Використання минулого: динаміка колективної пам’яті у сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Використання минулого: динаміка колективної пам'яті у сучасній Україні

В. Бурлачук, доктор соціологічних наук

День Незалежності - тріумф історичної пам'яті Перетворенню історичних подій на матеріал для створення ідеологічної єдності групи, її особливої ідентичності слугує історична пам'ять.

Історична пам'ять може існувати в свідомості індивіда у формі бабусиних оповідей, прочитаних історичних романів, шкільних уроків історії, розповідей очевидців тощо. Особливо яскраво вона актуалізується у періоди державних свят та урочистостей. Свята є світським обрядом, у якому має бути продемонстрована єдність народу, його здатність вистояти перед будь-яким випробуванням, його героїчне минуле, важке сьогодення та світле майбутнє.

У серпні 2021 року український народ святкував День Незалежності, який був відзначений військовим парадом та іншими святковими заходами. Виступ Президента і театралізоване дійство під час параду були покликані переконати співвітчизників у власній значущості і величі спільного історичного минулого.

Матеріалом для аналізу того, як працює історична пам'ять, може слугувати як сам виступ Президента, так і театралізована вистава, розгорнута під час параду. Ця вистава, а радше театралізоване дійство, продемонструвала історію українського народу за допомогою низки окремих застиглих сцен, реконструйованих живих картин, які являли собою певні періоди української історії. Ці символічно зафіксовані історичні події мали відповісти на низку життєво важливих питань щодо історичного буття українського народу: коли виник український народ і українська держава, ким він себе вважає, яким і ким себе бачить і ким себе бажає бачити.

Глядачі спостерігали за символічним ходом подій минулого, плавним перебігом одних в інші, відчуваючи та переживаючи різноманітні емоції - від захоплення до скорботи. Захоплення від героїчних діянь українського козацтва, «які були не тільки захисниками рідної землі, а й хранителями християнської віри» до скорботи за жертвами Голодомору та Бабиного Яру. Цей постійний рух емоцій від захвату до скорботи, від захоплення до смутку виступає рухомою основою для утворення колективного «Я», здатного ставити собі запитання: хто ми такі? Чому ми такі? У чому наша особливість? І для чого ми на цій землі?

Представляючи понад тисячолітню історію, перед глядачами пропливли 27 драматичних сцен, починаючи від княгині Ольги і князя Святослава й закінчуючи подіями з життя сучасної України. Так, перед нашими очима постали сцени хрещення Русі князем Володимиром, гостроверхі курені українських козаків, Богдан Хмельницький напередодні битви з польським військом, Г. Сковорода у роздумах над Біблією, І. Котляревський з пером над «Енеї- дою», М. Грушевський з четвертим Універсалом перед киянами та інші. Організаторами свята передбачалося, що всі ці сцени мають величезне значення для історичної пам'яті українського народу і можуть викликати відповідний емоційний відгук. Серед зображених персонажів, крім перелічених, згадувалися Роксолана, Т. Шевченко, М. Гоголь, В. Вернадський, І. Сікорський, В. Стус.

Весь знаковий контекст театралізованої вистави був спрямований на те, щоб показати історичну необхідність українського народу і держави в історичному просторі та часі, його культурну важливість (перша Конституція Пилипа Орлика, філософські тексти Г. Сковороди, повісті М. Гоголя, гвинтокрили І. Сікорського).

Перебіг часу уособлювала постать дівчинки, єдиної живої істоти серед застиглих історичних персонажів, яка переходила від однієї історичної композиції до іншої. Її рух уособлював не тільки незворотність історичного часу, а й присутність теперішнього, що огортає минуле своїм живим і теплим ставленням до нього. Рух дівчинки від однієї інсталяції до іншої символізував незворотність хронології, перебіг подій з далекого минулого, що вислизає, у сьогодення.

Для аналізу політики історичної пам'яті важливо звернути увагу на те, які саме історичні події були пред'явлені, а які оминалися. Відібрані події перетворилися на символи, які виражають внутрішній світ соціальної групи, її цінності та переконання.

Представлені інсталяції акцентували певні значення, які повинні бути актуальні для сьогодення. Центральною подією української історії є хрещення Русі князем Володимиром, яке, за словами авторів експозиції, «визначило рух у бік цивілізації і міжнародного визнання». Символічна історія України починається з 964 року, з правління княгині Ольги та сина її князя Святослава, який «розширив Русь, переміг Хозарський каганат і домігся миру з Візантією».

На відміну від біблійної історії, яка розпочалася з подружнього зв'язку Адама і Єви, особливості української історії визначаються фігурами матері і сина. Символічно українську історію визначають не шлюбні відносини чоловіка і жінки, а жертовні стосунки матері та сина. Ця жіночна сторона української історії повторюється в образах королеви Анни і Роксолани, Лесі Українки та М. Заньковецької.

Історична пам'ять покликана встановити взаєморозуміння між громадянами різного національного походження і різних ідеологічних переконань, через що й відсутні епізоди, пов'язані з діяльністю УПА, Петлюри, Бандери, Шухевича та ін.

Для організаторів свята важливо створити колективні емоції, які б підтверджували унікальну єдність народу і були однозначними у своїх спрямованості та розумінні.

Історичні картини являють собою сфабриковані знаки, які відсилають до минулих подій у житті суспільства і нації. Вони говорять не тільки про те, якою об'єктивно була історія, а й про те, якою її хочуть бачити. Тому ігноруються спірні або неприємні періоди, які могли б внести дисгармонію в колективну ідентифікацію. І тому з великих часових періодів вибираються невеликі фрагменти, які можна використати для виразу сьогоднішніх цінностей. Ці фрагменти заперечують більш широке охоплення історії і суперечать тим уявленням і цінностям, які схвалювалися раніше.

Ці символи минулого дають інструмент занурення у глибини колективної пам'яті українського суспільства, виступаючи символічним підбиттям підсумків, своєрідною платформою колективної ідентифікації.

Пам'ять усупереч історії історична пам'ять минуле колективне

Наприкінці ХХ століття тема пам'яті перетворилася із традиційних тем філософії та психології на тему гостру, пов'язану з новітніми проблемами гуманітарного знання, тему, активно експлуатовану сучасними політиками й залучену до ідеологічних контроверз. Пам'ять на шкоду історії заповнила собою весь простір ставлень людини до свого минулого, здійнялася над історією як головний спосіб управління минулим [Федорова, 2018].

Така ситуація зумовлена тим, що пам'ять, яку раніше розглядали як допоміжний інструмент історичного пізнання, тепер почали сприймати як важливий елемент колективної ідентичності, втрата якого призводить до втрати фундаменту для існування групи.

У 70-х роках ХХ століття склалася особлива ситуація, що викликала до життя так звану історичну політику, або політику пам'яті. Якщо філософське дослідження проблем пам'яті у 30-40-х роках ХХ століття фокусувалося головним чином на розгляді особливостей сприйняття минулого в індивідуальній і колективній свідомості й не виходило за рамки наукових дискусій, то півстоліття: по тому ситуація кардинально змінюється. Проблема пам'яті набуває політичного звучання: до розмови про пам'ять долучаються історики і соціологи, політики та представники медійних сфер [Федорова, 2018].

Проблема історичної пам'яті перетворилася на серйозну суспільно- політичну проблему, що має як власне теоретичний, так і практичний аспект. «Пам'ять, - пише французький історик П. Нора, - це життя, носіями якого завжди виступають живі соціальні групи, і в цьому сенсі вона перебуває в процесі постійної еволюції, вона відкрита діалектиці запам'ятовування й амнезії, не усвідомлює своїх послідовних деформацій, підвладна всім ужиткам та маніпуляціям, здатна на тривалі приховані періоди та раптові пожвавлення. Історія - це завжди проблематична й неповна реконструкція того, чого більше немає. Пам'ять - це завжди актуальний феномен, переживання зв'язку із вічним теперішнім. Натомість історія - репрезентація минулого. Пам'ять унаслідок своєї чуттєвої та магічної природи уживається лишень із тими деталями, які для неї є зручними. Вона живиться туманними, багатоплановими, глобальними та пливкими, частковими або символічними спогадами, вона чутлива до всіх трансферів, відображень, заборон або проєкцій. Історія як інтелектуальна і світська операція закликає до аналізу та історичного дискурсу. Пам'ять поміщає спогад у священне, історія його звідти виганяє, роблячи його прозаїчним. Пам'ять породжується тією соціальною групою, котру вона згуртовує, це повертає нас до того, що, за словами Гальбвакса, існує саме стільки пам'ятей, скільки й соціальних груп, до ідеї про те, що пам'ять за своєю природою множинна й неподільна, колективна й індивідуальна. ...Історія належить усім і нікому, що робить універсальність її покликанням. Пам'ять вкорінена в конкретному, у просторі, жесті, образі та об'єкті. Історія не прикріплена ні до чого, крім часових протяжностей, еволюції та відношень речей. Пам'ять - це абсолют, а історія знає тільки відносне» [Нора, 1999: с. 19].

Ми бачимо, що протилежність пам'яті та історії повною мірою може бути осмислена як протилежність «цінність - знання». Якщо історична пам'ять стає предметом політичного протистояння, то тим самим вона втрачає властиве історичному знанню прагнення об'єктивності та істини й починає виражати інтереси певних груп. Історія не знає травм, травми можуть бути тільки у пам'яті.

Особливості мого підходу до проблеми пам'яті полягають у з'ясуванні джерела її ціннісного характеру. Вада досліджень, присвячених проблемам колективної пам'яті, попри їх багатоманіття

(у статті Г. Касьянова подано докладну бібліографію праць українських авторів, котрі пишуть на цю тему [Касьянов, 2016: с. 132-133]), полягає у відсутності бажання простежити ціннісну специфіку цього феномену.

Як відбувається перетворення пам'яті на певну цінність? Це питання передбачає інше: як відбувається виникнення цінності? Адже пам'ять сама по собі не є цінністю, як не є цінністю відчуття, сприйняття, уява та інші суб'єктивні здатності. Цінністю вона стає у результаті переходу, коли перестає бути характеристикою індивідуальної свідомості й стає груповою чи колективною. У результаті переходу від індивідуальної до групової змінюється її спосіб існування: з факту індивідуальної свідомості, де вона може бути фраіментарною, неточною, хаотичною, витісненою, вона перетворюється на дискурсивну, наділену трансперсональним існуванням. Вона стає розповіддю, свідченням «я там був, і я все бачив».

Колективна пам'ять утворює дискурсивний простір, який миттєво узурпується владою. З'являються інстанції, що починають контролювати роботу пам'яті: які події треба пам'ятати, а які бажано забути, або ж що цю подію треба оцінювати так, а не інакше. Як зазначає французький історик Ж. Ле Гоф, колективна пам'ять є важливим питанням у боротьбі за владу між суспільними групами [Le Goff, 1992].

Влада використовує наявність у колективній пам'яті можливості ритуалізації: будь-яка історична подія чи історичний персонаж можуть стати об'єктом ритуалу. А ритуал саме і є, за словами Р. Колінза, маленькою соціальною машиною, яка створює групи.

Ціннісний характер колективної пам'яті, наприклад, помітний у соціологічних дослідженнях, коли респондентові пропонують відповісти, як він оцінює ту чи ту історичну подію. У цій оцінці, позитивній або негативній, саме й знаходиться всюдисущий привід влади. Коли респондента запитують: «У 1654 році після Переяславської ради Україна ввійшла під протекторат Російської держави - Україна возз'єдналась з Росією. Як Ви в цілому оцінюєте цю подію?» [Вишняк, 2013], виникає уявна трансісторична спільність між респондентом і «міфічною» державою; подія вилучається з її хронологічного буття, виходить за рамки історичного часу і сприймається як така, що відбувається зараз чи в доступному для огляду минулому.

Сучасне суспільство, включно з усіма соціальними, етнічними та сімейними групами, пережило глибоку зміну традиційного ставлення до минулого, пов'язану зі змінами у структурі влади. Ця зміна охоплює найрізноманітніші форми ставлення до минулого. Передусім це критика офіційних версій історії та поява альтернативних її версій; відновлення слідів знищеного чи відібраного минулого. Достатньо пригадати часи горбачовської «перебудови», коли зміст колективної й національної пам'яті зазнавав жорсткого переоцінювання, коли під впливом масмедіа відходили колишні герої і з'являлися нові. Цей процес не оминув й Україну, котра, щойно здобувши жадану незалежність, вступила в епоху «палкого, в'їдливого, майже нав'язливого пригадування».

Місця пам'яті чи пам'ять, захоплена історією

Головні запити влади, що їх вона висуває до суспільства, виявляються у найрізноманітніших дискурсах: політичному, історичному, літературному тощо. Влада не може не говорити. Передбачається, що все промовлене нею має бути почутим (або прочитаним) і зрозумілим. Тому для влади так важлива уніфікація мови. Продукування дискурсу не відбувається у безповітряному просторі, воно має просторове і часове обмеження. Спробуймо визначити локацію, звідки говорить влада.

Такими місцями є не тільки парламентська трибуна, резиденція Президента чи Верховний Суд. Влада втягує у свій дискурс історичні місця: пам'ятники, меморіали, музеї. Такі історичні місця, за образним висловом П'єра Нора, називаються місцями пам'яті.

Ідеться не обов'язково про топографічні місця, про зовнішні мітки, що можуть слугувати опертям для форм соціальної поведінки людей в їхніх повсякденних взаємодіях. Такими місцями пам'яті, згідно із П. Нором, можуть слугувати цивільний календар, стяг, національний символ, прапор республіки, архіви, бібліотеки, словники, музеї, меморіальні церемонії, свята, тріумфальні арки.

Місце пам'яті являє собою деякий вихідний пункт, з якого може розпочатися процес утворення колективної пам'яті. Наприклад, вчитель історії, вказуючи на залишки заіржавілого меча, знайденого археологічною експедицією, коментує: «От цей меч був зброєю, яку ваші предки використовували у боротьбі з ворогами, щоб захистити свою землю».

Так за посередництва речі, символу і коментаря, що їх супроводжує, виникає емоційний зв'язок, який дає змогу зримо відчути присутність відсутніх поколінь і нашу залежність від них. Виникає почуття спільного з відсутніми поколіннями буття.

Протиставивши пам'ять історії, слід мати на увазі, що сама пам'ять не є безформною торбою, набитою історичними подіями, вона певним чином структурована. Пам'ять, пов'язана зі становленням національної держави, відрізняється від сучасної пам'яті, струк- турованої іншими процесами.

Скажімо, книга українського письменника Антона Лотоцько- го «Історія України для дітей» (1934), що витримала низку перевидань, являє собою радше не історичний твір, а зразок роботи з відтворення національної пам'яті. У ній структуровано чотири типи пам'яті: засадова пам'ять, що репрезентує образи феодальної монархії та епохи, коли закладалася й утверджувалася українська держава; пам'ять-держава, розчинена в образі її власної репрезентації, історичних портретах гетьманів; національна пам'ять, пам'ять народу, що усвідомлює себе як націю, пам'ять, на користь якої свідчать перші письменники, котрі писали чистою українською мовою (Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ'яненко, Амвро- зій Метлинський та ін.); пам'ять-травма, крах моделі національної ідентичності, сфокусованої на нації-державі.

Перетворення пам'яті на політику

Як відомо, політика не втручається у процес виробництва наукового знання, проте питання, пов'язані з історією, несподівано виявляють зв'язок з актуальністю політичних процесів. Чи не є це втручання політики спробою управління минулим? Управляти минулим - означає розглядати минуле з певної точки зору, бачити в минулому інструмент, здатний виправдати ті чи ті політичні дії. Особливим чином змодифіковане минуле є джерелом легітимації політичної влади, спробою уґрунтовувати владу на традиттії (одна з форм влади, описана М. Вебером). Влада, уґрунтована на традиції, це і є влада, що створює, зокрема, інститути національної пам'яті як підґрунтя своєї легітимації.

Перетворення пам'яті на інструмент політики заторкує засади моральної рефлексії, оскільки маніпуляції пам'яттю можуть бути джерелом кривавих конфліктів між людьми. Тому не випадково один із найвідоміших філософів сучасності Поль Рікер вважав пропаґанду ідей політики справедливої пам'яті своїм громадянським обов'язком. «...Мене не перестає непокоїти стан справ, коли в одному випадку надміру захоплюються питаннями пам'яті, в іншому - забуття і жодного слова не говорять про значення поминання і про надуживання пам'яттю чи забуттям. Ідея про політику справедливої пам'яті є в цьому плані однією з головних тем, вивчення якої я вважаю своїм громадянським обов'язком» [Рикер, 2004: с. 15].

Колективна пам'ять і пам'ять історична

Розрізненням між колективною пам'яттю і пам'яттю історичною ми зобов'язані Морисові Гальбваксу. Він пропонує пригадати ситуацію школяра, який вивчає історію. Вчитель жадає від учня знання історичних дат, фактів, видатних подій, важливих персонажів. Лекція вчителя історії - це, власне, оповідання, рамками референції якого є країна. На цій стадії вивчення історія сприймається, особливо школярем, як зовнішня і мертва. Відсутність інтересу зумовлена тим, що дитина не є свідком чи учасником історичних подій. Відчуття зовнішнього характеру фактів посилюється від того, що події, про які розповідає вчитель, розташовані в календарному хронологічному порядку. Гальбвакс розглядає поступове подолання розриву між історією, яку викладають, і живою пам'яттю. На його думку, спершу над пам'яттю здійснюється певне насильство, що надходить ззовні. Відкриття того, що пізніше дістане назву «історична пам'ять», полягає в акультурації екстеріорного шляхом призвичаєння до незвичного, до чужості історичного минулого, яка страхає [Рикер, 2004].

Роль оповідань, почутих із вуст старших у сім'ї, полягає в розширенні часового обрію, закріплюваного поняттям історичної пам'яті. Знаходячи опертя в розповідях про предків, зв'язок поколінь прищеплюється до величезного генеалогічного дерева, коріння якого сягає глибин історії.

Нудні шкільні розповіді про історію, що складаються з дат і заучуваних фактів, одушевляються спогадами свідків історичних подій і стають тим, що Гальбвакс називав соціальними рамками пам'яті. Пам'ять, як особиста, так і колективна, збагачується історичним минулим, яке ми поступово опановуємо. Читання історичних творів, підхоплюючи естафету від розповідей свідків, надає поняттю «сліди минулого» публічного характеру, а заразом і особистісного виміру. Відкриття пам'ятників минулого дає змогу виявити «уцілілі острівці минулого». Саме так історична пам'ять поступово інтегрується до живої пам'яті.

Чи розчиняється зрештою історія в пам'яті? І чи розширюється пам'ять, коли стає історичною пам'яттю? Головним референтом історичної пам'яті залишається нація, але між індивідом і нацією є багато інших груп, пам'яті яких можуть конфліктувати між собою. Між колективною пам'яттю і пам'яттю історичною і далі існує прихована незгода, це дає підстави стверджувати, що «загалом історія розпочинається тільки там, де завершується традиція» [Хальбвакс, 2007].

Підручники історії для дітей, як правило, являють собою зразок формування колективної пам'яті. Яскравим прикладом можна вважати підручник з української історії для дітей А. Лотоцького, аналіз якого може прояснити деякі аспекти роботи колективної пам'яті. Точкою відліку для роботи колективної пам'яті є не подія, історичний факт, а формулювання деякої трансісторичної сутності, з якою пов'язані всі подальші події.

Історія народу завжди пов'язана з територією, яку він населяє. Територія сприймається як життєво важлива цінність, на підставі якої можна судити про вітальну енергію даного народу, а збільшення чи зменшення території може свідчити про періоди кризи чи розквіту. Заснувати державу - це обов'язково знайти певну територію і визнати її як необхідну умову існування відповідного народу.

«Погляньте, діти, на мапу України! На цій мапі маєте зазначені межі української землі, де з давніх-давен жив і живе наш український народ. Треба вам знати, що простір землі, заселеної нашим народом, є такий великий, що аби перейти його пішки з заходу на схід, треба йти 90 днів, ідучи денно по 30 кілометрів. Отже, це простір завдовжки 2700 км, а в найширшім місці доходить до 1000 кілометрів. Загально займає він близько 1 мільйона квадратних кілометрів поверхні.

Українців є близько 50 мільйонів, і тому ми, по росіянах і німцях, належимо до найбільших народів у Європі, а простором українська земля належить до найбільших країв у світі» [Лотоцький, 1990: с. 4].

У наведеній цитаті передусім передбачається апріорна племінна ідентичність між читачем і автором, на цю ідентичність вказують такі вирази, як «наша Україна», «наш український народ», «простір землі, заселеної нашим народом».

Наведене судження не належить до висловлювань, що визначають специфіку історичної думки. Ми проникаємо в серцевину роботи колективної пам'яті, зайнятої конституюванням національної ідентичності. Визначальними умовами такої ідентичності є територія і народ. Територія - трансісторична сутність, попри всі історичні зміни, вона продовжує бути незмінним референтом історичного опису. Колективна пам'ять не стурбована такими питаннями, чи є територія, яку населяє даний народ, даною Богом разом і назавжди в певних і незмінних кордонах або ж вона впродовж історії може неодноразово змінюватися у своїх кордонах. Тут виникає певний парадокс: історична рухливість певних кордонів не скасовує наявності деяких абсолютних кордонів. Територія виступає незмінною субстанцією, приписаною даному народу.

Такої само редукції до субстанції зазнає і поняття народу. Колективна пам'ять уникає розглядати народ як утворення, що складається із різних етнічних груп і чиє поняття зобов'язане своїм існуванням буржуазній історіографії.

«Отже, запам'ятайте собі, що ви є українці, нащадки тих українців, які з-перед дванадцяти століть заснували свою державу. А столицею її було завжди місто Київ, "мати українських міст" і колиска цілої України» [Лотоцький, 1990: с. 7].

Колективна пам'ять розглядає історичний час як головну перешкоду для ідентифікації, час - це те, що безупинно піддає національну ідентифікацію випробуванням. Воно змушує групову пам'ять щоразу відшукувати народну субстанцію у товщі історичних часів.

Територія, з якою пов'язана групова пам'ять, пластична - вона може розширюватися від Сяну до Дону або стискатися до меж одного міста, наприклад Києва.

Як протяжна субстанція українські землі можуть частково переходити до руки ворога, але потім вони все одно повертаються до своєї істинної сутності. Так, князь Володимир «зібрав усі українські землі під свою руку, і вся Україна мала тільки йому коритися. Він також повідбирав українські землі від ворожих сусідів, які ті землі раніше завоювали. Наприклад, на заході прилучив Червенські та й інші городи, від литовців узяв Побужжя (землі над Бугом), а також прилучив до своєї держави українську землю за Карпатами. Злучивши так усі українські землі в одне ціле, князь Володимир забезпечив їх від ворогів» [Лотоцький, 1990: с. 23].

Автор використовує таке поняття, як «усі українські землі». Це поняття має всі риси апріорної сутності, даної початково і непідвладної жодним принциповим змінам, крім випадкових і тимчасових. Їх можна втратити, захопити, але вони все одно рано чи пізно повернуться до свого одвічного хазяїна, українського народу. Не випадково в історичній літературі трапляються такі вирази, як «одвічно руські» (німецькі, українські тощо) землі.

Колективну пам'ять визначає історія держави-нації, яка утворює її головний референт і яку постійно травмує нездатність виявити початок історії, оскільки щойно ви визначите як початок певну історичну подію, то одразу постанете перед необхідністю вийти за межі цього початку і вказати більш давню точку в історичній хронології. Тому колективна пам'ять відмовляється від «початку» і переходить до поняття «витоки». На відміну від початку, витоки означають раптову подію, яка завжди актуальна, яка не має прив'язки до певної

Розділ четвертий хронології, яка тепер, як і раніше, завжди присутня. Витоки - це не початок, це позачасова сутність, що лежить в основі держави.

Пам'ять меншин чи спроба здобуття Україною колективної пам'яті

Наприкінці ХХ століття у зв'язку з кризою офіційної історіографії відбувається поява різноманітних форм пам'яті меншин, для яких відвойовування власного минулого є необхідною умовою утвердження власної ідентичності.

Пам'яті меншин виникають, коли в тоталітарних суспільствах із домінантною ідеологією відбувається процес визволення від колишнього соціального порядку. Руйнація домінування спричиняється до того, що країни, які вийшли з-під влади тоталітарних режимів ХХ століття, намагаються звернутися до своєї давньої, традиційної пам'яті, забороненої або спотвореної за умов відповідного режиму. Це випадки Росії та країн Східної Європи. Бурхливий розквіт пам'я- тей меншин кардинально змінив співвідношення і взаємовідношення історії та пам'яті. Точніше, він зробив актуальним маловживане поняття «колективна пам'ять».

Порівняно з офіційною історією, яка багато в чому визначалася панівною ідеологією, пам'яті властивий режим демократичності та протесту. Вона виникла як відповідь на приниження та зневагу щодо тих, хто не мав права на свою власну, відмінну від офіційної, історію. Пам'ять меншин не претендує на історичну об'єктивність, вона гарантує вірність.

Наявність живих свідків минулого (учасників Другої світової війни та підпілля, жертв репресій) створювала альтернативне розуміння історії; вони несли в собі істину живої пам'яті про пережите, відмінну від істини історії.

Як зазначає П'єр Нора, історія, що стала науковою дисципліною, побудована, хоча і виходячи з пам'яті, але проти пам'яті, яку вважали індивідуальною, психологічною, оманливою і, зрештою, не більш ніж свідченням, що потребує інтерпретації. Історія була цариною колективного, тоді як пам'ять - сферою індивідуального. Історія була єдиною, а пам'ять, за визначенням, множинною, адже індивідуальна, по суті, ідея колективної пам'яті, емансипованої й сакра- лізованої, перевернула це співвідношення з ніг на голову. Раніше індивіди мали пам'ять, а спільноти - історію. Ідея, що пам'яттю володіють саме спільноти, передбачає глибоку зміну місця індивідів у суспільстві та ставлення їх до колективу: тут секрет загадкового успіху (який потребує пояснення) ще однієї ідеї, а саме ідеї ідентичності, без якої неможливо зрозуміти зростання пам'яті.

Щоб підтримати роботу колективної пам'яті, створюється Інститут національної пам'яті, який забезпечує перетворення історичної самосвідомості на соціальну свідомість. Передбачається, що колективна пам'ять має стати основою соціальної та політичної згуртованості. Через школу і шкільні підручники починає створюватися епопея національної спільноти, в якій, своєю чергою, за прикладом тоталітарної ідеології, згладжуються будь-які особливості - регіональні, сімейні, лінгвістичні, релігійні, соціальні, сексуальні, якщо тільки вони не є частиною великої національної історії.

Героїчний епос зі своїми вершинами та спадами, часами величі та випробувань, невичерпним набором персонажів, сцен, мудрощів, інтриг, дат, добрих і лихих сил -- це сімейна сага, яка починається з утворення Київського князівства і завершується встановленням незалежної України і проходить через Галицько-Волинську державу, Козаччину та війни ХХ століття.

З одного боку, створюється колективна національна історія, з другого - її постійно збурюють спогади приватного характеру. Ми присутні при створенні священної історії, оскільки за характером вона не відрізняється від релігійного катехізису, який і намагалася собою замінити. І це була історія сакральна - як історія батьківщини, що заслуговує того, щоб їй жертвували життям; легенда, що діяла як найпотужніший двигун соціальної інтеграції та згуртованості.

Інтенсивне використання колективною пам'яттю минулого (політичне, туристичне, комерційне) відбирає в історика його традиційну монополію на інтерпретацію минулого. Тепер місце поряд з істориком посідають постаті судді, свідка, представника масмедіа та законодавця. Законодавець, наприклад, може видати закон про кримінальну відповідальність за невизнання тих чи інших історичних фактів.

В Україні ми спостерігаємо інверсію динаміки поминання, модель колективної пам'яті взяла гору над історичною пам'яттю, звідки й зовсім інше використання минулого.

Місце якої історичної моделі могла б посісти модель пам'яті? Вона посіла місце прославляння безособового суверенітету союзної держави. Ця модель варта називатися історичною моделлю, оскільки саморозуміння радянських громадян ідентифікувалося з історією становлення радянської держави. Власне її місце посідає пам'ять - приватна, роздрібнена, національна, локальна, культурна. У Радянському Союзі історія і пам'ять становили єдине ціле: історія верифікувалася пам'яттю. Інверсія, що виявляється біля витоків одержимості пам'яттю, полягає у відродженні втрачених традицій, пластів минулого, від яких ми відокремилися.

Україна у війні пам'ятей

Звільнившись від політичної залежності Радянського Союзу, Україна і на рівні ідеологічному, і на рівні національної пам'яті намагається утвердити свою незалежність від колективної пам'яті правонаступниці Радянського Союзу - Росії. Насамперед ця війна пам'ятей стосується оцінки подій Другої світової війни. Друга світова війна посідає центральне місце в історичній пам'яті усього світу. В історичній пам'яті більшості європейців у результаті Нюрнберзького процесу сформувалося уявлення, що найбільшими злочинцями в історії людства були нацисти. Проте для представників української національної пам'яті така позиція є неприпустимою. У розв'язанні Другої світової війни винні і комуністи, і нацисти.

Ідеологи української колективної пам'яті розмірковують приблизно так:

«"Спільна перемога" - це обґрунтування спільної подальшої історії. А Велика Перемога як виправдання - це виправдання всього сталінізму і комуністичного терору. Якщо ми залишаємося на позиції радянської концепції історії війни, це означає, що ми відмовляємося від нашої незалежності і кажемо, що ми надалі разом із Росією. Разом перемогли і разом будемо жити. Відмовляємося від будь-якого демократичного вибору, бо ж Сталін був ефективним менеджером, який забезпечив нам перемогу.

От чому вся ця радянщина просто неприйнятна».

Тут варто звернути увагу на такий аспект. Оцінка Другої світової війни виходить за рамки історичного дискурсу. З цією оцінкою намагаються дати собі раду різні соціальні групи. Феномен перемоги визначається не в межах фундаментальних історичних досліджень, без зорієнтованості на якесь об'єктивне дослідження, він постає як підсумок ідеологічного протиборства, результат певної державної політики.

Висновки

Протилежність колективної пам'яті та історії може бути осмислена як протилежність «цінності - знання». Всесвітнє торжество пам'яті на зламі століть мало під собою ідеологічне підґрунтя й пов'язане із крахом певної моделі часу та історії.

Особливе місце в колективній пам'яті посідає присутність символічного, що є головним стимулом, який запускає роботу спогаду. Відсутність у суспільній свідомості спільної пам'яті, що має послугувати національній єдності, компенсується наявністю групових пам'ятей, які перебувають у взаємній боротьбі.

Перетворення колективної пам'яті на інструмент державної політики заторкує засади моральної рефлексії, оскільки маніпуляції пам'яттю можуть стати джерелом кривавих конфліктів між людьми.

Сказане змушує дослідника визнати подвійний характер колективної пам'яті. З одного боку, сакралізація пам'яті виступає як момент, що передбачає принцип емансипації та звільнення, з другого - вона може породити прагнення до замкнутості та ізоляції і стати одним із головних стимулів у розв'язанні війни.

Джерела

Бурдье, П. (2016). О государстве: курс лекций в Коллеж де Франс (1989-1992). Москва: Издательский дом «Дело».

Вишняк, О. І. (2013). Історичні події в оцінках масової свідомості громадян України (соціологічний аналіз). В: Національна пам'ять. Зб. наук. праць (вип. 6, сс. 32-40). Київ: Пріоритети.

Касьянов, Г. В. (2016). Історична пам'ять та історична політика: до питання про термінологію й генеалогію понять. Український історичний журнал, 2, 118-137.

Лотоцький, А. (1991). Історія України для дітей. Івано-Франківськ: Просвіта.

Нора, П. (1999). Проблематика мест памяти. В: Франция - память (cc. 17-50). Санкт-Петербург: Издательство Санкт-Петербургского университета.

Нора, П. (2005). Всемирное торжество памяти. Неприкосновенный запас, 2, 68-93.

Рикер, П. (2004). Память, история, забвение. Москва: Издательство гуманитарной литературы.

Федорова, М. М. (2018). История / память: «трудная» дилемма. История философии, 23 (1), 108-121.

Хальбвакс, М. (2007). Социальные рамки памяти. Москва: Новое издательство.

Le Goff, J. (1992). History and Memory / Tr. by S. Rendall, E. Claman. S.l.: Columbia University Press.

Размещено на Allbest.ru