"Чотири повіти" Чернігівської губернії у символічному та політико-дипломатичному пасьянсі за доби національної революції 1917-1920 рр. (до питання про формування державних кордонів України у ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ужгородський національний університет

«Чотири повіти» Чернігівської губернії у символічному та політико-дипломатичному пасьянсі за доби національної революції 1917-1920 рр. (до питання про формування державних кордонів України у ХХ ст.)

Ганус С.О.

Вступ

історичний імперія анархія реформа

Прикордоння, котре є стиком просторових масивів, що мають власну феноменологічну та символічну організацію, у багатьох випадках відповідає явищу «припливно-відпливних земель» за дефініцією французько-американського класика геополітики, уродженця Харкова Жана Ґоттмана (1915-1990). Його концептуальні ідеї становлять теоретичну основу нашого доробку. Ґоттман, один із засновників функціоналізму, вважав політичну фрагментацію світу результатом взаємодії двох факторів: один із них - це «циркуляція» комунікаційних потоків (армій, товарів, подорожей), а інший - «іконографія» простору, оформлена у культурних символах. Саме «іконографія» фіксує та диференціює простір у людській свідомості та діяльності. У це поняття Ґоттман включав і різні просторові картини світу, і окремі уявлення, що виникли через вплив етнічних традицій та історичного минулого, релігій, різних соціальних моделей, властивих для певних територій з їхньою неповторністю. Міфи та образи минулого, табу та символи культури, топографічно локалізовані у певному просторі є зовнішнім виразом його «іконографії» [1, рр. 109, 220-221]. А ось рух, «циркуляція» за Ґоттманом є «основою всієї географії та всієї політики» [1, р. 120].

Кордон - це лінія; що обмежує простір, над яким простягається національний і державний суверенітет. По обидва боки від цієї, спочатку проведеної на карті, а потім фізично демаркованої лінії, формується розбіжна організація суспільства й влади, існують різні закони, взаємодіють, або протистоять два «суверенітети». «Пересування» кордону означає зміну умов життя для людей у «зміненому» сегменті простору [1, р. 121]. Звідси й надзвичайно непрості, часом фатальні наслідки боротьби держав, режимів та етнополітичних спільнот за оволодіння цими сегментами, котрі конфліктуючі сторони вважають за певними критеріями своїми.

Неодмінно слід зважувати на етнонаціональне черезсмужжя прикордоння/фронтиру/бордерленду, що складається історично. Випливаючи з природної інфільтрації, або вимушеної міграції населення, особливостей адміністративного поділу певна сукупність символічних значень цього чересмужжя здатна каталізувати конфлікти (військові, дипломатичні, інформаційні) щодо вирішення питання про його територіально-державну приналежність у переломні часи, коли стається актуалізація цієї проблеми.

Предметом студіювання є «чотири повіти», розташовані на півночі колишньої Чернігівської губ.: Мглинський, Суразький, Стародубський та Новозибківський. У свій час цей простір входив до складу Чернігівського та Стародубського полків Гетьманщини. Тут знаходяться старовинні поселення з храмами, монастирями та публічними будівлями у стилі козацького бароко. Якраз за доби національної революції 1917-1920 рр. вони втратили зв'язок з національно-державною територією України і були включені до складу Росії, зазнавши змін своєї «іконографії», котра нині не має нічого спільного з колишньою козацькою минувшиною, котра цілковито вихолощена і втрачена.

Актуальність дослідження

У зонах активної взаємодії конкуруючих, ворогуючих і конфліктуючих дискурсів різних держав, націй, політичних рухів і партій відбувається активне конструювання «іконографії» простору шляхом його маркування певними символами для встановлення меж територіально-політичних утворень [2, с. 55, 57]. У студіюванні підваженої проблеми це простежується дуже виразно, перегукуючись із сьогоденням. Спираючись на викривлену історичну міфологію, вигадані «споконвічні» права, жонглюючи ідеологемами російськості/малоросійськості, кремлівська верхівка, грубо ігноруючи міжнародний правопорядок, принципи суверенітету та мирного співіснування затіяла неоімперську у своїй основі війну з Україною. Сталася хоч і неочікувана у ХХІ ст., але цілком логічна для Росії реінкарнація великодержавного синдрому, з котрим наша країна, як показує досвід, стикалася вже багато разів.

Нашим завданням, якщо відштовхуватися від суджень Ґоттмана, ставиться з'ясування логіки уявної та актуалізованої моделі симбіозу між політикою держави та географією просторів, займаних цими державами [1, р. 4]. А конкретизація її відбуватиметься у часових реаліях сторічної давності навколо приналежності «чотирьох повітів» Чернігівської губ.

Виклад основного матеріалу

Немає ні політики, ні географії без населення, що можна вважати аксіоматичним [1, р. 146]. За даними всеросійського перепису 1897 р. етнічне черезсмужжя чітко простежувалося у складі населення Харківської та Чернігівської, а також суміжних великоросійських Курської та Воронезької губ. До складу Чернігівської губ. входило 15 повітів [3, с. 192-193]. У її північних повітах - Мглинському, Суразькому, Стародубському та Новозибківському питома вага українського населення була незначною, коливаючись у межах 0,08-0,18 %, у той час, як у решті повітів воно переважало - від 86,14% у Чернігівському до 96,26% у Кролевецькому [4, с. ХІІ]. У Харківській губ. з 2 492 316 мешканців налічувалося 2 099 411 українців. У Воронезькій губ. з 1 967 054 чол. вони становили майже половину - 854 093, у Курській - 523 277 осіб із загальної кількості 1 604 515 [5, с. 39]. Абсолютна більшість тих, хто користувався українською мовою як рідною, була присутня у Грайворонському, Новооскольському та Путивльському повітах Курської губ. [6, с. 102]. Годі й казати, яку роль ці землі, наприклад, оспіваний у «Слові о Полку Ігоревім» Путивль, відігравали в ментально- географічних конструкціях, укорінених ще в літописних часах княжої Русі-України. Це якраз і є очевидний елемент «іконографії» простору, якщо згадати концепти Ж. Ґоттмана.

Розвал імперій Габсбургів і Романових на завершальному етапі Першої світової війни спричинив істотний переділ політичної карти Центрально-Східної Європи. Логіка історичних подій у XIX ст. підводила до того, що у відповідний момент бездержавні народи в особі їхніх політичних еліт порушать питання про створення/відтворення державних форм свого суспільного буття. Це і сталося в 1917-1918 рр., імпліцитно включаючи проблему просторових параметрів державних утворень, що виникали на уламках імперій. Дуже багато причин сприяли тому, що в їх основу мав бути покладений етнічний підхід, окрім історико-географічного, економічного та політико-адміністративного. Не стала винятком і українська держава, уряди якої, незважаючи на зміну форм правління та політичних режимів (Українська народна республіка (УНР), монархічна Українська держава та навіть радянська Україна) наполегливо домагалися приєднання територій, де, за наявними даними, український елемент переважав у складі населення.

До речі, якщо згадати, що на поч. ХХ ст. завершилося формування концепції М.С. Грушевського, який виходив з принципу континуїтету української державницької традиції з часів Київської Русі (sic!), то у політичному обігу можна було відштовхуватися від ідеї не створення, а реставрації української держави з її витоками у часах середньовіччя і досвідом існування у вигляді козацько-гетьманської України XVII-XVIII ст.

Створення української Центральної Ради (УЦР) у ніч з 3 на 4 березня 1917 р. стало поштовхом до процесів конституювання державності, спочатку у складі «демократичної та федеративної Росії», як було передбачено I Універсалом УЦР від 10 червня 1917 р. і аж до декларування незалежності УНР IV Універсалом від 9 січня 1918 р. Вимоги української демократії, що тією чи іншою мірою представляла інтереси народу, заявлені на громадських маніфестаціях та з'їздах весною 1917 р., були сконцентровані в особливій пам'ятній записці, котру делегація УЦР представила у Петрограді у травні 1917 р. Пояснюючи її зміст, В. Винниченко писав: «...Нічого жахливого ми не домагалися». За його словами, в Україні готові були скільки треба зачекати на здійснення скромної вимоги автономії. Достатнім було би якимось чином висловлене доброзичливе ставлення петроградської влади до цього [7, с. 97].

Тимчасовий уряд готовий був визнати владну компетенцію УЦР на території Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської губ. [7, с. 98] без промислово розвинених губерній півдня і сходу. Однак навіть ці скромні поступки, серед інших причин, призвели до червневої кризи у зв'язку з виходом з Тимчасового уряду міністрів з партії «народної свободи», котра послідовно відстоювала унітарні принципи будівництва «нової Росії».

До кінця двовладдя, тобто до придушення збройних виступів у Петрограді на поч. липня 1917 р. Тимчасовий уряд намагався маневрувати, виявляючи певні ознаки визнання логіки позицій УЦР.

Для з'ясування цих позицій з 29 червня 1917 р. у Києві вела переговори делегація Тимчасового уряду у складі впливових міністрів І.Г. Церетелі, М.В. Некрасова, О.Ф. Керенського та М.І. Терещенка. У липні і серпні Петроград займає жорсткішу позицію. Відмовившись санкціонувати запропонований Києвом Статут вищого управління України (Положення про її уряд Генеральний секретаріат), 4 серпня петроградський кабінет запропонував інший нормативний документ з незграбною назвою «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду в Україні». Порядок підпорядкування органів центральної та крайової влади визначався у самій його назві. Територіальна автономія у ньому замінювалась місцевим самоврядуванням, яке могло бути поширене на 5, а точніше - на 4,75 губерній - Київську, Волинську, Подільську, Полтавську та Чернігівську без зазначених північних повітів [8]. Пояснюючи критикам причини схвалення УЦР такого невигідного для України документу, Винниченко прокоментував, що інструкція була лише прийнята до відома і не більше, не в останню чергу з міркувань єдності демократичних сил перед можливими загрозами як праворуч, так і зліва [9, с. 109]. Малися на увазі монархісти і більшовики.

Наступні місяці показали, що стрімка зміна соціально-політичної обстановки перетворювала на клаптик паперу найважливіші міждержавні угоди, не кажучи вже про документи, подібні до «Тимчасової інструкції». Після жовтневих днів у Петрограді та придушення спроби більшовицького виступу в Києві 7 листопада 1917 р. УЦР опублікувала свій ІІІ Універсал, у якому, крім проголошення УНР, окреслювалися її географічні межі у вигляді своєрідних програм мінімум і максимум. Програма мінімум включала 9 губерній на підставі того, що здебільшого вони населені українцями. З цього, скажімо, у запропонованому переліку губерній зі складу Таврії виключався Крим. Програма максимум передбачала претензії на частини Курщини, Воронежчини та інших суміжних губерній, де переважало українське населення. Реалізація цих територіальних планів мала здійснюватися «згідно з організованою волею народів» [10, с. 10], тобто через плебісцитарні механізми. Використання поняття «суміжних губерній», очевидно, передбачало, що їх список може бути розширений з урахуванням етнографічного критерію та політичних можливостей отримати бажане.

Територіальні питання природно порушувалися на мирних переговорах у Брест-Литовську, які велися державами Четверного Союзу з УНР (грудень 1917 - 27 січня 1918 р.) та Радянською Росією (грудень 1917 - 3 березня 1918 р.). З катастрофічного продовольчого стану Австро-Угорщини, і навіть з прагнення держав Четверного Союзу блокувати незговірливу позицію радянської делегації на чолі з Л.Д. Троцьким дипломатія УНР змогла витиснути чимало. Зокрема - домогтися визнання прав на Холмщину. А ось питання східних та північно-східних кордонів залишилося відкритим. 5 січня 1918 р. на ранковому засіданні політичної комісії глава німецької делегації генерал М. Гофман пред'явив карту з позначенням зайнятих російських територій, які «з військових міркувань» залишалися під німецькою окупацією до кінця війни. Натомість на неокупованих частинах прифронтових російських губерній пропонувалося здійснити принцип самовизначення. Троцький безуспішно заперечував, наголошуючи, зокрема, що кордони з Україною ще не проведені та підлягають визначенню «зацікавленими масами населення» тощо, але безсилий на щось вплинути, оголосив на вечірньому засіданні, що вважає роботу політичної комісії мирної конференції завершеною [11, с. 33-34]. В укладеному з РРФСР мирі від 3 березня 1918 р. ст. 6 було обумовлено визнання української державності, виведення частин Червоної гвардії з її меж та припинення більшовицької агітації.

Відповідно, оскільки всі сторони переговорів у Брест-Литовську прагнули якнайшвидшого припинення бойових дій за більш-менш прийнятних умов миру, то немає нічого дивного у тім, що розмежування України та Росії виносилося на особливі переговори, відкладені на опісля. 30 березня 1918 р. Рада народних міністрів УНР надіслала телеграму Раднаркому радянської Росії з пропозицією припинити стан війни, укласти мирний договір, який би також врегулював проблеми кордонів та режиму правовідносин між двома державами [12, ф. 2607, оп. 2, спр. 1, арк. 16-17]. Позитивна відповідь була отримана. Поки тривали дискусії щодо місця переговорів, у Києві 29 квітня 1918 р. стався державний переворот. До влади прийшов режим П.П. Скоропадського, націлений на відновлення стабільного державного управління, подолання анархії та проведення поміркованих реформ з опорою на консервативно налаштовані заможні верстви населення та підтримку з боку Німеччини та Австро-Угорщини, війська яких, перебуваючи в Україні, гарантували б безпеку режиму від вторгнення ззовні. Для характеристики військово-політичної обстановки під час Гетьманату звернемося до свідчень учасників подій тих років червоних командирів Р.П. Ейдемана та М.Є. Какуріна, які зробили висновок, що в цей час революція відступила і взагалі «окупаційний період» небагатий на військові події [13, с. 4]. Набагато більш насиченим він є у дипломатичному відношенні.

