Рід Каразіних: нове прочитання (До 250-річчя від дня народження В.Н. Каразіна)

Після відставки Іван Назарович повернувся до свого родового маєтку Основиці, що налічував тоді 377 душ обох статей та 775 десятин землі й завзято розпочав його облаштування. Ще в дитинстві він мріяв закласти тут дендропарк, цю ідею підтримував і старший брат, який виписував для університету цінні види рослин і дерев, деякі з них він передавав братові в маєток. Під дендропарк було виділено 17 га землі, у плануванні вміло використано природний рельєф маєтку, проведено роботи з відведення води, підготовано два озера, що збереглися й до сьогодні. Іван Назарович підтримував брата у створенні Харківського університету, обидва внесли до комітету правління у справах університету 1 000 рублів, а 25 травня 1803 р. на честь того, що імператор Олександр дав дозвіл на «пожертву харків'янами сум на відкриття університету», він посадив у себе в саду канадську тополю, яку назвав «ровесником Харківського університету» (Paramonov 2004).

Ознайомившись із досвідом інтродукції рослин і закупивши протягом 1808-1809 рр. у Франції та Німеччині велику партію дерев і саджанців, І.Н. Каразін розпочав систематичну дослідницьку роботу, пов'язану з їхньою натуралізацією на непридатних для сільського господарства землях. До 1832 р. його колекція натуралізованих дерев і саджанців налічувала вже 202 види, більшу частину яких становили хвойні дерева, насіння яких він отримував завдяки допомозі проф. Харківського університету барона М. Біберштейна. Свої дослідження І.Н. Каразін продовжував і в Константиноградському повіті Полтавської губернії, де 1833 р. купив 2 тис. десятин землі, на п'яти з яких посадив ліс. За невтомну працю зі збагачення флори рідного краю цінними господарськими та декоративними рослинами Івана Назаровича було нагороджено Золотою медаллю Петербурзьким імператорським товариством з розвитку лісового господарства (Bereziuk, Gramma 2003).

Про авторитет поміщика І.Н. Каразіна свідчить той факт, що ще у 1805 та 1811 pp. його двічі обирали Богодухівським повітовим справником, почесним доглядачем училищ Богодухівського повіту (1812-1820), з 1818 до 1820 рр., а також 1823 р. він двічі був обраний предводителем дворянства Богодухівського повіту. У 1826 р. тимчасово обіймав посаду Слобідсько-Українського губернського предводителя дворянства. У 1819 р. обраний у колезькі секретарі зі старшинством, а 17 липня 1820 р. нагороджений чином титулярного радника. У серпні 1825 р. його громадська діяльність була відзначена Золотою медаллю Міністерства державного майна та орденом Св. Анни ІІІ ступеня (RGIA SP, f. 1343, op. 23, d. 1255, l. 7).

Особисте життя Івана Назаровича не склалося. Уже в зрілому віці він одружився зі значно молодшою жінкою Анною Антонівною Мерцаловою, яка мала складний характер. Сімейні сварки стали повсякденністю. У 1828 р. в нього народилася донька Марія, яка прожила лише 4 роки і 4 місяці і померла 13 травня 1832 р. У травні 1834 р. народився син Іван, а через рік донька Варвара. Буквально через рік після народження доньки, доведений до паралічу черговою сваркою з молодою дружиною, І.Н. Каразін помер напередодні 1836 р. у віці 56 років і був похований у саду свого маєтку Основинці. Сама ж удова постійно знущалася зі своїх кріпаків і була ними задушена у своїй спальні 1 квітня 1836 р. (Paramonov 2004).

Доля доньки Варвари, що народилася 9 травня 1835 р., досі залишається невідомою. Відомо лише, що вона була хрещена в Миколаївській церкві м. Краснокутська 12 травня, хрещеними батьками стали селяни с. Основинці Петро Григорович Мішак та дружина Василя Даниловича Левченка Мотрона Герасимівна. Опікуном дітей Івана Назаровича став брат дружини поміщик Бахмутського повіту, поручик Іван Антонович Мерцалов.

Доля ж єдиного сина Івана Назаровича Каразіна Івана Івановича Каразіна (07.05.1834-13.09.1903), склалася досить вдало. Він продовжив рід Каразіних і став батьком восьми дітей. Іван Каразін був хрещений у Миколаївській церкві м. Краснокутська 13 травня 1834 р. Залишившись з двох років без батьків, виховувався в рідного дядька, а потім у приватному навчальному закладі. П'ятнадцятирічним юнаком, 1849 р., розпочав військову службу, хоча офіційно був зарахований юнкером лише у травні 1850 р. На іспиті в штабі армії він продемонстрував свою ерудицію та здивував комісію пізнаннями в галузях математики, всесвітньої історії, російської та всесвітньої географії, статистики, фортифікації, артилерії, тактики й топографії, вільним володінням англійською, французькою та німецькою мовами. Спочатку він служив у зразковому кавалерійському полку портупей-юнкером, а потім 1854 р. став поручником. І.І. Каразін брав участь у походах у складі окремого гренадерського корпусу під час Кримської війни (війна Росії з Францією, Англією, Туреччиною та Сардинією), був нагороджений бронзовою медаллю на Андріївській стрічці на згадку про Кримську війну 1853-1856 рр. Виїхавши в домашню відпустку, І.І. Каразін захворів та в грудні 1856 р. за власним бажанням вийшов у відставку в чині штабс-ротмистра (RGIA SP, f. 1343, op. 23, d. 1255, ll. 12-16; Paramonov 2004, 7-11).

Відтоді Іван Іванович Каразін вирішив продовжити справу свого батька. Після закінчення Харківського університету він значно розширив площу парку та садів, примноживши видову різноманітність нових для краю рослин до 540 найменувань. Вирощені в Краснокутському дендрарії дерева та чагарники прикрасили багато парків України. І.І. Каразін був членом кількох наукових товариств. У 1891 р. нагороджений Великою Золотою медаллю Московського товариства акліматизації, незабаром таку саме нагороду він отримав від Французького товариства акліматизації. У середині 60-х рр. XIX ст. І.І. Каразіна обрали головою Богодухівської повітової земської управи. Перебуваючи на цій посаді, він сприяв розвитку освіти в повіті, будівництву шкіл, лікарень для пересічних людей. Його надзвичайно активна громадська діяльність навіть призвела до того, що місцевий предводитель дворянства звинуватив його «у підбурюванні селянського населення проти поміщиків». Проте І.І. Каразіна в суді було виправдано (Bereziuk Gramma 2003).

У жовтні 1871 р., майже в 40-річному віці, одружився з 20-річною Лідією Миколаївною Решетовою, донькою курського поміщика, титулярного радника Миколи Решетова. Вінчання відбулося у Благовіщенській церкві с. Іскрівка Полтавського повіту Харківської губернії. Свідками по лінії нареченого стали надвірний радник Віктор Безкупський та студент Микола Аніско, а з боку нареченої колезький реєстратор Решетов та студент, князь Дмитро Голіцин. Подружжя мало вісім дітей: Борис (1874), Лідія (1875), Іван (1878), Надія (1881), Владислав (1883), Олена (1887), Юлія (1889) та Вадим (1891). Їхні нащадки й досі живуть в Україні, Росії та Англії (RGIA SP, f. 1343, op. 23, d. 1255, ll. 16, 22-24a). Помер І. І. Каразін в Одесі від запалення легенів і був похований 20 вересня у своєму родовому маєтку Основинці Богодухівського повіту в дендропарку поряд із батьком Іваном Назаровичем.

Старший син Івана Івановича Каразіна Борис Іванович Каразін (26.02.1874 06.04.1937), став людиною дуже відомою, депутатом IV Державної думи Російської імперії. Народився Борис Іванович у м. Харків. На відміну від своїх предків, він не служив в армії. Закінчив Харківську гімназію, а потім навчався на природничому відділенні фізико-математичного факультету Харківського університету, після закінчення якого 1898 р. переїхав до Санкт-Петербурга, де проходив службу по лінії міністерства фінансів.

У 1900 р. вийшов у відставку і присвятив себе веденню домашнього господарства у своєму маєтку в Основинцях та громадській діяльності. Був членом «Союзу 17 жовтня», обирався помічником харківського повітового предводителя дворянства (1902-1905), гласним Богодухівського повітового та Харківського губернського земських зборів, членом Харківської губернської земської управи (1905-1908) та почесним мировим суддею. Був головою повітової та губернської земських економічних рад, членом губернської земської управи, завідував економічним, шкільним та ветеринарним відділами. Дослужився до чину надвірного радника.

У 1908 р. заснував губернську земську касу дрібного кредиту і був обраний її головою, перебуваючи на цій посаді до обрання в Думу. Саме Борис Іванович організував перший у Росії з'їзд представників кас дрібного кредиту. 1912 р. був обраний членом IV Державної думи від Харківської губернії. Належав до фракції октябристів, після її розколу до групи «Союзу 17 жовтня». Був головою комісії, створеної для розробки заходів щодо припинення ненормального подорожчання предметів першої необхідності, а також членом комісій бюджетної, торгівлі та промисловості, фінансової, комісії з відзначення 300-річчя Романових та ін. У роки Першої світової війни, протягом 1914-1918 рр., був членом «Прогресивного блоку» об'єднання депутатських фракцій IV Державної думи та Держради Російської імперії, яке складалося переважно з представників парламентських партій прогресистів, кадетів, октябристів і «прогресивних російських націоналістів», що зблизилися з октябристами. Після Лютневої революції лідери зазначеного об'єднання, крім націоналістів, увійшли до Тимчасового уряду Росії так званого «уряду народної довіри» (Ivanov etc. 2008).

З 1916 р. Б.І. Каразін став представником Державної думи в Особливій нараді для обговорення та об'єднання заходів щодо продовольчої справи. У дні Лютневої революції він був у Петрограді, а вже 8 березня 1917 р. прибув до Харкова, де виступав із повідомленнями про революційні події в Петрограді, робив доповіді про продовольче постачання країни та армії. 4 травня 1917 р. на засіданні Тимчасового комітету Державної думи був обраний членом Наради для розроблення плану фінансових перетворень (4-j sozyv Gosudarstvennoj dumy).

Не прийнявши Жовтневу революцію (1917), він у середині березня 1919 р. емігрував із Криму за кордон. Деякий час жив у Константинополі, торгував рисом та кавою, закуповуючи великі оптові партії. Потім через Болгарію прибув до Сербії. У Софії зустрічався з російськими дипломатами старого царського посольства. Як член Державної думи був включений разом з іншими депутатами Держдуми, представниками Денікінського уряду й товариства Слов'янської взаємності, до складу російської делегації, яка мала об'їхати Балканські країни з метою слов'янського об'єднання. У вересні 1919 р. із цією метою делегація відвідала Сербію, Боснію, Герцоговину, Далмацію, Чорногорію. Проте головне завдання Б.І. Каразіна вивчення можливостей товарообміну між Балканськими країнами і Росією, він писав детальні доповіді в Катеринослав, до штабу армії генерала Денікіна про можливість такого товарообміну. З цією метою він тісно співпрацював із Дунайською комісією з розподілу товарів.

У листопаді 1919 р. на деякий час він повернувся, спочатку прибув до Нахічевані, а потім до Києва, де навіть був обраний головою Києво-Харківського кооперативу для влаштування сільськогосподарських колоній. Потім з України Б.І. Каразін переїхав до Середньої Азії (Ташкент) і на Кавказ, а звідти, мабуть, розуміючи, що більшовики залишаться надовго в Росії, остаточно залишив батьківщину і переїхав до Німеччини. Оселився Б.І. Каразін в 1922 р. в передмісті Берліна.

Останній лист, адресований дочці, датовано 11 червня 1922 р. зі зворотною адресою: Berlin Schuncbery, Kozienstr., 31 II «Landkultur». Після цього він переїхав до Югославії, де проводив активну роботу серед емігрантів. Б.І. Каразін помер 6 квітня 1937 р. на 62 році життя, був похований на Новому кладовищі під Белградом (Deshko 2005, 281-289).

Дружина Б.І. Каразіна Олена Олександрівна (1881), не поділяла погляди свого чоловіка та відмовилася емігрувати. Разом із донькою Лідією Борисівною Каразіною (1902-1971) залишилася жити в Харкові. Лідія Борисівна була єдиною та улюбленою донькою Бориса Івановича Каразіна. Народилася в Харкові, провела дитинство в родовому маєтку в Основинцях. Після від'їзду батька її матері довелося продати будинок в Харкові та перейти жити на квартиру в місті. Після приходу до влади більшовиків, 1919 р., Олену Олександрівну (як дружину депутата Державної думи) та доньку Лідію заарештували в їхньому селі, але селяни їх відбили у чекістів, дали грошей на дорогу та допомогли втекти. Олену Олександрівну заарештували ще раз, але звільнили після приходу армії Денікіна. Лідія Каразіна намагалася вступити до Харківського університету, але її навіть не допустили до іспитів, коли в приймальній комісії дізналися, що вона двоюрідна правнучка В. Н. Каразіна. Щоб якось існувати, вона влаштувалася в Чугуєві, де на курсах навчала грамоті червоних командирів 44 (Deshko 2005, 298-308).

Лідія Борисівна Каразіна одружилася з Аркадієм Геращенком, який з батьками жив у Ташкенті. Щоб уникнути подальших репресій в Україні, вони разом переїхали до Узбекистану до глухого кишлаку Чувалачі. Там молоде подружжя займалося фермерським господарством, заклали великий сад, прокопали арики, придбали два трактори, коней та корів, проте радянська влада, яка дійшла й до Середньої Азії, змусила їх переїхати в інше місце. Звідти родина Каразіної перебирається до м. Ош під Ташкентом, де чоловік працював водієм, а Лідія Каразіна вела домашнє господарство. В Узбекистані вони народили трьох дітей: Олега (1925), Ірину (1932), Остапа (1939). У 1940 р. сім'я повертається в Україну (м. Гостомель під Києвом) з наміром дати дітям добру освіту. Щоб приховати своє дворянське походження, Аркадій пише, що він «тракторист», а дружина секретар-друкарка. «Тракторист» мав за плечима два курси юридичного факультету Ягеллонського університету у Кракові (Польща), досконало володів німецькою, англійською, польською, арабською та узбецькою мовами, а «секретарка» Каразіна закінчила класичну гімназію, добре знала французьку й англійську мови.

Незабаром після війни вся родина переїхала в Київ. Діти здобули чудову освіту, а Олег Геращенко став професором, членом-кореспондентом Академії наук України, директором Інституту технічної теплофізики, засновником вітчизняної школи з теплометрії та теплофізичного приладобудування. Мав двох дітей Ларису й Ігоря. Лариса досліджує родовід Каразіних, живе в Києві, має двох дочок Тетяну й Ганну та онука. Ігор (1953) після закінчення Київського політехнічного інституту поїхав до Москви. У нього два сини-близнюки Олег та Сергій (1992). Донька Лідії Каразіної Ірина стала логопедом, має двох дітей: дочка Олена (1964) і син Остап (1972) та двох онуків від Олени Віктора (1990) та Дар'ю (1996). Наймолодший син Л. Каразіної, Остап Геращенко, після закінчення геологічного факультету Київського університету став відомим у країні геологом, професором Норильського індустріального університету, і має трьох дітей: Андрія (1964), Лідію (1981) та Остапа (1983). Лідія була названа на честь бабусі, зберегла й бабусине прізвище, закінчила психологічний факультет Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна та виховує сина Олега.

Я не маю зараз інформації про інших дітей Івана Івановича Каразіна Лідію, Івана, Надію, Олену, Юлю та Вадима. Вийшло простежити долю Каразіних по лінії третього (після Бориса та Івана) сина Владислава Івановича Каразіна (03.08.1883-1941). За професією Владислав Іванович архітектор та художник. Народився в с. Основинці Богодухівського повіту Харківської губернії. Хрещений 2 вересня в Миколаївській церкві м. Краснокутськ. Як і Микола Миколайович Каразін, Владислав Іванович теж навчався у Всеросійській академії мистецтв (рос. ВАХ) у Санкт-Петербурзі, але значно пізніше у 1904, 1915 рр. (мабуть, з перервою через війну) на архітектурному факультеті у проф. М.Т. Преображенського. Автор надгробного пам'ятника Б.М. Кричевському на Новодівочому цвинтарі (1916). Член Товариства архітекторів-художників Росії, керівником якого був Преображенський. Подальша доля невідома. У Владислава Івановича та його дружини Віри Євгенівни один син Ігор (1915) (Sait mezhdunarodnogo tsentra semeynoi istorii i genealogii).

Ігор Владиславович Каразін (1915-1994). Закінчив фабрично-заводське училище, працював слюсарем. Закінчив Ленінградський політехнічний інститут із відзнакою. До війни працював над проектуванням вогнеметів та іншої військової техніки. Учасник радянсько-німецької війни (1941-1945). Капітан-лейтенант Військово-морського флоту СРСР. Після війни працював у державному оптичному інституті, начальником виробництва (1948), а потім головним інженером (1950). З 1952 р. його направляють до Білорусі для покращення сільського господарства директором машино-тракторної станції (МТС). Там він розробив низку оригінальних сільгоспмашин для технічного забезпечення торфовидобутку, а очолювана ним МТС стала рентабельним підприємством. У 1957 р. повернувся до Ленінграда й очолив конструкторське відділення Всесоюзного НДІ телебачення. Його розробки пов'язані з вітчизняним космічним телебаченням, яким оснащується вся літальна техніка. За розробки на тему «Метеор», пов'язані з метеорологічними дослідженнями, був нагороджений Державною премією Ради Міністрів СРСР. Помер у Санкт-Петербурзі (Deshko 2005, 303-304). У Ігоря Владиславовича два сини Святослав та Володимир.

Старшим сином Ігоря Владиславовича є Святослав Ігорович Каразін, який народився 1945 р. в Ленінграді. Закінчив Ленінградський електротехнічний інститут. Служив на Тихоокеанському флоті у Владивостоці. Працював завідувачем відділу науково-дослідного інституту командних приладів, завідувачем лабораторії на заводі з виготовлення систем зв'язку. Зробив істотний внесок у розвиток комп'ютерних технологій у телеграфній техніці. Співавтор винаходу «Цифровий вимірювач серії часових інтервалів» (1978) (Deshko 2005, 303-304).

Роком пізніше, 1946 р., теж у Ленінграді народився Каразін Володимир Ігорович, нині доктор технічних наук, професор кафедри теорії механізмів та машин, механіко-машинобудівного факультету Санкт-Петербурзького політехнічного університету. 1964 р. вступив до Ленінградського політехнічного інституту ім. М.І. Калініна. У 1970 р. закінчив його за спеціальністю «Технологія машинобудування, металорізальні верстати та інструменти». Після закінчення інституту був прийнятий на кафедру теорії механізмів та машин Ленінградського політехнічного інституту на посаду молодшого наукового співробітника. 1975 р. захистив кандидатську, а 1987 докторську дисертацію. Протягом багатьох років керує аспірантами й магістрами. Опублікував більше ста наукових праць. Наукові інтереси: динаміка машин, дослідження та створення відцентрових випробувальних комплексів. Бере участь у проекті «Створення програмно-керованих стендів складних рухів для імітації реальних режимів руху». Дійсний член Балтійської академії інформатизації.

Займається підприємництвом. Очолює фірму із виготовлення нестандартного обладнання. У Володимира Ігоровича та його дружини Наталії дві доньки Ольга (1972) та Ганна (1985). Ольга закінчила музичне училище, театральний інститут (відділення адміністрації та менеджменту). Як і батько, який займається підприємництвом, відкрила дві студентські кав'ярні. Анна закінчила механіко-машинобудівний факультет Санкт-Петербурзького політехнічного університету. Мені пощастило побувати в «дворянському гнізді» Каразіних у Санкт-Петербурзі, яке розташовано поряд з будинком О.С. Пушкіна на Мойці. Прекрасна, дружна та інтелігентна родина, яка дбайливо зберігає реліквії роду Каразіних, влаштувала мені привітний прийом (Iz besid).

Особливу увагу заслуговує Лариса Олегівна Дешко онука Лідії Борисівни Каразіної. Вона настільки перейнялася історією та долею свого роду, що саме завдяки їй ми знаємо багато про Каразіних. Мені доводилося листуватися й зустрічатися з пані Ларисою, ще коли я працював і жив у Болгарії. Вона надала мені неоціненну допомогу в підготовці книги про Василя Назаровича Каразіна, що вийшла 2005 р. в Софії, в академічному видавництві «Марин Дринов». Після цього Лариса Олегівна видала кілька книг про Василя Назаровича та його нащадків, здійснює постійну пошукову роботу, доводить чиновникам у міністерствах та інших структурах необхідність увічнення пам'яті роду Каразіних, що стільки дав не лише університету й Харкову, а і світовій науці та культурі.

Список джерел та літератури / References

1. 4-j sozyv Gosudarstvennoj dumy: Hudozhestvennyj fototip. al'bom s portretami i biografijami. Sankt-Peterburg, 1913. (In Russian). 4-й созыв Государственной думы: Художественный фототип. альбом с портретами и биографиями. Санкт-Петербург, 1913.

2. Abramov, Ia.V. V.N. Karazin: Ego zhisn i obshestvennaia deiatelnost. Biograficheskiy ocherk. Sankt-Peterburg, 1891. (In Russian). Абрамов, Я.В. В.Н. Каразин: Его жизнь и общественная деятельность. Биографический очерк. Санкт-Петербург, 1891.

3. Anashkino, Анашкино

4. Aripova, L.P. Preodoleem stenu zabvenia (O Nikolae Nikolatviche Karazine). Moskva, 2005. (In Russian). Арипова, Л.П. Преодолеем стену забвения (О Николае Николаевиче Каразине). Москва, 2005.

5. Bagaley D.I. Karazin V.N. Entsiklopedicheskiy slovar (isd. F.A. Brokgaus, I.A. Efron), т. 14. Sankt-Peterburg, 1895, s. 424-425. (In Russian). Багалей, Д.И. Каразин В.Н. Энциклопедический словарь (изд. Ф.А. Брокгауз, И.А. Ефрон), t. 14. Sankt-Peterburg, 1895, с. 424-425.

6. Bereziuk, N.M. Dostojnie svoego roda (k semejnomu portretu Karazinyh). Universitates: nauka iprosveschenie: nauchno-populiarnij ezhekvartalnij zhurnal [Universitates: Science and Education: popular science quarterly magazine - Universities], no. 1, 2003, s. 58-69. (In Russian)

Березюк, Н.М. Достойные своего рода (к семейному портрету Каразиных). Universitates: Наука и просвещение: научно-популярный ежеквартальный Журнал.-Университеты, №1, 2003, c. 58-69.

7. Bereziuk N.M., Gramma, V.N. Slid dobriy I vichniy na semli Slobozhanskiy (Ivan Nazarovich Karazin ta yogo naschadki). Universitates: nauka i prosveschenie: nauchno-populiarnij ezhekvartalnij zhurnal [Universitates: Science and Education: popular science quarterly magazine - Universities], no. 2 (14), 2003, s. 26-33. (In Ukrainian). Березюк Н.М., Грамма, В.Н. Слід добрий і вічний на землі Слобожанській (Іван Назарович Каразін та його нащадки). Universitates: Наука и просвещение: научнопопулярный ежеквартальный журнал. - Университеты, №2 (14), 2003, с. 26-33.

8. Bolebruh, A.G., Kudelko, S.M., Hridochkm. Vasil' Nazarovich Karazin (1773-1842). Kharkrv, 2005. (In Ukrainian). Болебрух, А.Г., Куделко, С.М., Хрідочкін A.B. Василь Назарович Каразін (1773-1842). Харків, 2005.

9. Danilevsky, G.P. Ukrainskaia starina. Materiali dlia istorii ukrainskoi literaturi I narodnogo obrasovania. Kharkov, 1866. (In Russian). Данилевский, Г.П. Украинская старина. Материалы для истории украинской литературы и народного образования. Харьков, 1866.

10. Deshko L. Derevo zhizni. Vasiliy Karazin. Zhivot I deynost. Po sluchai 200 godini ot osnovavaneto na Kharkovskia universitet “V.N. Karazin”. Sofia, 2005, s. 297-308. (In Russian). Дешко, Л. Дерево жизни. Василий Каразин. Живот и дейност. По случай 200 години от основаването на Харковския национален университет «В.Н. Каразин». София, 2005, с. 297-308.

11. Deshko, L. Karazinska kaplitsa. Istoria, fotografii, dokumenti. Kyiv, 2009. (In Ukrainian) Дешко, Л. Каразинська каплиця. Історія, фотографії, документи. Київ, 2009.

12. Deshko L. “Lialika milaia, zdravstvui!” (pisma B. I. Karazina docheri). Vasiliy Karazin. Zhivot I deynost. Sofia, 2005, s. 281-289. (In Russian); Дешко, Л. «Лялика милая, здравствуй!» (письма Б.И. Каразина дочери). Василий Каразин. Живот и дейност. София, 2005, с. 281-289.

13. Entsiklopedicheskiy slovar «Nikolaevtsi, 1789-1999 g.g.». Nikolaev, 1999. (In Russian) Энциклопедический словарь «Николаевцы, 1789-1999 гг.». Николаев, 1999.

14. Iz besid z Volodymyrom, Nataliieiu, Ol'hoiu ta Annoiu Karazinymy. Cherven' 2004 r. Osobystyj arkhiv M. Stancheva. (In Ukrainian). Із бесід з Володимиром, Наталією, Ольгою та Анною Каразіними. Червень 2004 р. Особистий архів М. Станчева.

15. Ivanov, B.Ju., Komzolova, A.A., Rjahovskaja, I.S. Gosudarstvennaja duma Rossijskoj imperii: 1906-1917. Moskva, 2008. Иванов, Б.Ю., Комзолова, А.А., Ряховская, И.С. Государственная дума Российской империи: 1906-1917. Москва, 2008.

16. Karazin, V.N. Pismo Muhanovu S.N. (21 noiabria 1831 g.). Sochinenia, pisma I bumagi VN. Karazina, sobrannie i redaktirovannie prof. D.I. Bagaleem. Khar'kov, 1910. (In Russian) Каразин, В.Н. Письмо Муханову С.Н. (21 ноября 1831 г.). Сочинения, письма и бумаги В.Н. Каразина, собранные и редактированные проф. Д.И. Багалеем. Харьков, 1910.

17. Kashirin, V.B. Polkovnik Nazar Karazin v Dunaiskih kniazhestvah nakanune I v nachale rusko-turetskoi voiny 1768-1774 gg. Slavianskiy mir v tretiem tisiachiletii [The Slavic World in the Third Millennium], t. 16, no. 1-2, 2021. (In Russian). Каширин, В.Б. Полковник Назар Каразин в Дунайских княжествах накануне и в начале русско-турецкой войны 1768-1774 гг. Славянский мир в третьем тысячелетии, т. 16, №1-2, 2021.

18. Kompania Virtex FOOD: 16 bereznia 2019. (In Russian). Компанія Виртекс FООД: 16 березня 2019.

19. Mys Karazina, Мыс-Каразина. (In Russian)

20. Nauchno-bibliograficheskiy arhiv Rosiyskoi akademii hudozhestv (NBA RAKh). (In Russian) Научно-библиографический архив Российской академии художеств (НБА РАХ).

21. N N. Karazin. Dunav v plametsi. Dnevnik na vjennia korespondent. Reportazhi (1877-1878). Sofia, 2008. (In Bulgarian). Н.Н. Каразин. Дунав в пламъци. Дневник на военния кореспондент. Репортажи (18771878). София, 2008.

22. Ofitsyniy sait kompanii «Virteks», 28 kvitnia 2018. (In Russian). Офіційний сайт компанії «Виртекс»: 28 квітня 2018.

23. Paramonov, A.F. Ivan Nazarovich Karazin i ego sem'ya v dokumentax gosudarstvennogo arxiva Khar'kovskoj oblasti. Khar'kovskij istoricheskij al'manax. Osen' zima 2004 goda. Khar'kov, 2004. (In Russian)

Парамонов, А.Ф. Иван Назарович Каразин и его семья в документах государственного архива Харьковской области. Харьковский исторический альманах. Осень зима 2004 года. Харьков, 2004.

24. Rasvitie estestvoznania v Rosii. Institut istorii estestvoznania v Rosii. Moskva, 1977. (In Russian) Развитие естествознания в России. Институт истории естествознания и техники. Москва, 1977.

25. Rosijskij gosudarstvennyj voenno-istoricheskij arhiv (RGVIA). (In Russian)

Российский государственный военно-исторический архив (РГВИА).

26. Rosijskij gosudarstvennij istorichtskij arhiv v Sankt-Peterbursi (RGIA SP). (In Russian) Российский государственный исторический архив в Санкт-Петербурге (РГИА СПб).

27. Sadoven, V.V. Russkie hudozhniki-batalisti XVIII-XIX vv. Moskva, 1955. (In Russian) Садовень, В.В. Русские художники-баталисты XVIII-XIX вв. Москва, 1955.

28. Sait mezhdunarodnogo tsentra semeynoi istorii i genealogii (MTSIG): 31 sichnia 2020. (In Russian). Сайт международного центра семейной истории и генеалогии (МЦСИГ): 31 січня 2020.

29. Sochinenija, pis'ma i bumagi V.N. Karazina, sobrannye i redaktirovannye prof. D.I. Bagaleem. Khar'kov, 1910. (In Russian). Сочинения, письма и бумаги В.Н. Каразина, собранные и редактированные проф. Д.И. Багалеем. Харьков, 1910.

30. Stanchev, M.G. Dvorianskiat rod Karazinovi (dokumenti i materiali). Vasilij Karazin. Zhivot I dejnost. Po sluchai 200 godini ot osnovavaneto na Kharkovskia universitet “V.N. Karazin”. Sofia, 2005. (In Russian)

Станчев, М.Г. Дворянският род Каразинови (документи и материали). Василий Каразин. Живот и дейност. По случай 200 години от основаването на Харковския национален университет «В.Н. Каразин». София, 2005.

31. Stanchev, M., Vovk, O., Kras'ko, N. Nazar Aleksandrovich Karazin v svetlinata na novite dokumenti. Spysanie naB'lharskata akademyia na naukyte, 2019, no. 5, s. 3-8. (In Bulgarien). Станчев, М., Вовк, О., Красько, Н. Назар Александрович Каразин в светлината на новите документи. Списание на Българската академия на науките, 2019, №5, s. 3-8.

32. Stepanov, A.I. Russkiy bereg. Dalnevostochnoe knizhnoe isdatelstvo. Vladivostok, 1976. (In Russian). Степанов, А.И. Русский берег. Дальневосточное книжное издательство. Владивосток, 1976.

33. Shil'der, N.K. Imperator Aleksandr Pervyj, ego zhizn' i carstvovanie, t. 2. Sankt-Peterburg, 1904. (In Russian). Шильдер, Н.К. Император Александр Первый, его жизнь и царствование, т. 2. Санкт-Петербург, 1904.

34. Terent'ev, M.A. Istorija zavoevanija Srednej Azii, t. 1. Sankt-Peterburg, 1903. (In Russian) Терентьев, М.А. История завоевания Средней Азии, т. 1. Санкт-Петербург, 1903.

35. Tihiy, V.N. Obzor nauchno-literaturnoi deiatelnosti V.N. Karazina. Khar'kov, 1907. (In Russian). Тихий, В.Н. Обзор научно литературной деятельности В.Н. Каразина. Харьков, 1907.

36. Tihiy, V.N. V.N. Karazin: Zhisn i obshestvennaia deiatelnost. Kyiv, 1905. (In Russian). Тихий, В.Н. В.Н. Каразин: Жизнь и общественная деятельность. Киев, 1905.

37. Tsentral'nyj derzhavnyj istorychnyj arkhiv Ukrainy (TsDIAK Ukrainy). (In Ukrainian). Центральний державний історичний архів України (ЦДІАК України).

Размещено на Allbest.Ru