Трансфер населення після Другої світової війнп: репатріанти та внутрішні переселенці (на матеріалах Ізмаїльської області 1944-1947)

*Таблицю складено на підставі архівних документів з Литовського спеціального архіву

Аналіз наведених даних дає підстави стверджувати, що, незважаючи на всі обіцянки влади не застосовувати репресії та переслідування стосовно репатріантів, більшість з них все одно потрапляли у «зону уваги» каральних органів. На початковому етапі репатріації більшість з тих, хто повернувся (63,8%), потрапляли в розпорядження органів НКВС. Незначну кількість чоловіків (близько 3%) в листопаді 1944 р. відправляли в розпорядження управління армії, що дорівнювало практично моментальній відправці на фронт. І лише третя частина від репатрійованих, після фільтраційних пунктів, потрапляла на місця свого колишнього проживання (хоча особливої впевненості в цьому немає).

До травня 1945 р. ситуація з репатріантами кардинально змінюється. Війна хоч ще й не завершилася, але увійшла в завершальну стадію, а відтак, радянська економіка потребувала все більше і більше робочих рук для відновлення. До того ж кількість репатріантів збільшилася в рази. Відтепер фактично половина з тих, хто повернувся, відправляли на виконання господарчих завдань, а майже 40% - до лав червоної армії.

Після залагодження певних спірних позицій із союзниками, 22 травня 1945 р. було підписано документ, що закріплював принцип обов'язкової репатріації радянських громадян (SAL. Ф.К-8. 9408. оп.1. спр. 1. арк. 21-24), що дозволило до 1 березня 1946 р. повернути по репатріації 2 352 686 радянських громадян (SAL. Ф.К-8.9408. оп.1. спр.1. арк. 23). Кількість репатрійованих осіб була офіційно озвучена генерал-полковником Ф. Голиковим в черговому виступі у газеті «Правда», де він повідомляв, що до СРСР повернулися 5 236 130 осіб. Скоріше за все представник влади назвав кількість всіх, хто вважався прибулим до СРСР, включивши до цієї цифри не лише репатріантів, а й внутрішньо переміщених осіб, бо, виходячи з архівних документів, на цей час кількість саме репатріантів становила 53,3% від загальної кількості переміщених (SAL. Ф.К-8. 9408. оп. 1. спр.1. арк.33).

У серпні 1945 р. перші групи репатріантів з'являються в Ізмаїльській області. З архівних джерел ми дізнаємося, що до області прибуло 9 108 осіб, серед яких чоловіки становили 2 080 осіб або 30%, жінки відповідно 2 282 особи або 38,4%, діти - 1 569 осіб або 26,5%. Гендерну приналежність ще однієї групи, кількість якої становила 3 177 осіб, встановити неможливо, бо вони були віднесені до категорії осіб, які ще не були розподілені по населених пунктах й знаходилися у фільтраційних таборах (SAL. Ф. К-8.9408. оп.1. спр. 20. арк. 3). Мабуть, це була одна з найчисельніших груп репатріантів, бо в наступні місяці 1945 р. (вересень - листопад) кількість репатріантів збільшилася лише на 166 осіб (SAL. Ф. К-8.9408. оп. 1. спр. 20. арк. 19). Ще один з архівних документів (під грифом «Цілком таємно»), що датується груднем 1945 р. та має назву: «Довідка про кількість репатрійованих громадян, що пройшли через ПФП НКВС СРСР та направлених до обраного місця проживання» повідомляє про 2 469 осіб, яких було направлено до Ізмаїльської області (SAL. Ф. К-8.9408. оп.1. спр. 20. арк. 38).

Загальнодержавні статистичні відомості ми можемо зіставити з документами регіональної влади, що зберігаються у місцевих архівах. Нагадаємо, що одним із завдань, яке радянська влада намагалася реалізувати прискореними темпами в Придунав'ї, стало створення колгоспів й радгоспів, тим більше, що в перший рік існування влади в регіоні (1940-1941) це завдання було повністю провалено. Місцеве населення не мало бажання відмовлятися від власної землі, худоби, сільськогосподарського інвентарю та йти до незрозумілих об'єднань. Тому появу в регіоні переселенців, які мали «провину» перед владою у вигляді перебування за кордоном, а відтак були більш слухняними, місцеві чиновники зустріли з радістю.

Перші репатріанти прибули з території Румунії. Розподіл та кількість переселенців до конкретного населеного пункту була абсолютною прерогативою місцевої адміністрації. Так, за інформацією голови сільської ради до радгоспу «Комсомолець» у 1945 р. прибуло всього 4 переселенці з міста Констанца (Румунія): Фекліст Павлов, Платон Андронов, Степан Леонов, Георгій Ісаков (КУІА. р-1679, оп.1, спр. 9, арк. 1). Водночас до колгоспу ім. Чапаєва (с. Долинівка Арцизького району) протягом 1945 р. прибуло та оселилося 106 родин (426 осіб) з румунських територій. Практично всі переселенці мали українські або російські прізвища: Іванови, Прокоповичи, Потапови, Яковлеви, Акімови, Кузмичови, Морозови тощо. Але з'ясувати, чи дійсно ці люди до війни мешкали в означених населених пунктах, ми, на жаль, не можемо. Репатріації до придунайських земель підлягали не лише окремі люди, а цілі родини. Так, в цей період прибули сім'ї Якова Леонова (10 осіб); Василя Ісакова та Нестора Іванова (по 9 осіб); Захара Морозова, Нестора Макарова, Антипа Васильєва (по 8 осіб); Андрія Дорофієва (7 осіб); Сергія Шниркова, Василя Лазарева, Йосипа Старцева (по 6 осіб) тощо (КУІА. р-1679, оп.1, спр. 9, арк. 4-8).

Список переселенців-репатріантів до Арцизької сільської ради дозволяє віднайти інформацію стосовно віку переселенців, членів їх родин, кількості працездатних членів родини, місця попереднього проживання. Всього у списку 21 родина, яка переселилася з села Неводар (повіт Констанца, Румунія). Загальна кількість переселенців - 73 особи. Вказана група репатріантів мала більш етнічно строкатий характер. Поряд з традиційними українськими (Майстренко, Герасимчук, Кондратюк), російськими (Єлізарова, Яковлева, Никифоров) прізвищами ми зустрічаємо болгарські (Тодоров, Петров) та єврейське (Юга). Майже половину (44%) від загальної кількості репатріантів становили діти віком від одного до п'ятнадцяти років. Були серед переселенців й особи зрілого віку: Олексій Семенов (71 рік), Параскева Прокопова (72 роки) тощо (КУІА. р-1679, оп.1, спр. 9, арк. 10 - 11 зв.).

Прибували репатріанти до придунайських земель не лише з Румунії, а й з Болгарії та Угорщини. Так, на землі, які раніше належали німецьким колоністам, поселили переселенців з Варненської області (Болгарія). Відразу зауважимо, що в цьому випадку мова не йде ні про яке «повернення» на місця колишнього проживання (про що, як правило, повідомляла радянська пропаганда). Німецькі села в регіоні спорожніли ще восени 1940 р., коли їх мешканців виселили в добровільно-примусовому порядку. Так, якась частина будинків пізніше була зайнята сторонніми людьми, але переважна їх більшість стояли порожніми. Тому зрозуміло, що не було кого вивозити з цих територій під час Другої світової війни, а відтак не було кому сюди й повертатися. Знаючи ситуацію з провальною колективізацією в Ізмаїльській області, влада вирішила руками репатріантів залагодити це питання. До села Мирнопілля (Фріденсталь) у 1945 р. прибула 381 особа (83 родини). Розселення одночасно такої кількості репатріантів в одному населеному пункті є яскравим підтвердженням факту, що після уходу німецьких колоністів майже п'ять років ці землі залишалися незаселеними. А відтак ми можемо говорити не про повернення, а про контрольовану міграцію.

Документальним підтвердженням нашої тези є постанова Ізмаїльського обласного виконавчого комітету № 22 від 2 квітня 1945 р. «Про відновлення землекористування трудових селян, переселених в область із західних областей УРСР та про використання вільних земель колишніх німецьких колоній в області», яка зобов'язувала райвиконкоми та райкоми краю (Бородинський, Тарутинський, Арцизький) відновити землекористування селян, що були переселені до регіону із західних областей України (переважно з Волині) в рамках чергової хвилі депортації українців, яку здійснили каральні органи радянської влади. В цьому випадку мова йшла не про репатріантів, а про внутрішньо переміщених осіб. Розташування передбачалося в таких районах:

- у Бородинському - 877 господарств на площі 4 тис. га;

- у Тарутинському - 826 господарств на площі 3,5 тис. га;

- в Арцизькому - 960 господарств на площі 1,9 тис. га (КУІА. р-1679, оп.1, спр. 9, арк. 15-16).

Загалом влада передбачала відновити діяльність 2 663 селянських господарств. Якщо припустити, що в середній українській родині могло бути не менше 4 осіб, ми отримаємо приблизну кількість депортованих лише з Волинської області - майже 11 тис. осіб! Одинадцять тисяч скалічених доль;-чоловіків, жінок і дітей, які за безглуздим й звірячим рішенням радянської влади змушені були покинути свої домівки, могили предків; людей, головна провина яких полягала в тому, що вони українці!

Про намагання влади якомога скоріше перевести Придунав'я на рейки соціалістичної економіки свідчать й встановлені терміни реалізації рішень: постанову видано 2 квітня 1945 р., а завершити розподіл майже 10 тис. га потрібно було до 10 квітня 1945 р. На вирішення всіх питань відводилося аж...8 днів!

Незважаючи на вже проголошений розподіл землі між селянами-переселенцями, в краї залишалося багато «вільних земель», що залишилися від колишніх німецьких

Й саме ці землі радянська влада віддавала під створення колгоспів:

колоністів.

« - до 1 вересня 1945 р. передати для колгоспів, що будуть організовані, землі колишніх німецьких колоній в розмірі 36,4 тис. га, в тому числі по Арцизькому району - 8,4 тис. га, Бородинському - 8,2 тис. га, Лиманському - 2,2 тис. га, Тарутинському - 7,1 тис. га, Саратському - 5,6 тис. га, Тузловському - 2,6 тис. га, Кілійському - 2,3 тис. га;

встановити максимальну норму землекористування селянських господарств 6,0 га загальної площі» (КУІА. р-1679, оп.1, спр. 9, арк. 17).

Дуже цікавий документ. З одного боку він демонструє, скільки землі було фактично відібрано задарма у бессарабських німців, а з іншого - привертає до себе увагу цифра максимального розміру селянського господарства - 6 га. Радянська влада власною постановою передає саме таку кількість землі на одне селянське господарство, але пройде кілька років, й ці самі 6 га стануть вироком для селянина, формальною причиною визнання його «кулаком/куркулем» з подальшою депортацією до Сибіру або Середньої Азії.

Нагадаємо, що, полишаючи Південну Бессарабію, німецькі колоністи не могли взяти із собою всі домашні речі, інструменти тощо, тому що за умовами договору вивозити можна було лише 30 кг багажу. Продати свої дома, господарчі будівлі, домашніх тварин та інше бессарабські німці також не могли, бо гроші були заборонені для вивозу (Циганенко, 2022: 201). Радянська влада просто вкрала все у бессарабських німців, офіційно передавши залишені речі та будівлі до фонду держмайна. Й ось тепер, по закінченню Другої світової війни влада наказує провести в колишніх німецьких селах інвентаризацію всіх жилих та господарчих будівель, покладаючи на сільських голів відповідальність за їх збереження та вимагаючи передачу означеного майна під майбутні колгоспи та радгоспи.

«...для організації тваринницьких радгоспів - 47,2 тис. га землі та 606 житлових будинків з господарчими приміщеннями; для організації виноградарських радгоспів 16,8 га землі та 309 житлових будинків з господарчими приміщеннями» (КУІА. р-1679, оп.1, спр. 9, арк. 17).

Майже тисяча порожніх будинків, в яких колись кипіло життя - чи не це є яскравим підтвердженням нелюдської суті комуністичної радянської влади? Й головне - це були не останні вільні будинки в регіоні. Цілі села залишалися порожніми та безлюдними. З постанови: «.дозволити районним виконавчим комітетам переселяти мешканців, які самовільно оселилися в колишніх німецьких колоніях під час окупації та проживають в будинках, які передбачено передати для нових радгоспів у вільні інші будинки в інших німецьких колоніях (виділено автором), або по узгодженню з місцевою адміністрацією залишитися на місці оселення при умові переходу на роботу до радгоспу» (КУІА. р-1679, оп.1, спр. 9, арк.17).

Радянська влада потребувала додаткових робочих рук для відновлення промисловості і сільського господарства. Репатріанти та внутрішні переселенці стали одним з джерел для поповнення людських ресурсів. На початку 1947 року до облради було направлено розпорядження щодо необхідності проведення обліку тих мешканців, які під час Другої світової війни виїхали зі свого постійного місця перебування. Складені списки мали загальну форму та включали розділи з наступною інформацією: прізвище, ім'я, по батькові; рік народження, національність, місце проживання до війни, спеціальність до війни, час виїзду з СРСР, місце перебування за кордоном (країна, місто/село), час повернення до СРСР, працевлаштування після війни, наявність житла тощо. Голови райрад до кінця лютого 1947 року подали необхідну інформацію. В фондах Комунальної установи «Ізмаїльський архів» зберігаються унікальні документи, що дозволяють нам ретельно проаналізувати проведення процесу повернення та облаштування репатріантів на прикладі Болградського району Ізмаїльської області. Нагадаємо, Болградський район - нині одна з адміністративних одиниць на півдні Одеської області України (центр - місто Болград). Основна частина населення - болгари, які компактно мешкають поряд з українцями, гагаузами, молдованами, албанцями тощо. У післявоєнний період до складу району входило 14 населених пунктів: Болград, Баннівка, Криничне, Каменка, Владичень, Табаки, Лощинівка та інші.

Аналіз документів ми почнемо із з'ясування кількості населення району, які залишили свої домівки та виїхали з країни під час Другої світової війни. Наявні документи не дають нам можливості встановити достовірну причину виїзду й можуть включати добровільний або вимушений переїзд, примусову відправку на роботи, потрапляння в полон.

Станом на 26 лютого 1947 р. в підсумковому списку «Про кількість громадян СРСР насильно вивезених фашистськими загарбниками в період тимчасової окупації Ізмаїльської області» подано 286 прізвищ (КУІА. Р-882, оп.1, спр. 14, арк. 47-53). На жаль, офіційна радянська статистика не включила в зазначене число дітей і підлітків, тому реальна цифра може бути збільшена в півтора-два рази.

Національний склад репатріантів виглядав наступним чином:

- болгари - 216 осіб - 75,5%;

- молдовани - 26 осіб - 9,1%;

- українці - 23 особи - 8%;

- росіяни - 15 осіб - 5,2%;

- гагаузи - 6 осіб - 2,1%.

За соціально-професійною ознакою переважна більшість (майже 90%) вимушених переселенців становили селяни, які займалися хліборобством, городництвом, виноградарством. Окрім сільської праці, в переліку наявних професій, на яких були зайняті репатрійовані до початку Другої світової війни, зустрічаємо: музикант, прибиральниця, офіціант, швець, агроном, кравець, бухгалтер, шофер, ветлікар, священик, комерсант, мірошник. Ми знайшли серед репатріантів навіть художника - це Липинський В'ячеслав Герасимович, 1900 року народження, мешканець міста Болград, у квітні 1944 р. був вимушений виїхати до Румунії (місто Браїла). Повернувся додому в листопаді 1945 року (КУІА. Р-882, оп.1, спр. 14, арк. 30). Зустрічалися серед репатріантів і вчителі: Марія Маркова (с. Криничне), Микола та Олімпіада Колєви (м. Болград), Ананій Панков та Віра Дражинська (с. Болгарійка), Михайло Штефанеску та Костянтин Генчев (с. Баннівка) та інші.

Щодо хронології виїзду вимушених переселенців з території краю. Тут треба виділити кілька етапів. Основний - це період Другої світової війни. Починаючи з липня 1941 до вересня 1942 рр. ми зустрічаємо поодинокі відомості щодо виїзду мешканців регіону до Румунії або Болгарії. Найбільш активна фаза (понад 80% переселень) припадає на період лютого 1943 - серпня 1944 рр., причому найбільш масові відправки відбулися в березні - квітні 1944 р. Завершальний сплеск переселення спостерігався в серпні 1944 р. - фактично напередодні повернення «совєтов» в регіон. Важко сказати, чи це було насильне вивезення місцевих за кордон, чи свідома втеча від радянської влади, з якою місцеві мешканці вже мали досвід спілкування в період червня 1940 - липня 1941 рр.

Й ще одне спостереження: в документах ми зустрічаємо відомості про мешканців району, які виїхали за кордон в період з 1919 по 1939 роки - тобто задовго до війни. Зрозуміло, що в цьому випадку не може мова йти «про насильне вивезення», однак всі ці прізвища присутні в довідках як особи, яких необхідно повернути назад. Ось така ілюстрація радянського трактування принципу добровільності по відношення до репатріантів.

Загальнодержавні відомості повідомляють, на кінець 1945 р. дають цифру в 9 326 репатрійованих по Ізмаїльській області. Знайти підтвердження цих даних в регіональному архіві на сьогодні поки не вдалося: збіг є лише частковим. Але це відкриває перспективи для подальшої роботи і пошуків.

Висновки

Процедура трансферу населення до СРСР носила переважно вимушений характер. Повертаючись, репатріанти проходили принизливі процедури фільтрації та подальшого розподілення. Частина з них опинялися під арештом, частина «добровільно» виїжджала на промислові об'єкти або «за власним бажанням» вступала до колгоспів. Незначній частині з тих, хто повернувся, вдавалося дійсно повернутися до дому й вести власно господарство. Але з історії нам відомо - що все це, на жаль, було ненадовго - вже восени 1948 р. радянська влада проведе чергову хвилю репресій проти власників земельних наділів з подальшим їх виселенням до Сибіру і Казахстану. Так болгари, молдовани/румуни, українці ставали «корінними» народами Півночі. На жаль, історія має тенденцію до повторів, якщо люди не роблять завчасні висновки...

Джерела і література

1. Drozd R. Polityka wladz wobec ludnosci ukrainskiej w Polsce w latach 1944-1989. Warszawa. Tyrsa. Р. 37

2. Вєнгжин Д. «Живі репарації». Мобілізація, арешти та інтернування мешканців Південної та Центральної Європи та їх депортація до СРСР у 1944-1945 рр.: специфіка, економічний сенс, суперечності. Світ Кліо. 2020. № 1. С. 44-60.

3. Даниленко В. Депортації поляків та українців 1944-1946 рр.: передумови, перебіг, наслідки. Міжнародні зв 'язки України: наукові пошуки і знахідки. Вип. 14. К., 2005. С. 4361.

4. Дрозд Р. Переселення українців з Польщі до Української РСР в 1944-1946 рр. Український альманах. 1996. С. 190-198.

5. Дрозд Р. Який характер мало переселення українців в Радянську Україну? Наше слово. 2002. №50.

6. Земсков В. К вопросу о репатриации советских граждан 1944-1951 годы. История СССР. 1990. № 4.С. 26-41.

7. Кабачій Р. Переселення українців із Польщі до УРСР в 1944-1946 рр. очима істориківукраїнців Польщі та України. Український історичний збірник. Вип. 12. 2009. С. 426-436.

8. Комунальна установа «Ізмаїльський архів» (далі КУІА). Ф. Р-1679. Виконавчий комітет Арцизької районної ради депутатів трудящих. Оп. 1. Спр. 9. Списки переселенців, що прибули у район в 1945 р. 17 арк.

9. КУІА. Ф. 882. Виконавчий комітет Болградської райрди. Оп.1, Спр. 14. Списки репатрійованих та іноземних підданих громадян, що мешкають в районі (1946-1947). 95 арк.

10. КУІА. Ф. Р-1679. Виконавчий комітет Арцизької районної ради депутатів трудящих.

11. Оп. 1. Спр. 108. Ешелонні списки переселенців та акти про їх прибуття до колгоспів району (1953-1954 рр.). 16 арк.

12. Концевой П. А. Репарации в восстановлении и дальнейшем развитии промышленности и сельского хозяйства Белорусской ССР (1945 - начало 1950-х гг.): монография. Минск: БИП, 2019. 191 с.

13. Ліньов АА. Репатріація з окупаційних зон союзників антигітлерівської коаліції мешканців Південно-Західного регіону УРСР в 1945-1953 роках. Наукові праці: Науковометодичний журнал. 2006.

14. Мелешко Н. Перевірочно-фільтраційні пункти радянських органів внутрішніх справ на території України в період масової репатріації переміщених осіб (1944-1945 рр.). Наукові записки з української історії. 2012. Вип. 32. С. 156-163.

15. Моторна І.В. Питання репатріації румунів у Трансністрію: до постановки проблеми. Записки історичного факультету. 2011.

16. Потильчак О., Мелешко Н. Відділи у справах репатріації виконкомів обласних рад Української РСР (1945-1953 рр.): організація, функції, діяльність. Київ, 2013.

17. Пронь Т. Громадська думка польського населення Західної України щодо кордонів і переселення в полі зору радянських органів держбезпеки (1944-1946 рр.). З архівів ВУЧК. 2012. №1 (38). С. 135-162.

18. Пронь Т. Українсько-польський трансфер населення 1944-1946 рр. у контексті актуалітету людської цивілізації ХХІ століття. Наукові праці: Науково-методичний журнал. Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. Т. 104. Вип. 91. Історія. С. 132-136

19. Сергійчук В. Протидія поляків депортаціям з України (1944-1946 рр.). Депортації українців та поляків: кінець 1939-початок 50-х років (до 50-річчя операції «Вісла»). Упор. Ю. Сливка. Львів, 1998. С. 29-32.

20. Спеціальний архів Литви. Special Archives of Lithuania (SAL). Ф. К-8. 9408. оп.1. спр.1.

21. Спеціальний архів Литви. Special Archives of Lithuania (SAL). Ф. К-8. 9408. о.1. спр. 20.

22. Стрільчук Л. Українські політичні біженці та переміщені особи після Другої світової війни. Чернівці, 1999.

23. Ткачов С. Польсько-український трансфер населення 1944-1946 рр. Тернопіль, 1997. 206 с.

24. Удот О. Фільтраційні табори для радянських репатріантів після Другої світової війни. Історико-політичні проблеми сучасного світу. 2015.

25. Харкевич Н. Українсько-польські переселенські акції 1944-1946 рр. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2017. Спецвипуск. С. 462-469.

26. Холодницький В. Репатріація радянських громадян в 1944-1953 рр. (на прикладі Чернівецької області Української РСР). Історична панорама. Спеціальність: Історія. 2016. Вип. 22-23. С. 132-158.

27. Худіш П.М. Репатріація з Чехословаччини до Закарпаття (1945-1948 рр.): хід, сутність та наслідки. Вісник. 2015.

28. Циганенко Л.Ф. Добровільне переселення чи вигнання: до питання про виселення німців з Бессарабії (жовтень-листопад 1940 р.). Науковий вісник ІДГУ. Серія Історія. № 59. 2022. С. 196-207.

References

1. Danilenko V. (2005). Deportatsn polyakw ta ukra'inls^ 1944-1946 rr.: peredumovi, pereHg, nasHdki. Mizhnarodm zv'yazki Ukra'ini: naukovі poshuki і znakHdki. Vip. 14. K. Р. 43-61. [in Ukrainian].

2. Drozd R. (1996). Pereselennya ukraїntsіv z Polshch do Ukramsko:i RSR v 1944-1946 rr. Ukramskii almanakh. Р. 190-198. [in Ukrainian].

3. Drozd R. (2002). Yakii kharakter malo pereselennya ukraїntsіv v Radyansku Ukramu? Nashe slovo. №50. [in Ukrainian].

4. Kabachn R. (2009). Pereselennya ukraїntsіv іz Polshch do URSR v 1944-1946 rr. ochima іstorikіv-ukraїntsіv Polshch ta Ukrami. Ukramskii іstorichnii zHrnik. Vip. 12. Р. 426-436. [in Ukrainian].

5. Kharkevich N. (2017). Ukraїnsko-polskі pereselensk aktsri 1944-1946 rr. Vіsnik Lrivskogo umversitetu. Senya іstorichna. Spetsvipusk. Р. 462-469. [in Ukrainian].

6. Kholodnitskii V. (2016). Repatrіatsіya radyanskikh gromadyan v 1944-1953 rr. (na prikladі Chernіvetskoї oblasti Ukramsko:i RSR). Istorichnapanorama. Spetsіalnіst: Istoriya. Vip. 22-23. P. 132-158. [in Ukrainian].

7. Khudіsh P.(2015). Repatrіatsіya z Chekhoslovachchini do Zakarpattya (1945-1948 rr.): kind, sutmst ta nasHdki. Vіsnik [in Ukrainian].

8. Komunalna ustanova «Izma:ilskii arkHv» (daU KUIA). F. R-1679. Op. 1. Spr. 9. 17 ark.

9. KUIA. F. 882. Op.1, Spr. 14. 95 ark.

10. KUIA. F. R-1679. Op. 1. Spr. 108. 16 ark.

11. Kontsevoi P. (2019). Reparatsii v vosstanovlenii i dalneishem razvitii promishlennosti i selskogo khozyaistva Belorusskoi SSR (1945 - nachalo 1950-kh gg.): monografiya. Minsk: BIP. 191 р. [in Russian].

12. Lmov A. (2006). Repatrіatsіya z okupatsrinikh zon soyuznikw antigіtlerіvskoї koal^sT:! meshkantsN Pіvdenno-Zakhіdnogo regrnnu URSR v 1945-1953 rokakh. Naukovі pratsk Naukovo-metodichnii zhurnal. [in Ukrainian].

13. Meleshko N. (2012). Perevіrochno-fіltratsіinі punkti radyanskikh orgamv vnutrishmkh sprav na teritorn Ukrami v period masovot repatriatsn peremіshchenikh osto (1944-1945 rr.). Naukovі zapiski z ukrainskoiіstorії. Vip. 32. Р. 156-163. [in Ukrainian].

14. Motorna I.V. (2011). Pitannya repatriatsn rumumv u Transmstriyu: do postanovki problemi. Zapiski іstorichnogofakultetu. [in Ukrainian].

15. Potilchak O. (2013). Meleshko N. Viddili u spravakh repatriatsn vikonkomiv oblasnikh rad Ukramsko'iRSR (1945-1953 rr.): organizatsiya, funktsVi, do'Cmst Kifv. [in Ukrainian].

16. Pron T. (2012). Gromadska dumka polskogo naselennya Za^dno^.' Ukrami shchodo kordomv і pereselennya v poH zoru radyanskikh orgamv derzhbezpeki (1944-1946 rr.). Z arkhrriv VUChK. №1 (38). Р. 135-162. [in Ukrainian].

17. Pron T. (2009). Ukra'insko-polskii transfer naselennya 1944-1946 rr. u konteksti aktualitetu lyudskoi tsivilizatsii ХХІ stolittya. Naukovi pratsi: Naukovo-metodichnii zhurnal. Mikola'iv: Vidvo ChDUim. PetraMogili. T. 104. Vip. 91. Istoriya. Р. 132-136. [in Ukrainian].

18. Sergiichuk V. (1998). Protidiya polyakiv deportatsiyam z Ukrami (1944-1946 rr.). Deportatsii ukraintsiv ta polyakiv: kinets 1939-pochatok 50-kh rokiv (do 50-richchya operatsii «Visla»). Lviv. Р. 29-32. [in Ukrainian].

19. Spetsialnii arkhiv Litvi [Special Archives of Lithuania (SAL)]. Fond K-8. 9408. opis 1. sprava 1.

20. Spetsialnii arkhiv Litvi [Special Archives of Lithuania (SAL)]. Fond K-8. 9408. opis 1. sprava 20.

21. Strilchuk L. (1999). Ukra'inski politichni bizhentsi ta peremishcheni osobi pislya Drugo'i svitovo'iviini. Chernivtsi.

22. Tkachov S. (1997). Polsko-ukrainskii transfer naselennya 1944-1946 rr. Ternopil. [in Ukrainian].

23. Tsyganenko L.(2022). Dobrovilne pereselennya chi vignannya: do pitannya pro viselennya nimtsiv z Bessarabii (zhovten-listopad 1940 r.). Naukovii visnik IDGU. Seriya Istoriya. № 59. P. 196-207. [in Ukrainian].

24. Udot O. (2015). Filtratsiini tabori dlya radyanskikh repatriantiv pislya Drugoi svitovoi viini. Istoriko-politichni problemi suchasnogo svitu. [in Ukrainian].

25. Vengzhin D. (2020). «Zhivi reparatsii». Mobilizatsiya, areshti ta internuvannya meshkantsiv Pivdennoi ta Tsentralnoi Cvropi ta ikh deportatsiya do SRSR u 1944-1945 rr.: spetsifika, yekonomichnii sens, superechnosti. SvitKlio. Clio World. № 1. P. 44-60. [in Ukrainian].

26. Zemskov V. (1990). K voprosu o repatriatsii sovetskikh grazhdan 1944-1951 godi. Istoriya SSSR. № 4. P. 26-41. [in Russian].

Размещено на Allbest.ru