Студентство Київського комерційного інституту під час української революції 1917-1921 рр.: зміни в чисельності та політиці різних влад

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Студентство Київського комерційного інституту під час української революції 1917-1921 рр.: зміни в чисельності та політиці різних влад

Чуткий Андрій Іванович

доктор історичних наук, професор, професор кафедри давньої та нової історії України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Україна

Анотація

Ключові слова: історія Києва, історія вищої освіти, історія України початку XX ст., персоналістика, Українська революція 1917-1921 рр.

Період 1917-1921 рр. є вкрай важливим для новітньої історії України. В той час Україна здійснила чергову спробу відновити політичну незалежність, і це за умов триваючої Першої світової війни та спровокованої нею економічної кризи. Тому тогочасний досвід важливий для сучасного етапу української історії - аби уникнути помилок минулого та зрештою міцно утвердити нашу державність. Задля цього у вивченні періоду 1917-1921 рр. важлива роль має належати не лише дослідженню політичної сфери та макро-історичним студіям. Для розуміння глибинних процесів важливе значення мають мікро-історичні реконструкції, зокрема і звичних сфер життя, бо саме вони і вибудовують весь макро-історичний конструкт.

В цій розвідці досліджена зміна ситуації зі студентським контингентом (політика щодо нього та зміни в його чисельності) в одному з найбільших приватних вишів Києва початку XX ст. - Київському комерційному інституті (далі - ККІ). Через зміну чисельності та конфесійного складу самих студентів можна прослідкувати зміну політики щодо вищої школи та в цілому щодо населення України різних влад, що перманентно змінювались в Києві та Україні впродовж 1917-1920 рр.

Лютнева революція 1917 р. у Російській імперії одразу ж позначилась на вищій школі, оскільки студентство традиційно належало до найбільш радикально налаштованої та опозиційної щодо влади мікро-соціальної групи [1]. Ліквідація попередніх вимог щодо надання свідоцтва про благонадійність, зняття обмежувальних квот на прийом до студентів євреїв і повернення до вишів раніше виключених з них «через політику» студентів додатково радикалізували вищу школу. Однак при цьому ключова роль в її житті (підпорядкування, видання законодавчих актів і розпоряджень, фінансування) продовжувала належати російській владі в особі Тимчасового уряду. Саме він призначав комісарів народної освіти та продовжував керувати кадровою політикою у вишах, що видно як зі спогадів сучасників тих подій, так і публікації відповідних документів того часу [2; 3].

Натомість заснована в березні 1917 р. Українська Центральна Рада (далі - УЦР), що стала українським органом влади, слабко включалась в організацію чи бодай контроль за різними сферами життя. І вища школа - наочне тому свідчення. Так, незмінною залишилась структура навчальних закладів та склад їх співробітників. І якщо ротація останніх і відбувалась, то виключно за ініціативи революційного студентства та згоди на такі дії зі сторони Тимчасового уряду. До того ж всі новообрані керівники мали чітку проросійську орієнтацію. Все це мало місце і в ККІ, де обов'язки ректора з 20 березня по 21 грудня 1917 р. виконував П. Сльозкін, який керував інститутом і за денікінської окупації Києва у 1919 р. [4]. Такий стан справ зумовлювався тим, що Російська імперія завжди розглядала систему освіти як головний засіб русифікації. Тому вона спрямовувала до України відповідні викладацькі кадри та унеможливлювала потрапляння до викладацького штату українських симпатиків, а також вдавалась до відповідних дій і щодо студентства. Тож виші відмовлялись від співпраці з українською владою в особі УЦР та навіть не задовольняли її прохання, зокрема в справі українізації освітнього процесу [3; 5].

Цілком закономірно, що українська влада мусила негайно провести ротацію старих викладацьких кадрів, так само і чиновників. Особливо враховуючи те, що вища школа являла осередки концентрації та координації антиукраїнських сил: виші видавали заяви антиукраїнського змісту, в їх стінах проводились збори антиукраїнських сил, низка професорів стали знаними ідеологами Білого руху, а серед студентства було чимало прибічників загальноросійських політичних партій, що заперечували сам факт існування України.

Однак УЦР не вдавалась до радикальної і швидкої зміни ситуації. Бездіяльність УЦР щодо перетворення вищої школи на українську проявилась навіть в тому, що документообіг вишів продовжував здійснюватися російською мовою та на старих бланках. І якщо друге можна було пояснити дефіцитом паперу, то перехід на українську мову в діловодстві був цілком можливий.

Тож розвиток українізації у вищій школі значною мірою проходив за ініціативи на місцях - головно силами національно свідомої частини студентства, яке отримувало підтримку від українських суспільно-політичних діячів або ж структур. За їх ініціативи в стінах ККІ в березні 1917 р. відбулись заходи, що започаткували українізацію армії - військові віча [6].

Під тиском революційних настроїв у суспільстві відбулась тотальна демократизація вступної кампанії: були зняті всі попередні обмеження та заборони. Тож вступити до вищої школи міг практично будь-хто. Саме в цей час на навчання до ККІ вступили низка в подальшому відомих осіб. Наприклад, Олександр Довженко [7]. Хоча чимало з них потому залишили навчання, так і не закінчивши його або перейшли до інших навчальних закладів. Це пояснювалось як обставинами часу, так і тим, що відсутність будь -яких обмежень на здобуття вищої освіти зняла ореол її особливої привабливості, зробивши процес навчання у закладах вищої освіти буденною справою. Тож в підсумку різкого збільшення чисельності студентів не відбулось: якщо на січень 1917р. у ККІ навчалось 5977 студентів (з яких 4246 православні, 685 католики, 456 юдеї, 206 євангельські лютерани, 26 старовіри, 12 караїми) [8], то в січні 1917р. їх налічувалось 6542 особи [9]. Тобто зростання студентського контингенту за рік відбулось всього на 565 осіб, що було менше за передвоєнне збільшення чисельності студентів у ККІ. Чимало студентів й надалі продовжували вибувати з інституту. Але тепер причиною цього була не політика чи національність, а невнесення платні та невідвідування занять або й добровільне припинення навчання. Наприклад, лише 1 січня 1919 р. з інституту вибув 31 студент [10].

Серед студентів різко зросла частка євреїв, щодо яких за часів імперії діяла обмежувальна квота. Вже протоколом №23 від 9 березня 1917 р. до ККІ були прийняті на навчання 10 осіб єврейської національності [11] і це був початок процесу: потому кожного засідання правління ККІ відбувалось поновлення або додаткове зарахування від кількох до кількох десятків осіб єврейської національності [11]. Аналогічною була ситуація і по вільно-слухачам, тобто за сучасною термінологією - студентам-заочникам.

Відбулось суттєве звуження географії походження вступників: переважно це українські землі або прилеглі губернії Росії, Білорусь і Молдова [12; 13]. Хоча були і винятки. Наприклад, восени 1917 р. на навчання до ККІ поступили випускники Самарського та Московського реальних училищ [14] та ще з більш віддалених регіонів колишньої імперії [15; 16].

Те, що серед вступників переважали вихідці з близьких регіонів, найймовірніше, було спричинене розвалом імперії та наростанням хаосу, що робило далекі поїздки від дому небезпечними. У випадку вступників здалеку можна припускати те, що вони прагнули переїхати до більш спокійної частини колишньої імперії, якою була Україна, або ж походили звідси і повертались додому. Зазначу також, що православні та римо-католики домінували серед випускників гімназій, тоді як юдеї - серед випускників реальних та комерційних училищ, що підтверджує зосередження представників єврейської громади на економічній діяльності та спрямування на неї своїх нащадків.

Переважна більшість осіб, що вступили до вишів у цей час, без різниці національності, зазвичай мали симпатії до загальноросійських політичних партій лівого спрямування - головно есерів та більшовиків. Тож прихід цих осіб на навчання до вищої школи додатково посилив її антиукраїнську спрямованість. І українська влада знову не вжила заходів для бодай мінімальних перевірок абітурієнтів та студентів на політичну коректність і виключення тих, хто відзначався активною задіяністю в антиукраїнському русі. В підсумку це проявилось під час першої більшовицько-української війни, коли з учнівської та студентської молоді, що була зосереджена в Києві, вдалось набрати лише 300 осіб, що пішли на захист української державності. При цьому їх загибель в січні 1918 р. під Крутами [17] ще більше послабила український елемент у вищій школі Києва.

Зі сторони вишів прийняття на навчання всіх без розбору почасти пояснюється тим, що плата за навчання становила основну статтю доходів вишів, особливо приватних, як видно з фінансової звітності ККІ [18]. Прагненням отримати додаткові доходи можна пояснити і здавання вишами своїх приміщень в оренду. Хоча останнє здійснювалось різними організаціями явочним порядком, часто без оплати оренди приміщень та в підсумку погіршувало умови навчання студентів.

Певним плюсом стало створення на базі вже існуючих закладів вищої освіти нових або спеціальних курсів, що сприяло загал ьному зростанню чисельності студентства у Києві. Так, при ККІ були відкриті Вищі комерційні курси для військових, що отримали інвалідність під час бойових дій [19]. Також відбулось підпорядкування всіх закладів освіти міністерству освіти (законом Малої Ради від 5 грудня 1917 р.) [18]. Щодо тривалості занять, то на першому курсі навантаження становило 2-3 пари на день з понеділка по суботу і 4-5 пар на другому - четвертому курсах. Пари починались зазвичай о 9 або о 10 ранку і тривали до 19.00, а іноді і до восьмої години вечора [20]. Таким чином, за умови старанного підходу до навчання, воно забирало у студентів весь час і вочевидь могло розглядатись як одна з форм втечі від тогочасної жорстокої реальності.

Взяття більшовиками Києва в січні 1918 р. позначилось припиненням навчального процесу та тотальним терором щодо викладачів та почасти й студентів київських вишів, оскільки чимало з них підтримували антибільшовицькі сили. Частина студентів переховувалась по домівках або виїхали з міста аби уникнути більшовицького терору. Останній, між іншим, дещо протверезів студентство. Але натомість серед студентів зросли симпатії щодо Білого руху, що було засвідчено одним ректором Університету св. Володимира Є. Спекторським [21]. Також студентство стало базою для примусових мобілізацій. Як підсумок всіх цих дій, за період першої окупації Києва більшовиками, чисельність студентів зменшилась з 6542 осіб станом на січень 1918 р. до 2891 особи навесні 1918 р. [9].

Відновлення влади УЦР в Києві було позначене зайняттям частини приміщень інституту німецькими солдатами у кількості «близько 300 осіб». Тому ректор ККІ звертався до німецького військового коменданта з проханням про їх виведення з інституту [22]. Цікаво, що за часів Гетьманату подібні питання вирішувались через українські органи влади. Тож це наочне свідчення цілковитої безправності УЦР та належності реальної влади в Україні навесні 1918 р. німецьким військам. Зазначу, що серед тих, хто займав приміщення ККІ, були різноманітні соціалістичні партії (Бунд, есери) та дотичні до них ради робітничих депутатів та різноманітні профспілкові об'єднання, а також анархісти, сіоністи, баптисти тощо. Натомість керівництво вишу відмовило в оренді аудиторії під українознавчі курси аби «хоч трохи задовольнити бажання громадянства, знати українську мову» [22]. Щодо обмеження повноважень службовців інституту, то вони продовжували здійснюватися також представниками студентського самоврядування. Зокрема, центральний орган студентів ККІ вимагав від смотрителя будівель інституту узгоджувати з ним всі оголошення, що вивішуються в приміщеннях інституту [22].

Ключовим здобутком наступного етапу українського державотворення у 1917-1921 рр. - періоду Української Держави (Гетьманату) стало подолання безладу і відновлення чіткого порядку діяльності закладів вищої освіти.

По-перше, було припинено несанкціоноване орендування приміщень вишів. Ця справа тривала, але була поставлена під чіткий контроль. Були припинені самочинні дії з боку студентства. Та найголовніше - гетьманська влада почала фінансувати виші, що передбачалось і розробленим державним бюджетом. Також влада вирішила компенсувати закладам вищої освіти завдані їм попередніми подіями матеріальні збитки. Так, ККІ, поряд з іншими вишами Києва, 4 червні 1918 р. отримав вимогу від гетьманської влади подати звіт щодо грошового вираження завданих інституту збитків від розміщення військ та бойових дій [19]. Керівництву ККІ вдалось нарешті вирішити питання забезпечення приміщень інституту паливом (28000 пудів кам'яного вугілля та 400 кубічних сажень дров), а також отримувати на потреби інституту щоденно до 2 пудів хліба (хоча сам інститут прохав про виділення 3-5 пудів) та полотно від Київської продовольчої управи [22; 23]. Звичайно, що не всі потреби інституту в матеріальному забезпеченні навчального процесу вдалось задовольнити й цього разу. А тривалий період хаосу спричинив погіршення санітарно-епідеміологічної ситуації в місті і інституті зокрема. Так, в липні 1918 р. інститут мусив звертатись до послуг фахівців з виведення щурів [23]. Проте загальна матеріальна ситуація вишу почала покращуватись.

Співробітники вишів були прирівняні до державних службовців, що підвищувало їх статус та покращувало матеріальне забезпечення. Одночасно на них з 7 червня 1918 р. був поширений обов'язок скласти «Обітницю на вірність Українській Державі» зі звільненням зі служби тих, хто відмовився від її складання [19].

Запровадження фінансування вишів українською владою дозволило їй зрештою впливати на всі сфери їх життя. Як результат, почався курс з українізації вищої освіти. Він проявився в справі переведення на українську мову документообігу та запровадження українознавчих курсів, з залученням до їх викладання осіб відповідних політичних симпатій. Фактично це й була славнозвісна політика українізації, що потім була взята на озброєння радянською владою у 1920-х рр. з метою здобуття популярності серед загалу і тому була приписана Леніну. Та насправді її розробка і реалізація - це справа української влади 1918-1921 рр., спочатку гетьманської, а потому й часів

Директорії. Щоправда, в цій справі гетьманська влада вдалась до компромісу: замість примусової українізації діючих вишів чи люстрації їх викладацького складу було взято курс на створення нових, суто українських закладів вищої освіти, зокрема в Катеринославі та Кам'янці-Подільському [24; 25]. Був відкритий державний український університет також в Києві [3].

Заохочувалось відкриття низки курсів та закладів вищої освіти, що відповідали потребам часу. Наприклад, в Києві з осені 1918 р. почав роботу Археологічний інститут, справа відкриття якого була порушена ще 1910 р. [26]. А при ККІ був створений Близькосхідний інститут та відкритий консульський факультет.

Закономірно, що збільшення кількості закладів вищої освіти зумовлювало зростання чисельності студентства в Києві. А загальне покращення умов життя призвело і до їх збільшення у вже діючих вишах. Зокрема до ККІ восени 1918 р. вступило 1655 осіб [9, арк. 32], тобто майже втричі більше, аніж за попередньої вступної кампанії.

При цьому гетьманська влада (в особі самого П. Скоропадського у відповідь на звернення до нього демобілізованих студентів) вимагала аби учасники збройної боротьби за незалежність України мали пріоритет у вступі на навчання до вишів (або продовженні навчання) і керівництво ККІ заявило згоду на це: що такі особи будуть вступати без конкурсу атестатів, з них не стягуватиметься платня за навчання і вони матимуть перевагу при призначенні стипендії [19]. Аналогічно мало бути сприяння при вступі і для українських громадян загалом. Наприклад, ККІ 23 травня 1918 р. отримав рекомендацію міністерства народної освіти щодо «полегшення переходу студентів - українських громадян, які навчаються в інших інститутах, до ККІ» [19] і на навчання до нього вступило чимало таких осіб. Зокрема, восени 1918 р. на комерційно-технічний факультет ККІ вступив Юрій Смолич.

Отже, у випадку Української Держави незаперечним є її не декларативний, а прагматичний і державницький підхід до справи організації діяльності закладів вищої освіти, порівняно з УЦР.

Проте ключовий недолік політики гетьманської влади щодо вищої школи - там продовжували навчатись особи, котрі були не просто вороже налаштовані супроти незалежності України, але й проводили антиукраїнську підривну діяльність. Наприклад, в жовтні 1918 р. завершив здобуття вищої освіти та отримав диплом в ККІ активний діяч більшовицького руху в Україні К. Бауман [27] та ще низка інших осіб, що згодом зроблять блискучу кар'єру за часів СРСР, але вже у студентські роки будуть активними членами більшовицької партії. Не було проведено люстрацію викладацьких кадрів за принципом лояльності до української влади. Не вповні послідовною була й політика українізації.

В загальній масі вступників восени 1918 р. (згідно статистики ККІ) прослідковується подальше зростання частки вихідців з різних регіонів України. Наприклад, серед понад тисячі двохсот вступників на економічний факультет було всього близько 30 осіб, котрі здобули середню освіту в Росії [28], тоді як перед Першою світовою війною в ККІ чисельність таких вступників рахувалась на сотні і діяло більше десятка земляцтв, що охоплювали вихідців з різних регіонів Росії (Володимирське, Воронізьке, Донське, Костромське, Курське, Орловське, Самарське, Сибірське, Симбірське, Смоленське, Тамбовське, Уральське). Аналогічною ситуація була і по другому факультету ККІ - комерційно-технічному [28]. Отже, в категорії «православні» відтепер абсолютну більшість становили українці.

Проте на перше місце (за чисельністю) серед студентів ККІ відтепер виходять юдеї, тобто євреї. Це пояснювалось як припиненням антисемітської політики, так і тим, що більшість з них теж походили з України, а також особливо активною участю єврейської громади в економічному житті. Хоча було серед них чимало вихідців з різних російських регіонів та Білорусі. Але останній факт можна розглядати як свідчення наростання анти-єврейських погромів в Росії і натомість свідчення спокійного життя єврейської громади в Україні за часів української влади.

Третю позицію за чисельністю серед студентів ККІ у 1918 р. зберігали римо-католики (переважно поляки, що походили з Правобережжя, що й пояснювало їх помітну чисельність). Невеликі групи студенів належали до лютеран, мусульман, караїмів і серед цих груп також мали бути вихідці з України. Було і кілька старообрядців.

Цікавим елементом останніх днів існування Гетьманату може бути прохання на ім'я ректора ККІ від Хору студентів Університету св. Володимира та Хору слухачок Київських Вищих Жіночих Курсів на проведення в залі інституту «концертів колядок», яке датоване 2 грудня 1918 р. [22], тобто буквально за десять днів до зміни влади в Києві. Тож частина студентів прагнула жити звичним життям за найскладніших обставин. Останні ж напряму позначались на студентстві. Так, розпорядженням начальника київського гарнізону від 14 листопада 1918 р. «з метою підтримки суспільного порядку» було закрито «на нетривалий час» всі чоловічі навчальні заклади [19]. З надісланого на ім'я головнокомандувача збройних сил від викладачів ККІ подання від 7 грудня 1918 р. слідувало, що це було зроблено також і для мобілізації придатних до військової служби [9, арк. 39]. Однак ці заходи не встигли дати своїх результатів і новобранці з числа київських студентів вже за тиждень були заарештовані військами Директорії УНР. Тож вишам довелось вести листування з новою владою щодо повернення цих осіб.

Перебування у Києві Директорії УНР виявилось дуже короткочасним. Менше трьох місяців - від середини грудня 1918 до початку лютого 1919 р. Проте вона відновила роботу вишів, а також посилила політику з українізації системи освіти. Так, відповідно до «Закону про державну мову» від вишів вимагалось вести документацію та подавати бланки «виключно українською мовою писані» [19]. Також впроваджувались нові курси викладання: «Економічна географія України», за яким К. Воблий навіть видав підручник [29]; семінар Є. Сташевського з економічного вивчення краю, економічна історія України та ін., що продовжились і за радянської влади. Політика українізації виразилась також у вимозі переробки вивісок з російських на написані українською мовою, що надійшла до ККІ в січні 1919 р. [23]. Та цю вимогу не вдалось сповна реалізувати як через брак коштів, таке і внаслідок чергової зміни влади вже на початку лютого 1919 р.

Серед недоліків політики Директорії щодо вищої школи так само було невжиття заходів з фільтрації учасників освітнього процесу за принципом їх лояльності до української державності. Зокрема, були звільнені з-під арешту ті зі студентів, що готувались до боротьби з Директорією та були затримані під час зміни влади в Києві в грудні 1918 р. [9].

Станом на січень 1919 р. в ККІ нараховувалось 5315 студентів, з яких 3260 осіб перебували на першому курсі [8]. Враховуючи обставини політичної ситуації в Києві та загалом в Україні, це свідчило про те, що Директорія УНР прагнула забезпечити функціонування вишів, а громадяни України продовжували зберігати потяг до вищої освіти, попри всі поточні обставини. На перше, зокрема, вказує той факт, що попри потрапляння до т.зв. «трикутника смерті» міністерство народної освіти та міністерство фінансів Директорія УНР погодили і виділили наприкінці січня 1919 р., тобто коли бої велись на підступах до Києва, майже 108 тис. грн. на доплати співробітникам ККІ [30].

Також статистика по першокурсникам спростовує міф про антисемітську політику Директорії УНР: з 3260 першокурсників (станом на січень 1919 р.) 1561 особа належала до юдеїв, до православних - 1434 особи (тоді як станом на січень 1917 р. вони становили абсолютну більшість студентів ККІ - 4246 осіб проти 456 юдеїв [31]), ще 195 студентів були католиками, 36 лютеранами, 14 старообрядцями [8]. Всього ж на січень 1919 р. в інституті налічувалось близько 9500 студентів, але «близько 3000 осіб були виключені за невнесення платні» [9].

Другий прихід більшовиків до Києва в лютому 1919 р. був більш тривалим і дозволив їм сповна проявити свою політику щодо вищої школи. Вона полягала в руйнації засад старої системи освіти: запроваджувались нові предмети викладання, що мали політичне забарвлення, політизації піддався весь освітній процес та його учасники. Зокрема, було започатковано звільнення старих професорсько-викладацьких кадрів і їх почали заміщувати представники активу більшовицької партії. Впроваджувалися постійні політичні чистки серед студентства, що поєдналось з вільним прийомом на навчання всіх бажаючих. Щоправда, поточна ситуація та відсутність матеріальної підтримки вишів зі сторони радянської влади обумовили доволі скромне зростання чисельності студентства. Якщо на 3 березня 1919 р. в інституту навчалось 5537 осіб, то навесні 1919 р. вступило ще 537 осіб [9]. Нагадаю, що восени 1918 р., за Гетьманату, до інституту вступило 1655 осіб [9], тобто втричі більше.

Зрештою, керівництво вишами переходить до радянських органів влади та призначуваних ними комісарів, що мало повсюдний характер [32]. Теж саме мало місце й у ККІ: відповідно до надісланої постанови № 8 Відділу вищих шкіл Комісаріату народної освіти: «Управління учбовими закладами в цілому зосереджене в руках комісара» [9]. Цікаво, що суспільство не розуміло нової структури. Це, зокрема, виявилось у заявах щодо вступу: якщо раніше вони писались на ім'я директора (ректора), то тепер просто на адресу інституту [33].

Буквально з перших тижнів другого перебування більшовиків у Києві в інституті були організовані пропагандистські лекторії, наприклад, «Інтелігенція та радянська влада», а 22 лютого було проведено зібрання пленуму Революційної ради Союзу учнівства м. Києва [23]. Оскільки професура у переважній більшості негативно ставилась до радянської влади, то остання задля посилення свого впливу у вишах, повела політику за включення до керівних органів вишів студентів та представників допоміжного персоналу або молодшого викладацького, що мали більше симпатій щодо радянської влади і тому на них можна було розраховувати. Останнє засвідчується протоколами засідань факультетських рад [34]. Елементом антиукраїнської політики більшовиків стало фактичне припинення читання низки суто українознавчих курсів у ККІ та відновлення документообігу російською мовою.

Ще одним елементом більшовицької політики щодо вищої школи стала мобілізація, що розпочалась вже наприкінці лютого 1919 р., тобто одразу після окупації ними Києва і поширилась також і на допоміжний персонал [22; 23]. Постановою №21 Народного комісаріату освіту (липень 1919 р.) проголошувалась «мілітаризація всіх вищих навчальних закладів м. Києва» і «всі співробітники вишів, включно з викладачами не можуть виїздити за межі Києва без дозволу ... Хто виїхав самовільно, буде оголошений дезертиром», з відповідальністю всіх порушників «згідно законів воєнного часу» [35]. Такі заяви свідчили про погіршення становища радянської влади, але не врятували її від розгрому.

Політика білих (які наприкінці серпня 1919 р. вступили до Києва) щодо вищої школи нагадувала політику більшовиків - обидві сили були де-факто російськими шовіністичними, лише з різним соціальним зафарбуванням. Денікінці відновили дореволюційні принципи діяльності вищої школи. При цьому було припинено викладання всіх предметів, що їх запровадили більшовики, з вигнанням з вишів нових викладачів. Керівниками вишів, замість скасованої посади комісарів, знов ставали ректори або ж директори і до того ж лояльно налаштовані щодо Білого руху. У випадку ККІ це виявилось в обранні ректором П. Сльозкіна, а одним з деканів став Є. Сташевський. Так само були ліквідовані створені за більшовиків органи самоврядування, а в період міжвладдя не функціонували й інші. Зокрема, засідання факультетських рад не відбувались від початку серпня і до 10 вересня 1919 р. При цьому на першому ж засіданні ради було прийнято рішення про «зміну навчальних планів відповідно до сучасних умов навчального життя визнати за бажане» [34]. Отже, вища школа цілком залежала від загальної ситуації в країні. Це проявилось зокрема і в тому, що приміщення ККІ знов використовувались в інтересах нової влади: Відділом пропаганди денікінців у інституту було забарно три аудиторії під «агітаторські курси» [23].

Так само як і у випадку з більшовиками, проводились арешти інакодумців серед викладачів і студентів. Щоправда, відсутня статистика щодо чисельності студентів у цей період, але наочною була загальна стагнація інститутського життя.

Третє загарбання Києва більшовиками наприкінці 1919 р. позначилось поверненням до їх попередньої політики на політизацію освіти і цілковитий контроль за нею. Зокрема, відновилось читання «ідеологічно правильних» навчальних курсів: історія робітничого питання; історія, теорія та практика соціалізму; теорія та практика професійного руху; культурно-просвітницька діяльність робітничих організацій [34]. А наявні курси було запропоновано перейменувати «відповідно до духу часу», зокрема замінивши терміни «земство» та «місто» на «місцеві публічно-правові союзи» тощо. Ліквідувались «невідповідні духу радянської системи» курси. Зокрема, було прийнято рішення про ліквідацію юридичних дисциплін, богослов'я тощо [34]. Єдиною новацією стало допущення викладання української мови, хоча освітній процес, як і документообіг, продовжував здійснюватися російською мовою.

Вкотре була засвідчена ключова роль комісара в управлінні вишем. Наприклад, відповідно до постанови від 30 березня 1920 р. по ККІ прийом на вступ «міг бути відкритий будь-коли» за його вказівкою. Проте загальна чисельність студентів майже не змінилась: станом на січень 1920 р. їх в інституті навчалось 5612 осіб, тобто майже стільки ж, скільки і за рік до того. Тобто зростання чисельності студентів припинилось по мірі більш тривалих періодів панування більшовиків.

Радянська влада не вжила заходів для поліпшення матеріального забезпечення вищої школи. Тож початок занять у 1920 р. довелось перенести з січня на 20 лютого внаслідок «паливної кризи», а практичні заняття відновлювались у ще більш пізні терміни [36]. Цілковите безправ'я студентів виявилось у тому, що вже 4 березня 1920 р. вони подали скаргу на те, що їх затримували на вулицях і направляли на різні роботи [37]. Також чимало занять неможливо було проводити внаслідок відсутності матеріальної бази. А сам навчальний процес студенти прохали проводити у вечірні години [37], оскільки вдень мусили працювати задля забезпечення мінімального прожиткового рівня і що зумовлювалось політикою «воєнного комунізму».

Короткочасне відновлення влади Директорії УНР у травні - червні 1920 р. було позначене відновленням традиційної системи управління вишами, зокрема і ККІ. В останньому замість червоного комісара ректором було обрано В. Дубянського та відновлено прибрані з навчальних планів за більшовиків предмети викладання. Також завдяки цій події ККІ вдалось зберегти від злиття з політехнічним інститутом.

Проте на початку червня 1920 р. до Києва повернулась радянська влада і цього разу надовго. Більшовики одразу ж відновили контроль за вишами та політику їх радянізації. Посилились академічні перевірки: виявлення і виключення з лав студентства осіб належних до категорій, що вважались ворожими радянській владі. Аналогічна доля чекала й викладачів, що перед цим належали до активних діячів українського суспільно-політичного руху. Так, було ускладнено проходження на викладацьку посаду С. Остапенка, що за рік до того очолював уряд УНР [34].

Зрештою більшовики вдались до зміни самої структури закладів вищої освіти: у 1920 р. замість класичних університетів, так само як і інших вишів, були створені інститути народної освіти. Ця реорганізація супроводжувалась злиттям чи дробленням вже існуючих вишів. Вочевидь, у такий спосіб радянська влада прагнула цілковито перемолоти вищу школу задля цілковитого зламу старих традицій і створення власних канонів. Все це проявилось на долі ККІ: у вересні 1920 р. він був реорганізований в Київський інститут народного господарства з повним одержавленням та підпорядкуванням Народному комісаріату освіти УСРР. Чисельність студентів у виші за рік зменшилась вдвічі. Завершилось переформатування структури управління. Змінився навіть «збірний портрет» студента цього вишу в соціальному відношенні, та навіть за світоглядом і ментальністю. Посилилась ротація викладацьких кадрів.

Отже, радянська влада, завдяки проведеним реорганізаціям та прямим репресіям, змогла зламати стару традицію у ККІ. Тож цей виш фактично (і юридично) припинив свою історію у вересні 1920 р.

Також за радянської влади система вищої освіти знову стала засобом політичної пропаганди та русифікації, що показує пряму спадкоємність традиції від імперських до радянських часів.

У випадку української влади, то її політика щодо вищої школи (на прикладі ККІ) доводить, що їй важливішим за реальність був імідж демократичної. Тож вона всіляко доводила свою супер-демократичність. У випадку вищої освіти це проявилось у максимальному невтручанні у внутрішнє життя вишів, відсутність перевірок на політичну лояльність студентства й викладачів, та навіть уникнення їх мобілізації. Це було добре, але не за умов боротьби за державність, оскільки послаблювало її та створювало базу для її падіння. А у випадку невтручання у продовження навчання в столиці активних діячів більшовицької партії, що була головним ворогом української державності, це було взагалі позбавлене будь-якого здорового глузду і нагадувало зраду. Тож модерна українська влада має зробити висновки з цього досвіду своїх попередників: ми маємо нарешті врахувати наслідки таких дій в минулому задля швидкого виходу з поточної ситуації та кращого майбутнього. Мова про необхідність люстрації причетних до вищої освіти на предмет поваги до української державності, що має стати аксіомою.

Так само важливим є й належне фінансування та матеріально -технічне забезпечення закладів вищої освіти. Саме цей фактор найбільше підсилить аргументи на право української влади встановлювати свої «правила гри» також і у вищій школі. Не слід забувати і того факту, що студентство саме по собі завжди буде носієм революційного духу. Тож збільшення його чисельності є доброю ознакою, оскільки сприятиме посиленню громадського контрою за владою. Але, аби ця сила не стала деструктивною, потрібно покращити його матеріальне забезпечення та можливості для здобуття самої освіти, а також і подальшого працевлаштування.

Список використаних джерел

[2] Полонська-Василенко, Н. (2011). Спогади. Київ: ВД «Києво-Могилянська академія».

[3] Короткий, В. А. & Ульяновський, В. І. (упоряд.). (2000). Alma mater: Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції. 1917-1920. Матеріали, документи, спогади. Київ: Прайм.

[4] Державний архів м. Києва. Ф. Р-871 «Киевский институт народного хозяйства» (Оп. 2. Спр. 344), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

[5] Короткий, В. А. & Ульяновський, В. І. (упоряд.). (1994). З іменем Святого Володимира. Київський університет у документах, матеріалах та спогадах сучасників. (Кн. 2). Київ: Заповіт.

[6] Тимченко, Я. (2011). Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921). (Кн. ІІ). Київ: Темпора.

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 5, Спр. 2508), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 891), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1550), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1413), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1250, Арк. 54), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

12. Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1490), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1491), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1492), Державний архівм. Києва, Київ, Україна.

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1493), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1494), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Любовець, О. М. (упоряд.) (2013). Бій під Крутами в національній пам'яті: збірник документів і матеріалів. Київ: ДП НВЦ «Пріоритети».

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1591), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 13, Спр. 1а), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 65), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Спекторский, Е. В. (1935, 2007). Столетие Киевского университета св. Владимира. Белград, Київ: Издательско-полиграфический центр «Киевский университет».

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1595), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1596), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Копилов, С. А., Завальнюк, О. М. & Філінюк, А. Г. (ред.). (2018). Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. Перші 100 років поступу. Кам'янець- Подільський: Аксіома.

Поляков, М. В. (голова редкол.) & Світленко С. І. (наук. ред.). (2018). Історія Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. 1918-2018. Дніпро: Ліра.

Ставицька, А. В. (2012). Київський археологічний інститут як навчально-наукова корпорація. Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. (9), 263-267.

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 7, Спр. 262), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1556), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Воблый, К. Г. (1919). Экономическая география Украины. Киев: Губ. тип. Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1644), Державний архівм. Києва, Київ, Україна.

Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1426), Державний архівм. Києва, Київ, Україна.

[32] Самойленко, Г. В. & Самойленко, О. Г. (2005). Ніжинська вища школа: сторінки історії. Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, ТОВ Видавництво «Аспект-Поліграф».

[33] Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 11, Спр. 74), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

[34] Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1614), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

[35] Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1608), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

[36] Ф. 153 «Киевский коммерческий институт» (Оп. 8, Спр. 1618), Державний архівм. Києва, Київ, Україна.

[37] Ф. Р-871 «Киевский институт народного хозяйства» (Оп. 2, Спр. 1472), Державний архів м. Києва, Київ, Україна.

Размещено на Allbest.ru