Ухвалення виборчої реформи Галицького крайового сейму 1914 р. як основа польсько-українського порозуміння

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Кафедра історії України і методики викладання історії

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Ухвалення виборчої реформи Галицького крайового сейму 1914 р. як основа польсько-українського порозуміння

Водославський Т.С., аспірант

м. Івано-Франківськ

Анотація

Внаслідок політичних реформ 60-х рр. ХІХ ст. в багатонаціональній монархії Габсбургів відбулися значні зміни у владній системі в напрямку парламентаризму. Зокрема, було створено центральний парламент та місцеві сейми, тобто законодавчо- представницькі органи влади. У всіх автономних провінціях держави народи були включені в політичне життя, отримали змогу впливати на прийняття законодавчих рішень. Особливо важливою була можливість участі населення в діяльності крайових сеймів, які безпосередньо впливали на їхнє життя в господарсько-адміністративній, бюджетно- фінансовій та культурно-освітній сферах. Участь у виборах формувала в людей вищий рівень громадянської свідомості, повагу до державних інституцій та парламентарних форм управління. Шляхом участі в політичній боротьбі під час виборів з найбільш обдарованих та освічених представників народів формувалися еліти, які всіляко намагалися розвивати свій національний рух.

Проте впроваджені реформи мали велику кількість недоліків. Найбільшим з них була виборча система, що базувалася на несправедливому поділі суспільства за соціальною ознакою, на курії для голосування. Такий поділ брав за основу, в першу чергу, майнове становище населення, а також, в меншій мірі, приналежність до певної професії чи рівень освіти. Фактично багатші соціальні верстви, становлячи меншість у суспільстві, мали більшу репрезентацію в законодавчо-представницьких органах влади, натомість, бідніші - мали меншу, що не відповідало співвідношенню в структурі населення. Особливо складним було становище українців, які здебільшого були селянами і не могли мати великої кількості послів до парламенту та Галицького сейму, адже більшість мешканців краю, які допускалися до голосування, становили багатші поляки. Згодом, внаслідок зростання громадянської активності суспільства виникло усвідомлення потреби зміни виборчого законодавства. Тому, частина прогресивних політиків розпочали на початку ХХ ст. змагання за виборчу реформу. Зокрема, внаслідок введення загального виборчого права до австрійського парламенту в 1907 р. українські політики активізували боротьбу за реформування виборчої системи в Галицький крайовий сейм, що загострило відносини з поляками в краї, оскільки їхня консервативна більшість не хотіла поступатися впливом. У результаті довготривалого протистояння компромісу вдалося досягти на початку 1914 р. завдяки ухваленню реформи.

Ключові слова: Галицький крайовий сейм, Галичина, виборча реформа, українці, поляки, посол, депутат.

Abstract

Adoption of the elektoral reform of the Galician regional sejm of 1914 as a basis for Polish-Ukrainian understanding

Vodoslavskyi T.S., Postgraduate student, Department of History of Ukraine and Methods of Teaching History, Precarpathian National University, Ivano-Frankivsk

As a result of the political reforms of the 60s of the 19th century in the multinational Habsburg monarchy, significant changes took place in the ruling system in the direction of parliamentarism. In particular, the central parliament and local sejms, i.e. legislative representative bodies, have created. In all the autonomous provinces of the state, the peoples have included in political life and have abled to influence the adoption of legislative decisions. Particularly important has been the possibility of population participation in the activities of regional sejms, which directly has affected their lives in the economic-administrative, budgetary-financial, and cultural-educational spheres. Participation in elections has formed a higher level of civic consciousness in people, respect for state institutions and parliamentary forms of governance. By participating in the political struggle during the elections, elites have formed from the most gifted and educated representatives of the peoples, who have tried in every way to develop their national movement.

However, the reforms have had a large number of shortcomings. The biggest drawback has been the electoral system, has based on the unfair division of society by social status, on the curia for voting. Such a division has based, first of all, on the property situation of the population, as well as, to a lesser extent, belonging to a certain profession or level of education. In fact, the richer social strata, have been a minority in society, have had greater representation in the legislative and representative bodies of power, on the other hand, the poorer ones have had less, which have not corresponded to the ratio in the structure of the population. The situation of the Ukrainians, who have been mostly peasants and have not had a large number of ambassadors to the Austrian parliament and the Galician sejm, have had particularly difficult, because the majority of the inhabitants of the region who have voteded have been richer Poles. Subsequently, as a result of the growth of civic activity in society, there have been an awareness of the need to change the electoral legislation. Therefore, some progressive politicians started at the beginning of the 20th century competition for electoral reform. In particular, as a result of the introduction of universal suffrage to the Austrian Parliament in 1907, Ukrainian politicians intensified the struggle for reforming the electoral system of the Galician regional sejm. This has aggravated relations with the Poles in the region, because the Polish conservative majority has not wanted to reduce its influence. As a result of a long-term confrontation, a compromise reached at the beginning of 1914 thanks to the adoption of the reform.

Keywords: Galician regional sejm, Galicia, electoral reform, Ukrainians, Poles, ambassador, deputy.

Постановка проблеми

Заснування в 1860-х рр. парламенту у Відні та місцевих сеймів мало велике значення для поширення парламентаризму в монархії Габсбургів та її провінціях, зокрема в Галичині. Нормативно-правові основи діяльності Галицького крайового сейму були закріплені в 1861 р. у конституційному законі, так званому «лютневому патенті», виданому цісарем Францом-Йосифом І 26 лютого 1861 р. Даний закон відповідав за ідеологією духу своєї епохи, адже базувався на принципах політичної репрезентації станів відповідно до заслуг перед монархією. Тому багатші верстви суспільства мали більшу кількість послів, яка не відповідала їх чисельності серед населення. Однак, в результаті поступового росту політичної свідомості більшості громадян на початку ХХ ст. виникла потреба реформування законодавчо-представницьких органів влади [1, с. 9-10].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання діяльності Галицького крайового сейму знайшло відображення в українській та зарубіжній історіографії. Зокрема, Ігор Чорновол [1] та Любомир Ілин [2], серед іншого, досліджували нормативно-правові основи сеймової діяльності. Олена Аркуша вивчала сеймові виборчі кампанії, законодавчі положення, які їх регламентували [3], польсько-українські відносини в Галичині [4]. Боротьбу за реформу виборчого законодавства висвітлив Юрій Плекан [5]. Виборчий закон 1914 р. та його ухвалення Галицьким сеймом проаналізувала Уляна Уська [6]. Водночас польський дослідник Станіслав Ґродзіські (Stanisіaw Grodziski) в 1990-х рр. дослідив правові норми сеймової діяльності [7]. Питання реформування виборчої системи з соціалістичних позицій висвітлював Юзеф Бушко (Jуzef Buszko) [8].

Мета статті - дослідження останнього етапу боротьби за виборчу реформу до Галицького крайового сейму напередодні Першої світової війни, нормативно-правових основ нового закону.

Виклад основного матеріалу

Діяльність Галицького крайового сейму регламентувалася додатком №2 літера «о» до лютневого патенту [1, с. 10] під назвою «Крайовий статут і сеймова виборча ординація для Королівства Галичини і Лодомерії з Великим князівством Краківським» [9, с. 28]. Спочатку Галицький сейм налічував 150 послів, які фактично поділялися на шість суспільних верств. Зокрема, перших дві - представники духовенства і науки - попадали до сейму автоматично, як вірилісти [7, с. 46-47]. Серед таких депутатів-вірилістів були троє львівських архієпископів (греко-католицький, римо-католицький, вірменсько-католицький), двоє перемишльських єпископів та по одному єпископу із Станиславова і Тарнова, а також ректори Львівського та Краківського університетів [3, с. 9]. Решта депутатів обиралися під час виборів за куріями, що ділили населення за соціальною ознакою. Так, в поміщицькій курії великої земельної власності - 44 представники, троє - від торгово-промислових палат, що репрезентували буржуазію, а також 20 - у міській і 74 - серед представників малої земельної власності, тобто селянства і населення малих міст [1, с. 10].

Згодом чисельність послів Галицького сейму дещо зросла за рахунок збільшення кількості мандатів з окремих курій та представництва вірилістів. Зокрема, в 1896 р. число послів від Львова збільшилося з чотирьох до шести осіб, а Кракова - з трьох до чотирьох. У 1900 р. міська репрезентація розширилася ще п'ятьма представниками від 10 міст Галичини. Крім того, вірильні місця отримали в 1896 р. краківський єпископ, а у 1900 р. - ректор Львівського політехнічного університету та президент Краківської Академії наук [2, с. 106].

Фактично після 1900 р. сейм складався з 161 депутата (проти 150 у 1861 р.), з яких 12 вірилістів та 149 виборних послів: 44 від курії великої земельної власності (поміщицької), троє - торгово-промислових палат, 28 - міської, 74 - малоземельної (сільської). Це свідчить про значну непропорційність виборчої системи, оскільки в 1908 р. великі землевласники становили 0,4% всіх виборців, але отримували 27,3% мандатів, міщани і торгово-промислова буржуазія складали 8,8% голосуючих, які делегували 19,2% депутатів, натомість найчисельнішою була категорія малоземельних селян - 90,8% від виборчого загалу, але вони могли отримати тільки 46% посольських місць, крім того, ще 7,5% послів були вірилістами. Водночас число допущених до голосування на виборах осіб становило лише близько 10 % від усього дорослого населення коронного краю [7, с. 52-53].

Виборчий закон абсолютно ігнорував національні відмінності, адже більшість українців Галичини в ХІХ - на початку ХХ ст. проживала в сільській місцевості - понад 90 %, натомість в містах їх було тільки близько 10%. Тому українське населення розраховувало лише на мандати з четвертої курії, в якій могло їх отримати в 48 сільських округах східної частини краю, де в 1900 р. було 64,5% українців, натомість в західній частині абсолютно домінували поляки - 97% населення. Водночас поряд з українцями, за мандати в сільській місцевості боролися польські поміщики, які володіли значним адміністративним ресурсом [3, с. 13].

Після ухвалення виборчої реформи до парламенту у Відні в 1907 р. українські діячі активізували боротьбу за демократизацію системи голосування до Галицького крайового сейму. Однак вони зіткнулися зі значним опором частини польських політиків, здебільшого східно- галицьких консерваторів - подоляків та націонал-демократів - ендеків. Поляки, за допомогою римо-католицького духовенства, не дали ухвалити компромісний проект в 1913 р. Тому цісар Франц-Йосиф І розпустив сейм і провів дострокові вибори [10, с. 645-652].

Доведення справи виборчої реформи в Галичині до логічного завершення було надзвичайно важливим для міжнаціонального порозуміння. Більшість галицьких політичних діячів усвідомлювали її актуальність, адже зміни виборчих законодавств були ухвалені на межі ХІХ-ХХ ст. в значній частині коронних країв австрійської частини монархії Габсбургів, серед інших - на Буковині в 1910 р., де проживала велика кількість українського населення. Водночас в усіх краях зберігалася куріальна система, яка лише частково поєднувалася із загальним голосуванням [8, с. 193].

Деякий час після сеймових виборів 1913 р. питання виборчої реформи не піднімалося українськими діячами, однак восени того ж року, коли мала відбутися сесія австрійського парламенту у Відні, воно знову актуалізувалося. Українці вирішили, що будуть чинити тиск в парламенті, щоб активізувати втручання уряду та, таким чином, змусити поляків до прийняття компромісу. Зокрема, українські політики планували блокувати прийняття фінансових пропозицій, які були важливими для центральної влади в умовах загострення міжнародних відносин. Крім того, вони вирішили створювати перепони в справі виділення урядового фінансування на закладення польської гірничої академії в Кракові, щоб поляки погодилися на відкриття українського університету у Львові. Водночас про такі дії було попереджено австрійський уряд [10, с. 662-663].

Президент Ради міністрів Карл Штюрк, у відповідь на позицію українців, заявляв, що уряд докладає максимальних зусиль для досягнення порозуміння. Водночас українські політики поставили перед урядом ряд вимог, серед яких: надання фінансової допомоги населенню Східної Галичини для ліквідації наслідків природних лих з літа 1913 р.; виділяти кошти на закладення польської гірничої академії у Кракові лише за умови позитивного рішення про український університет; активізувати переговори щодо виборчої реформи до сейму, вирішити питання з неправомірною діяльність чиновників шкільної системи краю та надавати адміністративні посади українцям у відповідності до кількості населення [10, с. 662-663].

Однак уряду було надзвичайно складно виконати такі вимоги, тому напередодні початку парламентарної сесії українські політики 20 жовтня 1913 р. заявили, що будуть виступати проти схвалення фінансових пропозицій. Кость Левицький 21 жовтня 1913 р. поставив в австрійському парламенті внесок, що відкидав розгляд питань фінансів, який підтримали словенці, чеські радикали і польські людовці. Проте його не вдалося схвалити, й українці розпочали блокувати нормальну роботу парламенту шляхом великої кількості промов. Зважаючи на це уряд вирішив більш активно втрутитися у справу виборчої реформи, і в кінці жовтня новий галицький намісник Вітольд Коритовський привіз до Відня проект виборчої реформи. Він значно відрізнявся, в гіршу для українців сторону, від проекту, який раніше пропонувався попереднім намісником Міхалом Бобжинським. Українці його відкинули і заявили, що стоять на умовах, які пропонувалися М. Бобжинським. Уряд серйозно сприйняв ці заяви та на деякий час призупинив роботу парламенту [10, с. 664-667].

Невдовзі парламент у Відні відновив роботу, а 18 листопада 1913 р. Президент Ради міністрів запропонував новий компромісний проект виборчої реформи. Загалом він базувався на попередньому проекті

М. Бобжинського, але мав деякі відмінності, які були менш прийнятними для українців. Зокрема, вводив:

1) двохмандатність додатково в п'яти міських польських округах;

2) 16 сільських двохмандатних округи;

3) двох українських членів Крайового відділу з восьми.

Провідні українські діячі одразу відповіли негативно, однак прем'єр К. Штюрк наполіг, щоб пропозиції були розглянуті всіма українськими політиками та навіть запровадив для цього коротку перерву в роботі парламенту [10, с. 669].

22 листопада 1913 р. у Львові відбулася нарада українських сеймових послів за участю вірилістів митрополита Андрея Шептицького та перемишльського єпископа Костянтина Чеховича. На ній політики одноголосно схвалили резолюцію, що передбачала відмову уряду в схваленні його проекту виборчої реформи, оскільки він відійшов від положень попереднього компромісу не на користь українського народу. Водночас українські посли заявили, що готові прийняти урядові пропозиції за основу для скликання сеймової сесії, якщо в її ході буде схвалено сеймову виборчу реформу, що базуватиметься на компромісному проекті з березня 1913 р. По суті, українська сторона погоджувалася на продовження переговорів та їх успішне завершення за умови врахування їхніх національних інтересів [11].

Після цього у Відні К. Левицький представив К. Штюрку результати нарад українських політиків та вимагав від уряду більш рішучих дій щодо виборчої реформи до сейму. Проте Президент Ради міністрів заявив, що вони не можуть чинити прямого тиску на поляків, а лише займатися посередництвом у переговорах. Водночас цісар Франц- Йосиф І наполягав на подальших переговорах. Тому в кінці листопада 1913 р. голова уряду запропонував українцям скликати сесію Галицького сейму. Українські політики погодилися, але тільки для вирішення справи виборчої реформи. При цьому, на час сеймової сесії мала бути призупинена робота парламенту. В результаті поляки та уряд погодилися і цісарем було видано розпорядження про сеймову сесію, що мала розпочатися 5 грудня 1913 р. [10, с. 671-672]. нормативний виборчий реформа галицький крайовий сейм

Сеймова сесія розпочалася з промов маршалка Адама Голуховського та намісника Вітольда Коритовського. Після цього було запропоновано урядовий проект виборчої реформи та вибрано комісію для вирішення цього питання. З українців членами комісії по виборчій реформі стали Лонгин Цегельський, Михайло Король, Кость Левицький, Іван Макух та Євген Петрушевич. Однак, після двох днів роботи комісії польські противники зміни виборчого законодавства почали затягувати її роботу. Українці звернулися до польських партій, які виступали за реформу, щоб пришвидшити вирішення справи. Голова комісії, ліберальний демократ Юліуш Лео відповів, що негайно залагодить протиріччя, однак цього так і не відбулося [10, с. 672].

Оскільки 10 грудня 1913 р. мала відновитися робота парламенту та голосування над важливою фінансовою справою, то українські політики, які були його членами, виїхали 9 грудня 1913 р. до Відня. Перед засіданням українські парламентарні націонал-демократичний та радикальний клуби провели нараду, де вирішили, що влаштують «голосну обструкцію» в парламенті, щоб змусити центральну владу до більшого тиску на поляків в справі виборчої реформи до сейму. Українська обструкція розпочалася після того, як парламент відкинув внесок Є. Петрушевича стосовно відкладення роботи парламенту до часу, коли вдасться досягти порозуміння з поляками. Однак сподівання українських послів не виправдалися і їхня акція не мала такого великого впливу, як у сеймі, що частково зумовлювалося величиною зали для засідань. Лише через годину голова Палати послів парламенту запросив до себе К. Левицького, щоб дізнатися, чого хочуть українці. Натомість, К. Левицький, щоб вийти з незручної для українців ситуації, попросив про перерву в засіданні, що було схвалено парламентом [10, с. 673].

Того ж дня, 10 грудня 1913 р., відбулося засідання голів парламентарних фракцій, на якому загострилися політичні протиріччя між партіями, які підтримували уряд, та опозицією. Зокрема, урядові сили хотіли прийняти всі фінансові внески без обговорення, але опозиція рішуче виступила проти. В результаті вдалося отримати вигідне для українців рішення, яке передбачало, що парламент негайно ухвалить лише рішення про особисто-дохідний податок, натомість решта фінансових справ відкладуться до 18 грудня 1913 р., щоб дати час на переговори в справі виборчої реформи до Галицького крайового сейму [10, с. 674].

Наступного дня, 11 грудня 1913 р., К. Левицький був на прийомі в цісаря, де мав з ним розмову стосовно переговорів у справі виборчої реформи. Зокрема, український політик жалівся цісарю на те, що поляки не дотримуються компромісу, який був укладений раніше. Натомість, цісар запитав, для чого українці влаштували в парламенті прикру для нього демонстрацію, адже він підтримує їх і намагається забезпечити їхні права. Проте К. Левицький зазначив, що акція була влаштована не проти цісарської особи, але лише становила акт протесту щодо польської позиції та пасивності уряду. Франц-Йосиф І попросив, щоб надалі вони не влаштовували подібних демонстрацій. Натомість, К. Левицький зазначив, що українські політики не можуть ігнорувати польського спротиву та хотів би, щоб монарх нагадав полякам, що підтримує український народ та надання їм відповідних прав. Франц- Йосиф І пообіцяв подумати над цим та висловив переконання, що справа невдовзі вирішиться [10, с. 675-676].

У середині грудня 1913 р., щоб пришвидшити переговори в справі виборчої реформи, українці вирішили висунути польській стороні свої остаточні вимоги, які було зведено до двох основних умов. Перша умова передбачала, що Крайовий відділ має складатися з семи або десяти членів, з яких українцями мають бути, відповідно, двоє чи троє. Друга - полягала в тому, що число двохмандатних округів має бути зменшене до 12-ти, де є неменше 35% неукраїнського населення. Після цього відбулося засідання польських та українських сеймових клубів під керівництвом маршалка А. Голуховського. Поляки погодилися на всі умови компромісу, які були укладені ще раніше, однак цих двох вимог не хотіли прийняти, тому переговори знову було відкладено на невизначений час [10, с. 678].

Незважаючи на відсутність компромісу, на початку січня 1914 р. у пресі з'явилися повідомлення про можливість продовження сеймової сесії в другій половині січня 1914 р., тому президія української фракції вирішила відновити переговори стосовно виборчої реформи та звернулася до намісника В. Коритовського з пропозицією доопрацювання урядового проекту [6, с. 58]. Водночас К. Левицький, попри готовність великої кількості членів українського сеймового клубу до розбиття компромісу та довготривалої боротьби з поляками, вирішив, що справу потрібно довести до завершення. Для цього він звернувся до митропо- лита А. Шептицького, щоб він виступив у ролі посередника [10, с. 685].

Галицькому наміснику В. Коритовському та Крайовому маршалку А. Голуховському вдалося переконати поляків у доречності продовження переговорів. Зокрема, 26 січня 1914 р. відбулася нарада президій сеймових фракцій, де А. Голуховський подав пропозицію польської більшості, яка передбачала, що в Крайовому відділі з восьми членів українцями мають бути двоє. Однак українці відмовилися, адже згідно компромісного проекту з березня 1913 р. в цьому органі мало бути сім осіб разом з двома українськими. Після цього слово взяв митрополит А. Шептицький, який виголосив половину промови українською мовою, а іншу - польською, щоб примирити два народи, а також запропонував свої умови порозуміння. Вони передбачали, що:

1) Крайовий відділ складатиметься з восьми осіб, з них двоє українці, але маршалок, як його голова, матиме лише один голос, а не два;

2) число двохмандатних округів буде зменшене з 16 до 12;

3) поляки оприлюднять заяву про відновлення переговорів стосовно українського університету [6, с. 58-59].

27 січня 1914 р. переговори продовжилися та тривали цілу ніч аж до наступного дня. Вони були достатньо складними, адже поляки, особливо фракція центровців, не хотіли погодитися на умови А. Шептицького та вимагали, щоб двохмандатних округів було не 12, а 14. У свою чергу, на таку умову не хотіли йти українці, проте митрополит А. Шептицький наполягав на продовженні переговорів. У результаті двом сторонам вдалося порозумітися і 28 січня 1914 р. підписати формальний компроміс [6, с. 59]. Він передбачав, що буде 14 округів з двома мандатами (два - у Західній та 12 - у Східній Галичині), де є 35% не українців, а поляки оприлюднять заяву на підтримку українського університету [10, с. 686].

Засідання Галицького сейму мало відбутися 3 лютого 1914 р., однак деякі польські політики, серед них діячі центровців, подоляків та ендеків намагалися зірвати ухвалення компромісу. Більшість із них вдалося заспокоїти лише після оголошення перед ними пастирського послання від польського католицького єпископату [6, с. 60]. Водночас останнє засідання комісії виборчої реформи відбулося 10 лютого 1914 р. З-поміж дискусійних питань, які були вирішені на ньому, для українців важливою була справа Львівського цензового міського округу, де вони мали отримати один мандат. Водночас поляки наполягали і таки ухвалили рішення про те, що до даного українського округу має бути приєднано ще й селище Куликів поряд з Львовом. Таким чином, було створено міський округ Львів-Куликів. За твердженням поляків, це було зроблено, оскільки в самому Львові не вистачало українського населення, щоб обрати одного посла рівнозначно до кількості, яке голосувало за польського кандидата. Для українців дане питання не мало практичного значення, але було важливим символічно, оскільки вони прагнула довести свою рівнозначність з поляками у Львові [12, с. 3-4].

Виборчу реформу було ухвалено на сеймовому засіданні 14 лютого 1914 р. одразу в другому та третьому читаннях. За неї голосували майже усі присутні посли, при тому, що не було тільки хворих о. Івана Яворського, Октава Салі, Фелікса Созанського і Антоні Марса. Кардинально проти реформи виступив тільки польський посол Александр Кшечунович, який вимагав усунення національного кадастру і перед голосуванням демонстративно вийшов із зали, а разом з ним ще й Мечислав Урбанський [13, с. 3-5.]. Згодом проти реформи висловилися деякі українські радикально налаштовані посли. Зокрема, Володимир Сінгалевич, Теодор Ваньо, Тимотей Старух та Іван Кохановський видали так званий «Протест руської опозиції», в якому зазначали, що не голосували проти, щоб не порушувати солідарності української фракції, але висловлюють протест на «вічні часи» щодо обмежень прав власної нації і будуть боротися за територіальну автономію для неї [10, с. 687].

Ухвалена 14 лютого 1914 р. реформа передбачала, що Галицький сейм складатиметься з 228 депутатів, з яких 13 - вірилісти. Із вірилістів четверо мали бути українцями, серед них і ректор майбутнього українського університету. Решта послів обиралися по куріях, зокрема:

1) 45 - з великої земельної власності, де один був українцем;

2) 45 - цензової міської, серед них шість українців;

3) 12 - загальноміської, з них три українці;

4) п'ять - від торгово-промислових палат;

5) двоє - промислових товариств Львова та Кракова;

6) 106 у курії сіл та малих міст, поміж ними 48 мали бути українськими.

Таким чином, згідно нового виборчого законодавства українці гарантовано делегували до сейму 62 представники, тобто 27,2% мандатів. Такий відсоток українського представництва забезпечувався введенням національного кадастру у Східній Галичині, де виборці могли голосувати тільки за представника свого народу, тобто поляки не могли впливати на вибір кандидата-українця [10, с. 686-687].

У курії великої земельної власності надалі голосували особи, які сплачували не менше 200 крон прямого податку на рік. У міській цензовій - управненими до голосування були перших 2/3 списку платників податків, а також, аналогічно до старого закону, особи з певною професією, кваліфікацією та рівнем освіти (духовенство, чиновники, військові, науковці, правники, освітяни та ін.). У першій та другій куріях виборче право мали й неодружені жінки, зокрема з 24 років - пасивне, а з 30 - активне. У загальноміській курії голосували усі чоловіки, котрі досягли 24-річного віку. У торгово-промислових палатах голосував кожен, натомість, у промислових товариствах Львова та Кракова були двоступеневі вибори, де кожне об'єднання делегувало одного виборця. Курія сіл та малих міст допускала усіх виборців, але перших 2/3 за об'ємом сплачуваних податків мали два голоси, а усі решта - один [6, с. 62-64].

Фактично новий закон зберігав голосування по куріях з майновим цензом. Виключенням були загальна міська та сільська курії, де запроваджувалося голосування для усіх громадян. Окрім виборчого процесу, закріплювалися ще інші важливі для українців положення. Так, українцям мали належати посади віце-маршалка у сеймі, два члени Крайового відділу з восьми, зокрема заступника голови цього органу, забезпечувалося представництво у сеймових комісіях та крайових інституціях відповідне до відсоткового співвідношення депутатів за національною ознакою [5, с. 143].

Водночас реформа юридично підтверджувала права поляків на Східну Галичину, в якій було 12 двохмандатних округів, де другим депутатом обирався представник цієї національності. Окрім того, коли 12 липня 1914 р., після імператорської санкції, новий закон, що вносив зміни до виборчої ординації та крайового статуту, було опубліковано, то виявилося, що за Східною Галичиною закріплювався політико-правовий статус польсько-українського регіону. На практиці це підтверджувалося тим, що національний кадастр вводився тільки в східній частині краю, натомість на заході - виборчі округи надалі були безнаціональними [6, с. 61-64].

Незважаючи на недоліки, тобто збереження куріальної системи та недостатнє забезпечення мандатами українців, новий виборчий закон, зокрема на думку К. Левицького, став кроком вперед до демократизації системи голосування. Так, на думку авторитетного українського політика, важливим було розширення кількості виборців, запровадження загального, безпосереднього і таємного волевиявлення в сільській та загальноміській куріях, можливість українцям мати депутатів не тільки в селах, але й містах. Загалом, прийняття угоди мало стати одним з кроків до здобуття українцями національно-політичної автономії [10, с. 687-688]. Окрім того, О. Аркуша підкреслювала, що важливим було запровадження національних курій для голосування у Східній Галичині, що розмежовувало українських та польських виборців та фактично робило майже неможливим вибір кандидата не своєї національності [4, с. 81].

Висновки

Остання - десята каденція (1913-1914 рр.) діяльності Галицького крайового сейму фактично була присвячена справі виборчої реформи, яку, зрештою, вдалося успішно ухвалити. Водночас польські політики, особливо подоляки, центровці, ендеки чинили значний спротив цьому процесу, адже хотіли прийняти проект, який би максимально обмежував права українців, натомість, забезпечував польське домінування у Східній Галичині. Попри це, спільними зусиллями центральної влади, українських політиків та поляків, схильних до компромісу, а також за посередництва духовенства, зокрема греко-католицького митрополита А. Шептицького та ін., вдалося знайти порозуміння. Незважаючи на значну недосконалість нового виборчого закону, який не забезпечував українцям відповідного до кількості населення представництва у сеймі та зберігав застарілу систему репрезентації станів, він став кроком до демократизації в системі управління Галичиною як австрійською провінцією. Крім того, нова виборча ординація мала значно зменшити зловживання поляків стосовно українців під час голосування, адже вводився національний кадастр, що робив неможливою політичну конкуренцію між представниками двох народів. Новий виборчий закон мав забезпечувати українцям 27,2% посольських мандатів, тобто більше 1/4, що дозволяло впливати на найважливіші сеймові рішення, адже за відсутності 3/4 усіх депутатів не можна було змінити Крайового статуту, а також самого законодавства про вибори. Крім того, українці сподівалися, що чисельніше представництво дасть можливість ефективніше боротися за права свого народу та в майбутньому добитися введення загального виборчого права в сейм. Однак, виборча реформа так і не була втілена в життя через початок Першої світової війни в 1914 р.

Література

1. Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму. Львів: Тріада+, 2010. 228 с.

2. Ілин Л. Галицький крайовий сейм у системі українського парламентаризму.

Visegrad Journal on Human Rights, 2017. №2. С. 105-109.

3. Аркуша О. Галицький сейм: Виборчі кампанії 1889 і 1895 рр. / ред. Ю. Сливка. Львів: Місіонер, 1996. 174 с.

4. Аркуша О. Парламентська традиція галицьких українців у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. Львів, 2000. Вип. 6. С. 68-91.

5. Плекан Ю. Боротьба за реформу виборчого законодавства до Австрійського парламенту та Галицького сейму (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). Івано-Франківськ: Третяк І. Я., 2008. 204 с.

6. Уська У. «Галицьке зрівняння» 1914 року як польсько-український політичний компроміс. Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість / Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. Львів, 2015. Вип. 8. С. 57-68.

7. Grodziski S. Sejm Krajowy galicyjski 1861-1914. Т. 1. Warszawa: Wydawnictwo Sejmowe, 1993. 216 s.

8. Buszko J. Sejmowa reforma wyborcza w Galicji 1905-1914. Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1956. 300 s.

9. Кульчицький В.С. Державний лад і право в Галичині (в другій половині ХIX - на початку ХХ ст.): конспект лекцій з курсу «Історія держави і права УРСР» для студентів юридичного факультету університету. Львів: Львівський ордена Леніна державний університет ім. І. Франка, 1966. 65 с.

10. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. На підставі споминів: у 2 т. Львів: З друкарні оо. Василіан у Жовкві, 1926. 737 с.

11. Рішенє українського соймового клюбу. Діло. 1913. Ч. 262. 24 падолиста. С. 1.

12. Наради над виборчою реформою. Діло. 1914. Ч. 31. 11 лютого. С. 3-4.

13. Виборча реформа ухвалена! Діло. 1914. Ч. 34. 16 лютого. С. 3-5.

References

1. Chornovol I. (2010). 199 deputativ Halytskoho seimu [199 deputies of the Galician sejm]. Lviv: Triada plius [in Ukranian].

2. Ilyn L. (2017). Halytskyi kraiovyi seim u systemi ukrainskoho parlamentaryzmu [The Galician regional sejm in the system of Ukrainian parliamentarism]. Visegrad Journal on Human Rights, 2, 105-109 [in Ukranian].

3. Arkusha, O. (1996). Halytskyi seim: Vyborchi kampanii 1889 i 1895 rr. [Galician Sejm: Election campaigns of 1889 and 1895]. Y. Slyvka (Ed.). Lviv: Misioner [in Ukranian].

4. Arkusha O. (2000). Parlamentska tradytsiia halytskykh ukraintsiv u druhii polovyni XIX - na pochatku XX st. [Parliamentary tradition of Galician Ukrainians in the second half of the 19th and early 20th centuries]. Ukraina: kulturna spadshchyna, natsionalna svidomist, derzhavnist - Ukraine: cultural heritage, national consciousness, statehood, 6, 68-91 [in Ukranian].

5. Plekan Yu. (2008). Borotba za reformu vyborchoho zakonodavstva do Avstriiskoho parlamentu ta Halytskoho seimu (kinets XIX - pochatok XX st.) [The struggle for the reform of the electoral legislation for the Austrian Parliament and the Galician sejm (end of the 19th - beginning of the 20th century)]. Ivano-Frankivsk: Tretiak I.Ya. [in Ukranian].

6. Uska U. (2015). «Halytske zrivniannia» 1914 roku yak polsko-ukrainskyi politychnyi kompromis ["Galician equalization" of 1914 as a Polish-Ukrainian political compromise]. Ukraina-Polshcha: istorychna spadshchyna i suspilna svidomist - Ukraine- Poland: historical heritage and public consciousness, 8, 57-68 [in Ukranian].

7. Grodziski S. (1993). Sejm Krajowy galicyjski 1861-1914 [Galician regional sejm 1861-1914.]. (Vol. 1). Warszawa: Wydawnictwo Sejmowe [in Polish].

8. Buszko J. (1956). Sejmowa reforma wyborcza w Galicji 1905-1914 [Sejm electoral reform in Galicia 1905-1914]. Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe [in Polish].

9. Kulchytskyi V. (1966). Derzhavnyi lad i pravo v Halychyni (v druhii polovyni XIX - na pochatku XX st.): konspekt lektsii z kursu «Istoriia derzhavy i prava URSR» dlia studentiv yurydychnoho fakultetu universytetu [State system and law in Galicia (in the second half of the 19th century - at the beginning of the 20th century): a summary of lectures on the course "History of the State and Law of the Ukrainian SSR" for students of the law faculty of the university]. Lviv: Lvivskyi ordena Lenina derzhavnyi universytet im. I. Franka [in Ukranian].

10. Levytskyi K. (1926). Istoriia politychnoi dumky halytskykh ukraintsiv 1848- 1914. Na pidstavi spomyniv: u 2 t. [History of political thought of Galician Ukrainians 1848-1914. Based on memories: in 2 vol.]. Lviv: Z drukarni oo. Vasylian u Zhovkvi [in Ukranian].

11. Rishenie ukrainskoho soimovoho kliubu [Decision of the Ukrainian sejm club]. (1913). Dilo - Work, 262. 1 [in Ukranian].

12.Narady nad vyborchoiu reformoiu [Meetings on electoral reform]. (1914). Dilo - Work, 31. 3-4 [in Ukranian].

13. Dilo - Work, 34. 3-5 [in Ukranian].

Размещено на Allbest.Ru