Дослідники української етнографії та фольклористики ХІХ - початку ХХ ст. в поглядах Петра Одарченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра історії та етнології України

Український державний університет імені Михайла Драгоманова

Дослідники української етнографії та фольклористики ХІХ - початку ХХ ст. в поглядах Петра Одарченка

Телегуз Ірина Олександрівна

кандидат історичних наук, доцент

Телегуз Андрій Володимирович

кандидат історичних наук, доцент

Анотація

Петро Одарченко належить до того покоління українських вчених, що свій життєвий і творчий шлях розпочинали в Україні, але змушені покинути батьківщину. Політика українізації, потім хвилі репресій інтелігенції, які не оминули і П. Одарченка, арешти і заслання - все це було до Другої світової війни. Потім йому вдалося емігрувати спочатку до країн Європи, а згодом і до США. Попри такі випробування П. Одарченку вдалося зберегти і продовжити свої дослідження у різних сферах українознавства: українського мовознавства, літературознавства, етнографії та фольклору.

У процесі формування української модерної нації інтерес до вивчення українського фольклору та етнографії зберігався впродовж всього так званого «довгого» ХІХ століття. Цілком зрозуміло, що увага дослідників до цієї накопиченої спадщини постійно зберігалася в колі фахівців, які зверталися до вивчення минулого України, навіть якщо вони перебували за межами батьківщини. П. Одарченко є одним із тих представників української діаспори, хто залишив величезний творчий спадок. Його публікації та виступи присвячені і сфері української етнографії та фольклору. Прикладом є доповідь, проголошена 1985 року, тексти якої були надруковані у трьох випусках газети «Свобода» цього ж року. Основні акценти цієї доповіді - це акцентування уваги на окремих постатях ХІХ - початку ХХ століття, які докладали багато зусиль до вивчення українського фольклору та етнографії.

Українці, які перебували за кордоном і усвідомлювали важливість збереження національної культури, як важливий чинник збереження української нації, докладали до цього багато зусиль. Петро Одарченко такий напрям діяльності сприймав як необхідне завдання діаспори у боротьбі проти русифікації та асиміляції, яка відбувалася на його батьківщині. Він намагався розглянути цілісно процес розвитку української етнографії та фольклористики, наголошуючи на тому, що дослідження народної творчості, фольклору та етнографії - це основа українського національного відродження ХІХ ст. Такий підхід відповідає сучасним поглядам на процес формування модерних націй, розвиток національних рухів.

Ключові слова: Петро Одарченко, українська етнографія, фольклористика, культура, діаспора, історія, нація.

Telehuz Iryna Oleksandrivna Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of History and Ethnology of Ukraine, Mykhailo Dragomanov State University of Ukraine, Kyiv

Telehuz Andrii Volodymyrovych Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of History and Ethnology of Ukraine, Mykhailo Dragomanov State University of Ukraine, Kyiv

RESEARCHERS OF UKRAINIAN ETHNOGRAPHY AND FOLKLORE OF THE 19TH - EARLY 20TH CENTURIES IN VIEWS OF PETRO ODARCHENKO

Abstract

Petro Odarchenko belongs to that generation of Ukrainian scientists who started their life and creative career in Ukraine, but were forced to leave their homeland. The policy of Ukrainization, then waves of repression of the intelligentsia, which did not escape P. Odarchenko, arrests and exile - all this was before the Second World War. Then he managed to emigrate first to European countries, and later to the USA. Despite such trials, he managed to preserve and continue his research in various areas of Ukrainian studies: Ukrainian linguistics, literary studies, ethnography, and folklore.

In the process of formation of the modern Ukrainian nation, interest in the study of Ukrainian folklore and ethnography persisted throughout the so-called "long" 19th century. It is quite clear that the attention of researchers to this accumulated heritage was constantly preserved in the circle of specialists who turned to the study of Ukraine's past, even if they were outside the homeland. Petro Odarchenko is one of those representatives of the Ukrainian diaspora who left a huge creative legacy. His publications and speeches are devoted to the field of Ukrainian ethnography and folklore. An example is the report delivered in 1985, the texts of which were printed in three issues of the Svoboda newspaper in the same year. The main emphasis of this report is the focus on individual figures of the 19th and early 20th centuries, who put a lot of effort into the study of Ukrainian folklore and ethnography.

Ukrainians who were abroad and were aware of the importance of preserving national culture as an important factor in preserving the Ukrainian nation, put a lot of effort into it. Petro Odarchenko perceived such a direction of activity as a necessary task of the diaspora in the struggle against Russification and assimilation that was taking place in his homeland. He tried to examine holistically the development process of Ukrainian ethnography and folkloristics, emphasizing that the study of folk art, folklore and ethnography is the basis of the Ukrainian national revival of the 19th century. This approach corresponds to modern views on the process of formation of modern nations, the development of national movements.

Keywords: Petro Odarchenko, Ukrainian ethnography, folkloristics, culture, diaspora, history, nation.

Вступ

Постановка проблеми. Міграція українців за межі України упродовж минулих століть була зумовлена різними причинами. Внаслідок війн, які розгорталися на українських теренах, ці міграційні рухи були вимушеними. Опинившись за межами рідного краю, дбаючи про задоволення духовних потреб, збереження традицій та власної національної ідентичності українці за кордоном накопичили культурну спадщину, зокрема, інтелектуальну, яка потребує вивчення та сучасного переосмислення. Існування цілого ряду наукових, освітніх, культурних установ було можливим завдяки діяльності як конкретних осіб, так і завдяки підтримці української діаспори загалом. Тож цілком зрозуміло, що українські інтелектуали, опинившись за межами батьківщини, зверталися до дослідження українознавчої тематики. Одним із видатних представників української діаспори другої половини ХХ - початку ХХІ ст. є Петро Одарченко, творча спадщина якого включає публікації фольклорно-етнографічної тематики. Варто зауважити, що 20 серпня 2023 року минуло 120 років з дня народження П. Одарченка. В контексті процесу заміни російських імперських та радянських топонімів цього року на його батьківщині, в селі Римарівка Полтавської області, було перейменовано вулицю на його честь [1].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Постать П. Одарченка та його діяльність привертає увагу сучасних українських літературознавців, мовознавців, етнологів, як-от: О. Астаф'єв, П. Сорока, В.Біляїв, В. Борисенко та ін. Більше уваги приділено літературознавчому напряму його діяльності. Тож, осмислення творчої спадщини П. Одарченка й надалі потребує уваги сучасних дослідників в контексті аналізу процесів формування української модерної нації, а також як невід'ємна частина вивчення інтелектуальної спадщини української діаспори.

Мета статті полягає в тому, щоб проаналізувати наукові погляди П. Одарченка про розвиток української етнографії та фольклористики, її дослідників ХІХ - початку ХХ ст., на основі його публікацій на сторінках газети «Свобода».

Виклад основного матеріалу

В процесі формування української модерної нації важливими факторами збереження і розвитку національної самосвідомості були мова, література, фольклор тощо. Збирання і вивчення цієї спадщини було одним із напрямів діяльності українських інтелектуалів ХІХ - початку ХХ ст. За всім відомою концепцією Мирослава Гроха, що узагальнює схему розвитку національних рухів у Центральній та Східній Європі, для першої фази розвитку важливими є етнографічні, історичні та філологічні дослідження. І. Гирич наголошує, що «для першого етапу українського, як і інших національно-визвольних рухів, етнографія та фольклор стають політичними науками» [2, С.32.]. Погоджуємося з його ж думкою, що «етнографічно-фольклорний етап започаткував всезагальне наукове вивчення України. Дослідження мови та історії не могли б бути успішними, якби перед тим не відбулося ґрунтовне наукове опрацювання основ української етнографії» [2, С.34.]. Загалом інтерес до вивчення українського фольклору та етнографії зберігався впродовж всього так званого «довгого» ХІХ століття. Цілком зрозуміло, що увага дослідників до цієї накопиченої спадщини постійно зберігалася в колі фахівців, які зверталися до вивчення минулого України, навіть якщо вони перебували за межами батьківщини.

Петро Одарченко народився 20 серпня 1903 року на Полтавщині і вже в юнацькі роки «почав свою діяльність із записування пісень, казок, приказок від матері й бабусі, що й визначило його інтерес до літератури, мови, фольклору та етнографії» [3, С.64.]. Етнографічна проблематика була у сфері його зацікавлень і в той період, коли він навчався в Ніжинському інституті, що зрештою, втілилося у написанні дипломної роботи на тему «Фольклор в краєзнавчій роті трудшколи» (Ніжин, 1926) [3, С.64.]. У період українізації П. Одарченко продовжує навчання в аспірантурі, зберігає інтерес до етнографічної діяльності. Зміна більшовицької політики щодо процесу українізації обернулося хвилею репресій інтелігенції, не оминуло вони і П. Одарченка. Після арештів і заслання, вже в роки Другої світової війни, йому вдалося емігрувати спочатку до Європи, а згодом і до США.

Вже перебуваючи за межами України окремі свої виступи і наукові розвідки, присвячені етнографічній тематиці, публікував на сторінках газети «Свобода», а також у інших виданнях та наукових збірниках. Результат співпраці в еміграції з редакцією «Енциклопедії українознавства» - це цілий ряд статей на етнографічну та етнологічну тематику.

Окрему увагу привертає його доповідь на З'їзді діячів українських музеїв референток народного мистецтва складових організацій Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО) і збирачів та аматорів народного мистецтва 29-30-го червня 1985 року, матеріали якої були надруковані у трьох випусках газети «Свобода» цього ж року. Основні акценти цих матеріалів - це зосередження уваги на окремих постатях, дослідниках українського фольклору та етнографії ХІХ - початку ХХ століття. Плідна літературознавча та мовознавча діяльність, науковий інтерес до фольклору та етнографії знаходили відображення в численних виступах і публікаціях П. Одарченка, присвячених видатним діячам української культури, та й загалом українській тематиці.

На початку доповіді він робить наголос на тому, що так зване українське національне відродження на початку ХІХ ст. - це не лише поява української літератури, а й результат зацікавлення українських діячів народною творчістю, етнографією, фольклором, на підтвердження цієї думки цитує міркування з цього приводу С. Єфремова. Він називає І. Котляревського не тільки батьком нового українського письменства, а й першим етнографом. Письменниками й одночасно етнографами та фольклористами він вважає Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Григорія Квітку-Основ'яненка, Павла Чубинського, Степана Руданського, Івана Манжуру, Бориса Грінченка, Анатолія Свидницького, Івана Франка, Олену Пчілку, Лесю Українку та багатьох інших [4, С.2.].Таке бачення можна пояснити його фаховими знаннями як літературознавця, а також тривалим зацікавленням і вивченням української фольклористики.

«Піонером української етнографії можна вважати польського етнографа З. Доленгу-Ходаковського», - зауважує П.Одарченко [4, С.2.]. Сучасні українські дослідники Зоріана Доленгу-Ходаковського (справжні ім'я та прізвище - Адам Зоріан Чарноцький) по-різному оцінюють його діяльність, але в той же час називають одним із засновників української фольклористики [5], ключовою постаттю української етнології [6, С.15.]. Вочевидь той факт, що записи понад двох тисяч народних пісень та іншого етнографічного матеріалу, який Зоріан Доленгу-Ходаковський зібрав пройшовши Галичину, Поділля, Волинь, Київщину, Полтавщину дають нам підстави цінувати його внесок у розвиток цієї сфери. П. Одарченко звертає увагу на той факт, Михайло Максимович, видаючи збірки українських пісень, широко користався матеріалами Ходаковського [4, С.2.].

Серед когорти дослідників української народної творчості П. Одарченко називає також Ізмаїла Срезневського, який у Харкові видав «шість книжок «Запорозької Старини», що вміщували і твори української народної поезії, переважно українські історичні думи» [4, С.2.].

Безумовно, що визначне місце серед постатей дослідників української етнографії та фольклористики він визначає Тарасові Шевченку, який зробив багато записів народних пісень, переказів, прислів'їв та інших фольклорних матеріалів (і тут же зауважує, що частина з них була втрачена), досліджував побут українського народу, змальовував красу українських народних звичаїв та обрядів. П. Одарченко вважає, що «Шевченко перший на Україні почав приділяти увагу вивченню матеріальної культури народу: житла, одягу, їжі» [4, С.2.], що певною мірою відображується у художньому виданні «Живописна Україна». Тут же він зауважує, що «головним об'єктом етнографічних досліджень Т.Г. Шевченка було кріпосне селянство» [4, С.2.].

Цікавою спробою дослідження етнографічних характеристик українського народу називає праці О.С. Афанасьєва-Чужбинського «Побут українського селянина» та «Загальний погляд на побут Придніпрянського селянина», в яких автор подає «опис поселень, одягу їжі, громадського й сімейного побуту, звичаїв, повір'їв, обрядів і усної творчости українців» [4, С.2.].

Дослідником українського фольклору він вважав і Миколу Гоголя, і Амвросія Метлинського, який у 1854 р. видав збірник українських пісень, переважно побутового характеру. Відзначає фольклорно-етнографічну діяльність П. Куліша та видання ним у 1856-1857 роках збірника «Записки о Южной Руси» [7, С.2.]. Значна увага в доповіді приділена діяльності Опанаса Марковича та його дружини Марії - видатної української письменниці, яка відома нам під псевдонімом Марко Вовчок. П. Одарченко стверджує, що вони разом зібрали «близько 50 тисяч прислів'їв і приказок», але скрутні матеріальні умови та певні цензурні умови не дозволи втілити задум, тож цю збірку «вони передали М. Номисові, який додав до цієї збірки ще й свої записи, та інших етнографів, а потім вибрав із цього батющого матеріалц близько 15 000 текстів і видав їх 1864 року» [7, С.2.]. Серед тих, хто належить до перших дослідників українського фольклору є і постать відомого історика М. Костомарова. У Північній Буковині цією справою активно займався Ю. Федькович.

П. Одарченко підкреслює внесок і українських письменників в дослідження і публікацію творів українського фольклору, зокрема, згадує А. Свидницького, С. Руданського, І. Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, а в Галичині цим питання займалися М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич. Окрему увагу звертає на те, що цінні етнографічні розвідки залишили Наталія Кобринська, Софія Окуневська, Катерина Довбенчук, та Ольга Франко [7, С.2.].

Охоплюючи в доповіді період так званого «довгого» ХІХ ст., П. Одарченко наголошує, що саме в 1870-1880-х роках з'явилися найвидатніші збірники українських етнографічних та фольклорних матеріалів. Звісно, що центрі уваги перебуває плідна діяльність «славнозвісного етнографа і поета, автора українського національного гімну «Ще не вмерла Україна» - Павла Чубинського [7, С.2.]. Його організаційна та дослідницька діяльність у складі Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства була відзначена ще в той час золотою медаллю Географічного Товариства. Згодом, у 1993 році було опубліковано окрему наукову розвідку про П. Чубинського у збірнику присвяченому 125 річниці київської української академічної традиції, за редакцією М. Антоновича. При цьому П. Одарченко значиться мовним редактором цього видання. Аналізуючи наукову спадщину П. Чубинського він наголошував на тому, що «найголовніший плід наполегливої, невсипущої праці Павла Чубинського - це етнографічні дослідження, досягнуті в наслідок успішної наукової експедиції», в історії української етнографії його сім томів «Трудів» «становлять важливий внесок в українознавство» і вони «не тільки важливі були для свого часу», а й «не втратили своєї цінності й для нашої сучасности» [8, С. 149.].

Ціла когорта українських вчених були видатними діячами цього ж товариства, як-от: Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Павло Житецький, Іван Рудченко, Микола Лисенко, Федір Вовк, Олександр Русов та ін. [7, С.2.]. П. Одарченко звертає увагу, що до видання Емського указу, в 70-х роках ХІХ ст. вийшли друком такі вагомі дослідження: «Історичні пісні українського народу» (два томи) В. Антоновича і М. Драгоманова, «Українські народні перекази й оповідання» М. Драгоманова, два томи народних казок (1869-1870) та «Чумацькі народні пісні» І. Рудченка, фольклорні записи і ряд видань композитора М. Лисенка [9, С.2.].

Можемо погодитися з думкою, що «результати українських етнографічних студій мали велике значення для визнання української географічної території та існування окремого народу з боку російських і польських науковців» [2, С.33.]. Карта південноруських наріч і говірок П. Чубинського і К. Михальчука 1871 року, яка була опублікована у виданнях Південно-Західного відділу Російського імператорського географічного товариства, є добрим прикладом значення етнографічних досліджень для розвитку української картографії.

Попри той факт, що в 1876 р. було закрито відділ географічного товариства, його діяльність зупинена, а окремі діячі були вислані з України, українознавча тематика продовжували залишатися сферою інтересів багатьох діячів і надалі, особливо в етнографічно-фольклорних дослідженнях М. Драгоманова. Особливо наголошує на його видавничій діяльності в Женеві, а також звертає увагу, що «більшість наукових праць М. Драгоманова з етнографії та фольклору було надруковано у Львові в 1899-1907 роках у виданні Наукового Товариства імені Шевченка в чотирьох томах під назвою «Розвідки Михайла Драгоманова» [9, С.2.]. Певні здобутки Олени Пчілки у сфері вивчення народного побуту і мистецтва також виділяє П. Одарченко.

Дуже важливими дослідження у сфері української етнографії та фольклористики називає розвідки Миколи Сумцова, Дмитра Яворницького, Олександра Потебню, Павла Житецького, Бориса Грінченка, згадує також О. Пилипіна. П. Одарченко називає «видатними діячами в ділянці вивчення української етнографії та фольклору Івана Франка, Володимира Гнатюка, Філарета Колессу, Станіслава Людкевича» [9, С.2.]. При цьому детальну увагу приділяє саме діяльності І. Франка, який був головою Етнографічної комісії НТШ, два десятиліття редагував «Етнографічний Збірник», а також численним дослідженням Володимира Гнатюка. Зупиняє увагу на постаті відомого вченого Федора Вовка, який публікував свої праці не лише українською мовою, а й французькою та російською. Відзначає такі його праці: «Етнографічні особливості українського народу» (1916), «Студії з української етнографії та антропології» (1928) [9, С.4.]. Цінність досліджень Федора Вовка підкреслюють неодноразові перевидання його праць вже після проголошення незалежності України.

Окрему увагу П. Одарченко зосереджує на дослідницькій діяльності у вивченні українського фольклору талановитої поетеси Лесі Українки, її чоловіка, відомого музичного етнографа К. Квітку, а також видатного музикознавця, етнографа і композитора Ф. Колессу. Він зауважує, що «у безсмертній «Лісовій пісні» Леся Українка піднесла образи усної народної творчості на високий філософський та поетичний рівень» [9, С.4.]. Увага до творчості Лесі Українки, особисте знайомство і спілкування з її мамою Оленою Пчілкою - це окрема сторінка життя і творчого шляху автора доповіді ще в часи його проживання на батьківщині [3, С.65-66.]. Згадує він і внесок М. Грушевського, як автора «Історії української літератури», оскільки там є огляд народної творчості, а також його доньку, К. Грушевську, яка була редактором наукового видання «Українські думи» [9, С.4.].

Розуміємо, що озвучений перелік видатних постатей, які тією чи іншою мірою здійснили внесок у дослідження українського фольклору та етнографії не є повністю вичерпним. В цій доповіді П. Одарченко радше підкреслив титанічну працю в цій сфері не одного покоління дослідників, а також закцентував увагу на тому, що «носієм і творцем цієї національної культури був український народ, передусім селянство» [9, С.4.]. Науковий інтерес до української фольклорно-етнографічної тематики, ґрунтовна обізнаність із літературною спадщиною поетів і письменників, в творах яких знайшли відображення українські народні звичаї, традиції, деталі повсякденного життя українців тощо, дозволили окреслити у тексті його виступу таке широке коло дослідників українського фольклору та етнографії.

Вважаємо за необхідне звернути увагу на той факт, що П. Одарченко у виступі наголошував, що «завдання українців, що живуть поза межами рідної землі, поза межами України, всіма силами боротися за плекання української мови, української духовної культури, українського національного мистецтва, за збереження української самобутности, національної культури, за збереження української нації» [9, С.4.]. Це свідчить про його цілісне бачення і осмислення здобутків українства в минулому, а також усвідомлення викликів для представників української нації в світовому масштабі в існуючих реаліях того часу, коли він проголошував свою доповідь. В таких міркуваннях він був не одиноким, адже «збереження національних традицій і пропагування власної культури за кордоном було не лише засобом інформування про українців, як спільноту, у середовищі іноземних держав, а мало важливу роль у збереженні національної ідентичності» [10, С.834.].

Осмислення української культурної спадщини минулого та вивчення досвіду такої діяльності впродовж «довгого ХІХ ст.» мало вагоме значення. Дійсно, «фольклорно-етнографічний етап матеріал, який починають збирати і видавати українські інтелектуали ХІХ ст., свідчив про тяглість і часову заглибленість у далекому минулому українського народу, що легітимізувало його право на існування й у майбутньому» [2, С.32.]. Так само важливим було завдання зберігати і розвивати українську культуру у ХХ ст., і, дуже добре, що представники українського діаспори усвідомлювали значимість цього процесу для української нації загалом.

Висновки

одарченко українознавство етнографія фольклор

Звернення до фольклорно-етнографічної тематики - це, по суті, так звані «пошуки» власного коріння. Українці, які перебували за кордоном і усвідомлювали важливість збереження національної культури, як важливий чинник збереження української нації, докладали до цього багато зусиль. Петро Одарченко такий напрям діяльності сприймав як необхідне завдання діаспори у боротьбі проти русифікації та асиміляції, яка відбувалася на його батьківщині. Він намагався цілісно розглянути процес розвитку української етнографії та фольклористики, акцентуючи увагу на постатях дослідників і наголошуючи на тому, що дослідження народної творчості, фольклору та етнографії - це основа українського національного відродження ХІХ ст. Такий підхід відповідає сучасним поглядам на процес формування модерних націй, розвиток національних рухів «довгого» ХІХ століття.

Література

1. У Краснолуцькій громаді Миргородського району перейменували 22 вулиці. Український погляд. 27 лютого 2023 року. URL: http://ukrpohliad.org/life/u-krasnolutskij- gromadi-myrgorodskogo-rajonu-perejmenuvaly-22-vulytsi.html

2. Гирич І. Формування модерної української нації: теорія і суспільні виклики. (ХІХ - початок ХХ ст.). Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2014. 112 с.

3. Борисенко В. Петро Одарченко - видатний представник світового українства. Українознавство. 2006. №2. С.64 - 67.

4. Одарченко П. Досягнення української етнографії та фолкльористики в ХІХ та на початку ХХ ст. (І). Свобода. Джерзі Ситі і Ню Йорк. 1985. 29 жовтня. Ч.207. С.2.

5. Дзира Я.І. Доленґа-Ходаковський Зоріан [Електронний ресурс]. Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. К.: В-во "Наукова думка", 2004. 688 с. URL: http://www.history.org.ua/? termin=Dolenga_Khodakovsky_Z

6. Гримич М. З історії польових досліджень в Україні: Зоріан Доленга-Ходаковський. Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. Випуск 38. К., 2012. С.15-21.

7. Одарченко П. Досягнення української етнографії та фолкльористики в ХІХ та на початку ХХ ст. (ІІ). Свобода. Джерзі Ситі і Ню Йорк. 1985. 30 жовтня. Ч.208. С.2.

8. Одарченко П. Наукова діяльність Павла Чубинського. 125 років київської української академічної традиції, 1861-1986 = 125 years of the Kievan Ukrainian academic tradition, 1861-1986: збірник / Укр. Вільна Акад. Наук у США; ред. Марко Антонович. - Нью-Йорк: [б.в.], 1993. С.133-150.

9. Одарченко П. Досягнення української етнографії та фолкльористики в ХІХ та на початку ХХ ст. (ІІІ). Свобода. Джерзі Ситі і Ню Йорк. 1985. 31 жовтня. Ч.209. С.2, 4.

10. Телегуз І. Телегуз А. Збереження українських традицій та національної ідентичності за кордоном: досвід діяльності Василя Авраменка. «Актуальні питання у сучасній науці» (Серія «Історія та археологія»)»: журнал. 2023. № 7(13) 2023.C.827-836. URL: https://doi.org/10.52058/2786-6300-2023-7(13)-827-836

References

1. U Krasnolutskii hromadi Myrhorodskoho raionu pereimenuvaly 22 vulytsi. Ukrainskyi pohliad. 27 liutoho 2023 roku. URL: http://ukrpohliad.org/life/u-krasnolutskij-gromadi-myrgorodskogo- raj onu-perej menuvaly-22-vulytsi.html [in Ukrainian].

2. Hyrych I. (2014). Formuvannia modernoi ukrainskoi natsii: teoriia i suspilni vyklyky. (XIX- pochatok XX st.). [Formation of the modern Ukrainian nation: theory and social challenges. (XIX - beginning of XX centuries)]. Ternopil: Navchalna knyha - Bohdan. 112 s. [in Ukrainian].

3. Borysenko V. (2006). Petro Odarchenko - vydatnyi predstavnyk svitovoho ukrainstva. [Petro Odarchenko is an outstanding representative of world Ukrainians]. Ukrainoznavstvo. №2. S.64 - 67. [in Ukrainian].

4. Odarchenko P. (1985). Dosiahnennia ukrainskoi etnohrafii ta folklorystyky v ХГХ ta na pochatku ХХ st. [Achievements of Ukrainian ethnography and folklore in the 19th and early 20th centuries]. (I). Svoboda. Dzherzi Syti i Niu York. 29 zhovtnia. Ch.207. S.2. [in Ukrainian].

5. Dzyra Ya.I. (2004). Dolenga-Khodakovskyi Zorian [Zorian Dolenga-Khodakovsky]. [Elektronnyi resurs]. Entsyklopediia istorii Ukrainy: T. 2: H-D / Redkol.: V. A. Smolii (holova) ta in. NAN Ukrainy. Instytut istorii Ukrainy. K.: V-vo "Naukova dumka". 688 s. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Dolenga_Khodakovsky_Z[in Ukrainian].

6. Hrymych M. (2012). Z istorii polovykh doslidzhen v Ukraini: Zorian Dolenha-Khodakovskyi. [From the history of field research in Ukraine: Zorian Dolenga-Khodakovsky.]. Etnichna istoriia narodiv Yevropy: Zbirnyknaukovykhprats. Vypusk 38. K. S.15-21. [in Ukrainian].

7.Odarchenko P. (1985). Dosiahnennia ukrainskoi etnohrafii ta folklorystyky v ХГХ ta na pochatku ХХ st. [Achievements of Ukrainian ethnography and folklore in the 19th and early 20th centuries]. (II). Svoboda. Dzherzi Syti i Niu York. 30 zhovtnia. Ch.208. S.2. [in Ukrainian].

8. Odarchenko P. (1993). Naukova diialnist Pavla Chubynskoho. 125 rokiv kyivskoi ukrainskoi akademichnoi tradytsii, 1861-1986 = 125 years of the Kievan Ukrainian academic tradition, 1861-1986: zbirnyk / Ukr. Vilna Akad. Nauk u SShA; red. Marko Antonovych. Niu-Iork: [b.v.]. S.133-150. [in Ukrainian].

9. Odarchenko P. (1985). Dosiahnennia ukrainskoi etnohrafii ta folklorystyky v XIX ta na pochatku XX st. [Achievements of Ukrainian ethnography and folklore in the 19th and early 20th centuries]. (III). Svoboda. Dzherzi Syti i Niu York. 31 zhovtnia. Ch.209. S.2, 4. [in Ukrainian].

10. Telehuz I. Telehuz A. (2023). Zberezhennia ukrainskykh tradytsii ta natsionalnoi identychnosti za kordonom: dosvid diialnosti Vasylia Avramenka. [Preservation of ukrainian traditions and national identity abroad: the experience of activities of Vasyl Avramenko]. «Aktualni pytannia u suchasnii nautsi» (Seriia «Istoriia ta arkheolohiia»)»: zhurnal. № 7(13) 2023.C.827-836. URL: https://doi.org/10.52058/2786-6300-2023-7(13)-827-836 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru