Розвиток історичної науки в Харківському державному університеті (1945-1955 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток історичної науки в Харківському державному університеті (1945-1955 рр.)

Фролов Сергій Володимирович кандидат історичних наук, старший викладач кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування» та соціально-гуманітарних дисциплін, Державний біотехнологічний університет, м. Харків

Анотація

Стаття присвячена розвитку історичної науки в Харківському державному університеті в перше повоєнне десятиліття. Період на який прийшовся апофеоз тоталітарного режиму та культ особи Й. Сталіна. Проаналізовано навчально-методичну та наукову діяльність викладачів історичного факультету, основні напрями наукових досліджень. Історична наука завжди відігравала важливу роль в політичному житті суспільства. Офіційна концепція історичної науки в усі історичні епохи мала на меті обґрунтування існуючого устрою. Це особливо знайшло свій прояв, в епоху сталінізму і, особливо в перше повоєнне десятиліття. Саме тоді відбулося остаточне затвердження командно-адміністративних методів керівництва історичною наукою. При цьому особлива роль відводилася ідеологічним кампаніям. Ось чому вивчення цього періоду є важливим для розуміння особливостей розвитку історичної науки. Тема вимагає ретельного наукового вивчення, оскільки історіографія даної проблеми досить обмежена. Після завершення Другої світової війни склалися всі умови для подальшого посилення контролю за історичною наукою. Військовий режим 1941-1945 рр., змінив напіввійськовий часів "холодної війни". Суспільні науки, в тому числі і історична, опинились в самому епіцентрі протистояння між СРСР та США. Історична наука опинилася під пильним контролем із боку партійно-державних органів. Посилення контролю за історичною наукою у повоєнні роки можна пояснити прагненням сталінського керівництва відновити втрачений під час війни вплив на суспільство. Перемога радянського народу у Другій світовій війні була використана у пропаганді влади як переконливий доказ переваги соціалістичного устрою над капіталістичним. Історична наука повинна була підтвердити переваги соціалістичного суспільного та державного устрою, науково обґрунтувати правильність дій партійного керівництва, як у передвоєнні, так і післявоєнні роки. Посилення партійного керівництва наукою, у перші повоєнні роки, знайшло своє відображення у виході низки постанов з питань ідеології, у тому числі стосовно викладання та розвитку історичної науки. Апофеозом нової ідеологічної кампанії можна вважати початок гонінь на "інакодумців", який отримав назву "боротьби з космополітизмом.

Ключові слова: історична наука, сталінізм, космополітизм, «холодна війна».

Abstract

історична наука харківський державний університет

Frolov Sergii Volodymyrovych PhD in History, Senior Lecturer of the Department UNESCO "Philosophy of human communication" and social and humanitarian disciplines, State Biotechnological University, Kharkiv

DEVELOPMENT OF HISTORICAL SCIENCE AT KHARKOV STATE UNIVERSITY (1945-1955)

The article is devoted to the development of historical science at Kharkov State University in the early post-war decade. The period during which the apotheosis of the totalitarian regime and the personality cult of I. Stalin occurred. The educational, methodological and scientific activities of teachers of the Faculty of History and the main directions of scientific research are analyzed. Historical science has always played an important role in the political life of a marriage. The official concept of historical science in this historical era is small in terms of the basic structure. This especially manifested itself in the era of Stalinism and, especially in the first decade of the war. This itself resulted in the residual confirmation of command- administrative methods of policing by historical science. In this case, a special role was given to ideological campaigns. This is why this period is important for understanding the peculiarities of the development of historical science. The topic requires careful scientific study, so the historiography of this problem is limited. After the completion of the Other Light War, all minds came together to further strengthen control over historical science. The military regime of 1941-1945, changing the tone of the Cold War. Common sciences, including history, were located at the very epicenter of the conflict between the USSR and the USA. Historical science fell under the strict control of the party-state bodies. Increased control over historical science during the war can be explained by the efforts of Stalin's religious school to renew the spending on marriage during the war. The victory of the Soviet people in World War was used in the propaganda of the regime as convincing proof of the superiority of the socialist system over the capitalist one. Historical science was responsible for confirming the advantages of the socialist suspense and sovereign order, scientifically demonstrating the correctness of the party's leadership, both in the pre-war and post-war years. The strengthening of party politics by science, in the early years of the war, found its reflection in the output of low regulations on the nutrition of ideology, including a hundredfold contribution to the development of historical science. The apotheosis of the new ideological campaign may mark the beginning of persecution of “dissenters”, which will take away from the name of “the fight against cosmopolitanism.”

Keywords: historical science, Stalinism, cosmopolitanism, «cold war».

Постановка проблеми

Перше повоєнне десятиліття - складний, суперечливий період розвитку української науки в суспільно-політичних реаліях радянської дійсності 40-х - 50-х років ХХ ст. Це був час, коли країна підіймалась з руїн, загоювала рани, нанесені війною. Потроху відбувався процес відновлення та подальшого розвитку історичної науки. Але, саме у перше повоєнне десятиліття, відбувалось становлення нової системи партійно-державного керівництва наукою. Свого апофеозу досяг тоталітарний режим та культ особи Й. Сталіна, що наклало серйозний відбиток на суспільне життя країни. Саме тоді відбулося остаточне затвердження командно-адміністративних методів керівництва історичною наукою. При цьому особлива роль відводилася ідеологічним кампаніям. Ось чому вивчення цього періоду є важливим для розуміння особливостей розвитку історичної науки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Актуальною та маловивченою залишається проблема взаємовідносин влади та науки. Досліджувана тема дає можливість реконструювати розвиток історичної науки у край складних умовах життя країни. Як пишуть автори монографії І. Колесник, В. Смолій «Історик і влада»: «Історик і влада - такий собі Дволикий Янус, обидва не можуть існувати окремо, самостійно, не впливаючи один на одного. Влада (державна, ідеологічна, політична) завжди володіла монополією на історію. Вона виступала замовником історичних праць, створювала посади, штат офіційних історіографів задля легітимації свого існування» [1, с. 5]. Серед загальних робіт можна назвати колективні монографії: «Харківський державний університет ім. О.М. Горького за 150 років» [2]; «Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна за 200 років» [3]. В монографіях дана характеристика діяльності кафедр історичного факультету, тих наукових напрямів, над якими працювали його викладачі. Багато аспектів, пов`язаних із розвитком історичної науки в ХДУ відображено в статтях харківських істориків. Ю.Й. Журавський

«Розвиток наукових досліджень на історичному факультеті Харківського університету за роки радянської влади» [4]; І.К. Рибалка, В.М. Довгопол. «Історики Харківського університету (до 175-річчя)» [5];

«Історична наука в Харківському університеті (до 185-річчя ХДУ)» [6] та ін. 2013 році вийшов біобібліографічний довідник вчених-істориків Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна «Історики Харківського університету: біобібліографічний довідник (1905-2013 рр.)» [7]. Довідник містить відомості про викладачів-істориків, які працювали на історичному (історико-філологічному) факультеті у період 1905-2013 рр. При цьому більшість дослідників як радянської, так і пострадянської доби дають помірковану оцінку розвитку історичної науки у перше повоєнне десятиліття, відзначаючи при цьому і зростання професійної майстерності, і помітну, порівняно з попередніми роками, активізацію науково-дослідницької роботи харківських істориків. Заслуговує на увагу монографія Н.М. Сірук ««Ждановщина» в Україні (друга половина 40-х - початок 50-х років ХХ ст.)» [8]. На основі архівних документів та матеріалів, автором, досліджено суспільно-політичну ситуацію та політику державного-партійного керівництва щодо ідеологічного нагляду над культурою, мистецтвом, наукою України в другій половині 40-х - на початку 50-х років ХХ ст. У праці здійснено аналіз розгорнутих у цей період ідеологічних кампаній («ждановщина») які були спрямовані проти творчої і наукової інтелігенції як головного носія національної самобутності українського народу та проводилися під гаслом «боротьби проти українського буржуазного націоналізму».

