Лицарська мораль раджпутів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра всесвітньої історії та методик навчання

Лицарська мораль раджпутів

В'ячеслав Гордієнко

кандидат історичних наук, доцент

Анотація

Стаття присвячена висвітленню основних ідей і принципів військової етики етно-кастової групи Індії раджпутів. Зазначено, що раджпути в ранньому середньовіччі зайняли особливу соціальну нішу кшатріїв - індійських воїнів. У статті показано роль касти брахманів у розробці й утвердженні серед раджпутів кшатрійської ідеології. Підтверджується релігійне походження вчення про дхарму раджпута. Обґрунтовано наявність у раджпутів універсальних чеснот, властивих військовим верствам у різних регіонах Євразії. Виявлено такі універсальні лицарські принципи, як повага до чесного противника, милосердя до переможених, заборона добивати пораненого ворога, невизнання перемоги, отриманої нечесним шляхом. Охарактеризовано особливий раджпутський ритуал «шака», як втілення індуїстського уявлення про лицарську честь.

Ключові слова: раджпути, кшатрії, лицарська мораль, брахмани, дхарма, індуїзм.

Vyacheslav Hordiyenko, PhD (History), Associate Professor of the Department of World History and Teaching Methods, Pavlo Tychyna Uman State Pedagogical University, Uman, Ukraine,

Knightly morality of the Rajputs

Abstract

The article is devoted to highlighting the main ideas and principles of military ethics of the Rajput ethno-caste group in India. It is noted that in the early Middle Ages, the Rajputs occupied a special social niche of the Kshatriyas - Indian warriors. The article depicts the role of the Brahmin caste in the development and establishment of the Kshatriya ideology among the Rajputs. The religious origin of the teaching of Rajput dharma is proved. It is substantiated that the Rajputs have universal virtues characteristic of the military strata in various regions of Eurasia. The article reveals such universal principles of chivalry as respect for an honest opponent, mercy for the vanquished, prohibition to finish off a wounded enemy, non-recognition of a victory obtained by dishonest means. The special Rajput ritual «shaka» is characterized as the embodiment of the Hindu idea of knightly honor.

Keywords: Rajputs, Kshatriyas, knightly morality, Brahmins, dharma, Hinduism.

Вступ

Постановка проблеми. Історія і культура Індії завжди викликали науковий інтерес дослідників із різних галузей гуманітаристики. Не залишалася поза увагою вчених і військова справа індійців. Нині фахівців з військової історії приваблює розвиток військового мистецтва індусів як у минулому, так і в сучасному житті. Дослідницький інтерес стимулюється й потужним соціально-економічним піднесенням новітньої Індії, перетворенням цієї постколоніальної країни у впливового геополітичного дієвця у світі. Поряд із бурхливим розвитком економіки країни спостерігається й посилення її військового потенціалу. Численна, оснащена сучасною зброєю індійська армія цілком здатна забезпечити недоторканість своїх кордонів. Незважаючи на поширені серед індусів пацифістські вчення, серед яких найвідомішою залишається концепція ахімси, на території Індостану завжди були значні соціальні групи, верстви і касти доблесних вояків. Саме вони забезпечили формування і збереження упродовж століть індійських традицій військового мистецтва. Серед них особливе місце займає етно-кастова група індійців - раджпути. В Індо-Гангській долині раджпути з'явилися в ранньому середньовіччі і відтоді їхня присутність у військовій історії Індії стає постійною. Раджпути зберегли і посилили військово-лицарські традиції індійських вояків давнини - кшатріїв. Власне, раджпути завжди вважали себе доблесними спадкоємцями кшатріїв. З огляду на це, морально-етичні принципи раджпутів представляють значний інтерес для дослідників військової історії. Лицарські традиції раджпутів неабияк актуальні для українців, військо яких відстоює свободу і незалежність у протистоянні з російським агресором.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історіографія етно-кастової групи індійців раджпутів започатковується дослідженням англійського автора ХІХ ст. Дж. Тода [13]. Упродовж ХХ ст. з'явилися нові праці з історії, етнографії, етнології цієї унікальної спільноти. Особливою популярністю у Європі користувалася монографія Ріми Ходжа, у третій книзі якої висвітлено історію раджпутів у період їхнього найвищого піднесення в Індії (700 - 1200) [12]. Індійський дослідник Рамачандра Дікшітар у своїй праці розкрив ментальні основи військової справи в Індії, показав її еволюцію упродовж тривалого часу. Важливо, що автор проаналізував військову мораль давніх індійців, спадкоємцями якої стали раджпути [14]. Сучасні автори О. М. Успенська [10] та Л. Б. Алаєв [1], крім соціально-економічної та політичної історії раджпутів, висвітлили також і їхню роль у боротьбі проти буддизму в середньовічній Індії. Важливими джерелами для розкриття теми статті були «Закони Ману» [5], «Артхашастра» [2], «Махабхарата» [7].

Мета статті. Метою статті є вивчення особливостей військової моралі раджпутів - кшатрійської етно-кастової спільноти Індії.

Виклад основного матеріалу

Політична історія Індії в ранньому середньовіччі містить важливий період існування великих державних утворень індо-буддійського типу: імперії Гуптів та держави Харші. Оскільки ці країни існували на основі буддійської концепції державності, їхній розвиток значною мірою залежав від стану функціонування першої світової релігії. Занепад буддизму в середині першого тисячоліття в Індії зумовив кризу і падіння спочатку імперії Гуптів а, згодом, і держави Харші. Внаслідок цього Індія вступила в смугу політичної анархії і радикальних релігійних змін. Важливі зміни відбулися і в етнічно-кастовій системі Індії. Політично роздроблена і ослаблена Індія привабила численні войовничі іраномовні племена з північного заходу. Вони вторгалися в Індо-Гангську долину, долучалися до кривавих індійських міжусобиць, пробували створювати власні протодержави. Серед цих племен найбільш численними, войовничими й організованими були гуни-ефталіти. Перебуваючи в гущі військово-політичної анархії в північній Індії гуни-ефталіти, частково асимілювавшись серед місцевого населення, зайняли місце в системі традиційних індійських каст вояків - кшатріїв. До цього часу єдина ведична варна кшатріїв вже розпалася на низку каст, серед яких провідне місце зайняли пришельці з півночі. Самі індійці визнали цей факт і відтоді в етно-кастовій системі Індії з'явилася каста раджпутів - «царських синів».

Маючи власні військові традиції, раджпути їх істотно доповнили місцевими кшатрійськими ідеями, принципами і правилами. Із військово- теоретичного давньоіндійського трактату «Артхашастра» вони могли дізнатися про головний обов'язок вояка: «Закон для кшатрія - вчення, жертвоприношення, роздача дарів, добування засобів для життя військовою справою і охорона живих істот» [2, с. 18]. Як бачимо, тут йдеться про вояка- професіонала, який все своє життя присвячує військовій справі, дотримується найважливіших релігійних приписів і є захисником брахманів та священних тварин. Дхармою кожного раджпута є військова справа і військове мистецтво. Брахмани ще у ранньому середньовіччі у процесі протистояння із буддистами проповідували ідею божественної справедливості перебування раджпутів серед кшатрійських каст. Кожен вояк-раджпут з дитинства дізнавався з вуст брахмана, що застосовувати зброю проти ворогів задля захисту релігії, свого народу і своєї держави є богоугодним і почесним. Проповідь брахманів містила також ідею, що представники інших каст не можуть бути вояками, незважаючи на наявність у них військового хистуь.

Ідеологія індуїзму завдяки активній діяльності брахманів була істотно удосконалена задля посилення соціальної позиції кшатріїв-раджпутів. Адже військові чесноти суперечили багатьом релігійним приписам релігії індусів. Потрібно було релігійно обґрунтувати військові чесноти таким чином, щоб кожен раджпут, дотримуючись їх, мав відчуття цілковитого задоволення своєї поведінкою і своїм значенням. Завдяки активній діяльності брахманів з'вився військовий етос цієї нової кшатрійської касти, відомий під терміном «раджпута». Брахмани ще в ранньому середньовіччі стали для раджпутів, за словами дослідниці О. Ю. Ваніної, «... домашніми жерцями, радниками і вихователями, створили своїм покровителям пишні генеалогії, що сходили від епічних героїв, і познайомили їх із кшатрійськими цінностями» [3, с. 168].

Викликає науковий інтерес питання, яким чином середньовічні брахмани-теоретики обґрунтували необхідність застосування насильства у суспільному житті ? Концепт «ахімси», яким пронизане все повсякдення індусів, суперечив лицарським цінностям. Ідея незаподіяння шкоди всьому живому створювала для вояків - представників кшатрійських каст під час виконання своїх професійних обов'язків певні сумніви морального плану. Всі течії індуїзму виключають криваві жертвоприношення, за винятком, щоправда, однієї - культу Дурги-Калі - жорстокої богині індуїстського пантеону. Дружину бога Шіви часто зображали з намистом у вигляді людських черепів. Проте, послідовників цього культу в Індії завжди було небагато. Тобто, в індуїзмі не існувало завершеного релігійного виправдання убивства на війні. Брахманам доводилося знаходити вагомі аргументи для виправдання застосування насильства. Зокрема у настановах індійському правителю «Яджнавалкья-смріті» можна виявити такі твердження: «... 1323. Ті, хто в битвах гинуть з невідверненими обличчями, [б'ючись] не підступною зброєю, йдуть на небо як подвижники - йогіни.

У тих, хто при поразках не втікає, кожен крок дорівнює жертвоприношенню; добрі справи вбитих під час втечі переходять до царя» [11, с. 65]. У своїх повчаннях брахмани пояснювали раджпутам, що застосовувати насильство проти небезпечного ворога є необхідним і кожен вояк повинен відкинути всілякі сумніви вбиваючи його. Але піднімати зброю проти ворога потрібно тільки тоді, коли вичерпано всі засоби мирного характеру. У такому випадку раджпут, що застосував зброю проти ворога, виконав дхарму (релігійний закон) своєї касти. «Покарання злочинців» - не є порушенням ахімси, наставляли брахмани. Але війна, повчали вони, є останнім засобом тільки тоді, коли всі дипломатичні засоби не досягли своєї мети. Відомий давньоіндійський політичний трактат «Артхашастра» рекомендував махараджі розпочинати війну тільки тоді, коли ні мирні переговори, ні підкуп, ні таємні інтриги у ворожому стані не дали позитивних результатів.

Повною мірою аргументація брахманів щодо узгодження в межах індуїзму концепції ахімси і лицарської ідеології викладена в рядках «Бгахаватгіти» - книги, яка є складовою знаменитого індійського героїчного епосу «Махабхарата». Варто звернути увагу на діалог головного героя поеми Арджуни з богом Крішною, який у цьому епізоді постає візником колісниці Арджуни. Діалог відбувається напередодні доленосної битви Пандавів на чолі з Арджуною з військом їхніх ворогів. Побачивши, що у стані ворога є багато родичів, колишніх друзів і вчителів, Арджуна заявив, що не зможе їх вбивати. Але візник (Крішна) заявив Арджуні, що він мусить виконати свій обов'язок, оскільки як справжній вояк є народженим для «справедливого бою» [7, с. 176]. Справжній лицар, вступаючи в бій за правду, наголошує Крішна, знає, що перед ним відкриваються ворота раю. Відмова від битви за праведне діло, зазначає індуїстське божество, це ганьба, безчестя і презирство, що для вояка є гіршим, ніж загибель у безвісті. Смерть у праведному бою - це дорога до раю, оскільки душа доблесного вояка є безсмертною. Це ж саме стверджує й «Вішну-смріті»: «Ті, хто вбиті при захисті корови, брахмана, царя, друга, майна, дружини або свого життя, потрапляють на небеса» [4, с. 82].

Невиконання дхарми кшатрія, попереджав Крішна Арджуну, зумовить несприятливу карму душі вояка. Дослідниця О. М. Успенська так пояснює ці ключові поняття індуїстського віровчення: «Слово означає буквально “діяння, вчинок” і визначає закон причинно-наслідкової залежності - так, як він розуміється в індуїзмі. Принцип причинності приводить до того, що слідування своїй дхармі, все життя в суспільстві у строгій відповідності з традиційними нормами і настановами повинне приводити до благополуччя в цьому житті і - особливо - до успіху у наступних переродженнях і життях. Людина, яка не порушила своєї дхарми, має всі підстави сподіватися у наступному народженні втілитися в образ людини більш високої касти, більш благополучну людину... Людина, яка порушує свою дхарму, не має шансів покращити свою карму - вона ризикує навіть не потрапити в число людей, опиниться якою-небудь комахою або мікробом, або твариною, або... неживим предметом...» [10, с. 107].

Раджпути прославилися по всій Індії своїми подвигами у збройному протистоянні з арабами-мусульманами. На початку VIII століття стрімко зростаюча імперія Арабський халіфат вийшла на західні кордони Індії. Мусульманам вдалося підкорити територію на правому березі річки Інд, де вони заснували свою адміністративну одиницю - сатрапію Сінд. Військо арабів з його мобільною легкою кіннотою на той час було найпотужнішим в Азії. У жодного правителя князівств Індо-Гангської долини не було армії, яка б могла зупинити просування мусульман. Тільки войовничі племінні протодержави раджпутів змогли завдати нищівних ударів противнику. До цього часу раджпутські вояки вже вважали своєю дхарму кшатрія. Про неї йдеться в «Законах Ману»: «VLL 98. [Отже], ця неприкрашена вічна дхарма воїнів оголошена: від цієї дхарми нехай не ухиляється кшатрій, що вбиває у битві ворогів» [5, с. 135]. Раджпути билися з мусульманами не тільки задля захисту своєї віри, але й завдяки чіткому усвідомленню необхідності дотримання дхарми вояка, що передбачала такі поняття як честь воїна, честь свого клану, честь своєї кшатрійської касти.

У боях із арабськими завойовниками раджпути гартували свої військові чесноти, удосконалювали військове мистецтво, розробляли усі компоненти військової справи. Раджпутські правителі-полководці добре знали, яким має бути ідеальне військо, адже ще в «Артхашастрі» зазначалося: «Воно має бути таким, що дісталося володареві від батька і діда, постійним, слухняним, таким, у якому вояки, як і їхні дружини і діти, задоволені, воно мусить бути витривалим у походах, непереможним, таким, що переносить страждання, випробуваним у боях, досвідченим і знаючим в усіх видах зброї, вірним (володарю), бо в благополуччі і нещасті він пов'язаний із ним, і таким, що складалось би, переважно, із кшатріїв» [2, с. 286].

Серед лицарських принципів раджпута варто відзначити такі: не можна застосовувати холодну зброю проти ворога, який не має захисного обладунку (кольчуги); якщо противник у бою проявляє чесність і благородство, то раджпут мусить битися з ним так само, але якщо ворог хитрує, проявляє підступність, то й раджпуту дхарма дозволяла застосовувати те ж саме проти нього; кінному раджпутові бойові правила забороняли нападати на ворога, що вів бій на колісниці; раджпут на колісниці не повинен був наступати на ворога, що перебував на такого ж типу колісниці; ознакою слабкості для раджпута було використання у битві отруєних стріл або стріл із шипами. Лицарська мораль вимагала від раджпута битися в бою без гніву і бажання убивати. Він мусив бути спокійним і зосередженим виконавцем ратної праці, котрий ніколи не забуває про честь кшатрія. Для людини західної цивілізації цілком зрозумілими є такі моральні приписи лицаря як заборона добивати пораненого ворога, як заборона нападати на ворога, у якого порвалася тятива лука або зламався клинок меча. Перемога над пораненим ворогом, або ворогом, що втратив зброю вважалася раджпутом неповноцінною. Кожного раджпута з дитинства навчали, що перемога заплямована безчестям на полі бою не є дорогою до раю [9, с.141]. Більше того, раджпутська лицарська етика містила застереження: нечесна перемога в битві завдає шкоди владі правителя-раджі, якому служить раджпут (ослаблює її). Справжній лицар-раджпут ніколи не вб'є противника, у якого під час бою випала з рук зброя, або який, склавши руки способом «кританджалі» і кинувши на землю свою зброю, просить пощади. Противника, що здався на милість переможця, раджпутська військова етика вимагала брати в полон. Кожен вояк-раджпут вважав ганьбою за всі роки військової служби не бути ні разу не пораненим на полі бою. Більше того, раджпут вважав ганебним померти не в бою, а вдома в ліжку. Лицарська етика раджпутів передбачала відчуття насолоди в битві, коли вояк не зважав на отримані рани і був упевнений, що у разі героїчної загибелі душа його відлетить на небо у володіння бога Індри. Однак індуїстські приписи проникли і в лицарський етос раджпутів. Йдеться про те, що кожен кшатрій-раджпут мусив після битви здійснювати очищувальні ритуали з допомогою брахманів, щоб спокутувати гріх убивства.

Лицарська мораль раджпутів втілювалася не тільки у систему правил поведінки і приписів. Їх матеріалізація відбувалася з допомогою складного комплексу ритуалів, священних предметів, відповідної гами кольорів, етикету спілкування. У сприйнятті індусів військовий обов'язок раджпута був особливими видом священного служіння. Власне, й самі раджпути ставились до своєї ратної праці як до сакрального діяння. Ця обставина зумовлювала особливу, іноді навіть епатажну, поведінку раджпута. Це часто кидалося у вічі окремим іноземцям, яким видавалася дещо комічною занадто серйозна, зарозуміла й ексцентрична фігура вояка-раджпута. Таке бачення виникало внаслідок фундаментального нерозуміння європейцями уявлень раджпутів про своє життя як безперервний ритуал служіння. Для кожного раджпута особлива увага до свого зовнішнього вигляду, до постави, до одягу, до зброї, до виразу свого обличчя були яскравим месиджем пересічним індусам про непохитне виконання своєї дхарми, дотримання своєї «раджпуті», тобто, шляху воїна-кшатрія.

Проте, місцем, де раджпути найкраще могли довести дотримання своєї дхарми було не буденне мирне життя, а битва з ворогом. Саме там, за уявленнями войовничих захисників індуїзму, відбувається справжнє жертвоприношення богові Індрі. Рани, які отримував вояк-раджпут у бою і пролита ним кров, були цінними дарами божеству. Найвищою жертвою, яку раджпутський лицар міг покласти на вівтар Індрі, було його життя. Загинути в бою означало для кожного раджпута найбільш послідовно виконати свою дхарму.

Загалом, такого роду лицарські морально-релігійні ідеї тією або іншою мірою були властиві верствам воїнів-професіоналів у різних регіонах Євразійського континенту. Особливим ритуалом, який виділяв раджпутів серед всього лицарства, вважається «шака». Ритуал «шака» для раджпутів - це остання велика битва-жертва, під час якої вояк обов'язково мав померти. Якщо у такому бою раджпут не гинув зі зброєю в руках, то після битви він мусив покінчити житття самогубством. Причому, не мало значення перемогли раджпути у цій битві, чи зазнали поразки. Кожен вояк-раджпут добре знав, що залишатися живим після «шака» - це недотримання «дороги воїна» - «раджпуті». Ще в давньоіндійських «Законах Ману» зазначалося: «V. 98. Для кшатрія, вбитого у відповідності з дхармою - у битві, піднятою зброєю, - тут же здійснюється жертвоприношення, а також очищення: таке правило» [5, с. 110].

Частіше всього ритуал «шака» застосовувався раджпутами під час оборони фортеці від ворога у безнадійній ситуації. Коли оборонці переконувалися у тому, що їм фортецю не втримати, вони наказували вивести з неї всіх дітей. Дружини ж раджпутів-оборонців, дізнавшись про те, що їхні чоловіки готуються до «шака», здійснювали групове самоспалення - «джоухар». Власне, раджпути могли готуватися до «шака» після того, як ховали своїх дружин, що вчинили масове самогубство. Слід зазначити, що у тому випадку, коли ворог перемагав у цій останній битві і в живих серед недавніх мешканців укріплення не залишалося жодної дорослої людини, забобонні індуси-переможці боялися заходити до фортеці, за яку була сплачена така висока ціна. Згідно з раджпутськими лицарськими правилами, питання володіння фортецею і довколишньою територією можна було вирішити збройним шляхом тоді, коли підросли сини загиблих під час «шака» вояків-раджпутів [8].

Під час підготовки до ритуалу «шака» раджпут мусив виконати низку правил. Розпочинався процес із ритуального омовіння. Далі, раджпут мав нанести на тіло знаки «чакра» і «санкха». Після цього наступав час одягатися. Для «шака» раджпутський вояк одягався в шати шафранового кольору, який мав особливе значення в індуїстській релігії. Для мешканців Індостану людина в одязі шафранового кольору - це аскет-відлюдник. Шафрановий колір в Індії завжди символізував аскетичні практики. Раджпут, вдягнувши шати шафранового кольору напередодні своєї загибелі, ставав таким чином аскетом, що здійснює жертвоприношення; відмовляється перед богом не тільки від життєвих насолод, але й від самого життя. Найціннішим елементом одягу раджпута, який він одягав лише два рази у житті, був особливий головний убір «павич» (індійською «мор») - тюрбан, прикрашений численними коштовностями. Вперше «мор» одягався на весілля, а вдруге - перед неминучою смертю під час ритуалу «шака». Символіка цього дійства полягала в тому, що раджпути ніби заручалися із небесними дівами - «апсарами». Згідно з індійською міфологією, апсарами називали танцівниць, які на небі приносили насолоду богам своїми танцями.

Повсякденне життя раджпутів кардинально відрізнялося від аскетичних ідеалів військового етосу. Якщо під час війни раджпути свідомо позбавляли себе найпростішого комфорту, а в раджпутському військовому таборі ніколи не було повій, то в побуті вони були більш поблажливішими. Аскетизм на війні, згідно з уявленнями раджпутів, потрібен був для духовного очищення, оскільки тільки завдяки цьому кшатрій може здобути перемогу над ворогом. Крім цього, для перемоги, як вважали раджпути, потрібна була бойова солідарність і якісна зброя. Як воїни-професіонали, раджпути багато уваги приділяли своїй зброї. Вони були упевнені, що різні види зброї, яку вони застосовували у бою, мали чоловічу або жіночу енергетику. Щоб виразити цю ідею, раджпути свої бойові сокири, мечі, кинджали, списи, щити прикрашали орнаментом з відповідною символікою.

Раджпути надзвичайно відповідально ставилися до своєї місії кшатрія - захисника представників нижчих каст, а також касти брахманів, які не мали прав брати до рук зброї. Так само відповідально сприймали свою кшатрійську місію і правителі раджпутів - старійшини кланів або раджпутські князі. Вони ніколи не забували про те, що потрібно постійно опікуватися своїми підданими, забезпечувати їм спокій та умови для повсякденної праці і побуту. Раджпути зневажали брехунів, шахраїв, ледарів і розпусників.

Універсальною чеснотою лицарства завжди була турбота про свою честь. Кожен раджпут всі власні дії і вчинки співставляв зі своїм ідеалом честі. За словами англійського дослідника Дж. Тода, «...найбідніший раджпут наших днів зберігає всю гордість своїх предків - і часто це його єдина спадщина; він зневажає як негідну йому справу - братися за плуг або користуватися списом інакше, ніж сидячи верхи на коні» [13, р. 113]. Раджпути увесь свій час з юних літ присвячували військовій справі. Володіючи земельними наділами, раджпути ніколи їх не обробляли. Як правило, вони здавали свої поля в оренду представникам інших - нижчих каст. Ганебним для раджпута було й заняття торгівлею. Лише деякі види ремесла, згідно з кшатрійськими уявленнями, не принижували статус раджпута. Але й тоді, коли раджпут замість ратної справи брався за цей вид ремесла, вважалося, що він зрадив касту кшатріїв. Серед морально-етичних настанов для раджпута була й така: не приділяти занадто багато уваги релігії, щоб бува надмірне релігійне благочестя не зашкодило здійсненню основної місії - місії лицаря.

Від раннього середньовіччя раджпути більшу частину року перебували на війні. Тільки під час сезону дощів вони вимушені були перебувати вдома біля своєї родини. Після того, як раджпутам вдалося зупинити арабську експансію, на північно-західних кордонах Індії з'являлися все нові й нові вороги. Отож доводилося вести війни з мусульмансько-тюркськими войовничими кланами газневідів, гуридів, військами правителів Делійського султанату, а в ранньоновітній період - з арміями Великих Моголів [8]. Водночас, багато енергії вони витрачали на внутрішні чвари. Тривали безперервні сутички між раджпутськими кланами, між раджпутськими князівствами. Значною мірою це зумовлювалося не тільки войовничістю раджпутів, але й строгим дотриманням традиції кровної помсти. Раджпутам так і не вдалося створити єдину загальноіндійську державу типу імперії Гуптів.

Важливою лицарською чеснотою раджпута була його беззастережна вірність старійшині свого клану. Кожен вояк-раджпут належав до військового кланового підрозділу і підкорявся його командирові - старійшині. На заклик свого командира кожен раджпут мусив негайно прибути у визначене місце на коні, в обладунках для виконання завдань військової служби. Обов'язок військової служби у своєму підрозділі, обов'язок допомагати своєму старійшині навіть тоді, коли раджпут став правителем цілого князівства називався «свамі-дхарма» - «дхарма служіння господарю». Кожен раджпут у військовій справі підкорявся винятково своєму старійшині і нікому іншому. Тут неважко помітити аналогію із васально-сеньйоріальними стосунками на середньовічному Заході, точніше, з їх французьким різновидом.

Серед філософських ідей давньої Індії, які обґрунтовували тно-кастову ієрархію, була ідея притаманності всьому сущому поєднання так званих «гун», тобто фундаментальних онтологічних якостей. Йдеться про такі гуни як «Саттва» - ясність, чистота, досконалість, радість; «Раджас» - пристрасність, енергійність, активність, страждання; «Тамас» - неясність, неточність, ницість, пасивність» [10, с. 123]. Звісно, кастова ієрархія в Індії визначалася ритуальною чистотою. Чим вищою за статусом була каста, тим «чистішими» вважалися її представники. Оскільки раджпути в етно-кастовій ієрархії перебували лише на один щабель нижче, ніж брахмани, то вони вимушені були зважати на численні обмеження і заборони задля дотримання ритуальної чистоти. З іншого боку, щодо раджпутів індуїстська традиція не була занадто строгою і допускала низку послаблень. Згідно з індуїстським вченням, кожному раджпутові властива гуна «раджас» - пристрасність і гаряча енергія.

Наявність цієї гуни вимагала для організму відповідної їжі. Відомо, що більшість послідовників різних течій індуїзму були вегетаріанцями. Але раджпутам релігія дозволяла споживати м'ясо (баранину, курятину, козлятину), пити вино, полювати і вживати в їжу впольовану дичину. Серед «послаблень» для раджпутів дослідники особливо виділяють куріння опіуму. Для індусів спосіб життя їхніх вояків не був чимось унікальним, вважалося, що такою була дхарма індійських лицарів [6, с. 232]. Утім, самі раджпути щодо порушення вегетаріанства заявляли, що роблять це лише з необхідності підтримувати статус своєї касти, а недотримання ритуальної чистоти приносить їм відчуття відрази.

Висновки

раджпут лицарська мораль

Лицарський етос раджпутів, в основному, є подібним до морально-етичних норм військових верств у різних регіонах Євразії. Універсальні норми лицарської моралі, яких неухильно дотримувалися раджпути, були такими: беззастережна відданість своєму старійшині (сеньйору), перемога набуває цінності лише у чесному бою, милосердя до переможеного противника, який просить пощади, готовність до смерті заради честі та ін. Водночас, індуїстське соціокультурне середовище позначилося на військовій моралі індійського середньовічного лицарства. Сприйняття бою як особливого різновиду аскетичних практик, під час якого відбувається ритуальне очищення і строгі правила військового повсякдення раджпутів істотно відрізнялося від того, що було властивим, наприклад, для західноєвропейського лицарства. Дбайливе збереження й успадкування наступними поколіннями лицарських традицій і лицарської моралі раджпутів сприяло відродженню і утвердженню державності Індії у ХХ ст.

Література

1. Алаев Л. Б. Сельская община в Северной Индии. Основные этапы эволюции. М.: Ленанд, 2014. 293 с.

2. Артхашастра, или Наука политики. Москва-Ленинград: Издательство Академии Наук СССР, 1959. 793 с.

3. Ванина Е. Ю. Средневековое мышление. Индийский вариант. М.: Восточная литература, 2007. 376 с.

4. Вишну-смрити. М.: Вост. лит., 2007. 421 с.

5. Законы Ману. М.: Издательств восточной литературы, 1960. 361 с.

6. Ломова-Оппокова М. Ю. Маратхи: к вопросу об этносоциальной ситуации. Этносоциальная ситуация в Индии и СССР. М., 1993. С.229-235.

7. Махабхарата. Библиотека всемирной литературы. Серия первая. Том 2. М.: Издательство «Художественная литература», 1974. 606 с. С.25-382

8. Раджпуты-индийские самураи. Интернет-журнал «Культура и общество». URL: http://gonzo.kz/blog/5097-radjputyi-indiyskie_samurai

9. Успенская Е. Н. Кодекс чести воина-раджпута в средневековой Индии. Этикет у народов Южной Азии. СПб: Петербургское востоковедение, 1999. 304 с. С. 137-145.

10. Успенская Е. Н. Раджпуты: рыцари средневековой Индии. СПб.: Евразия, 2000. 384 с.

11. Яджнавалкья-смрити. Раздел о царе. Индия в литературных памятниках ІІІ - VIIвеков. Учебное пособие. М.: Издательство Московского университета, 1984. 166 с. С. 60-71.

12. Rima Hooja. A History of Rajasthan. New Delhi: Published by Rupa & Co, 2010. 1610 p.

13. Tod J. Annals and Antiquities of Rajast'han, or, the Central and Western Rajpoot States of India. 2 Vols. New Delhi, 1978. 637 р. (Repr.).

14. V. R. Ramachandra Dikshitar. War in Ancient India. Madras, Bombay, Calcutta, London: Macmillan and Co. Limited, 1944. 416 p.

References

1. Alaev L. B. (2014). Selskaya obschina v Severnoy Indii. Osnovnyie etapyi evolyutsii [Rural community in Northern India. The main stages of evolution.]. M.: Lenand [in Russian].

2. Arthashastra (1959). Arthashastra ili Nauka politiki [Arthashastra, or Science of politics.]. Moskva-Leningrad: Izdatelstvo Akademii Nauk SSSR [in Russian].

3. Vanina E. Yu. (2007). Srednevekovoe myishlenie. Indiyskiy variant [Medieval thought. Indian version]. M.: Vostochnaya literatura [in Russian].

4. Vishnu-smriti. M.: Vost. lit., 2007. 421 s. [in Russian].

5. Zakonyi Manu (1960). Zakonyi Manu [Laws of Manu]. M.: Izdatelstv vostochnoy literaturyi. [in Russian].

6. Lomova-Oppokova M. Yu. (1993). Marathi: k voprosu ob etnosotsialnoy situatsii [Marathas: to the question of the ethno-social situation]. Etnosotsialnaya situatsiya v Indii i SSSR. M.:Nauka. S.229-235 [in Russian].

7. Mahabharata (1974). Mahabharata.Biblioteka vsemirnoy literaturyi [Mahabharata. Library of world literature]. Seriya pervaya. Tom 2. M.: Izdatelstvo «Hudozhestvennaya literatura» [in Russian].

8. Radzhputyi (2011).Radzhputyi - indiyskie samurai. Internet-zhurnal «Kultura i obschestvo». URL: http://gonzo.kz/blog/5097-radjputyi-indiyskie_samurai [in Russian].

9. Uspenskaya E. N. (1999). Kodeks chesti voina-radzhputa v srednevekovoy Indii. Etiket u narodov Yuzhnoy Azii [Code of honor of a Rajput warrior in medieval India. Etiquette among the peoples of South Asia]. SPb: Peterburgskoe vostokovedenie. S. 137-145 [in Russian].

10. Uspenskaya E. N. (2000). Radzhputyi: ryitsari srednevekovoy Indii [Rajputs: knights of medieval India]. SPb.: Evraziya [in Russian].

11. Yadzhnavalkya-smriti (1984). Yadzhnavalkya-smriti. Razdel o tsare [Yajnavalkya- smrita. Section about the king]. Indiya v literaturnyih pamyatnikah III - VII vekov. Uchebnoe posobie. M.: Izdatelstvo Moskovskogo universiteta. S. 60-71 [in Russian].

12. Rima Hooja (2010). A History of Rajasthan. New Delhi: Published by Rupa & Co..

13. Tod J. (1978). Annals and Antiquities of Rajast'han, or, the Central and Western Rajpoot States of India. 2 Vols. New Delhi.

14. V. R. Ramachandra Dikshitar (1944). War in Ancient India. Madras, Bombay, Calcutta, London: Macmillan and Co. Limited.

Размещено на Allbest.ru