Особливості монументальної пропаганди у період "застою"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка

Особливості монументальної пропаганди у період «застою»

Остапчук Олексій Олександрович аспірант кафедри історії, правознавства та методики навчання

Глухів

Анотація

У період з 1920-х рр. і до розпаду СРСР, архітектура стала важливим засобом пропаганди радянської ідеології, а програма будівництва соціалістичного міста мала на меті перетворити міста на символи нової радянської держави. Багато міст були повністю перебудовані відповідно до соціалістичного планування, з великими просторами та грандіозними будівлями. Період «застою» характеризується кризою Радянської системи та поверненням до методів сталінської доби. Політику Брежнєва та його оточення почали найменувати «неосталінською», а її образ активно відображався в усіх напрямках культури, серед них і в архітектурі.

У статті розглядається архітектура панельних будівель в СРСР, яка мала просту форму та була спрямована на тимчасове проживання мешканців. Роблячи акцент на принципах функціоналізму та уніфікації, архітектори активно впроваджували в будівлях елементи пропаганди, мозаїчні малюнки, на яких ілюструвалися досягнення радянської думки у тій чи іншій сфері(космос, наука). Крім того, будинки прикрашали меморіальні комплекси , дошки героям Другої світової війни та ударникам праці. Архітектура радянської епохи була побудована на принципах монументальної пропаганди та мінімалізму. На ряду з панельними будинками, які складалися зі зрубів бетонних панелей й втілювали ідеї «рівності» суспільства, монументальні споруди та скульптура були елементами могутності радянської влади й часто формували образ тих чи інших міст своєю масштабністю.У досліджуваний період розбудувався метрополітен, як символ технічного прогресу в країні. Будівництво грандіозних будівель, монументів та скульптур, таких як «Батьківщина-Мати» втілювало ідеї колективної приналежності, влади та ролі радянської людини. Одним з головних завдань радянського монументального будівництва булона- садження «нової» ідентичностісеред населення. Пропагандистська політика в архітектурі, мала на меті уніфікувати культурні здобутки всіх етносів з метою поширення комуністичних цінностей та формування «любові до нової Батьківщини».

Поряд з цим відбувалося масштабне встановлення пам'ятників вождям. Велика кількість монументальних скульптур Леніну слугували символом контролю радянської держави над містами й селами, в яких вони були встановлені. Після отримання права на проведення олімпійських ігор 1980 р., на території СРСР розпочалося будівництво великих спортивних комплексів, аеропортів, метрополітенів, а також пам'ятників, які мали меті показати перевагу комунізму над іншими ідеологіями.

Ключові слова: радянська пропаганда, архітектура, доба «застою», ідеологія, монументальні пам'ятки.

Abstract

Ostapchuk Oleksii Oleksandrovich Graduate student of the department of History, law and teaching methods, Hlukhiv National Pedagogical University of Oleksandr Dovzhenko, Glukhiv

FEATURES OF MONUMENTAL PROPAGANDA DURING PERIOD OF «STAGNATION»

Between the 1920s and the collapse of the USSR, architecture became an important means of propagating Soviet ideology, and the socialist city building program aimed to transform cities into symbols of the new Soviet state. Many cities were completely rebuilt according to socialist planning, with large spaces and grand buildings. The period of «stagnation» is characterized by the crisis of the Soviet system and a return to the methods of the Stalinist era. The politics of Brezhnev and his entourage began to be called «neo-Stalinist», and its image was actively reflected in all areas of culture, including architecture.

The article examines the architecture of panel buildings in the USSR, which had a simple form and was aimed at temporary residence of residents. Emphasizing the principles of functionalism and unification, architects actively introduced elements of propaganda into the buildings, mosaic drawings illustrating the achievements of Soviet thought in one or another field (space, science). In addition, houses were decorated with memorial complexes, plaques to heroes of the Second World War and strikers of labor. The architecture of the Soviet era was built on the principles of monumental propaganda and minimalism. Along with panel houses, which consisted of log cabins of concrete panels and embodied the ideas of «equality» of society, monumental buildings and sculptures were elements of the power of the Soviet government and often shaped the image of certain cities with their scale. in country. The construction of grandiose buildings, monuments and sculptures, such as the «Motherland-Motherland», embodied the ideas of collective belonging, power and the role of the Soviet man. One of the main tasks of Soviet monumental construction was the establishment of a «new» identity among the population. Propaganda policy in architecture was aimed at unifying the cultural achievements of all ethnic groups with the aim of spreading communist values and forming «love for the new Motherland».

Along with this, a large-scale installation of monuments to the leaders took place. A large number of monumental sculptures of Lenin served as a symbol of the control of the Soviet state over the cities and villages in which they were installed. After receiving the right to host the Olympic Games in 1980, the construction of large sports complexes, airports, subways, and monuments, which were intended to show the superiority of communism over other ideologies, began on the territory of the USSR.

Keywords: Soviet propaganda, architecture, the age of «stagnation», ideology, monumental monuments.

Вступ

Постановка проблеми. Період «застою» в історії радянської архітектури слугував добою, активної розбудови житлового комплексу. Завдяки панельному будівництву, яке було тимчасовим житлом, радянська верхівка змогла розв'язати проблему нестачі помешкань, що виникла внаслідок Другої Світової війни. На ряду з цим радянська пропаганда в образі архітектури створювала в Україні культурну та ідеологічну атмосферу, яка змушувала місцеві архітектурні школи дотримуватися жорстких стандартів та відмовлятися від інноваційних підходів будівництва. Це призвело до створення серії монотонних будівель, що не відображали національний характер та індивідуальність міст. Монументальні споруди в період правління Л. Брежнєва виступали засобом пропаганди радянської ідеології. Партійна номенклатура розуміла, що величність будівель та монументів може впливати на свідомість людей та зробити їх більш покірливими та лояльними до режиму. Одним з найбільш відомих монументальних споруд в добу «застою» є монумент «Батьківщина-Мати», Арка Дружби Народів, велика кількість пам'ятників Леніну та іншим радянським діячам, з дорогого та не дуже матеріалу. Ці будівлі та споруди часто мали символічне значення та використовувались в цілях пропаганди.

Вони були призначені для поширення ідеології комунізму та гіперболізації досягнень радянської влади.

Зокрема, рекламна кампанія «Наука - будівництву» просувала ідею науково-технічного прогресу та досягнень радянської науки, в той час, як будівництво житла та інфраструктури було призначене для показу того, як комунізм приводить до підвищення рівня життя. Монументальні споруди стали невіддільною частиною пропагандистської машинерії радянської влади.

Залишки радянського монументального будівництва досить поширені на території сучасної України та негативно впливають на культурну спадщину, що вимагає пошуку шляхів відновлення національної архітектурної ідентичності.

Аналіз досліджень. Дослідження архітектури періоду «застою» є актуальною темою, оскільки будівлі, збудовані в період з 1960-х до 1980-х років, а також ідеї, які вони несли у собі, досі впливають на формування локального та глобального образу міст. Попри закон про декомунізацію, монументальні споруди продовжують відігравали вагому роль у цьому процесій нести у собі ідеї закладені радянською пропагандою.

У своїй статті «Особливості синтезу мистецтв радянської архітектури України ХХ століття», М. Авдєєва та Н. Авдєєва (Авдєєва, Авдєєва, 2019:) досліджуються особливості архітектури України на прикладі об'єктів архітектури, аргументуючи доцільність узагальнення особливостей синтезу мистецтв на основі соціально-політичних та історичних подій. Особлива увага дослідників приділяється монументальній архітектурі.

У спогадах «З немовлям «Батьківщини-мачухи» в ретроспективній декомунізації», В. Акуленко[1] ділиться своїми роздумами та ставленням до будівництва та монументальної скульптури «Батьківщина-Мати».

А.Н. Дорогович [2] у своїй статті «Експресивне вираження лінгвоконцепту Україна в літературі українського резистансу 40-50-х років ХХ століття» досліджує проблему використання терміну «батьківщина». Цей образ використовувався радянськими архітекторами для проєктування ідей радянської держави. У іншій публікації «Демонтаж ленінського плану монументальної пропаганди», Акуленко[3] розглядає концепцію «радянської пропаганди» та «ленінський план монументальної пропаганди» та її негативний вплив на збереження історичних пам'яток, що не пов'язані з комуністичною владою. Місце та роль культурної спадщини у композиційній структурі паркової території та їхній взаємозв'язок з ідеологічним контекстом парків досліджує Н. Гатальська[4]. Ю. Репін[5] у монографії «Уникальное и ординарное в архитектуре», розглядає проблему формування унікальної та звичайної характеристик архітектурних об'єктів, а також можливості уникнення катастрофи, пов'язаної з універсальною типізацією. До подій «Революції Гідності» та початку повномасштабного вторгнення Росії питання радянської пропаганди в архітектурі було мало дослідженим. Сьогодні ця тема стає все більш актуальною для науковців, і кількість напрямів(монументальна споруда, радянський мінімалізм і т.д.) які досліджуються в статтях збільшується.

Метою статті є дослідження ролі архітектури у радянській пропаганді в період з 1960-х по 1980-ті роки. Стаття має на меті розкрити використання радянською владою монументальної архітектури у контекстів пропаганди комуністичних постулатів з метою культурного та ідеологічного впливу на свідомість народних мас. Дослідження включає в себе аналіз популярних форм та елементів радянської архітектури, таких як монументальні споруди, пам'ятники, житлові квартали тощо, що стали іконами радянської культури та пропаганди. Крім того, стаття має на меті висвітлити вплив радянської пропаганди на сучасну архітектуру та спосіб мислення.

Виклад основного матеріалу

Починаючи з 20-х років XX ст. і до розпаду СРСР, архітектура в радянському Союзі стала відігравати важливу роль у пропаганді радянської ідеології. На початку 1930-х років була започаткована програма по будівництву соціалістичного міста, яка мала на меті перетворити міста на символи нової радянської держави.

Багато радянських міст були повністю перебудовані відповідно до соціалістичного планування, що означало створення великих просторів та грандіозних будівель, таких як будівлі уряду, музеї, театри та інші громадські будівлі. Найбільш відомими прикладами такої архітектури є Московський метрополітен, який був заснований в 1935 році.

Щоб розкрити образ пропаганди в радянській архітектурі, який сформувався у період «застою», потрібно коротко охарактеризувати політику партії, що стосувалася даного періоду дослідження, а також події, які передували цій політиці. радянський застій монументальний пропаганда

З приходом до влади Леоніда Брежнєва наступає період кризи Радянської системи («застій»). З самого початку політичний курс партійної верхівки розпочав повертатися до методів Сталінської доби поступово. А рух, що намітився у час правління Хрущова, тобто деяка лібералізація життя, засудження культу особи Сталіна, а також часткове ідеологічне пом'якшення - зупинявся. Політику Брежнєва та його оточення почали найменувати «неосталінською». З 1965 р. радянська верхівка, очолювана генеральним секретарем, розпочала проведення реформ, відомих як «косигінські» (на честь глави радянського уряду Олександра Косигіна). Хоча основні зміни стосувалися сільського господарства та промисловості, ідея реформи, зокрема централізована модель управління, безперечно відобразилася на всіх сферах життя. Хоча восьма п'ятирічка, яка тривала з 1966 по 1970 рр., показала високі результати, проте вже починаючи з 1970-х рр.. радянська економіка починає все більше сповільнюватися, а ідеї комунізму, заміняють на ідею «розвиненого соціалізму». А серед суспільства ідея «примарного» комунізму взагалі починає піддаватися сатирі:

«Лектор каже, що комунізм вже на горизонті. Його запитують:

-- А що таке горизонт?

-- Це уявна лінія, в якій небо сходиться з землею і яка віддаляється від нас, коли ми намагаємося до неї наблизитися» [6].

Таким чином, радянська пропаганда в архітектурному мистецтві, яка формувалася відповідно до політики комуністичною партії, уособлювала ідеї централізації влади, її могутності та непохитності. У абстрактному вигляді, це мало характеризуватися монументальністю та грандіозністю, відповідно до Сталінських масштабів будівництва, прикладом якої слугувала ідея Палацу Рад, нездійснений грандіозний будівельний проєкт 30-х років. Також просувалися ідеї не інтенсивності, тобто якості, а екстенсивності, тобто кількості, чудовий приклад панельна архітектура, та її масовість.

Період 1960-1970-х рр., в західних країнах пройшов під впливом ідей постмодернізму. У радянській Україні побутував стиль радянського мінімалізму, типова панельна забудова житлових споруд з мінімальною кількістю декоративного оздоблення, за часту на фасадах будівель знаходилися мозаїчні малюнки, які уособлювали велич досягнень радянської думки у тій чи іншій сфері(космос, наука), якщо їх затверджували місцеві партійні комітети. Крім того, міста та села прикрашали меморіальні комплекси та дошки героям Другої світової війни та ударникам праці, що слугували символами величі держави [7, с. 19]. Український архітектор Ю. Репін влучно описав уніфікацію архітектури житлового будівництва в радянській державі: (Переклад) «Були періоди переходу ординарного в примітивне, спричинені цілим рядом економічних, ідеологічних та стилістичних факторів, і тоді ми говоримо про спад» [5, с. 172].

Попри наявність різноманітних стінописів та мозаїк, фасад більшості панельних будівель мав вигляд прямокутної коробки, складеної за принципом конструктора. Ці будівлі слугували тимчасовим житлом для мешканців, які в майбутньому мали переїхати в більш комфортні оселі вищого рівня. Проте експлуатаційний термін житла, який був розрахований максимум на 30 років використання, вказував не про швидкий перехід до більш комфортне помешкання. Похмурі «вежі- близнюки», така архітектурна уніфікація будівель, мала на меті пропагувати рівність усіх верств населення, проте на ділі радянська верхівка жила в більш комфортних, а також естетично привабливих будівлях побудованих, що були збудовані ще за часів правління Сталіна. Хоча питання оздоблень обмежувалися, не відсутністю в архітекторів бажання якіснішого планування будівель, а обмеженістю витрат, а також стандартами планування, можливості будувати масово цегляні будівлі, в період 30-х років радянська влада не мала.

Поряд з радянським мінімалізмом, у будівництві житлових панельних будинків, перетиналася монументальність знакових для влади публічних будівель, а також скульптур. Мінімалізм в образі побутових будівель (житлових комплексів, магазинів і т. д.) мав створювати ідеї рівності усіх перед усіма, а також постійно нагадувати своїм мешканцям (завдяки мозаїкам, барельєфам) про досягнення комунізму. Назви вулиць, які в більшості випадків носили імена радянських держслужбовців, або визначних для радянської держави подій (Наприклад: вулиця 50 років жовтня, вулиця Щорса і т. д.) вказували на всеохоплюючий вплив партії.

Монументальні споруди, які будувалися з високоякісних матеріалів, мали слугувати елементами могутності радянської влади, «вічного правління». Ще В. Ленін у співбесіді з А. Луначарським говорив: «Ви пам'ятаєте, що Кампанелла у своєму «Місті Сонця» говорить про те, що на стінах його фантастичного соціалістичного міста намальовані фрески, які служать для молоді наочним уроком з природознавства, історії, збуджують громадянське почуття, - одне слово, беруть участь у справі освіти, виховання нових поколінь. Мені здається, що це зовсім не наївно і з певними змінами могло б бути нами засвоєно і здійснено тепер же... Я назвав би те, про що я думаю, монументальною пропагандою» [3, с. 11].

У перші роки існування СРСР масштаби створення скульптур були досить значними. У Києві протягом 1918-1920 рр., було збудовано близько 10 об'єктів монументальної пропаганди, серед них пам'ятник В. Леніну, К. Марксу, Ф. Енгельсу, Я. Свердлову, К. Лібкнехту,

Всеобучу, Т. Шевченку. У своїй статті «Ленінський план монументальної пропаганди» радянський історик В. Самойлов так описує встановлення пам'ятників в перші роки: «У Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі та інших містах республіки у перші післяреволюційні роки було відкрито багато пам'ятників, створених у дусі ленінських настанов з монументальної пропаганди. Небагато їх зберіглося до наших днів, але всі вони виконали покладену на них агітаційно-пропагандистську роль» [8, с. 132]. В останні роки правління Сталіна, до мотивів монументальної пропаганди додаються ідеї країни переможця у Другій Світовій війні, ще одна тема, яка об'єднувала людей під крилом управління радянською владою. Позаяк подія відбулася не так давно, вона мала на меті пробудити емоції солідарності з усім радянським народом, а радянську владу показати мудрим керівником, який привів народ до перемоги.

Так в 1948 р. з'явився монумент генералу Ватутіну на якому було зазначено «Герою Радянського Союзу Генералові Ватутіну від українського народу». Таким чином мала висуватися на передній план його визначна роль у визволенні Києву, не уточнюючи про втрати при здобутті цієї перемоги. В період правління Л. Брежнєва, який як було зазначено вище дотримувався «Неосталінської політики», кількість монументальних споруд, що з'являлися, значно збільшилася порівняно з періодом Ленінської чи Сталінської епох, підвищилася і якість матеріалів, з яких створювалися пам'ятники. У Києві було збудовано «Монумент Великій Жовтневій соціалістичній революції» (1977 р.), центральною фігурою на якому був гранітовий 9 метровий Ленін, щослугував символом радянської влади, а нижче його знаходилися чотири бронзові фігури: робітника, селянина, робітниці та матроса (висота кожної статуї - 5,25 м), їхні погляди були спрямовані в ту саму сторону, яку споглядав набагато вищий Ленін. Це мало символізувати далекоглядність радянської влади її політики у комуністичній ідеології, а також підтримку цього напрямку робітникам, селянами й т. д. У 1976 р. було відкрито погруддя Іванову Андрію - революціонеру та радянському діячеві, керівнику Січневого повстання в 1918 р. У 1974 р. встановлено пам'ятник Коротченку Дем'янові - українському радянському державному і партійному діячеві, голові Ради Народних Комісарів УРСР.

З'являлася велика кількість пам'ятників В. Леніну. У Києві, зокрема у 1964 р., на території заводу «Електроприлад», 1967 р. на території заводу «Більшовик» також з червоного граніту, який слугував символізмом до більшовицької символіки, в 1977 р. на території ВО «Меридіан». Загальна кількість пам'ятників лідеру більшовиків у Києві станом на 1991 р., була приблизно 22 одиниці. У Харкові також було встановлено значну кількість скульптур В. Леніну - 50 елементів монументальної пропаганди, в Одесі - 84, на Луганщині - 218 (90 низького художнього рівня), на Дніпропетровщині - 242, на Львівщині - аж 300. Всього в Україні на державний облік було взято 5015 пам'ятників В. Леніну, з них понад 4000 виконані на низькому рівні, з нетривких матеріалів [3, с. 13]. Образ Леніна слугував таким собі символом повного контролю Радянської держави над містом/селом в якому він був встановлений. Так мистецтвознавець З. Фогель у своїй праці «Індустрія монументів» писав так: «Кожне найменше село, селище хочуть... свій пам'ятник Леніну. Як задовольнити цей величезний попит?» [3, с. 12]. В архівних документах пам'ятники В. Леніну відносилася до загальнодержавного рівня . Так у листі до Центрального комітету Комуністичної партії України зазначалося, що: «Станом на 1 січня 1970 р. З 8 запланованих пам'ятників загальнодержавного значення споруджено - 5. Це пам'ятники В. І. Леніну в містах Донецьку, Одесі, Ворошиловграді, Сімферополі і Черкасах. Проводяться робои по спорудженю пам'ятника В. І. Леніну в м. Хмельницькому» [9, 80 арк.].

Якщо для міст, монументальні скульптури створювалися з червоного граніту, то в містечках і селах з бетону і гіпсу: «У таких художньо-промислових підприємствах масово формувалися і штампувалися як «натхненні, пристрасно-величні за ідейною наснагою» бронзові та гранітні, так і примітивні бетонні й гіпсові ідоли. Останніх партійно-радянські менеджери і скульптори ремісники правдами і неправдами намагалися зіпхнути з рук як залежалий пропагандистський товар, сільським «лохам», як наш голова артілі, а самим добре підхарчуватися з колгоспно-радгоспного корита» - відмічав доктор юридичних наук, правознавець В. Акуленко [3, с. 13].

Незважаючи на те, що ідеологічні монументи мали пріоритетну значущість у пропаганді, при їх масовому створенні також застосовувався екстенсивний метод творіння, схожий на той, що використовувався при будівництві панельних будівель. Хоча варто зазначити, якщо в більшості випадків, заміна панельних будівель (які як було зазначено вище були тимчасовим місцем життя приблизно на 30 р.), відбувалася не так активно, то заміна низькоякісних монументів В. Леніну, та іншим видатним діячам комуністичної партії, відбувалося набагато швидше. Так, 21 липня 1965 р. Рада Міністрів УРСР видала постанову «Про затвердження списку пам'ятників мистецтва, історії та археології Української РСР» за якою, заміни потребували близько 1400 пам'ятників В. Леніну. На другому з'їзді Українського товариства охорони пам'яток історії та культури (УТОПІК) у жовтні 1971 р., їхня кількість становила 402 одиниці. Варто зазначити, що заміни виготовлялися з дорогоцінних матеріалів (червоний граніт, бронза і т.д), тобто ціна виготовлення монумента була доволі високою. У доповіді на II пленумі республіканського правління Товариства «Завдання організації Товариства по виконанню постанови ЦК КП України «Про роботу Українського товариства охорони пам'яток історії та культури» у 1972 р., було зазначено: «за п'ять років Товариство виділило на спорудження пам'ятників та створення музеїв 10 млн крб., у тому числі на пам'ятники В. І. Леніну та пам'ятники і пам'ятні знаки революційної, бойової і трудової слави радянського народу - 4,3 млн крб, на реставрацію пам'ятників архітектури - 2,1 млн крб...» [3, с. 21].

Аналогічну політику проводить і сьогодні Російська Федерація на тимчасово окупованих територіях України, відновлюючи пам'ятники радянським диктаторам, намагаючись показати приналежність цих територій до свого культурного всесвіту, оголошуючи таким чином ці території своїми.

Зростання економічних проблем в країні та загальне збільшення дефіциту бюджету призвело до того, що у 1970-х роках була започаткована нова економічна політика, яка передбачала підвищення експортних доходів, залучення закордонних інвестицій, а також підвищення цін на нафту. Це привело до того, що в 1970-х роках на території колишнього СРСР розпочалося будівництво величезних будівель, таких як готелі, спортивні комплекси, аеропорти та метрополітени.

На ряду, з монументальними скульптурами радянським політичним діячам, які були символами усюдиприсутності радянської влади, були побудовані монументальні пам'ятники грандіозних масштабів, мета яких була показати могутність та успіх радянської держави, праведність її ідей, а також напрямку руху. У радянському просторі була поширена скульптура «Батьківщина» в образі матері, яка представлена в різних місцях, зокрема у Волгограді. Головною метою монумента «Батьківщина-мати», на відкриття якого в 1981 р. приїздив особисто Л. Брежнєв, була генерація почуттів колективної приналежності до чогось єдиного, у цьому випадку радянської держави як переможця в Другій Світовій війні, ідей радянської людини, її визначної ролі, а також влади, яка направляє цей колектив у «світле майбутнє».

Образ грандіозного монумента, загальна висота якого від постаменту складає 102 метри, ґрунтується на російському поняті «отечество» (пер. Вітчизна), «родина» (пер. Батьківщина) та на образі Матері, як родоначальниці. Батьківщина-мати - модель, яка синтезує закорінені глибоко в мові вирази типу «лоно батьківщини», «діти батьківщини», «син батьківщини». Дослідник української літератури В. Яручик також звертає увагу на цінність, яка стає невід'ємним елементом уявлення групи певного типу, а отже, землю, на якій група мешкає, котрою володіє чи повинна володіти [10, с. 220]. Концепт-образ Матері/Матері Батьківщина мала викликати почуття національної ідентифікації, як дитини яку виховала радянська держава/вітчизна, єдності у питанні готовності встати на захист «родины» (пер. Вітчизни) Батьківщини Матері, а меморіальний комплекс слугував нагадуванням про визначну роль в перемозі над нацизмом. Радянська пропаганда, використовувала емоції, які виникали внаслідок асоціації з даним образом, послугувалась ними, як важелем впливу на суспільство. Вона формувала образ єдиного «всесоюзного народу», який не ділився на нації(проте росіяни залишалися титульним представникам єдиного всесоюзного народу). Проте, варто зазначити, що образ матері часто використовувався й українськими борцями за відновлення незалежності «Ой хлопчики-плеканчики, де ви ся плекали, що вас таких молодий кихдо УПА прийняли? Каждого з нас годувала матінка рідненька, закликала в УПА стати Україна-ненька» [2, с. 571]. це пояснюється частою анімізацією абстрактного. У радянських піснях образ ототожнювався з СРСР, або з Україною, як частиною СРСР: «Батьківщино радянськая, щира наша мати, ворогам твоїм ніколи тебе не здолати!» [2, с. 571].

Якщо монументальні споруди менших масштабів, мали ідеологічно-пропагандистський вплив на формування локального образу районів міст(парків, скверів, заводів), то монумент-музей «Батьківщина-Мати» формував образ пейзажу всього міста Києва. Меморіальний комплекс, мав загальнодержавне значення, його масштабність та розташування в структурі міста утворювали з монументом цілісну об'ємно-просторову структуру як з композиційного, так і з ідеологічного погляду. Меморіальна зона парку становить лише 24,4 %, прогулянкова та культурно-масова зона заходів - 60 % та 14 % відповідно [4, с. 176]. Віктор Акуленко, член Українського товариства охорони пам'яток історії та культури (УТОПІК), наводить спогади своєї дискусії з народним художником СРСР і УРСР Василем Бородаєм, який після смерті Є. Вучетича у 1975 р., завершив роботу над монументом Батьківщина-Мати:

- «По-перше, погляньте на обличчя, цієї «Батьківщини-матері», воно нерідне, надміру погордливе, як у римських легіонерів. А тога на ній, а короткий меч теж як в античних римлян! Все чуже, не українське. Про герб СРСР на щиті, а не УРСР, я вже не кажу....

- Ви, мабуть, не сприймаєте сучасного мистецтва, яке нині в Радянському Союзі домінує щодо увічнення нашої звитяги у Великій Вітчизняній війні. Чи не так?

- Звичайно, я не художник. Це мій особистий погляд. Проте монументальність для мене - не в брилах граніту чи металу і не в грудах біцепсів на бичачих торсах, як у багатьох пам'ятників, у тому числі на місці концтаборів для радянських військовополонених. Вони були не качки-культуристи, а звичайні люди: молодь і літні, змучені й голодні, поранені й полеглі, але сильні духом нескореності ворогу. На п'єдесталі бажано бачити більше їх людських якостей» [1, с. 372].

Зі спогадів В. Акуленко, ми можемо зрозуміти, що монумент «Батьківщини-Мати», мав на меті не увіковічити подвиг українського народу, його жертви задля перемоги над нацизмом, а показати звитягу «єдиного» радянського народу, як монолітної структури. «Мій батько загинув при обороні Києва в Дарницькому концтаборі для військовополонених. А скільки полягло рідних, могили яких від озера Хасан у Монголії через Україну і до озера Балатон в Угорщині. Однак, бачу, що ця «Батьківщина-мати» - більше мачуха, яка не пробуджує в мене глибоких переживань від завданих війною втрат, горя, сирітства і вдовиної долі моєї мами.» - згадує В. Акуленко [1, с. 371].

Окрім монументу-музею «Батьківщина-Мати», формувати образ цілого міста також мав монумент «Арка Дружби Народів» відкриття якого відбулося в 1982 р., в честь 60-ї річниці створення СРСР, а також до1500 річчя Києва, центральною ідеєю якого було єднання братських народів усього СРСР, проте особлива увага концентрувалася на «злиті»/«об'єднані» Українського і російського народів. В композиції «Арка Дружби Народів», центральне місце під аркою займало скульптура робітників росіянина та українця, що тримали Орден «Дружби Народів», недалеко знаходилася стела з образами Богдана Хмельницького та московського посла Василя Бутурліна, що відображала події «Переяславської Ради». Подібну концепцію («Об'єднання України та Росії») пам'ятників було відкрито і в місті Переяслав-Хмельницький(нині Переяслав) ще в 1954 році на 300-річчя від підписання «Переяславської Ради». На монументі знаходилися дві жінки (українка і росіянка) в народних костюмах з конституцією СРСР в руках.

Отримання права в 1974 р. на проведення олімпійських ігор 1980 р., призвело до «буму» будівництва в другій половині 1970-х роках на території СРСР. Розпочалися будівництво величезних будівель, таких як готелі, спортивні комплекси, аеропорти та метрополітени.

У той же період було споруджено кілька величезних спортивних комплексів, таких як Стадіон «Динамо» у Києві. Ці спортивні споруди мали велику місткість та виконували не тільки функції спортивних майданчиків. Вони використовувалися, як майданчики для масових заходів, таких як мітинги та паради, а також як місця для проведення культурних та розважальних заходів, наприклад концертів та вистав, демонстрації силових та технічних можливостей країни під час проведення Всесоюзних спартакіад. Крім того, спортивні комплекси були важливими символами влади та престижу країни, вони служили візуалізацією успіхів комуністичної системи.

Також варто згадати про будівництво метрополітену, який став одним з символів технічного прогресу в країні. Починаючи з початку 1960-х рр. він активно розширювався у Києві. Станції метрополітену були прикрашені великими мозаїками, скульптурами та мальовничими композиціями, що створювало унікальну атмосферу.

Проте, поряд з величезними витратами на будівництво монументальних споруд та інфраструктури, в 1970-х роках почалися також зміни в смаках та перевагах людей. Молодь віддалялась від ідеології комунізму та почала більше цікавитись західною культурою, що призвело до зменшення інтересу до таких великих монументальних будівель.

Висновок

У своїх архітектурній діяльності, як і в інших напрямках культури, радянська влада використовувала підхід наочного поширення ідеологічно-пропагандистських ідей домінування комунізму. Через житлову уніфікацію панельних будинків, створювалася ідея рівності у суспільстві. На ансамблях будівель часто знаходилися мозаїчні малюнки, на яких зображалися досягнення радянської науки, культури й т. д., що мало нагадувати велич Радянського народу та комуністичної партії, яка привела комуністичне суспільство до цих досягнень, проте самі будівлі мали мінімалістичний стиль прямокутних форм. Монументальна пропаганда, ідеї якої ще було закладено за часи правління Леніна, досягла нових масштабів в період Брежнєвського «застою», до ідей домінування в різних сферах науки, додалися теми перемоги в Другій Світовій війні. Велика кількість меморіальних комплексів «Вічні вогні», дощок героям війни та ударникам праці з'являлися в містах. Встановлення великої кількості пам'ятників Леніну та іншим державних діячів слугувало маркером контролю над даною територією (аналогічну політику проводить сьогодні й Росія на окупованих українських територіях), для їх створення здебільшого використовувалися дорого вартісні символічні матеріали (червоний граніт для пам'ятників Леніну і т.д.). А великі монументальні споруди мали на меті створити ілюзію об'єднаності різнокультурної радянської держави, використовуючи для цього образи в архітектурі, які викликали сильні емоції у суспільстві (Друга світова війна). Архітектурні споруди того часу вражали своїми масштабами та величезними витратами, а також виконували важливі функції для держави, такі як проведення масових заходів та демонстрацій. Як зазначав англійський письменник Джордж Орвелл у своєму романі «1984» - «Той, хто керує минулим, керує майбутнім. Той, хто керує сьогоденням, керує минулим», а образ минулого, що створювався завдяки архітектурній ідеологічній політиці радянського союзу, мав визначний вплив на суспільство.

Література

1. Акуленко В. І. З немовлям «Батьківщини-мачухи»в ретроспективній декомунізації. Часопис Київського університету права. 2015. № 3. С. 371-373.

2. Дорогович Н. О. Експресивне вираження лінгвоконцепту Україна в літературі українського резистансу 40-50-х років ХХ століття. Філологічні студії. Науковий вісник Криворізького державного педагогічного університету. 2011. Вип. 6. С. 571-579.

3. Акуленко, В. І. Демонтаж ленінського плану монументальної пропаганди. Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 18 : Право : зб. наук. праць. Київ : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2019. Вип. 34. С. 10-25.

4. Гатальська Н. В. Композиційне та ідеологічне значення об'єктів культурної спадщини в парковому середовищі. Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України. Серія: Лісівництво та декоративне садівництво. 2017. Вип. 278. С. 168-185.

5. Репин Ю.Г. Уникальное и ординарное в архитектуре. Київ.: «ФЕНИКС», 2007. 176 с.

6. Історія Українив історіях: лекція 29. Спецпроект «Історія України в історіях». URL: https://znohi story.ed-era.com/m6/l29

7. Авдєєва M., Авдєєва Н. Особливості синтезу мистецтв Радянської архітектури України ХХ століття. Сучасні проблеми Архітектури та Містобудування. Київ, 2019. Вип. 55, С.14-24.

8. Самойлов В. К. Ленінський план монументальної пропаганди. Український історичний журнал. Київ, 1978. Вип. 4. С. 127-133.

9. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, фонд 2, опис 13, справа 4653, 80 аркушів.

10. Яручик В. (2012). Багатозначність поняття «батьківщина» для письменників прикордонних регіонів другої половини ХХ ст. - початку ХХІ ст. Волинь філологічна: текст і контекст, 73(1), 217-223.

References

2. Dorohovych N. O. (2011) Ekspresyvne vyrazhennya linhvokontseptu Ukrayina v literaturi ukrayinskoho rezystansu 40-50-kh rokiv XX stolittya [The expressive expression of the linguistic concept Ukraine in the literature of Ukrainian resistance of the 1940s-1950s.] Philological Studies: Scientific Bulletin of Kryvyi Rih State Pedagogical University, 6, 571-579 [in Ukrainian].

3. Akulenko V. (2019) Demontazh leninskoho planu monumentalnoi propahandy [Dismantling of Lenin's plan of monumental propaganda]. Scientific journal of the National Pedagogical Dragomanov University. Series №18. Law: Sb. scientificworks / Ed. B. I. Andrusyshyna. Publishing house of National Pedagogical Dragomanov University, 34, 10-25 [in Ukrainian].

4. Gatalska N. (2017) Compositional and ideological significance of the objects of cultural heritage in the park environment. Naukovyi visnyk Natsionalnoho universytetu bioresursiv i pryrodokorystuvannia Ukrainy. Ser.: Lisivnytstvo ta dekoratyvne sadivnytstvo, 21, 68-185 [in Ukrainian].

5. RepynYu. H. (2007) Unykal'noe y ordynarnoe v arkhytekture [Unique and Ordinary in Architecture]. Kyiv: FENYKS, 176 p. [in Russian].

6. Istoriya Ukrayiny v istoriyakh: lektsiya 29[History of Ukraine in Stories: Lecture 29]. Special project «History of Ukraine in Stories» URL: https://znohistory.ed- era.com/m6/l29[inUkrainian].

7. Avdieieva, M., & Avdieieva, N. (2019). Osoblyvosti syntezu mystetstv Radianskoi arkhitektury Ukrainy ХХ stolittia [Peculiarities of Synthesis of Arts in Architecture of Ukraine XX Century]. Current Problems of Architecture and Urban Planning, (55), 14-24 [in Ukrainian].

8. Samoylov V. K. (1978) Lenins'kyy plan monumental'noyi propahandy [Lenin's plan of monumental propaganda]. Ukrainian Historical Journal, 1978, 4, 127-133 [in Ukrainian].

9. Central State Archive of Higher Authorities and Management of Ukraine, fund 2, inventory 13, file 4653 [in Ukrainian].

10. Yaruchyk V. (2012) Bahatoznachnist' ponyattya «bat'kivshchyna» dlya pys'mennykiv prykordonnykh rehioniv druhoyi polovyny ХХ st. - pochatku ХХІ st. [The ambiguity of the concept of «motherland» for writers of the border regions of the second half of the 20th century. - the beginning of the XXI century]. Volyn Philological: Text and Context, 13, 217-223 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru