"Невже ви не батьки?! Невже ви не сини?! Чи в вас дітей нема?!": повсякдення і трагізм окупації с. Золотинка на Чернігівщині

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Невже ви не батьки?! Невже ви не сини?! Чи в вас дітей нема?!": повсякдення і трагізм окупації с. Золотинка на Чернігівщині

Інтерв'ю записала та підготувала до друку А. Панкова



Анотація

Мета полягає в оприлюдненні свідчень очевидців російських воєнних злочинів, жорстокого поводження та вбивств загарбниками цивільного населення у с. Золотинка на Чернігівщині. На початку вторгнення сім'я інформантки в пошуках безпеки перебралася у це село, розташоване за декілька кілометрів від траси Київ - Чернігів, у результаті опинившись під ворожою владою. Тут за підозрою в допомозі українським військам окупанти (за участі місцевого колабораціоніста) розстріляли онука й сусіда жінки. Методом дослідження стало інтерв'ювання за попередньо розробленим питальником. Наукова новизна полягає у введенні до наукового обігу усноісторичних джерел про стратегії виживання цивільного населення с. Золотинка Чернігівського р-ну Чернігівської обл. в умовах окупації. Висновки. Зібрані свідчення є невід'ємним сегментом джерельної бази для дослідження подій російсько-української війни на території області, практик повсякдення в умовах бойових дій, спротиву російській агресії, відносин із ворогами та їхніми місцевими прислужниками.

Ключові слова: війна Росії проти України, усна історія, окупація, практики виживання, Чернігівщина, с. Золотинка.



"AREN'T YOU PARENTS?! ARE YOU NOT SONS ?! DON'T YOU HAVE CHILDREN?!": EVERYDAY LIFE AND THE TRAGEDY OF THE ZOLOTYNKA VILLAGE OCCUPATION, CHERNIHIV REGION

The purpose is to make public the testimonies of eyewitnesses of Russian war crimes brutal treatment, and murders of civilians by the occupationists in the Zolotynka village in the Chernihiv region. At the beginning of the invasion, in search of safety, the family of the informant came to the village a few kilometers from the highway Kyiv - Chernihiv and found themselves under occupation. Here, on suspicion of helping Ukrainian troops, the occupiers (with the participation of a local collaborator) shot the woman's grandson and neighbor. The research method was interviewing based on a previously developed questionnaire. The scientific novelty consists in the introduction into scientific circulation of oral historical sources about the survival strategies of the civilian population of the Zolotynka village in occupation. Conclusions. The collected evidence is an integral segment of the source base for research on the Russo-Ukrainian war in the Chernihiv region, everyday practices in the conditions of hostilities, resistance to Russian aggression, and interaction with enemies and collaborators.

Keywords: Russia's war against Ukraine, oral history, occupation, survival practices, Cherni- hivshchyna (Chernihiv region), Zolotynka village.



Сьогодні в Україні визначення росіян "братами" в багатьох викликає гостру реакцію, але для північно-східної частини Чернігівщини це гіркі реалії. Близькість кордону та його відсутність за радянського періоду стали причинами того, що чи не кожна місцева сім'я має родичів у Росії - причому часто не одного й не двох. Тому вбивства росіянами українців стали шоком і подвійною травмою для жителів області.

Окупація та бойові дії на початку широкомасштабного вторгнення в лютому 2022 р. спричинили безліч трагічних подій. Історія с. Золотинка Чернігівського р-ну є яскравим тому прикладом. Не лише військова статистика втрат і перемог, а й усні свідчення цивільного населення мають бути зафіксовані в нашій пам'яті та у джерельній базі російсько-української війни. Їх цінність полягає також у необхідності надати кожній мікроісторії, кожній трагедії, кожній психологічній чи фізичній втраті значущості [1], що, в першу чергу, дозволить українцям бути "почутими" як в Україні, так і поза її межами.

У травні 2022 р. було розпочато дослідницький проєкт [2], матеріали якого вже більше року оприлюднюються в "Українському історичному журналі". Задля збереження особливостей мовлення мешканців Чернігівщини черговий текст подано до друку в максимальній відповідності до аудіозапису. З метою захисту носіїв інформації 'їхні персональні дані залишаються закритими.

Інтерв'ю, що публікується нижче, записано від очевидиці подій, уродженки с. Золотинка 1955 р. нар., яка після закінчення початкової школи виїхала до Чернігова. Шукаючи після початку російського вторгнення відносно безпечне місце, інформантка повернулася до рідного села. Але замість порятунку воно стало місцем особистої й сімейної трагедії. Саме тут респондентці та її родині довелося назавжди запам'ятати реальне обличчя агресора, жити поряд зі зрадниками-колабораціоністами, якими виявилися деякі односельці, та, власне, через яких окупанти застрелили рідну їй людину. У свідченнях також є інформація про стратегії виживання, зокрема про імпровізований вміст "тривожної валізки", від якої залежало не тільки власне, а й життя багатьох близьких людей - родичів, сусідів.

Чи не найскладнішою в умовах окупації була постійна потреба робити вибір. Заховатися в погребі чи вийти на свій страх і ризик та подивитися в обличчя окупанту? Бути хоробрим, убити ворога, не пустивши на своє подвір'я й наразивши тим самим на небезпеку сусідів, чи мовчки чекати на звільнення села від загарбників? Передати нашим захисникам координати російського штабу чи тихцем сидіти в підвалі з усіма іншими? Кожному доводилося ухвалювати складні рішення, які давали або, навпаки, забирали шанс на виживання. Наслідки цих рішень виявилися не менш складними і трагічними.

* * *

N.: […] я вам розкажу свій сон, який мені приснився сон перед війною, вже після Нового року. Наче їду у свому автобусі, у свому селі. І їду отуда, до цен- тру. Доїжжаєм ми до центру, і я дивлюся, шо над селом таке зарево! Таке, наче десь там шось гарить, таке страшне-страшне! А тоді отак перед етім, перед акном, желєзний мужчіна, адєтий ва всьому желєзному, ну, знаєте, як ото ри- царі кадась були. У цьому тому всьому ваєннаму. І так завис. Я так дивлюсь в акно в автобусі - так завис і висить. Тоді я там сваєї сасєдки разказиваю, кажу: "Знаєш шо, Петровна, шо мені наснилося? Оце таке-таке мені насни- лося. Оце приїхала і наснилося". Вона каже: "От побачиш, буде війна".

Я кажу: "Да ну шо ти таке балакаїш?!". От бачите - вір не вір у сни… От шото ж воно дає […] Да, от це таке мені приснилося… А тоді іще приснилося, у ту ніч же почалася війна. Уже от, ну я знаю, може часа в три ночі, якраз перед дзвінком, як дочка мені позвонила, сниться мені сон. В мене падруга в цьому році памерла, і сниться вона. Наче заходить вона да мене, так пазваніла, зашла отак у прихожую і обнімає-обнімає, так сільна притискає. І бачу, шось у руках вона держить - мисачка така, і в мисачкі вона шось держить. І так раз - наче десь вона ділася, і я вже її не бачу, а стаїть отак мисачка на палу. Я дивлюся, а в той мисачкі мука. Мука, миска муки. Мука! Преставляєте, прям от ось за час до того, шо ми узнали, шо вже війна. [.] От вам і таке... І пол пятого мені уже званок од дочкі меншой, каже: "Мамо, збирайтеся, плохе діло!". Ну ми, - ви знаєте, - ми вже трохи па телевізору па тому ж слухали, і так шо думали - не- ізбєжна вайна, от я сама собі так думаю, шо воно шото буде. Ну так трошки ми запаслися продуктами і все. І ми отак шо було (продуктов, дакумєнти) пав- кидали - і на село.

А. П.: Чи готували ви "тривожну валізку"?

N.: Було, було. Продуктов і таке, прикупила. [.] Саме важливіше - це були дакумєнти павкидали, а там шо - муку, сахар (ну, сахар в нас тут був), алій, сало, тушонка в нас була, мєдікамєнти - саме главноє. Оце в нас оце все павкидали в сумку, в нас це все було напагатові. І ми, невістка, це я, унучок сина, і дочка ше, і син - це ми паїхали сразу. Я позвонила сасєдці Фьодаравні, тоді ше адній своїй - це ми в адному карідорі.

А. П.: О котрій це було?

N.: Це було пів п'ятої. І ми бистренько сабралися, патаму шо уже полсєдь- мого ми вже були в Золатинки. Ну ми ше 'їхали, дак була свабодная дарога, ми 'їхали через Шеставицю, дак свабодная - їхали, ше нігде нічого, ми заїхали на заправку, невістка заправилася.

А. П.: Черги не було?

N.: Не було нічого, ше ми даже ращітувалися етімі, картами, вона ращітала- ся на заправкі. А таді менша дочка над'їхала за нами, бачимо, шо вона пад'їхала, дак вони вже ращітувалися дєньгами, і вже очєрєдь була на заправкі [.].

А. П.: Чи проговорювали ви з рідними напередодні план дій на випадок війни?

N.: Проговорювали! Шо ми 'їдемо на Золатинку. [.] Син каже: "Та, єслі то, каму там та Золатинка нужна буде, шо там уже такє, вони єслі будуть іти, так пройдуть, будуть, не дай Бог, іти тудою ж па дарогі". А бачите, шо воно палучілася. Палучілася те, шо вони у нас саме страшне було, да нас самиє первиє пришли.

А. П.: Чи розказували вам батьки щось про Другу світову війну?

N.: Моя ж мати була, ето, моїй матері в війну було скіки - вона з двадцять другаго - їй девятнадцять років було. Вона вже була замужом, її першого чоловіка вбили на війні, в мене сестра старша єсть - від першого чоловіка маминого. Так вона всігда казала: "Дітки мої, дітки, нема нічого страшного на світі, усе можна пережить, тільки б, не дай Бог, не було б війни!" (плаче). "Оце, - каже, - саме страшне в жизні. Все можна пережить. Ну вайна, ета, - каже, - не даведи Госпаді!" (плаче) [.]. От сам іспитав, дак ото знав, шо це таке, шо воно приносить. Там, фільми дивився, все, дак воспрінімав, шо це дуже важко, страшно. А як сам це пережив, так не доведи Госпаді нікому таке переживать (плаче). Ніхто не думав, ніхто не думав, якби хто сказав, шо це таке, так я не знаю. І ад кого, ад кого?! Ад братьєв, ад сваїх?! Ви ж вбиваєте брата. Ви ж не знаєте, може тут ваші брати, дядьки, шо тут же родичі ваші. А ви тут робите таке? Ізвєрги! Скіки тут росіян живе, скіки наших - там?! Одружилися друг з другом і все. І отаке! Да то ж нелюди! Ето нелюди! Невже ви не батьки?! Невже ви не сини?! Чи в вас дітей нема?! Як це жалко все!

А. П.: Чи розказувала вам мама, як вони виживали під час Другої світової війни?

N.: В мами всігда мішок солі. Скіки вона не жила, в неї завжди в запасі соль, мука, сахар - в неї стаяли мішки. Мішок сахару, мішок муки, мішок ето- го (солі - А. П.). У неї всігда було в запасі. Завжди.

А. П.: А ви до початку повномасштабного вторгнення робили запаси?

N.: Ну, було... Ну, не стіки, не стіки... Ну, там, спічки, ну, так, шоб не одна каробачка лежала, а шоб там не то шо. Ну, в городі - так, а в селі вже ж ми завозили сюда мєшок сахару, у нас тут все таке було, шоб наче шоб всігда було. А в городі шо - пішов купив, да й якось так боліє-мєнєє...

А. П.: Як ви дізналися, що почалася війна?

N.: От реально, це коли начали у нас тут начали на другий день уже стрілять там, аттудава, з Чернігава, дуже таке ето, взриви такі - оттаді вже так, шо було дуже страшно, ми дітей от погреба нікуди не пускали дальоко - шоб тіки то вони коло погреба були, нікуди. А це вже коли ці (російські війська - А. П.) зашли. Вони зашли 3 березня. 3 березня вони зашли. От імєнно в село 3 березня десь о 4-й год. вечора. Ми були у себе надворі, ну, там, ето, і бачимо, шо, оце ж, луг за огородом, оце луг, і по той сторонє їде етая ж техніка. Ми сначала думали, шо то наши, а таді дивимса, шо на антені тий же, отож, шо на бранє- віках, на танках, і на антенах красниє лєнти пазавязавані, уже приблизно так бачимо - і на руках тут красниє (пов'язки - А. П.) (схлипує), і кажем, шо етіє, рашисти, їдуть. А син мой каже - давайте будим, хавайтеся всі в погріб. Ми за- хавалися у погреб, і тут ми, прямо дві - три минути, і чуємо гул возлє нашого двора, уже ж ось і стрельба, стреляють. А таді чуємо, шо, в нас там заборчик такий єсть мєжду сараєм і каліткой, дерев'яний, так вони паламали той заборчик, і ето ми ж так чуєм - трісь! Ет само, воно ж чутно - і вже шагі до погреба [...]. І ето, він давай отак вже ж рвать, откривать двері в погреб. А невістка кричить: "Не трогайте, ми самі аткриїмо!". Ми аткрили. Він: "Вихадітє!". Ми вийшли і так палукругам стали тако всі, нас так паставили (тяжко зітхає), питають: "Всі вишли?". Ми такі: "Всі". Я тіки одного запомнила, а тих ліц не запомнила, тікі аднаго його запомніла, він такий в ачках. Він с автомата і очередью в погреб тако-го, в погреб вистрелив. "А тепер, - каже, - буде всі". А, і внучка, в мене внучок старший, п'ятнадцять год, він такий рослий і худе таке, і када нас уже построїли, вони за його отак і з круга тако откинули. Ми давай же ж плакать, дочка, я: "Не трогайте, воно ше ж дитя, шо ви з 'їм, шо ви хочете ад нього!?". "Раздівайсь!". Разділи його отак, то самоє, падивилися - нема ж нічого.

А. П.: А що вони шукали?

N.: А хрін його знає, шо вони шукали. Може які наколки, мо' думали, який пісталєт у його чи шо. Не знаю, шо вони шукали! Падивилися, а тоді: "Аді- вайся!". І це ж то самоє, дочка да себе його так забрала, обняла. Він же ж, канєшно, і ми перепугалися, і воно ж перепугалося, дитя. А тоді ж уже воно вечоріє, уже полп'ятого, уже ж воно зимнє врем'я, дак воно ж так. Я і спра- шую: "А куди нам діваться? Шо нам робить?". Той же, шо в ачках: "Можете іти в дом, ми вас трогать не будемо". Ну, ми, канєшно, побоялися іти в дом, ми ап'ять в погреб палізли і цілу ночь прасиділи в погребі.

А. П.: Чи ставили окупанти які-небудь позначки на будинках, які перевірили?

N.: Ні, нічого, нічого. Забрали ж етії, мобілки, давайте всі мобілки, ми віддали ж їм мобілки всіх, у кого 'їх було. А тоді: "Хто живе тут, у сасєдєй? - Мужчіна. - Пайдьом са мной". Пашка ж уже ж, ето, повів, кричить: "Юра, Юра! ". Він же почув Пашин голос, вийшов. А він же ж, Юра, чув, шо тут вже стрєльбіще і все, так він тоді нам каже, казав: "Єслі б я Пашиного голасу не почув, то я би їх стріляв, придставляєте? А єслі б він стреляв - шо тоді було б? Вони б нас усіх перестреляли". А тоді питаєся, хто в слєдующій хаті - вже ж у сина. А син каже: "Да там бабушка старєнькая і син, - каже, - трошки такий на голаву". Давай вже ж ето самоє... Ну, вони тоже да них пішли. У Юри ж тоже забрали тєлєфон, пошли туди да бабушки у двір, ну я ж не бачила. Ну вони у двір заходили, тут у 'їх єсть такая кухня пристроєна, так падивилися у той кухні, це ето ж уже расказували. А калітка була закрита, баба Шура каже: "Я вам не адкрию, бо я баюсь, я сама, я старая, я баюсь". Ну а тоді, кали вони стали на лавачку з автоматами, таді пашла баба і адкрила двері. Ну, вони ж зашли тіки оце в двір, на масандру злазили падивилися, а в хату да них не заходили, даже і тєлєфона у них не то, не забирали. А пра сина вона не сказала 'їм, шо син, так це він три дні сидів у погребі і нікуди не виходив, шоб не цей, не пабачили. Бо якби ж його пабачили, сказали: "Ви ж нам неправду сказали!". Могло буть шото такое... Ну а тоді ж вже ми, када утром павилазили з погреба, ми в адному погребі, а вони в другом - чоловік десять ночували. Рашисти циї.

А. П.: "Рашисти" теж у погребі ночували?

N.: Да, вони тоже ночували в погребі всі.

А. П.: У вашому?

N.: У нашому! У нас два погреба: ми в адному погребі, а вони в другому цілу ноч сиділи. В домі тади вони не заходили в дом, сиділи в погребі. А тоді на утро ми ж уже вилізли, уже як тіки вже развиднілось - вилізли з погреба. І вони тоже ж вже павиходили раньше. І таді вони ж адкрили ворота, уже танк у двір наш загнали. Таді через гарод знову до хати адин і другий той на улиці, так обставили кругом тут всякой тєхнікі кругом двора було. Ну, ми ж бачимо уже, шо ж вони в хату йдуть, так ми за себе - і пашли: оце Алєксандра, це женщіна, моя двоюрідна плємянніца, і ми всі дєвять чєлавєк пішли да них і там ці три дня були, пока вони не виїхали. Я пришла утром сюда да себе додому, у нас був мішок сахара, а вони приїхали - у них їсти нічого не було, абсолютно. Оце шо в мене в погребі варення було, де які закрутки були, оце вони всьо павиїдали.

А. П.: За три дні?

N.: Да! Оце ж я утром пашла, 6-го числа, думаю, пайду, пабачу, шо вони ж уже таке там, мені ж кортить, шо воно там таке. Аж вони, стоїть там мєшок сахару, вони цей мєшок сахара у пакєти сєбє отако (показує руками) разсипають по пакєтах, да. Я кажу: "Рєбята, так ви не ето самоє, аставте і нам, в мене, - кажу, - і діти, і так і нам же аставте". В мене тади вже не було ніякого ні страху, ничого. Вони оце сабі грибуть, а я з того мішка сабі оце насипаю тоже, ета самає, беру. Ну вони ничого, ні слова.

А. П.: Вам було дуже страшно?

N.: Ні! Абсолютно, ничого. От не знаю, от вапщє страха ниякого не було. Вони сабі у пакети, а я сабі у пакет. [.] А потом десь так уже послі обіда, ну, прийшов, я уже не помню, хто там прийшов, де ми були, і каже: "Ми уїжжа- ємо, а приїдуть такі, шо ми не знаємо, 'їх ми, - каже, - самі їх баїмся". Оце так сказав. Да, оце так сказав.

А. П.: Вони повернули вам телефони?

N.: Тєлєфони пааддавали таді, кали вони уже [.], прийшов, сказав, шо вони уїжжають, шо заїжжають другії вже, і сказав, шо прийдіть поберіть тє- лєфони. Ми ж таді бистренько-бистренько за себе, діти побігли, все, дак вони ж спали в краватях наших і все ета. Там такий свинушник, шо де яка була пасуда, ложки-чашки - все отак на вулицю павиносили ж, дак хто миє пасуду, замачує, да вже ж хларірує усе, шоб вже ж ето, пастєлі всі пазнімали, все на світі, давай, повивішували, повитрушували все, повимивали і бистренька переселилися у свою хату. Бо, думаю, як ациї зайдуть, так знов нам, ета самає. А нас-то девять душ, куди ж нам дівацця.

А. П.: Так у вас іще й діти ж були?

N.: Діти, да. Внучку однаму п'ятнадцять, другому сєм год. Так ми вже ж, ето самоє, бистренько це парабили, так вже ж все і в сваю хату. А таді вони вже ці зашли, дак їхали - нащітали двєсті трицать одиниць тєхніки.

А. П.: Це тих, які від вас виходили?

N.: Нє, це ті, шо другиї заїжжали. Дак їхали через отой дорогою (показує) двєсті трицять одиниць тєхніки.

А. П.: Чи правильно я зрозуміла, що перші окупанти жили у вас з 3 по 6 березня?

N.: З 3 по 6 жили і таді вже да нас вони не ето, нихто, із цих же другіх ніхто не жив. А це в мене тьотя рядом тут була, пакойна, в неї хата стаїть іще, дак тиє першиє тоже жили у її хаті, но тут жили, хрєн 'їх знає, узкаглазиє якіїсь такиє.

А. П.: Це під час першого заїзду?

N.: В першому заєзді, да. А так же ж ані першиє отак стояли у Фьодоровни, отам, у женщіни стояли, там в сасєда стояв, там стояли - прям в огарод отак - валили забори і заїжжали прям отак, забор повалять і заїжжають у двари [.].

А. П.: Так під час першого заїзду "вузькоокі" також були?

N.: Були-були, бо жили отут у бабушки у хаті.

А. П.: Там, де порожня хата?

N.: Да-да. Бо я ж тоже туди пашла, а вони ж там, уже хатка стара і груба стара, і піч стара. А вони як натапили, дак груба тая разійшлася, піч тоже. Кажу: "Ви шо ж робите?! Ви хату спалите і себе тоже, к чорту погарітє!". Так і на їх кажу, да. Кажу: "Щяс же прекращайте ето дєлать!". Я не помню, який це день, мо' на другий, шо оцьой, я заходила ж сюди, думаю, побачу, шо ж там робицця, думаю, там така, шо ж вони можуть натапить і хата згарить. Ну аце ж я їм таке сказала, так у нас там така кравать була желєзная, у баби, вони ету кравать унесли ше ж у хату, я не знаю, 'їх чєлавєк пять було. Я зашла, так вони і стіраюцця в хаті, я ж оце подивилася, як вони грубу топлять.

А. П.: Що вони вам на це сказали?

N.: А вани мені ничого, абсалютно ничого.

А. П.: Оце ви відважна жінка!

N.: Ничого, ничого [...]. Оце як другі заїхали, то вони паїхали... От була хата при в'єзді (показує), четверта хата по ліву сторону, там жив мущіна, ший- сят років, Віктор Іванович. У них там була дача. У вайну прийшов! Жінка ас- талась у Чарнігаві, а він прийшов. Пішки. В Золатинку. Дак вони поселилиса в той хати, у них там був штаб. Дак цей Віктар Іванавич жив у тої бабульки, шо я казала. Він прийшов, вони так дружили з ним, він прийшов, там жив у бабульки, а там у них був штаб.

А. П.: В інших хатах вони не жили?

N.: Вони ниде не хадили, тіки у Фьодаровни були, вроді би прийшли якийсь бінокль шукать до Фьодаравни, от хто-то дивився в бінокль туда, да їх, панімаєш ти. І вони ж зайшли, паперекидали всьо в хаті і шукали того бінокля. Ну так же ж того бінокля не нашли. Слава Богу, шо абійшлося ничим не пага- ним... А тади вже ж наче і все було так, а патом 15 березня приходять да нас у двір два рашиста студава, з штабу. Пашка з дочкой тіки принесли вади (плаче), тут, ад бабушки з калодязя, тіки паставили відра. Заходять. На Пашу: " Де твій тєлєфон?". Пашка паліз у погреб за тєлєфоном. А тади каже: "А де Юра, чорненький, сусід? Пашли да його".

А. П.: Вони всіх по імені знали?

N.: Не знаю, не знаю, ну так же сказав. Аткудава вони знали, я не знаю. Вони так пришли, а мені кажецця, шо тут шото не то. І це Паша так з іми через город через наш отак пройшли, - і да Юри. Ми стаїмо так у дварі: я, дочка, невістка, менша, по-моєму, невістка стояла, я вже й забулася. Вони вийшли з хати: Паша, Юра, а вони слідом два. І так через Юрин двір, бачу ж, пішли на вулицю (плаче). Вони павиходили, хлопці впереді, а вони ззаду з автоматами. Ми начали з дочкой іти за їми слідом. Він абернувся, той, шо я його запомніла, я і січас узнаю, так автоматом наставив та й каже: "Нє смєйтє іті". Ми не пошли слідом. А тади ввечері у нас отут пожар був страшний, всі тушили пожар, всі, хто мог, бо пага- ріли б, бо там у хати воно стріляло, разривалися етії, а сухо ж було, трава, так всі туди пабігли тушить же. Тушили. Тади я на женщін на всіх і кажу: "Знаєте шо, це Шура Фьодоровна, мої дочки, кажуть, пашліть у той штаб".

А. П.: То окупанти забрали Юру з Пашею і не відпускали?

N.: І Пашу забрали. Кажу: "Спросимо, де вони". Ми ж подойшли, а там же ж вартовий стояв, і нас же ж туди не падпустив, а метров за сто, каже, шо стойте. І цей же одін, шо Пашку, Юру забирав. Я кажу: "Де наші хлопці, скажіть, де ви 'їх діли?". А він каже: "Может бить, 'їх уже вивезли в Расію". А патом каже: "Так Пашка ж нє тот тєлєфон взяв, із якого він званив".

А. П.: Вони думала, що Паша дзвонив із цього телефону українським військовим?

N.: Да! Навєрно ж у них тут стаяла якась етая ж, рація, навєрно вони ж, ето, навєрно ж вони вичислили. Вони (Павло та Юрій - А. П.) шось таке званили, расказували, шо тут і як. І їх увезли на Ягодне і в той день разстріля- ли (ридає). [.] Це ж він сказав, шо (Павло - А. П.) не той тєлєфон узяв, а в його два було тєлєфони. Він взяв той, з якого не звонив, а той дома оставив. Ми ше надіялись, шо мо' ше куди забрали, знали, шо там в Ягоднаму люди сидять в школі, думали, може, їх туди забрали.

А. П.: Коли ви дізналися, що насправді сталося?

N.: Ми вже знали, ми вже знали 30-го, вони уже уїхали, 30 березня, так десь час в читирі вечора.

А. П.: А забрали їх коли?

N.: Забрали 'їх 15 березня.

А. П.: Це ви стільки часу про хлопців нічого не знали?

N.: Нічого не знали. Ми надіялись, шо, може, вони живиє де. А таді вже 30 березня ми на улиці сидим отам, возлє баби Шури, аж аттудава з центра їдуть тиє, я не знаю, бранєвики там, навєрно читири штуки їхало.

А. П.: Російські броньовики?

N.: Їхні, да. А тут у нас штаб же стаяв, вони таді ті, шо стаяли ж там, там же багато тєхнікі стаяло, де їхній штаб. Ми ж не бачили, тіки ми бачили танк бальшущій всєгда стаяв і бранєвик отам, шо на дорозі отак. А там же ж ми не бачили, шо за хатами ше скоко стаяло тєхнікі. І таді вони так вистраїлися всі в ету, отаку шеренгу. І це тут, отам в хаті ніхто не жив, они ж еті там, узкаглазиє, жили паслєднє врем'я. На улиці отак прям отую тую повикопували, і вони вже там тіпа як ахраняли, шоб нихто не пройшов туди. І ми ж бачимо, шо аста- навлюєцця бранєвик, і вони вже ж сідають туда на еті, на ту ж техніку, і таді бачимо - вся техніка поїхала. А куда вона поїхала, нам же не казали, чи вона поїхала пряма, чи вона поїхала тудою, поза лісом, - нам не видна було.

А. П.: Вони нічого вам не сказали?

N.: Нє-нє, всьо тихо. Ми сиділи на лавочкі, вони ж па дарозі 'їхали, і ничо- го, ничого (стишує голос). Ми так, ето самоє, бачим, шо уїхали, так самі собі думаєм: "Це, навєрно, вони уїжжають". І таді так же ж не стреляли увечері, увечері уже не стріляли, а ноччю сільно дуже був бой, оце так десь (показує рукаою) Колічєвка, Івановка - ночь цілу так прямо.

А. П.: Це з 29 на 30 березня, чи з 28-го?

N.: З 29-го, дві ночі дуже-дуже були тако бої. І 30-го, тоді ж, коли вони уїхали вечором, так тоже вночі так сільно таке було стрельбіщє. А таді вже 31-го, я за себе, кажу дітям: "Знаєте шо, діти, я пайду туди в центр, потаму шо там люди не знають, шо вони виїхали, они подумають, шо може вони сюди па- 'їхали да стаять. Дак я пайду скажу людям, шо їх немає". І я за себе, десь у часа десять сабралася й пашла. Іду, а там навстрєчу, бачу, ідуть салдати, а я ж не бачу, чи наші чи їхні, мені ни видно, і мені так страшно стало, і я так да них у двор, трохи дальше 'їх хата, у двор і пошла. Тікі, ето самоє, вишла хазяйка, кажу: "Ой, Надя, якісь салдати йдуть!". Ми так у дворі через щєлочку дивимся, аж бачимо - нашиє еті, пав'язки нашиє.

А. П.: Які саме в наших хлопців були пов'язки?

N.: Па-моєму, галубиє були пав'язки, і ми так із двора виходим, такиє вже радиє, вони ж з нами вітаються на українській мові. Да й каже: "А ви тут не бачили, нихто тут не, ну із рашистов, не йде, не бачили?". Ми кажем, шо учора вони виїжжали, так ми бачили, а так шоб по самому, дак ми не бачили. Ну, правда, вони так прайшлися па такій заброшеній хаті, шо ніхто не жив, вони так падивилися і пішли в нашу сторону сюда. А я сама собі думаю: "Госпаді, це ж вони підуть туди, мої діти дома, вони ж так перелякаються". А тєлєфона нема, шоб пазванить. Так і правда, в хаті тєлєфони званили. Бо у Юри пакойного був гєнєратор і ми ж бєнзін заливали, і заряжали тєлєфони. Дак кажуть, ані одкрива- ли двері, так чуть не пападали з страха. А таді ж вони на українській мові забалакали, так вже таді воно ето... Бо не то шо, такий страх був, шо невазможно... Ну а я вже таді пашла в центр та кажу, шо вже немає, павиїжжали вчора, нема. Люди ж обрадувались, шо вже точно ані виїхали. А тади вже я іду назад із центра, аж наші салдати ідуть-ідуть-ідуть, пешком ідуть-ідуть-ідуть - дуже багато шли ат- тудава, со сторани Ладінки чи Друцкого, не знаю, аткудава вони шли (схлипує і плаче). Ми ж тут всі радиє, всі вітаємось, все етоє. Таді якась то вечором.

А. П.: А як ви віталися з нашими солдатами?

N.: Ой, "Добрий день!", "Слава Україні! Героям слава!" (всміхається і плаче), ми плачемо, о-ой... Тади ж вечором, шо оцієї баби-фашистки, ми її називаєм "фашисткою".

А. П.: Чого?

N.: Чого? Шо нікого не пускали, а її пускали туда, і вона тачками ад них возила все, всі продукти. А її син був у Ягоднаму. Ну, казали, шо він, ето, був замішаний з рашистами.

А. П.: Співпрацював?

N.: Да! Співпрацював, да. Бо, каже, і на танкє катався там і там у адного питав: "В тебе водка єсть?". А він пита: "А для кого тобі водка? - Для маїх друзєй". І таді ж в цеї баби була внука, у Ягоднаму вони шото разругалися, то ті дві внуки шось разругалися, тоже ж приїхали ж сюда жить і разругалися. Дак вони з чоловіком, в них дітей не було, а вони з чоловіком пашли на Ягодне до цього дядька, а таді їх привезли ж, цю внуку і цього ж Івана, не жінки, а він там з женщіною жив, так дочку із трьома внуками привезли сюди на бронєві- ку, нікого не привезли, а 'їх папривозили в Золатинку, представляєте?! [.] І всі ж як один балакають, шо він з їми співпрацював. Ну, у нас ше таке падазрєніє, шо ше тоді, як казали, шо тода, люди, я ж розпитувала в Ягоднаму в ягоднян- ців, када хлопців, сина мого і Юру (плаче), завели туда в підвал, в школу, де люди всі сиділи, так каже: "Вони так позаходили, - каже, - з завязаними очима позаходили". Да ми кажемо: "Хлопці, присажуйтеся!". А вони кажуть: "Да ні, ми постоїмо". "І тут, - каже, - їх через минут п'ять вивели". Каже: "Чуємо, шо постріли" - їх расстріляли (ридає) [.]. І того Івана питають (росіяни - А. П.), каже: "А ти знаєш етіх рєбят?". А він каже: "Знать не знаю іх і не хочу знать!". Люди ж чули, шо він це так сказав.

А. П.: Але ж він їх знав?

N.: Знав! Канєшно, знав! А таді ж уже вечором, када салдати наши пришли, ми тут же возлі 'їхнього двора, так якось тут багато наших людей стояло, і салдати. І їдуть - їде він із той же ж сваєй дамой на велосипеді, так я падбігла да яго, да й кажу: "Ваня, а ти не бачив наших хлопцьов?". А він так мені: "Нема ваших хлопцьов!". Кажу: "Як нема?!". А він: "А отак! Отак нема!". Прям так мені, з таким етім, вроді би як са злом таким (плаче).

А. П.: Цей Ваня-колаборант і досі в Ягідному?

N.: Нє, його через нєсколько днів, він же, тоді казали, він метався туда-сюда, придумав, шо і попрасив салдатіка машиною, шоб їхать на Ягодне чого-то, не знаю.

А. П.: Нашого солдата?

N.: Нашого, да. І тоді отут, як на поварот вони їхали, дак бачили, мо', вже не доїжжа села.

А. П.:Машина спалена?

N.: Да, машина спалена. Дак ото ж там подарвалися на міні салдатік і він [.].

А. П.: Шкода нашого військового...

N.: Да, жалко. Дак, кажем, шо Боженька таки єсть на світі. Ну, це тії ягод- нянці кажуть, шо, якби він остався жив, дак ми його б самі разодрали б по частям. Таді ж уже це, як він мені так отвітив, шо "нема ваших хлопцьов", дочка з невісткаю і якийсь салдат, наш же, они сіли в машину і поїхали на Ягодне. Там попад лісом, вони ж знали, як там проїхать, бо вже їздили ж наші да цього, можна ж по дарогє, бо баялися, шо замініроване, мабуть, да вони сказали, шо вже праїжжали. І паїхали туда ж у школу, де оце ж люди сиділи, дак це ж унизу люди сиділи, а наверху штаб був. Дак ми ше ж тоже думали-надіялися (плаче), шо може де вони там іще... Никого-ничого не нашли... І всьо. Це було 30-го числа. 31-го. А 3-го, 3 квітня 'їх нашли в Ягоднаму... Дак дочка з зятьом їздили на опазнаніє (ридає). Там ше багато людей повбивали. А вони були вдвох із Юркою. Десь прикопаниє (ридає). Синочок. Як він любив жизнь, як він плани строїв. Господи, як він любив сім'ю, Господи!... Як він синочка свого поважав, вони ж не могли друг без друга (голосить). За шо, тварі, за шо?! Падонки, нелюди проклятиє. [.] Ми ж думали поховать тут, у селі.

А. П.: Вам не дали цього зробити?

N.: А того, шо дорога була там замінірована, нізя було. Його забрали в Чер- нігав, переправили в морг, а там. А ми виїхали тоді, 31-го числа чи 1-го, 1-го.

А. П.: Звідси? З Чернігова?

N.: Нє, ми виїхали до сватов, в друге село. Ми там були із 1-го, навєрно, з 1-го по 9-те. Це ж 3-го 'їх нашли. А тоді ждали, шо дарогу разберуть-разміні- рують, була завалена.

А. П.: Це дорога, якою ми до вас сьогодні їхали?

N.: Да, оця. Це вона довго замінірувана. Це ж ми харанили 'їх 13-го квітня. Так ми об'їжжали Козелець, Астьор, і тудою через ето. Да, це ми 'їхали на Чернігав, ждали-ждали, а воно же ж скіки можна ждать, в Чернігаві поховали 'їх, рядом (плаче). А він, Юра, з Києва сам, в нього тут дача, так жінка з дітьми поїхала заграніцу, а він ка': "Я не поїду!". А його ж то і не випустять же ж, так він приїхав у село. Тоже дєвочка осталася, в четвертому класі.

А. П.: Ви почали розказувати про Віктора Івановича...

N.: Оце той, шо штаб був у його домі.

А. П.: Його теж в Ягідне забрали?

N.: Його в Ягодне тоже забрали, якраз через неділю після Юри і Пашки, його ж тоже ж так забрали і в Ягоднам расстріляли.

А. П.: Похорони під час війни відрізнялися від довоєнних?

N.: Канєшно, тоді шо - ничого, таді ж ні хреста, ні гроба, нічого не було. Оце шо зять, то як так, як він постарався! Же ж добув і гроби, і хрести, і все. Тади ж нічого ниде не було.

А. П.: А коливо варили у вас?

N.: Да, да. Ми в квартирі поминали.

А. П.: А яке коливо ви варите?

N.: Та ми ж ото етіє, сушка ото із медом, водичка з медом, да і сушку туда кидають, і тоді ото таке коливо.

А. П.: Воно рідке виходить, як напій?

N.: Нє, ну ото ж перед тим, як уже ж поминать-обідать, ото ж так у піалоч- ки насипають, і ото ж кажний по три рази бере.

А. П.: Сушку на коливо дрібно нарізають?

N.: Ну да, мєлє-мєлєнько так.

А. П.: Із зерна поминальну кашу у вас не роблять?

N.: Нє, нє. Не знаю, зять занімався оцим всім, не знаю, шо він там, як він там. Все, все зять. Шо людей тоди в мішках хоронили, а вони шо, де він там договорився, шо гроби зробили, такиє ж деревяниє хрести поробили. Там так: старе кладбіще Єловщіна, да так дарога, асфальт, там так па ту сторону, па ту сторону мєста ше були, заложено так - і та сторана, і та сторана.

А. П.: То всіх ховали в одному місці?

N.: Да, там було, шо предлагали поховать у брацькій могилі, а патом перехоронить, ну нам виділили місто, два міста, там ето, дак ми сказали - ні.

А. П.: Ви не хотіли, щоб було перепоховання?

N.: Та ні, зачєм оно, вони (хлопці - А. П.) й так намучилися, бідниє, скоко.

А. П.: Священник був на похоронах?

N.: Були, були. Був етот, як він, той, шо називається, воєнний.

А. П.: Капелан?

N.: Капелан. І був священник із церкви. Два було. На кладбищі же ж отпє- валі. Якби знали, якби знали. Дениска: "Пашка, поїхали в наше село", а він каже: "Женя, будем тут усі вмісті" (ридає) [.] та хто сюди, тут таке село забите [.], каму надо. А вони, бачте, як. (голосить) [.]. Діти отут, ми якось так усі вмісті, друг за другом все, усе як то общими (силами - А. П.): і їсти гурточком наваримо, там як є врем'я і боліє-мєнєє стреляют, дак бистренько чи на кострі шось придумав, чи там грубку топиш. І так у нас усе було: ти те робиш, ти дрова носиш, ти воду носиш, ти там їсти вариш, ти ето. В нас так все було распрєдєлєно, шо ми бистренько, коли не стреляли, бистренько так, шоб порабить усе. Шоб вдруг шо, то нам у погреб ховацця було, а в нас шоб і грубка була натоплена, шоб же ж з погреба вилізти, дак хоть трошки перегріцця. І так само і переїсти шо ж, шоб ето, було всігда, хоть дітям.

А. П.: Що ви тоді мали змогу готувати?

N.: А шо ми готовили, дітка, шо готовили. Картошку в мундирах готовили, картошку пекли, з цибулькаю ото, алійки трохи було, так ото ж туди алійки. Діти вже так палюбили то, бо картошка печена в мундирах і в алійку мочать. Бо тако ж нічо не було. А тоді ж хліба не було (плаче).

А. П.: Що їли замість хліба?

N.: Так ето, була в нас овсянка, овсяна крупа, дак ото замочимо, кип'ятком заллєм, вона разпариться. А таді ото на скавародку, на суху, ничого, і то такіє геть, млинчиками такими попечем. І таді діти вже з варенням 'їли. Ми шоб токо для дітей, ми вже не ето, - для дітей.

А. П.: Цукор чи сіль туди додавали?

N.: Сольки трошки і всьо, ото туда. Ну а так, када ж ето, то якого супу наваримо, якоїсь каши наваримо, то таке, так і жили. Варимо багато, такий чугун, бо не знаєм, када нам прийдеться іше варить. Дак ото чугун такий наваримо, шоб на два, на три дні. А тоді ж холодно було, дак воно ж не вкісало, так ми поставимо, і воно три дні (не псується - А. П.). І так і їли, і так і виживали... свідчення воєнний злочин

А. П.: Чого вам в окупації найбільше хотілося?

N.: Ви знаєте, так шоб шось хотілося - ничого не хотілося. Хотілось, шоб це все закончилось (плаче). Нічого не хотілось! Просто дітей було жалко і всьо! А мені ничого не хотілось. Абсалютно! А таді ж ото так шоб хліба, хліба іззісти нормального. Хоть кусочик отакий (показує рукою і плаче).

Записано 23 липня 2022р. у с. Золотинка

Чернігівського р-ну про події під час його окупації.



References / список літератури

1. Chepurna, H. Problema povernennia avtorstva pid chas travmatychnykh podii. Psykholo- hiia rostisko-ukrainskoi vitny: vnutrishnii pohliad: Mat. Vseukr. kruhloho stolu (7 kvitnia 2022r.). Kyiv, 2022. 42-44 [in Ukrainian].

2. [Чепурна Г. Проблема повернення авторства під час травматичних подій. Психологія російсько-української війни: внутрішній погляд: Мат. Всеукр. круглого столу (7 квітня 2022р.). За наук. ред. М. Слюсаревського, С. Чуніхіної. Київ, 2022. С. 42--44].

3. Makhovska, S. "Naukovyi False Start" chy vymoha voiennoho chasu: (ne)novyi dosvid do- kumentuvannia svidchen ukraintsiv. Ukraina moderna. URL: https://uamoderna.com/ war/naukovyy-false-start-chy-vymoha-voiennoho-chasu-ne-novyy-dosvid-dokumentu- vannia-svidchen-ukraintsiv/ [in Ukrainian].

4. [Маховська С. "Науковий False Start" чи вимога воєнного часу: (не)новий досвід документування свідчень українців. Україна модерна. URL: https://uamoderna.com/ war/naukovyy-false-start-chy-vymoha-voiennoho-chasu-ne-novyy-dosvid-dokumentu- vannia-svidchen-ukraintsiv/ (дата звернення: 24.04.2023)].

Размещено на Allbest.ru

...