"Маленька" трагедія на узбіччі "великих історій": геноцид ромів на Волині (1941–1944 рр.)

Починається рейд бандерівців […]. Українці починають нас виганяти з лісу. І поляків - старі й діти, всі, хто не встиг утекти до Володимира. Ромів від них [українці - М.Т.] відвели на три кроки. У них були сокири, вила, мотики, рушниці […] Один їхній старий […] каже: «Ой, тут цигани! Чого ви, цигани, плачете?» І ми вигукнули: «Чому не плакати, коли смерть перед очима!» […] Вони відходять убік, літні українці, обговорюють: навіщо нам цих циган убивати? Вони не грають у політику […]. «Що ви за цигани? Якої національності? Польської чи української?» Мій брат […] каже, що циганської національності. А ми всі поляки, римо-католики. А той каже: «Ми вас бити не будемо». І нас відпустили, що за диво… І дивись - тупою шаблею порубали голови тим полякам [26, с. 98-99].

Втім, використовуючи свідчення про ромів, опубліковані Фіцовським, не слід забувати про критичний підхід, оскільки вони свідчать не стільки про події, що відбулися, скільки про контекст, у якому вони були представлені Фіцовським у повоєнний період. Польська дослідниця Емілія Кледзік порівняла фрагменти, опубліковані в різних творах Фіцовського протягом десятиліть, і продемонструвала, як він редагував їхні мемуари, щоб наблизити персонажів, яких описував, до сприйняття польської аудиторії, а для цього, зокрема, покращити імідж польського населення та підкреслити його допомогу ромам, а українських націоналістів представити у більш невигідному світлі. «Зважаючи на те, що бути ромом під час Волинської різанини не обов'язково означало смертний вирок, як у випадку з поляками, письменник використовував слова своїх інформаторів, щоб виправдати їх рішення прийняти українські прізвища та «видавати себе за українців». Він також видалив фрагменти, які показували доброту, яку інколи виявляла УПА до ромів» [42, с. 195].

Чому іноді роми ставали жертвами переслідувань з боку деяких українських націоналістів? Відповідь можна знайти у площині сприйняття ромів вояками українського повстанського руху. Поряд із згаданим вище ідеологічно-пропагандистським сприйняттям ромів як колективного «антисоціального елементу» та чужорідного етнічного компонента, що перешкоджав створенню однорідного українського етнічного простору, іншою можливою причиною, ймовірно, було те, що у 1943 р. багато ромів прагнули знайти або вже знайшли притулок від німецьких переслідувань у радянських партизанських загонах. У внутрішніх документах українських повстанських формувань є чимало свідчень про те, що в рядах протилежної сторони було багато ромів. Наприклад, у нарисі Володимира Макара «Північно - західні українські землі. Збройна самооборона українського народу» (компіляції з повідомлень політичної референтури Служби безпеки ОУН (далі - СБ ОУН) і інформативно-розвідчої служби УПА на Волині й Поліссі), датованому кінцем травня або початком червня 1943 р., зазначено, що більшовицька партизанка вже в 1942 роци опанувало всеціло Полісся і північну лісову смугу Волині…. Їхні ряди поповнюються постійно червоними парашутистами - москвинами, білорусами, втікачами поляками, жидами й циганами, а до часу відступу УПА ще й українцями з попалених сіл та мобілізованими насильно селянами [43, с. 16].

Подальші згадки про перебування ромів у лавах противника можна знайти в численних звітах, поданих різними загонами УПА, підрозділами СБ ОУН, політичними відділами ОУН. Розглянемо кілька фрагментів із цих документів.

На основі цих звітів можна припустити, що загалом негативний усталений погляд українських повстанців на ромів як на небажаний елемент під час активних воєнних дій посилювався ще й фактом наявності ромів у лавах їхніх супротивників. Згадки про ромів у радянських партизанських загонах є як у нечисленних спогадах самих ромів, так і в щоденниках і спогадах колишніх партизанів. Найповніший огляд участі ромів у партизанських загонах подано в книзі Бессонова [44, с. 268-310]. Поетеса Папуша у своєму вірші також неодноразово звертається до образу радянських партизанів як єдиного засобу порятунку для ромів і євреїв.

У цьому, зокрема, полягало трагічне замкнуте коло становища та стратегій порятунку ромів у ті часи: шукати захисту в лавах націоналістичної партизанки вони не могли через прагнення останніх до гомогенізації українського етнічного простору, а тому йшли до радянських партизанів - і, перебуваючи у загонах останніх, дедалі більше асоціювалися в очах українських націоналістів із ворогами їхньої справи. Але відомі і випадки нейтральних стосунків ромів з українськими партизанами. Наприклад, на території запілля УПА на Волині про ромів було згадано у звіті політичного референта Цуманського району від 24 жовтня 1943 р., де серед національних меншин, ймовірно, їх було найбільше - близько 50 осіб. Автор звіту змалював ситуацію нейтральних стосунків повстанського руху та ромів: «Цигане заявляють, що нам і владі - не розходить (з цигана комісара не буде), нам «аби жити» [45, с. 284]. Одна ромська жінка, яка переховувалась у волинських лісах під час війни, так само згадувала: «Бандерівці нас не чіпали, а ми їх» [46].

На додаток, розглядаючи це питання, варто враховувати не лише ідеологічно-політичні настанови та міркування воєнного часу, а й традиційно сформовані упродовж останніх століть та успадковані в руслі традиційної культури стереотипні уявлення про ромів, які побутували всередині націоналістичного середовища. Відомо, що будь-які стереотипи, що існують у представників однієї групи щодо представників іншої, під час стабільного та мирного співіснування не впливають принципово на взаємні відносини, залишаючись лише латентними уявленнями. Однак за умов екстреми ті забобони, які сплять, можуть активізуватися та вплинути негативно на динаміку взаємовідносин між групами та індивідами, що їх представляють, додатково сприяючи ескалації насильства.

