Радянська кримінально-виконавча система як інструмент тоталітаризму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Радянська кримінально-виконавча система як інструмент тоталітаризму

Дем'янчук Тетяна Дмитрівна,

кандидат історичних наук, доцент, докторант кафедри теорії держави та права Національної академії внутрішніх справ

Мета. Метою дослідження є розкриття правових засад становлення радянської кримінально- виконавчої системи та кваліфікації її як інструменту тоталітаризму. Методика. У статті використано комплекс принципів та методів наукового пізнання, зокрема принципи об'єктивності та історизму, а також методи аналізу та синтезу, узагальнення, юридичний, формально-юридичний, системно-історичний, ретроспективного аналізу, діалектичний, феноменологічний, герменевтичний та системний. Здійснено теоретичний аналіз поняття «тоталітаризм», «кримінально-виконавча система», розглянуто підходи до розумінні їх змісту серед українських та іноземних вчених. Результати. Сформоване авторське розуміння поняття кримінально-виконавчої системи, як сукупності органів влади, які відповідали за виконання кримінальних покарань і пробацію й реалізовували не тільки виховну та виправну функцію, а вони були інструментом політичного режиму в боротьбі проти внутрішньої опозиції. Радянська кримінально-виконавча система була безпосередньо долучена до реалізації так званого «великого терору», а до 1960-х рр. мала виразний виправно-трудовий характер. Підтвердженням тоталітарного характеру кримінально-виконавчої системи радянської доби, є самі норми права, що регулювали її формування та розвиток. Так, ідеологи більшовизму одразу вказали на каральний характер кримінального законодавства. У 1930-х рр. в умовах утвердження надзвичайного законодавства й зокрема прийняття низки правок до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів, Виправно-трудовий кодекс 1925 р. втратив юридичну силу, а виправне законодавство регулювалося нормами надзвичайного права. Остаточно система виконання покарань була врегульована тільки з прийняттям Виправно-трудового кодексу УРСР 1970 р. Останній утвердив жорстку, антигуманну систему, яка зосереджувала свою увагу на цілковитій експлуатації осіб, що відбували покарання. Зроблено висновок, про перспективність вивчення радянської кримінально-виконавчої системи, зокрема в плані фіксації численних злочинів проти осіб, що відбували покарання, реабілітації жертв тоталітаризму, а також удосконалення чинного законодавства України. Наукова новизна. Встановлено закономірності становлення й еволюції кримінально-виконавчої системи УРСР й визначено ознаки, що дозволяють кваліфікувати її як тоталітарну. Практична значимість. Результати дослідження можуть бути використані в процесі історико-правових дослідженнях, підготовці спецкурсів.

Ключові слова: кримінально-виконавча система, тоталітаризм, норма права, УРСР, правова система, права людини, виправно-трудове законодавство.

Tetyana Demyanchuk

candidate of historical sciences, associate professor, Doctoral student of the Department of Theory of State and Law the National Academy of Internal Affairs

SOVIET CRIMINAL-EXECUTING SYSTEM AS A TOOL OF TOTALITARIANISM

Purpose. The purpose of the study is to reveal the legal foundations of the formation of the Soviet criminalexecutive system and its qualification as a tool of totalitarianism. Methods. The article uses a set of principles and methods of scientific knowledge, in particular the principles of objectivity and historicism, as well as methods of analysis and synthesis, generalization, legal, formal-legal, system-historical, retrospective analysis, dialectical, phenomenological, hermeneutic and systemic. A theoretical analysis of the concepts of «totalitarianism» and «criminal-executive system» was carried out, approaches to understanding their content among Ukrainian and

foreign scientists were considered. Results. The author's understanding of the concept of the criminal-executive system was formed as a set of authorities that were responsible for the execution of criminal punishments and probation and implemented not only an educational and correctional function, but they were a tool of the political regime in the fight against internal opposition. The Soviet criminal-executive system was directly involved in the implementation of the so-called «great terror», and until the 1960s it had a distinct correctional and labor character. Confirmation of the totalitarian character of the criminal-executive system of the Soviet era are the very norms of law that regulated its formation and development. Thus, the ideologues of Bolshevism immediately pointed out the punitive nature of criminal legislation. In the 1930s, in the context of the adoption of emergency legislation and, in particular, the adoption of a number of amendments to the Criminal and Criminal Procedure Codes, the Correctional Labor Code of 1925 lost legal force, and correctional legislation was regulated by the norms of emergency law. The system of execution of punishments was finally regulated only with the adoption of the Correctional and Labor Code of the Ukrainian SSR in 1970. The latter approved a harsh, inhumane system, which focused its attention on the complete exploitation of persons serving sentences. A conclusion has been made about the perspective of studying the Soviet criminal-executive system, in particular in terms of fixing numerous crimes against persons who were serving sentences, rehabilitation of victims of totalitarianism, as well as improvement of the current legislation of Ukraine. Originality. The regularities of the formation and evolution of the criminalexecutive system of the Ukrainian SSR have been established, and the signs that allow it to be qualified as totalitarian have been determined. Practical significance. The results of the research can be used in the process of historical and legal research, preparation of special courses.

