Український парамілітарний рух у таборі Вецляр, Німеччина, 1916 - перша половина 1918 рр. (за матеріалами таборової преси)

Вступ

Заходами Союзу визволення України у Німеччині протягом 1915 р.

стало можливим провести українізацію трьох таборів полонених царської армії (Раштат, Вецляр і Зальцведель), започаткувавши в них інтенсивну роботу культурно-освітнього змісту. Процес творення перших українських гуртків був суттєво ускладнений протидію з боку чорносотенців та малоросів, які намагалися усіляко перешкоджати національно-організаційній роботі. У Вецлярі місцем антиукраїнського виступу «чорної сотні» став таборовий театр (лютий 1916 р.), проте це не зупинило українських активістів. За короткий час у таборі була заснована ціла низка українських товариств (видавниче, музично - драматичне, кооперативне, сільськогосподарське та ін.), які успішно продовжували справу національного освідомлення полонених, що була започаткована Просвітнім відділом СВУ. Важливим досягненням стало й створення товариства «Січ» як парамілітарної структури, на основі якого стало можливим сформувати 1-й Січовий гетьмана Петра Дорошенка полк, особовий склад якого у лютому-березні 1918 р. увійшов до складу української Синьожупанної дивізії.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивчення історії розвитку української громади у таборі полонених українців Вецляр розпочалося у 1994 р., коли вийшли друком дві статті німецьких дослідників[44; 46]. Ще за кілька років цей дослідницький напрям збагатився ще кількома розвідками, і до його наукової розробки долучилися українські історики[45; 22; 23]. Наслідком подальших наукових пошуків стала публікація ще кількох дослідницьких праць[47; 11; 43; 48]. Останнім часом наукова розробка історії функціонування цього табору була підкріплена виходом цілої низки аналітичних статей[26; 25; 27; 28], ще кілька розвідок були підготовлені на основі опрацювання матеріалів таборового часопису Вецляра - «Просвітнього Листка» (з початком 1917 р. він прийняв назву «Громадська Думка»)[29; 30; 12]. До матеріалів останнього звертався й відомий український історик-геральдист А. Гречило, яким був опублікований цінний у фактологічному відношенні допис про обставини виготовлення, посвяти та подальшої мандрівки полкового прапору 1 -го Першого січового Петра Дорошенка полку. Наукову цінність його статті посилює уміщення автором кількох світлин та малюнків полкового прапору, а також зображення полкової відзнаки згадуваного підрозділу [2].

Метою статті є проведення аналізу діяльності у таборі Вецляр товариства «Січ», яке було створено з метою згуртування тієї частини полонених українців, які виявляли свою готовність виступити на захист своєї Батьківщини зі зброєю в руках. Саме з їх числа почалося формування 1 -го Першого січового Петра Дорошенка полку, особовий склад якого у лютому- березні було влито до складу Синьожупанної дивізії.

Український парамілітарний рух у таборі Вецляр на початках своєї інституалізації (березень 1916 р.) був змушений розвиватися у рамках «гімнастичного товариства», не маючи для цього сприятливих можливостей.

Сходини кількох її членів відбувались в одній з кімнат Народного дому у Вецлярі, і найголовнішим викликом для новоствореної організації було небажання таборян приєднуватися до її складу. У травні 1916 р. ця обставина була помічена таборовою газетою, яка відзначила у одній зі своїх заміток те, що «Гімнастичне Т-во „Січ” поки замітно не збільшується членами, бо ще багато не розуміють завдань сїєї органїзації і перекручують балачки про неї на щось страшне»[10, с.7].

Ситуація почала змінюватися, коли у розпорядження «Січі» були передані два окремі приміщення з усім необхідним обладнанням для занять гімнастичними вправами та ігровими видами спорту. Дуже важливим для розвитку товариства було й те, що комендатура табору дозволила членам товариства прогульки до лісу, де вони час від часу проводили свої вправи. Відтак перебуваючи у «Січі» її члени отримували в ній «і користь, і розвагу, і відпочинок», що привертало до її складу все більшу кількість нових членів[1, с.8].

Але залучення переважної більшості таборян до робіт поза табором у складі робітничих команд призвело до тимчасового призупинення діяльності цього товариства, члени якої активізували свою роботу лише у жовтні 1916 р., що знов таки було відзначено на шпальтах таборової газети, яка наголосила на значенні «Січі» як «товариства свідомих таборян, де поза ґімнастичними вправами, навчатимуться борцї за долю і щастє рідного народу так потрібної нам витревалости, карности і згоди» [32, с.6-7].

Товариство «Січ» поновило свою роботу в повному обсязі 2 листопада 1916 р.[20, с.7] За два тижні (16 листопада) була проведена перша вечірка товариства «Січі» зі співами і декламаціями. 18 листопада відбулися січові вправи у гімнастичному залі у супроводі таборової оркестри. Кількість членів «Січі» становила на той час 60 таборян[11, с.6]. Ще за місяць був обраний її провід (осавул, сотник, два хорунжі, підхорунжий, два четарі), число січовиків на цей час складало вже 106 осіб[21, с.3].

Одним з найголовніших завдань цього товариства стало виховання «національно свідомих людей, здорових душею і тілом»[13, с.132]. На виховній меті діяльності цього товариства наголошувала й таборова газета, в якій зазначалося наступне: «виховувати своїх членів фізично й морально і плекати в них дух громадянського почуття і дисциплїни». На думку невідомого дописувача - в першій фазі своєї діяльності товариство «стояло на висоті своїх завдань», бо спочатку до його складу увійшли «більш сміливі ідеалісти, які розуміли вагу його для української національної справи»[33, с.4].

Станом на 14 грудня 1916 р. у складі «Січі» перебувало вже близько 100 членів, які були згуртовані міцною дисципліною та ясним розумінням своїх завдань. Товариством керувала виборна січова (отаманна) старшина на чолі з кошовим отаманом[42, арк.18-19]. Члени «Січі» щосуботи відбували гімнастичні вправи (у супроводі таборового оркестру), крім того січовиків регулярно скликали на товариські сходини, під час яких для присутніх виголошувалися реферати на різні національні теми. На початку січня 1917 р. січовики піднесли питання про видачу їм традиційних козацьких строїв (шапок сірого кольору, синіх штатів та чумарок)[34, с.7].

За доволі короткий час ставлення таборян до січовиків кардинально змінилося, і за оцінкою таборової газети вже у січні 1917 р. до її складу вписувалися «навіть ті, хто ранїще як не цїлком вороже, то в найменшій мірі пересудно відносилися до неї». 18 січня члени «Січі» ухвалили рішення про виконання ними функцій таборової пожежної варти (сторожі), після чого почали робити обходи території табору в нічний час. На кінець січня 1917 р. загальна кількість січовиків становила 193 особи[35, с.5], а їх товариство набуло деяких виразніших парамілітарних рис (це, зокрема, виявилося у зведенні всіх січовиків до складу «Січового полку ім. Союзу визволення України».

Поступальний розвиток «Січі» тривав й протягом лютого 1917 р., про що свідчила чергова замітка на шпальтах таборового часопису: «життє в Товаристві йде нормальним шляхом. Товариство збільшується новими членами, які мешкають у таборі, а також надходить до Сїчі чимало листів від товаришів з робітничих команд або з проханнями прийняти їх до Сїчи, або з запитами, чи приймає Товариство в члени тих, що зістаються на командах». 14 лютого 1917 р. - на чергових товариських сходинах - проводом товариства було повідомлено, що загальна їх кількість його членів склала 235 осіб[36, с.6].

«Січ» брала активну участь у проведенні усіх таборових урочистостей, і зокрема Шевченківських свят (9 і 11 березня 1917 р.), на яких січовики виступали з гімнастичними вправами у супроводі оркестру на майдані та січовим концертом[37, с.13]. Деяка декоративність в діяльності товариства (однострої, участь у всіх святкуваннях, проходи табором в супроводі оркестру та ін.), а головно відомі політичні події (повалення царату в Росії) - істотно збільшили число таборян, що прагнули приєднатися до «Січі». Наслідком цього стала значне кількісне збільшення товариства - вже станом на 17 травня 1917 р. до його складу входило 575 осіб [16, с.4].

Провід української таборової організації усвідомлював всю небезпеку неконтрольованого зростання кількості «Січі» з кон'юнктурних міркувань, але не зумів запобігти цьому. Відтак «з першими вістками про свободу в Росії (йшлося про Лютневу революцію - авт.) почали до т[оварист]ва линути землячки цїлими загонами, не розуміючи на що воно», і ставши членами товариства, «справами його не дуже цїкавилися і приходили на зібрання не охотно»[38, с.4]. На цій хвилі до «Січі» приєдналася значна кількість цілком невідповідних таборян, яким подобалася лише зовнішня сторона діяльності товариства, а також ті преференції, які отримували січовики (звільнення від таборових робіт, проживання в окремому «січовому» бараку, поодиноке проведення гімнастичних вправ поза табором у лісі)[3, с.4].

Саме ця категорія січовиків утворила чисельний баласт для організації, який призвів до її тривалої стагнації. Не забарилися й тяжкі дисциплінарні проступки січовиків перед німецькою владою, і зокрема - втечі декого з них під час перебування в робітничих командах. Ілюстрацією цьому стали загальні збори мешканців «січового» бараку 5-го блоку, що були скликані 25 червня 1917 р., які ухвалили виключити трьох січовиків за скоєну ними втечу з робітничої команди Spachbrucken[9, с.3]. Проте ці рішення не могли кардинально оздоровити організацію, що підтвердила подальша динаміка її розвитку.

Протягом літа 1917 р. через брак у членів «Січі» «товариської солїдарности, громадянського почуття і орґанїзаційної дисциплїни» ситуація в товаристві у моральному відношенні «далеко погіршала», а восени «життя в ньому[...] почала завмирати, гімнастичні вправи[...] були занехаяні», і «Січ» стала уявляти з себе «скоріше дезорґанїзацію як орґанїзацію». Всі спроби проводу товариства («Отаманної старшини») навести хоча би елементарний лад виявилися безуспішними тому, що значна кількість членів «Січі» вважала своїм обов'язком виступати наперекір своїм виборним начальникам (отаману і січовому писарю), так що обов'язки останніх звелася до озвучення списку новоприйнятих членів[33, с.4].

Про кризовий стан в січовій організації було в чергове заявлено (грудень 1917 р.) й на сторінках таборового часопису: «Виявилося, що багато ще товаришів, злучених в організації, хатні знайомства ставлять вище над орґанїзаційні справи і їм бракує ще дїйсної товариської солїдарності», до того ж - «в таборі є ще й такі, що весь час ставилися як не вороже, то у всякому разї байдуже до української справи, та й тепер починають цїкавитися лиш остільки, оскілько їм подобається запорізький жупан і шапка»[4, с.4]. Загальна кількість товариства «Січ» (станом на 13 грудня 1917 р. - 1022 члени)[5, с.6] теж опосередковано свідчила про відсутність критичного ставлення до відбору нових членів до складу організації. Проте до заявленої тут кількості членів «Січі» слід підходити з обережністю, бо вона не корелюється з тією, що була вказана в іншому джерелі (1173 члени у складі 12 -ти сотень - станом на кінець листопада 1917 р.)[13, с.132].

Зрештою під впливом революційних перемін в Росії протягом 1917 р. провід «Січі» дійшов думки про необхідність активізації роботи товариства, а також тіснішого згуртування його членів та заведення «кращого ладу на підставі орґанїзаційної дисциплїни і більшого довірря» до новообраного проводу. 19-21 грудня ц.р. були проведенні підготовчі організаційні збори для виборів «Отаманної старшини», під час яких також були визначені кандидати на посади трьох курінних отаманів і дев'ятьох сотників[33, с.4].

24 грудня 1917 р. відбулися вибори нового складу полкової старшини в товаристві «Січ». Полковим отаманам був обраний полонений офіцер Денис Андріюк, писарем - Сергій Салівон, скарбником - Онуфрій Дейнеко; курінними отаманами - Михайло Якубів, Яків Волошин, Григорій Бортняк; сотниками - Федір Ємець, Василь Синицин, Петро Вдовиченко, Іван Біляїв, Володимир Гажало, Микола Корольчук, Іван Кривохижа, Яків Отрешко, Леонід Никутка. Було вирішено, що всі накази полку видаватимуться на підставі відповідних рішень полкової старшини. Також було ухвалено рішення про заснування при товаристві «Січ» інструкторської школи «для виховання кадру будучих полків» (програму для неї мали виробити курінні отамани). Новим патроном полку був визначений гетьман Петро Дорошенко (відповідно й сам «вецлярський» полк став називатися його іменем). Отаманна старшина взяла на себе виготовлення полкового прапор та підготовку привітаннями до УЦР[18, с.8].

3 січня 1918 р. були проведені збори членів товариства, під час яких отаман «Січі» звернув увагу присутніх на те, що частина січовиків недбало ставиться до січового одягу (про це ж йшлося у наказі полку)[39, с.6]. Ще за три тижні були скликані чергові збори «Січі», які провадив заступник отамана С. Салівон, який оголосив наказ полку - про започаткування вечірньої «військової школи» (в її програмі були передбачені «танці, строєвий устав, гімнастичні вправи, військові науки, спів»). Також відбулося обговорення проекту прапору полку, який на думку присутніх повинен був мати з одного свого боку хрест, а з протилежного - образ Покрови Пресвятої Богородиці.

Хрест мав також бути прикрашений зірками і місяцем з надписом «І.С.Г.Д.П.» («Перший Січовий Гетьмана Дорошенка Полк»)[40, с.4].

31 січня 1918 р. відбулася загальна полкова рада, на якій новим полковим отаманом був обраний полонений Ф. Ємець (замість Д. Андріюка, який виїхав до України в рамках репатріаційної акції)[41, с.4]. А ще за десять днів (9 лютого) до табору надійшла вістка про підписання УЦР мирної угоди з Центральними державами у Брест-Литовському, з нагоди чого вже наступного дня у Вецлярі був проведений парад 1 -го Січового імені Петра Дорошенка полку. Як йшлося у репортажі на шпальтах «Громадської Думки» - він розпочався о 10 годині ранку на таборовому плацу в присутності коменданта табору та інших німецьких офіцерів[19, с.4].

Січовиків у строю привітав голова таборового «уряду» (Генеральної Старшини) Ф. Пасюра, який наголосив на величезному значенні підписання УНР мирної угоди з центральними державами, а офіцер комендатури лейтенант Крігер зачитав телеграму, що була надіслана начальником відділу полонених Королівського прусського військового міністерства (Koniglich Preufiische Kriegsministerium) генерала Е. Фрідріха з привітаннями таборовим організаціям. Оркестр відіграв гімни України та Німеччини, і за тим полк пройшов церемоніальним маршем на плацу, а потім вирушив до Народного Дому, де січовики у строю прослухали ще кілька промов, кожного разу покриваючи вітання промовців на адресу УЦР криками «Слава!»[19, с.4].

12 лютого 1918 р. Генеральна Старшина табору Вецляр отримала від Української мирної делегації з Брест-Литовського телеграму, в якій той пропонувалося відрядити до України 800 «узброєних свідомих Українців, певних людей, яким могло б українське правительство цїлком довіряти». Цей заклик того ж дня було обговорено на зборах товариства «Січ», після чого присутніми на ньому було одноголосно ухвалено рішення про відрядження членів цієї організації до України. Наступного дня у таборі відбулися збори членів кількох інших організацій, деякі з яких припинили свою діяльність, а провід над ними перейшов до рук спеціально для цього призначених уповноважених. Всі ці дні тривав процес приїзду до табору полонених з робітничих команд, які зголошувалися до складу першого транспорту поворотців з полону. Одночасно тривав процес виборів старшини (сотників і курінних). 13-15 лютого до табору прибули 42 офіцери -українці з табору Ганновер-Мюнден. 16 лютого формування відділу було завершено, і ввечері цього дня вояки-українці (близько 800 осіб) відбули на залізничний вокзал, де на них чекав потяг[8, с.4]. Того ж дня вони виїхали до Ковеля, де розпочалося формування Синьожупанної дивізії.

Ще за два дні (18 лютого) до табору з Ганновер-Мюндена прибули 53 офіцери-українці, які мали укомплектувати наступний транспорт тими полоненими, які перебували у таборі, а також постійно поверталися з робітничих команд. Прибулі до табору офіцери ініціювали жваве обговорення політичних подій в Росії та обставин підписання мирного договору в Бресті. Поза своїми прямим обов'язками з формування сотень дехто з офіцерів виступав і з доповідями на вічах, намагаючись роз'яснити таборянам глибинний сенс тогочасних подій. Так, зокрема, делегат 2-го всеукраїнського військового з'їзду офіцер Стецюк розповів таборянам про ситуацію на Поділлі, настої селянства та ситуацію на фронті влітку 1917 р., а також ініціював створення земляцтва подоляків з числа полонених, чим справив на таборян «дуже гарне враження»[8, с.4].

«Громадська Думка» намагалися закарбувати на своїх шпальтах те емоційне піднесення, яке охопило членів української громади у ці дні та знаходило свій найповніший вияв під час таборових вічей. Під час роботи одного з них (23 лютого ц.р.) з рефератом про світові події виступив Богдан Лепкий, який довший час працював у таборі в якості організатора культурно - освітньої роботи. На його думку - в цей час Україна переживала надзвичайно важливу подію в своїй історії, бо Лютнева революція в Росії «дала Українї нарівні з другими народами волю», але на неї «посягають сусїди, які хоч і голосять на словах право всім народам бувшої Росії самоозначуватися аж до цїлковитого вїдділення від Росії», насправді ж й надалі прагнуть управляти Україною, плекаючи надію загарбати українські багатства - «хлїб, цукор, залїзо, вуголь і инше, які Москалї вважали досі своїм і без яких засудженні на уступленнє з першорядного місця в колї других народів світа»[31, с.4].

Українською відповіддю на це мала стати демонстрація готовності громадян УНР до «самостійного вільного життя», а також їх готовність захистити свою Батьківщину від московської навали. Від українців вимагалося лише одного - «витревалости, єдности думки та послуху тій власти, яку сам народ собі обрав». У цей час всі думки українців «повинні бути звернені в один бік: все для нашої політичної незалежности», і лише за такої умови можна було би, на слушну думку Б.Лепкого, «удержати і скріпити [,..]молоду волю» Української держави та успішно розбудувати її державні інститути. Насамкінець доповідач закликав присутніх на вічу «до сповнення своїх горожанських обовязків перед батьківщиною, ставши до оборони її в ряди організованої української армії аж до повного визволення її од нападу грабіжників (російських більшовиків - авт.)». Цей заклик було гаряче сприйнято таборянами, які криками «Слава» задекларували свою готовність взяти до рук зброю аби захистити Україну[31, с.4].

У кінці лютого 1918 р. в центрі уваги редакції газети були події навколо формування другого транспорту полонених, призначеного для поповнення згадуваної дивізії. 27 лютого було завершено укладання списків добровольців на від'їзд, після чого останніх (як і всіх інших таборян) зібрали на чергове віче. Присутні на ньому члени Союзу визволення України Б.Лепкий, А.Жук і В.Козловський виступили з політичними промовами, після цього були проведені вибори отаманної старшини, під час яких полонені виявили - за оцінкою таборової газети - «дуже багато розважности та орґанїзаційного хисту побіч дуже високої національної свідомости»[31, с.4].

Вранці 3 березня 1918 р. таборовий плац був заповнений полоненими українцями (у кількості 1200 осіб), які належали до складу другого транспорту, сформованого здебільшого з членів українських організацій. О 10 годині відбулося їх шикування, куреням були вручені жовто-блакитні прапори, після чого у супроводі духової оркестри вояки вирушили на залізничну станцію для завантаження у вагони. Частина з них була вдягнена в однострої (сині жупани)[17, с.4]. Того ж дня ешелон з полоненими українцями вирушив до Ковеля, а ще за два тижні особовий склад Синьожупанної дивізії був перевезений до України, і 24 березня синьожупанники взяли участь у військовому параді на Софійській площі.

Після від'їзду двох транспортів вецлярська громада полонених українців продовжувала свою діяльність, тим більше що німецька влада ухвалила рішення про формування ще однієї «Синьої» дивізії. У зв'язку з цими подіями таборовий «уряд» (Генеральна Старшина) 28 лютого 1918 р. ухвалив рішення про свою реорганізацію у Ліквідаційний комітет, який перебрав на себе управління громадою полонених українців та мав забезпечити ліквідацію табору та перевезення його майна до України. Виїзд значної кількості членів таборових організації змусив їх навесні 1918 р. обмежити обсяги своєї роботи, а також розпочати підготовку до власної самоліквідації.

27 квітня 1918 р. Ліквідаційний комітет табору санкціонував розв'язання товариства «Січ», переважна більшість членів якого на цей час перебувала вже в Україні. Разом з тим Комітет продовжував опікуватися старішими справами «Січі», до числа яких належало виготовлення полкового прапору за попереднім замовленням полкової старшини. На думку членів Комітету прапор належалося передати до України, так само як й усе таборове майно[6, с.4]. На черговому засіданні Ліквідаційного комітету (13 травня 1918 р.) була обговорена доцільність посвячення полкового прапору, особливо з огляду на те, що 1 -й Січовий імені Петра Дорошенка полк вже не існував як такий. Завдяки слушній аргументації Б.Лепкого члени Комітету вирішили провести цю урочистість 26 травня[7, с.4], але невдовзі з'ясувалося, що до цього дня прапор не буде виготовлений.

Посвячення полкового прапору відбулося за два тижні - 9 червня 1918 р. (за іншими даними днем пізніше - авт.) - на таборовому плацу в присутності коменданта табору та німецьких офіцерів, представників магістрату Вецляра, секретаря Союзу визволення України В. Козловського, посланців української громади табору Зальцведель та козаків і старшин, які у складі третього транспорту мали відбути до України. Урочистість розпочалася внесенням прапору під музику у виконанні таборового оркестру до помосту із спорудженим на ньому престолом для служби Божої. Присутній тут же священик приступив до обряду освячення прапору, а після його завершення відправив молебень (українською мовою). Насамкінець хор Музично- драматичного товариства ім. М. Лисенка виконав урочисту пісню на слова Олександра Кониського «Боже єдиний великий, нам Україну храни», що стала фінальним музично-хоровим акордом церемонії посвяти[14, 6].

З вітальною промовою на посвяченні виступив член Ліквідаційного комітету М. Біличенко, який нагадав присутнім, що прапор був виготовлений на кошти, зібрані членами товариства «Січ», які спрямували на цю мету 1300 марок німецьких. І зараз настав час - на виконання рішення Ліквідаційного комітету - передати полковий прапор до України (для вручення представникам української влади). Велике враження на присутніх справив виступ Б.Лепкого, на думку якого цей прапор мав неодмінно стати символом боротьби за незалежну Україну. Після цього голова Ліквідаційного комітету Ф. Пасюра передав прапор начальнику транспорту полонених Василю Яворському, який дав урочисту обітницю доставити його до Києва. Завершував церемонію парад присутніх на цій урочистості козаків та виконання українського національного гімну[14, с.6].

Прапор відбув до України 24 червня 1918 р. (коли нарешті став можливим виїзд третього транспорту полонених українців, з яким додому відбуло 300 осіб)[15, с.4-5], після чого ця українська реліквія використовувалася під час багатьох національно-державних урочистостей вже в Україні, а після завершення мілітарної фази боротьби за українську державність у листопаді 1920 р. - була вивезена за кордон і таким чином врятована від захоплення і знищення її більшовиками, й нині зберігається в Канаді[2, с.14-18]. Опосередкованим визнанням заслуг вецлярців у справі розбудови національних збройних сил стали відвідини табору особистим ад'ютантом гетьмана П. Скоропадського Василем Кочубеєм, який завітав до Вецляру 22 серпня 1918 р. та був зустрінутий «хлібом-сіллю» за чисельної присутності членів таборової громади полонених українців (див. фото додатки до статті).

Висновки

Заснування товариства «Січ» у таборі Вецляр являло собою важливу віху в історії розвитку української таборової організації, засвідчивши собою її істотний поступ. Поставши як гімнастичне товариство, «Січ» досить скоро перетворилася на парамілітарну структуру з порівняно невеликою кількістю своїх членів з виробленим національним світоглядом та бажанням відродити традиції запорізьких козаків. Його члени спільно відбували гімнастичні вправи у супроводі оркестру, виконували нічне чергування у таборі, пильнуючи пожежну безпеку. Ситуація кардинально змінилася після Лютневої революції, коли до товариства почали напливати випадкові особи, які в такий спосіб шукали собі різних преференції. Наслідком цього «Січ» почасти розгубила свій авторитет, а її діяльність звелася до проведення загальних зборів, під час яких увалювалися рішення про прийом нових членів.

Поворотним моментом в історії товариства став грудень 1917 р., коли новообраний провід «Січі» вжив рішучих заходів для її оздоровлення. Найважливішим його рішеннями стало створення 1 -го Січового імені Петра Дорошенка полку, призначення сотників, курінних та отаманної старшини, організація вишкільних занять, замовлення полкового прапору. Вихід УНР на міжнародну арену та підписання мирної угоди в Брест-Литовську (лютий 1918 р.), а головно - заклик української делегації до полонених українців з пропозицією виступити на збройний захист України від більшовицької навали - на короткий час зробив «Січ» центром життя української таборової організації. З числа її членів та українських активістів з інших таборових організацій були сформовані два транспорта, які були влиті до складу Синьожупанної дивізії. Після самоліквідації «Січі» український парамілітарний рух у таборі спрямовувався проводом української громади, який, зокрема, опікувався полковим прапором, його освяченням та переданням до України.

Є очевидним, що заснування і подальший розвиток таборової «Січі» був санкціонований німецькою владою, яка плекала надії посилити свій бойовий ресурс за рахунок українців насамперед у фронтових операціях проти Російської імператорської армії. Проте ці сподівання були безпідставними, і хоча дехто з січовиків дійсно був зарахований на німецьку військову службу, ця категорія таборян відбувала її в військових комендатурах на окупованих Німеччиною волинських землях. Найзначнішою заслугою вецлярської «Січі» стала національне освідомлення та організаційна підготовка понад тисячі своїх членів, яким були прищеплені стійкі патріотичні почування. Січова організація полонених українців у Вецлярі та сформований тут 1 -й Січовий імені Петра Дорошенка полк - стали одними з підвалин для творення збройних сил України у найпотрібніший для неї період - в часі українських національно -визвольних змагань 1917-1921 рр.

Рис. 1. Невідомий вояк 1-го Січового імені Петра Дорошенка полку. Оригінальний надпис на звороті фотографії (олівцем): «Синьожупанник із Вецляру, фотографія з р[оку] 1918. Здається старшина вецлярський, прізвища собі не пригадую. [Підпис - не розбірливо]». (ЦДАВО України, ф.4382, оп.1, спр.30, арк.36).

Рис. 2. Шикування одного з підрозділів 1-го Січового імені Петра Дорошенка полку перед виїздом з табору, лютий-березень 1918 р., Вецляр. (ЦДАВО України, ф.4382, оп.1, спр.12, арк.)

Рис. 3. Проводи одного з підрозділів 1-го Січового імені Петра Дорошенка полку в таборі Вецляр, лютий-березень 1918 р. (ЦДАВО України, ф.4382, оп.1, спр.12, арк.13).

Рис. 4. Шикування січовиків-українців для посвяти прапору 1-го Січового імені Петра Дорошенка полку в таборі Вецляр. Оригінальний надпис на звороті фотографії (олівцем): «Посвята прапору полку ім. Дорошенка, 10 червня 1918 р., Вецляр» [насправді 9 червня - авт.] (ЦДАВО України, ф.4382, оп.1, спр.30, арк.35).

Рис. 6. Проводи січовиків-українців на вокзал м. Вецляра (голова колони і таборовий оркестр), ймовірно - 24 червня 1918 р. (ЦДАВО України, ф.4382, оп.1, спр.30, арк.25).

Рис. 7. Відвідини табору Вецляр особистим ад'ютантом гетьмана П. Скоропадського Василем Кочубеєм. У першому рядку зліва направо - голова Ліквідаційного комітету табору Вецляр Федір Пасюра, Василь Кочубей, Михайло Біличенко, 22 серпня 1918 р. (ЦДАВО України, ф.4382, оп.1, спр.12, арк.6).

Рис. 8. Зустріч В.Кочубея «хлібом-сіллю» в присутності офіцерів-українців та таборян, 22 серпня 1918 р., табір Вецляр. (ЦДАВО України, ф.4382, оп.1, спр.12, арк.11).

Список використаних джерел та літератури

1. Б-ський М. Ґімнастичне Т[оварист]во «Січ» / М. Б-ський // Просьвітний Листок. - 1916. - 5 червня. - Ч.14. - С.8.

2. Гречило А. Перший січовий Петра Дорошенка полк: відзнаки та прапор / А. Гречило // Collectsion. - К., 2019. - № 12. - С. 14-18.

3. Громадська Думка. - 1917. - 26 липня. - Ч.51(98). - С.4.

4. Громадська Думка. - 1917. - 9 грудня. - Ч.86(133). - С.4.

5. Громадська Думка. - 1917. - 30 грудня. - 4.91-92(138-139). - С.6.

6. Громадська думка. - 1918. - 4 травня. - 4.24. - С.4.

7. Д-в С. Ліквідаційний комітет / С. Д-в // Громадська думка. - 1918. - 18 травня. - 4.26.

- С.4.

8. З таборового життя // Громадська Думка. - 1918. - 23 лютого. - 4.14(153). - С.4.

9. Зібраннє Січового бараку V бл[оку] // Громадська Думка. - 1917. - 28 червня. - 4.43(90). - С.3.

10. Із таборового життя // Просьвітний Листок. - 1916. - 25 травня. - 4.12-13. - С.7.

11. Із таборового життя // Просвітний Листок. - 1916. - 26 листопада. - 4.34. - С.6.

12. Кудряченко А. Громадсько-політичний та національний активізм полонених вояків- українців у таборі Вецляр, Німеччина, 1917 р.: зміст і форми (за матеріалами часопису «Громадська Думка») / А. Кудряченко, І. Срібняк // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. - 2023. -№ 32. (у друці).

13. Лисецький П. Як виглядає просвітно-орґанізаційне життя в українськім таборі у Вецлярі / П. Лисецький // Вістник політики, літератури й життя. - 1918. - 3 березня. - 4.9(192). - С.132-133.

14. Лубенець. Вецляр. Посвячення прапору першого Сїчового гетьмана П. Дорошенка полку у Вецлярі / Лубенець // Вільне слово. - 1918. - 22 червня. - 4.47. - С.6.

15. Лубенець. Вецляр. Відїзд військового ешелону на Україну / Лубенець // Вільне слово. - 1918. - 29 червня. - Ч.48. - С.4-5.

16. Народна Рада // Громадська Думка. - 1917. - 24 травня. - Ч.33(80). - С.4.

17. Одїзд другого транспорту на Україну // Громадська Думка. - 1918. - 9 березня. - Ч.16(155). - С.4.

18. Полкова Отаманна Старшина // Громадська Думка. - 1918. - 6 січня. - 4.1-2(140- 141). - С.8.

19. Січова парада // Громадська Думка. - 1918. - 14 лютого. - 4.13(152). - С.4.

20. Січовик. Т[оварист]во «Січ» / Січовик // Просвітний Листок. - 1916. - 5 листопада. - 4.31. - С.7.

21. Січовик. Т[оварист]во «Січ» / Січовик // Просвітний Листок. - 1916. - 24 грудня. - 4.38. - С.3.

22. Срібняк І. З історії культурно-просвітницької діяльності полонених українців у таборі Вецляр (Німеччина) в 1915 р. / І. Срібняк // Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії конфліктності, проблеми та прогнози на порозі XXI століття: Тези п'ятої Міжнародної науково-практичної конференції (Київ- Чернівці, 22-25 травня 1997 р.). - Київ-Чернівці, 1997. - 4. 2. - С. 441-443.

23. Срібняк І. Табір полонених українців у Вецлярі (Німеччина) у 1915-1917 рр. /

І.Срібняк // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». - К., 1998. - Вип. 2. - С. 38-57.

24. Срібняк І. Полонені українці в Австро-Угорщині та Німеччині (1914-1920 рр.) /

І.Срібняк. - К., 1999. -С. 93-110.

25. Срібняк І. Особливості проведення національно-просвітницької роботи у таборі полонених українців Вецляр, Німеччина (червень 1916 - лютий 1917 рр.) / І. Срібняк // Освітологічний дискурс. - К., 2021. - Т. 33. - № 2. - С. 16-28.

26. Срібняк І. Народна школа грамоти в таборі полонених українців Вецляр, Німеччина (вересень 1915 - березень 1917 рр.): короткий нарис історії створення та діяльності / І. Срібняк, М. Палієнко // Сучасні дослідження з німецької історії: збірник наук. праць. - Дніпро, 2020. - С. 81-87.

27. Срібняк І. Товариство «Сільський Господар» у таборі полонених українців Вецляр (Німеччина), 1916-1917 рр.: до історії створення та діяльності / І. Срібняк, М. Палієнко // Гуманітарні студії: історія і педагогіка. - Тернопіль, 2021. - № 2. - С. 43-55.

28. Срібняк І. З історії кооперативного руху в таборі полонених українців Вецляр, Німеччина: створення та діяльність спілки «4айня» (грудень 1915 - 1916 рр.) / І. Срібняк, М. Палієнко // Київські історичні студії. - К., 2022. - № 1 (14). - C. 30-38.

29. Срібняк І. Формування світогляду полонених українців засобами друкованого слова: національно-виховна місія часопису «Просвітній Листок» у таборі Вецляр, Німеччина (1916 р.) / І. Срібняк, В. Шнайдер // Синопсис: текст, контекст, медіа. - К., 2020. - Т. 26. - № 3. - С. 90-97;

30. Срібняк І. 4асопис «Просвітній Листок» як джерело для реконструкції історії розвитку української громади у таборі Вецляр, Німеччина (1916 р.) / І. Срібняк, В. Шнайдер // Київські історичні студії. - К., 2020. - № 2 (11). - С. 50-59.

31. Таборове віче // Громадська Думка. - 1918. - 2 березня. - 4.15(154). - С.4.

32. Т[оварист]во «Воля» // Просвітний Листок. - 1916. - 22 жовтня. - 4.29. - С.6-7.

33. Т[оварист]во «Січ» // Громадська Думка. - 1917. - 23 грудня. - 4.90(137). - С.4.

34. Т[оварист]во «Сїч» // Громадська Думка. - 1917. - 5 січня. - 4.1(48). - С.7.

35. Т[оварист]во «Сїч» // Громадська Думка. - 1917. - 1 лютого. - 4.6(53). - С.5.

36. Т[оварист]во «Сїч» // Громадська Думка. - 1917. - 25 лютого. - 4.11(58). - С.6.

37. Т[оварист]во «Сїч» // Громадська Думка. - 1917. - 10 березня. - 4.14(61). - С.13.

38. Т[оварист]во «Січ» // Громадська Думка. - 1917. - 23 грудня. - 4.90(137). - С.4.

39. Т[оварист]во «Січ» // Громадська Думка. - 1918. - 13 січня. - 4.3-4(142-143). - С.6.

40. Т[оварист]во «Січ» // Громадська Думка. - 1918. - 31 січня. - 4.9(148). - С.4.

41. Т[оварист]во «Січ» // Громадська Думка. - 1918. - 3 лютого. - Ч.10(149). - С.4.