Ідея церковної єдності в руському інтелектуальному середовищі першої половини 20-х років XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідея церковної єдності в руському інтелектуальному середовищі першої половини 20-х років XVII ст.

Візер Світлана Олександрівна, кандидат історичних наук, доцент, в.о. завідувача кафедри; Двірна Катерина Петрівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та етнології України, Український державний університет імені Михайла Драгоманова

Анотація

Наукова розвідка присвячена аналізу причин та особливостей поширення в першій половині 20-х років XVII ст. ідеї примирення двох українських церков - православної та уніатської. З'ясовано, що поштовхом до усвідомлення необхідності припинення силового протистояння та пошуку шляхів взаємопорозуміння стало висвячення православної ієрархії єрусалимським патріархом Феофаном 1620 р. Протягом 1623 - 1624 рр. відбулися перші спроби налагодити діалог та виробити варіанти порозуміння шляхом можливих поступок обома конфесіями. Досягнення компромісу передбачало проведення спільного православно-уніатського собору.

Доведено, що прибічниками переговорного процесу були представники обох церков, найбільш дієвими митрополити Йосип Вельямін Рутський та Йов Борецький, єпископи Мелетій Смотрицький та Йосафат Кунцевич. Незважаючи на чітку позицію неприйняття православної церкви королівським урядом, останній керуючись державними інтересами теж був зацікавлений в організації спільного собору та досягнення згоди на умовах греко-католицької церкви.

Після висвячення православної ієрархії 1620 р. уніатські владики були змушені визнати факт існування православної церкви, що і обумовило їх готовність до пошуку компромісу.

Одним із вагомих факторів активної діяльності вищого православного кліру стало прагнення легалізувати статус своєї церкви на чолі з нововисвяченою ієрархією та обмежити залежність внутрішньої церковної організації від впливу світських осіб - шляхти, міщан, козацтва, що стала особливо відчутною в післяуніинии період. Проте православні владики не досягли успіху, а вплив козацтва на вирішення церковних справ значно посилився.

Ключові слова: православна церква, уніатська церква, конфесія взаємопорозуміння, примирення, Йосип Вельямін Рутський, Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Йосафат Кунцевич.

Abstract

The idea of church unity in the Ruthenia intellectual environment of the first half of the 1620s

Vizer Sviltana Oleksandrivna Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Acting Head of the Department; Dvirna Kateryna Petrivna Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of History and Ethnology of Ukraine, Drahomanov Ukrainian State University

In this scientific research author analyze the reasons and features of the spread of the idea of reconciliation between two Ukrainian churches - Orthodox and Uniate - in the first half of the 1620s. It was established that the consecration of the Orthodox hierarchy by Jerusalem Patriarch Theophanes in 1620 served as a catalyst for realizing the necessity to cease the armed confrontation and seek ways of mutual understanding. During 1623-1624, the first attempts were made to establish a dialogue and work out understanding through possible concessions from both denominations. The compromise reached implied the convening of a joint Orthodox-Uniate council.

Author proved that proponents of the negotiation process included representatives from both churches, with the most effective being Metropolitans Joseph Veliamyn Rutsky and Job Boretsky, as well as Bishops Meletius Smotrytsky and Josaphat Kuntsevych. Despite the clear position of the royal government in not accepting the Orthodox Church, it was also interested, based on state interests, in organizing a joint council and achieving agreement on the terms of the Greek- Catholic Church.

After the consecration of the Orthodox hierarchy in 1620, the Uniate authorities were forced to acknowledge the existence of the Orthodox Church, which led to their willingness to seek a compromise.

One of the significant factors in the active involvement of the higher Orthodox clergy was the desire to legitimize the status of their church, led by the newly consecrated hierarchy, and limit the influence of secular figures - the nobility, townspeople, and Cossacks - which became particularly pronounced in the postUnion period. However, the Orthodox bishops did not succeed, and the influence of the Cossacks on the resolution of church matters significantly increased.

Keywords: The Orthodox Church, The Uniate Church, denomination, mutual understanding, reconciliation, Joseph Velamin-Rutski, Job Boretsky, Meletius Smotrytsky, Josaphat Kuntsevych

Постановка проблеми

Кінець XVI - XVII ст. ввійшли в історію як час поділу українського православ'я, глибокого розколу раніше єдиної православної громади українсько-білоруського суспільства на дві окремі, гостро ворогуючі між собою конфесії. На думку С. Плохія це було закономірним явищем конфесіалізації, що притаманно всьому тогочасному європейському світу. В той час як на Заході під впливом реформації, контрреформації та католицької реформи сформувались три конфесії - лютеранська, кальвіністська та пост-тридентська римо-католицька [1, с. 27 ], то в православних землях Речі Посполитої постали уніатська та православна церкви.

Процеси конфесіалізації обумовлювали формування нового типу відносин між церквою та державою, що передбачав досить тісну співпрацю, встановлення системного контролю церкви над життям мирян. Вибудовувались більш згуртовані та релігійно однорідні громади, досить часто нетерпимі до своїх опонентів. Усвідомлювалась потреба чіткого нормування засад і практик віри, впорядкування власної системи релігійних цінностей, щоб у такий спосіб визначити свою територію і коло своїх вірних. Відбувалось посилення церковної дисципліни, розбудова системи шкільництва для своїх вірян, підготовка високоосвічених священників, готових словом і ділом захищати свою церкву. І уніатська церква під керівництвом Іпатія Потія, а потім Йосипа Рутського, і православна конфесія, особливо в часи Петра Могили, йшли цим шляхом.

Водночас з початку 20-х років XVII ст. в руському суспільстві з'являються і перші спроби об'єднання двох конфесій. Після двох десятиліть кривавого протистояння серед інтелектуалів обох церков відроджується почуття належності до «однієї православної ойкумени» [1, с. 27] та базування на спільній релігійній традиції. Ці тенденції були тим більш глибинні, оскільки і православні, і уніати від самого початку розколу вважали себе представниками єдиного руського народу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Питання міжконфесійних відносин в Україні першої половини XVII ст. є предметом численних наукових досліджень в сучасній українській історіографії. Проте головна увага дослідників акцентувалась на протистоянні між православними та уніатами після укладення Берестейської унії, ролі шляхти та козацтва в міжрелігійних процесах. Насамперед можемо виділити праці Б. Гудзяка[2], С. Плохія[1], В. Довбищенка[3], П. Кралюка[4], С. Візер[5] та інших.

Мета статті - з'ясувати витоки та причини поширення ідеї примирення православної та уніатської конфесій на теренах Речі Посполитої в першій половині 20-х років XVII ст., визначити коло учасників переговорного процесу, його специфіку та особливості в досліджуваний період.

Виклад основного матеріалу

Для уніатів поштовхом до зміни в програмі своїх дій стало висвячення єрусалимським патріархом Феофаном православної ієрархії в 1620 р. Хоч польська влада не визнавала нововисвячених владик, в очах уніатських ієрархів це було цілком законним актом, здійсненим вищою церковною владою. Православна церква тепер також мала власну ієрархію і законні підстави бути визнаною. Зміна риторики уніатів свідчить про своєрідний злам у їх свідомості. Адже попередник Й.Рутського митрополит І.Потій єдиним можливим способом досягнення мети бачив лише насильницький шлях. Ведучи безпощадну і безкомпромісну боротьбу з православними Потій не мав можливості до проведення реформи, за яку так активно виступав в передунійний час. Натомість для Рутського на першому місці було реформування та впорядкування внутрішньої організації унійної церкви.

Як це не парадоксально, але і для православних точкою відліку в процесі можливого компромісу стали події 1620 р., хоч в православному таборі розуміння давалось значно складніше і болючіше. Отож, акція 1620 р. значно загострила відносини між православними та уніатами, ускладнила міжконфесійні відносини, оскільки на релігійній арені утвердився новий, але надзвичайно потужний гравець - козацтво, проте також стала поштовхом до пошуку інших, не силових, способів розв'язання протистояння «Русі з Руссю».

Перші спроби внести примирення між представниками двох конфесій, що прозвучали публічно, можна датувати 1623 роком, коли на Варшавському сеймі було створено спеціальну Сенатську комісію, яка мала розглянути спірні питання між православними та уніатами. Більшість дослідників (А. Жуковський, М. Соловій, С. Плохій) вважають, що на сеймі ініціатива виходила від королівської влади, яка змушена була більш реалістично оцінити міжконфесійну ситуацію, що складалась в Речі Посполитій після Хотинської війни. На думку С. Плохія, відновлення православної ієрархії та посилення протистояння між вірними двох конфесій змушувало «владу Речі Посполитої шукати компромісу, який примирив би «народ руський» [1, с.128]. Саме ця королівська комісія вперше виступила з пропозицією організації спільного собору єпископів, щоб насамперед розглянути та узгодити спірні питання. Очевидно, в той час не йшлося про ідею об'єднання, а лише про пошуки можливих шляхів порозуміння. До участі в роботі комісії були запрошені й православні владики Й. Борецький та М. Смотрицький, проте вони заявили про неможливість реалізації цього задуму, оскільки на їх переконання подібний собор міг відбутись лише під проводом константинопольського патріарха [6, с. 113].

Учасниками подальшого діалогу щодо порозуміння були представники обох конфесій. Уніатську сторону презентували митрополит Йосип Вельямін Рутський, полоцький архієпископ Йосафат Кунцевич, а православних - митрополит Йов Борецький та єпископ Мелетій Смотрицький.

З моменту виникнення ідеї примирення одним із найактивніших її поборників з православного табору був Мелетій Смотрицький. На думку деяких дослідників, зокрема Н. Яковенко, вже в «Треносі» 1610 р. Смотрицький проводить думку про необхідність припинення протистояння з уніатами і закликає до пошуку засобів примирити «Русь з Руссю» [7, с.229].

В ході дискусії навколо питання законності висвячення патріархом Феофаном православної ієрархії, що відбувалась в 1621 - 1622 рр., уніати неодноразово нагадували Смотрицькому про попередні зустрічі і контакти та ідеї церковної єдності. З цих листів випливає, що ще в 1616 р. Смотрицький висловлював думку про необхідність примирення між православними та уніатами та досягнення єдності двох конфесій. Подібні свідчення зустрічаються і в полемічних творах цього часу, зокрема, мова йде про унійні праці «Іспит оборони тобто відповідь на письмо Оборона оправдання» 1621 р. [8, с.259], а також «Подвійну вину», автором якого швидше за все був Л. Кревза, і в якому стверджувалось про таємні перемовини Смотрицького з віленськими василіанами, їх теологічні диспути, в яких Мелетій схилявся до визнання істинності католицьких догматів [4, с. 116]. Та й сам Смотрицький визнає цей факт в своєму творі «Оборона верифікації» [4, с. 117]. А. Великий свідчив, що віленські братчики, підтримуючи кандидатуру Смотрицького на хіротонію в сан єпископа полоцького, сподівались таким чином припинити його зв'язки з уніатами та покласти край його душевним хитанням в церковним питаннях [8, с. 260]. Отже, можемо стверджувати, що Мелетій Смотрицький ще з початку другого десятиліття XVII ст. обережно, можливо, навіть деякий час неусвідомлено висловлювався за необхідність припинення протистояння, значно випереджаючи своїми переконаннями готовність українського суспільства до примирення.

Вже в ході цієї дискусії уніати демонстрували відкритість до питання обговорення можливості замирення. М. Соловій вважає, що намагаючись довести перед опонентами легітимність свого висвячення, Смотрицький та Борецький хоч і завуальовано, але теж піднімали питання про можливість зближення - «старались наблизитись до уніатів та шукали якогось компромісу» [9, с. 185].

В цей же час нововисвячений владика Смотрицький, що став полоцьким єпископом, розгорнув широку діяльність у Вільно та Полоцьку, намагаючись зміцнити православну церкву на теренах, де унія мала найбільш відчутний успіх, забезпечити їй повноцінне функціонування, а також не допустити відходу від православ'я вірних. На фоні інших новопоставлених єпископів, які в переважній більшості сиділи в Києві під захистом козацтва і навіть не наважились поїхати в свої парафії, він чи не єдиний ретельно виконував свої обов'язки душпастира. Владика почав служити літургії архієрейським чином, висвячувати священників, посвячувати нові храми, писати пастирські листи, звертаючись до вірян.

Така активність спричинила відчутне посилення позицій православних в Білорусії, що в свою чергу потягнуло за собою неминучий конфлікт з уніатами. З іншого боку Мелетій Смотрицький почав претендувати на головну роль серед православних ієрархів. Масштабами своєї душпастирської діяльності, а головне інтелектуальними можливостями, популярністю серед православних він почав відсувати у тінь і митрополита Йова Борецького.

Очевидно, вже в цей час Смотрицький жив у постійних роздумах і духовних пошуках правильності напрямку релігійного процесу в Україні. В одному з своїх полемічних творів 1621 р. «Верифікація невинності…» він полум'яно захищає православну церкву, доводить законність Феофанового висвячення, але водночас присвячує своє видання чотирьом уніатам - високодостойникам королівської влади, та підкреслює, що і православні, і уніати мають одну вітчизну, руську кров та їх «церква одна породила» [4, с. 113]. На відміну від традиційних уявлень того часу про народну спільність на основі релігійної приналежності, для Мелетія Смотрицького визначальним фактором вже є етнічне походження - «вродженість та руська кров».

Протистояння між двома полоцькими архиєпископами - православним М. Смотрицьким та уніатським Й. Кунцевичем - привело до кривавої розв'язки та трагічної загибелі останнього у Вітебську. Безумовно, це були два потужні мислителі, богослови, харизматичні лідери, що запалювали та надихали свою паству. Уніатські дослідники доводять, що Смотрицький і Кунцевич були давні знайомі, принаймні з 1617 р., Смотрицький підтримував таємні зв'язки з василіанами і безпосередньо з Йосафатом. Однак, висвячення Мелетія в сан єпископа полоцького перетворило його на запеклого опонента Йосафата. Саме мученицька смерть Йосафата Кунцевича стала поворотним моментом у духовних пошуках і діях Смотрицького, що, врешті решт, як вважають уніатські історики, привело Смотрицького до уніатства. Ці ж дослідники однозначно покладають на нього відповідальність за вбивство Йосафата у Вітебську.

Важливим моментом у справі досягнення порозуміння між православними і уніатами була паломницька поїздка М.Смотрицького на Схід. Традиційно в історіографії її причиною вважається те, що Мелетій боявся переслідувань влади через вбивство Кунцевича та й відчував моральну відповідальність за трагедію у Вітебську, тому вирішив на деякий час залишити терени Речі Посполитої. М.Соловій, посилаючись на Я.Сушу, стверджував, що під час цієї поїздки Смотрицький мав намір підтвердити підпорядкованість Київської православної митрополії Константинопольському патріархату[9, с.195].

Проте, маємо підстави стверджувати, не відкидаючи попередніх фактів, що завданнями Мелетія було отримання згоди константинопольського патріарха на перемовини з уніатами та санкції на обмеження впливів мирян в церковних справах. Вважаємо, що вагомим фактором, який підштовхував православних ієрархів до розуміння необхідності пошуку шляхів примирення з опонентами, було усвідомлення серйозної проблеми внутрішнього управління їх церквою. Виявилось, що за два післяунійні десятиліття, коли православна церква фактично залишилась без митрополита та ієрархів, віряни навчились жити без єпископів і тепер нововисвячені владики не мали реальної влади над мирянами. Церква перебувала під потужним світським впливом, а фактично була залежною від мирян. Православні братства та шляхта активно захищали інтереси православної церкви, але також намагались контролювати духовенство. Після 1610 р. на таку ж роль почали все відвертіше претендувати й козаки і акцією відновлення православної ієрархії остаточно закріпили за собою статус захисника православної церкви. Борецький та його оточення дуже швидко переконались, на скільки вони є залежними від волі козацтва. Невизнані і переслідуванні владою, в умовах загострення протистояння з уніатами, вони могли розраховувати лише на силу козаків, але таким чином і опинялися у повному підпорядкуванні останніх, в середовищі яких все більше гору брала радикальна войовничо налаштована партія, яка не визнавала компромісів з владними структурами, особливо після смерті Сагайдачного.

Як свідчить П. Кралюк, напередодні від'їзду з Речі Посполитої Смотрицький зустрічався із митрополитом Й. Борецьким [4, с. 135]. Напевно, на цій зустрічі були присутні інші впливові особи православного табору. Обговорювалося питання подальшого розвитку української православної церкви в умовах загострення конфлікту з уніатами, невизнання з боку польського уряду, наростання внутрішніх суперечностей. Порозуміння з уніатами відкривало шлях до легалізації в Речі Посполитій нововисвячених ієрархів, що дозволило б останнім посилити свою владу в церкві, позбавитись залежності від братств та козацтва. Адже в уніатській церкві однією з засадничих основ функціонування було главенство кліру в церкві. Ця лінія була чітко закладена в основу формування нової церкви, оскільки владики, що творили унію в 90-х роках ХVІ ст., теж намагались вирішити подібну проблему, зіштовхнувшись із залежністю від князів та братств.

Результатом цього зібрання стала думка про необхідність замирення з уніатами, патріарший дозвіл на яке і мав отримати Смотрицький. Розрахунок також був на те, що константинопольським патріархом в той час був давній знайомий Мелетія, добре обізнаний з руськими справами Кирило Лукарис. Саме про таку місію Смотрицького у поїздці на Схід стверджував також Касіян Сакович у своєму творі «Дезідероз…» 1625 р. [4, с. 137]. Про це повідомляв і митрополит Рутський у своєму звіті про події 1624 р. до Риму: «він одному з наших ченців ще довго перед убійством нашого мученика сказав, що хоче поїхати до чотирьох східних патріархів і говорити з ними про спосіб з'єдинення» [8, с. 25].

Водночас, А.Жуковський свідчить, що на цій зустрічі, яка відбувалась в Києві наприкінці 1623 р. або в січні 1624 р., був присутній посланець митрополита Рутського ченець василіанського ордену Іван. Він очевидно теж брав участь у перемовинах представляючи уніатську сторону. Він стверджував про готовність православних до перемовин, проте за умови збереження зв'язку з константинопольським патріархом [6, с. 114]. Дійсно, із листів Смотрицького до слуцького протопопа А. Мужиловського, датованого 6 грудня 1623 р. та А. Мужиловського до князя Криштофа Радзивілла, написаного того ж дня, маємо інформацію про зустріч православних владик з представником уніатської церкви Іваном Дубовичем у справі об'єднання двох руських церков [10, с. 341 - 343].

Зміст вказаних листів додає кілька цікавих деталей до нашої розвідки. По перше, можемо більш точно датувати ці події в Києві. Лист Й.Борецького до А. Мужиловського із розповіддю про зустріч з Дубовичем датований 30 листопада 1623 р., отже вона відбулася в листопаді 1623 р. [10, с. 339 - 340]. Православні ієрархи ретельно готувались до зустрічі і перемовин зі своїми опонентами, для цього А. Мужиловський попередньо спілкувався з уніатським посланцем і детально інформував православного митрополита про позицію уніатських владик [10, с. 339 - 340]. І що найважливіше - А. Мужиловський повідомляв князю Криштофу ІІ Радзивіллу, що Іван Дубович був посланцем митрополита В.Рутського та полоцького архієпископа Й. Кунцевича [10, с. 342 - 343], що дозволяє припустити, що зустріч відбулась в першій половині листопада, ще за життя Йосафата, якого було вбито 12 листопада, або ж відразу після трагічної загибелі владики, про що ще очевидно не знали учасники перемовин. Це дозволяє дещо по іншому трактувати мету поїздки М. Смотрицького на Схід. Швидше всього вона задумувалась раніше і не була пов'язана зі смертю його опонента. А.Великий вважав, що перемовини розпочались відразу після загибелі Кунцевича і саме трагічні події у Вітебську стали поштовхом до їх початку [8, с.17].

На основі аналізу вказаних листів С.Плохій вважає, що спільного бачення про об'єднання на той час вироблено не було, і кожна із сторін подавала свою версію можливих поступок зі сторони опонентів. Зокрема, Мужиловський у листі до князя Радзивілла стверджував, що уніати були готові прийняти послушенство константинопольського патріарха і навіть догмати віри [10, с. 343; 1, с. 166]. Однак, думається нам, слуцький протопоп видавав бажане за дійсне, або ж саме так його інформували. Натомість митрополит Рутський, повідомляючи про місію Дубовича, стверджував, що Борецький та Смотрицький заявляли про готовність визнати догмати католицької церкви, проте прагнули зберегти підпорядкування східному патріарху [8, с. 18]. До речі, неможливість визнання зверхності понтифіка православні владики пояснювали гострим неприйняттям цього православною громадою, тобто питання віри, догматики не були визначальними для пересічних вірян, головною домінантою виступали зовнішні атрибути - підпорядкування патріарху чи папі. Однак, очевидно, були вироблені якісь умови, оскільки була запланована нова зустріч на Різдво Христове. Напевно, Дубович не мав компетенції самому приймати рішення в такій складній справі і мав погодити позицію зі своїм митрополитом та єпископами. Дійсно, 30 січня 1624 р. в Новогрудку розпочався синод уніатської церкви, який мав розглянути питання визнання Й. Кунцевича «блаженним Церкви Христової». На його полях відбулась нарада єпископату з приводу умов наступних перемовин з православними [8, с.19]. М.Соловій вважав, що саме в цей час в уніатському середовищі вперше обговорювалась ідея створення Київського патріархату [9, с. 234].

Поки що ми не маємо свідчень, чи відбулась наступна зустріч в Києві. В черговому листі до князя Радзивілла від 13 лютого 1624 р. А. Мужиловський свідчив, що в Києві «щодо церковних справах застав сплячих людей», хоч нижче і повідомляв, що «справи з уніатами про згоду …посуваються» [10, с. 344 - 345]. Натомість, митрополит Рутський у звіті до Риму писав, що до Києва було надіслано двох ченців з інструкцією від унійного митрополита та з пропозиціями визначити час і місце для подальшої зустрічі очільників обох церков. Показово, що обнадієні попередньою зустріччю, вони почували себе значно впевненіше в цій справі, проте в місті прийняли їх досить вороже, київське духовенство розділилось на прибічників та противників зближення з уніатами, Смотрицький вже на той час поїхав на Схід, а Борецький не посмів відкрито підтримати посланців унійного владики. Тому останні змушені були залишити Київ під охороною людей київського православного архимандрита [8, с. 24 - 25].

С. Плохій стверджує, що саме в цей час з'явилась ідея створення Київського патріархату як помісного статусу Київської митрополії з нечітко визначеним підпорядкуванням Риму [1, с. 166 - 167]. Натомість А.Великий повідомляв, що православні бачили майбутній Київський патріархат у підпорядкуванні константинопольського ієрарха. Мова йшла про те, щоб православні і уніати Русі самостійно обрали собі першоієрарха, який буде визнавати вищість патріарха, але буде незалежним у своїх діях [8, с.18]. Так само вважав і І. Нагаєвський, наголошуючи, що посланці унійного митрополита в Київ на початку 1624 р. мали завдання вести перемовини «в справі замирення Церкви через оснування окремого патріярхату на взірець Москви» [11, с. 14].

В українській історіографії немає поки що єдиної думки щодо ініціаторів проекту створення Київського патріархату. На думку С. Плохія, ця ідея, передана до Конгрегації пропаганди віри митрополитом Рутським, була висловлена Смотрицьким та Борецьким [1, с. 167]. А. Жуковський доводив, що навпаки, це уніати, розуміючи, що православні не можуть відважитись на остаточний розрив з константинопольським патріархом і беззастережно визнати верховенство папи, запропонували ідею створення патріархату з номінацією першого патріарха папою, щоб в подальшому наступних зверхників київської церкви обирав руський собор з формальним затвердженням римським понтифіком [6, с. 114].

Таке трактування подій випливає і із свідчень митрополита Рутського. Він повідомляв, що на нараді єпископів у Новогрудку було вироблено кілька можливих варіантів проголошення патріархату. Найбільш вдалим, на думку уніатських ієрархів, був проект висвячення першого патріарха папою римським з подальшим правом обрання його наступників руським собором за умови складання новообраним київським патріархом перед папою віровизнання [8, с. 19]. Передбачаючи складності у реалізації вказаного плану, уніатські владики пропонували і інший проект: здійснити обрання київського патріарха з отриманням ним номінації від папи римського таємно від громади, в надії, «що вони (народ) з часом прихиляться до послуху Найвищому Архиреєві» [8, с. 20], оскільки патріарх, єпископи, монастирі будуть працювати на справу об'єднання всіх вірян під зверхністю папи римського. Як бачимо, потяг до таємності дій залишався в свідомості й уніатських, й православних владик і в XVII ст., що в кінцевому результаті досить часто приводило до катастрофічних наслідків. Як творці Берестейської унії, так і їх наступники залишалися заручниками світської громади і не мали сміливості та наснаги вершити справи єднання відкрито. Це було обумовлено і небажанням пояснювати широкому загалу тонкостей догматичних відмінностей, до яких простим вірянам було байдуже, і просто реальним страхом за своє життя. Та й досвід тих, хто наважувався відкрито здійснити конверсію, не заохочував до відкритості.

М. Смотрицький не отримав санкції патріарха на перемовини з уніатами. Більше того, владика глибоко розчарувався спілкуванням з Лукарисом, який в той час вже активно підтримував зв'язки з протестантами і все більше схилявся до їх вчення, та й в цілому становищем патріархії, яка перебувала в глибокому занепаді й була не спроможна реагувати на виклики часу та продукувати власний теологічний розвиток. Дійсно, тогочасні джерела малюють сумну картину занепаду константинопольської церкви, яка не мала навчальних закладів (лише початкові школи), не розвивалось грецьке книгодрукування та богословське вчення. Однак місія Смотрицького не було повністю провальною. Йому все таки вдалося добитись певних поступок з боку патріарха, зокрема отримати грамоту про скасування ставропігій православних братств та підпорядкування їх вищій церковній владі Київської митрополії. Безумовно, це давало шанс посилити владу вищих ієрархів в церкві, проте насправді лише загострило конфлікт в середині церкви. Шляхта, міщани, особливо козацтво не збирались відмовлятись від своєї нової ролі в православній церкві. На нашу думку, ще одним вагомим результатом паломницької подорожі Смотрицького стало усвідомлення не лише ним, а й вищим кліром руської православної церкви неспроможності патріархату вирішувати проблеми церковного життя. Відтак, думка про необхідність отримання санкції патріарха на перемовини з уніатами відпала сама по собі, і в подальшому руські ієрархи розглядали можливість проведення спільного собору без огляду на патріархію.

Висновки

Перша половина 20-х років XVII ст. стала часом нового етапу кривавого протистояння між православними та уніатами, трагічною розв'язкою якого стало вбивство уніатського архімандрита Йосафата Кунцевича. Проте в цей же час в середовищі вищого духовенства обох конфесій зародилась ідея можливості налагодження діалогу та досягнення взаємопорозуміння. В 1623 - 1624 рр. були здійснені перші кроки на шляху реалізації цього проекту.

примирення церква православний уніатський

Література

1. Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. Київ: Критика, 2005.

2. Гудзяк Б. Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і Берестейська унія. Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2000.

3. Довбищенко М. Волинська шляхта у релігійних рухах (кінець XVI - перша половина XVII ст.). Київ: ПП Сергійчук М.І., 2008.

4. Кралюк П. Мелетій Смотрицький і українське культурно-духовне відродження кінця XVI - початку XVII ст. Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2007.

5. Візер С. Монастирі в Україні першої половини XVII ст.: міжконфесійне протистояння. Пам'ять стоміть. 2004. № 2. С. 69 - 78; Луцька єпархія в конфесійному житті України наприкінці - в першій половині ХVІ ст. Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманош. Серія № 6. Історичні науки: 36. наукових праць. Випуск 9. Київ, 2012. С. 192 - 199.

6. Жуковський А. Петро Могила й питання єдності церков. Київ: Мистецтво, 1997.

7. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: Критика, 2005.

8. Великий А. З літопису християнської України. Церковно-історичні радіолекції з Ватикану. Том V: XVII ст. Рим: Вид-во ОО Василіян, 1972.

9. Соловій М. Мелетій Смотрицький як письменник. Рим: Вид-во ОО Василіян, 1977.

10. Мицик Ю. Із листування українських письменників-полемістів 1621 - 1624 рр. Записки НТШ. 1993. С. 310 - 347.

11. Нагаєвський [Об'єднання церкви й ідея патріярхату в Києві. Торонто: Українське видавництво «Добра книжка», 1961.

References

1. Plokhii, S. (2005). Nalyvaikova vira: Kozatstvo ta relihiia v rannomodernii Ukraini [The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine]. Kyiv: Krytyka [in Ukrainian].

2. Hudziak B. (2000). Kryza i reforma. Kyivska mytropoliia, Tsarhorodskyi patriarkhat i Beresteiska uniia [Crisis and Reform: The Kyivan Metropolitanate, the Patriarchate of Constantinople and the Genesis of the Union of Brest]. Lviv: Instytut Istorii Tserkvy Lvivskoi Bohoslovskoi Akademii [in Ukrainian].

3. Dovbyshchenko M. (2008). Volynska shliakhta u relihiinykh rukhakh (kinets XVI - persha polovyna XVII st.) [Volhynian Nobility in Religious Movements (Late 16th - First Half of the 17th Century)]. Kyiv: PP Serhiichuk M.I [in Ukrainian].

4. Kraliuk P. (2007). Meletii Smotrytskyi i ukrainske kulturno-dukhovne vidrodzhennia kintsia XVI - pochatku XVII st. [Meletius Smotrytsky and the Ukrainian Cultural and Spiritual Revival of the Late 16th to Early 17th Century]. Ostroh: Vyd-vo Natsionalnoho universytetu «Ostrozka akademiia» [in Ukrainian].

5. Vizer S. (2004). Monastyri v Ukraini pershoi polovyny XVII st.: mizhkonfesiine protystoiannia [Monasteries in Ukraine in the First Half of the 17th Century: Interconfessional Struggles]. Pamiat stolit - Memory of Centuries. № 2. S. 69 - 78; Vizer S. (2012). Lutska yeparkhiia v konfesiinomu zhytti Ukrainy naprykintsi XVI - v pershii polovyni XVII st. [The Lutsk Diocese in the Confessional Life of Ukraine at the End of the 16th to the First Half of the 17th Century]. Naukov^yi chasopys NPU imeni M.P. Drahomanova. Seriia № 6. Istorychni пайку: Zb. Naukovy Khprats - Scientific Journal of M.P. Dragomanov National Pedagogical University. Series № 6. Historical Sciences: Collection of Research Papers. Vypusk 9. Kyiv. S. 192 - 199 [in Ukrainian].

6. Zhukovskyi A. (1997). Petro Mohyla y pytannia yednosti tserkov [Petro Mohyla and the Problem of the Unity of Churches]. Kyiv: Mystetstvo [in Ukrainian].

7. Yakovenko N. (2005). Narys istorii serednovichnoi ta rannomodernoi Ukrainy [An Outline History of Medieval and Early Modern Ukraine]. Kyiv: Krytyka [in Ukrainian].

8. Velykyi A. (1972). Z litopysu khrystyianskoi Ukrainy. Tserkovno-istorychni radiolektsii z Vatykanu [From the Chronicles of Christian Ukraine. Church-Historical Radio Lectures from the Vatican]. Tom V: XVII st. Rym: Vyd-vo OO Vasyliian [in Ukrainian].

9. Solovii M. (1977). Meletii Smotrytskyi yak pysmennyk [Meletius Smotrytsky and his Writings]. Rym: Vyd-vo OO Vasyliian [in Ukrainian].

10. Mytsyk Yu. Iz lystuvannia ukrainskykh pysmennykiv-polemistiv 1621 - 1624 rr. [From the Correspondence of Ukrainian Writer-Polemicists, 1621-1624]. Zap;ysky NTSh. - Notes of the Shevchenko Scientific Society. 1993. S. 310 - 347 [in Ukrainian].

11. Nahaievskyi I. (1961). Obiednannia tserkvy y ideia patriiarkhatu v Kyievi [Church Unity and the Idea of the Kyivan Patriarchate]. Toronto: Ukrainske vydavnytstvo «Dobra knyzhka» [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru