, first of all payd attention to measures for the revival of the language and the promotion of Breton-language literature. Drahomanov leaded to the idea that national literature would be the fundamental basis for building national identity. Bochkovsky, among whose ideological inspirations was Drahomanov, also emphasized the measures taken by his Breton contemporaries to improve the language and polish, modernize and elevate literature. Being a supporter of nation-building «from the elites down», he welcomed a similar strategy of the Breton Gwalarn movement - to train educated elites to then influence the entire Breton community through them.

The detailed attention of Ukrainian intellectuals to the national and cultural movements in Brittany was caused by the need to find models for the Ukrainian national movement at various stages of its development in the second half of the 19th century and in the first half of the 20th century, and also testified to the good awareness of both thinkers regarding current social and political issues and local events in European countries.

Keywords: Brittany, France, national movement, intellectual history, language and cultural policy, Ukrainian historiography, Breton literature.

Виклад основного матеріалу

Після перемоги революції 1789 року Франція вживала планомірних заходів із уніфікації та «офранцуження» свого поліетнічного населення. Частково через популяризацію та насадження ідеї виняткової престижності французької мови, частково через жорсткі заходи, спрямовані проти регіональних мов корінних етносів, бретонська мова стрімко втрачала своїх носіїв. Неабияку роль у скороченні кількості носіїв бретонської мови відігравали шкільні реформи. На початку ХХ століття значне число молодого бретономовного населення (кожен десятий чоловік) загинуло у Першій Світовій війні (Казакевич 2017, с. 173-176; Johnson 2005, p. 272).

У ХіХ-ХХ століттях бретонські культурні діячі здійснювали спроби щодо покращення мовно-культурної ситуації в Бретані. У ХіХ столітті лінгвіст Жан-Франсуа Ле Ґонідек запропонував орфографічну реформу бретонської мови з метою створення літературного варіанту мови; культурні діячі збирали та обробляли фольклор, видавали збірки народної творчості, робили окремі спроби писати бретонську художню літературу за європейськими зразками або паризькими лекалами (поет Оґюст Брізьо, бретонський «Парнас»). Окрему увагу було зосереджено на пошуках та відтворенні попередніх моделей бретонської літературної традиції як ідентичнісної опори. У першій половині ХХ століття, після 1918 року, бретонський рух був скерований на уніфікацію та стандартизацію мови, розвиток художньої літератури, був спрямований на бретонську молодь, а також суттєво оформився політично (Gibson 2005, p. 1103-1105).

Бретонському національно-культурному відродженню ХІХ-ХХ століття присвячено чимало досліджень - від історичних та соціологічних до літературознавчих, а також міждисциплінарні напрацювання. Велику увагу приділено значенню мовного питання у процесі боротьби за національно-культурне відродження. Соціолог Ронан Ле Коадік у всеохоплюючій праці «Бретонська ідентичність» (Le Coadic 1998) згадав діяльність руху «Ґваларн», відзначивши, що вони, прагнучи до національного відродження Бретані, аж до гіпотетичного здобуття нею незалежності, зосереджувалися саме на мовному питанні - на створенні варіанту бретонської мови для освічених еліт, тобто на спробі кодифікації бретонської мови. Спираючись на свідчення Ольє Мордреля - колеги Ропарза Емона (ідейного лідера Ґваларну), співзасновника Ґваларну та видання Breiz Atao, що передувало Ґваларну, та на висновки дослідників Ронана Лепроона та Ернеста Ґелнера, Р Ле Коадік резюмує, що трансформація бретонської мови, здійснювана «ґваларнівцями», не була випадковим продуктом діяльності кількох усамітнених диваків-інтелектуалів (таким, наприклад, описували Ропарза Емона). Ця метаморфоза ставала фундаментом для просування націоналізму у розумінні Е. Ґелнера, адже, цитує Ле Коадік Ґелнера, «націоналізм полягає у тому, щоби глобально насаджувати спільноті високу культуру там, де населення у більшості, щоби не сказати, повністю, жило у низьких культурах. Це означає розповсюдження такої мови, яка транслювалася школою та контролювалася університетом», мови, чий кодифікований варіант міг би подолати виклики технологічного прогресу та бюрократії і сприяти ефективній комунікації в усіх сферах (Le Coadic 1998, p. 249-250).

Рене Ґалан (1980) ще майже півстоліття тому відмічав, що бретонська мова при творенні літературних текстів ставала (і стає) виявом політичного акту: «Більшість бретонських письменників вбачають себе солдатами, що ведуть відчайдушну боротьбу проти чужої сили (alien power), що покликана роздавлювати їхню етнічну ідентичність» (Galand 1980, p. 218). Схожу думку про бретонську мову як політичний акт в художній літературі підтримала і Хезер Вільямс, уже на початку ХХІ століття. Дослідниця довела, що, наприклад, переклад художніх творів на бретонську мову може бути виявом політичної позиції, оскільки носіїв бретонської мови, які не зрозуміли б французьку мову, імовірніше за все немає (Williams 2009).

Ґвендаль Денез та Ерван Упель у спільній розвідці, розмірковуючи про інтелектуальне та духовне коріння Ґваларну, фокусуються на розв'язанні питання, яким чином діячам «з різним політичним, релігійним та освітнім бекграундом вдалося зібратися з метою створити літературний журнал мовою, на долі якої було вже і офіційно, і політично поставлено хрест» (Denez & Hupel 2009, p. 72).

Ронан Кальве пропонує порівняти два кейси створення бретономовного радіо: один - Ропарза Емона, засновника Ґваларну, під час окупації частини Франції німецькими військами (1940--1944), і другий - письменника П'єра-Жакеза Еліаса у 50-х роках ХХ століття. Спільними стали вибір мови та власне факт створення радіопрограм, різними були мета, засоби та концепції, які відображали бачення двома активістами двох різних моделей бретонської ідентичності (Calvez 2000).

В українській історіографії бретонські рухи лише зрідка стають предметом дослідження. Українські мислителі спостерігали за національно-культурними рухами, що перебігали в спільнотах бездержавних етносів у Західній Європі. Так, на думку Геннадія Казакевича та Ольги Казакевич, вони намагалися відшукати імпульси та моделі для українського національного руху, який перебував у стані оформлення. Історики вважають, що найпривабливішими «Своїми Чужими» для українських громадських діячів у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття стали моделі національних рухів Ірландії та Фінляндії. Проте, спочатку увагу української сторони, на думку дослідників, привернули саме корінні етноси Франції, зокрема, бретонці: Михайло Драгоманов став першим українським діячем, який взявся детально вивчати досвід європейських національних рухів. (Казакевич & Казакевич 2020, c. 75-76). Соціолог та історик Ольґерд-Іполит Бочковський у першій половині ХХ століття звернув увагу на наступну хвилю бретонського національно-культурного руху. Ці окремі джерела українських мислителів як частина інтелектуальної історії заслуговують на детальну увагу. Таким чином, мета статті полягає в аналізі поглядів Михайла Драгоманова та Ольґерда-Іполита Бочковського на процеси національно-культурного відродження, що перебігали в сучасній їм бретонській (бретономовній) спільноті.

Національно-культурні рухи Бретані, які, у першу чергу, були і є мовно-літературними рухами, називають бретонським словом emsav («емзав» - «здібність, спроможність, перевага, піднесення») і виокремлюють на сьогодні три хвилі. Витоки першого Емзава співпали з поширенням романтизму по Європі, а завершується ця хвиля з початком Першої світової війни. Перший Емзав відзначився реформою орфографії Ле Ґонідеком, збором, обробкою та опублікуванням бретонського фольклору, літературним піднесенням з опорою на ідеї панкельтизму та кельтоманії (що було типовим кроком для доби Романтизму), петицією активістів з вимогою відновити викладання бретонської мови у школах. Окрім Ле Ґонідека, серед ключових постатей цієї хвилі були упорядник збірки бретонського фольклору Теодор Герсар де ля Вільмарке, поет Оґюст Брізьо, збирач та упорядник фольклору Франсуа-Марі Люзель. Другий Емзав - мовно-літературний рух між двома світовими війнами (1918-1944). Його центральною фігурою став філолог Ропарз Емон, а головним медіумом - літературне періодичне видання Gwalarn. Головною тенденцією руху був розрив із попередньою романтичною літературною традицією, переорієнтація на надбання світової літератури. Неоднозначною особливістю другого Емзаву стала діяльність активістів в умовах німецької окупації, певною мірою за сприяння окупантів, коли було проведено досить успішну, з лінгвістичної точки зору, орфографічну реформу, взято курс на формування на уніфікацію та формування літературного стандарту бретонської мови, започатковано радіомовлення. Із 1946 року розпочався третій Емзав, який брав свої витоки буквально на руїнах другого Емзаву (Gibson 2005, p. 1103-1105; Carney 2016).

Михайло Драгоманов спостерігав за перебігом першого Емзаву та зафіксував свої роздуми про цей процес станом на 1875 рік у статті «Новокельтський та провансальський рух у Франції» у двох номерах петербурзького видання «Вісник Європи», з яким історик співпрацював у 18681875 рр. (Кіян 2013). У статті мислитель «із властивою йому скрупульозністю, проаналізував загальний стан культур та літератур етнічних і діалектних груп населення Франції, досягнення національних рухів, що зароджувалися (зокрема, бретонського та провансальського), а також політику центрального уряду стосовно цих рухів» (Казакевич & Казакевич 2020, c. 76). Таку розвідку він здійснив з метою провести паралелі з проблемами етносів у Російській імперії та запропонувати можливу модель розв'язання: «Для кожного серйозного читача роздуми над цією проблемою легко переносилися на російський ґрунт. Драгоманов вдавався до історичних екскурсів для того, щоб донести до передової російської громадськості ідеї прудонівського федералізму, показати його переваги над постулатом «єдинодержавної Росії»» (Кіян 2013, c. 158).

Описуючи суспільно-політичне та інтелектуально-культурне тло, Драгоманов відмічає, що етнічні рухи у Франції - і бретонський зокрема - починалися з археологічних та філологічних досліджень, часто любительських, що тягли за собою захоплення етнографією, народною поезією та пожвавлення літературної діяльності, і навіть нестабільна політична ситуація в країні, як-от встановлення Третьої Республіки, Французько-прусська війна, не скоротила діяльність вчених, наукових товариств, літературних діячів. Такі дії інтелектуалів сприяли підтриманню бретонської мови, підігрівали зацікавленість нею. Драгоманов окреслює схему зародження національно-культурного руху Бретані та переходу його в політичну площину: «Із цих рухів кельтофільство цікаве у тому сенсі, що на його історії з минулого століття до останніх років ми можемо бачити всі характерні особливості патріотичного руху, що розпочався з археологічного дилетантства і перейшов через романтизм до ідей, важливих як у науковому, так і в соціально-політичному відношенні» (Драгоманов 1875 a, c. 707).

Розмірковуючи над перебігом національно-культурних процесів у кельтських спільнотах, Драгоманов робить історико-соціолінгвістичний екскурс у мовну ситуацію кельтської мовної групи, підводячи до сучасного (йому) стану кельтських мов, а також в історію літературних текстів кельтськими мовами. Тут він робить зауваження про кореляцію між розвитком і впливовістю художньої літератури та суспільно-політичним становищем кельтських спільнот: розквіт художньої літератури відбувався паралельно зі зростанням впливу і престижу кельтських державних формувань і навпаки: під час пригноблення Бретані, Уельсу, Ірландії їхні художні літератури були в занепаді, а літератури домінуючих країн розквітали. Мислитель окреслює суттєву проблему бретонської літератури (на яку потім будуть звертати увагу дослідники у наступних століттях) - відсутність у бретонців давніх зразків художньої літератури. Так Драгоманов підводить читача до однієї зі своїх ключових думок: художня література має відігравати важливу роль у формуванні національної ідентичності, національного іміджу.

Драгоманов особливо підкреслює тезу про вразливість бретонської мови через брак шкільних бретонських книг та, як наслідок, через неможливість отримувати бретономовну освіту. Бретонська мова представлена специфічною релігійною літературою, а от видань, які б відображали і фіксували здобутки наукового прогресу або хоча б природничо-математичні шкільні дисципліни, немає. Прогрес був доступний лише французькою мовою, бретономовні реалії асоціювалися з відсталістю та архаїкою, що в свою чергу спричиняло своєрідні конфлікти поколінь: франкофонна молодь не поважала бретономовних пращурів, незважаючи на те, що саме вони, попри тенденційну бідність, знаходили засоби для навчання своїх нащадків французькою мовою та долучення їх у такий спосіб до прогресу та кар'єрних можливостей. Отже, для коригування ситуації бретонська мова мала стати таким самим освітнім медіумом, як і французька. У якості зразку, вважав Драгоманов, бретонці могли б скористатися успішною моделлю підтримки престижу валлійської мови (Драгоманов 1875b, c. 160-161).

Згадуючи явища кельтоманії та кельтофілії, дослідник приділяє увагу неоднозначній ролі Кельтської Академії - кельтоманського за своєю сутністю утворення, яке втім дало поштовх професійним науковим розвідкам і підготувало ключових фігур бретонського мовно-культурного відродження ХІХ століття, наприклад, Ле Ґонідека (1775-1838) - реформатора бретонської орфографії. Іншими вагомими постатями бретонського національно-культурного руху стали, на думку Драгоманова, збирачі фольклору Вільмарке, де-Пангерн та Люзель, поет Оґюст Брізьо. (Брізьо та Люзелю автор приділяє значну увагу і великий текстовий обсяг своєї розвідки, відзначаючи їх як провідних постатей двох послідовних поколінь бретонського культурного відродження.) Драгоманов детально аналізує значення діяльності згаданих діячів, додає справедливі критичні коментарі щодо хибних кроків, відзначає сильні сторони їхнього творчого спадку. З метою детальніше пояснити їхні мотиви, спосіб діяльності, особливості інтелектуальних напрацювань, український дослідник застосовує біографічний метод і вписує життєписи бретонських діячів у загальний історичний контекст (Драгоманов 1875a).

Нарешті Драгоманов резюмує, що «кельтоманський» етап бретонського культурного відродження відзначився скоріше дилетантством, ідеалізацією старої католицько-національної ідеології та обережним ставленням бретонських діячів до прогресу, що і завело їх у глухий кут. Проте кельтофільство, що послідувало за кельтоманією, тривало на момент написання Драгомановим статті і відрізнялося меншим ступенем дилетантства та більшою дотичністю до науковості, дало поштовх для розвитку кельтських студій як невідривної частини суспільних наук (Драгоманов 1875b, c. 165). Таким чином, Драгоманов надав критичну оцінку сучасній йому хвилі першого Емзаву. Як відмічають Г Казакевич та О. Казакевич, українські інтелектуальні та політичні кола майже не звернули тоді увагу на це дослідження їхнього сучасника (Казакевич & Казакевич 2020, c. 76).

Після Першої світової війни бретонські інтелектуали вирішили відходити від старих літературних моделей та впевненіше орієнтуватися на надбання сучасної європейської літератури. Так сформувався, наприклад, культурний рух Gwalarn (Johnson 2005, p. 272-273).

У першу чергу, «Gwalarn» (Ґваларн) є назвою періодичного літературного видання, яке виходило з 1925 по 1944 роки в Бретані. Ширше «Gwalarn»ом дослідники можуть називати бретонський літературний та освітньо-культурний рух, в якому, з метою відродження, реформування та підтримання бретонської мови та бретономовної культури, об'єдналися бретонські мовознавці, літературні діячі, перекладачі, журналісти та драматурги, що працювали над вищезазначеним виданням. Лідером руху називають Ропарза Емона (1900-1978) - бретонського філолога, письменника, культурного та політичного діяча. Серед інших активних учасників руху можна згадати, наприклад, Модеза Ґландура, Ольє Мордреля, Фанша Еліеса (Johnson 2005, p. 272-275).

Цілеспрямована й методична діяльність учасників руху з підтримання бретонської мови та бретономовної культури була помічена й позитивно оцінена їхнім українським сучасником - соціологом та істориком Ольґердом-Іполитом Бочковським (1885-1939), що він і виклав у праці «Молода Бретанія і необретонський активізм» на шпальтах декількох номерів газети «Діло» у 1932 році. У підзаголовку автор уточнює, що саму статтю написано до 400 років унії Франції та Бретані. (Бочковський 1932a; Бочковський 1932b; Бочковський 1932c; Бочковський 1932d; Бочковський 1932e; Бочковський 1932f; Бочковський 1932g; Бочковський 1932h; Бочковський 1932І; Бочковський 1932j; Бочковський 1932k).

Перш ніж перейти до аналізу та оцінки діяльності «ґвалярнівців», О.-І.Бочковський стисло оцінив власне унію, надав критичний аналіз тлумачення цієї події французами та бретонцями й оповів попередні спроби бретонського руху національно-культурного відродження: «старобретонську фазу», згадуючи з повагою імена упорядника збірки фольклору Теодора Герсара де ля Вільмарке та поета Оґюста Брізьо (їх обох історик нагородив титулом «каменярі бретонського національного відродження») та «необретонський активізм», не оминаючи одну з акцій - підрив пам'ятника франко-бретонській унії в місті Ренн у 1932 році. Полемізуючи з популярним на той час панфранцузьким («франкофільським») наративом про відсутність у бретонців національного руху, Бочковський обґрунтовує хибність такого знецінення (Бочковський 1932a; Бочковський 1932b; Бочковський 1932c; Бочковський 1932d; Бочковський 1932e).