Мета статті. Проаналізувати розвиток історичної науки в перше повоєнне десятиліття в Харківському державному університеті, період, на який прийшовся апофеоз тоталітарного режиму та культ особи Й. Сталіна. Дослідити навчально-методичну та наукову діяльність викладачів історичного факультету. Саме в цей час відбувається посилення адміністративно-командного управління історичною наукою, через систему ідеологічних кампаній. Остаточне затвердження методів керівництва історичної науки відбувається саме в післявоєнні роки. Тому вивчення цього періоду є важливим для розуміння особливостей розвитку історичної науки.

Виклад основного матеріалу

Перемога Радянського Союзу у Другій світовій війні мала всесвітньо-історичне значення. Вона викликала не тільки патріотичний підйом, але й посилену увагу до історичної спадщини Радянського Союзу. Боротьба ідеологій, яка ніколи не припинялася, розпалилася з новою силою. Це зумовило підвищену увагу керівництва СРСР до питань суспільної теорії, « її зв`язку з життям, із практикою соціалістичного будівництва, дотримання принципів партійності у науці, літературі й мистецтві». Не випадково літературу, мистецтво і суспільні науки у ті роки часто об`єднували одним поняттям «ідеологічний фронт».

Свою роботу у м. Харкові історичний факультет поновив у листопаді 1943 р. після реевакуації ХДУ. За роки війни і німецько- фашистської окупації навчально-матеріальній і науковій базі університету було завдано колосальних втрат: зруйновано навчальні приміщення й лабораторії, гуртожитки, майже повністю знищено археологічний музей і нумізматичну колекцію, повністю загинув архів університету. Значної шкоди німецько-фашистські окупанти завдали книжковому фонду ЦНБ, знищивши величезну кількість літератури [6, с. 19.]. Серйозною перешкодою, що заважала нормальній роботі університету після відновлення його діяльності у Харкові, була відсутність потрібної кількості навчальних приміщень. Виступаючи на нараді наукових робітників у травні 1944 р., ректор ХДУ, професор І.М. Буланкін говорив: «Університет у порівнянні з тими можливостями, які були до війни, має можливість працювати приблизно на 25 %» [9, арк. 19]. Для роботи історичного факультету було виділено спеціальний будинок (Бурсацький спуск, № 4), в якому він містився декілька років [10, арк. 6]. Восени 1948 р. рішенням Ради Міністрів УРСР Харківському державному університету відводилося 76 кімнат у приміщенні Науково- дослідного інституту гігієни праці (вул. Тринклера № 6), куди було переведено історичний факультет і військову кафедру [11, арк. 6]. У 1950 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила рішення про відбудову в Харкові спеціальної споруди для ХДУ (колишній Будинок Проектів), і з весни 1952 р. були розгорнуті роботи з його відновлення.

1945/1946 навчальний рік був першим післявоєнним роком у житті Харківського державного університету. Перед колективом історичного факультету стояло завдання налагодити навчально-методичну, науково- дослідницьку і суспільно-політичну роботу. Наказом міністра вищої освіти СРСР від 4 листопада 1946 р. на історичних факультетах державних університетів поновлювався 5-річний термін навчання. Велику організаційну роботу щодо відтворення й налагодження діяльності історичного факультету ХДУ здійснив деканат під керівництвом декана професора Миколи Макаровича Пакуля (1944 - 1946 рр.), який зробив вагомий внесок у розвиток медієвістики, і доцента, заступника декана (пізніше - професора й декана) Антона Григоровича Слюсарського (1946 - 1962 рр.), чиї дослідження проблем історії Слобідської України не втратили свого наукового значення до теперішнього часу. Доцент А.Г. Слюсарський (у 1920 р. закінчив Київський інститут народної освіти і до 1931 р. викладав у ньому) з 1934 р. працював у ХДУ спочатку викладачем кафедри історії СРСР і УРСР, а потім - деканом історичного факультету . Викладав курс «Історія СРСР» і спецкурс «Розклад кріпацтва й розвиток капіталістичних відносин у Росії другої половини XVIII ст.». Окрім того, займався проблемами аграрної історії України й Росії [12, с. 397].

