Трансформаційні процеси системи судочинства в українських землях після судової реформи 1864 року

судовий реформа український земля палата окружний мировий

Проведення Судової реформи 1864 року стало необхідним елементом тотальних змін тогочасної суспільно-політичної системи. Серед причин, які обумовили запровадження судових трансформацій можемо виокремити: архаїзм законодавчих норм, відсутність кодифікованого законодавства, неефективність і тяглість судового процесу, відсутність авторитет у суду, необхідність гуманізації та демократизації судочинства в контексті здійснюваних у країні соціально- економічних і політичних трансформацій, відсутність чіткої розмежованості підсудності справ, наявність численних судових інстанцій та видів судових процесів, що збільшували строки розгляду справи у суді, інквізиційний тип кримінального процесу, відсутність змагальності у ході розгляду справи тощо.

Можемо стверджувати, що необхідність проведення судової реформи була очевидною. Вона мала на меті змінити чинну систему судочинства на основі відокремлення суду від адміністрації, доступності судочинства, всестановості, справедливості та рівності усіх перед законом. Доцільність судових трансформацій виражалася також у виданні єдиних кодифікаційних актів, забезпеченні єдиного порядку судочинства для представників усіх станів, гуманізації та демократизації процесу судочинства шляхом змагальності сторін, забезпеченні відкритості і гласності судочинства тощо.

З метою запровадження Судової системи 20 листопада 1864 року були оприлюднені судові статути, які радикальним чином внесли зміни до системи судів [2, с. 47]. За своєю структурою статути складалася із чотирьох законодавчих актів: «Заснування судових установлень», «Статуту кримінального судочинства», «Статуту цивільного судочинства», «Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями». Таким чином, у результаті запровадження в дію судових статутів мала бути створена нова інституційна структура судочинства, що будувалася на основі адаптації кращих досягнень юриспруденції і судової практики західноєвропейських країн. Основою для судових статутів стали традиції західноєвропейського законодавства, зокрема відповідні кодекси, які ефективно функціонували на практиці. Таким чином, у судових статутах уперше проголошувалися гарантії прав людини, була ліквідована багатовікова прерогатива царя, що полягала у контролі за відправленням правосуддя, спостерігалися початки трансформації самодержавства у більш сучасну форму монархії. Судові статути проголошували ідею самостійності судової влади, рівності громадян перед законом, гласність, змагальність, презумпцію невинуватості.

Відповідно до судових статутів засновувались дві групи судів - мирові суди та загальні судові установи. До компетенції мирових судів належали дрібні цивільні та кримінальні справи [5, с. 121]. До загальних судових установ належали окружні суди, судові палати та касаційні департаменти урядового Сенату. Окружні суди розглядали справи не підсудні мировим судам і не віднесені згідно закону до компетенції судових палат. Судові палати проголошувалися апеляційною інстанцією для тих справ, які розглядалися в окружних судах, а також у якості першої інстанції вони розглядали справи про державні та посадові злочини.

Сенат проголошувався найвищим судовим органом в країні [4, с. 444].

Потрібно зауважити, що з метою здійснення судової реформи, територія усієї держави була поділена на окремі судові округи. У кожному із них заснувалась судова палата, окружні суди та мирові суди. Заснування судових палат уважалося надзвичайно важливою складовою усієї судової реформи. З огляду на це держава надзвичайно велику увагу приділяла основоположним засадам їх діяльності. Безпосередня реалізація судової реформи розпочалась з 1866 року, коли у межах імперії було відкрито перші судові палати та створено відповідні судові округи.

Зазначимо, що судова реформа запроваджувалася поступово. Це пояснювалось тим, що окремі території імперії були різні за характером свого розвитку та особливостями територіального місця розташування [3, с. 125]. Реалізація судової реформи суттєво затягувалась, наслідком чого стало запровадження норм судових статутів на околицях імперії часто у видозміненому вигляді. Загалом було створено 14 судових округів на чолі з судовими палатами. Потрібно відзначити, що територія новостворених судових округів часто зазнавала змін у зв'язку зі створенням нових палат або ж змінами у діяльності уже чинних судових інституцій. У ході реалізації судової реформи судові палати зайняли доволі вагоме місце у чинній судовій системі, а їх створення вважалось важливим етапом на шляху до утвердження авторитету судової влади.

На території українських земель було створено три судові палати: Харківську, Одеську та Київську. Першою губернією, де було введено судові статути, стала Харківська губернія. 10 січня 1867 р. був підписаний указ імператора Олександра II про введення в дію судових статутів 20 листопада 1864 року в окрузі Харківської судової палати. До його складу на спочатку увійшли: Харківська, Курська, Орловська та Воронезька губернії, Бахмутський і Слов'янський повіти Катеринославської губернії, а також Липецький, Лебединський та Усманський повіти Тамбовської губернії. У межах Харківської губернії було створено Харківський, Ізюмський і Сумський окружний суди. Крім того, до округу Харківської судової палати також належали у різний час Катеринославський, Лубенський, Ніжинський, Полтавський, Стародубський, Чернігівський окружні суди [9, с. 16].

Подальше впровадження судових статутів на території українських земель супроводжувалось створенням 30 червня 1868 року Одеської судової палати. Водночас був сформований округ судової палати, до якого увійшли Херсонська, Таврійська, Катеринославська, а згодом Бессарабська і Подільська губернії. У структурі судової палати було сформовано цивільний та кримінальний департаменти. Юрисдикція судової палати поширювалась на Катеринославську, Подільську, Таврійську, Херсонську та Бессарабську губернії, до яких у різний час належали Катеринославський, Кишинівський, Одеський, Сімферопольський, Таганрозький, Херсонський, Єлисаветградський, Кам'янець-Подільський і окружні суди [8, с. 21].

З 1877 р. в губерніях Південно-Західного краю почали створюватися окружні суди. У серпні 1877 р. уряд видав указ щодо створення тимчасових штатів судових органів, тимчасового розкладу окружних судів і правила введення судових статутів у дев'яти західних губерніях. Указ запровадив ряд заборон щодо участі населення в суді присяжних засідателів. Принципи гласності та змагальності так само були обмежені. Друга інстанція загальних судів на цих теренах - Київська судова палата - була відкрита лише 29 червня 1880 р. [7, с. 216]. У її структурі функціонували два цивільні та один кримінальний департамент. Юрисдикція судової палати поширювалась на окружні суди, які територіально охоплювали Київську, Волинську, Чернігівську та Могильовську губернії, тобто мова йде про Київський, Житомирський, Луцький, Могильовський, Ніжинський, Стародубський, Уманський, Черкаський і Чернігівський окружні суди [1, с. 13].

Згідно із судовими статутами, судову палату очолював старший голова. За своєю структурою вона поділялася на цивільні та кримінальні департаменти та складалася із голови та визначеної штатами кількості членів. Характерно, що при кожній судовій палаті знаходився прокурор з чітко визначеним числом товаришів, які мали працювати під його керівництвом. У зв'язку з тим, що судові палати уособлювались з якісними змінами у системі судочинства того часу, закон висував доволі високі компетенції до посадових осіб. Так на посади чинів судових палат мали бути призначені піддані імперії, які мали вищу юридичну освіту. Членами судових палат призначалися особи, які мали стаж не менше як три роки на посаді не нижче членів і прокурорів окружних судів. Голова судової палати призначався з числа осіб, які мали стаж не менше як три роки на посаді не нижче прокурора або члена палати або ж голови чи товариша голови окружного суду. На посаду товариша прокурора палати могли бути призначені особи, які мали досвід судової практики не менше як шість років, а на посаду прокурора палати - не менше восьми років. Високі вимоги висувалися також і до членів окружних судів. З огляду на це цілком природно, що у ході реалізації норм судових статутів доволі гостро поставало кадрове питання [10, с. 98].

Недостатність кваліфікованих кадрів була перешкодою до запровадження судових статутів для ефективного втілення проголошених реформ [3, с. 131]. Судова реформа потребувала належної кількості осіб, здатних проводити в життя нові судові принципи [7, с. 213]. У колах чиновників того часу чітко усвідомлювалось, що відсутність кваліфікованих кадрів суттєво гальмувала впровадження судової реформи [6, с. 25]. Значна кількість суддів не мала відповідної кваліфікації та досвіду, спостерігалися численні випадки неналежного виконання покладених на них обов'язків.

У ході реалізації судової реформи часто виникала потреба переміщення суддів і чинів прокурорського нагляду. Кадри переводились з одного округу до іншого керуючись доцільністю та необхідністю укріпити штат того чи іншого суду. Влада переміщувала досвідчених членів судових палат, які створювались на початку судової реформи до новостворених судових інституцій. Це призвело до того що за короткий проміжок часу у статусі членів палати та осіб прокурорського нагляду встигла попрацювати значна кількість осіб. У результаті систематичних переміщень чинів судових палат спостерігались певні збої у їх роботі та зниження ефективності їх діяльності. Це пов'язано з тим, що суддям необхідно було адаптуватися в нових умовах та освоїтись з умовами роботи в новому суді.

Запровадження судових статутів супроводжувалось значною кількістю неузгодженостей та організаційних проблем. Справа в тому, що реформа зустрілася з цілим рядом фінансових труднощів по всій території імперії. Передбачених коштів виявилось недостатньо [6, с. 25]. Нездатність повною мірою фінансово забезпечити проголошені реформи сприяло тому, що судові статути вводились поетапно і у різний часовий проміжок. Для реалізації норм судових статутів необхідна була наявність відповідного фінансового підґрунтя, тобто передбачення з цією метою значних витрат. Царська казна не могла повною мірою виділити необхідне фінансування, у зв'язку з чим було запропоновано скоротити кількість мирових суддів у кожній губернії. При дільничних мирових суддях мали бути призначені два судові пристави. При мировому з'їзді мав бути секретар і помічник секретаря. Утримання судових інституцій в українських землях було надзвичайно скромним і не відповідало реаліям судових перетворень.

Висновки

Трансформаційні процеси системи судочинства в українських землях після Судової реформи 1864 року мали свою специфіку та особливості. Проголошені в країні принципи гласності, презумпції невинуватості, змагальності, права на захист, які практично почали функціонувати як окремі інститути, виявились дієвими основами судоустрою і судочинства. Незважаючи на проголошені зміни у системі судочинства, реформа зустрілася із рядом суперечностей, які полягали насамперед у вирішенні фінансового і кадрового питань. Дані аспекти особливо чітко проявилися вже на початковому етапі реформи, а тому в подальшому часто визначали специфіку її впровадження в державі.

Література