Key words: criminal-executive system, totalitarianism, rule of law, Ukrainian SSR, legal system, human rights, correctional labor legislation.

Постановка проблеми

Українська історико-правова наука впродовж останніх десятиліть розвивалася відносно перманентно, а увага дослідників спрямовувалася до загальних тем розвитку окремих періодів національної державності чи державно - правової думки. Анексія росією Криму та частини українських територій на Донбасі не стала мотивом чи передумовою до кардинального перегляду принаймні радянського минулого. Загальноприйнята ідея про правонаступництво України та УРСР стала догмою, а в національному законодавстві й по сьогоднішній день застосовуються окремі норми радянського права. Так само зберігаються традиції й підходи до законотворення, судової практики й особливо правоохоронної системи. У численних дослідженнях історії української поліції (міліції), пенітенціарної служби і загалом кримінально -виправної системи, основний акцент робиться саме на радянському періоді, коли подібні інституції створювалися. Натомість аналіз розвитку правоохоронних органів у попередні історичні епохи здійснюється оглядово.

Повномасштабне вторгнення росії 24 лютого 2022 р., не тільки згуртувало українське суспільство й підвищило рівень національної правосвідомості, воно сформувало виклики насамперед перед науковцями, стосовно перегляду усталених ідеологем і концепцій, що стосуються радянського минулого.

Поняття «тоталітарна система» чи «радянський тоталітаризм» стали чимраз активніше вживатися, так само, як і поняття «рашизм». Це свідчить про необхідність ґрунтовного і об'єктивного вивчення процесів формування і специфіки роботи органів правопорядку 1919-1991 рр. Особливу увагу на нашу думку слід звернути на правові засади функціонування кримінально-виконавчої системи УРСР, яка дійсно була цілісною системою, яка передбачала не тільки протидію злочинності чи виправлення осіб, які відбували покарання, а й здійснювала терор проти мирного населення, громадсько - політичних діячів, які не погоджувалися з ідеями більшовизму. Неконтрольовані фізичні повинності, тортури, масові вбивства, заходи лікувальної психіатрії стали традиційними методами «виховання» осіб, які відбували покарання, а мережа виправних установ ГУЛАГу стала прикладом організації концентраційних таборів для населення власної країни. Окреме питання становить проблема реабілітації жертв раденької кримінально - виконавчої системи, адже значна частина осіб, які відбували покарання у виправно - трудових колоніях чи виправно-трудових таборах були засуджені за так звані «політичні злочини», отримали статус «ворогів народу», хоча вони вказували на злочини держави проти мирного населення, здійснювали мирний протест проти тоталітарної системи.

У цьому контексті, актуальним з наукової та суспільної точки зору є вивчення умов та правових засад становлення радянської кримінально-виконавчої системи та кваліфікації її як інструменту тоталітаризму.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. У юридичній науці питання аналізу кримінально-виконавчої системи і радянського тоталітаризму розглядається у двох паралельних площинах. З одного боку, ряд сучасних науковців, а саме А. Осауленка, В. Россіхіна, М. Пузирьова, О. Шкута та ін., вивчаючи кримінально-виконавчу або пенітенціарну систему України, здійснюють аналіз особливостей їх становлення в радянський період. Аналізувати науковий доробок радянських науковців з цієї проблематики вважаємо не доречним з огляду на їх заангажованість і упередженість. З іншого боку, серед правників відсутні праці, що доводять тоталітарний характер радянської правової системи, в окремому випадку дається правова оцінка масовим репресіям або надзвичайному законодавству. В цьому випадку, доцільно проаналізувати наукові доробки іноземних вчених, які ще з середини ХХ ст. почали активно вивчати тоталітарні правові системи. В цьому аспекті вартими уваги є наукові доробки таких науковців, як Х. Арендт, Н. Арратібеля, П. Бехра та ін.

В українській правовій наці відсутній єдиний підхід до розуміння проблеми створення та функціонування кримінально-виконавчої системи радянської доби. Окремі аспекти проблеми висвітлюються в контексті аналізу правоохоронних органів, суду, пенітенціарних інституцій, тощо. Негативним моментом можна вважати також наявність усталених в радянський період ідеологем і стереотипів, які ведуть до виразного суб'єктивізму й відсутності розуміння того, що кримінально-виконавча система була інструментом терору. Можна загалом прослідкувати кілька тенденцій, а саме: система покарань досліджується крізь призму розгляду кримінального і кримінально - виконавчого права; виокремлюються закономірності розвитку окремих силових інституцій, зокрема в'язниць, виправних таборів, ГУЛАГу.

Проблемою можна вважати й відсутність фахових досліджень змісту тоталітаризму й характеристики правової системи УРСР як тоталітарної. З одного боку, абсолютна більшість сучасників погоджується, що Україна є посттоталітарною державою, але силові органи влади, зокрема органи виконання покарань радянської доби ніколи не трактуються як тоталітарні.

Як результат, наявну теоретичну базу дослідження проблеми кваліфікації кримінально-виконавчої системи у 1919-1991 рр., як тоталітарної, доцільно розглядати у двох аспектах. З одного боку, іноземні вчені детально проаналізували суть тоталітаризму, як правової системи, в тому числі й на прикладі СРСР. Так, американська дослідниця Х. Арендт запропонувала власне визначення, у відповідності до якого тоталітаризм - це закрита і нерухома соціокультурна і політична структура, в якій будь-яка дія - від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів - спрямовується і контролюється з єдиного центру [13]. Позитивно, що абсолютна більшість українських дослідників погоджуються з тоталітарним характером радянської держави, однак дуже обережно наводять приклади прояву тоталітарного режиму.

Позитивно, що впродовж останніх років появилися нові наукові дослідження у сфері дослідження кримінально-виконавчої системи радянської доби, в тому числі й розуміння їх як інструменту тоталітаризму. Так, А. Осауленко, констатує, що «все радянське законодавство, включаючи кримінальне та виправно-трудове, базувалось на суворому 21 дотриманні і постійному встановленні нових видів заборон» [6, с. 83]. Саме тому можна говорити і про жорстокість самого законодавства і про практику його застосування.

Загальну теоретичну основу дослідження склали наукові праці таких українських та іноземних вчених, як Х. Арендт [13], Н. Арратібель [14], П. Бехр [15], Дж. Бергмана [16], К. Джойса [18], М. Кареніаускайте [19], А. Луцького [4], А. Осауленка [5-6], В. Россіхіна [9], О. Шкута [12] та ін.

Постановка завдання. Метою дослідження є розкриття правових засад становлення радянської кримінально-виконавчої системи та кваліфікації її як інструменту тоталітаризму.

Виклад основного матеріалу дослідження

Аргументуючи тезу про те, що кримінально-виконавча система УРСР була інструментом тоталітаризму, необхідно здійснити короткий аналіз категоріально-понятійного апарату, а саме розкрити зміст поняття «тоталітарна держава» і «кримінально-виконавча система».

Поява тоталітаризму як правової системи авторитарного типу обумовлена сукупністю суспільно-політичних подій 1920-х рр. Як наслідок італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм та комунізм в СРСР були першими тоталітарними режимами зі схожими ідеологемами й методами функціонування. Американський вчений П.Бер, ще у 2005 р. зауважив, що поняття «тоталітаризму», навіть у ХХІ ст. є одним із найсуперечливіших з правової та політичної точок зору [15]. Це цілком вірно, адже навіть в умовах сьогодення немає усталеного розуміння основних рис тоталітарної і посттоталітарної держави. Єдиною усталеною ознакою будь якої тоталітарної держави є ідеологія. Ми схильні поділяти думку А. Луцького, що саме для тоталітарної держави притаманна так звана «державницька ідеологія», яка асоціюється «з їх монопольною пропагандою певного ідеологічного політичного ладу та відповідно жорсткого і часто нелюдського ідеологічного контролю» [4, с. 78]. Одночасно, слушним є й твердження, що «правова ідеологія тоталітарного типу знищує та/або не дозволяє формуватися громадянському суспільству з властивою йому демократичною формою правління й вільнодумством» [4, с. 79].

Одна з найвідоміших дослідниць тоталітаризму Х. Арендт пропонує виділити вісім класичних ознак держав, які є тоталітарними, зокрема: 1. Концентрація влади в руках лідера; 2. Заміна партійної системи масовим рухом; 3. Терор як механізм контролю; 4. Поступове скасування прав і свобод людини; 5. Співіснування реальної та удаваної влади;

6. Використання пропаганди та освіти для навіювання; 7. Державне регулювання економіки; 8. Використання права через маніпулювання законністю [13].

Усі з наведених ознак притаманні радянському правовому режиму, але вважаємо, що доцільно виокремити кілька рис тоталітарних режимів, з точки зору сучасного погляду на історико-правову дійсність, а саме: 1) існування монополії однієї політичної сили (партії); 2) єдина правова ідеологія (державницька ідеологія) яка є загальнообов'язковою й передбачає реалізацію певної глобальної місії держави; 3) тотальний контроль з боку держави за засобами переконання; 4) тотальна політизація та ідеологізація суспільства (при цьому політизація відбувається не в контексті зростання правосвідомості чи правової культури населення, а як обов'язок абсолютної підтримки правлячої партії); 5) основними механізмами примусу з боку держави виступають репресії та терор, які фактично легалізуються, а відповідальними за їх виконання є органи правопорядку [10, с. 72].

По-друге, характеристики, сформульовані Ханною Арендт (1994):

1. Концентрація влади в руках лідерів

2. Підміна партійної системи масовим рухом

3. Терор як механізм контролю

4. Поступове знищення прав і свобод людини

5. Співіснування реальної та уявної влади

6. Використання пропаганди та освіти для індоктринації

7. Центральне і державне рунне господарство

8. Використання права шляхом маніпулювання законністю

По-друге, характеристики, сформульовані Ханною Арендт (1994):

1. Концентрація влади в руках лідерів

2. Підміна партійної системи масовим рухом

3. Терор як механізм контролю

4. Поступове знищення прав і свобод людини

5. Співіснування реальної та уявної влади

6. Використання пропаганди та освіти для індоктринації

7. Центральне і державне рунне господарство

8. Використання права шляхом маніпулювання законністю

По-друге, характеристики, сформульовані Ханною Арендт (1994):

1. Концентрація влади в руках лідерів

2. Підміна партійної системи масовим рухом

3. Терор як механізм контролю

4. Поступове знищення прав і свобод людини

5. Співіснування реальної та уявної влади

6. Використання пропаганди та освіти для індоктринації

7. Центральне і державне рунне господарство

8. Використання права шляхом маніпулювання законністю

Основною рисою тоталітарної держави, є те, що вона заради власної легітимізації, копіює усі атрибути неавтократичних режимів - конституцію, законодавчий орган, судову, правоохоронну, кримінально-виконавчу системи, тощо. Однак роль і функції цих інституцій кардинально відрізняються від традиційних. Вони насамперед є інструментом примусу й засобом забезпечення диктатури партії чи конкретної особи. Вони виступають основним інструментом боротьби з опозицією, контролюють рівень суспільної свідомості, не допускають розвиток громадянського суспільства.

Показово, що в науковому середовищі вдалося врегулювати дискусії стосовно того чи варто вважати радянську правову систему тоталітарною. Однак, не вирішеним є питання, чи є тоталітарною система права після смерті Й. Сталіна, тобто після 1953 р. Розкриваючи теоретичний зміст цієї проблеми слід констатувати, що й СРСР загалом і УРСР зокрема, були тоталітарними державами, адже мали усі класичні атрибути тоталітаризму. Правовий режим УРСР та СРСР були тотожними, а жодні правові механізми самостійного функціонування окремої союзної республіки не були повноцінними. Окрім того, загальне керівництво здійснювалося з союзного центру, на УРСР поширювалася загальна «державницька ідеологія». Спільними були також інструменти й механізми терору проти противників влади. Тому, виразними рисами радянської правової системи, як тоталітарної є наступні:

- концентрація влади (власне СРСР був одночасним поєднанням двох типів тоталітаризму, коли має місце або диктат єдиної політичної сили, або реалізовується так званий вождизм. Ці типи чергувалися, і тільки в період правління Й. Сталіна, та окремі періоди Л. Брєжнєва мав місце диктат однієї особи - вождизм, в інший час - 23 здійснювався тотальний контроль і управління з боку комуністичної партії або номенклатурно-політичної верхівки);

- опорою влади були силові та правоохоронні органи, завданням яких було не забезпечення правопорядку, а придушення опозиції, контроль за суспільством, реалізація державницької ідеології;

- норми права були підпорядковані інтересам правлячої партії або особи, жодних, навіть формальних механізмів зовнішнього контролю чи обмежень, не існувало.

Особливістю радянського тоталітаризму є те, що на відміну від Італії чи Німеччини, офіційна влада себе тоталітарною не визнавала [14]. Більше того, в Радянському Союзі не знали не тільки слово «тоталітаризм», але й змісту дискусій, які точилися на Заході навколо цього поняття тоталітаризм, однак в неофіційних комунікаціях і текстах, не призначених для публікації це поняття використовувалося і вживалося по відношенню до ідеологічних ворогів держави [20, р. 7]. Важливим є також і те, що іноземні вчені, на відміну від українських переконані, що радянська система права була тоталітарною, аж до розпаду СРСР, і власне боротьба системи проти дисидентів у 1960-1980-х рр. є яскравим підтвердженням цього [16, р. 250]. Так само важливо і те, що саме кримінально- виконавча система була покликана ліквідувати небезпеку для влади, яку створили дисиденти.

Отже, радянська правова система була тоталітарною за своїм змістом впродовж всього періоду існування СРСР. При цьому, слід усвідомити, що правову систему УРСР не варто розглядати окремо від правової системи і правового режиму СРСР. Це пояснюється тим що усі закони української радянської держави за структурою та змістом не відрізнялися від загальносоюзних і як слушно зауважують О. Петришин та О. Колодій, основою радянського права були так звані «Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік» [7, с. 26]. Тому коли мова йде про тоталітарний характер радянської держави, під останньою розуміється в тому числі й УРСР.

Стосовно поняття кримінально-виконавча система, то слід звернути увагу на кілька складових. Це поняття сучасне і воно не використовувалося в радянську епоху. Застосовують цього поняття по відношенню до системи пенітенціарних, виправних, правоохоронних органів обумовлюється тим, що кримінально-виконавчі органи тісно взаємодіяли з іншими владними інститутами, й відповідали не тільки за виправлення засуджених, а й за їх ресоціалізацію, вживали превентивних дій для недопущення злочинів, у тому числі й рецидивів. Методи такої роботи не завжди супроводжувалися дотриманням прав осіб проти яких спрямовувалися кримінально-виконавчі дії. Розгалужена система виправних колоній, таборів, спеціальних медичних установ, в'язниць, мала основним завданням недопущення розвитку громадянського суспільства й боротьбу з інакодумством.

Власне поняття кримінально-виконавча система, знайшло своє наукове обґрунтування у роботах А. Осауленка та О. Шкута. Перший трактує кримінально- виконавчу систему як один із інститутів правової системи країни [6, с. 111]. Натомість О. Шкута подає більш детальне трактування, а саме як «сукупність органів і установ, підпорядкованих центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації ...» [12, с. 24]. Ми схильні підтримати позицію О. Шкута, адже радянські органи влади, які відповідали за виконання кримінальних покарань і пробацію, не тільки забезпечували виховну функцію, вони були інструментом політичного режиму в боротьбі проти внутрішньої опозиції.

Ряд українських вчених, зокрема О. Бандурко, Т. Денисова та В. Трубников, використовують у своїх дослідження поняття «кримінально-виправна політика», якою й описують систему виконання покарань в радянську епоху [1, с. 26-27]. Одночасно, ці вчені не використовують поняття кримінально-виправна система по відношенню до радянської епохи, що цілком відображає її ідеологічне наповнення та практичну реалізацію. Це на нашу думку, пояснюється тим, що виразний виправний, а саме виправно -трудовий характер кримінально-виконавчої системи домінував до 1960 р., коли було ліквідовано ГУЛАГ. Натомість з початку 1960-х років утверджується класична кримінально - виконавча система, окремі елементи якої зберігалися в Україні впродовж перших десятиліть незалежності.

Натомість, В. Россіхін, по відношенню до радянської системи виконання покарань застосовує звичний термін «пенітенціарна система» [9]. М. Пузирьов, зауважує, саме поняття «пенітенціарний» не відповідало практичному та ідеологічному наповненню системи покарань радянської держави [8, с. 37^_38]. Основним аргументом на користь останньої думки є саме утвердження виправно-трудового підходу, що власне був чи не єдиним способом виправлення ув'язнених осіб. Власне на понятійному рівні було вказано, що основним завданням системи виконання покарань є виправлення засуджених, а основним інструментом такого виправлення виступає фізична праця.

Серед іноземних вчених, зокрема латвійських популярним є використання поняття «кримінальна юстиція», до якої також включають сукупність органів виконання покарань і загалом правоохоронну систему [19]. Також, серед іноземних дослідників утверджене чітке розуміння того, що радянська кримінально-виконавча система була безпосередньо долучена до реалізації так званого «великого терору». Так, зокрема К. Джойс, вказує, на тоталітарний характер кримінального законодавства і виправної системи у період правління Й. Сталіна [18].

На нашу думку, до системи виконання покарань радянської доби доцільно використовувати поняття «кримінально-виконавча система», яка до 1960-х рр. мала виразний виправно-трудовий характер. Окрім того, з прийняттям Виправно-трудового кодексу 1925 р. було затверджено абсолютно новий принцип виправно -трудового права який полягав у відмові від в'язниць (класичний тип місць відбування покарань) й розвиток мережі трудових колоній. Загалом передбачалися наступні види виправно - трудових установ: 1) будинки попереднього ув'язнення; 2) будинки примусових робіт; 3) перехідні трудові будинки; 4) трудові колонії; 5) установи для хворих в'язнів (лікарні, трудові реформаторії для неповнолітніх); 6) ізолятори спеціального призначення. Законом передбачалося, що першочергова мета використання праці ув'язнених обумовлювалася потребою утримання самих установ у яких вони відбували покарання, однак на практиці праця осіб, що відбували покарання була ненормованою і супроводжувалася масовим порушенням прав в'язнів. Радянські законодавці взагалі не приділяли увагу обґрунтуванню виправно-трудового підходу, адже праця в'язнів розцінювався як закономірний процес і з правової точки зору регулювався трудовим законодавством.

Як наслідок, саме період 1920-1960-х років можна вважати часом реалізації виправно-трудового підходу в кримінально-виконавчій системі УРСР. Це обумовлювалося рядом об'єктивних причин. По-перше, мало місце посилення репресивного характеру самої кримінальної системи, що обумовлювалося умовами громадянської війни і правовою ідеологією більшовизму. По-друге, на характері кримінально-виконавчої системи відобразилася внутрішньополітич на ситуація, зокрема процес формування культу особи Й. Сталіна. По-третє, радянська держава перебувала в умовах глибокої промислової трансформації й потребувала безкоштовної робочої сили. Як результат, кримінально-виконавча система з моменту свого формування була елементом тоталітаризму, а правові норми, що регулювали процес її функціонування, особливу увагу приділяли виправно-трудовому характеру відбування покарань.

Дискусійним питанням у науковому середовищі залишається оцінка кримінально - виконавчої системи як інструменту тоталітаризму, і чи можна вважати заходи, які вживалися до в'язнів злочинними. Офіційна радянська ідеологія і норми права виправдовували фізичне і психологічне насильство по відношенню до осіб, які відбували покарання, а масові вбивства в'язнів в'язниць, зокрема Західної України в червні-липні 1941 р. взагалі не афішувалися. Позитивним моментом можна вважати те, що західні вчені, ще на початку 1990-х рр. почали активно публікувати відомості про масові жертви сталінської системи, в тому числі й зловживання у закладах виправного типу [17].

Підтвердженням тоталітарного характеру кримінально-виконавчої системи радянської доби, є самі норми права, що регулювали її формування та розвиток. Так, ідеологи більшовизму одразу вказали на каральний характер кримінального законодавства. Так, у січні 1918 р. було видано постанову «Про тюремні робочі команди», якою передбачалося формування з ув'язнених осіб «робочих команд», які мали виконувати роботу на рівні з чорноробами. Характерно, що постанова передбачала виплату ув'язненим заробітної плати за виконувану роботу, але третина з неї йшла у фонд самої колонії (HULAH, 2000: 15).

Важливе ідеологічне значення в плані становлення кримінально-виконавчої системи мала Постанова РНК від 5 вересня 1918 р. Про «червоний терор», у якій саме терор проти населення і противників влади визнавався об'єктивним, закономірно - логічним і обґрунтованим засобом впливу [2, с. 17]. Такі дії влади були закономірними і цілком оправдовували тоталітарний правовий режим, що утвердився. Окрім того, в умовах відсутності судової системи, виконання покарань нічим не регламентувалося, як наслідок мала місце позасудова практика, коли кримінальна політика покладалася на державні органи влади, а не спеціалізовані інституції.

В. Росіхін довів, що саме виправно-трудовий підхід і залучення ув'язнених до праці, вважалося основним способом виправлення злочинців(Ко88Ікйіп, 2016: 16). Така політика призвела до поширення виправно-трудового права й затвердження в серпні 1924 р. Проекту «Пенітенціарного кодексу УСРР» [11, с. 228-277], а 23 жовтня 1925 р. прийнято Виправно-трудовий кодекс УСРР, яким впорядковано систему місць позбавлення волі [8, с. 30]. Характерно, що радянська влада здійснювала чіткий поділ на виправні заклади для дорослих та неповнолітніх, що можна вважати певним позитивом з соціальної точки зору.

З прийняттям Виправно-трудового кодексу 1925 р. було затверджено абсолютно новий принцип виправно-трудового права який полягав у відмові від в'язниць (класичний тип місць відбування покарань) й розвиток мережі трудових колоній. Загалом передбачалися наступні види виправно-трудових установ: 1) будинки попереднього ув'язнення; 2) будинки примусових робіт; 3) перехідні трудові будинки; 4) трудові колонії; 5) установи для хворих в'язнів (лікарні, трудові реформатори для неповнолітніх); 6) ізолятори спеціального призначення.

Одночасно, слід констатувати, що у 1930 -х рр. в умовах утвердження надзвичайного законодавства й зокрема прийняття низки правок до Кримінального та Кримінально - процесуального кодексів, Виправно-трудовий кодекс 1925 р. втратив юридичну силу, система виконання покарань була врегульована тільки з прийняттям Виправно -трудового кодексу УРСР 1970 р. Останній, на думку А. Осауленка, закріплював «жорсткі умови відбування покарань засудженими, що передусім стосувалося місць позбавлення волі» [5, с. 134]. У контексті аналізу системи виконання покарань, цікавими з наукової точки зору є норми ст. 7 Виправно-трудового кодексу, якою основними засоби виправлення і перевиховання засуджених були: «режим відбування покарання, суспільно корисну працю, політико-виховну роботу, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання» [5, с. 134]. Окрему увагу радянські законодавці приділяли засобом виправлення і перевиховання осіб, що відбували покарання. Згадана ст. 7 передбачала виконання ув'язненими суспільно корисної праці.

Утверджена Виправно-трудовим кодексом 1970 р. кримінально-виконавча система була жорсткою, антигуманною і зосереджувала свою увагу на цілковитій експлуатації осіб, що відбували покарання. В цьому плані слушним є зауваження українських вчених М. Гультая та А. Осауленка, що «жодна із пенітенціарних систем світу не була настільки жорстко зорієнтована на використання праці засуджених, як радянська» [3, с. 10].

Висновки

Таким чином, сукупність органів виконання покарань, пробації, а також норм права, які почали формуватися у 1919 р. склали цілісну кримінально -виконавчу систему, яка в умовах утвердження більшовицької влади в Україні, стала основним інструментом тоталітаризму. Виразний виправно -трудовий характер системи виконання покарань, формування мережі виправно-трудових таборів у системі ГУЛАГу, свідчили не тільки про нівелювання прав людини в СРСР та УРСР, а й свідоме застосовування методів фізичного примусу проти осіб, які відбували покарання. Як наслідок, можна говорити, що радянська кримінально-виправна система, яка регулювалася нормами Виправно - трудового кодексу 1925 та 1970 рр. була інструментом тоталітаризму, а функції перевиховання осіб, що вчинили окремі злочини перетворювалася на бор отьбу з противниками державної влади. Цілісна система виправних закладів УРСР була сформована з початку 1970-х років і врегульована нормами Виправно-трудовий кодексу УРСР. Стосовно основного типу кримінально-виконавчих установ, то можна спостерігати певну еволюцію, адже Виправно-трудовим кодексом 1925 р. передбачалося функціонування семи типів: будинки попереднього ув'язнення, будинки примусових робіт, перехідні трудові будинки, трудові колонії, установи для хворих в'язнів - лікарні, трудові реформаторії для неповнолітніх правопорушників, ізолятори спеціального призначення, а кодексом 1970 р. - три: виправно-трудові колонії, тюрми і виховно- трудові колонії. Одночасно, після ліквідації у 1956 р. системи ГУЛАГу, можна говорити про поступову відмову від винятково виправно-трудового підходу.

Список використаних джерел

кримінально-виконавча система радянська тоталітаризм

1. Бандурка О. М., Денисова Т. А., Трубников В. М. Общая теория социальной адаптации освобожденных от отбывания наказания (правовой и социально - психологический анализ уголовно-исполнительной политики по реабилитации осужденных). Харьков; Запорожье: НУВДЗГУ, 2002. 440 с.

2. ГУЛАГ (Главное управление лагерей). 1917-1960 / Сост. А. И. Кокурин, Н.В. Петров. М.: МФД, 2000. (Серия «Россия. XX век. Документы»). 888 с.

3. Гультай М. М., Осауленко А. О. Правова регламентація виправно-трудової системи в Українській РСР (1970-1990 рр.). Прикарпатський юридичний вісник. 2021. №6. С. 9-12.

4. Луцький А. І. Формування та розвиток правової ідеології в Україні. Івано- Франківськ: Симфонія форте, 2015. 312 с.

5. Осауленко А. О. Розвиток кримінально-виконавчої системи України в період становлення української державності. Право і суспільство. 2010. № 5. С. 132-137.

6. Осауленко А.О. Законодавчі основи становлення та розвитку кримінально- виконавчої системи України (1990-2005 рр.). дис. ... д-ра юр. наук: 12.00.01. Київ, 2020. 483 с.

7. Петришин О. В., Колодій О. А. Модельні правові акти: теорія та практика реалізації: монографія. Київ: Алерта, 2016. 204 с.

8. Пузирьов М. С. Реалізація виправними колоніями принципу диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк: монографія / за наук. ред. д-ра юрид. наук, проф. І. Г. Богатирьова. Київ: Дакор, 2014. 300 с.

9. Россіхін В. В. Роль та місце пенітенціарних установ в радянській моделі державності України: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.01; Харк. нац. ун-т внутр. справ. Харків, 2016. 40 с.

10. Тарасюк В. Ю. Різноякісність правових систем у тоталітарному і демократичному суспільствах. Часопис Київського університету права, 2020. Вип. 3. С. 71-74.

11. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи Украї ни / упоряд. Г. О. Радов,

І. І. Резник. Київ: Говард пресс, 1999. Т. 2. Ч. 1. 456 с.

12. Шкута О. О. Теоретико-прикладні засади функціонування кримінально-виконавчої системи України: дис. ... д-ра юрид. наук. Ірпінь, 2018. 482 с.

13. Arendt H. Totalitarianism. San Diego: Harcourt Brace, 1994. 552 p.

14. Arratibel N. Was the USSR a totalitarian state? Russian Politics. 2020. URL:

https://www.researchgate.net/publication/340461688_Was_the_USSR_a_totalitarian_state.

15. Baehr P. Totalitarianism. New Dictionary of the History of Ideas. 2005. №6. Р. 23422348. URL: https://www.researchgate.net/publication/265729481_Totalitarianism.

16. Bergman J. Was the Soviet Union Totalitarian? The View of Soviet Dissidents and the Reformers of the Gorbachev Era. Studies in East European Thought. 1998. Volume 50. P. 247281. URL: https://doi.org/10.1023/A:1008690818176.

17. Getty J.A., Rittersporn G.T. Victims of the Soviet penal system in the pre-war years: A first approach on the basis of. 1993. URL: https://www.semanticscholar.org/paper/Victims-of- the-Soviet-penal-system-in-the-pre-war-A-Getty- Rittersporn/e2fe906c15cfefcdaca84d42c6e6fd51bc7b0a93

18. Joyce C. The Soviet Penal System and the Great Terror. Studies in Russian and East

European History and Socie ty. URL:

https://link.springer.com/chapter/10.1057/9780230597334_5.

19. Kareniauskaite M. The Criminal Justice System in Soviet Russia and the USSR (1917

1953): Emergence, Development and Transfer to the Lithuanian SSR. Lithuanian Historical Studies. 2016. Volume 20. P. 151-182. DOI: 10.30965/25386565-02001007. URL:

https://www.researchgate.net/publication/339503885_The_Criminal_Justice_System_in_So viet_Russia_and_the_USSR_1917- 1953_Emergence_Development_and_Transfer_to_the_Lithuanian_SSR

20. Zaslavsky V. The Post-Soviet Stage in the Study of Totalitarianism. New Trends and Methodological Tendencies. Russian Social Science Review. 2003. Volume 44. P. 4-31. URL: https://doi.org/10.2753/RSS1061-142844054.

References

1. Bandurka, O, Denysova, T. & Trubnykov, V. (2002). Obshaya teoriya socialnoj adaptacii osvobozhdennyh ot otbyvaniya nakazaniya (pravovoj i socialno-psihologicheskij analiz ugolovno-ispolnitelnoj politiki po reabilitacii osuzhdennyh) [General theory of social adaptation of those released from punishment (legal and socio-psychological analysis of the penitentiary policy for the rehabilitation of convicts)]. Kharkov; Zaporozhe: NUVDZHU. (in Russian)

2. Kokuryn, A. Y., Petrov, N.V. (Comps.). (2000). HULAH (Hlavnoe upravlenye laherei).

[GULAG (Main Directorate of Camps)]. 1917-1960. M.: MFD. (Seryia «Rossyia. XX vek.

Dokumenty»). (in Russian)

3. Hultai, M., Osaulenko, A. (2021). Pravova rehlamentatsiia vypravno-trudovoi systemy v UkrainskiiRSR (1970-1990 rr.) [Legal regulation of the correctional labor system in the Ukrainian SSR (1970-1990)]. Prykarpatskyi yurydychnyi visnyk, 6, 9-12. (in Ukrainian)

4. Lutskyi, A. (2015). Formuvannia ta rozvytok pravovoi ideolohii v Ukraini [Formation and development of legal ideology in Ukraine]. Ivano-Frankivsk: Symfoniia forte. (in Ukrainian)

5. Osaulenko, A. (2010). Rozvytok kryminalno-vykonavchoi systemy Ukrainy v period stanovlennia ukrainskoi derzhavnosti [The development of the criminal enforcement system of Ukraine during the period of formation of Ukrainian statehood]. Pravo i suspilstvo, 5, 132-137. (in Ukrainian)

6. Osaulenko, A. (2020). Legislative foundations of the formation and development of the criminal enforcement system of Ukraine (1990-2005): Docrot of law diss. Kyiv. (in Ukrainian)

7. Petryshyn, O., Kolodii, O. (2016). Modelni pravovi akty: teoriia ta praktyka realizatsii [Model legal acts: theory and practice of implementation]. Kyiv: Alerta. (in Ukrainian)

8. Puzyrov, M. (2014). Realizatsiia vypravnymy koloniiamy pryntsypu dyferentsiatsii ta indyvidualizatsii vykonannia pokarannia u vydi pozbavlennia voli na pevnyi strok . [Implementation by correctional colonies of the principle of differentiation and individualization of punishment in the form of deprivation of liberty for a certain period]. Kyiv: Dakor. (in Ukrainian)

9. Rossikhin, V. (2016). The role and place of penitentiary institutions in the Soviet model of Ukrainian statehood: Doctor of law thesis abstract. Kharkiv. (in Ukrainian)

10. Tarasiuk, V. (2020). Riznoiakisnist pravovykh system u totalitarnomu i demokratychnomu suspilstvakh [Diversity of legal systems in totalitarian and democratic societies]. Chasopys Kyivskoho universytetu prava, 3, 71-74. (in Ukrainian)

11. Radov, H. O., Reznyk, I. I. (Comps.). (1999). Khrestomatiia z istorii penitentsiarnoi systemy Ukrainy. [Textbook on the history of the penitentiary system of Ukraine]. (Vol. 2, Part 1). Kyiv: Hovard press. (in Ukrainian)

12. Shkuta, O. (2018). Theoretical and applied principles of the functioning of the criminal enforcement system of Ukraine: Docrot of law diss. Irpin. (in Ukrainian)

13. Arendt, H. (1994). Totalitarianism. San Diego: Harcourt Brace. (in English)

14. Arratibel, N. (2020). Was the USSR a totalitarian state? Russian Politics. URL: https://www.researchgate.net/publication/340461688_Was_the_USSR_a_totalitarian_state. (in English)

15. Baehr, P. (2005). Totalitarianism. New Dictionary of the History of Ideas, 6, 23422348. URL: https://www.researchgate.net/publication/265729481_Totalitarianism. (in

English)

16. Bergman, J. (1998). Was the Soviet Union Totalitarian? The View of Soviet Dissidents and the Reformers of the Gorbachev Era. Studies in East European Thought, 50, 247-281. URL: https://d0i.0rg/10.1023/A:i008690818176. (in English)

17. Getty, J. & Rittersporn, G. (1993). Victims of the Soviet penal system in the pre-war years: A first approach on the basis of. URL: https://www.semanticscholar.org/paper/Victims- of-the-Soviet-penal-system-in-the-pre-war-A-Getty-

Rittersporn/e2fe9o6ci5cfefcdaca84d42c6e6fd5ibc7boa93. (in English)

18. Joyce, C. The Soviet Penal System and the Great Terror. Studies in Russian and East European History and Society. URL:

https://link.springer.c0m/chapter/10.1057/9780230597334_5. (in English)

19. Kareniauskaite, M. (2016). The Criminal Justice System in Soviet Russia and the USSR(1917-1953): Emergence, Development and Transfer to the Lithuanian SSR. Lithuanian Historical Studies, 20, 151-182. DOI: 10.30965/25386565-02001007. URL:https://www.researchgate.net/publicati0n/339503885_The_Criminal_Justice_System_in_S0 viet_Russia_and_the_USSR_i9i7- i953_Emergence_Development_and_Transfer_to_the_Lithuanian_SSR. (in English)

20. Zaslavsky, V. (2003). The Post-Soviet Stage in the Study of Totalitarianism. New Trends and Methodological Tendencies. Russian Social Science Review, 44, 4-31. URL: https://d0i.0rg/10.2753/RSS1061-142844054. (in English)

Размещено на Allbest.ru