Колектив історичного факультету ХДУ завжди складався з висококваліфікованих спеціалістів, але у перші післявоєнні роки їх було небагато. Проблема викладацьких кадрів вирішувалась шляхом запрошення провідних фахівців з інших вузів, проте, головним чином, шляхом виховання власних науково-педагогічних кадрів із числа молодих істориків, які закінчили історичний факультет. Вирішальну роль у цьому повинна була відіграти аспірантура, що відкрилася у 1945 році. У її перший набір увійшли: Й.-Ш.Х. Чорномаз, О.К. Живолуп (за спеціальністю «Історія ВКП(б))»; І.К. Рибалка, М.А. Литвиненко (за спеціальністю «Історія України») [10, арк. 126]. Усього за період з 1945 по 1955 рр. аспірантуру з історичних дисциплін Харківського державного університету закінчило 50 осіб, із яких 40 - успішно захистили дисертації [13, арк. 70]. Треба зауважити, що у перше післявоєнне десятиліття найбільшу кількість кандидатських дисертацій захистили вчені Київського й Харківського університетів [14, с. 50]. Важливе значення для подальшого розвитку науки й вирішення кадрового питання мала постанова РНК СРСР від 6 квітня 1946 р. «Про підвищення окладів працівникам науки і про покращення їх матеріально-побутових умов» [12, с. 46]. Радянський уряд вирішив підвищити з 1 квітня 1946 р. на 50 % посадові оклади старшим викладачам і асистентам вищих навчальних закладів, а також молодшим науковим співробітникам науково-дослідних інститутів, котрі не мали вчених ступенів або звань. Встановлювалося пільгове забезпечення професорсько-викладацького складу продовольчими і промисловими товарами [14, с. 47].

Як уже зазначалося, одним із найважливіших завдань, що постали перед історичною наукою у повоєнні роки, була підготовка наукових кадрів. Зі збільшенням кількості захищених кандидатських дисертацій, вимоги, що ставилися до них, помітно підвищувалися. Якщо у перші післявоєнні роки головна увага приділялася самому факту написання дисертації, то до кінця 40-х - початку 50-х років підвищилися вимоги до їх якості. Цьому питанню було присвячено низку постанов ЦК КП(б)У:

«Про підготовку наукових кадрів через аспірантуру в Українській РСР» від 17 січня 1947 р. [14, с. 47] і « Про положення та заходи по покращанню підготовки та захисту дисертацій у вузах і науково- дослідних закладах Української РСР» від 11 лютого 1950 р. [Там само]. На адміністрацію вищих навчальних закладів покладалася серйозна відповідальність щодо керівництва й виховання молодих кадрів і контроль над роботою дисертантів.

Історичній науці приділялося особливе місце у рішенні ідеологічних завдань, які стояли перед країною й суспільством у той час. У рамках радянської системи історіографічний чинник розглядався як вельми придатний засіб політико-ідеологічного впливу на формування народної свідомості у напрямі, що його визначало партійне керівництво. Можна без перебільшення констатувати, що серед інших гуманітарних наук і предметів історичним дисциплінам в СРСР надавалося особливе місце та роль. Авторитет історії безпосередньо пов`язаний зі ступенем її впливу на суспільне життя. Перше повоєнне десятиліття характери- зується помітним пожвавленням у розвитку історичної науки. Але, мабуть, ще суттєвіші наслідки мав інший результат перемоги - повне «виправдання» того, що здійснювалось у країні з 1917 року. Були й інші причини, що зумовили особливе значення ідеологічної роботи у повоєнні роки. Війна, як відомо, викликала скорочення фундамен- тальних досліджень у суспільних науках. Треба було в найкоротший термін наздогнати упущене. Перемога і вигнання фашистів із захоплених ними територій супроводжувалося вибухом патріотичних почуттів народу, зміцнення громадянської свідомості, самоповаги, гідності, схильності до незалежних суджень, нестандартних політичних оцінок. Ці, по суті, нові набуті в умовах воєнної епохи мислячою частиною суспільства риси суперечили панівній в усіх сферах життя народу, в тому числі духовній, тоталітарній командно-адміністративній системі. На фоні воєнних перемог виникла загроза для стабільності ідеологічної монополії партії.

Було ще одне міркування, на якому всіляко наголошували партійні ідеологи: фактор зовнішнього впливу. По-перше, десятки мільйонів людей, перебуваючи на окупованій території, зазнали впливу фашистської ідеології. По-друге, мільйони людей, одягнувши військову форму, переступили кордони буржуазної Європи, тривалий час перебували в інших країнах, де мали змогу ознайомитися з далеким від соціалістичного устрою суспільним і господарським ладом, життям та побутом їх народів. Одним із найважливіших факторів, що також вплинуло на розвиток суспільних наук, була «холодна війна». «Холодна війна» між СРСР та його союзниками і Заходом, за якою маячила загроза атомної бомби, призвела до тотальної «засекреченості». Звичайно, закритість була притаманна і довоєнному періоду, і рокам війни, але саме конфронтація повоєнних років, яка йшла, головним чином, приховано «невидимо» довела цю тенденцію до краю.

Популярність історичної науки й освіти в СРСР у перші повоєнні роки була надзвичайно високою. У педагогічних вузах спеціальність

«Історія» була найчисленнішою, історичні факультети університетів також мали найбільшу кількість студентів. Так, за кількістю поданих заяв в університети лідерство вели історичні факультети. У перші повоєнні роки конкурс на історичний факультет ХДУ становив у середньому 4,5 особи на місце. Особливо важливу роль у підготовці істориків були покликані відіграти університети, оскільки вони мали низку переваг перед педагогічними вузами: кваліфіковані кадри, кращу матеріальну базу, численніші книжкові фонди, міцніший зв`язок із науково-дослідними установами. У 1945 - 1955 рр. студенти історичного факультету ХДУ навчались під керівництвом таких відомих істориків, як професори: А.П. Ковалевський, А.Д. Скаба, К.Е. Гриневич, С.А. Семенов-Зусер, доценти С.М. Королівський та ін. Зрілості і професійної майстерності фахівці історичного факультету досягли у другій половині 40-х - 50-ті роки. Покращився стан справ із науково- педагогічними кадрами. Так, до початку 50-х років із невеликої кількості викладачів історичного факультету - 18 осіб - науковий ступінь і вчене звання мали 15 осіб, що становило 83 % від загальної кількості викладачів. Для порівняння: на економічному факультеті із загальної кількості викладачів 18 осіб, науковий ступінь і вчене звання мали 13 викладачів, що становило 72 % від загальної кількості, на філологічному факультеті із загальної кількості викладачів 38 осіб, науковий ступінь і вчене звання мали 22 особи, що становило 63 % [15, арк. 108]. У 1954/1955 навчальному році кількість викладачів історичного факультету становила 16 осіб, із яких 15 мали науковий ступінь [16, арк. 1].

Кількісно і якісно збільшився педагогічний колектив історичного факультету ХДУ у 1956 році, коли до його складу увійшли провідні викладачі Харківського й Сумського педагогічних інститутів, професори і доценти: С.І. Сидельников, К.К. Шиян, П.І. Гарчев, І.Л. Шерман, М.А. Литвиненко, В.Є. Тичина та ін. Водночас у студентські аудиторії прийшло багато учасників Другої світової війни, із числа яких провідними викладачами університету згодом стали: В.І. Астахов, В.І. Булах, В.М. Довгопол, А.І. Епштейн, Б.П. Зайцев та ін. Незабаром на історичний факультет повернулися відомі вчені - арабіст А.П. Ковалевський і археолог К.Е. Гриневич, що дозволило підвищити рівень наукової і навчально-виховної роботи, створити нові кафедри.

У 1952 р. було відновлено видання «Праць історичного факультету» ХДУ. До його редакційної колегії входили: доцент А.Г. Слюсарський - голова, професор М.М. Пакуль, доцент І.К. Рибалка, доцент О.О. Воскресенський, доцент А.П. Ковалевський, доцент В.О. Гольденберг. У другому томі праць було опубліковано статті викладачів історичного факультету ХДУ: доцента С.М. Королівського «З історії боротьби за скликання першого з`їзду Рад України», доцента І.К. Рибалко «Збройна боротьба українського народу проти буржуазно-націоналістичної Директорії», доцента А.Г. Слюсарського « До історії організації комітетів бідноти на України в 1919 році», доцента Б.М. Барак «Загальний жовтневий політичний страйк 1905 року в Харкові», доцента І.Я. Мірошникова «Повстання військових поселян серпухівського уланського полку в Слобідсько-Українській губернії 1829 р.», доцента Г.А. Сапожникової «Національно-визвольна війна польського народу у квітні-травні 1848 року в Великому герцогстві Познанському», доцента Р.С. Альпера «Політика Австрійського рейхстагу в питанні про ландштурм у жовтні 1848 р.», доцента А.П. Ковалевського «Вивчення подорожі Ібн-Фадлана на Волгу за мешхедським рукописом», доцента В.О. Гольденберга «До питання про вивіз рабів із Північного Причорномор`я в античний період» [17].

Історичний факультет часто виявляв ініціативу у проведенні наукових конференцій і сесій, які сприяли активізації науково-дослідної роботи. У 1948/1949 навчальному році відбулося урочисте засідання Вченої Ради ХДУ, присвячене 175-річчю від дня народження засновника Харківського університету В.Н. Каразіна. Різним аспектам життя і діяльності видатного вченого і громадського діяча були присвячені доповіді ректора ХДУ, професора І.М. Буланкіна (який виголосив вступне слово), доцента С.М. Королівського «Життя та діяльність В.Н. Каразіна», професора С.А. Семенова- Зусера « В.Н. Каразін та заснування Харківського університету» та ін. [18, арк. 139-140].

Після смерті Й. Сталіна (1953 р.) починається новий етап у розвитку країни й суспільства. Це стосується хрущовського періоду, впродовж якого здійснювалась багатостороння реанімація революційного духу і букви, час від середини 1930-х років до смерті Й. Сталіна піддається найрізкішому засудженню і розрив із передреволюційною історією стає набагато глибшим. Це з усією очевидністю виявилося у своєрідній другій колективізації села, що відбувалася в хрущовські роки, у новій і вельми жорсткій атаці на церкву, в різкому розширенні комуністичної пропаганди тощо. В організації широкої науково- атеїстичної пропаганди у вищих школах особлива відповідальність покладалася на кафедри суспільних наук. Викладачі цих кафедр повинні були у своїх лекціях викривати всілякі «марновірства й мракобісся», «реакційність і шкідливість релігійного світогляду». Усе це повною мірою торкнулося й викладання на історичних факультетах вузів УРСР.

Перетворення торкнулися і навчальних планів з історії. Так, у січні 1955 р. Міністерство вищої освіти СРСР затвердило новий навчальний план зі спеціальності «Історія» для державних університетів, згідно з котрим передбачалася підготовка істориків широкого профілю. Цей план не передбачав певної спеціалізації й орієнтував на підготовку спеціалістів-істориків широкого профілю. Що могли б виконувати як науково-дослідницьку, редакторську роботу, так і бути вчителями середньої школи. Уводилося обов`язкове вивчення логіки та психології, розширювався курс методики викладання історії тощо.

Висновки

Таким чином, у перше повоєнне десятиліття у розвитку історичної науки ХДУ стались істотні зміни у навчально- методичній та науковій діяльності. У цей період структура окремих кафедр та історичних дисциплін зазнала трансформації, котра відповідала тенденціям того часу. Було збільшено кількість годин на вивчення радянського періоду історії СРСР і УРСР. З`явилися нові спецкурси і спецсемінари з проблем зарубіжної та вітчизняної історії. Було розпочато викладання курсу історіографії, що свідчило про підвищення рівня викладання історичних дисциплін. Але з середини 50-х рр. ХХ ст., замість подальшого поглиблення спеціалізації, Міністерство вищої освіти СРСР затвердило новий навчальний план зі спеціальності «Історія» для державних університетів, згідно з яким передбачалась підготовка істориків широкого профілю. У період 1945 - 1955 рр. на історичному факультеті ХДУ відбулось становлення декількох історичних шкіл, котрі за рівнем свого розвитку не поступались кращим осередкам вітчизняної історичної науки. Значні наукові досягнення з вивчення історії зарубіжних країн були у медієвістів професорів М.М. Пакуля й А.П. Ковалевського. Під керівництвом провідних учених доцентів С.М. Королівського, І.Л. Шермана, А.Д. Скаби розроблялись проблеми, пов`язані з історією громадянської війни і соціалістичного будівництва, першої російської та Жовтневої революцій. Науковою роботою у галузі стародавньої історії та археології керували відомі вчені професори С.А. Семенов-Зусер і К.Е. Гриневич.

Упродовж першого повоєнного десятиліття спостерігалось поступове зростання кількості і якості наукових праць харківських істориків, значно розширилась проблематика досліджуваних питань. Проте у державі, де ідеологія була конструкцією, на якій трималося суспільне життя, історичним знанням партією, що правила, незмінно приділялася невсипуча увага. З одного боку, це означало вагомий плюс, бо історики - науковці та викладачі, перебуваючи на обліку в агітпропах партійних органів, вважалися «помічниками партії», наближеними людьми й, отже мали певні переваги. Але, з іншого боку, причетність до історичної дисципліни мала великий мінус: історики були, по суті, придатком партійного апарату, виконавцями волі і задумів вождів та ідеологів партії. Характерною рисою сталінізму в історичній науці була його абсолютна непримиренність до будь-яких відхилень від офіційно проголошеного погляду. Будь-яке інакодумство відкидалося не тільки для членів партії, але й для історика, котрий виступав, як тоді казали, бійцем партії на ідеологічному фронті.

Література

1. Колесник І., Смолій В. Історик і влада. Київ: Інститут історії України НАН України, 2016. 548 с.

2. Харківський державний університет ім. О.М. Горького за 150 років. Харків: Вид-во Харківського університету, 1955. 387 с.

3. Харківський національний університет ім.. В.Н. Каразіна за 200 років. Харків: Фоліо, 2004. 750 с.

4. Журавський Ю.Й. Розвиток наукових досліджень на історичному факультеті Харківського університету за роки радянської влади. Вісник Харківського університету. 1977. № 150. С. 89-103.

5. Рибалка І.К., Довгопол В.М. Історики Харківського університету (до 175-річчя). Український історичний журнал. 1980. №. 1. С. 128-131.

6. Історична наука в Харківському університеті (до 185-річчя ХДУ). Вісник Харківського університету. 1991. Вип. 24. №. 357. 137 с.

7. Історики Харківського університету: біобібліографічний довідник (1905- 2013 рр.)./ уклад. О.М. Богдашина, В.І. Бутенко та ін. Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2013. 284 с.

8. Сірук Н.М. «Ждановщина» в Україні (друга половина 40-х - початок 50-х років ХХ ст.). Луцьк: Східноєвропейський ун-т імені Лесі Українки, 2013. 207 с.

9. Державний архів Харківської області. Ф. 2. Оп. 2. Спр. 398. 50 арк.

10. Державний архів Харківської області. Ф. 2792. Оп. 7. Спр. 136. 76 арк.

11. Державний архів Харківської області. Ф. 2792. Оп. 7. Спр. 191. 126 арк.

12. Попов В.М. Учені вузів Української РСР. Київ: Вид-во Київського університету, 1968. 516 с.

13. Державний архів Харківської області. Ф. 2792. Оп. 7. Спр. 1028. 71 арк.

14. Вища школа Української РСР за 50 років. Ч. 2.(1945-1967 рр.). Київ: Вид-во Київського університету, 1968. 539 с.

15. Державний архів Харківської області. Ф. 2792.Оп. 7. Спр. 541. 213 арк.

16. Державний архів Харківської області. Ф. 2792. Оп. 7. Спр. 1025. 40 арк.

17. Труди історичного факультету. Т. 2. Харків: Вид-во Харківського державного університету ім. О.М. Горького, 1952. 167 с.

18. Державний архів Харківської області. Ф. 2792. Оп. 7. Спр. 261. 147 арк.

References

1. Kolesnyk, I, Smolii, V. (2016) Istoryk i vlada[The historian and government]. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukraine [in Ukrainian].

2. (1955). Kharkivskyi derzhavnyi universytet im. O.M. Horkoho za 150 rokiv. [Kharkov State University named after. A.M. Gorky for 150 years]. Kharkiv : Vyd-vo Kharkivskoho universytetu. 387 s. [in Ukrainian].

3. (2004). Kharkivskyi natsionalnyi universytet im. V.N. Karazina za 200 rokiv. [Kharkov National University named after. V.N. Karazin for 200 years]. Kharkiv:Folyo. 750 s.[in Ukrainian].

4. Zhuravskyi Yu.Y.(1977). Rozvytok naukovykh doslidzhen na istorychnomu fakulteti Kharkivskoho universytetu za roky radianskoi vlady.[ The development of scientific research at the history faculty of Kharkiv University during the years of Soviet power]. Visnyk Kharkivskoho universytetu-Bulletin of Kharkiv University.No. 150, pp. 89-103. [in Ukrainian].

5. Rybalka I.K., Dovhopol V.M. (1980). Istoryky Kharkivskoho universytetu (do 175-richchia).[ Historians of Kharkiv University (to the 175th anniversary]. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal-Ukrainian historical magazine. No. 1, pp. 128-131. [in Ukrainian].

6. (1991). Istorychna nauka v Kharkivskomu universyteti (do 185-richchia KhDU). [Historical science at Kharkiv University (to the 185th anniversary of KhSU). Visnyk Kharkivskoho universytetu-Bulletin of Kharkiv University. No. 357. 137 s. [[in Ukrainian].

7. (2013). Istoryky Kharkivskoho universytetu: biobibliohrafichnyi dovidnyk (1905- 2013 rr.) [Historians of Kharkiv University: biobibliographic reference (1905-2013).]. Kharkiv: KhNU imeni V.N. Karazina. 284 s. [in Ukrainian].

8. Siryk, N.V. (2013) «Zhdanovshchyna» v Ukraini (druha polovyna 40-kh - pochatok 50-kh pokiv KhKh st.). [ «Zhdanovshchyna» in Ukraine (the second half of the 40s - the beginning of the 50s of the 20th century)]. Lutsk: Skhidnoyevropeiskyi un-t imeni Lesi Ukrainky [in Ukrainian].

9. Derzhavnyi arkhiv Kharkivskoi oblasti.F.2. Op.2. Spr. 398. 50 ark. [in Ukrainian].

10. Derzhavnyi arkhiv Kharkivskoi oblasti.F.2792. Op.7. Spr. 136. 76 ark. [in Ukrainian].

11. Derzhavnyi arkhiv Kharkivskoi oblasti.F.2792. Op.7. Spr. 191. 126 ark. [in Ukrainian].

12. Popov, V.M. (1968). Ucheni vuziv Ukrainskoi RSR.[ Scientists of universities of the Ukrainian SSR.].Kyiv: Vyd-vo Kyivskoho universytetu. [in Ukrainian].

13. Derzhavnyi arkhiv Kharkivskoi oblasti.F.2792. Op.7. Spr. 1028. 71 ark. [in Ukrainian].

14. (1968). Vyshcha shkola Ukrainskoi RSR za 50 rokiv (1945-1967 rr.). [ Higher school of the Ukrainian SSR for 50 years (1945-1967).]. ( Vol. 2). Kyiv: Vyd-vo Kyivskoho universytetu. [in Ukrainian].

15. Derzhavnyi arkhiv Kharkivskoi oblasti.F.2792. Op.7. Spr. 541. 213 ark. [in Ukrainian].

16. Derzhavnyi arkhiv Kharkivskoi oblasti.F.2792. Op.7. Spr. 1025. 40 ark. [in Ukrainian].

17. (1952). Trudy istorychnoho fakultetu. [Proceedings of the Faculty of History].Т. 2. Kharkiv : Vyd-vo Kharkivskoho universytetu. 167 s. [in Ukrainian].

18. Derzhavnyi arkhiv Kharkivskoi oblasti.F.2792. Op.7. Spr. 261. 147 ark. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru