Організація евакуації населення з Одеси в 1941 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівська національна академія мистецтв, м. Львів

Організація евакуації населення з Одеси в 1941 р.

Нікітенко Костянтин Вікторович

доктор історичних наук, доцент

декан факультету історії та теорії мистецтва

Анотація

евакуація населення радянський пропаганда

У статті на основі широкого залучення архівних джерел досліджено особливості проведення евакуації населення з Одеси в 1941 р. Доведено, що організація евакуації відбувалася з суттєвими ускладненнями. Неузгодженість в діях військового і партійно-господарського керівництва призводила до великих втрат серед мирного населення, а іноді взагалі унеможливлювала ефективну роботу. Радянська пропаганда в повоєнний період наполегливо творила міф про те, що комуністи під час оборони Одеси «знаходилися на самих складних та відповідальних ділянках... укріплювали моральний дух співгромадян і надихали їх віру в перемогу». Втім матеріали архівних справ кардинально спростовують пропагандистські штампи. Так, в Одесі, де містилося майже 500 підприємств союзного і республіканського значення, евакуацію на значній їх частині довелося проводити рядовим працівникам, полишеним напризволяще. Керівники заводів (показово - всі члени Комуністичної партії з величезним партстажем) тікали в тил, зникали в невідомому напрямку, а іноді навіть вкравши чималі державні кошти. Окремо слід виділити визначальну особливість радянської евакуації: найважливішим пріоритетом її став не порятунок людей, а вивезення промислового обладнання, техніки, сировини, тварин тощо. В дослідженні наголошено, що важлива й корисна, в умовах війни, боротьба з панікою та ворожою пропагандою у сталінському тоталітарному суспільстві неминуче набула спотворених форм, масово збільшила кількість безневинно репресованих громадян. Військові трибунали, не розбираючись в суті справ (не вистачало часу, не було бажання), тисячами ухвалювали безжальні вироки. Досить часто єдиною підставою для яких ставало усне повідомлення на щось ображеного сусіда або злопам'ятного заздрісника - колеги по роботі.

Ключові слова: евакуація, пріоритети, паніка, «випалена земля», репресії.

Nikitenko Kostiantyn Viktorovich Doctor of Historical sciences, docent, Lviv National Academy of Arts, Lviv

Organization of the evacuation of the population from Odesa in 1941

Abstract

Based on extensive use of archival sources, the article examines the peculiarities of the evacuation of the population from Odesa in 1941. It is proved that the organization of the evacuation was complicated. The inconsistency in the actions of the military and the party-economic leadership led to significant losses among the civilian population and sometimes made it impossible to work effectively at all. During the postwar period, Soviet propaganda persistently created the myth that the communists during the defense of Odesa "were in the most difficult and responsible areas... strengthening the morale of their fellow citizens and inspiring their faith in victory." However, the materials of the archival files radically refute the propaganda cliches. For example, in Odesa, which housed nearly 500 enterprises of union and republican significance, the evacuation of a large part of them had to be carried out by ordinary workers who were left to fend for themselves. The heads of the factories (indicatively, all members of the Communist Party with huge party experience) fled to the rear and disappeared in an unknown direction, sometimes even stealing considerable state funds. The study analyzes many examples of such defections. The defining feature of the Soviet evacuation should be highlighted separately: its most important priority was not to save people but to export industrial equipment, machinery, raw materials, animals, etc. The study emphasizes that the fight against panic and enemy propaganda in Stalin's totalitarian society, which was important and useful in times of war, inevitably took on distorted forms, massively increased the number of innocent citizens repressed. Military tribunals, without understanding the merits of the cases (lack of time, lack of desire), accepteded ruthless judgments by the thousands. Quite often, the only reason for them was a verbal complaint from an offended neighbor or a vindictive envious colleague.

Keywords: evacuation, priorities, panic, «scorched earth», repression.

Постановка проблеми

З початком збройної агресії важливо вчасно здійснити весь комплекс евакуаційних заходів. Безумовно, необхідно насамперед подбати про евакуацію населення, а також і вивезти в тил промислові об'єкти, навчальні та культурні заклади тощо. Це дозволяє зберегти не лише людські життя, але й економічні потужності. Крім того, евакуація може стати важливим елементом оборонної стратегії - ворог буде позбавлений ресурсної бази та не зможе використати її на свою користь. Напад путінської Росії розпочав у світовій історії нову сторінку, засвідчивши, що питання зміцнення обороноздатності країни ніколи не втрачають гострої актуальності. Україна знов (як і понад 80 років тому) змушена здійснювати евакуаційні заходи. Мільйони людей втратили все й перетворилися на вимушених біженців - переселенців. У країні знов з'явилися загарбники та тимчасово окуповані території, а отже і питання порятунку людей та проведення евакуації набувають не лише теоретичної, але й практичної цінності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Історіографічний аналіз праць, які присвячені різним аспектам подій 1941-1945 рр., свідчить про те, що порушена в статті проблематика має значну науково-теоретичну актуальність. Це дослідження українських істориків: В. В'ятровича [1], В. Гриневича [2], М. Коваля [3], В. Косика [4, 5], В. Кучера та О. Потильчака [6], Ф. Левітаса [7], O. Литовченко та Т. Литовченка [8], В. Литвина [9], К. Нікітенка [10, 11], І. Патриляка та М. Боровика [12], праці під загальною редакцією Я. Примаченка [13], С. Цвілюка [14], а також і закордонних дослідників: Е. Бівора [15], М. Гейстінґса [16], Л. Різа [17] та ін. Втім, тема організації евакуації з України є досить вузькоспеціалізованою. Хоча вона фрагментарно і згадується в багатьох авторів, але, на нашу думку, містить значний потенціал для вивчення.

Отже, на підставі широкого залучення архівних документів, автор з'ясовує малодосліджені проблеми теми.

Мета статті

Автор ставить за мету дослідити особливості проведення евакуації населення в Одесі в 1941 р.

Виклад oснoвнoгo матеріалу

Зауважимо, що з евакуацією як населення, так і промислових об'єктів радянське керівництво не квапилося. Надто вже болісною стала відмова від доктрини війни на чужій території. 24 червня 1941 р. ЦК ВКП(б) та РНК СРСР затвердили постанову про створення Ради з евакуації. 26 червня в УРСР було створено комісію з евакуації. 27 червня з'явилася нарешті постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про порядок вивезення і розміщення людських контингентів та цінного майна». Мобілізаційний план на третій квартал 1941 р. ухвалили тільки 30 червня. 7 серпня Рада з евакуації ухвалила рішення про вивезення промислових підприємств Правобережної України. На той момент СРСР уже втратив територію значно більшу, ніж Велика Британія, і евакуювати щось із захоплених теренів, навіть за наявності найкращого плану, було неможливо.

Згідно з прийнятими постановами, першочерговому вивезенню в тилові райони підлягали підприємства з виробництва продукції стратегічного призначення, сировини, техніки, верстатів, продуктів харчування, а також худоба тощо. Серед цивільного населення пріоритет віддавався партійній номенклатурі та чоловікам призовного віку. Однак евакуація здійснювалася з великими ускладненнями. Стислі терміни, швидкий наступ німецької армії, а також практично повне панування ворожої авіації в повітрі - все це призводило до великих втрат. Деякі промислові об'єкти взагалі дісталися німцям неушкодженими, - на них не розпочали навіть демонтажу обладнання. Не кажучи вже про те, що пріоритетне значення надавалося військовим вантажам - перевезенню бійців, техніки, боєприпасів (що є цілком логічним в умовах бойових дій). Часто для вивезення як обладнання промислових об'єктів, так і їхніх працівників не залишалося вже ні вагонів, ні вантажівок, ні пального, ні персоналу.

Загалом оборона Одеси тривала 73 дні: з 5 серпня по 16 жовтня 1941 р. Зауважимо, що в перші місяці війни питання евакуації не були серед пріоритетних. Місто планували втримати за будь-яку ціну. Ставка Верховного Командування 5 серпня віддала наказ: «Одесу не здавати і обороняти до останньої можливості» [18, С. 113]. У місто активно завозили підкріплення: людей та зброю. Приміром, 30 серпня в місто привезли поповнення - 5 тис. бійців, а також і військові вантажі [19, С. 117-118].

Голова одеського міськвиконкому згадував: «Розпочали ми евакуацію після 22 липня, тобто після першого масованого нальоту ворожої авіації на місто Одеса. Населення евакуювалося і пішки, і машинами, і залізницями, і пароплавами. Офіційно евакуацію було оголошено 8 липня. Спочатку населення не бажало евакуюватись, і евакуація відбувалася надзвичайно погано» [20, Арк. 1]. Згідно з архівними даними за 14 липня 1941 р. з міста евакуювали лише 227 людей, 17 липня - 222 людини тощо [21, Арк. 4-5].

Неузгодженість в діях військового і партійно-господарського керівництва також значно ускладнювала, а іноді й унеможливлювала ефективну роботу. Так, було ухвалене рішення, що евакуація відбуватиметься переважно морським шляхом. Але військові вже замінували акваторію порту, що повністю паралізувало його роботу. Пізніше проходи відкрили, однак усі сили кинули на організацію оборони міста, тож транспортні кораблі вирушали в рейс практично без будь-якого захисту, що призводило до великих втрат. Так, начальник управління Черноморсько-азовського пароплавства Мезенцев звітував у штаб Новоросійської військово-морської бази капітану Григор'єву: «Охорону трьох суден одним катером вважаю абсолютно недостатньою (пароплавів «Одесский горсовет», «Ахиллеон» та «Азов»)» та прохав посилити охорону, чого, втім, забезпечити так і не змогли [22, Арк. 98]. У підсумку пароплавство втратило близько 35% транспортного флоту лише від атак ворожої авіації [22, Арк. 87].

Згідно з офіційною звітністю морським шляхом з Одеси евакували у липні - 46000, у серпні - 58000, у вересні - 67000, у жовтні - 18000 мешканців. Сюди не входять неповнолітні члени сімей, а також військовослужбовці [23, Арк. 26]. Втім зауважимо, що це статистика тих, хто залишив Одесу, відправляючись в евакуацію на різноманітних кораблях. Як зазначив дослідник О. Бабіч: «коли людина сідала на пароплав, вона вже була записана як «евакуйована» [24, С. 102]. Кількість же тих, хто дістався кінцевих пунктів евакуації, була значно меншою: німці знищували транспортні каравани, люди гинули.

Зокрема, влітку 1941 р. німці потопили пароплави «Новороссийск» і «Каменец-Подольский», теплохід «Аджаристан», восени - пароплави «Чичерин», «Ураллес», «Большевик» тощо. Найбільшою трагедією стала загибель пароплава «Ленин». Згідно з архівними даними, загинуло приблизно дві тисячі пасажирів, однак точну кількість загиблих встановити неможливо [22, Арк. 17]. Пароплав був переповнений, чимало людей узяли на борт без обліку, тож справжня кількість жертв, на нашу думку, має бути значно більшою. У сучасній українській історіографії прийнято вважати, що загинуло близько 5 тис. людей [24, С. 102].

У цей важкий час керівництво Чорноморського пароплавства керувало діями своїх підлеглих з Ростова на Дону, куди воно вже перебралося подалі від війни. Організовували вивезення в тил по телефону. Як наслідок: великі втрати - і людські, і матеріальні. Багато кораблів довелося затопити в морі, щоб не дісталися ворогу. Під час відступу Червоної армії було підірвано пароплави: «Войков», «Плеханов», «Псков», буксирні катери «Ульянов» і «Форос» та інші [22, Арк. 17-19].

Зауважимо, що в Одесі, де містилося 92 підприємства союзного і близько 350 заводів та фабрик республіканського значення [19, С. 104], евакуацію на значній їх частині довелося проводити рядовим працівникам, полишеним напризволяще. Керівники заводів (показово - всі члени Комуністичної партії з величезним партстажем) ганебно тікали в тил, зникали в невідомому напрямку, разом зі своїм майном і родинами, а іноді навіть захопивши з собою чималі державні кошти.

Приміром, Л. Пєтліцин (партійний стаж із 1918 р.) директор Одеського лікеро-горілчаного заводу, а також секретар парторганізації того ж заводу Ш. Штівелтман питаннями евакуації не переймалися, а натомість, пограбувавши касу, втекли з міста [25, арк. 94].

Випадок доволі типовий. Лише за період із 13 серпня по 12 вересня 1941 р. з міста втекли в невідомому напрямку, абсолютно не переймаючись питаннями ані евакуації, ані оборони міста: Б. Розенквіт - директор заводу ім. М. Калініна, Ш. Гендельман - директор шкіряного заводу, Г. Лейзерович - директор заводу ім. 10-річчя Жовтня, Я. Крохмальніков - директор взуттєвої фабрики, М. Вайскран - директор шапкової фабрики, П. Панкова - директор головпоштамту, М. Ватіс - директор водоканалтресту, Г. Зігман - директор джутової фабрики, Іцкович - директор пивзаводу, Гвінтер - директор соєвого заводу та багато інших. У списку, переданому Одеським обкомом КП(б)у до Одеської облпрокуратури «для розшуку і передання суду ревтрибуналу», лише за вказаний місяць значилося 166 прізвищ відповідальних працівників). Та й із самою прокуратурою не все було гаразд, коли навіть П. Коробейнікову - прокурора Ільїчівського району - довелося роками розшукувати по всьому СРСР. Мабуть, найганебнішим вчинком, який міг призвести не лише до втрати вчасно не евакуйованого майна, а до страшної трагедії, стала втеча директора Одеського дитячого будинку С. Шилкондера. Всі вихованці закладу були їм покинуті напризволяще [25, Арк. 1-10]. Автомобілі, надані для евакуації, везли в глибокий тил родини чиновників.

Наголосимо: всі вищеназвані боягузи, дезертири і зрадники були членами Комуністичної партії з чималим стажем. Зрозуміло, що шукати як в їхній довоєнній партійній кар'єрі, так і в обставинах зради якесь ідеологічне підґрунтя марно. Вони - яскраві продукти сталінської моделі суспільства - культу посередності. Безпринципність, уміння легко зрадити друга, брата, дружину стали запорукою виживання. Система виховувала функціонерів, які, як хамелеони, були навчені задля виживання легко змінювати переконання. Жадоба наживи та безмірне боягузтво - ось що рухало цими людьми.

Радянська пропаганда в повоєнний період наполегливо творила міф про те, що комуністи під час оборони Одеси «знаходилися на самих складних та відповідальних ділянках. Своєю самовідданою працею, особистим подвигом вони надихали багатьох безпартійних на трудові подвиги, укріплювали моральний дух співгромадян і надихали їх віру в перемогу» [19, С. 109]. Втім матеріали архівних справ кардинально спростовують пропагандистські штампи.

Приміром, під час оборони Одеси наприкінці серпня 1941 р. фортифікаційний батальйон особливого призначення раптом утратив своїх командирів. Начальник штабу батальйону І. Файнман, комісар Д. Шиндер, а також завідувач їдальнею З. Гольдринг, кинувши і свою зброю, і своїх бійців напризволяще, вчинили дезертирство. У цивільному одязі їм вдалося пробратися на пароплав, що вирушав в евакуацію. Втім, група самотніх чоловіків призовного віку, без жінок, дітей та речей, привернула увагу матросів: зрадників виявили. Всі троє були членами Комуністичної партії [25, Арк. 95].

Тікали в тил найвідданіші, провірені-перепровірені партійні кадри. Їх не зачепили репресії кінця 1930-х рр., навпаки це вони на численних зборах, мітингах і нарадах таврували «шкідників» і «ворогів», а з початком бойових дій - «трусів» і «дезертирів». Зокрема, М. Безпрозваний - лектор обкому КП(б)У - об'їздив майже всю Україну, вчив пильності в боротьбі з «ворогами», славив досягнення сталінської індустріалізації, згодом закликав битися на фронтах «до останньої краплі крові», 12 серпня 1941 р. отримав повістку до лав Червоної армії. Приховувати її не став, показав на роботі, звільнився, отримав у бухгалтерії грошовий розрахунок. Ось тільки ані у військкоматі, ані на фронті його ніхто ніколи так і не побачив. Розшук лектора-комуніста розтягнувся на довгі роки [25, Арк. 66].

Іноді, окрім дезертирства, втікачі-комуністи здійснювали ще цілу низку кримінальних злочинів. Приміром, у вересні 1941 р. С. Бондаревський, інспектор по кадрах і секретар парторганізації, І. Сагаков, інспектор бойової і політичної підготовки, І. Клименко, інспектор спецзв'язку, В. Землякевич, начальник обласного відділення спецзв'язку і Л. Строговщиков - працівник спецзв'язку, пограбували касу, вкрали значну суму державних коштів, а також печатку організації, після чого втекли з Одеси в невідомому напрямку [25, Арк. 82].

Факти ганебної поведінки комуністів мали місце в усіх регіонах СРСР, але безпрецедентних масштабів набуло те, що вони коїли в Одесі. Приховати це вже було неможливо. Навіть Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: «Про поведінку певного елементу в Одесі. Чи захищали вони Одесу? Ні, повтікали, як руді миші з корабля. Покидали партбілети, повтікали в Азію. Один оратор «пафосник» був мобілізований. По дорозі на позицію, за містом вже, він попросився вийти з строю перев'язати обмотки. Дозволили. Перев'язував, поки не стемніло, а потім у кукурудзу та й переночував там, боячись навіть побігти назад... ранком виліз з кукурудзи і зразу ж напоровся на роту румун. Кинув зброю, підняв руки догори: - Господа! Я здаюсь, я не комуніст, я ненавиджу Радянську владу, помилуйте. - Проте румуни йому нічого не відповіли. Вони не знали мови, крім того, вони були. полонені. - Ти що робиш, гадюко? - крикнули конвоїри-бійці, яких з переляку «патетик-пафосник» не помітив. Так і повели вони його попереду румунів до Одеси, а потім розстріляли.» [26, С. 195].

Зауважимо, що каральні органи в Одесі на початку війни працювали дуже завзято. Корисна й необхідна в умовах війни боротьба з панікою та ворожою пропагандою у сталінському тоталітарному суспільстві неминуче набула спотворених форм. Насамперед дозволила розгорнути чергову кампанію «полювання на відьом», стала приводом зведення особистих рахунків. Країна отримала чергову хвилю доносів, таємних повідомлень, анонімок. Військові трибунали, не розбираючись в сутності справ, тисячами виносили безжальні вироки. Досить часто єдиною підставою для яких ставало усне повідомлення на щось ображеного сусіда або злопам'ятного заздрісника - колеги по роботі.

Так, службовець Л. Задорожний, як і переважна більшість громадян країни, глибоко переживав події війни, яка швидко наближалася до Одеси. Наприкінці липня 1941 р. він був прикро вражений, що так і не сталося жодної з тих подій, які роками наполегливо обіцяла радянська пропаганда у випадку війни: ані світової революції, ані масового повстання німецького пролетаріату. Та й сама війна виявилася чомусь не швидкою переможною на ворожій території, а навпаки Червона армія несла чималі втрати, ворогу були здані величезні території, німецька авіація панувала в повітрі, регулярно бомбардувала Одесу та знищували каравани, які йшли в евакуацію.

Л. Задорожний ламав собі голову над питанням: «Як могло таке статися?». Зауважимо, що він жодним чином не дозволив собі поставити під сумнів основні положення радянської пропаганди. Натомість спробував пояснити для себе поразки початкового періоду війни силою німецької армії, можливо, кращою дисципліною, наявністю у ворогів якоїсь таємної, надсучасної зброї, якою не володіла Червона армія. Деякі свої думки він виклав на чернетках, які залишив у письмовому столі в своєму робочому кабінеті. Однак один із колег після роботи затримався в конторі й обшукав столи співробітників. Знайшов чернетки й передав у НВКС. Л. Задорожного заарештували, а ті папірці, на яких, згідно вироку трибуналу, він «перебільшив військову міць Німеччини», стараннями надзвичайно швидкого «слідства», отримали гучну й страшну назву «листівки».

Зауважимо, що голова трибуналу військовий юрист Писарєв, а також його члени - лейтенант Ткаченко та юрист Коваленко урахували серйозні «пом'якшувальні обставини»: «листівки» так ніколи й не були ані дописані, ані комусь показані, ані якимось іншим чином розповсюджені, а сам Л. Задорожний мав до свого «злочину» бездоганну пролетарську біографію. Саме тому трибунал проявив «гуманізм», згідно 2-ї частини 54-ї статті КК УРСР вирок був «лише» 10 років таборів та 5 позбавлення у правах із конфіскацією майна [25, Арк. 86].

Показовим також став і випадок із В. Грешенюком, який після спільного розпивання спиртних напоїв у дворі будинку №25 по вулиці Челюскінців м. Одеси, з п'яною відвертістю спробував викласти «друзям»-сусідам своє бачення поразок на фронті та ускладнень з евакуацією. Вже наступного ранку пильні сусіди цілою групою розповідали в найближчому відділенні НКВС про «злочин» Грешенюка: «зводив наклепи на командирів Червоної армії». Проте й в цьому випадку суд не був надто суворим, замість розстрілу Грешенюк отримав «лише» 10 років таборів і три роки ураження в правах [25, Арк. 92].

30 вересня 1941 р. Москва наказала припинити оборону Одеси та евакуюватися до Криму. В ніч на 1 жовтня військова рада Одеського оборонного району розпочала розробку плану евакуації і створила комісію для технічного керівництва цією операцією. Початковий план був розрахований на 25 діб, але німецький наступ виніс свої корективи, тому останній караван з Одеси вийшов в евакуацію 16 жовтня 1941 р. Радянська історіографія з гордістю наголошувала, що за ці 16 діб вдалося евакуювати «всі війська» - 86 тис. бійців та офіцерів, 19 танків і бронемашин, близько 500 гармат, 163 трактори, 1 тис. автівок, 3,5 тис. коней, 25 т. різних вантажів [19, С. 123]. Однак лише 18 тис. цивільного населення - насамперед чиновників та партійного активу [24, C. 102]. Так були визначені найважливіші пріоритети евакуації 1941 р. - коні важливіші ніж люди.

Сувора радянська дійсність разюче відрізнялася від пропагандистської казки. Зауважимо, що навіть з колективів підприємств, які офіційно перевезли на схід, удалося евакуювати не більш ніж 30-40% працівників. Поняття «працівників» у цьому контексті доволі умовне, насамперед у тил виїжджали представники адміністрації, партійний актив, чиновники-функціонери, агітатори-пропагандисти тощо.

Евакуація проходила в умовах тактики «випаленої землі». Й. Сталін під час свого виступу-звернення до народу 3 липня 1941 р. закликав не залишати ворогу жодного паровоза, жодного вагона, не залишати противнику ні кілограма хліба, ні літра палива. Все цінне майно, яке не можна буде вивезти, необхідно знищити. Подробиці були роз'яснені директивою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) [4, С. 56]. Важливим є той факт, що завдання стежити, щоб нічого корисного не залишилося на території, яку захоплює ворог, було покладено на НКВС. Це призводило до нових численних жертв. Склади знищували, товари підривали або спалювали. Навіть худобу гнали в евакуацію через засіяні поля, щоб знищити врожай. Майбутнє людей під німцями бачилося максимально непевним і небезпечним.

О. Гольдфанбейн, директор центрального універмагу Одеси, який ніколи раніше не мав конфліктів із законом, напередодні захоплення міста німцями, коли шансів на вивезення майна вже не залишалося, замість того, щоб знищити товари на складах, - спробував їх безкоштовно роздати невеличкими партіями працівникам універмагу, покупцям і випадковим перехожим. Хтось доніс в органи НКВС, і Гольдфанбейна заарештували. Показово: в архівній справі немає жодної згадки, що директор універмагу хоч щось з товарів узяв особисто для себе - усе роздав людям, яких кидали напризволяще, на поталу окупантам. Слідство, як і засідання трибуналу військ НКВС по Одеській області в цій справі, було надзвичайно коротке: згідно із законом від 7 серпня 1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», О. Гольдфанбена засудили до вищої міри покарання - розстрілу. Остаточний вирок усе ж таки пом'якшили і замінили на 10 років ув'язнення [27, С. 151].

Отже, коні (а також техніка, пальне, сировина та напівфабрикати тощо) були значно важливіші, ніж люди. Якщо йшлося про евакуацію заводу, то й вивозити в тил належало насамперед майно заводу: верстати, обладнання, продукцію тощо. Порятунок людей натомість не був серед пріоритетів. Безперечно, непогано було б евакуювати кваліфіковану робітничу силу, але насамперед «коней».

Л. Горбіс - директор Іллічівського райхарчоторгу спробував зламати цю схему й спочатку відправив в евакуацію з Одеси до Херсона вантажівки з сім'ями працівників своєї організації, але був заарештований. У тил поїхали тільки жінки та діти, всі працівники і сам Горбіс залишилися в Одесі. Директор намагався врятувати людей. Втім порятунок жінок і дітей дорого коштував Л. Горбісу, згідно з вироком трибуналу він дістав п'ять років ув'язнення [25, Арк. 87].

Висновки

Таким чином, можна стверджувати, що організація евакуації відбувалася з суттєвими ускладненнями. Значна кількість партійних функціонерів, яка мала б безпосередньо відповідати за здійснення евакуаційних заходів, втекла в тил, повністю ці заходи проігнорувавши. Окремо слід виділити визначальну особливість радянської евакуації: найважливішим пріоритетом її став не порятунок людей, а вивезення промислового обладнання, техніки, сировини, сільськогосподарської продукції тощо. Доля ж населення, яке кидали на поталу окупантів, залишалася непевною та загрозливою. Трагедії поглиблювала застосована тактика «випаленої землі»: товари та продукти знищували. Боротьба з панікою та ворожою пропагандою в сталінському тоталітарному суспільстві набула спотворених форм, масово збільшила кількість безневинно репресованих громадян, прямо зіграла на руку ворогу, радикально збільшила кількість антирадянських настроїв у суспільстві.

Література

1. В^,ятрoвич В. Війна і міф. Невідома Друга світова. Харків: Клуб Сімейнoгo Дoзвілля, 2016. 272 с.

2. Гриневич В. Неприборкане різноголосся: Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні, 1939 - червень 1941 рр. К.; Д.: Ліра, 2012. 505 с.

3. Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.). К.: Вид. дім «Альтернативи», 1999. 336 с.

4. Косик В.М. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1941-1942). Т. 2 / Упорядкування В. Косика. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України; Львівський державний університет ім. І. Франка, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, 1998. 84 с.

5. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж-Нью-Йорк-Львів: НТШ, 1993. 658 с.

6. Кучер В.І., Потильчак О.В. Україна 1941-1944: трагедія народу за фасадом Священної війни: Монографія. К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2011. 357 с.

7. Левітас Ф.Л. Друга світова війна: український вимір. Київ: Наш час, 2012. 272 с.

8. Литвин В.М. Україна у Другій світовій війні (1939-1945). К.: Вид. дім «Лі- Терра», 2004. 464 с.

9. Литовченко O., Литовченко Т. Книга Спустошення. 1939-1945. Від війни дo війни. Харків: Фoліo, 2018. 219 с.

10. Нікітенко К. 1941 - злочин і покарання: причини поразок Червоної армії. Історичне розслідування. Львів: Triada plius, 2014. 248 c.

11. Нікітенко К. Пішаки Сталіна: міфoлoгеми радянської прoпаганди і правда історії. Львів: Левада, 2017. 604 с.

12. Патриляк І.К., Боровик М.А. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду. К., Ніжин: Вид. ПП Лисенко М., 2010. 590 с.

13. Від Рейхстагу дo Івoдзіми. У полум'ї війни: Україна та українці у Другій світовій / В. В'ятрович та ін.; під заг. ред. Я. Примаченко. Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2017. 352 с.

14. Цвілюк C.A. Україна між Сталіним і Гітлером. Тоталітарні системи в українській історії у контексті Другої світової війни. 1939-1945. Одеса: Астропринт, 2012. 615 с.

15. Б^р Е. Друга світова війна. К: КМ-Букс, 2022. 824 с.

16. Гейстінґс М. «І рoзверзлoся to^o... Світ у війні 1939-1945». Харків: Клуб Сімейшго Дoзвілля, 2019. 752 с.

17. Різ Л. Друга світова війна за зачиненими дверима. Сталін, нацисти і Захід. К.: Темпoра, 2010. 444 с.

18. История Великой Отечественной войны Советского Союза. 1941-1945. Т. 2. М.: Воениздат, 1961. 681 с.

19. Одесский Краснознаменный / Буяхчев А.И., Лопаткин Н.И., Волков Н.С. и др.; редкол.: Елагин А.С. и др. 2-е изд., испр. и доп. Кишенев: Картя Молдовеняскэ, 1985. 344 с.

20. Державний архів Одеської області (далі ДАОО). Ф. 92. Оп. 2. Спр. 115.

21. ДАОО. Ф. П-9. Оп. 3. Спр. 347. 118 арк.

22. ДАОО. Ф. Р-1965. Оп. 4. Спр. 117. 186 арк.

23. ДАОО. Ф. 92. Оп. 2. Спр. 68. 204 арк.

24. Бабіч О. Зміни у чисельності населення Одеси у період окупації 1941-1944 рр. Науковий вісник Чернівецького університету. Історія. 2021. № 1 (53). С. 99-109.

25. ДАОО. Ф. П-9. Оп. 3. Спр. 348. 110 арк.

26. Довженко О.П. Україна в огні: Кіноповість, щоденник / Упоряд. і автор передм. О.М. Підсуха. К.: Радянський письменник, 1990. 416 с.

27. Нікітенко К.В. До питання про організацію евакуації з території Української Радянської Соціалістичної Республіки у 1941 році. Літопис Волині. 2023. Вип. 28. С. 147-153.

References

1. Viatrovych, V. (2016). Viina i mif. Nevidoma Druha svitova. [War and the myth of the unknown Second world war]. Kharkiv: Klub simeinoho dozvillia, 272 s. [in Ukrainian].

2. Hrynevych, V. (2012). Nepryborkane riznoholossia: Druha svitova viina i suspilno-politychni nastroi v Ukraini, 1939 - cherven 1941 rr. [Unbridled dissonance: The Second world war and socio-political identities in Ukraine, 1939 - june 1941]. K.; D.: Lira, 505 s. [in Ukrainian].

3. Koval, M.V. (1999). Ukraina v Druhii svitovii i Velykii Vitchyznianii viinakh (1939-1945 rr.). [Ukraine in the Second world war and the Great patriotic war (1939-1945)]. K.: Vyd. dim «Alternatyvy», 336 s. [in Ukrainian].

4. Kosyk, V.M. (1998). Ukraina v Druhii svitovii viini u dokumentakh. Zbirnyk nimetskykh arkhivnykh materialiv (1941-1942). [Ukraine in the Second world war in documents. Collection of german archival materials (1941-1942)] T. 2 / Uporiadkuvannia V. Kosyka. Lviv: Instytut ukrainoznavstva im. I. Krypiakevycha NAN Ukrainy; Lvivskyi derzhavnyi universytet im. I. Franka, Instytut ukrainskoi arkheohrafii ta dzhereloznavstva im. M. Hrushevskoho NAN Ukrainy, 84 s. [in Ukrainian].

5. Kosyk, V. (1993). Ukraina i Nimechchyna u Druhii svitovii viini. [Ukraine and Germany in the Second world war]. Paryzh-Niu-York-Lviv: NTSh, 658 s. [in Ukrainian].

6. Kucher, V.I., Potylchak, O.V. (2011). Ukraina 1941-1944: trahediia narodu za fasadom Sviashchennoi viiny. [Ukraine 1941-1944: The tragedy of the people behind the facade of the Holy War:]: Monohrafiia. K.: Vyd-vo NPU im. M.P. Drahomanova, 357 s. [in Ukrainian].

7. Levitas, F.L. (2012). Druha svitova viina: ukrainskyi vymir. [The Second world war: the Ukrainian dimension]. Kyiv: Nash chas, 272 s. [in Ukrainian].

8. Lytvyn, V.M. (2004). Ukraina u Druhii svitovii viini (1939-1945). [Ukraine in the Second world war (1939-1945)]. K.: Vyd. dim «Li-Terra», 464 s. [in Ukrainian].

9. Lytovchenko, O., Lytovchenko, T. (2018). Knyha Spustoshennia. 1939-1945. Vid viiny do viiny. [The book of devastation. 1939-1945. From war to war]. Kharkiv: Folio, 219 s. [in Ukrainian].

10. Nikitenko, K. 1941 - zlochyn i pokarannia: prychyny porazok Chervonoi armii. Istorychne rozsliduvannia. (2014). [1941: Crime and Punishment. Reasons behind the Defeat of the Red Army. Historical Investigation], Lviv: Triada plius, 248 s. [in Ukrainian].

11. Nikitenko, K. (2017). Pishaky Stalina: mifolohemy radianskoi propahandy i pravda istorii. [Pawns Stalin: Soviet propaganda myths and true stories]. Lviv: Levada, 604 s. [in Ukrainian].

12. Patryliak, I.K., Borovyk, M.A. (2010). Ukraina v roky Druhoi svitovoi viiny: sproba novoho kontseptualnoho pohliadu. [Ukraine in the years of the Second world war: an attempt at a new conceptual view]. K., Nizhyn: Vyd. PP Lysenko M., 590 s. [in Ukrainian].

13. Vid Reikhstahu do Ivodzimy. U polumi viiny: Ukraina ta ukraintsi u Druhii svitovii (2017). [From the Reichstag to Iwo Jima. In the flames of war: Ukraine and ukrainians in the Second world war] / V. Viatrovych ta in.; pid zah. red. Ya. Prymachenko. Kharkiv: Klub simeinoho dozvillia, 352 s. [in Ukrainian].

14. Tsviliuk, C.A. (2012). Ukraina mizh Stalinym i Hitlerom. Totalitarni systemy v ukrainskii istorii u konteksti Druhoi svitovoi viiny. 1939-1945. [Ukraine between Stalin and Hitler. Totalitarian systems in ukrainian history in the context of the Second world war]. Odesa: Astroprynt, 615 s. [in Ukrainian].

15. Bivor, E. (2022). Druha svitova viina. [The Second world war] K.: KM-Buks, 824 s. [in Ukrainian].

16. Heistings, M. (2019). «I rozverzlosia peklo... Svit u viini 1939-1945». [«And all hell broke loose... Peace at war»]. Kharkiv: Klub Simeinoho Dozvillia, 752 s. [in Ukrainian].

17. Riz, L. (2010). Druha svitova viina za zachynenymy dveryma. Stalin, natsysty i Zakhid. [Second world war behind closed doors. Stalin, nazis and the West]. K.: Tempora, 444 s. [in Ukrainian].

18. Ystoryia Velykoi Otechestvennoi voinu Sovetskoho Soiuza. 1941-1945. (1961). [History of the Great Petriotic war of the Soviet Union]. T. 2. M.: Voenyzdat, 681 s. [in Russian].

19. Odesskyi Krasnoznamennui (1985). [Red banner Odesa military district]. Buiakhchev A.Y., Lopatkyn N.Y., Volkov N.S. і dr.; redkol.: Elahyn A.S. і dr. 2-e izd., ispr. і dop. Kyshenev: Kartia Moldoveniaskэ, 344 s. [in Russian].

20. Derzhavnyi arkhiv Odeskoi oblasti (dali DAOO). [State archives of Odesa region]. F. 92. Op. 2. Spr. 115. [in Russian].

21. DAOO. F. P-9. Op.3. Spr. 347. 118 ark. [in Russian].

22. DAOO. F. R-1965. Op. 4. Spr. 117. 186 ark. [in Russian].

23. DAOO, f. 92, op. 2, spr. 68. 204 ark. [in Russian].

24. Babich, O. (2021). Zminy u chyselnosti naselennia Odesy u period okupatsii 1941-1944 rr. [Quantitative changes in population of Odesa during the occupation in 1941-1944]. Naukovyi visnyk Chernivetskoho universytetu, Istoriia. 1 (53). 99-109. [in Ukrainian].

25. DAOO. F. P-9. Op.3. Spr. 348. 110 ark. [in Russian].

26. Dovzhenko, O.P. (1990). Ukraina v ohni: Kinopovist, shchodennyk [Ukraine is on fire: film story, diary] / Uporiad. i avtor peredm. O.M. Pidsukha. K.: Radianskyi pysmennyk, 416 s. [in Ukrainian].

27. Nikitenko, K.V. (2023). Do pytannia pro orhanizatsiiu evakuatsii z terytorii Ukrainskoi radianskoi sotsialistychnoi respubliky u 1941 rotsi. [Revisited the issue of organizing evacuation from the territory of the USSR in 1941]. Litopys Volyni. 28. 147-153. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru