Роль римо-католицької церкви в польському національно-визвольному повстанні 1863-1864 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Роль римо-католицької церкви в польському національно-визвольному повстанні 1863-1864 років

Антонюк Олексій Сергійович кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри історії Центральної та Східної Європи

Зінкін Олександр Миколайович магістрант кафедри Центральної та Східної Європи історичного факультету

Київ

Анотація

У статті досліджено роль римо-католицької церкви під час польського національно-визвольного повстання 1863-1864 рр. Досліджено джерельну базу, що представлена збірниками опублікованих документів і мемуарною літературою. Проаналізовано стан наукової розробки проблеми, що свідчить про наявність у польській історіографії значної кількісті публікацій з теми дослідження. В українській історіографії відсутні комплексні наукові розробки з визначеної проблеми. У дослідженні встановлено передумови та причини, що призвели до загострення внутрішньополітичної ситуації в Королівстві Польському. Увагу приділено патріотичним маніфестаціям, що набували великого розмаху та мали політико-релігійний характер.

З'ясовано хід національно-визвольної боротьби польського народу та визначено її основні етапи. Окреслюються основні напрямки діяльності польського церковного кліру напередодні повстання та під час збройної боротьби за здобуття незалежності. У період повстання видавалася підпільна преса, спрямована на католицьке духівництво з метою залучення його до національної справи. Після початку повстання багато священиків взяли до рук зброю й пішли воювати. Відомо, що майже в кожному збройному підрозділі повстанців був свій капелан, який здійснював душпастирську опіку. Священики також брали участь в управлінні повстанням, вони оголошували зі своїх амвонів накази повстанської влади або опікувалися пораненими. Російська влада вбачала особливу загрозу в участі духівництва в національному русі та повстанні через величезний вплив, який священики мали на польську громаду.

Також автори торкається теми масових репресій, що охопили священнослужителів. Часто до них були застосовані й вищі міри покарання. Проаналізовано значення діяльності польського духівництва в повстанні 1863-1864 рр. та його наслідки.

Ключові слова: повстання, римо-католицька церква, духівництво, капелан, самодержавство, національний рух.

Abstract

Antoniuk Oleksii Serhiyovych Ph.D in History, Associate Prof., Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv,

Zinkin Oleksandr Mykolayovych Master's student of the Faculty of History, Department of Central and Eastern Europe, Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv

THE ROLE OF THE ROMAN CATHOLIC CHURCH IN THE POLISH NATIONAL LIBERATION UPRISING OF 1863-1864.

The article examined the role of the Roman Catholic Church during the Polish national liberation uprising of 1863-1864. The source base, represented by collections of published documents and memoirs, is studied. The state of scientific development of the problem is analysed, which shows that there is a significant number of publications on the topic in Polish historiography. In Ukrainian historiography, there are no comprehensive scientific studies of the problem. The study identifies the preconditions and reasons that led to the aggravation of the internal political situation in the Kingdom of Poland. Attention is paid to the patriotic demonstrations that were becoming widespread and had a political and religious character.

The course of the national liberation struggle of the Polish people is clarified and its main stages are defined. The main activities of the Polish church clergy on the eve of the uprising and during the armed struggle for independence are outlined. During the uprising, an underground press was published, aimed at the Catholic clergy to involve them in the national cause. After the uprising began, many priests took up arms and went to war. It is known that almost every armed rebel unit had its own chaplain who provided pastoral care. Priests also took part in the management of the uprising, announcing orders from their pulpits to the rebel authorities or taking care of the wounded. The Russian authorities saw a particular threat in the participation of the clergy in the national movement and the uprising because of the enormous influence that priests had on the Polish community.

The authors also touch upon the topic of mass repression of clergy. They were often subjected to capital punishment. The authors analysed the significance of the activities of the Polish clergy in the uprising of 1863-1864 and its consequences.

Keywords: uprising, Roman Catholic Church, clergy, chaplain, autocracy, national movement.

Вступ

Постановка проблеми. Повстання 1863-1864 рр. у Королівстві Польському стало найвищим проявом польського національно-визвольного руху в ХІХ ст. Участь у ньому римо-католицького духівництва багато в чому визначило його характер як збройного виступу проти російської імперії. Дослідження ролі польського духівництва в Січневому повстанні 1863-1864 рр. потребує подальшої наукової розробки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Польська історіографія проблеми представлена значною кількістю публікацій, серед яких слід виділити праці Кеневича С. [1], Левандовської Д. [2], Кубицького П. [3], Петжака Ю. С. [4], Живчинського М. [5].

Вивченню участі римо-католицького духівництва у Січневому повстанні присвятили свої праці такі українські дослідники, як Буравський О. [6], Земський Ю. [7], Хитровська Ю. [8], Шостак І. [9]. Однак їх увага була зосереджена здебільшого на подіях, що відбувалися на Правобережній Україні. Роль римо-католицької церкви під час визвольних змагань поляків у Королівстві Польському залишилася поза увагою українських науковців, що визначає необхідність вивчення цієї проблеми.

Мета статті. Метою статті є висвітлення ролі римо-католицької церкви під час польського національно-визвольного повстання 1863-1864 рр.

Виклад основного матеріалу дослідження

Жорстокі репресії російського самодержавства щодо польського національно-визвольноого руху призводили до зменшення активності польських патріотів. У російській імперії польські таємні організації почали активно створюватися після Кримської війни 1853-1856 рр. У 1858 р. виникли таємні організації в середовищі варшавських студентів. Наприкінці 1859 р. за вказівкою JI. Мєрославського варшавські змовники утворили таємний комітет, який поставив завдання практичної підготовки повстання. На чолі комітету став Ян Франковський, який виконував розпорядження Л. Мєрославського з Парижу, нав'язав стосунки з польськими таємними організаціями в Росії, Австрії і Пруссії. Користаючи з певного послаблення царського режиму в королівстві, варшавський таємний комітет у червні 1860 р. влаштував у Варшаві першу патріотичну маніфестацію під час поховання вдови героя Листопадового повстання генерала Ю. Совінського. У ній взяли участь кілька тисяч чоловік, звучали патріотичні промови. Восени 1860 р. маніфестації набули значного політичного резонансу. У жовтні 1860 р., коли у Варшаві проходила зустріч імператорів Росії, Австрії та Пруссії, таємний комітет організував нові патріотичні демонстрації. 29 листопада 1860 р., у річницю Листопадового повстання, відбулася перша маніфестація відверто політичного характеру: перед костелом Кармелітів у Варшаві натовп проспівав польські гімни «Ще не вмерла Польща» і «Боже, що з Польщею» [10, с. 325-326].

Із цього часу маніфестації у формі політичної боротьби та масових релігійних протестів стали відбуватися регулярно. Патріотичний рух з вулиць перемістився до костелів, де майже щоденно замовлялися молебні на честь вітчизни і патріотів. Настрої населення характеризувалися патріотичною екзальтацією, були просякнуті морально-релігійними та месіаністичними ідеями. Зростала опозиційність царській адміністрації. Восени того ж року пройшли вибори до місцевих рад, після чого уряд приступив до придушення патріотичного руху, не зупиняючися перед профанацією костелів. 14 жовтня 1861 р. російська влада запровадила в Королівстві Польському воєнний стан, що забороняв будь-які збори і демонстрації, вводив поліційну годину. Патріотичні богослужіння припинялися за допомогою військ. У відповідь на ці дії адміністратор варшавської дієцезії А. Бялобжеський закрив усі костели, за що був заарештований і засуджений до смертної кари, заміненої ув'язненням. Конфронтація між польським суспільством і царатом продовжувала зростати [11, с. 327]. польський політика релігійний

Польський юрист, один з керівників польського визвольного руху, член Тимчасового Національного Уряду Оскар Авейде, згадуючи про ці події у своїх «Записках про польське повстання 1863 р.», зазначав, що «головним винуватцем у моїх очах є духівництво», а маніфестації на честь Т. Костюшки 15 жовтня 1861 р. та події, «які послідували після них, були першим, безпосереднім результатом маніфестаційного періоду» і «головним їх рушієм були служителі вівтаря». Продовжуючи оцінювати події 15 жовтня, О. Авейде наголосив: «Духівництво, залишивши під час маніфестацій властиве йому становище і підкорившись загальному впливу патріотичного пориву, дедалі більше й більше саме перероджувалося, зі священика робилося політиком, а потім революціонером, а костел робило слугою і знаряддям тимчасових пристрастей народу [12, с. 393-395].

Напередодні повстання, під час масштабних маніфестацій, що тривали до осені 1862 р., польске духівництво прагнуло зайняти місце духовного лідера в національно-визвольному русі. Для цього періоду характерно бажання стати вище над конфліктом угруповань «білих» і «червоних». Польське суспільство покладало великі надії на приєднання духівництва до руху за незалежність, вбачаючи в ньому своїх провідників на шляху до свободи. Це виражалося, наприклад, у так званих «зверненнях», надісланих парафіяльним і єпархіальним адміністраторам.

Одна з таких подій відбулася 28 серпня 1861 р. у Кельцах, де парафіяни і міщани надіслали звернення до прелата кельнського колегіуму та адміністратора Краківської єпархії Мацея Маєрчака (до речі, противника повстання, який намагався придушити революційні настрої серед духівництва), висловлюючи свої радості та надії з нагоди вступу на посаду архієпископа Антонія Мельхіора Фіалковського, вбачаючи в ньому вісника прийдешньої свободи. Архиєпископ Фіалковський прихильно ставився до національного руху, за що часто всупереч запереченням свого оточення, був дуже популярним у польському суспільстві. Під час вуличних ювілейних маніфестацій у Варшаві він відмовився підкоритися наказу воєводи, який вимагав заборонити співати патріотичних пісень і проповідей у такому дусі під час богослужінь. Він першим підписав звернення до імператора Олександра ІІ від 28 лютого 1861 р., надіслане Сільськогосподарським товариством та Міською делегацією після кривавого придушення російською армією (п'ятеро загиблих і понад десять поранених) демонстрації, що відбулася напередодні (27 лютого) у Варшаві, а також головував на похоронних церемоніях і закликав громадськість до національної жалоби [13, s. 224].

Представники католицького костелу намагалися уникати збройного протистояння, намагаючись домовитися з російською владою мирним шляхом. Одним із підтверджень цього служить похоронна промова ксьондза Францішека Микульського, виголошена 2 березня 1861 р. на варшавському цвинтарі Повонзки під час похорону п'ятьох загиблих демонстрантів. У цій промові, згадуючи вбитих мучеників і подякувавши громадськості за те, що вона так масово прийшла на їхній похорон, священик все ж пом'якшив настрій, закликавши людей не втрачати довіри до імператора, «який в даний момент працює над благом російського народу (бо над закріпаченням селянства), він і нас не відпустить, він зробить справедливість правам і бажанням польського народу». Пізніше позиція патріотично налаштованої частини духівництва радикалізувалася аж до особистої участі у боротьбі з ворогом [14, s. 225].

У наступний період підготовки повстання, з жовтня 1862 р. до його початку у січні 1863 р., духівництво, добре розуміючи необхідність примирення ворогуючих сторін, стала посередником між «білими» та «червоними». Як згадував О. Авейде: «Спочатку священики хотіли грати роль посередників між білими і червоними і з цією метою взялися утворювати свою організацію, але незабаром, самі того не помічаючи, вони стали змовниками, і до того ж вельми діяльними і старанними. Більша частина воєводських податей була зібрана духовними: з 34 повітових начальників принаймні десять було ксьондзів, а багато з них були начальниками округів і міст» [15, с. 478]. Одночасно створювалась структура, готова до повстання в будь-який момент.

Католицькі монастирі перетворювалися на опорні пункти та стали осередками друкування відозв і прокламацій, збирання коштів і накопичення зброї.

Подальший період, із січня 1863 р. до придушення повстанського спротиву, характеризується перетворенням католицького духівництва на складову частину повстанської організації та його активною участю в національно-визвольному русі. Капелани відіграли величезну роль у Січневому повстанні, під час якого духовні потреби повстанців задовольнялися духівництвом територіальних єпархій та ченцями. Тимчасовий Національний Уряд узаконив такий стан речей, призначивши священиків капеланами, які перебували в різних загонах. Іноді такі призначення здійснювали командири окремих підрозділів. Польський дослідник Євгеній Небельський, проводячи аналіз участі капеланів у Січневому повстанні, констатував: «на всій території, охопленій збройною боротьбою повстанських загонів, могло пройти 122 священнослужителі» [16, s. 239].

Національний уряд детально визначив обов'язки капеланів: «Військові капелани зобов'язані відправляти Службу Божу, проводити повчання, подавати приклад своїм життям і моральною поведінкою, навчати солдатів молитві і принципам релігії, надавати медичну і моральну допомогу хворим і пораненим, виконувати релігійні обов'язки, не вимагаючи за це ніякої винагороди, під час бою вони повинні бути присутніми з хрестом у строю і своїм прикладом заохочувати до витривалості та хоробрості» [17, s. 108].

У цьому контексті слід підкреслити, що безпосередня участь у повстанні представників різних ступенів церковної ієрархії була неоднаковою. Серед причетних до Січневого повстання були як глибоко релігійні священники, так і байдужі ксьондзи. Як зазначав польський дослідник Стефан Кеневич: «Ставлення католицького духовенства нагадувало ставлення панівної шляхти, можливо, тільки більш контрастне. Єпископи були більш рішуче налаштовані проти руху, у той час як нижче духівеництво майже повсюдно приєдналося до руху» [18, s. 313]. Однак у всіх патріотизм і справа боротьби з російським самодержавством ототожнювалися з ідеєю захисту католицької віри. Велика кількість нижчого кліру підтримувала національно-визвольний рух, беручи участь у повстанській організації на різних рівнях. Майже кожен повстанський підрозділ мав свого капелана, багато з яких загинуло в битвах, навіть якщо їх участь у боротьбі зі зброєю в руках була рідкісним явищем.

Однак серед вищої церковної ієрархії спостерігалося більше випадків, коли їх представники виступали проти повстання: з остраху, кар'єризму або через переконання. Прихильники ультрамонтанства на чолі з єпископами Любенським і Попелем засуджували повстання як прояв революційного руху. Інша група вищого духівництва хоч і схвалювала повстання, проте критикувала участь у ньому священників. У Литві М. Н. Муравйов змушував єпископів писати пастирські листи із засудженням повстання; у Королівстві Польському такий лист оголосив єпископ Любенський у Сейні. Проти повстання висловились галицькі єпископи-лоялісти [19, s. 552].

Плачевна доля спіткала архієпископа Зигмунта Фелінського, який не підтримав самого повстання, але подав у відставку разом з декількома членами Державної ради Королівства Польського. 15 березня 1863 р. він звернувся з листом до імператора Олександра II, закликаючи його покласти край насильству при придушенні повстання і дати полякам велику політичну автономію. Послання було засуджено революціонерами і негативно сприйняте імператором. Через три дні був висланий до Ярославля над Волгою, залишаючись на чолі архієпархії. Після того Варшавська архієпархія прийшла в збентеження. Ті, хто вважав митрополита прибічником царя, тільки тепер переконалися, що він був справжнім патріотом [20, с. 204-205].

У період повстання видавалася підпільна преса, спрямована на католицьке духівництво з метою залучення його до національної справи. Серед них були часописи «Духовний дзвін» („Dzwon Duchowny”), що виходив з 30 травня до 17 серпня 1863 р. та «Голос польського ксьондза» („Glos Kaplana Polskiego”), що виходив з червня 1862 р. до лютого 1864 р. Цей журнал вирізнявся більшим розміром, а його зміст і стиль мали бути адаптовані до сприйняття людей з богословською освітою. В одному з періодичних видань було опубліковано таке емоційне послання: «Найогидніше в Москві - це нахабна брехня. Брехня, фальш і лицемірство, що організовані системою влади, є споконвічними гріхами москаля; у них він народжується, у них він зростає, бо як він висмоктав їх з кров'ю з материнського лона, так він втягує їх з повітрям у свої груди, у свої життєві соки і кров він їх перетворює [21, s. 227]. Як актуально звучать ці слова сьогодні, під час повномасшабної російської агресії проти України.

Придушуючи Січневе повстання, російська влада вдалася до жорстоких репресій. Оцінюючи наслідки репресивної політики самодержавства щодо священнослужителів - учасників повстання, слід усвідомлювати, що духівництво як соціально-професійна група понесла тяжкі втрати та була особливо вразливою. Російська влада застосувала до них вищу міру покарання. За підрахунками С. Кеневича, близько 30 ксьондзів було розстріляно або повішено, близько 100 - відправлено на каторгу, близько 200 - засуджено до заслання на поселення [22, s. 552].

Репресивна політика російського самодержавства не обмежилась лише жорстким покаранням учасників польського національно-визвольного руху. Метою влади стало обмеження впливу католицького костелу. За розпорядженням влади відбулись конфіскації церковних земельних володінь і закриття 129 монастирів. За указом царя від 1867 р. католицьку церкву було підпорядковано Римо-католицькій колегії у Петербурзі, що викликало конфлікт із церковною ієрархією. Непокірних священиків за рішенням уряду відправляли на заслання до Сибіру [23, с. 350].

Висновки

Отже, римо-католицьке духівництва, взявши активну участь у національно-визвольному повстанні 1863-1864 рр., внесла вагомий внесок у боротьбу проти самодержавства. Польські священнослужителі виконували не лише релігійні функції. Вони переховували повстанців у своїх парафіях, забезпечували продуктами харчування, одягом і підтримували фінансово. Їх ідеологічно-пропагандистська діяльність стала потужним мобілізуючим чинником у боротьбу з царизмом і сприяла збереженню національної ідентичності поляків. Відсутність повної єдності серед духівництва не змогло зупинити загальний процес духовно-патріотичного піднесення в лавах повстанців, що стало важливим консолідуючим фактором польского народу.

Література

1. Kieniewicz S. Powstanie styczniowe. / S. Kieniewicz. - Warszawa: PWN, 1972. - 801 s.

2. Lewandowska D. Udzial duchowienstwa z Krolestwa Polskiego w powstaniu styczniowym oraz represje popowstaniowe w zrodlach z zasobu Archiwum Glownego Akt Dawnych - zarys zagadnienia. / D. Lewandowska // Miscellanea Historico-Archivistica. - T. XXVIII. - Warszawa: Wydawnictwo DiG, 2021. - S. 221-236.

3. Kubicki P. F. Bojownicy kaplani za spraw§ Kosciola i ojczyzny w latach 1861-1915: materialy z urz^dowych swiadectw wladz rosyjskich, archiwow konsystorskich, zakonnych i prywatnych / P. F. Kubicki. - Sandomierz, 1939. - Cz. 3. - T. 2. - 161 s.

4. Pietrzak J. S. Ksi^za powstancy 1863. / J. S. Pietrzak. - Wyd. II. - Krakow, 1916. - 118 s.

5. Zywczynski M. Kosciol i duchowienstwo w powstaniu styczniowym (stan badan w zarysie). / M. Zywczynski. // Przegl^d Historyczny. - 1937-1938. - T. 34. - Nr 2. - S. 512-525.

6. Буравський О. А. Римо-католицька церква на Правобережній Україні (кінець ХУНТ - початок ХХ ст.) / О. А. Буравський. - Житомир: Вид-во ЖДУ ім. Т. Франка, 2013. - 452 с.

7. Земський Ю. С. Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці до польського повстання 1863-1864 рр. / Ю. С. Земський // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - 2010. - Т. 21. - С. 149-161. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/ handle/123456789/71741.

8. Хитровська Ю. В. Участь римо-католицького та православного духовенства Правобережної України в польському національно-визвольному повстанні 1863-1864 рр. / Ю. В. Хитровська // Наукові записки [Національного університету «Острозька академія»]. - Сер.: Історичне релігієзнавство. - 2010. - Вип. 3. - С. 279-288.

9. Шостак Т. В. Громадянсько-політична позиція волинського та подільського римо- католицького духовенства у польських повстаннях 1830-31 та 1863 років / Т. В. Шостак // Studia politologica Ucraino-Polona. - 2015. - Вип. 5. - С. 233-239. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Spup 2015 5 29.

10. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів. / Л. Зашкільняк, М. Крикун. - Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. - 752 с.

11. Там само.

12. Показания и записки о польском восстании 1863 г. Оскара Авейде: Сборник документов. - Москва: Изд-во АН СССР, 1961. - 714 с.

13. Lewandowska D. Op. cit.

14. Ibid.

15. Показания и записки...

16. Niebielski E. Ksi^za kapelani w powstaniu styczniowym. // Historia duszpasterstwa wojskowego na ziemiach polskich. / E. Niebielski. - Lublin: Towarzystwo Naukowe KUL, 2004. - S. 199-240.

17. Kolota J. Prawnienia i obowi^zki duszpasterzy wojskowych jako przejaw znaczenia roli duchowienstwa w wojsku polskim od pierwszego rozbioru do podpisania traktatu ryskiego 18 marca 1921 roku. / J. Kolota. // Biuletyn Stowarzyszenia Absolwentow i Przyjaciol Wydzialu Prawa Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego. - 2019. - T. 14. - Nr 16 (1). - S. 101-121.

18. Kieniewicz S. Op. cit.

19. Ibid.

20. Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2022 рік. / Ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. - Луцьк: Терези, 2021. - 304с.

21. Lewandowska D. Op. cit.

22. Зашкільняк Л., Крикун М. Вказ. праця.

References

1. Kieniewicz, S. (1972). Powstanie styczniowe. [The January Uprising], Warszawa: PWN. [in Polish].

2. Lewandowska, D. (2021). Udzial duchowienstwa z Krolestwa Polskiego w powstaniu styczniowym oraz represje popowstaniowe w zrodlach z zasobu Archiwum Glownego Akt Dawnych - zarys zagadnienia. [Participation of the clergy of the Kingdom of Poland in the January Uprising and post-insurrection repressions in sources from the holdings of the Central Archives of Historical Records - an overview of the issue]. Miscellanea Historico-Archivistica, Warszawa: Wydawnictwo DiG , XXVIII, 221-236. [in Polish].

3. Kubicki, P. F. (1939). Bojownicy kaplani za spraw§ Kosciola i ojczyzny w latach 18611915: materialy z urz^dowych swiadectw wladz rosyjskich, archiwow konsystorskich, zakonnych i prywatnych. [Priests fighting for the cause of the Church and homeland 1861-1915: materials from official testimonies of the Russian authorities, consistory, religious and private archives]. Sandomierz, 3, 2. [in Polish].

4. Pietrzak, J. S. (1916). Ksi^za powstancy 1863. [Insurgent priests 1863]. II. Krakow. [in Polish].

5. Zywczynski, M. (1937-1938). Kosciol i duchowienstwo w powstaniu styczniowym (stan badan w zarysie). [The Church and the Clergy in the January Uprising (state of research in outline)]. PrzeglqdHistoryczny, 34, 2, 512-525, [in Polish].

6. Buravskyi O. A. (2013). Rymo-katolytska tserkva na Pravoberezhnii Ukraini (kinets XVIII - pochatok ХХ st.). [The Roman Catholic Church in Right-Bank Ukraine (late eighteenth - early twentieth centuries)]. Zhytomyr: Vyd-vo ZhDU im.I. Franka. [in Ukrainian].

7. Zemskyi, Yu. S. (2010). Mify ta realnist shchodo orhanizuiuchoi roli rymo-katolytskoho dukhovenstva Pravoberezhnoi Ukrainy v pidhotovtsi do polskoho povstannia 1863-1864 rr. [Myths and reality about the organising role of the Roman Catholic clergy of Right-Bank Ukraine in the preparation for the Polish uprising of 1863-1864]. Naukovi zapysky, Zbirnyk prats molodykh vchenykh ta aspirantiv, 21, 149-161. http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71741. [in Ukrainian].

8. Khytrovska, Yu. V. (2010). Uchast rymo-katolytskoho ta pravoslavnoho dukhovenstva Pravoberezhnoi Ukrainy v polskomu natsionalno-vyzvolnomu povstanni 1863-1864 rr. [The participation of the Roman Catholic and Orthodox clergy of Right-Bank Ukraine in the Polish national liberation uprising of 1863-1864]. Naukovi zapysky [Natsionalnoho universytetu "Ostrozka akademiia"]. Ser.: Istorychne relihiieznavstvo, 3, 279-288. [in Ukrainian].

9. Shostak, I.V. (2015). Hromadiansko-politychna pozytsiia volynskoho ta podilskoho rymo-katolytskoho dukhovenstva u polskykh povstanniakh 1830 - 31 ta 1863 rokiv. [The civil and political position of the Volyn and Podillia Roman Catholic clergy in the Polish uprisings of 1830-31 and 1863]. Studia politologica Ucraino-Polona, 5, 233-239. http://nbuv.gov.ua/UJRN/Spup_ 2015_5_29. [in Ukrainian].

10. Zashkilniak, L., Krykun, M. (2002). Istoriia Polshchi. Vid naidavnishykh chasiv do nashykh dniv. [History of Poland. From ancient times to the present day]. Lviv: Lvivskyi natsionalnyi universytet imeni Ivana Franka. [in Ukrainian].

11. Tam samo. [Ibid].

12. Pokazanyia i zapyski o polskom vosstanii 1863 g. Oskara Aveyde: Sbornik dokumentov. (1961). [Testimony and notes on the Polish Uprising of 1863 by Oskar Aweide: A Collection of Documents]. Moskva: Izd-vo AN SSSR. [in Russian].

13. Lewandowska, D. Op. cit. [in Polish].

14. Ibid.

15. Pokazanyia i zapyski... [in Russian].

16. Niebielski, E. (2004). Ksi^za kapelani w powstaniu styczniowym. Historia duszpasterstwa wojskowego na ziemiach polskich. [Chaplains in the January Uprising. History of military pastoral ministry on Polish soil]. Lublin: Towarzystwo Naukowe KUL, 199-240. [in Polish].

17. Kolota, J. (2019). Prawnienia i obowi^zki duszpasterzy wojskowych jako przejaw znaczenia roli duchowienstwa w wojsku polskim od pierwszego rozbioru do podpisania traktatu ryskiego 18 marca 1921 roku. [Legal rights and duties of military chaplains as a manifestation of the importance of the role of the clergy in the Polish army from the first partition to the signing of the Riga Treaty on 18 March 1921]. Biuletyn Stowarzyszenia Absolwentow i Przyjaciol Wydzialu PrawaKatolickiego Uniwersytetu Lubelskiego, 14, 16 (1), 101-121. [in Polish].

18. Kieniewicz, S. Op. cit. [in Polish].

19. Ibid.

20. Kovalchuk, Ye. I., Ponahaiba, A. A. (2021). Kalendar znamennykh i pamiatnykh dat Volyni na 2022 rik. [Calendar of significant and memorable dates of Volyn for 2022]. Lutsk: Terezy. [in Ukrainian].

21. Lewandowska, D. Op. cit. [in Polish].

22. Zashkilniak, L., Krykun, M. Op. cit. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru