Національно-визвольні змагання італійського народу у творчій спадщині Кирила Трильовського

Виклад основного матеріалу дослідження

революційний італійський визволення австрійський трильовський

Крім багатогранної практичної діяльності, Кирило Трильовський досліджував теоретичні питання державо- і правотворення. Дослідник багато уваги приділяв вивченню досвіду іноземних держав у процесі боротьби за своє національне самовизначення. Запозичення позитивного досвіду такої боротьби він вважав важливим елементом українського національно- визвольного руху. У цьому аспекті вчений звернувся до досвіду боротьби італійського народу за свої права і свободи в умовах австрійського панування. Такий досвід він вважав особливо повчальним для українського народу, оскільки міг бути використаний для українського державотворення того часу та сприяти ефективній боротьбі місцевого населення проти порушення прав і свобод з боку офіційної влади.

Зауважимо, що паралель державотворчих процесів італійського та українського народів очевидна, оскільки історичний досвід Італії повинен був активізувати українських політичних, громадських та культурних діячів щодо забезпечення належних механізмів захисту прав і свобод рідного народу, щоб вони своєю сподвижницькою працею спричинились до якісного розвитку правової української держави. Як зауважив з цього приводу Т. Андрусяк, «враховуючи тогочасні настрої серед найширших верств українського громадянства, розгубленість політичної еліти періоду 1917-1920-х років, ідея щодо можливості настання періоду реакції після піднесення національно-визвольного руху та ефективне використання цього періоду для аналізу попередніх прорахунків і недоліків з тим, щоб у подальшому їх запобігти, мала для українського народу принципово важливе значення» [1, с. 131-132].

У цьому зв'язку ряд оригінальних теоретичних висновків та ідей містить його робота «Боротьба італійців за свободу і соборність» [8], яка була опублікована в Коломиї у травні 1928 р. [5, с. 61]. Праця присвячена особливостям боротьби італійського народу за визволення від австрійського панування. Вже з перших рядків твору автор зауважує, що метою даної розвідки є демонстрація українському суспільству процесів боротьби італійськогонародуза власну соборність і злуку [2, с. 34]. Він наголосив, що така боротьба не була одномоментним актом, а тривала впродовж декількох періодів, між якими спостерігались численні історичні паузи, та які тривали практично впродовж десяти років. Ситуація ускладнювалась тим, що у Римській області все ще зберігалася світська влада папи, що суттєво ускладнювало об'єднання Італії в єдину державу. Крім того, у південній частині Італії спостерігалось панування династії іспанської гілки роду Бурбонів, а на її території ще існували феодальні відносини. Рухи за національне визволення та об'єднання країни супроводжувались виступами селян та незаможного міського населення за підтримки представників ліберально-демократичного руху, які ставили за мету введення парламентської форми правління та забезпечення прав і свобод громадян. У ході піднесення революційних подій в країні участь у них взяли більшість верств її населення. Крім того, автор зауважує, що періоди реакції, які наставали після піднесення національно-визвольного руху, його провідники використовували для виявлення недоліків попередніх етапів, щоб окреслити плани на найближче майбутнє, для його кращої організації та підтримки ідейно-патріотичних настроїв населення [7, с. 197-198].

Аналізуючи соціально-політичні настрої італійського суспільства після 1848-1849 років К. Трильовський вважав їх близькими і зрозумілими в контексті розвитку українського національного руху [3, с. 195]. Досліджуючи особливості італійського суспільно-політичного руху він детально проаналізував його причини наголошуючи, що початкові успіхи та перспективні надії на початку національно-визвольного руху в подальшому супроводжувались величезними жертвами і масштабними погромами [6, с. 174]. Так австрійськими представниками уряду, спільно з неаполітанським та папським урядом, було розстріляно і повішено тисячі патріотів своєї держави, які брали активну участь у боротьбі за її незалежність. Причини таких подій дослідник вбачав у тому, що італійське суспільство ще не повною мірою усвідомлювало важливість національно-визвольної боротьби. З 22 мільйонів осіб багато із них стояло осторонь важливих державотворчих процесів та ключових суспільних рухів під керівництвом відомого діяча національно-визвольного руху Італії Д. Маппіні. Вагомим фактором у цих процесах була певна культурна відсталість окремих верств італійського народу. Практично більшість селянського населення та значна частина міських обивателів виявляли байдужість до єдиного соборницького руху, а в південній частині Італії такі процеси часто сприймалися навіть вороже. Очевидно, що основною сподвижницькою силою соборницьких процесів італійського суспільства виступала порівняно нечисельна верства населення - інтелігенція [8, с. 18].

Особливість таких періодів реакції полягає в тому, що основна роль у процесах розвитку і утвердження ідей самостійності, соборності та свободи, а також відповідне сприйняття таких ідей суспільством у той період належала мислителям, письменникам, публіцистам і поетам. Фактично, на переконання дослідника, вони відіграли надзвичайно важливу роль нарівні з іншими учасниками національно-визвольної боротьби у процесах ідеологічного забезпечення ідей боротьби італійського народу.

Аналізуючи процеси основоположних засад національно - визвольних змагань італійського народу, учений звертає увагу на негативний вплив на ці процеси державно-політичної роздробленості Італії. Справа в тому, що процес роздробленості держави тривав упродовж не одного століття і відзначався певною стабільністю тільки за часів правління Наполеона, який ініціював проведення в італійських державах значних внутрішніх реформ, що продовжували діяти навіть після його поразки. Це мало важливе значення для формування італійської державності, оскільки офіційно запроваджувалась рівність громадян перед законом, релігійна і особиста свобода, на території держави поширювалось єдине цивільне законодавство, а земельні маєтки монастирських володінь було передано у державну власність. Такі процеси призвели до виникнення потужного підґрунтя для італійського національного відродження [1, с. 132.

Таким чином дослідник встановив, що лише після проведення певних реформ у правовій системі стає можливим успішний розвиток процесів національного відродження у середовищі поневоленого або ж політичного роз'єднаного суспільства. Якщо у суспільстві буде достатня кількість політично свідомих громадян, які будуть готові мирними чи збройними засобами відстоювати власну свободу, тоді у суспільстві утвердяться необхідні передумови для того, щоб населення проживало в умовах свободи і справедливості.

Аналізуючи роль особи у національно-визвольному русі К. Трильовський зауважив, що переломним моментом у його розвитку стали виступи під керівництвом Д. Мацціні. Саме він ініціював створення таємного товариства «Молода Італія», до складу якого входили представники різних соціальних груп і усіх верств італійського суспільства того часу. Це дало можливість надати діяльності товариства загальнонародного характеру [4, с. 223]. Національно-визвольний рух суттєво пожвавився, оскільки набув масового характеру і охопив практично усі верстви населення, які боролися за свою свободу і незалежність у межах єдиної держави. Кінцевою метою цієї боротьби мала стати вільна італійська республіканська держава, що стало ідейною основою діяльності новоствореного товариства. Саме таку мету усвідомлювала значна частина активних учасників визвольного руху і вважала її пріоритетом, як обов'язок служіння перед Батьківщиною на шляху до власної свободи й незалежності [8, с. 13]. На його переконання, саме врахуванню таких важливим моментів багато в чому завдячує своїм успіхам національно- визвольний рух українського народу в ХХ ст., коли в умовах польської окупації західноукраїнських земель зумів донести їх до найширшого загалу.

У ході вивчення ключових аспектів боротьби дослідник велику роль приділив особистісним та організаторським якостям самого Д. Мацціні. К. Трильовський відзначав, що діяч є непересічною особою з безмежною вірою у поставлену мету. Водночас він чітко розумів, що діяльність товариства «Молода Італія» часто здійснювалась революційними способами [1, с. 133]. Однак в умовах, коли у суспільстві поневолювачами нав'язується масовий терор, то інші способи національно-визвольного руху не вважаються можливими, і тоді у певні періоди поглиблення реакції не залишається іншого шляху, як вдаватися саме до таких видів діяльності.

Висновки

Досліджуючи національно-визвольну боротьбу італійського народу середини ХІХ ст. К. Трильовський встановив її періодизацію, особливості та характерні риси. Дане питання доволі ґрунтовно представлено у творчій спадщині вченого. Проводячи паралель між боротьбою італійського та українського народів за свою незалежність, він наголошував на необхідності запозичення позитивного досвіду італійців у контексті українського національного відродження 1917-1920 років.

Література

References