В українському фольклорі та літературі є чимала кількість прикладів зображення ромів [47; 48]. Насамперед, існує значний пласт прислів'їв і приказок, які формували уявлення оточуючого суспільства про спосіб життя ромів, їх риси характеру та родинні стосунки. Поряд із «позитивними» рисами (волелюбність, винахідливість, навики ковальської справи) вони зображують і такі «негативні», як хитрість, брехливість, лінощі, безбожність, домашня тиранія тощо. За словами дослідниці Єви Міль - чарчик, у традиційному суспільстві роми «викликали захоплення, інтерес і, водночас, тривогу, страх і бажання відмежуватися від них» [49, с. 384].

Наскільки українські партизани успадкували таке сприйняття ромів і чи були вони носіями таких упереджень? Вивчення колективного соціального профілю вояків УПА показує, що переважна більшість із них належала до традиційного суспільства, оскільки вони були сільського походження та здобували лише початкову або неповну середню освіту Спроб всеосяжного дослідження соціального портрету вояків УПА ще не здійснено. Але існує аналіз так званих «еведен- ційних карток» на 1445 бійців одної з багатьох військових округ - військової округи (ВО) «Богун» одного з трьох оперативних груп УПА - УПА-Північ. З 1445 облікованих бійців 1335 осіб (92,38%) були уродженцями сіл, серед 1133 місцевих повстанців народжені в селах становили 1113 бійців (98,21%). Майже 79% були хліборобами. Близько 89% мали початкову або неповну середню освіту (до 7 класу включно) [50, с. 119, 125]., а тому були сприятливим середовищем для засвоєння та поширення таких уявлень. Збереглися деякі їхні спогади про «циган» часів війни. Дуже колоритні та змістовні свідчення залишив колишній вояк УПА Іван Лико, який у спогадах «На грані мрії і дійсності» описував, зокрема, як він раптом усвідомив, що родина, яка приймала його за вечерею у своїй хаті у галицькому селі, - «циганська»:

Двері відкрила мати дівчини, типова циганка, а її брат, що на той час був у кімнаті, своїм зовнішнім виглядом переконав мене, що я попав у циганську родину. Упередження до циганської раси з дитинства, коли ти не раз чув від старших людей, що цигани-то злодії, які харчуються м'ясом здохлих звірят, що їх викопують із землі, деколи у півгнилому стані, вразили мене несподіваним дивуванням…. Мати подала перекуску - ковбасу, шинку і паску та чверть літра самогону. Чарку я перехилив без надуми, але коли почав закусувати шинкою, здавалось мені, що шинка «росте мені в роті». Вибачаючись перед господинею і перед дівчиною за їду тим, що щойно встав з-за столу, у голові пробував знайти якусь ідею на «вихід із ситуації». […] На моє щастя, я побачив Бурого, що підходив на горбок до циганської хати, а коли той ввійшов до хати і закомунікував, що боївка відходить з села, мені неначе важкий камінь упав з плечей. Подякувавши господині за гостинність, на прощання поцілував молоду циганочку, якій пообіцяв, що постараюся її відвідати і побути з нею довше наступним разом [51, с. 178].

Цей уривок, зокрема, свідчить, що уявлення автора поділяло середовище, до якого він належав. Окремий невеличкий підрозділ присвятив циганам у своїх спогадах «На грані двох світів» колишній учасник визвольного руху Микола Терефенко. Він також описує, як із товаришами завітав до хати циганської родини, і їх запросили до вечері. Ось як він описував свої відчуття під час спільної трапези:

Я дивлюся, вона (ромська господиня. - М.Т.) відливає воду з бараболі, що вже зварилась, і сипле з великого горщика на велику миску (яка має з 10 літрів). […] Всі взялися за спільний омолот. Я також роблю так, як і вони, мене доля всього навчила, тільки мій товариш за ложку не береться і не їсть. Стара циганка дивиться на нього, каже: «Їжте, пане. Я знаю, чого ви не їсте, - говорить вона, - бо всі цілий час на нас говорять, що ми їмо падлину, а це неправда. Ось дивіться, яке це гарне м'ясо. Ми його купили в сусіда […], воно цілком добре». Але мій товариш не їв. Сказав, що він не голодний, а я їв, хоча про себе думав, що, може, ця корова здохла. Чорт бери. Як вони не поздихають, то чого мав би я здохнути. По росолі і бараболі циганка дала м'ясо, по великій порції. Я це все з'їв. Коли вони скінчили вечерю, всі поставали, і ми також. Я господині подякував і похвалив її, що добре варить, але вона не була задоволена, бо мій товариш не їв. [.] Ми обидва поздоровили її і пішли, хоча я думав, що зачнеться «революція» в моїм животі, але нічого такого не сталося. По цій вечері і смішно мені трохи було. Думав я над тим, що такі бідні люди, як цигани, але людські і гостинні [52, с. 508-509].

Звісно, не можна проводити пряму лінію між вищенаведеними забобонами, що побутували у колективній свідомості, та випадками переслідувань і вбивств ромів українськими націоналістами. Від перших до других існувала велика дистанція. У цих фрагментах не йдеться про вороже ставлення вояків

УПА до тих, у чиїх оселях вони гостювали. Однак треба звернути увагу, що у цих випадках ідеться про ромів осілих, які були невід'ємною частиною тогочасного сільського простору. Що ж до кочових, то в очах лісових вояків вони являли собою іншу картину. Отже, тогочасна тенденція до негативного сприйняття ромів не могла не вплинути на практичні кроки щодо них у реальній ситуації, коли воїни УПА зустрічалися з таборами ромів-кочівників на лісових стежках. Уже згадано, що українські націоналісти знали про широку участь ромів у радянській партизанці. До цього слід додати ще одне важливе уявлення, яким керується будь-яке воєнізоване формування щодо кочових ромів під час війни, а саме - переконаність у нібито шпигунських здібностях і завданнях табору. Всі ці обставини могли наштовхнути у деяких випадках націоналістичних партизанів на фізичну розправу з ромами.

Зрозуміло, що із джерел ОУН та УПА дізнатися про такі випадки складно. Однак кілька прикладів все ж відомі. Той самий Іван Лико у своїх мемуарах згадує, що 1946 р. районний провідник на псевдо «Чорнота» переконував його у необхідності ліквідувати циганську родину з шести осіб у одному з сіл Галичини через те, що один з членів родини нібито був «донощиком». І. Лико відмовився, а наступного дня дізнався, що всю родину за наказом «Чорноти» таки було вбито [51, с. 214-215] Показово, що під час XXVII пленарного засідання Видавничого комітету «Літопису УПА» (червень 2003 р.) Іванові Лику дорікали, що він у своїх спогадах подав сюжети про циган та інші події «без потреби», на що автор відповів, що він «писав тільки правду. У нас водиться, що у всіх спогадах описується про повстанців, як самих святих людей, а в дійсності воно не завжди так було». Це свідчить про спроби застосувати вибірковий принцип саморепрезентації принаймні з боку частини діа-спори [51, с. 443].. Ще один епізод, який ілюструє логіку вбивств ромів службовцями СБ ОУН. Колишній комендант підрайону №67 (на Волині) Л.Є. Кульчинський на псевдо «Явір» свідчив у 1944 р. радянським органам, що на його території (село Новомалин біля Острога) у серпні 1943 р. з'явилася група «циган». Він надав їм хату, ділянку землі та насіння для хазяйнування, але у жовтні приїхала з центру району група вояків з СБ ОУН і вбила тих ромів. Явір написав про це комендантові району й отримав відповідь, що «цигани були вбити як ненадійні елементи» [53, арк. 22]. Очевидно, неупереджене ставлення до ромів з боку окремих членів ОУН вступало у протиріччя із ставленням деяких командирів, які заради досягнення безпеки не зупинялися перед убивством усіх, кого могли лише запідозрити у загрозі.

Швидше за все, вбивство місцевих осілих ромів не було метою українських націоналістів. Однак, що також мало значення, так це жорстокість загальної ситуації на Волині, яка могла спонукати багатьох людей до насильства навіть у ситуаціях, коли це здавалося б геть непотрібним, і щодо людей, які в мирній ситуації виглядали такими, які абсолютно не становили небезпеки. Жорстокі репресивні дії німців, напади УПА на польських мирних жителів, дії у відповідь польських збройних формувань, спрямованих на захист польських селян, атмосфера тотальної ненависті і недовіри, - все це іноді неминуче призводило до ексцесів щодо місцевих ромів.

Велике значення мав фактор динаміки військово-соціальної поведінки учасників бойових дій. Значну частину бійців, які навесні 1943 р. приєдналися до УПА, становили дезертири з української допоміжної поліції. Беручи участь у 1941-1942 рр. в «остаточному розв'язанні єврейського питання» на Волині, вони навчилися вбивати і накопичили досвід насильницьких практик, які застосовували в 1943 р. до польського населення і до всіх тих, кого вважали загрозою для виживання. Як зазначив Тімоті Снайдер, «з 1941 року співучасть у «остаточному розв'язанні» змінила колаборантів, перетворив українських хлопців на Волині на таких людей, якими вони за інших обставин ніколи б не стали» [54, с. 159-160] Однак деякі останні дослідження Голокосту на мікрорівні закликають не абсолютизувати цей факт, наголошуючи, що виконавцями етнічних чисток на Волині були не лише люди, які вже набули досвід насильства у поліцейських загонах, а й учорашні селяни, в тому числі примусово мобілізовані в УПА [55, с. 652]..

Деякі відомості свідчать про те, що рішення про вбивство всіх інших етнічних груп, включаючи ромів, могло навіть бути ухвалене не безпосередніми місцевими командирами на місці як ексцеси, а радше на більш високому рівні, охоплюючи оперативну діяльність кількох підрозділів на різних територіях. Так, наприклад, за показами радянським органам колишнього командира СБ ОУН Млинівського району Рівненської області Івана Яворського, він отримував наказ ліквідувати всіх «чужинців»: росіян, поляків, чехів, євреїв, циган, а також тих українців, які виступали проти ОУН-Б і УПА [56, с. 471].

Проте допит Яворського як історичне джерело проблематичний: по-перше, тут йдеться про свідчення, отримані від нього НКВС, коли багато чого, про що він не збирався говорити, могло бути отримано від нього з використанням жорстоких незаконних методів допиту, звичайних для радянських слідств того часу. По-друге, навіть якщо його слова про ромів прийняти на віру, вони не знаходить підтвердження у свідченнях десятків і сотень інших функціонерів УПА, схоплених і допитаних радянською політичною поліцією. По-третє, непрямим доказом неправдивості сказаного ним є те, що факти розправ над ромами на підпорядкованій йому території невідомі, принаймні на сьогодні. Усе сказане дає підстави дійти висновку, що з розмаїття ромського населення Волині постраждати могли лише ті роми, яких українські націоналісти асоціювали з польським населенням чи радянською партизанкою. Але навіть у цьому випадку загибель ромських сімей слід розглядати не як реалізацію рішень про переслідування усієї спільноти, ухвалених на вищому рівні ієрархії, а як ексцеси командирів на місцях.

Радянські партизани та їхнє ставлення до ромів. З кінця 1942 р. радянський партизанський рух в регіоні стрімко активізувався і зріс у кілька разів. На Волині діяло 32 партизанські загони і 71 підпільна група. Ставлення керівників партизанського руху до ромів, які намагалися врятуватися від загибелі, було неоднозначним. Будучи за своєю ідеологією інтернаціоналістичним рухом, насправді радянські партизани керувалися іншими міркуваннями більш практичного характеру, а саме здатністю потенційних прибульців бути придатними для військових дій, володіння ними корисними навичками, високою мобільністю тощо. Також свою роль відіграла наявність або відсутність у партизан стереотипів та упереджень щодо тих, хто просив їхнього захисту.

Роми, опитані в рамках нещодавніх усноісторичних проектів, часто згадують, що зверталися за допомогою до радянських партизанів або навіть приєднувалися до партизанського руху. Про спроби ромів знайти притулок у лісах можна знайти згадки у щоденниках чи спогадах радянських підпільників і партизан. Більшість авторів усвідомлюють, що ромів «німці переслідували нарівні з євреями». Наприклад, деякі роми, які прийшли в ліс, розповіли командиру партизанської бригади в Білорусі Івану Колосу, що нацисти «розстрілювали циган і євреїв без винятку». Командир Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання Олексій Федоров, розповідаючи про ситуацію на Волині 1943 р., згадує, що в лісах виникали цілі поселення: «Були такі своєрідні хутори з землянок і українські, і польські, і єврейські, і циганські». У 1942 р. командир оперативного розвідувально-диверсійного центру Антон Брин - ський знав про розстріл майже 150 ромів у Лельчицях, невеликому містечку на півдні Білорусі.

Рішення про прийняття ромів до радянського загону ухвалювалося по-різному залежно від ставлення його командира до ромів та інших факторів. Наприклад, учасник Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання Микола Шеремет залишив у своєму щоденнику 22 березня 1943 р. такі рядки про те, як кілька ромських жінок потрапили до їхнього партизанського загону в лісі:

Несподівано завітала до нас група циганок. Давно їх бачив. Прийняв їх О[лексій] Ф[едорович] біля свого намету, обдерті, в довгих брудних спідницях, тільки очі горять, як жарини, та вибиваються пасма чорного волосся з-під хусток. Німці і поліція переслідують і вбивають їх нарівні з євреями. […] Крадучись, потайки, вони бродять в білоруських лісах, у партизанів шукаючи порятунку і помочі.

Розповідає старша з циганок:

- Ми не кочові цигани, а осілі. При Радянській владі працювали в Хойніках на сірниковій фабриці. Чоловік і брати в Червоній Армії, а німці прийшли - знищили наші сім'ї, маленьких дітей повкидали живцем у колодязі. [.]

- Мужчини ваші де? - питаємо.

- Всі в армії чи в партизанах. У нас два старики охороняють наш циганський табір. Мають дві гранати - от і вся наша зброя.

- А як ви живете? - продовжуємо розмову. - Ворожите, мабуть?

- Ні, наші соколики. Цигани раніше ворожили, бо їсти хотіли. А тепер ні ворожим, ні співаємо. Тяжкі часи прийшли. Візьміть нас з собою, з дітьми, - благають.

- Дамо вам кілька коней і підвід, допоможемо, - вирішує О[лексій] Ф[едорович]. - А йти вам з нами не з руки [57, с. 176].

«Не з руки» - показове формулювання, яке, з одного боку, в зручній формі усталеного вислову містить відмову надати захист, а з іншого, означає категоричний командирський кінець розмови на цю тему та унеможливлює подальші прохання. Водночас більшість авторів описує побачених ромів відсторонено, найчастіше з відтінком неприязні і переваги озброєних та вправних солдат над беззахисними й непридатними до військової справи людьми. Симпатія і співчуття якщо і простежуються, то завуальовані прагматичним для військової людини ставленням до ромів як до малопридатного елементу. Майже завжди роми в цих епізодах - люди, по-перше, кочові, а по-друге, переважно літні, жінки і діти (останнє було близьким до реальності, оскільки чоловіки або перебували в Червоній армії, або ж ставали першими жертвами німецьких «заходів безпеки»). Це в більшості випадків унеможливлювало їх використання в партизанських загонах. Деякі автори прагнуть позбутися такого «баласту», прогнати ромів із території розташування їхнього загону. Вони вважають такі заходи цілком обґрунтованими реаліями воєнного часу.

Особливо колоритним за лексикою та образами виглядає досить розгорнутий епізод зі спогадів Якова Шкрябача, командира партизанського загону, що пройшов через 13 областей України та Білорусі. У ньому немов зібрані разом всі набори кліше і шаблонів, які окремо зустрічаються в інших текстах:

Вийшовши на розвідку в напрямку хутора Обручатніца, група наших вершників несподівано виявила на лісовій галявині жінок і дітей у лахмітті. Вони налякані кинулися в гущавину лісу. Ми пришпорили коней і через хвилину наздогнали їх. Це були цигани. Ми побачили намети і кілька возів - все, що було супутником цього племені в його кочовому житті. Три цигана, п'ятнадцять циганок і купа брудних, волохатих малюків формували весь табір. На п'ять возів у них був один кінь.

- Що ви тут робите в лісі? - запитали ми.

Спритний молодий циган уважно оглянув нас.

- Ми - партизани!. Цигани-партизани, - серйозно сказав він.

- А чім ж ви б'єте фашистів?

Вони показали нам іржаву рушницю з затвором без викидача, десять патронів і гранату без капсуля.

Історія, яку розповіли нам цигани, була невеселою. Коли тут проходила німецька дивізія, очищаючи ліси від партизан по дорозі у Юревичів, гітлерівці напали на циган. Вони першочергово знищили чоловіків. Лише кілька людей встигли втекти в глибину лісу. За цей час мешканці табору з'їли коней. Зараз вони харчувалися грибами та ягодами.

Нас тісним натовпом обступили цигани і циганки.

Дай гвинтівку!. Поворожити, правду скажу!

Дайте хоч поганого коня! У вас буде удача і велика радість…

Начальник, де твоя рука?. Всю правду скажу! Тільки дайте нам нитку і голку…

Візьміть у нас оцю дівчину. Красива циганка? Їй вже сімнадцять. Вона вам знадобиться… А за дівчину дайте коня!

Остаточно переконавшись, що ми партизани, цигани посміливішали і пропонували нам все, що завгодно, в обмін на «коня» і «гвинтівку». Вони стояли за чотири-п'ять кілометрів від нас. Простеживши, куди ми поїхали, цигани на другий день прийшли до табору: «Хочемо ворожити про долю». Вони знову просили голку, нитку, коня і гвинтівку. Довелося дати їм двох кульгавих коней і дві німецькі гвинтівки з патронами. При цьому ми попередили, щоб вони більше не приходили до [нашого] табору. Однак наступного дня вони з'явилися знову. Тільки коли партизани пригрозили їм зброєю, цигани, нарешті, залишили нас у спокої [58, с. 185].

Відзначимо лексичний набір тексту, який розкриває його тональність і формує певний спосіб сприйняття «циган». Роми «брудні» і «в лахмітті». Звісно, зовнішній вигляд цих людей можна було описати і в такий спосіб, адже йшлося про їхнє переховування в лісі. Після спілкування з партизанами роми «посміливішали». В обмін на потрібні їм зброю й коня вони безпринципно готові віддати дівчину з табору (що було немислимим для реального ромського табору). Роми хочуть поворожити і, як завжди, використовують це вміння у своїй стратегії виживання. Зрештою, прагнучи отримати життєво важливі для них речі, вони «нахабніють» настільки, що з'являються зі своїми проханнями знову і знову. І, звісно, у партизанів немає іншого вибору, як відлякати їх зброєю. Навіщо таких захищати?

Враховуючи інтернаціоналістську ідеологію радянського партизанського руху, можна було б очікувати, що він мав бути дружнім до цивільних ромів, жінок, дітей та людей похилого віку, яким загрожувала смерть. Проте наявні джерела, за нечисленними винятками, показують дещо іншу картину. Залишитися під захистом партизанського загону мали шанс не всі, а лише ті, хто міг бути корисним. У вже згаданій праці Н. Бессонова подано десятки біографій ромських чоловіків і жінок, які були учасниками партизанських загонів або час від часу виконували якісь завдання для партизанів на окупованій території СРСР Проте їхній розгляд показує: (1) ромські сімейні групи приймалися рідко. Приймали здебільшого людей молодого та середнього віку, які були придатні до збройного опору; (2) використаний Н. Бессоновим спосіб подання оповідань про ромів-партизан мало чим відрізняється від згаданого вище випадку Є. Фіцовського, і радше є матеріалом для дослідження того, як Бессонов (з особистих причин чи під впливом домінуючої в Росії історичної політики) з ентузіазмом створював патріотичний дискурс, аби адаптувати образ ромів для широкої російської читацької аудиторії, ніж науковим вивченням проблем минулого.

Місцева адміністрація та її ставлення до ромів. Органи статистики і господарського управління міських та сільських управ, як у багатьох пов'язаних з євреями випадках, були на виконання німецьких наказів задіяні у реєстраційних заходах щодо ромів, а після розправ із ними - в обліку залишеного від них майна.

Проте іноді голови місцевих управлінь самостійно ініціювали антиромські акції. Так, наприклад, 17 листопада 1942 р. голова Корецького району видав місцевій поліції містечка Корець такий наказ про проведення акції в Богданівці (село, яке було підпорядковане його районній управі): «Пропонується Вам негайно вислати поліцію до Богданівки й перевести виселення двох циганських родин. Майно передати під розписку старшині села Богданівки. Помешкання їх призначуються для переселенців» [59, арк. 221]. Зрозуміло, що глава району Ю. Галинський добре знав, які саме заходи передбачалися щодо цих ромів після їх «виселення». Рідкісний у дослідженні геноциду ромів випадок: тут можна простежити долю «виселених» завдяки наявності джерел іншого походження. Повоєнна радянська Надзвичайна державна комісія зі встановлення злочинів німецько-фашистських загарбників Корецького району зафіксувала свідчення мешканки Корця, яка проживала біля єврейського цвинтаря. Вона описала, що бачила взимку 1942 р., як німці вбили на цвинтарі кількох ромів: двох чоловіків, трьох жінок та двох дітей 10-11 років [60, арк. 16-17]. Ураховуючи, що про інші випадки розправи з ромами в Корці невідомо, можна бути впевненим, що це були ті дві ромські родини з Богданівки. Очевидно, що (як це часто траплялося) корецька поліція привезла їх до райцентру, де передала до місцевого відділення Зіпо-СД, службовці якого ромів стратили.

В іншому районі Волині, в Рожищенському, 9 червня 1942 р. районний голова видав розпорядження старостам підпорядкованих району сіл щодо низки заходів, які необхідно було вжити негайно. Один з пунктів наказу вимагав: «Забороняється циганам волочитися по селам. А як де появляться, негайно дати знати до Р[айонної] Служби Безпеки» [61, арк. 76]. Зрозуміло, що згідно з цим наказом сільські чиновники повинні були повідомляти про табори ромів місцеві підрозділи німецької жандармерії чи місцеві поліцейські відділки, які й визначали фатальну долю ромів.

Проте архівні документи мовчать про інший бік цього явища, що компенсується особистими розповідями самих ромів, яким пощастило вижити. Збереглося кілька свідчень про те, як не лише звичайні сусіди, а іноді й ті особи, які були частиною апарату місцевої адміністрації, надавали своєчасну допомогу односельцям-ромам, щоб убезпечити їх від репресій. Серед тих ромів, чиї спогади були записані в ході низки проектів усної історії, є й свідчення ромів Волині. Наприклад, у селі Чудви Костопіль - ського району Рівненської області, за словами ромської жінки, «[німці] хотіли нас убити». А той із сільради, його старостою називали, він цього не дозволив. Сільський голова став просити [німців]: не чіпайте [циган], не вбивайте, бо не буде в нас коваля» [62].

Інша літня ромська інформантка розповіла, що її родина поблизу села Сушичне Камінь-Кашир - ського району Волинської області вціліла завдяки тому, що місцевий український поліцейський, який знав її батька як доброго коваля, супроводив їх до безпечного місця, тим самим допомагаючи уникнути німецького арешту [46]. Ще одна ромська жінка, яка вижила, розповіла подібну історію про свого батька, матір та дітей (включно з нею самою), яких місцевий український сільський староста та селяни врятували від німецьких переслідувань, оскільки її батька теж знали і поважали в селі Нуйно як доброго коваля [63]. Ці приклади, а також подібні приклади з інших регіонів показують, що селяни-нероми - у деяких випадках сільські голови - заступалися за тих ромів, які жили в цьому місці тривалий час, розмовляли тією ж мовою, сповідували ту саму релігію, мали професію, потрібну іншим жителям (найчастіше це були ковалі), і користувалися повагою в громаді. Зрозуміло, що кочові роми на таку підтримку розраховувати не могли.

Вище наводився приклад наказу про реєстрацію ромів у Висоцькому районі, розісланого по селах, підпорядкованих райдержадміністрації. У цьому конкретному випадку дев'ять сільських голів, підпорядкованих Висоцькій районній управі, а також голова самої Висоцької міської управи надіслали в тій чи іншій формі відповіді до районного начальства про те, що ромів у них немає. Проте можна припустити, що негативні відповіді сільських адміністрацій щодо ромів на їхній території не обов'язково могли означати їх реальну відсутність там.

Місцева допоміжна поліція та її ставлення до ромів. Дослідження ролі місцевих поліцейських формувань у нацистській політиці щодо різних груп населення, насамперед «остаточного розв'язання єврейського питання», в останні роки почали з'являтися, але питання їхньої участі та мотивації у геноциду ромів залишається вивченим недостатньо. Зазвичай місцева поліція сприяла арешту або збору та конвоюванню ромів до місця страти, а вбивства здійснювали німецькі виконавці. Проте в кількох випадках є підстави вважати, що місцева поліція затримувала, конвоював і страчувала ромів з власної ініціативи і без участі німецького керівництва. Такі випадки траплялися принаймні з середини 1942 р. Твердження, що вбивство інколи було ініційоване місцевими управлінцями чи поліцією, може підтверджуватися тим, що, якщо накази зверху про це були присутні, то у документах завжди містилися формулювання на кшталт «згідно з наказом гебітскомісара», або ті, хто пізніше був заарештований радянською владою, стверджували на допитах, що діяли згідно з німецькими наказами. Однак такі формулювання чи твердження наявні не завжди.

Одного суботнього вечора 1942 р., в лютий мороз, єврейська дівчина Женя Чернявська, яка мешкала в містечку Рогізне Демидівського району, повертаючись додому, побачила, «близько 20 возів з циганами, яких везли поліцаї до Берестечка». Згодом вона дізналася, що цих ромів там розстріляли [64, арк. 13]. Приблизно через рік після початку вторгнення німці за допомогою місцевої поліції почали вбивати ромів, розповідала Тетяна Марковська, яка наприкінці літа 1942 р. перебувала в ромському таборі під Сарнами. Її батьків і родичів убили, вона спромоглася втекти [65, с. 77-78].

Наприкінці серпня 1942 р. група поліцейських Ратнівської районної поліції по дорозі з містечка Ратне на село Заболоття оточили групу ромів чисельністю 10-12 осіб. Їх конвоювали до Ратного, а потім - на околиці містечка, де поліцейські їх убили [66, арк. 327]. У червні 1943 р. інша група поліцейських у селі Заболоття заарештувала чотирьох ромських чоловіків; вони вивезли ромів на півтора-два кілометра від села до лісу, де розстріляли і закопали [67, арк. 138]. Влітку 1942 р. поліцейські Ратнівської районної поліції затримали в лісі поблизу села Сільця Гірницькі 35-40 ромів, доправили їх до Ратного і розстріляли біля місцевого цвинтаря [68, арк. 174-175].

Ці події засвідчують, що місцева поліція брала активну участь у ідентифікації, арештах і масових розстрілах ромів. Виникає питання, чому місцеві районні чи міські голови та начальники поліції вважали за потрібне позбутися ромів? Відповідь дати складно через відсутність джерел, які б пролили світло на їхні особисті мотиви. Певною мірою низка факторів, описаних Олександром Прусіним у дослідженні мотивації антиєврейських дій української поліції (антисемітизм, лояльність до нової влади, кар'єризм і прагнення служити, жага до панування та самоствердження за рахунок беззахисних верств населення, майнові розрахунки та здобутки, для деяких - садизм, а також динаміка бруталізації поведінки) [69, с. 50-59], можна екстраполювати на ситуацію з ромами, за винятком того, що антисемітизм має бути замінений ромофобськими упередженнями поліцейських. У будь-якому разі можна констатувати, що к середині 1942 р. (знищення «циган» стало вже усталеним компонентом окупаційної політики) місцеві колаборанти сприймали це як рутинне завдання.

Реакції ромської спільноти на переслідування та опір вбивчій політиці.

Спроба вивчення масових переслідувань та геноциду не може бути обмеженою лише описом вчинків катів та їхніх уявлень про жертву; колективний профіль самої жертви, її мислення та відповідна поведінка теж накладала свою специфіку на події та зрештою визначала результат. Перед переходом до аналізу емпіричного матеріалу варто спочатку відповісти на запитання про те, а що власне слід вважати реакцією спільноти на утиски та переслідування? Зокрема, ромської спільноти? Природно, що у відповідь проситься передусім збройний опір людей, як організованих у окремі групи за етнічно-культурною належністю, так і у складі інших, більш широких та чисельних воєнних формувань. Вище згадувалося про численні випадки участі ромів у лавах радянського партизанського руху, який, принаймні теоретично, виглядав як єдине місце спасіння для тих, на кого полювали німецька влада або підпорядковані їй місцеві поліцейські. Очевидно також, що в ситуації кочівлі, браку ресурсів та малочисельності ромські групи навряд чи могли сформувати свої власні загони (подібно до того, як подекуди це могли робити інша група переслідуваних у регіоні - євреї).

Проте широка палітра реакцій на переслідування не може зводитися лише до питання збройного опору геноцидній політиці, особливо якщо ідеться про цивільних людей. Загалом кажучи, будь-які свідомі дії приречених, що заважають окупантам досягти їхньої мети, слід розглядати не як лише стратегії виживання, а як спротив. Конкретизувати цю думку може теоретичний наробок дослідників долі євреїв за доби нацизму. За словами історика Дана Міхмана, «дослідники Голокосту вбачають термінологічну різницю між термінами «протистояння» та «опір». Протистояння визначається як здійснення деяких активних дій з метою самозбереження (на відміну бездіяльності та покірності). Протистояння є спро - тивом намірам влади у найширшому значенні цього слова: воно включає різні аспекти - економічний, релігійний, культурний, організаційний тощо. Термін «опір» у контексті Катастрофи використовується для позначення збройних дій. Опір, таким чином, є одним із можливих шляхів протистояння. Від звичайного способу життя, що ведеться за інерцією, протистояння відрізняється тим, що в ньому є елемент свідомої дії» [74]. Важливим доповненням до концептуалізації ромського протистояння є думка дослідниці Анни Абакунової про те, що до числа таких дій слід відносити передусім такі, які ініціювалися самими ромами, а не з ініціативи оточуючого середовища щодо ромів, та не вимагали безпосереднього контакту з останніми. Вона узагальнює такі дії під категоріями «самопоміч» та «саморятування», водночас критично ставлячись до терміну «стратегії виживання», адже, на її думку, термін «стратегії» передбачає здатність свідомо обирати один з різних варіантів - можливість, якої у ромів часто не було; до того ж, не всі «стратегії» у реальності призводили до виживання [75, р. 16].

Звісно, не можна механічно екстраполювати типологію єврейського протистояння на «ромську» ситуацію та відшукувати відповідні емпіричні дані. По багатьох з цих позицій ми не знайдемо відповідного фактичного матеріалу, адже за демографічними, економічними, господарськими, релігійними, професійними, соціальними та культурними показниками ромська спільнота колосально відрізнялася від єврейської. Треба розглянути саме ті способи реакції, які були у розпорядженні спільноти з урахуванням того досвіду взаємодії з оточенням, який вона накопичила упродовж попередніх століть. Поширеними поведінковими шляхами у загрозливих ситуаціях були втеча [46; 62; 63], переховування у лісах [46; 62; 63], приховування справжньої ідентичності, тобто спроба вдати з себе українців - мімікрія під навколишнє середовище [62; 63]. Г Абакунова пропонує називати такі випадки саморятування «пасивними», адже роми тоді радше реагували на виклики, та виживання залежало значною мірою від збігу обставин та везіння. Разом з тим, інший тип вчинків вона зараховує до «активного саморятування» - наприклад, підробка документів, надання хабарів або свідомі контакти з окупаційною владою та місцевими органами управління - тобто ситуації, які потребували більш рельєфних дій [75, р. 16].

Отже, втеча та переховування у лісі, подалі від усіх, хто міг складати небезпеку - це епізод, який зустрічається і в дуже багатьох спогадах вцілілих ромів, так і у свідченнях неромських акторів того. Після успішної втечі важливо було знайти місце для переховування. У той час як в одних випадках це були безлюдні місця, в інших треба було скористатися підтримкою неромського населення, аби останні не виказали ромів органам влади. У свою чергу, це було можливо у двох варіантах: або ті, хто допомагали ромам та давали їм прихисток, знали кому вони його надають, або ромам доводилося вдавати себе за когось іншого: змінювати імена, прізвища, вдавати себе за представників іншого народу (що, звісно, було можливо у разі несхожості їхнього зовнішнього вигляду на той, що сприймався оточенням як «циганський»), або принаймні іншої ромської етногрупи. У цих випадках допомагало знання інших релігійних обрядів або іншої мови. Лояльність та допомога від місцевих неромів не завжди набувалися безкоштовно: у цьому випадку хабар у вигляді подарунка або послуги робив свою справу.

Втім, відомий щонайменше один випадок активного спротиву - коли чутки про розправу, що наближалася, спонукали ромських в'язнів, уміщених у єврейське гетто у Сарнах, взяти участь у збройному повстанні та спробі колективної втечи. Єврейський бранець цього гетто, якому судилося вціліти, пізніше згадував, що близько сотні циган, чоловіків, жінок і дітей, також було привезено до сарненського гетто. Їх розмістили у великій будівлі братів Вінзовських, конторі податкової служби, яка використовувалася для зберігання цінностей. Юденрат був зобов'язаний займатися ними теж. Євреї носили круглий жовтий знак, а цигани - довгу жовту смугу. Цигани були не такі, як євреї. Вони сперечалися з українською поліцією, наполягаючи, що вони християни і можуть показати хрести на шиях. Українці відповідали: «Сьогодні ми отримали наказ усіх вас вивезти на знищення». У день забою їх мали винищити першими [76].

Знищення гетто у Сарнах німці розпочали 27 серпня 1942 р. Коли забрали першу партію приречених та вбили біля ям неподалік і решта зрозуміли що відбувається, єврейські бранці вирішили пробити огорожу та організувати масову втечу. консервними ножами та сокирою намагалися розрізати частину огорожі та викорчувати кілька стовпів огорожі. Цигани підпалили халупи, щоб створити димову завісу…. Як тільки охоронці оговталися від шоку, вони відкрили автоматний вогонь, прикривши отвір у огорожі. Тіла тих, хто туди впав, служили містком для інших, які наближалися за ними […]. Тисячі людей вдалося вибратися з місця вогневого враження, але багато з них загинуло [77, с. 195-196].

Висновки. «Цигани», на відміну від євреїв, не були антиполюсом у націонал-соціалістичному світогляді. На початку розгортання операції «Барбаросса» ані в регулярної армії, ані в СС-поліцейських формувань, що просувалися в тилу, не було окремих вказівок про те, якою має бути політика щодо ромів. Вона формувалася «у процесі» та «на місцях» (хоча і в руслі уже накопичених у Третьому райху расово-ідеологічних кліше і адміністративно-поліцейських практик). Проте на Волині починаючи з пізньої весни 1942 р. і надалі ромське населення зазнало величезних втрат. Переслідування ромів набули рис системності на різних рівнях управління, а, головне, ця група була виокремлена для переслідувань лише на основі етнічного походження її членів - як «цигани», і відповідно до расової ідеології членам цієї групи були приписані певні соціокультурні якості.

Цивільна адміністрація Райхскомісаріату Україна, під керування якої поступово передавалися землі в тилу Вермахту з осені 1941 р., спочатку не розглядала ромів як окрему категорію населення, яка заслуговувала на «особливе поводження». Однак потужним імпульсом, що згодом визначив фатальну долю ромів, стало те, що з весни 1942 р. вони стали предметом окремого розгляду в Міністерстві окупованих східних територій, збору відомостей про їх соціальний статус і колективну поведінку. Ця ситуація вже створювала підстави для диференціації між «кочовими» та «осілими» ромами: у той час як перші розцінювалися як небажаний «асоціальний» елемент і підлягали ізоляції або передачі до органів СС-поліції, другі все ще мали шанс залишатися хоча і дискримінованими, але все ж не вбитими окупаційною владою. Однак і ця крихка можливість була перекреслена активністю СС-поліції, які де-факто одержали першість перед цивільною адміністрацією у вирішенні питань, що належали до «сфери безпеки», та визначенні тих категорій населення, які «складали загрозу». У той час як цивільна адміністрація Райхскомісаріату Україна схилялася до заходів з дискримінації ромів (геттоізація тощо), друга хвиля «остаточного розв'язання єврейського питання» на цій території поглинула і ромів, рішення про ліквідацію яких ухвалювали СС-поліцейські органи; поглинула не стільки внаслідок виконання розпоряджень керівництва, скільки через рішення командирів середньої та низової ланки завдяки однаковій логіці подій та паралелізму еволюції каральної політики. Підключення місцевої допоміжної поліції до цього процесу дозволило у багатьох випадках дотягнутися до тих ромів, які переховувалися, і до яких самі німці би не були спроможні дістатися - це надало переслідуванням рис тотальності. Спроби родин та таборів знайти порятунок у радянських партизан не завжди призводили до успіху, а решта лісового простору, де домінувала українська партизанка, ставилася до ромів з підозрою та подекуди виявлялася до них смертельною. Все це, взяте разом, призвело до загибелі переважної більшості ромів під час Другої світової війни на просторах Волині.

Відомі на сьогодні джерела дозволяють говорити про понад двадцять випадків убивства ромів на території історичної Волині, а якщо спробувати хоча б приблизно порахувати кількість жертв, то можна говорити про півтори-дві тисячі осіб. Ушанування пам'яті ромських жертв фактично не відбувається. Із понад двадцяти місць на Волині, де загинули роми [73, с. 145-147, 156], символічним пам'ятним знаком у вигляді хреста, встановленим коштом ромської громади, відзначено лише одне - на цвинтарі села Видерта Камінь-Каширського району Волинської області [73, с. 167]. Інші місця залишаються непозначеними, що свідчить про те, що пам'ять про трагедію ромів може згаснути в найближчі роки, коли відійдуть у засвіти її безпосередні свідки та одно-два поколінь їхніх нащадків.

Література

історія геноцид роми окупаційний

1. Галузевий архів СБУ, ф. 2, оп. 75, спр. 244.

2. Gontarek A. Political Activity of Kwiek `Dynasty' in the Second Polish Republic in the Years 1935-1939. Social Inclusion. 2020, Vol 8, No 2, P. 336-345.

3. Khmova-Alexander I. The development and institutionalization of Romani representation and administration. Part 2: Beginnings of modern institutionalization (nineteenth century-World War ІІ). Nationalities Papers. 2005. Vol 33, No 2. P. 177-185.

4. Kapralski S. Collaboration and the Genocide of Roma in Poland / eds. G. Grinchenko, E. Narvselius. Traitors, Collaborators and Deserters in Contemporary Eumman Politics of Memory. London: Palgrave Macmillan Cham. 2018. P. 215-240.

5. Hryciuk G. Victims 1939-1941: The Soviet Repressions in Eastern Poland. In: Shared History-Divided Memory: Jews and Others in Soviet-Occupied Poland / eds. E. Варга^ E. А. Соіє, К. Struve. Leipzig: Leipzig University-Verlag, 2007. Р. 178-184.

6. Галузевий архів СБУ, ф. 16, спр. 515, арк. 118-121.

7. Олійник Ю.В., Завальнюк О.М. Нацистський окупаційний режим в генеральній окрузі «Волинь-Поділля» (1941-1944 рр.). Хмельницький: Поліграфіст-2, 2012. 320 с.

8. Pohl D. The Murder of Ukraine's Jews under German Military Administration and in the Reich Commissariat Ukraine. In: Shoah in Ukraine: history, testimony, memorialization / eds. R. Brandon, W. Lower. Bloomington: Indiana University Press, in association with the United States Holocaust Memorial Museum, 2008. P. 23-76.

9. Lewy G. The Nazi Persecution of the Gypsies. Oxford: Oxford University Press, 2000. 306 p.

10. Державний архів Волинської області, ф. Р-2, оп. 1, спр. 8-б.

11. Державний архів Рівненської області, ф. Р-23, оп. 1, спр. 1.

12. Державний архів Рівненської області, ф. Р-23, оп. 1, спр. 3.

13. Державний архів Рівненської області, ф. Р-57, оп. 1, спр. 1.

14. Дімент М. Самотній вигнанець. Щоденник про Свинюхи та гетто в Локачах. Київ: Укр. центр вивч. історії Голо - косту, 2016. 200 с.

15. Yahad - In Unum Archives, testimony №1480.

16. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 3676, оп. 4, спр. 317.

17. Круглов А. Геноцид циган в Украине в 1941-1944 гг.: статистико-региональный аспект. Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. 2009. №2 (6). С. 83-113.

18. Yahad - In Unum Archives, testimony №525.

19. Yahad - In Unum Archives, testimony №532.

20. Государственный архив Российской Федерации, ф. 7021, оп. 71, д. 70.

21. Государственный архив Российской Федерации, ф. 7021, оп. 71, д. 44.

22. Державний архів Волинської області, ф. Р-164, оп. 3, спр. 38.

23. Государственный архив Российской Федерации, ф. 7021, оп. 55, д. 11.

24. Государственный архив Российской Федерации, ф. 7021, оп. 71, д. 44.

25. Державний архів Волинської області, ф. Р-66, оп. 1, спр. 15.

26. D^bicki E. Ptak umarlych. Warsaw: Bellona, 2004. 223 s.

27. D^bski W S. Bylo sobie miasteczko: Opowiesc wolynska. Lublin: Polihymnia, 2006. 556 s.

28. Yahad - In Unum Archives, testimony №448.

29. Yahad - In Unum Archives, testimony №450.

30. Архів Українського центру вивчення історії Голокосту, інтерв'ю з Лідією Литвинчук, 2011 р.

31. Архів управління Служби безпеки України у Волинській області, ф. 5, спр. 21282.

32. Бессонов Н. Геноцид цыган Украины в годы Великой Отечественной войны. Рома в Україні. Історичний та етнокультурний розвиток циган (рома) України (XVI-XXст.) Матер. мїжнарод. кругл. столу 3 листоп. 2006 р. Севастополь: Вебер, 2006. С. 4-28.

33. Goldhagen D.J. The «humanist» as a mass murderer: The Mind and Deeds of SS General Otto Ohlendorf. An Essay Presented to The Committee on Degrees in Social Studies in partial fulfillment of the requirements for the degree with honors of Bachelor of Arts. Harvard, 1982.

34. Tyaglyy M. Were the «Chingene» Victims of the Holocaust? The Nazi policy toward the Crimean Roma. Holocaust and Genocide Studies. 2009, Vol. 23, No. 1. P. 26-53.