Щодо Ґваларну, то оцінку Бочковським їхньої діяльності (а спостерігати за ними на момент написання своєї статті він мав змогу вже 7 років - з моменту заснування у 1925 році по 1932 рік) можна визначити як однозначно позитивну: «пляново працюють для національного відродження рідного краю та народу» (Бочковський 1932g, c. 2), - резюмує автор. Ґваларн, на його думку, має найбільшу заслугу в підтримці бретонської мови, яку вони «відшліфували», а відтак й у піднесенні бретономовної освіти, літератури та мистецтва. Бочковський вважає правильною стратегію діячів руху обрати найосвіченіших бретонців у якості своєї цільової групи та своєрідних медіумів, тобто, проводити національно-культурне відродження бретонської спільноти саме через їхнє посередництво - «спочатку полишити нарід, але витворювати бретонську еліту», щоби потім «з допомогою цієї еліти звернутися до народу» (Бочковський 1932f, c. 3).

Історик захоплюється науковою, науково-популярною та просвітницькою діяльністю учасників руху. Успішним кроком, на його думку, убік підняття престижу бретонської мови є приділення значної уваги дитячій літературі та книгодрукарству. Дитячі бретономовні книжки Бочковський відзначає як надзвичайно якісні та називає «зразковими» - і за змістом, і візуально: «Були випадки, що й французькі діти почали вивчати бретонську мову, щоб мати змогу читати ці гарнесенькі ілюстровані книжечки» (Бочковський 1932g, c. 2). Серед інших важливих здобутків автор згадує науково-популярну та просвітницьку діяльність з бретонознавства, видання наукових соціолінгвістичних розвідок про стан бретонської мови із залученням статистичних даних та оновлених мап бретономовних громад.

Головним досягненням роботи учасників Бочковський називає розвиток та збагачення сучасної бретонської літератури: поява нових жанрів, підтримання молодих письменників, переклади досягнень світової літератури на бретонську мову, (пере)видання творів «старокельтського письменства». Сприяла цьому, зокрема, видавнича діяльність - регулярний друк однойменного літературного журналу «Gwalarn». Головними принципами успішної, на думку Бочковського, діяльності руху Ґваларн були плановість, сумлінність та програмність, на чому він і наголошував неодноразово у статті. Усі заходи, здійснювані ґвалярнівцями, за висновком українського дослідника, допомагали формуванню «новобретонської громадської думки» та її якісному, послідовному переходу з освітньо-культурного в «національно-програмовий» політичний вимір (Бочковський 1932g, c. 2).

Таким чином, О.-І. Бочковський характеризує діяльність Ґваларну на всіх етапах, які він міг спостерігати на момент написання тексту, і в усіх проявах як зразково позитивну. Він однозначно симпатизує учасникам та не вдається до жодної критики навіть убік їхніх ідеалістичних кроків, як-от, вибір мови для своєї потенційної авдиторії (наприклад, додаток до журналу на «есперантській мові для ознайомлення чужини з бретонським духом» (Бочковський 1932f, c. 3), реформа орфографії й курс на складні літературні тексти, які ризикували бути не сприйнятими великою кількістю носіїв мови, та одночасна критика ґвалярнівцями традиційного словесного мистецтва, яке народ навпаки міг краще сприйняти, аніж вишукані новітні літературні експерименти. Проте його позитивна оцінка значення літературної діяльності спілки співпадає з тією, яка панує сьогодні в історії бретонської літератури.

Отже, українські мислителі слідкували за націєтворчим перебігом в етнічних спільнотах Європи, критично оцінювали їх та інформували про це українських читачів з метою запропонувати українському суспільному руху моделі для наслідування. Бретонські рухи, попри їхню «камерність» та локалізованість, не оминалися увагою, що свідчить про обізнаність українських діячів у справах європейських країн, про їхні контакти з європейськими суспільно-політичними та культурними діячами, достатній обмін інформацією з ними та, імовірно, про достатнє висвітлення подій в тогочасних медіа. Будучи свідками різних Емзавів із часовим проміжком понад 60 років між ними, Михайло Драгоманов та Ольґерд-Іполит Бочковський звернули увагу на спільні риси обох хвиль руху і позитивно їх оцінили - на заходи щодо збереження бретонської мови, підняття її престижу та на піднесення художньої словесності. Схожі заходи вони мріяли бачити і в українському націєтворчому процесі.

Список джерел та літератури