Автобіографічні спогади Паїсія Величковського про мандри українськими та молдо-влахійськими землями в 1740-і рр. як джерело з історико-географічних студій

Як видно, залишення Паїсієм Києво-Печерської лаври не було якимось непослухом священноначалію, але, навпаки, мало характер виконання даної ним раніше обітниці странництва і нестяжання.

Мандри до «православної і богохранимої Молдавської землі»

У своїй автобіографії Величковський повідомляє, що дочекавшись весняного потепління, на початку Великого посту 1743 р. він знову вирушає в мандри. Разом із товаришами він насамперед іде вниз Дніпром до Мотронинського монастиря, у якому, як уже зазначалося, ніс послух послушника його земляк Мелхисидек Значко-Яворський. Неподалік від монастиря, у лісовому скиту, Платон знаходить «проживаючого у безмовності пречеснішого ієросхимонаха, старця отця Михаїла, найвправнішого мужа в розумінні божественного писання і вчення наших богоносних отців» Там само. С. 150.. У цього старця було «безліч повчальних і отцівських кник», якими і скористався Платон для глибшого вивчення святоотцівської спадщини.

Старець Михаїл був учнем старця Василія Поляномерульського, який, своєю чергою, був сподвижником лаврського старця Іоана (Кміта). У старця Михаїла в румунських землях був заснований ним скит Трейстени, де на той момент подвизався його учень о. Дометій із братією. Дізнавшись про бажання Платона вирушити в мандри до «православної і богохранимої Молдавської землі», старець благословив йому йти до цього скиту і почекати, коли і він сам до нього повернеться.

Так, пробувши в Мотронинському монастирі весь Великий піст, після Великодня 1743 р. Платон із товаришами пішки вирушає в румунські землі. Першою обителлю, куди прийшли странники, був скит Кодриця. Звідси Платон вирушив у Мунтенію, до скиту Долгоуци, що перебував під духовним керівництвом знаменитого старця Василія Поляномерульського (бл. 1692-1767). Як уже було сказано, разом із цим старцем колись у «пустелі» подвизався соборний старець і духівник Києво-Печерської лаври ієросхимонах Іоан (Кміт), який багато розповідав Платону про нього. Родом він теж був з України і до відходу до Молдавського князівства перебував у Мошенських горах Tachiaos, A.-E. N. The Revival of Byzantine Mysticism among Slavs and Romanians... P. 76-77.. Величковський в автобіографії повідомляє, що старець Василій прийшов до Молдавської країни з України разом зі «всечеснійшим старцем ієромонахом Стефаном, який багато років прожив у «пустелі» в Чернігівських межах» Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі листи. С. 177-178.. З цього повідомлення можна зробити висновок, що обидва вони якийсь час несли монастирський послух на Чернігівщині. Не виключено, що й родом старець Василій теж був із Чернігівщини. Духовним сином цього старця і був ієросхимонах Михаїл, який і спрямував Платона з Матронинського монастиря в Молдавський край.

У Свято-Архангелівському скиту Долгоуци Платон зустрів старцівпустельників, які вправлялися в переписуванні святоотцівських творінь. Поживши тут кілька днів, Платон вирушив у заповіданий йому старцем Михаїлом скит Трейстени, розташований від Долгоуци на відстані менше ніж день пішого шляху. Тут, як пише прп. Паїсій, він «сподобився вперше побачити правило церковне /.../ здійснюване за чином Святої Афонської Гори» Там само. С. 154.. Тут же він зустрів свого земляка, родом із Полтавщини, блаженного схимонаха Протерія, якого завжди супроводжувало безліч птахів, що сиділи в нього на плечах і голові Там само. С. 154-155..

У цій же обителі Платон уперше познайомився зі знаменитим старцем Василієм Поляномерульським, який був духовним керівником близько десятка чернечих скитів і «пустель» у південно-східному Прикарпатті. Як пише Паїсій, «побачивши мене, він сильно зрадів» і запропонував перейти на послух до нього в Поляномерульську обитель Поляна-Мерулуй, або Мерлополяни, - скит, заснований в 1733 р. старцем Василієм.. Яка причина такої радості старця Василія від зустрічі з незнайомим ченцем, Паїсій не уточнює. Можливо, він зрадів, дізнавшись, що той добре знав його друга і сподвижника києво-печерського старця Іоана (Кміта), а можливо, через те, що знав його першого духівника старця Пахомія з Чернігова, який теж у свій час ніс послух в Молдо-Влахії. Міг зіграти тут свою роль і зв'язок обох із Чернігівщиною Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі листи. С. 177-178.. Як би там не було, але незважаючи на настійливі вмовляння старця Василія і глибоку повагу, яку Платон відчував до нього, він все ж таки відмовився перейти до нього в Поляномерульський скит, побоюючись бути висвяченим на священика раніше канонічного віку.

Тут же, у Трейстенах, Платон Величковський, як і обіцяв, дочекався приходу з Мотронинського монастиря старця ієросхимонаха Михаїла. На превеликий подив, з ним він побачив свого давнього друга Олексія Філевича, з яким колись у Києво-Могилянській академії разом давав обітницю нестяжательства і странництва, і під впливом якого він і залишив КиєвоПечерську Лавру. Разом із Філевичем прийшов у Трейстени і його шкільний друг Олексій Мелесь, з яким вони разом багато мандрували Правобережною Україною. Саме Мелесь привів Філевича спершу до Мотронинського монастиря до старця Михаїла, а вже потім разом вони вирушили до Трейстенів. Згодом обидва вони від старця прийняли чернечий постриг у рясофор: Філевич з ім'ям Ананія, а Мелесь Азарія Там само. С. 164-168.. Деякий час ченці Платон Величковський і Азарія Мелесь навіть жили і подвизалися в одній келії.

Трейстенський сподвижник і майбутній архієрей. Ніхто з дослідників житія прп. Паїсія до цього часу не звертав уваги на трейстенського сподвижника майбутнього старця Олексія Мелеся, який прийняв тут іночеський постриг. Водночас особистість ця вельми цікава, чому варто приділити йому окрему увагу. Про те, що згаданий Паїсієм Величковським його співкелійник Олексій Мелесь та відомий пізніше як бунтівний «козацький» єпископ Анатолій Мелесь одна особа, ми дізнаємося з документів XVIII ст., які зберігаються в українських архівах Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України). Ф 127. Оп. 1024. Спр. 2373. Дело о продаже вещей, оставшихся после смерти епископа Глуховского Петропавловского монастыря Анатолия Мелеса. Нач. 1776 г. Арк. 7-8; ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 2858. Справа про супровід з Константинополя до Києва російських підданих, які втекли з полону. 1756 р. Арк. 2.. Це є важливе доповнення як до біографії Анатолія Мелеся, так і Паїсія Величковського. З цих матеріалів виходить, що Олексій Мелесь (в іноцтві Азарія, у чернецтві Анатолій) був уродженцем козацького містечка Золотоноша Переяславського полку на Черкащині, що неподалік Мошенських гір ЦДІАК України. Ф. 127. Оп. 1024. Спр. 2373. Арк. 7-8; ЦДІАК України. Ф. 59. Оп.1. Спр. 2858. Арк. 2.. Його дід по матері Василь Мелесь був кампанійським обозним Золотоніської сотні ЦДІАК України. Ф. 127. Оп. 1024. Спр. 2373. Арк. 7 зв.-8.. Також він мав чотирьох рідних братів, з яких Іван Мелесь був цольнером (митним наглядачем) у сотенному містечку Царичанка, інший брат Семен був сотенним хорунжим, ще один брат Василь служив на морському флоті ЦДІАК України. Ф. 127. Оп. 1024. Спр. 2373. Арк. 7 зв.. А от брат Федір Мелесь прийняв чернецтво з ім'ям Феофілакт і згодом служив архімандритом у Костромі при єпископі Дамаскіні (Аскаронському), згодом захопився ідеєю побудови першого літального апарата («крил для польоту небом») і вирушив із цією метою до Гамбурга, де був схоплений росіськими «государевими людьми» і засланий до Сибіру ЦДІАК України. Ф. 127. Оп. 1024. Спр. 2373. Арк. 7 зв.; Кравець, А., Шумило, С., Алфьоров, О. За волю і віру козацьку: Рід Мелесів із Золотоніщини прославився серед козацтва й чернецтва // Козацький край, всеукраїнська газета. 2024, січень. № 1 (131). С. 4-5..

Серед архівних матеріалів у справі Анатолія Мелеся повідомляється, що він у 1743 р. «своєвольно за кордон у Волоську землю пішовши, і в Полській області колишній, чернецтво здобув, а потім звідти 1749-го року в Афонську Гору в Павло-Георгіївський монастир пішов» Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (ІР НБУВ). Ф. 301 (Лебедєв). Од. зб. 664 (Муз. 935). Арк. 42 зв.. Близько 1751 р. цього мандрівного ченця на Афоні патріарх Константинопольський Кирило V (Каракаллос) (цей самий патріарх на Афоні неодноразово надавав різну допомогу і Паїсію Величковському) звів в сан архімандрита ІР НБУВ. Ф. 301 (Лебедєв). Од. зб. 664 (Муз. 935). Арк. 42 зв., а через чотири роки, 1755 р., тим же патріархом «без избрания протчиих архиереев, во епископа с наименованием запустелой от древних лет Мелетинской епархии двумя епископами в митру произведен» Єременко, М., Лиман, І. Військове духовенство на Півдні України (1734-1853 рр.) Мелітополь, 2014. Док. № 2. С. 204; Пономарев, А. Запорожская Сечь и бывший афонский монах епископ Мелетинский Анатолий в 1758-1760 годах (архивные источ-ники о неканонических архиереях XVZH века) // Афонское наследие: научный альманах. Вып. 1-2. Киев-Чернигов: Издание Международного института афонского наследия в Украине, 2015. С. 131-140.. У 1750-- 51 рр. він уперше в якості афонського архімандрита відвідав Російську імперію задля збору пожертв на святогірський Павловський Георгіївський монастир, де в той час перебували болгари і серби ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 1878. Арк. 1-32.. Успішно виконавши цю місію, вже в сані єпископа Анатолій Мелесь сприяв православним болгарам, сербам і грекам на Балканах, які зазнавали утисків з боку турків, у їхньому переселенні в межі південної України Пономарев, А. Запорожская Сечь и бывший афонский монах епископ Мелетин-ский Анатолий... С. 131-140; Шумило, С.В. «Духовное Запорожье» на Афоне. Мало-известный казачий скит «Черный Выр» на Святой Горе. Киев, 2015. С. 51-53.. У цій справі як уповноважений від «турецьких» слов'ян він успішно провів переговори в Санкт-Петербурзі з російським урядом. Отримавши в 1756 р. дозвіл від влади, він із цією метою з 1757 по 1759 рр. об'їздив українські землі й зупинився на Запорозькій Січі Феодосий (Макаревский), еп. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии: церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. Екатери- нослав, 1880. С. 75..

З квітня по грудень 1759 р. цей «афонський єпископ» майже цілий рік проживав на Січі, де без дозволу російського Синоду і Київського митрополита звершував богослужіння архієрейським чином ЦДІАК України. Ф. 229. Оп. 1. Спр. 78. Арк. 1-26., і при цьому відмовлявся поминати церковну владу Там само. Арк. 42.. На думку низки дослідників, єпископ Анатолій Мелесь намагався створити на Запоріжжі окрему автономну козацьку єпархію Власовський, І. Нарис історії Української Православної Церкви. Нью-Йорк, 1956. Т. 2. С. 233-234; Сухих, Л.А. Анатолій Мелес. Прагнення Запорозької Січі до церковної автономії // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного універ-ситету. Запоріжжя, 1999. Вип. VIII. С. 276; Єременко, М., Лиман, І. Згад. праця. С. 66-69; Лыман, И.И. Запорожский иерей Анатолий Мелес // Культурная жизнь юга России. 2003. № 1. С. 36; Його ж. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). Запоріжжя, 1998. С. 69-70; Пономарев, А. Запорожская Сечь и бывший афонский монах епископ Мелетинский Анатолий... С. 131-140; Шумило, С.В. «Духовное Запорожье» на Афоне. Малоизвестный казачий скит «Черный Выр» на Святой Горе. Киев, 2015. С. 51-53.. У 1760 р. рішенням Синоду він був позбавлений сану і як простий чернець засланий до Сибіру. Через дев'ять років, під час Першої Турецької війни, його справу переглянули, і в 1769 р. А. Мелесь був направлений як ієромонах морським капеланом на російський флот у Середземному морі. У 1770 р., після Чесменської битви, «заради заслуг Анатолія у флоті», Синод таки визнав його в «єпископському чині й дозволив йому справляти священнослужіння архієрейське». У 1772 р. єпископ Анатолій отримав у Чернігівській єпархії в управління «козацький» Глухівський монастир, де став юродствувати та помер 2 лютого 1772 р. Феодосий (Макаревский), еп. Згад. праця. С. 75-77; Голомбиовский, А. Греческие епископы-самозванцы в России в XVIII в. // Киевская Старина. 1894. Т. 45. № 5. С. 341; Шумило, С.В. «Духовное Запорожье» на Афоне... С. 51-53.

Тривалий час проживаючи на Афоні, у слов'янському Павлівському монастирі, а також підтримуючи тісні стосунки із Запорозькою Січчю, цей уродженець України, судячи з усього, й надалі підтримував на Афоні зв'язки з колишнім своїм сподвижником Паїсієм Величковським і з братією заснованого ним Іллінського скиту, де подвизалося чимало колишніх запорозьких козаків.

Таким чином, як видно, у далекому й усамітненому посеред румунських лісів Трейстенському скиту 1743 р. дивовижним випадком зійшлися долі двох неординарних і водночас таких різних особистостей майбутнього старця Паїсія Величковського та майбутнього єпископа Анатолія Мелеся.

З автобіографії дізнаємося, що у жовтні 1743 р. Платон Величковський, Азарій Мелесь та ще кілька інших молодих українських ченців із благословення старця Михаїла з Трейстена перейшли на проживання до розташованого високо в горах скиту Кирнул, під духовне керівництво тамтешнього старця-пустельника схимонаха Онуфрія Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі листи. С. 173-174.. І тут Величковському і Мелесю було дано благословення жити в одній келії в лісі біля скиту. Про що й повідомляє П. Величковський у своїй автобіографії Там само. С. 175.. Згодом Платону довелося розлучитися з Мелесем, оскільки той разом зі старцем Михаїлом і кількома іншими братіями перейшов у Поляноворонську пустинь. Як згадував згодом Паїсій, «я, сильно шкодуючи про нашу розлуку, з багатьма сльозами прощався з ними /.../, як якийсь сирота, що втратив духовну опіку» Там само. С. 177.. Однак на нову розраду Платону в скит прийшов духовним керівником рідний брат старця Онуфрія ієромонах Варфоломій, який із самого дитинства був учнем старця Стефана, що «багато років прожив у пустелі в Чернігівських межах» Там само. С. 177-178..

Близько трьох із половиною років (з 1743 по 1746 рр.) пробув Платон у молдавських пустельницьких скитах, набувши там багатого чернечого досвіду і «розпалюючись ревністю до духовних подвигів і до крайньої безмовності» [Схимонах Митрофан]. Житие и подвиги блаженного отца нашего старца Паисия // Преподобный Паисий Величковский. Житие и избранные творения. Серпухов: Наследие Православного Востока, 2014. С. 206-207.. Але не бажаючи зупинятися на досягнутому, він наважується виконати свою заповітну мрію і знову вирушає в далеку мандрівку на жадану для багатьох пустельників і відлюдників Святу Афонську Гору.

«Перезимувавши в цьому скиту, я, коли настало літо, з благословення отця начальника пішов...» Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі листи. С. 180. На жаль, на цих словах рукопис автобіографії обривається. Імовірно, автор помер, не встигнувши його продовжити далі.

Подальші життєві перипетії і мандри Величковського відомі лише частково на основі його листів і кількох версій життєписів, складених після його смерті його учнями. З них ми дізнаємося, що і на Афоні йому довелося мандрувати різними обителями, а після 17 років він разом з учнями залишає Святу Гору і знову вирушає в мандри до молдо-влахійських земель, де йому довелося змінити кілька обителей. Таким чином, Паїсій Величковський більшу частину свого свідомого життя провів у странництвах та мандрах, що наклало особливий відбиток на його духовну спадщину.

* * *

«Повість про святий собор» як автобіографічний твір є пам'яткою української духовної літератури XVIII ст. Він є цінним наративним джерелом, яке містить автентичну інформацію про походження, родинні стосунки і побут, освіту, мандри, духовні пошуки, описи певних подій та місць, завдяки чому ми з перших вуст можемо довідатися про стан чернецтва в українських і молдо-валахійських землях зазначеного періоду. Як і більшість автобіографічних творів, він є важливим джерелом історико-біографічного та історико-географічного характеру, являючи собою засіб текстової репрезентації особистості та пов'язаних із нею подій у хронологічно послідовній формі. Твір відрізняється інформативністю, достовірністю, унікальністю тощо. Зокрема, автор як очевидець докладно описує своє життя у Полтаві, Києві та інших містах, навчання в КиєвоМогилянській академії, маршрути своїх мандрів, населені пункти й монастирі, побут тамтешніх мешканців та ченців, як вони жили, про що розмірковували і чим переймалися, що вирощували на городах, чим харчувалися тощо. Він докладно описує відвідування та стан київських та інших монастирів, перебування у Любецькій обителі та Києво-Печерській Лаврі, Мотронинському та Мошногірському монастирях, розорення в 1741 р. Медведівської обителі тощо. Він дає характеристики як відомим, так і малознаним українським церковним та світським діячам того періоду: Василю Кочубею, Тимофію Щербацькому, Сильвестру Кулябці, Іоану Кміту, Пахомію Чернігівському, Василію Поляномерульському, Никифору Кохановському, Герману Загоровському, Никифору Гуковському, Анатолію Мелесю та багатьом іншим. Крім того, автобіографія є важливим наративним джерелом для історико-географічних студій, зокрема щодо мандрівок українськими та молдо-влахійськими землями в 1740-і рр. У цьому літературному творі поєднуються майстерність художнього слова, філософські роздуми, духовні настанови, а також історичні та автобіографічні свідчення. Таким чином, перед нами не тільки наративне джерело, але й унікальна пам'ятка української літератури, залишена нам у спадок видатним подвижником і просвітителем Паїсієм Величковським, значення внеску якого в українську й румунську культуру ще належить розкрити й оцінити. Також цей твір заслуговує на те, щоб бути більше задіяним українськими істориками в якості наративного джерела для студіювання та опису побуту українського чернецтва XVIII ст. Але, найважливіше, твір є цінним джерелом до біографії самого автора.

References

Autobiografia Sfantului Cuvios Paisie de la Neamt. Editie aniversara la 300 de ani de ani de la nastere: 1722-2022. (2022). Traducere si note de conf. Dr. Marina Vrachiu. Iasi: Doxologia. 517 p.

Bondar, O., Veremeichyk, O., Osadchyi, Ye. (2010). Onufriivskyi skyt bilia Liubecha. Mohylianski chytannia. Zbirnyknaukovykhprats. P. 335-338.

Bondar, O., Veremeichyk, O., Kondratiev, I. (2016). Do istorii Liubetskoho Antoniivskoho monastyria: rezultaty ta perspektyvy doslidzhen. Chernihivski starozhytnosti: zb. naukovykh prats. Chernihiv. P. 14-21.

[Ckhimonah Mitrofan] (2014). Zhitie i podvigi blazhennogo otca nashego starca Paisiya. Prepodobnyj Paisij Velichkovskij. Zhitie i izbrannye tvoreniya. Serpuhov: Nasledie Pravoslavnogo Vostoka. P. 206-207.

Chuchko, M. (2012). Zhizn' i deyatel'nost' mitropolita Antoniya PutnyanuChernovskogo (f 1748) v severnyh volostyah zemli Moldavskoj i v provincii Bukovina. Rusin. № 3 (29). P. 91-105.

Fedir (Bubniuk), arkhiiep. (2019). Nevidomyi lyst prepodobnoho Paisiia Velychkovskoho do Viiska Zaporozkoho. Pravoslavia v Ukraini. Zbirnyk materialiv nauk. konfer. Kyiv: KPBA. P. 370-379.

Feodosij (Makarevskij), ep. (1880). Materialy dlya istoriko-statisticheskogo opisaniya Ekaterinoslavskoj eparhii: cerkvi i prihody proshedshego XVIII stoletiya. Ekaterinoslav. P. 75.

Golombiovskij, A. (1894). Grecheskie episkopy-samozvancy v Rossii v XVIII v. Kievskaya Starina. T. 45. № 5. P. 341.

Heida, O. (2015). Spadshchyna Ivana ta Paisiia Velychkovskykh ta poshyrennia idei isykhazmu na Chernihivshchyni u druhii polovyni XVII na pochatku XVIII st. Afonskoe nasledie: nauchnyi almanakh. Vyp. 1-2. Kyiv-Chernihiv: Izdanie Mezhdunarodnoho instytita afonskogo naslediya v Ukraine. P. 380.

Kostomarov, N.I. (1990). Istoricheskie proizvedeniya. Avtobiografiya. Kyiv. P. 624.

Kushpet, V. (2007). Startsivstvo: mandrivni startsi-muzykanty v Ukraini (XIX poch. XX st.). Kyiv: Tempora. 592 p.

Kuzmuk, O. (2006). «Kozatske blahochestia»: Viisko Zaporozke Nyzove i kyivski cholovichi monastyri v XVII-XVIII st.: evoliutsiia vzaiemovidnosyn. Kyiv: Vydavnychyi dim «Stylos». P. 133-134.

Lebedincev, F. (2012). Arhimandrit Melhisedek Znachko-Yavorskij. Cherkassy. P. 8.

Lyman, I. (1998). Tserkovnyi ustrii Zaporozkykh Volnostei (1734-1775). Zaporizhzhia. P. 69-70.

Majnardi, A. (2014). Zhitie i avtobiografiya v literaturnom nasledii starca Paisiya Velichkovskogo. Trudy Otdela drevnerusskoj literatury. Otv. red. N. V. Ponyrko. Sankt-Peterburg: Nauka. T. 63. P. 205-219.

Mytsyk, Yu. (1996). Vidnovlennia Antoniievykh pecher u Liubechi XVII st. Kyivska starovyna. № 2-3. P. 78-82.

Pohilevich, L. (1864). Skazaniya o naselennyh mestnostyah Kievskoj gubernii. Kyiv. P. 620.

Ponomarev, A. (2015). Zaporozhskaya Sech' i byvshij afonskij monah episkop Meletinskij Anatolij v 1758-1760 godah (arhivnye istochniki o nekanonicheskih arhiereyah XVIII veka). Afonskoe nasledie: nauchnyj al'manah. Vyp. 1-2. Kyiv-Chernihiv: Izdanie Mezhdunarodnogo instituta afonskogo naslediya v Ukraine. P. 131-140.

Prepodobnyi Paisii Velychkovskyi. (2016). “Povist pro sviatyi sobor” ta malovidomi lysty. Uporiad. ta komentari S.V. Shumylo. Kyiv: Vydavnychyi viddil UPC. P. 65-180.

Shumilo, S.V. (2015). «Duhovnoe Zaporozh'e» na Afone. Maloizvestnyj kazachij skit «Chernyj Vyr» na Svyatoj Gore. Kyiv: Vydavnychyi viddil UPC. 116 p.

Shumilo, S.V. (2020). Maloizvestnye svidetel'stva o nachal'nom periode prebyvaniya prp. Paisiya Velichkovskogo pri kalivah Pantokratorskogo monastyrya na Afone. Naukovyi visnyk Uzhhorodskoho universytetu. Seriia: Istoriia. Uzhhorodskyi natsionalnyi universytet. Uzhhorod: Vyd-vo UzhNU «Hoverla». Vyp. 1 (42). P. 137145.

Shumilo, S.V. (2017). Neizvestnoe pis'mo prp. Paisiya Velichkovskogo za 1763 g. i drugie dokumenty, kasayushchiesya ego igumenstva v monastyre Simonopetra. Afonskoe nasledie: nauchnyj al'manah. Vyp. 5-6. Kyiv-Chernihiv: Izdanie Mezhdunarodnogo instituta afonskogo naslediya. P. 231-255.

Shumilo, S.V. (2015). Prp. Paisiy Velichkovskiy i Zaporozhskaya Sech. Maloizvestnyie pisma prp. Paisiya Velichkovskogo k Koshevomu atamanu Voyska Zaporozhskogo Petru Kalnyishevskomu. Kyiv-Serpuhov: Mezhdunarodnyiy institut afonskogo naslediya v Ukraine; «Nasledie Pravoslavnogo Vostoka». 128 p.

Shumilo, S.V. (2016). Starec Ioann Vishenskij: afonskij podvizhnik i pravoslavnyj pisatel'-polemist. Materialy k zhizneopisaniyu «blazhennoj pamyati velikogo starca Ioanna Vishenskogo Svyatogorca». Kyiv: Vydavnychyi viddil UPC. 208 p.

Shumilo, S.V. (2014). Vliyanie Svyatoj Gory Afon na duhovnuyu, kul'turnuyu i politicheskuyu zhizn' Ukrainy XVIII v. Afon i slavyanskij mir. Sb. 1. Materialy mezhdunar. nauch. konf., posv. 1000-letiyu prisutstviya rus. monahov na Svyatoj Gore. Belgrad, 16-18 maya 2013 g. Athos: Panteleimonov monastyr' na Afone. P. 113-130.

Shumilo, S.V. (2015). Prp. Paisij Velichkovskij i poslednij Koshevoj ataman Zaporozhskoj Sechi P. Kalnyshevskij: maloizvestnye pis'ma. Orientalia Christiana Cracoviensia: czasopismo naukowe, Uniwersytet Papieski Jana Pawla II w Krakowie. № 7. P. 27-57.

Shumylo, S.V. (2021). «Malorosiiskyi» Illinskyi skyt na Afoni ta yoho zviazky z ukrainskym kozatstvom u druhii pol. XVIII st. Istoryko-heohrafichni doslidzhennia v Ukraini: Zbirnyk naukovykh prats / Natsionalna akademiia nauk Ukrainy, Instytut istorii Ukrainy. Kyiv: In-t istorii Ukrainy NAN Ukrainy. Vyp. 15. P. 115-132.

Shumylo, S.V. (2019). «Siverskyi arkhiiepyskop» ta opalnyi mytropolyt Isaiia (Kopynskyi) yak natkhnennyk kozatskykh povstan ta chernechoho vidrodzhennia v Ukraini v XVII st. Siverianskyi litopys: Vseukrainskyi naukovyi zhurnal. № 1-2. P. 5869.

Shumylo, S.V. (2017). Do istorii ihumenstva prp. Paisiia Velychkovskoho v monastyri Symonopetra na Afoni za nevidomymy ranishe arkhivnymy dokumentamy XVIII st. Siverianskyi litopys: Vseukrainskyi naukovyi zhurnal. № 1-2 (133-134). P. 79-93.

Shumylo, S.V. (2020). Do pytannia pro pokhodzhennia rodu prp. Paisiia Velychkovskoho i yoho zviazky z Chernihivshchynoiu. Siverianskyi litopys: Vseukrainskyi naukovyi zhurnal. № 1 (151). P. 144-163.

Shumylo, S.V. (2022). Prp. Paisii Velychkovskyi ta ukrainskyi Illinskyi skyt na Afoni. Pravoslavia v Ukraini. Do 300-richchia z dnia narodzhennia prp. Paisiia Velychkovskoho ta Hryhoriia Skovorody: Zbirnyk statei. Kyiv; Kamianets-Podilskyi: TOV Drukarnia «Ruta». P. 175-215.

Shumylo, S.V. (2013). Pravoslavna dukhovnist ta relihiini tradytsii Zaporozkoho kozatstva. Pravoslavia v Ukraini: Zbirnyk materialiv naukovoi konferentsii. Ch. 2. Kyiv. P. 350-385.

Sukhykh, L.A. (1999). Anatolii Meles. Prahnennia Zaporozkoi Sichi do tserkovnoi avtonomii. Naukovi pratsi istorychnoho fakultetu Zaporizkoho derzhavnoho universytetu. Zaporizhzhia. Vyp. VIII. P. 276.

Tachiaos, A.-E.N. (1986). The Revival of Byzantine Mysticism Among Slavs and Romanians in the XVIIIth Century. Texts Relating to the Life and Activity of Paisy Velichkovsky (1722-1794). Thessaloniki. P. LV+296.

Tahiaos, A.-E.N. (2006). Predislovie k pervomu izdaniyu avtobiografii i prostrannogo zhitiya prepodobnogo Paisiya Velichkovskogo. Prepodobnyj Paisij Velichkovskij. Avtobiografiya. Zhitie. Moskow. P. 14.

Tahiaos, A.-E. (1994). Predvaritel'nyj spisok polnoj bibliografii o sv. Paisii Velichkovskom. Cyrillomethodianum, 1993-1994, 17-18. P. 212-227.

Vlasovskyi, I. (1956). Narys istorii Ukrainskoi Pravoslavnoi Tserkvy. Niu-York. T. 2. P. 233-234.

Yacimirskij, A.I. (1905). Slavyanskie i russkie rukopisi rumynskih bibliotek. Sbornik otdeleniya russkogo yazyka i slovesnosti Imperatorskoj akademii nauk. Tom LXXIX. Sankt-Peterburg: Tipografiya Imperatorskoj akademii nauk. P. 515-583.

Yeremenko, M., Lyman, I. (2014). Viiskove dukhovenstvo na Pivdni Ukrainy (1734-1853 rr.). Melitopol. Dok. № 2. P. 204.

Размещено на Allbest.ru