Гетьманський уряд створив розгалужену мережу консульських установ, зокрема, у суміжних губернських центрах Воронежі і Курську - консульські агентства 2-го розряду. (на основі закону від 4 липня та наказу МЗС від 15 липня 1918 р.) [12, ф. 3198, оп. 1, спр. 1, арк. 16]. Відповідно, проводити мирні переговори радянській стороні довелося вже з представниками дипломатії Української держави, в якій, як відомо, державний апарат комплектувався з числа досвідченого і вишколеного ще за царських часів чиновництва. Якщо у сфері соціально-економічної політики нова влада була протилежністю режимові УЦР, то у здійсненні зовнішньополітичних завдань може йтися про виражену наступність. Новий гетьманський уряд додержував усіх попередніх міжнародних зобов'язань, у тому числі з приводу майбутніх українсько-радянських переговорів. 11 травня було погоджено, що місцем їх проведення стане Київ, який у 1918 р. при Скоропадському виглядав островом спокою серед бурхливого моря охоплених громадянською війною територій колишньої імперії. Характерним підтвердженням цьому стала велика кількість прохань від різних осіб до дипломатичних представництв Української держави щодо отримання українського підданства, [12, ф. 319, оп. 2, спр. 7, арк. 60, 61, 63, 67, 69, 70, 85, 104; спр. 4, арк. 22-28, 61 тощо].

Українська та радянська делегації очолювалися, відповідно, генеральним суддею та сенатором С.П. Шелухіним і Х.Г. Раковським - партійним функціонером, а згодом головою уряду УСРР. Намагаючись підготувати сприятливий ґрунт для виконання свого програмового завдання про накреслення кордонів держави по максимуму можливого, Шелухін кілька разів вимагав подати пояснення щодо державно-правового устрою та юридичної природи РРФСР, а також вказати від імені яких регіонів виступають його візаві. З цього приводу наступного дня після початку переговорів 24 травня Шелухін подав Раковському вербальну ноту. У свою чергу Раковський на засіданні 31 травня 1918 р. вельми вміло представив сам факт переговорів як завершення міжнародно-правової легітимації української державності, бо, на його думку, «Україна для всіх досі, тобто, до того моменту, поки ми в договір не внесли наше визнання того, що частина, що відпала від Росії, - Україна є самостійною державою, ще в міжнародних юридичних відносинах не має цілком певної юридичної індивідуальності» [14, с. 89-94]. Радянський дипломат натякав на певну правонаступність між царською Росією, до складу якої входила Україна та радянським режимом, який «відпускає» її у «вільне плавання».

Проблема державних кордонів перебувала у тісному зв'язку з конфігурацією демаркаційної лінії, що розмежовувала розташування радянських та українсько-німецьких військ. Наступ німців тривав до травня 1918 р. і 4-го числа залишки більшовицьких сил, за спогадами Ейдемана та Какуріна, після кількох спроб опору залишили українську територію. «Хвиля німецької окупації» зупинилася по лінії Новозибків - Новгород-Сіверський - хутір Михайлівський - Білгород - Валуйки - Міллерове [13, с. 29].

Згадана демаркаційна лінія являла собою нейтральну смугу завширшки 10-40 км. Переговори військових делегацій з приводу її накреслення проходили у Курську у травні 1918 р. Вони завершилися встановленням режиму припинення вогню на Курському, Брянському, Донецькому напрямках по лінії Сураж - Унеча - Стародуб - Новгород-Сіверський - Глухів - Рильськ - Колонтаївка - Суджа - Беленіхіно - Куп'янськ [15, с. 344]. Як ми бачимо, «чотири повіти» Чернігівщини частково входили до складу нейтральної буферної зони між Українською державою та РРФСР. На Воронезькому та Донському напрямах бойові дії було припинено де-факто. Вимога української сторони на переговорах у Києві встановити демаркаційну лінію на північ від фактично досягнутої, Раковським була категорично відкинута, бо кожному було зрозуміло, що мається на увазі подальше розмежування державних кордонів на цій основі [14, С.94-100]. На засіданні 31 травня було ухвалено рішення передати розгляд питання до спеціальної комісії. Втім, під час переговорного процесу обидві сторони прийняли як основу територіальні положення III Універсалу Центральної Ради, відштовхуючись від яких слід проводити державні кордони.

У зіткнення прийшли базові принципи, на основі яких мало вирішуватися вищезазначене питання. Шелухін наполягав на етнографічному принципі з поправками, яких «вимагають державні, економічні, географічні та стратегічні умови» [14, С. 308], а Раковський - на принципі самовизначення народів, який передбачав з'ясування цього питання в межах навіть не повітів, а волостей. Аргументи останнього виглядали досить переконливо та промовисто, бо «етнографічний принцип оперує не з живими людьми, він оперує зі статистичним матеріалом». Тому, як не без пафосу заявив Раковський на засіданні 14 червня, він вважає «абсолютно неприпустимим брати на себе відповідальність вирішувати долю людей, навіть якщо вони називаються великоросами, навіть якщо за статистикою вони належать до них, вирішувати цю долю на підставі сухих статистичних матеріалів», без урахування волі цих людей [14, С. 167]. Теоретично можна було порушити питання отримання результатів волевиявлення населення окремо взятого селища, села, хутора. І справді, вже невдовзі на пленарному засіданні 22 червня Раковський посилався на десятки документів, які фіксували рішення сільських, волосних, повітових, обласних зборів та з'їздів [14, С. 194]. Слід зважити на мотиви цієї «переконаності» комуністичного функціонера, який, по- перше, добре знав, яким може бути ступінь дієвості класової агітації, що наполегливо проводилася більшовиками; подруге, такий демократичний принцип неможливо було відкинути як неприйнятний, незважаючи на те, що Шелухін неодноразово наводив приклади використання насильства у ході «народного волевиявлення» в окремих місцевостях, зокрема й у вищезгаданих північних повітах Чернігівської губ. [14, с. 13].

Документи підтверджують, наскільки велике значення КП(б)У приділяла організаційній та агітаційно- пропагандистській роботі у масах. 1 серпня 1918 р. на засіданні її Залізничного бюро (протокол № 5) відповідальні партійці Скороход, Куценко (третє прізвище нерозбірливе) були відряджені для роботи на станціях Курськ, Льгов та Брянськ [16, ф. 1, оп. 20, спр. 1, арк. 36]. У листопаді 1918 р., коли стала вимальовуватись перспектива виведення з України німецьких військ, партійна машина запрацювала на підвищених оборотах. Від імені Закордонного бюро ЦК КП(б)У до місцевих організацій було направлено обіжник, у якому містилося прохання відрядити товаришів до місця збору в м. Орел, оскільки виникла потреба «організації військово-революційної роботи». А виконання таких функцій вимагало перевірених та досвідчених кадрів. Тому в листі містилося прохання «не надсилати нам рядових працівників, особливо осіб, які не працювали нелегально» [16, ф. 1, оп. 20, спр. 1, арк. 14]. Через якийсь час (очевидно, йдеться про листопад і першу половину грудня 1918 р., оскільки згадано поразку німців), у черговому зверненні до комуністів України, Закордонбюро ЦК КП(б)У, пославшись на рішення ІІ з'їзду партії «намітило завдання прискореної організації всіх партійних і бойових сил для використання умов, що сприятливо складаються для революції, щоб не допустити перетворення «гетьманської України в активний ударний кулак проти Соціальної Російської Революції» [16, ф. 1, оп. 20, спр. 1, арк. 16]. У загрозливі для більшовицького режиму місяці 1919 р., коли доводилося напружувати всі сили для боротьби з Денікіним, бюлетень Секретаріату ЦК КП(б)У від 22 червня приділив значну увагу цим питанням, наголошуючи, зокрема, що у м. Борзні Чернігівської губ. «відчувається нестача у працівниках (агітаторах)», а в с. Ярославка Козелецького повіту парторганізація виникла лише у березні 1919 р., «незважаючи на те, що серед селян переважають наймити та є невелике ядро робітників» [16, ф. 1, оп. 20, спр. 34, арк. 2зв.].

Проте, повернемося до українсько-російських мирних переговорів 1918 р. 15 червня на засіданні політичної комісії Раковський запропонував українським представникам першими подати свої вимоги щодо розмежування, бо, за його словами, самовизначається Україна, а не Росія [12, ф. 2607, оп. 1, спр. 37, арк. 1]. 22 червня було оголошено компромісну резолюцію, в якій зазначалося, що в основу таки буде покладено етнографічний принцип, виходячи з якого договірні сторони згодні встановити державний кордон, причому в окремих спірних місцевостях буде проведено організоване та вільне опитування населення. На ґрунті цього компромісу щодо принципів розмежування між державами українська сторона запропонувала проект включення до складу Української держави 10 повітів Воронезької, Курської та Орловської губ., 4 північних повітів Чернігівської, третини Донської області [17, с. 23]. Відкинувши цей проект, Раковський запропонував свій варіант, висунувши претензії на 5 повітів Волинської, а також ряд східних повітів Катеринославської та Харківської губ. із охопленням практично всього Донбасу [14, с. 14]. На засіданні політичної комісії Шелухін не зміг стриматися, не по-дипломатичному уїдливо зазначивши більшовицьким представникам, що «у вас апетит завеликий, зовсім не соціалістичний» [12, ф. 2607, оп. 1, спр. 37, арк. 163].

Мимоволі, не в останню чергу завдяки вмілій тактиці ведення переговорів, Раковський зумів утягнути українську делегацію у тривалі, іноді дріб'язкові суперечки з економічних, історичних, етнографічних, адміністративно- правових та інших аспектів розмежування за принципом перетягання канату. Доводилося, наприклад, дискутувати з приводу волевиявлення сільського сходу села Баламутівки на Київщині, який ухвалив відокремитися від України та приєднатися до Росії [14, с. 194-202]. У питанні вибудовування аргументів ставало очевидним, що кожна сторона виступає з позицій «своєї правди». Під час тривалих переговорів здійснювалися заходи щодо нейтралізації позиції гетьманської дипломатії. Велися закулісні переговори як з німцями, які все менш були здатні продовжувати виснажливу війну і якимось чином підтримувати своїх союзників, так і з противниками гетьманського режиму в самій Україні, зокрема, з лідерами партій, які у свій час складали УЦР і готувалися знову здобути владу [7, с. 459].

До кінця літа стало очевидним, що переговори зупинилися. 24 серпня Раковський заявив, що продовжувати їх не може в жодному разі, бо з українського боку має місце визнання уряду Області Війська Донського. А він для більшовиків «є урядом, який прагне до відокремлення тієї чи іншої провінції Росії» [14, с. 225]. Міністр закордонних справ Української держави Д.І. Дорошенко пізніше писав, що вже «з половини літа ставало зрозумілим, що радянська делегація веде зі свого боку переговори так, ніби вона зовсім не зацікавлена довести їх до позитивного завершення, а хоче лише затягнути час» [18, c. 172]. Ще відвертіше в інтерв'ю газеті Нова Рада (номер від 17 серпня 1918 р.) висловився С.П. Шелухін, стверджуючи, що «Україна ніколи не дочекається завершення переговорів... Україні потрібні мир та державні кордони. Від відсутності того й іншого вона багато втрачає. Але російські війська продовжують перебувати на українській території, відсутність кордонів вигідна більшовикам, оскільки це поширює більшовицьку владу на наших землях» [цит. за: 19, с. 252].

У відновленій УНР зовнішньополітичні проблеми, що накопичилися, не тільки не вирішилися, а й до межі загострилися. Режим Директорії був менш спроможним вирішувати їх у порівнянні зі своїм попередником на фоні несприятливої військово-політичної обстановки. Однак це не заважало обстоювати питання північно-східних кордонів держави. Щоправда, не більш, як теоретично. У березні- квітні 1919 р., коли Директорія контролювала лише Поділля, професор Кам'янець-Подільського ун-ту І.Г. Пеленський на запит уряду підготував розлогу пояснювальну записку «у справі етнічних кордонів українців». Її автору не відмовити у широкій ерудиції, оскільки він спирався і на матеріали перепису 1897 р., і на етнографічні та лінгвістичні дані, зокрема, дослідження таких авторитетів, як В.М. Гнатюк, О.Л. Петров, академік О.І. Соболевський, П.І. Житецький, А.А. Потебня тощо [5, с. 26-27]. У документі було зазначено, зокрема, що гетьманська делегація на мирних переговорах 1918 р. неправомірно виключила зі складу етнічних меж України давню північну волость Карачівську, місто Брянськ, які своїм життям економічним «тягнуть» до України, причому з боку етнографічного «залишають за Україною право не менше, ніж за Московщиною чи Білоруссю». Льговський повіт Курської губ. охарактеризований як наполовину безумовно український тощо. Однак найвитонченіші аргументи та переконливі ментально-географічні викладки на середину 1919 р. могли мати не більше, як абстрактний інтерес, оскільки доля самого режиму Директорії висіла на волосині. І для його порятунку у квітні 1920 р. Варшавським договором Петлюра віддав Польщі не мало не багато як всю Східну Галичину.

Втім, навіть червоні командири Ейдеман та Какурін у своїх спогадах не могли заперечувати, що сформувалася «ідея про самостійне державне існування України як демократичної республіки». Ну а її головні промоутери - «дрібнобуржуазні націоналістичні партії», тобто українські національно-демократичні партії, переважно соціалістичної орієнтації, «зуміли організувати навколо себе широкі кола українського селянства та інтелігенції» [13, с. 3-4]. Таким чином, з урахуванням того, що більшість населення України цим селянством якраз і була, то, з певною умовністю, можна дійти висновку, що автори, спогади яких ми цитуємо, передбачали найширшу громадську підтримку української державницької ідеї, та ще й за наявності ідейно-політичного керівництва у вигляді інтелігенції, що лідерствувала у політичних партіях. Самі того не підозрюючи, Ейдеман і Какурін виявилися близькими до істини, нехай навіть описуючи події в їх найзагальніших рисах, стверджуючи, що з усього багатого спектру суспільно-політичних сил, які природно спираються на певні верстви населення, лише одні «більшовики, що мають переважну більшість у Київській Раді та у всіх радах найбільших українських центрів не визнавали права Ради на державний суверенітет, вимагаючи і для України радянської влади» [13, с. 9]. На це можна лише відповісти, то й що з того, якщо більшовики щось «не визнавали» і «вимагали», якщо вони не спиралися при цьому на волю більшості населення України, грубо її ігноруючи й упосліджуючи?

Утім, до 1919 р. їхня офіційна позиція щодо ставлення до української державницької ідеї зазнала помітних змін. Так, у наказі від 30 листопада 1919 р. для червоних військ, які вступали у межі України, голова РВР Республіки, наркомвійськмор Л.Д. Троцький пафосно відзначав, що «Україна - це земля українських робітників і трудових селян», що йдеться не про підкорення, а про звільнення України, трудове населення якої саме вирішить, як йому жити з Радянською Росією, хоч при цьому йому вірилося, «що трудовий український народ висловиться за найтісніший братський союз із нами» [16, ф. 1, оп. 20, спр. 34, арк. 7зв.]. Про те, що РКП(б) стоїть на платформі визнання самостійності УРСР, свідчила і Резолюція ЦК «Про радянську владу в Україні», прийнята на Всеросійській партконференції 2-5 грудня 1919 р. У ній констатувалося, що відносини між УРСР і РРФСР визначаються федеративним зв'язком на «ґрунті рішень ВЦВК від 1 червня 1919 р і ЦВК від 18 травня 1919 р. [16, ф. 1, оп. 20, спр. 34, арк. 9зв.]. Про самовизначення через плебісцитарні механізми, як під час українсько-радянських переговорів 1918 р., вже не йшлося.

У тодішніх умовах через невизначеність кордонів між радянськими республіками, виникало специфічне явище накладання юридичних компетенцій. Так, постанова ініціативної групи комуністів м. Шостки від 23 грудня 1918 р. про проведення виборів до місцевої ради містила відсилання до чинної Конституції РРФСР [16, ф. 1, оп. 20, спр. 4, арк. 33]. Або ж, обіжник ЦК РКП(б) від 21 січня 1920 р. про вдосконалення партійної роботи на селі, підписаний заввідділом роботи на селі В.І. Невським було надіслано до всіх губкомів партії, у тому числі й українських [16, ф. 1, оп. 20, спр. 131, арк. 11-12 зв.]. Циркулярний лист ЦК КП(б)У № 10 від 24 січня 1920 р. наказує у процесі партійного та радянського будівництва в займаних Червоною армією районах дотримуватись положень Резолюції «Про радянську владу в Україні», керуватися інструкціями, виробленими Відділом роботи на селі ЦК КПУ, а також резолюціями I Всеросійської наради щодо роботи на селі (листопад 1919 р.) [16, ф. 1, оп. 20, спр. 131, арк. 12]. У той самий час, судячи зі списку губкомів, яким надсилалися обіжники ЦК КП(б)У (наприклад, від 27 лютого 1920 р.) [16, ф. 1, оп. 20, спр. 131, арк. 21], компетенція її поширювалася на перелік губерній, які раніше УЦР вважала як українські (з урахуванням новоствореної Донецької губернії, виділеної зі складу Катеринославської). «Всеукркомтруд» приписує при організації загальної трудової повинності керуватися відповідними постановами РНК РРФСР [16, ф. 1, оп. 20, спр. 131, арк. 27] тощо. Не виключалися і юридичні колізії в результаті конфлікту компетенцій. ЦК КП(б)У у записці до політвідділу 14 армії від 10 січня 1920 р. вважає неправомірною відмову надати у його розпорядження партійців, бо ті підлягають компетенції РКП(б) і пропонує підходити до питання не з формальної точки зору, а з міркувань доцільності [16, ф. 1, оп. 20, спр. 171, арк. 7].

Висновки

Підсумовуючи, зазначимо, що справа справедливого вирішення проблеми північно-східних кордонів України у 1917-1919 pp. природно залежала від вольових політичних актів, стрімкої зміни військово- політичної кон'юнктури, а також від можливостей і рішучості владних режимів в Україні. У той же час, безсумнівно зростаюча дієздатність більшовицького режиму, що зумів вистояти в умовах громадянської війни та іноземної військової інтервенції, застосовуючи терор і брутальне насильство, помножені на успіх класової агітації, дала змогу в основному зібрати імперську територіальну спадщину. У 1919-1920 рр., незважаючи на певні зусилля з боку органів влади УСРР, вирішення територіальних питань не виходило за межі дискусій щодо розмежування між радянськими республіками, будучи відкладеним до реформ адміністративно- територіального устрою Союзу РСР середини 1920-х рр. Довільні маніпуляції адміністративними кордонами союзних республік які виглядають як інерція традиційної імперської політики «поділяй і володарюй», призвела до подальших втрат українських територій на різних ділянках російсько- українського бордерленду.

Список використаних джерел

1. Gottmann J. La politique des Etats et leur gdographie. Paris: Librairie Armand Colin, 1952. 235 p.

2. Сливка Р.Р. Трансформація символічних ландшафтів Донбасу під час воєнного конфлікту. В: Місце України в європейському просторі: геопросторові риси та європейська уніфікація: м-ли всеукраїнського семінару, присвяченого Дню Європи - 2021 (18 травня 2021 р.). Тернопіль: Вектор, 2021. С. 54-60. URL: http://dspace.tnpu.edu.ua/handle/123456789/24184.

3. Волостныя, станичныя, сельския, гминныя правления и управления, а также полицейские станы всей России с обозначением места их нахождения. В: Вся Россия: справочная книга российской промышленности, торговли, сельского хозяйства, администрации... Киев: Изд-во Т-ва Л.М. Фиш, 1911-1912. С. 105-196.

4. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. LXXXIX тт. / под ред. Н.А. Тройницкого. Т. XLVIII. Черниговская губ. Санкт-Петербург: Изд. Центр-го статист. к-та Мин. внутр. дел, 1905. [4], XXVI, 341 с.

5. Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. 3-є вид. Київ: Ш1 Сергійчук М.І., 2008. 560 с.

6. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. LXXXIX тт. / под ред. Н.А. Тройницкого. Т. XX. Курская губ. Санкт-Петербург: Изд. Центр-го статист. к-та Мин. внутр. дел, 1904. [6], Xvill, 291 с.

7. Винниченко В. Відродження нації. Заповіт борця за визволення. Київ: Вид-во «Книга роду», 2008. 800 с.

8. Вестник Временного Правительства. 1917. № 123. 5 (18) августа. URL: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1013.21.0/.

9. Кульчицький С., Солдатенко В. Володимир Винниченко. Київ: Альтернативи, 2005. 373 с.

10. Чотири Універсали. Упорядник В.Д. Конашевич. Київ: без вид., 1990. 16 с.

11. Михутина И.В. Украинский Брестский мир. В: Восточная Европа после «Версаля» / Отв. ред. И.И. Костюшко. Санкт-Петербург: Алетейя, 2007. С. 8-44.

12. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (м. Київ).

13. Ейдеман Р., [Какурін Н.]. Громадянська війна на Україні. За ред. В.Я. Чубаря. 2-е вид. Харків: без вид, 1931. 99 с.

14. Мирні переговори між Українською державою та РСФРР 1918 р. Протоколи і стенограми пленарних засідань. Збірник документів і матеріалів. Упор. О.І. Лупандін, І.В. Раллє, Л.В. Яковлєва. Київ - Нью-Йорк - Філадельфія, 1999. 366 с.

15. Гражданская война на Украине. Сб. документов. Т. I, кн. 1. Освободительная война украинского народа против немецко-австрийских оккупантов. Разгром буржуазно-националистической Директории. Под ред. проф. Н.К. Рыбалки. Киев: Наукова думка, 1967. XXXVI, 875 с.

16. Центральний державний архів громадських об'єднань України (м. Київ).

17. Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива і сучасний стан. Київ: Основи, 1994. 168 с.

18. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. Т.2. Українська гетьманська держава 1918 р. Ужгород: Накладом О. Цюпки; друк. «Свобода», 1930. 424, LXXXVI с.

19. Дацків І.Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів 1917-1923 рр. Тернопіль: Астон, 2009. 520 с.

Размещено на Allbest.ru