Намагаюсь не грішити

Размещено на http://www.allbest.ru/

Намагаюсь не грішити

Гуреїв Юрій Іванович

Заслужений учитель України

художній керівник

Народного художнього колективу України

ансамблю танцю «Подолянчик»

Хмельницького палацу дитячого хореографічного колективу

ансамблю танцю «Подолянчик»

Анотація

гуреїв хореограф балетмейстер-постановник танець

В автобіографічній статті розкрито основні етапи творчого становлення автора як хореографа, фольклориста, балетмейстера-постановника, засновника та керівника.

Ключові слова: хореографічні здібності, творчий вплив, фольклорний народний танець, дитячий хореографічний колектив

Аннотация

В автобиографической статье раскрыты основные этапы творческого становления автора как хореографа, фольклориста, балетмейстера-постановщика, основателя и руководителя детского хореографического коллектива ансамбля танца «Подолянчик».

Ключевые слова: хореографические способности, творческое влияние, фольклорный народный танец, детский хореографический коллектив.

Annotation

The autobiographical article reveals the main stages of the author's creative development as a choreographer, folklorist, choreographer, stage director, founder and leader of the children's choreographic collective of the «Podolyanchik» dance ensemble.

Keywords: choreographic abilities, creative influence, folklore folk dance, children's choreographic group.

Народився лагідного світлого вечора 26 серпня 1935 року в селищі Червоний Жовтень міста Єнакієвого тодішньої Сталінської, а нині Донецької області в сім'ї шахтаря і, як тоді казали, «трудівниці культурного фронту» - батько Іван Якович рубав вугілля на шахті 1-2 біс «Червоний Жовтень», а мати Марія Яківна на той час працювала бібліотекарем тієї ж шахти і керівником драмгуртка місцевого клубу.

У жовтні 1941 року батько загинув при бомбардуванні на території тієї ж шахти. Мати з трьома дітьми, не в змозі прорватися на жоден евакуаційний поїзд, опинилася на окупованій території, де одразу ж втратила дочку - мою старшу сестру Лесю, яку німці вивезли до рейху. Ми з братом залишилися майже бездоглядні, тому що мама в цей час ходила по навколишніх селах і міняла речі, що залишилися від довоєнної пори, на хліб і харчі, щоб якось прогодувати нас. Домінялась до того, що з одягу залишився лише костюм, в якому мама колись грала Наталку-полтавку. Одного разу, коли ми з мамою блукали містом у пошуках провіанту, до нас підійшов якийсь добродій у літах, представився режисером застряглого в Єнакієвому театрі і, переговоривши деякий час, запросив маму на роботу. Це запрошення і виявилось тією паличкою-виручалочкою, щоб урятуватись якось нам від голоду. Мама знову стала акторкою, граючи у виставах «Наталка-полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Сватання на Гончарівці», «За двома зайцями» та інших. Я ж у цьому театрі виходив у масовках і грав у виставі (назви не пам'ятаю) одну з провідних ролей (до речі, за змістом - сина героїні), під час якої не полишав сцени протягом усіх трьох актів.

Восени 1943 року фашисти, застосовуючи тактику «випаленої землі», вигнали з домівок значну частину єнакієвського населення і переміщали людей за допомогою автоматників у західному напрямку. Під час пересування цього величезного натовпу нас неодноразово бомбардували і обстрілювали літаки, а вже в степу на Кіровоградщині натовп розбомбили і розстріляли майже остаточно. Німецька охорона зникла, а ми, етаповані, що залишилися в живих, розбрелися хто куди. Мама, я і брат потрапили до села Іванівна Бобринецького району, де нас босих, майже голих і голодних прихистили тамтешні люди і врятували таким чином нам життя. Там же ці прекрасні степовики врятували нас від загибелі удруге, коли взимку 1946-1947 року відпоювали молоком корови, яка щойно отелилась. Мама на той час працювала завклубом радгоспу «Радстрій», з якого зерно вивезли у Польщу і Чехословаччину дощенту, хоч свої працівники пухли тоді з голоду. Я вчився тоді в іванівській початковій школі, а брат, на жаль, помер у 1946 році від туберкульозу.

Восени 1947 року ми переїхали до бабусі у с. Стара Гута Вовковинецького району, Кам'янець-Подільської області, де 1948 року закінчив початкову освіту. З вересня того ж року моє життя було пов'язане із смт. Вовковинці, де мама працювала художнім керівником райбудинку культури, а я вчився спочатку в семирічній школі, а потім - у середній, яку закінчив 1954 року. Там же, у Вовковинцях, брав найактивнішу участь у художній самодіяльності школи і, паралельно, в будинку культури, з агітбригадою якого сходив протягом кількох років усі села району. Вони вразили мене не лише красою природи і людьми, а і яскравим фольклором, до якого мені прищепила любов моя мама, збираючи до самої смерті приказки, притчі й інші народні образки.

У численних концертах будинку культури співав, танцював, читав уривки з прози та поезії. А влітку ухитрявся хоч одну зміну ще й попрацювати піонервожатим у таборі чи на колгоспному полі. Восени, як годиться, разом із класом збирав урожай цукрових буряків, картоплі, яблук і овочів.

Виступав як актор і учасник масовок у виставах народного театру, таких як «Наталка-полтавка», «На перші гулі», «Без вини винні», «Запорожець за Дунаєм», «Платон Кречет» тощо.

Навесні 1951 року став переможцем обласного конкурсу читців серед дорослих, змагаючись навіть з акторами театру ім. Г. Петровського. Після мого виступу на заключному концерті представник з Києва (режисер - колега і помічник майстра великого кіно І. Савченка) запропонував мені вступити до ВДІК СРСР. Але в мене на той час ще не була завершена середня освіта. Та й, чесно кажучи, я мріяв бути лише актором українським, як у свій час були моя мама і бабуся, котрій довелося, як вона казала, працювати в «пізній трупі М. Кропивницького», знатися з братами Тобілевичами, а також з М. Ліницькою, М. Заньковецькою та іншими. Мама свого часу грала і співала з І. Козловським, виступала з майбутніми народними артистами В. Данченком, братами Авдієнками та іншими фундаторами українського театрального мистецтва.

Після закінчення середньої школи поступав до Київського театрального інституту, але у зв'язку з тим, що на акторському факультеті того року був спецнабір на амплуа героїв-любовників (я належав, як мені тоді сказали, до яскраво виражених «характерників»), то мені запропонували або рік зі вступом зачекати, або тимчасово піти на режисерський факультет, на що я «резонно» відповів, що режисером бути не бажаю, адже режисер під час вистави знаходиться за лаштунками, а я хочу виступати на сцені перед глядачами. За «гординю» я в подальшому й поплатився: ось уже більше піввіку поспіль мої вихованці «гарцюють» на сцені, а я «красуюсь» за кулісами.

На прохання учителів рідної школи з 1-го вересня 1954 року пішов працювати (лише на один місяць!) піонервожатим, та, як кажуть, так «зачепився», що ось уже аж 53-й рік працюю з дітьми. У театральний інститут більше вступати не судилось - мама тяжко захворіла. Довелось продовжувати працю в школі і йти на заочне відділення Кам'янець -Подільського педінституту. У той же час з акторського аматорства довелось переключитись на хореографію, і, можна сказати, з «примусу». І ось чому. Із самого початку вожатства в школі постало на педраді питання: хто для концерту для батьків, що мав відбутися вкінці першої чверті, буде ставити з учнями танці? Доручили за «настійною» рекомендацією тодішнього директора Л.С. Гуменюка цю справу мені, оскільки до того бачили мої хореографічні «вибрики» на сцені в районному будинку культури. І хоч це була за формою деяка «принука», моральні засади для балетмейстерської роботи в моїх думках все-таки знайшлися. І ось які.

Згадав, що мене, малого, вчила танцювати моя старша сестричка Леся, тому що була активною учасницею танцювального гуртка єнакіївського Палацу піонерів і експериментувала на мені свої балетмейстерські забаганки. Пізніше, під час роботи мами в музичній драмі, я пропадав у балетному класі й намагався копіювати під бурхливі оплески артистів «передражнені», як вони казали, їхні танці. А потім сам «городив» танці своїм ровесникам у школі, у піонерських таборах та «клепав» підтанцівки учасникам агітбригади, а також допомагав учасникам вистави «Запорожець за Дунаєм» разом із дорогим моїм наставником - тодішнім методистом обласного будинку народної творчості Ю.І. Кузьменком.

«Творив» хореографію і в концертах тоді досить потужної самодіяльності районного будинку культури.

Шкільний балетмейстерський дебют у жовтні 1954 року пройшов «на ура», і мене запросили, крім роботи в школі, ще й створити ансамбль танцю в районному будинку піонерів, де я успішно працював до січня 1957 року.

У січні 1957 року мене, як «кращого вожатого України» (так мене «величали» на зльоті вожатих у Києві) було переведено до елітної, як тоді вважалось, новоствореної Кам'янець-Подільської школи-інтернату, де, як і у Вовковинцях, створив ансамбль танцю, і керував, на прохання ректорату, факультетськими хореографічними колективами педагогічного інституту.

Докерувався до того, що ансамбль Кам'янець-Подільської школи-інтернату став кандидатом виступу в Москві на декаді українського мистецтва. Але одній із учасниць нашої «Польки-подолянки» не було ще шістнадцяти років. З цієї причини вона не мала права брати участь у поїздці. Нам пропонували замінити цю дівчину кимось зі сторони, на що, звичайно, ні я, ні учасники танцю не погодились.

1964 року, за розпорядженням «директивних органів», мене перевели до м. Хмельницького в палац піонерів на посаду балетмейстера ансамблю піонерської пісні й танцю. Мотивація начальства в даному випадку була така: «Філологів у нас багато (я за дипломом учитель мови і літератури), а хореографів у нас немає». Так я опинився в установі, в якій працюю ось уже більше сорока років, створивши ансамбль танцю «Подолянчик». До речі, вище згадану назву нашому гурту «присвоїли» самі його учасники, коли після перегляду нашої програми працівник Кам'янець-Подільського історичного музею-заповідника Т.А. Сис розповіла моїм юним артистам, що вони дуже схожі на «веселих, спритних, задерикуватих хлопчаків, котрих в старовину в нашому краї називали ласкаво «лящиками-подолящиками» або ж «подолянчиками». Отак і почалась біографія ансамблю, який у подальшому створив свій «оригінальний репертуар» (за висловом київського мистецтвознавця Ф. Піскуна), набувши «притаманну лише йому манеру» (слова київського балетмейстера, заслуженої артистки України Н. Скорульської), і здобув всеукраїнську премію імені М. Островського та Всесоюзної піонерської організації, безліч інших нагород всесоюзного і міжнародного ґатунку, а також «прославився» в Україні та за кордоном, де набув авторитету «колективу міжнародного класу, з оригінальним самобутнім репертуаром і високою професійною виконавською майстерністю, юні артисти якого приносять не лише величезну естетичну насолоду, а й спонукають замислюватись над життям» (газета «Силістренська трибуна», Болгарія).

Здавна кохаюсь у фольклорі. Цю любов, як я уже відзначав, прищепила мені з дитинства мама, котра майже до самої смерті записувала народні пісні, притчі, приказки. Далі в мене розвинули цю «хворобу» доктор філологічних наук, професор Кам'янець-Подільського педінституту В.І. Тищенко і уже згадуваний мною знавець подільського танцювального фольклору, заслужений працівник культури України Ю.І. Кузьменко. І не дивно, що одним із моїх перших опусів ще вовковинецького періоду була «Вівсянецька полька», поставлена за фольклорними мотивами с. Вівсяники, Вовковинецького району, а також «Козачок» на музику С. Гулака-Артемовського. І тому не дивно, що і в «Подолянчику» левову частку репертуару становлять танці, створені на основі фольклору рідного краю, котрий є одним з найсамобутніших і найбагатших в Україні. Найголовнішою рисою народної хореографії Хмельниччини є його сюжетність, що й обумовило передусім стиль і творчу манеру «Подолянчика». У нього не лише багато сюжетних номерів, а й тематичних програм, котрі по суті перетворилися у яскраві хореографічні дійства.

Цю «особливу манеру і почерк» намагається прищепити маленьким новачкам наша ансамблева хореографічна школа, котра навчає дітей основам українського народного, перш за все подільського танцю. Школою керує, до речі, мій син Іван - вихованець ансамблю і випускник Київського інституту культури. Слід відзначити, що майже весь педагогічний колектив ансамблю становлять його випускники. А тому вони дуже добре «підковані» методично, і працюють у нас не менше десяти-двадцяти років, перетворившись на гурт однодумців. Це, насамперед, «берегиня ансамблю» і найближча соратниця, моя дружина Ж.С. Гуреїва, О.В. Підлуцька, І.С. Буднецька, Е.К. П'яних, Р.Г. Потапов, Л.Л. Гуреїва, Н.В. Гапченко, Н.М. Андреєва. Працювали свого часу в ньому З.В. Андрусенко, В.Й. Пірог, А.В. Розсола, Г.О. Крумик та інші. Усі вони закінчили відповідні навчальні заклади і примножили здобутки колективу.

А от мені «офіційно» не довелось учитись «балетмейстерському ремеслу», тому я і не маю диплома про спеціальну хореографічну освіту. І не дивуйтесь цьому, адже коли я був молодим, в Україні ще не було жодного спеціального навчального закладу, котрий би готував балетмейстерські кадри. Згодом, у 70-ті роки минулого століття, у Києві з'явився інститут культури, але в ньому освіту на той час можна було здобувати лише на стаціонарі, що в моєму випадку не було можливим. Тому я й досі хореограф «не дипломований», а лише «аматор», хоч танцю навчався практично з пелюшок.

Найпершою вчителькою моєю, як я уже зазначав, була старша сестра Леся, а потім, як уже згадував, «не вилазив» із балетного класу муздрами, згодом «черпав» хореографічні знання на курсах Хмельницького ОБНТ, на курсах керівників дитячих танцювальних колективів МО України, проходив кілька р азів стажування при Київському хореографічному училищі, а також в ансамблі Народного танцю Союзу РСР під керівництвом І. Мойсеєва та в ансамблі П. Вірського, в ансамблі «Жок» МРСР, у танцювальній групі хору ім. Г. Вірьовки. Відвідував репетиції в Київському, Львівському, Одеському, Кишинівському театрах опери та балету та в інших професійних танцювальних колективах.

Крім свого ансамблю, здійснював постановки танців в інших професійних і аматорських хореографічних колективах Росії, Білорусі, Болгарії, Польщі. Ставив танці для Хмельницького облмуздрамтеатру ім. Г. Петровського та в театрі ляльок, у самодіяльних театрах Вовковинець і Кам'янця-Подільського.

Із репертуару ансамблю видано багато моїх авторських робіт і кілька авторських збірок. Часто виступав як хореографічний редактор і рецензент видавництв України «Мистецтво», «Музика», «Молодь», «Веселка» та інших. Брав участь і виступав з методичними матеріалами на різноманітних всеукраїнських та міжнародних нарадах, симпозіумах і конференціях. Проводив і проводжу донині різноманітні семінари та майстер -класи.

Був учасником ВДНГ України та СРСР. Маю урядові нагороди. Найбільш вагомим для себе вважаю Почесну грамоту Президії Верховної ради України та звання заслуженого учителя України. Пишаюсь медаллю ім. П. Вірського, яку вручають найкращим балетмейстерам-постановникам України. Ця нагорода нагадує мені той час, коли я мав щастя поставити свій танець «На кузні» («Подільські ковалі») в ансамблі, що нині носить ім'я Великого Майстра. До речі, ця хореографічна картинка пізніше увійшла в енциклопедію українського танцю, виданого АН УРСР під редакцією великого хореографа як взірець сучасної інтерпретації фольклорного матеріалу на сучасній сцені.

Усе, про що йшлося вище, може створити враження, що то є лише здобутки минулого. Це хибне враження! Життя не спинилось і спонукає нас творити далі, не зменшуючи нашої активності ні в чому. Тому навчаємо дітей рідному мистецтву ще більш активно, проводимо безліч різноманітних заходів і виступів у рамках палацу, міста, області та України, інколи «вискакуємо» за рубіж. Проводимо фестивалі. Найбільш почесним із них і славним на всю країну є фестиваль «Зимові візерунки», що ось уже 19 разів відбувся в дні Соборності України. Пишаємось, що першим в області й місті і саме колективом нашого ансамблю провели свого часу «Свято рідної мови», а з 1989 року знову ж таки на базі «Подолянчика» проводимо щорічно у шевченкові дні концерт-виставу «Вінок Кобзареві». Пишаємось, що в Хмельницькому та Шепетівці показали ювілейний концерт - виставу «З іменем Островського» на честь ювілею славетного земляка, а 100-річчя П.П. Вірського вшанували тематичною хореографічною виставою «На вашу честь, Маестро!», котра пройшла з величезним успіхом.

Отже, сумувати і лише «згадувати минулі дні» ніколи, тому що «працюю, а значить - живу!» (за М. Островським). І все - на Україні, на рідному Поділлі. Хоч були неодноразові намагання «переманити» мене і в Росію, і в Білорусь, і в Болгарію, і в Канаду, і в Штати, і навіть в Каракалпакію! На це, звичайно, я посміявся і відповів: «На чужому ґрунті дерево засихає!» Не зважаючи ні на що, живу і дію в рідному краї, тому що твердо пам'ятаю настанову батьків та учителів: зраджувати Матері й Вітчизні - великий гріх.

Намагаюсь не грішити.

Размещено на Allbest.ru